КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ОХОРОНА ПОРЯДКУ ПОВОДЖЕННЯ З МАЙНОМ, НА ЯКЕ НАКЛАДЕНО АРЕШТ АБО ЯКЕ ОПИСАНО ЧИ ПІДЛЯГАЄ КОНФІСКАЦІЇ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми; визначено зв’язок дослідження з науковими програмами, планами, темами; сформульовано об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження; показано наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію й публікації; надано іншу інформацію загального характеру.

Розділ 1 “Встановлений порядок поводження з майном, на яке накладено арешт, із заставленим майном або майном, яке описано чи підлягає конфіскації, як об’єкт кримінально-правової охорони” складається із чотирьох підрозділів.

У підрозділ 1.1. “Поняття арешту, опису, застави та конфіскації майна за законодавством України та соціальна обумовленість криміналізації незаконних дій щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано чи підлягає конфіскації” передусім здійснено комплексний аналіз чинного кримінально-процесуального, цивільного, цивільно-процесуального, господарсько-процесуального, виконавчого та іншого законодавства України, що регламентує порядок накладення арешту, здійснення опису, конфіскації та застави майна. На цій підставі сформульовано авторські визначення арешту, опису, застави й конфіскації майна. Зокрема, наголошено на тому, що хоч процедура опису майна тісно пов’язана з арештом майна, вона не є їй тотожною. За чинним законодавством України, поняття “опис майна” вживається у двох значеннях: як перша стадія арешту майна або як самостійна дія у випадках, визначених законодавством. Встановлено, що конфіскація майна може застосовуватись як: 1) вид додаткового покарання; 2) правовий засіб вирішення питання про речові докази; 3) вид адміністративного стягнення; 4) вид стягнення за порушення митних правил.

Дисертант підтримує і розвиває висловлену в кримінально-правовій доктрині (зокрема, у працях Н.О. Гуторової) позицію, згідно з якою так звану загальну конфіскацію майна доцільно скасувати, а “спеціальну” конфіскацію майна – віднести до інших заходів кримінально-правового характеру (заходів безпеки), чітко регламентувавши останні в Загальній частині КК України.

Установлено, що, хоча запровадження кримінальної відповідальності за незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, майна, яке описано чи підлягає конфіскації, відбулося з порушенням окремих принципів криміналізації (принципи визначеності та єдності термінології, співрозмірності санкції й економії репресії тощо), однак загалом таке рішення є обґрунтованим кроком вітчизняного законодавця. Цього не можна сказати про криміналізацію незаконних дій щодо заставленого майна. Доведено, що за своєю юридичною природою такі дії є цивільним деліктом, не становлять суспільної небезпеки й не посягають ні на правосуддя, ні на будь-який інший об’єкт кримінально-правової охорони, а тому потребують декриміналізації.

У підрозділі 1.2. “Ґенеза кримінального законодавства України про відповідальність за злочинне поводження з майном, на яке накладено арешт, заставленим майном або майном, яке описано чи підлягає конфіскації” відзначено, що з приєднанням України до Росії в 1654 р. на її території почали діяти російські законодавчі акти, в яких наявні перші спроби кримінально-правової охорони особливого режиму майна. Так, Військовий статут Петра I передбачав кримінальну відповідальність за утаювання майна, взятого на зберігання, а ст. 1681 Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. встановлювала кримінальну відповідальність за розтрату заарештованого майна.

Установлено, що концептуально законодавство про кримінальну відповідальність за незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, або яке описано чи підлягає конфіскації, сформувалося під час ухвалення КК УСРР 1922 р., а остаточно – при прийнятті КК УРСР 1960 р. Ст. 182 останнього встановлювала відповідальність за утаювання майна, що підлягало конфіскації, або утаювання чи розтрату майна, на яке було накладено арешт або яке було описано. Цю статтю було розміщено серед норм, покликаних захищати правосуддя, при тому, що раніше чинне законодавство розглядало такі діяння як майнові посягання. З’ясовано також, що історії вітчизняного кримінального законодавства не відомі спроби визнання злочином незаконних дій щодо заставленого майна.

У підрозділі 1.3. “Зарубіжний досвід регламентації кримінальної відповідальності за незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано чи підлягає конфіскації” зроблено спробу осмислити існуючі в Україні проблеми кримінально-правової охорони порядку поводження з майном, на яке накладено арешт, заставленим майном або майном, яке описано чи підлягає конфіскації, крізь призму кримінального законодавства низки зарубіжних країн. Встановлено, що норми, подібні ст. 388 КК України, відомі більшості кримінальних законів зарубіжних країн.

При цьому, на відміну від КК України, в більшості проаналізованих здобувачем кримінальних законів норми про відповідальність за досліджуваний злочин розміщено в розділах (підрозділах, главах тощо), покликаних охороняти: нормальне функціонування органів державної влади (Австрія, Корея, Нідерланди, Туреччина, Швейцарія тощо); право власності (Франція, Японія тощо); нормальну господарську діяльність (наприклад, Польща, Молдова); громадський порядок (ФРН) тощо.

