КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ У КОНТЕКСТІ ВНУТРІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ГЕТЬМАНА ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО (КВІТЕНЬ-ГРУДЕНЬ 1918 р.) Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структури й обсягу роботи.

У розділі 1 “Історіографія та джерельна база дослідження” проаналізовано публікації із зазначеної тематики та джерельну базу дослідження. Виявлено, що наукова література, дотична до теми дисертації, представлена дослідниками дореволюційної, радянської і пострадянської історіографії. Залучення праць дореволюційних науковців (С. В. Познишева, М. С. Таганцева, І. Я. Фойницького, С. П. Мокринського і ін.) викликана необхідністю аналізу розвитку пенітенціарної системи після Тюремної реформи 1879 р., в результаті якої вона вийшла на більш високий рівень розвитку, започаткувавши окрему галузь науки – тюрмознавство. Без підключення такої інформації неможливо скласти достатнє уявлення про сутність перемін у цій системі за часів гетьмана П. Скоропадського.

У радянський період більшість дослідників осмислювали і характеризували пенітенціарну систему досліджуваного періоду в рамках офіційної ідеології, згідно з якою вихвалялася радянська пенітенціарна система і критикувалася будь-яка інша. Хоч, насправді, і радянська кримінально-виконавча система до 30 рр. ХХ ст., і система виконання покарань часів гетьмана П. Скоропадського в основному базувалась на принципах пенітенціарної діяльності, залишених у спадок царською Росією.

Вагомим підґрунтям для дослідження є праці сучасних вітчизняних істориків права І. Г. Біласа, О. Л. Копиленка, О. В. Тимощука, Е. М. Кісілюка, Д. В. Ягунова, М. М. Яцишина та інших, в яких дано оцінку кримінально-виконавчої діяльності уряду П. Скоропадського, з виділенням тих об’єктивних і суб’єктивних причин, які не дали змоги гетьману вирішити основні проблеми перебудови пенітенціарної системи.

З огляду на використані джерела найбільшу цінність для написання дисертації складають документальні публікації на зразок “Зводу законів Російської імперії”, а також гетьманських нормативних актів, віднайдених в архівних матеріалах фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України та Державного архіву Київської області, які вперше вводяться в науковий обіг.

Вказана джерельна основа дозволяє доволі докладно розглянути зміст внутрішньої політики гетьмана П. Скоропадського, спрямованої на поліпшення кримінально-виконавчої діяльності Української Держави, з виділенням позитивних і негативних складників у ній, з метою використання в сучасних умовах реформування пенітенціарної системи України.

Розділ 2 “Історико-правові передумови реформування тюремного відомства” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Особливості кримінально-виконавчої політики Тимчасового уряду на території українських губерній” проаналізовано ситуацію, що склалася в пенітенціарній сфері на цьому етапі державотворення. Як показує аналіз, початок діяльності Тимчасового уряду позначився пом’якшенням загальної ситуації в тюрмах і системі покарань після прийняття цілого ряду амністійних заходів: 03.03.1917 р. – про повну і негайну амністію засудженим за всіма політичними, релігійними, військовими і аграрними злочинами; 06.03.1917 р. – указ про політичну амністію; 17.03.1917 р. – постанова “Про полегшення долі осіб, які скоїли кримінальні злочини”.

Зберігши в колишньому вигляді систему виконання кримінальних покарань, уряд приступив до розробки нової доктрини у сфері реалізації пенітенціарної політики держави. Завдання підготовки і проведення реформи системи виконання покарань було покладено на центральне тюремне відомство, очолюване професором О. Жижиленком. Здійснюючи заходи в цьому напрямку, Тимчасовий уряд постановою від 26.04.1917 р. відмінив заслання на поселення, як вид покарання, а також заслання на поселення після відбуття строку каторжних робіт і за бродяжництво.

Прагнучи хоча б ззовні відмежуватися від окремих тюремних атрибутів Російської імперії, постановою від 26.04.1917 р. Головне тюремне управління було перейменовано на Головне управління у справах місць ув’язнення, Раду з тюремних справ – в Раду у справах місць ув’язнення та визначено їх нову структуру. Головним напрямом реформи було визначено підбір і підготовку кадрів, здатних вирішувати нові завдання.

