ЛЕКСИКА НА ПОЗНАЧЕННЯ НАУКОВИХ ПОНЯТЬ З МОВОЗНАВСТВА У ПАМ’ЯТКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ XVI – XVII СТ.

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність, наукову новизну дисертації, сформульовано предмет, об’єкт, мету й завдання дослідження, визначено методи дослідження, окреслено теоретичне й практичне значення отриманих результатів, представлено форми апробації дослідження.

У першому розділі “Проблематика історичного термінознавства у контексті загальної теорії терміна” подано теоретичне обґрунтування актуальних проблем дослідження  спеціальних наукових найменувань у діахронії. Зіставлення типологічних характеристик сучасного терміна, виділених у працях різних українських та закордонних учених,  із тими ознаками, які притаманні назвам наукових понять давніх епох і які описано у роботах з історичного термінознавства на матеріалі української, російської та польської мов (Г. Наєнко, Л. Малевич, Н. Мєчковскої, Г. Снєтової, С. Ґайди та ін.) дає підстави стверджувати, що накладання сучасного розуміння терміна на історичний матеріал хибує на поверховість. Навіть скрупульозний погляд на сучасні терміни в динаміці засвідчує, що термінізація – це не завжди одноразовий “якісний стрибок” (А. Коваль), а іноді процес поступового нагромадження кількісних змін у семантиці певної лексеми з подальшим їх  переходом у нову якість. Ця особливість тим більше помітна в науковій лексиці епохи Середньовіччя, для якої характерні різноманітні відхилення від ідеальних параметрів терміна, зумовлені кількома факторами. По-перше, наука давніх епох переживала періоди синкретизму, секуляризації, становлення, поняттєвий апарат її характеризувався певною дифузністю і помітною лакунарністю, через те й найменування наукових понять того часу мали дуже різний ступінь термінізації і були слабо системно організовані, а в деяких галузях майже зовсім не систематизовані. По-друге, у процесі творення назв спеціальних понять поряд зі свідомим, цілеспрямованим, вагому роль відігравав і стихійний чинник. По-третє, давня спеціальна лексика побутувала винятково у сфері функціонування (термін А.Реформатського), тобто засвідчена тільки у контекстах, які до того ж не всі збереглися до наших днів. Через те під час студій над спеціальною лексикою ранніх історичних періодів коректно вживати термін лексема на позначення наукового поняття (в еліптичній короткій формі наукова лексема). Сукупність наукових лексем найдоцільніше передавати назвами лексика на позначення наукових понять або термінна лексика, бо термінна лексика, крім власне термінів у повному розумінні (з їхніми дефініціями і місцями в системі), об'єднує також і лексеми з різним ступенем термінізації, які не відповідають усім параметрам терміна (не мають чітко сформульованої дефініції, не кодифіковані, мають надто багато варіантів та дублетів, уживаються поза вузькогалузевими контекстами, поєднуючись між собою, становлять лише фраґменти, зачатки системи).

Із семантичної точки зору доказом неповної термінізації більшості давніх найменувань наукових понять є відсутність у них дефініцій, а також те, що обсяг їх лексичного значення, встановлений на підставі контексту, збігається з обсягом позначуваного поняття, тимчасом як в абсолютній більшості сучасних термінів обсяг поняття  перевершує обсяг дефініції. У сучасних терміносистемах полісемія спостерігається тільки в рамках одного термінного поля, а на міждисциплінному рівні і на рівні зв'язку „загальновживане слово – термін” наявна омонімія. Натомість у термінолексиці ранніх епох багато­значність була одною з характерних рис і виходила далеко за межі одного поля, бо зв'язок із загальновживаним лексичним пластом був дуже відчутний, а відповідно, загальновживане і термінне значення у слові співіснували як різні ЛСВ єдиної лексеми (напр., криска (креска, крhска): 1) “риска”; 2) “міні­мальний відрізок часу, секунда”; 3) “коса риска (пунктуаційний знак)”). Специфічний вияв у давній науковій лексиці мало і явище синонімії – воно, по-перше, було масовим, по-друге, відігравало однозначно позитивну роль, а по-третє, ідеографічні синоніми і дублети тут фактично ототожнюються, бо наявний матеріал не дає підстав провести між ними чітку грань (напр., складъ, слогъ, сvлл#ба).

Структурною особливістю наукових лексем ранніх історичних періодів є перевага унітермів над терміносполуками (хоч це й не однаково стосується усіх тематичних груп і підгруп). Це зумовлено недостатньою систематизацією понять, адже відомо, що складені назви позначають поняття, рівня нижчого або вищого за рід. Давні терміносполуки були переважно двослівні, а максимальна кількість слів у них могла сягати чотирьох. Показником високого ступеня системної організації певної тематичної групи чи підгрупи наукової лексики була значна частота вживання коротких форм складених найменувань, причому і іменниково-прикметникових, й іменниково-іменникових назв (напр.: Сказателный [падежь –Д. Я.-Ч.] естъ / имже сказуемъ: "кw, w ч.лвцh (1619 См., Гр., Г4 зв.).

Давня наукова лексика дещо відрізнялася від сучасних термінів також і з генетичного погляду – матеріал українських пам'яток засвідчує, що прямих запозичень з чужих мов (у т. ч. з класичних) серед спеціальних лексем дуже мало, а джерелом міжнародних компонентів в епоху Середньовіччя (на слов'ян­ському просторі) була радше старослов'янська мова. Натомість найпошире­нішими способами поповнення корпусу найменувань були семантична деривація та калькування, яким у сучасному термінотворенні належить не перша роль. Таким чином помітно, що для тогочасних учених пріоритетним при творенні наукових лексем було бажання зробити ці найменування максимально зрозумілими загалові, тимчасом як модерні умови  тотальної ґлобалізації диктують термінотворцям першорядну вимогу максимально міжнародно інтеґрувати терміносистеми.