Дії, аналогічні тим, що описані в частинах 1 і 2 ст. 388 КК України, визнаються посяганням на правосуддя за кримінальним законодавством лише окремих постсоціалістичних країн (Азербайджан, Казахстан, Таджикистан, Узбекистан), яке відтворює і зміст, і місце розташування ст. 312 КК РФ.

Констатовано, що кримінальна відповідальність за незаконні дії із заставленим майном є нетиповим явищем для зарубіжного законодавства та має місце хіба що в таких країнах, як Узбекистан і Молдова.

У підрозділі 1.4. “Місце кримінально-правової заборони на вчинення незаконних дій щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано чи підлягає конфіскації, в системі норм про відповідальність за злочини проти правосуддя” зазначено, що у вітчизняній науці кримінального права питання про систему злочинів проти правосуддя та їх класифікацію належить до дискусійних. Автор висловлюється за поділ усіх злочинів проти правосуддя на злочини, які посягають на нормальне функціонування судової влади (злочини, які посягають на правосуддя в процесуальному значенні цього слова), та злочини, які посягають на нормальну діяльність органів (осіб), покликаних забезпечувати це функціонування, сприяти суду в реалізації завдань і функцій правосуддя, – органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, захисників і законних представників, органів, які здійснюють виконання судових рішень. Доведено належність незаконних дій щодо майна, яке підлягає конфіскації за рішенням суду, що набрало законної сили (ч. 2 ст. 388 КК України), до другої категорії злочинів.

Установлено, що незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, або майна, яке описано, можуть посягати на нормальну діяльність і тих органів, які не забезпечують належного функціонування судової влади (наприклад, органів державної податкової служби, нотаріату), а незаконні дії щодо заставленого майна шкодять встановленому законодавством порядку виконання володільцем предмета застави покладених на нього обов’язків. Звідси випливає висновок про безпідставність знаходження заборонної норми, котра описує зазначені дії (ч. 1 ст. 388 КК), у розділі ХVІІІ Особливої частини КК України “Злочини проти правосуддя”.

Розділ 2 “Кримінально-правова характеристика незаконних дій щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано чи підлягає конфіскації” складається із трьох підрозділів.

Підрозділ 2.1. “Об’єктивні ознаки складів злочинів, передбачених ст. 388 КК України” присвячено комплексному аналізу об’єкта та об’єктивної сторони відповідних складів злочинів. Підтримано точку зору тих науковців, які основним безпосереднім об’єктом складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 388 КК України, вважають встановлений порядок виконання рішень судів у частині конфіскації майна, а додатковим – право власності держави на це майно.

Обґрунтовано, що основним безпосереднім об’єктом незаконних дій щодо майна, на яке накладено арешт, або майна, яке описано, порушення обмеження (обтяження) права користуватися таким майном, здійсненого особою, якій це майно ввірено, а також здійснення представником банку або іншої фінансової установи банківських операцій з коштами, на які накладено арешт, виступає авторитет органів державної влади, наділених повноваженнями щодо накладення арешту на майно, його опису та встановлення обмеження права користуватися таким майном. У зв’язку із цим, а також беручи до уваги позитивний досвід окремих зарубіжних країн (Австрії, Швейцарії, Нідерландів, Кореї, Туреччини та ін.), запропоновано виключити зі ст. 388 КК України відповідні положення й передбачити кримінальну відповідальність за такі дії в межах розділу ХV Особливої частини КК України. При цьому найбільш виправдано було б доповнити вказаний розділ новою статтею 356-1 “Незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, або майна, яке описано”.

Доведено, що основним безпосереднім об’єктом караних за ч. 1 ст. 388 КК України незаконних дій із заставленим майном є встановлений законодавством порядок забезпечення цивільно-правових і майново-господарських зобов’язань заставою в частині виконання володільцем предмета застави покладених на нього обов’язків.

Під майном як предметом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 388 КК України, запропоновано розуміти майно, щодо якого відповідно та в порядку, передбаченому українським законодавством, здійснено процедуру арешту, опису, застави чи конфіскації.

Аргументовано положення про те, що вжитий у диспозиції ч. 1 ст. 388 КК України термін “розтрата” охоплює собою дії, які полягають у відчуженні майна – предмета злочинів, передбачених частинами 1 і 2 ст. 388 КК. У зв’язку із цим запропоновано виключити з диспозиції ч. 1 ст. 388 КК України термін “відчуження”.

Обґрунтовано, що виокремлення в ч. 1 ст. 388 КК України порушення обмеження права користуватися відповідним майном є невиправданим (зайвим), оскільки такий різновид протиправних дій охоплюється поняттям інших незаконних дій із майном.