Разом з тим, у період з березня по жовтень 1917 р. Тимчасовий уряд корінних перетворень в інститут позбавлення волі не вніс і не міг цього зробити внаслідок своєї недовговічності й відсутності достатньо легітимних законодавчих повноважень (повинен був діяти до відповідних рішень Установчих зборів).

Можна констатувати, що, не дивлячись на слабке організаційно-правове становище і надзвичайно складну суспільно-політичну обстановку в країні, Тимчасовий уряд не пустив на самоплив розвиток вітчизняної пенітенціарної системи, залишивши від царського тюремного відомства всі пенітенціарні установи, їх обладнання, основи тюремного режиму, і, за деяким виключенням, персонал.

У підрозділі 2.2 “Основні засади тюремної політики Центральної Ради Української Народної Республіки. Стан тюремного відомства на час приходу до влади П. Скоропадського” висвітлено розбудову пенітенціарної системи в Українській Народній Республіці (УНР), отримавши у спадщину зруйновану систему управління місцями ув’язнення, так само, як і Тимчасовий уряд, змогла лише сформулювати основні засади політики у цій сфері. Встановлено, зокрема, що відповідно до Закону Центральної Ради від 25.11.1917 р. всі правові акти, які діяли на території УНР до 27.10.1917 р. визнавалися чинними, якщо вони не змінювалися і не відмінялися універсалами, законами і постановами УНР. Оскільки нормативно-правова база Тимчасового уряду з пенітенціарних питань Центральною Радою не відмінялася, а лише доповнювалася, можна зробити висновок, що нормативно-правовими засадами організації і діяльності місць позбавлення волі на території України за доби УНР лишались документи, що регламентували порядок і умови відбування тюремного ув’язнення, видані царським урядом та Головним управлінням місцями ув’язнення, яке входило до Міністерства юстиції Тимчасового уряду.

Аналіз архівних документів показує, що окремі питання, щодо врегулювання утримання ув’язнених в місцях позбавлення волі виносились на розгляд центральних органів влади. Показовим є протокол засідання Малої Ради УНР, яке відбулося 09.04.1918 р. на розгляд якої, за ініціативою української соціал-демократичної партії, була внесена інтерпеляція. Даний документ, майже в повному обсязі висвітлює становище в тюрмах на території України того часу. Оскільки, інтерпеляція була звернена до двох міністрів – міністра у судових справах та міністра внутрішніх справ, слід вважати, що саме в компетенції цих міністерств і знаходились питання утримання в’язнів у тюрмах на території України.

Питання про розподіл сфер відповідальності між Міністерством судових справ і Міністерством внутрішніх справ щодо тюремного управління, яке виникло з перших днів після їх створення, було вирішено на користь Міністерства судових справ (Міністерство юстиції), з огляду на те, що саме цьому міністерству традиційно підпорядковувалося відомство керівництва тюрмами.

Генеральної стратегічної лінії щодо реформування кримінально-виконавчої системи Центральною Радою не було розроблено, ніяких позитивних змін у тюремному відомстві також не відбулося. Праця ув’язнених не мала ніякого виправного змісту і, як правило, зводилась до нещадної експлуатації дешевої робочої сили при повній відсутності належних умов праці, ігноруванні вимог виробничої гігієни. Гроші, отримані таким чином, в основному, використовувались на різні виплати представникам тюремної адміністрації. Зрозуміло, що така праця викликала негативну реакцію ув’язнених. Тому, на час приходу до влади гетьмана П. Скоропадського, залишався не визначений правовий статус усіх учасників кримінально-виконавчих відносин. Дані факти та обставини й визначали характер державно-політичних перетворень, які належало здійснити гетьману у цьому напрямку державотворення.

Розділ 3 “Система управління установами виконання покарань та їх фінансово-матеріальне забезпечення в умовах реалізації тюремної реформи П. Скоропадського” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Характеристика та реформування центральних органів управління тюремними установами Української Держави” визначено характер перетворень у пенітенціарній системі, здійснюваних гетьманом П. Скоропадським після квітневого перевороту 1918 р., з метою розбудови дієвого охоронного апарату силових структур, який включав і пенітенціарне відомство. Потреба реформування пенітенціарної системи в Українській Державі була очевидною. Гетьманом за основу було взято модель тюремної системи Російської імперії. Сутність його реформування полягала у створенні дієвого центру управління старими тюремними інституціями. Цю ідею було втілено у двох Законах Української Держави, зокрема: “Про зміну назви Міністерства судових справ, про ухвалу статуту Головного управління місцями ув’язнення з Головною інспекцією пересилання в’язнів, про штати центральних установ Міністерства юстиції” від 15.07.1918 р. та “Про встановлення штатів губернських тюремних інспекцій та тюремних інспекцій м. Миколаєва, а також штатів управління окремими місцями ув’язнення та про асигнування в розпорядження Міністра юстиції коштів на утримання персонального складу і на канцелярські видатки в тюремних інституціях” від 25.11.1918 р.

Згадані вище закони вводили у дію Статут Головного управління місцями ув’язнення і Головної інспекції пересилання в’язнів. Хоча, частково їх діяльність регулювалася законодавством Російської імперії, зокрема Статутом про осіб, які утримуються під вартою, Статутом про засланців і Загальною тюремною інструкцією (гетьманська адміністрація визнала успадкованим усе законодавство Російської імперії, Тимчасового уряду і Центральної Ради, крім тих законодавчих актів, які суперечили соціально-економічним і політичним засадам Української Держави).

Подальші дії уряду Української Держави спрямовувались на наведення порядку у тюремній справі на місцях. До найважливіших заходів у цьому напрямку слід віднести створення дієвого центру управління пенітенціарними установами в Києві; заснування на території України, підвладній гетьману, восьми губернських і однієї міської (Миколаївської) тюремних інспекцій, чим було досягнуто одноманітності виконання покарань у виді позбавлення волі в усіх українських установах виконання покарання.

У підрозділі 3.2 “Діяльність органів управління місцями ув’язнення на місцях та їх фінансово-матеріальне забезпечення в умовах реалізації тюремної реформи” головну увагу зосереджено на організації діяльності органів управління тюрмами в губерніях і містах. Існувало декілька варіантів такої організації: від намірів доручити займатися тюрмами на місцях прокуратурі і створення тюремних округів, до формування тюремних інспекцій. У результаті, згідно з розпорядженням від 29.04.1918 р., в Українській Державі функціонувало 9 тюремних інспекцій: 8 губернських і Миколаївська міська тюремна інспекція. Законом від 25.11.1918 р. “Про встановлення штатів губернських тюремних інспекцій та тюремних інспекцій міста Миколаєва” було визначено штат службовців для губернських і Миколаївської міської тюремних інспекцій і встановлено єдиний розпис службової плати посадовим особам. Усі інспекції було поділено на два розряди. До першого було віднесено Київську, Харківську, Катеринославську і Херсонську, до другого – Волинську, Кам’янець-Подільську, Миколаївську, Полтавську і Чернігівську інспекції.

Вищезазначені інспекції очолював губернський тюремний інспектор, який призначався Головним управлінням місцями ув’язнення та був наділений широкими повноваженнями. Він фактично виконував функції глави місцевого тюремного управління: керував місцевою тюремною адміністрацією, контролював місця ув’язнення цивільного відомства, клопотав перед Головним управлінням місцями ув’язнення про потреби місцевої тюремної адміністрації. Основним обов’язком тюремних інспекторів був нагляд за точним виконанням чинами тюремної адміністрації та сторожі основних правил по утриманню ув’язнених. Таким чином, тюремна інспекція була унікальною контролюючою інституцією і характеризувалася як високоефективна та дієва – досвід, можливий для використання в сучасних умовах реформування пенітенціарної системи.

Гетьманський уряд вирішував нагальні фінансово-матеріальні проблеми, хоча в тогочасних умовах повоєнної розрухи це було досить складне завдання. У пошуках додаткових можливостей, крім коштів з державної казни, підключались доброчинні ініціативи Товариства піклувального про тюрми, Товариства землеробських колоній і режимних притулків і інших громадських об’єднань, що теж можна виділити як позитивний досвід для використання в сучасних умовах.

Розділ 4 “Виконання покарань в пенітенціарній системі Української Держави та їх нормативно-правове регулювання” складається з двох підрозділів, що в логічній послідовності розкривають сутність даного явища.