Доведено необхідність більш чіткої регламентації кримінальної відповідальності за “здійснення представником банку або іншої фінансової установи банківських операцій з коштами, на які накладено арешт”. Вказано на потребу закріплення в нормі КК України, яка описує зазначені дії, положення, згідно з яким кримінально караним є здійснення виключно видаткової банківської операції з коштами, на які накладено арешт.

Дисертанту імпонує точка зору, згідно з якою суспільно небезпечні діяння, передбачені як частиною першою, так і частиною другою ст. 388 КК України, є злочинами з так званим формально-матеріальним складом.

У підрозділі 2.2. “Суб’єктивні ознаки складів злочинів, передбачених ст. 388 КК України” встановлено, що суб’єкт складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 388 КК України, є спеціальним. Ним може бути лише: а) особа, якій ввірено майно, на яке накладено арешт, заставлене майно або майно, яке описано; б) особа, яка є представником фінансової установи. Суб’єкт складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 388 КК України, є загальним.

При з’ясуванні суб’єктивної сторони складів злочинів, передбачених ст. 388 КК України, підтримано позицію тих криміналістів, які вважають, що інтелектуальна ознака умислу винної особи має охоплювати усвідомлення того факту, що майно, яке є предметом цих злочинів, є арештованим, заставленим, описаним чи конфіскованим.

Встановлено, що на практиці трапляються непоодинокі випадки інкримінування ст. 388 КК України при вчиненні необережних дій щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано чи підлягає конфіскації. Тому запропоновано включити в диспозиції відповідних норм КК вказівку на умисний характер вчинюваних дій.

У підрозділі 2.3. “Співвідношення складів злочинів, передбачених ст. 388 КК України, із суміжними складами злочинів” проведено відмежування складів злочинів, описаних ст. 388 КК України, від складів злочинів, передбачених ст. 191, 194 і 197 КК України. З’ясовано, що визначальними факторами, які дають змогу здійснити вказане відмежування, а отже, і правильну кваліфікацію дій винних, є, по-перше, особливий правовий режим майна, яке є предметом злочинів, описаних ст. 388 КК України; по-друге, наявність у винного усвідомлення того факту, що майно, стосовно якого він вчиняє незаконні дії, є арештованим, заставленим, описаним чи конфіскованим.

Зазначені вище склади злочинів суттєво відрізняються між собою й за низкою інших об’єктивних і суб’єктивних ознак. Так, якщо основним безпосереднім об’єктом складів злочинів, передбачених ст. 191, 194 і 197 КК України, завжди виступає право власності, то основним безпосереднім об’єктом складів злочинів, описаних ст. 388 КК України, є встановлений порядок виконання рішень судів у частині конфіскації майна, авторитет органів державної влади, наділених повноваженнями щодо накладення арешту на майно, його опису та встановлення обмеження права користуватися таким майном, а також встановлений порядок забезпечення цивільно-правових і майново-господарських зобов’язань заставою в частині виконання володільцем предмета застави покладених на нього обов’язків. Предметом складів зазначених злочинів проти власності може бути виключно чуже майно, тоді як предметом складів злочинів, описаних ст. 388 КК України, – як чуже, так і власне майно винного. Злочин, передбачений ст. 191 КК України, може бути вчинено лише з корисливих мотивів, а злочин, передбачений ст. 388 КК України, – з будь-яких мотивів. Крім того, кримінально караними за ст. 388 КК України можуть бути виключно умисні діяння винного. Натомість діяння, описане ст. 197 КК України, може бути вчинене лише з необережності.

Розділ 3 “Покарання за незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано чи підлягає конфіскації, та його застосування” присвячено аналізу санкцій частин 1 і 2 ст. 388 КК України, техніці їх конструювання та особливостям їх застосування. Зроблено висновок про те, що в цій частині чинне кримінальне законодавство України не позбавлене вад.

Так, системний аналіз санкції ч. 1 ст. 388 КК України і положень Загальної частини КК України щодо призначення покарання окремим категоріям осіб свідчить, що за вчинення цього злочину до інвалідів І і ІІ груп суд може застосувати лише один і, до того ж, найменш суворий вид основного покарання – штраф. У зв’язку з тим, що можливості суду, пов’язані з призначенням справедливого покарання, у цьому випадку істотно обмежуються, вказується на необхідність альтернативного передбачення в санкції відповідної норми КК і такого основного покарання, як позбавлення волі на певний строк.

Обґрунтовано, що санкції частин 1 і 2 ст. 388 КК України мають бути узгодженими із санкціями норм, описаних у ст. 191, 194 і 197 КК України (адже такі дії можуть бути вчинені й щодо чужого для винного майна). Доведено також необґрунтованість закріплення в санкціях частин 1 і 2 ст. 388 КК України додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як факультативного: в цій частині санкції зазначених норм фактично дублюють положення Загальної частини КК України (ч. 2 ст. 55 КК України) та жодного самостійного значення для призначення покарання за вчинюваний злочин не мають.