У підрозділі 4.1 “Правова основа функціонування пенітенціарного відомства та особливості процесу творення нормативно-правової бази Української Держави і її Тюремного відомства” проаналізовано основні нормативно-правові акти, що врегульовували питання виконання покарання у вигляді позбавлення волі. Серед них, у першу чергу, слід назвати Статут про осіб, які утримуються під вартою 1890 р. (залишався чинним майже 30 років), Статут про засланців 1909 р., Загальна тюремна інструкція 1915 р., які частково застосовувалися на практиці у період державотворення 1917–1922 рр., у т. ч. і в Українській Державі гетьмана Скоропадського.

Статут про осіб, які утримуються під вартою врегульовував питання виконання покарання у вигляді позбавлення волі. До сфери регламентації Статуту належали всі місця ув’язнення, а саме: приміщення для заарештованих, виправні притулки для неповнолітніх, арештантські приміщення при поліцейських дільницях, тюрми (губернські та повітові, фортеці), виправні арештантські відділення. В цих установах утримувалися особи, які перебували під слідством, відбували покарання, невиправні боржники та інші. Статут передбачав проведення в місцях ув’язнення певної релігійної та просвітницької роботи, налагодження праці арештантів. Ці форми застосовуються і в сучасному кримінально-виконавчому законодавстві, що є ще одним яскравим свідченням правоспадковості вітчизняного законодавства у цій сфері правовідносин.

Значну роль у нормативно-правовому регулюванні діяльності з виконання покарань в Українській Державі відіграла Загальна тюремна інструкція, яка торкалася конкретних питань роботи пенітенціарних установ і відносин у системах: в’язень – адміністрація та персонал; персонал – адміністрація; адміністрація – центральне управління. У ній можна знайти все, починаючи з прав, обов’язків, відповідальності в’язня та закінчуючи правами, обов’язками та відповідальністю центральних органів. Інструкція акумулювала в собі досягнення вітчизняного пенітенціарного законодавства і новітні наукові розробки в галузі тюрмознавства. Вона стала першим і єдиним цілісним документом режимного характеру, де було вичерпно регламентовано виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі.

Розкрито особливості законодавчого процесу і його відповідність тодішнім державним інтересам і суспільним потребам. Зокрема, складність правотворення гетьманської держави пояснюється кількома чинниками: по-перше, деякі попередні законодавчі акти гетьманом були скасовані як такі, що суперечили соціально-політичним і економічним засадам Української Держави; по-друге, гетьманська адміністрація вибірково застосовувала правові акти із законодавчої спадщини Російської імперії.

Реформувати систему тюремних інституцій були покликані уже згадувані вище два закони (від 15.07 і 25.11.1918 р.). Крім того, окремі засади кримінально-виконавчої діяльності були відображені в Законі Української Держави “Про тимчасовий державний устрій України” від 29.04.1918 р., пункт 7 якого визначав, що тільки гетьману належить помилування, пом’якшення кари й загальне прощення засуджених. Пункти 14–17 розділу “Права й обов’язки українських козаків і громадян” вперше чітко визначили засади правосуддя на території України та закріпили певні права в цій галузі для громадян.

Для періоду гетьманату характерне посилення каральної спрямованості законодавства. Згідно з тимчасовим Законом від 08.07.1918 р. “Про заходи боротьби з розкраданням сільського господарства” та іншими підзаконними актами поміщикам надавалося право використовувати примусову працю під час жнив. За ухилення від повинностей селянам загрожували великі штрафи, тюремне ув’язнення та інші покарання. За цим Законом урожай 1918 р. вважався власністю держави і призначався на відправку до Німеччини й Австро-Угорщини. Жорстоко придушувалися будь-які прояви невдоволення чи опозиції.

Протягом існування Української Держави відбулося створення нових положень та норм кримінального і кримінально-виконавчого права, удосконалення його понять та інститутів відповідно до вимог тогочасного життя, зокрема було удосконалено кримінальне законодавство у сфері державних злочинів, змінено та доповнено кримінальні норми кодексів Російської імперії, які частково продовжували діяти на українських землях.

У підрозділі 4.2 “Характеристика основних і додаткових видів покарань, як позитивний досвід реалізації внутрішньої політики гетьмана П. Скоропадського” розглянуто кримінальні покарання за допомогою яких Українська Держава застосовувала примус до осіб, які скоїли суспільно небезпечні діяння. Як відомо, у період гетьманату прийняти Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси не вдалося. Їх заміняли закони, видані безпосередньо Радою Міністрів Української Держави, спрямовані на вирішення гострих проблем кримінального характеру і застосування примусових дій та встановлення переліку неправомірних вчинків, що підпадали під кримінальну відповідальність. У них чітко проглядається загальна антианархічна спрямованість гетьманського законодавства.

На практиці судові і кримінально-виконавчі установи Української Держави зобов’язані були керуватися главою першою “Про злочинні діяння і покарання взагалі” Кримінального уложення 1903 р. Згідно з цим документом покарання поділялися на основні – страта, каторга, ув’язнення, і додаткові – позбавлення титулів, звань, поліційний нагляд. При цьому, застосовувались різні види позбавлення волі і спеціальні покарання за посадові злочини. Виходячи з тяжкості покарань, злочинні діяння було поділено на три групи: тяжкі (за ці злочини призначалася смертна кара, каторга та заслання); інші злочини (каралися ув’язненням у виправному домі, фортеці або тюрмі); провини та проступки (каралися арештом або грошовим стягненням). Тобто кваліфікація злочинного діяння відбувалася не за об’єктом посягання, а за суворістю покарання. Так, наприклад, в ст. 1 було визначено поняття злочину: “Злочинним визнавалося діяння, заборонене на момент його вчинення законом під страхом покарання”. Тобто був сформульований найважливіший принцип кримінального права: немає покарання без злочину, передбаченого законом.

Кримінальне право досліджуваного періоду не містило яких-небудь вказівок на обов’язкове пом’якшення покарання за приготування і замах. Однак суд при призначенні виду і розміру покарання за попередню злочинну діяльність, тобто за приготування чи замах, враховував наступні обставини: суспільну небезпеку діяння, суспільну небезпеку особи, яка скоїла це діяння, ступінь підготовленості злочину і близькість настання злочинного результату, а також причини, завдяки яким злочинний результат не настав.

Аналізу піддано кримінальну політику Української Держави, не пов’язану з позбавленням волі, і застосуванням додаткових покарань. У досліджуваний період необхідність у застосуванні такого виду покарань пояснюється не тільки спробою гуманізувати систему покарань, скільки знову ж таки продовженням імперської кримінальної практики в цій частині покарань.

Перше місце серед додаткових покарань відповідно до загальної системи покарань займало позбавлення прав стану. М. С. Таганцев даний вид покарання відносив до додаткових, таких, які автоматично призначаються разом з головним покаранням. Повне позбавлення прав стану призначалося, зокрема, у разі засудження до страти, або на каторжні роботи. Так само вирішувалося питання щодо засуджених з призначенням покарання у вигляді ув’язнення до виправного дому або тюрми. В усіх випадках застосування цього виду покарання супроводжувалося: для дворян – втратою спадкового або особистого дворянства та всіх дворянських переваг; для священнослужителів, монахів та інших духівників – втратою духовного сану і звання; для почесних громадян, купців та інших людей вищих станів – втратою присвоєних їм прав і привілеїв.

Дані права поновлювалися після закінчення певних строків: для засуджених на каторжні роботи – через десять років після звільнення від відбування покарання; для засуджених до ув’язнення: у виправному домі – через десять, а у в’язниці – через п’ять років після звільнення від ув’язнення. Визначені строки, у разі позитивної поведінки засудженого, могли бути, за його проханням, скорочені, якщо була відбута половина строку, визначеного вище, і якщо засуджений протягом останніх двох років не змінював постійного місця проживання.

Тимчасове позбавлення прав стану передбачало, крім того, обмеження права на користування та розпорядження майном, права представництва, заборону заміщувати посади владно-розпорядчого характеру (у кожному окремому випадку суд чітко визначав суть обмежень). Так, у ст. 33 вказувалося, що лише у випадках, передбачених законом, призначаються додаткові покарання у виді позбавлення права займатися певними видами торгівлі, промислу або іншою діяльністю.

Таким чином, підсистема додаткових покарань хоч і діяла, але була слабко виражена і фактично не представлена у загальній системі покарань. За текстом Загальної частини вони з’являються епізодично і в більшій мірі – в нормах особливої частини.