Другий розділ “Лексика на позначення загальних лінґвістичних фонетичних, графічних та лексикологічних понять”, що складається з чотирьох підрозділів, присвячено комплексному аналізові назв наукових понять тих галузей мовознавства, які не входять до комплексу граматики. Класифікацію було здійснено за тематичним принципом, бо він видається найдоцільнішим у термінознавчих студіях. Згідно з авторською концепцією, уся мовознавча лексика формує  тематичну групу, в якій виділяються тематичні підгрупи (напр., підгрупа назв з фонетики, графіки тощо). У межах підгруп виокремлюються семантичні мікрогрупи, а в межах деяких мікрогруп – семантичні ряди. Відповідно назви підрозділів співвідносні з назвами тема­тичних підгруп мовознавчих найменувань (так само рубрикується і третій розділ).

Назви, проаналізовані у першому підрозділі “Лексика на позначення загальних лінґвістичних понять”, поділено на такі семантичні мікрогрупи:  1) назви понять „мова” і „мовлення”, а також різних форм мовлення; 2) назви національних мов з такими семантичними рядами: а) власне назви націо­нальних мов;  б) прислівники зі спільним значенням „певною мовою”; 3) назви понять „мовознавство” і “ мовознавець”. Для найменувань з цієї підгрупи характерна найбільша широта побутування і найнижчий ступінь дефінітивності лексем. Та все ж вони мають достатньо ознак, які підтверджують їх термінізацію. Співвідношення між кількістю наукових понять і відповідних їм назв становить 48:87, що спричинено наявністю дублетних найменувань для  19 понять. Крім багатої синонімії, системні зв’язки в межах підгруп виявляються у гіперо-гіпонімних відношеннях, що відображають відповідні реляції в системі позначуваних понять. Так, зокрема, іменники &зыкъ, діалектъ, мова є гіперонімами до двокомпонентних найменувань національних мов; мова, мовленье – до гіпонімів написанїе „писемне мовлення” та жывый голос „усне мовлення”.

53 номінативні  одиниці (далі – н.о.) однослівні номени, а 34 – двокомпонентні іменниково-прикметникові словосполуки (майже всі назви національних мов, наприклад полский діалектъ, та деякі інші найменування).

  Особливістю досліджуваної підгрупи лексики є те, що 44 лексеми, які входять до її складу, утворено на українському ґрунті з іншомовних основ (грецьких, латинських, старослов’янських, германських, арамейських та ін.)  і питомо українських афіксів. Це, насамперед, прикметники, які виступають атрибутами в назвах національних мов і від яких  творилися прислівники зі значенням „певною мовою” (наприклад, Сиринъ (мн. Сиры) (< гр.  „сирієць”) + -ск(ий) > cvрский ("зыкъ); по + сиръскоу > посиръскоу). Натомість серед назв загальних лінгвістичних понять мало запозичень (серед однослівних номенів їх 6 н.о., а серед компонентів терміносполук – 4 н.о.) і кальок. 

Загалом можна стверджувати, що XVI–XVII ст. є першим етапом у формуванні вказаної підгрупи лексики. Вона номінує основні поняття загального мовознавства, що вже окреслилися, хоч поняттєвий апарат не був ще достатньо розвинений і багатий.

У межах тематичної підгрупи з другого підрозділу “Лексика на позначення наукових понять з фонетики ” виділено такі мікрогрупи: 1) назви поняття „звук”, різновидів звуків та особливостей вимови звуків; 2) назви поняття „склад” та різновидів складів; 3) назви понять з просодії. На XVI– XVII ст. припадає початок процесу виокремлення фонетики як окремої галузі з масиву орфографії та теорії віршування. Пропорція між числом понять і номінативних одиниць на їх позначення становить 34:46. Надлишок номенів зумовлений наявністю дублетних найменувань для 9 понять. Спостерігається також омонімія, спричинена використанням тотожних назв на позначення різних понять у підручниках різних авторів (напр., предкончаемый слогъ (І) “другий від кінця склад” (у спілки Адельфотес); предкончаемый слогъ (ІІ) “четвертий від кінця склад” (у М.Смотрицького)). Зразки антонімних пар поодинокі (напр., прот#гатис# – сокращатис#).

Кількість однослівних і двослівних найменувань практично однакова (відповідно, 21 і 22 н. о.). Засвідчено також 3 трислівні назви. Однослівні номени вживалися насамперед на позначення родових понять, однак спостерігається прагнення тогочасних мовознавців дібрати однолексемні дублети і до двослівних назв видових понять (напр., двогласна# писмена = дифfонги). Трислівними терміносполуками позначали в пам’ятках ХVI– ХVII ст. тільки видові наукові фонетичні поняття. Номінативні одиниці, що складаються з двох і трьох компонентів, мають переважно таку будову: (діє)прикметник + (прикметник) + іменник, де іменник передає родову належність поняття, а прикметник (дієприкметник), позначаючи видові особливості, виступає уточнювальним атрибутом (напр., просоді# стіхо­творна#, краткі# гласны# писмена).

Серед унітермів є 11 н. о., запозичених з грецької, старослов’янської та латинської мов (сvлл#ба, писмо, лhтера), у 15 словосполуках усі компоненти чужомовні (долгі# гласны# писмена), а решта є гібридними з генетичної точки зору (речені# безпросодійна).

Найменування, досліджені у третьому підрозділі “Лексика на позначення наукових понять з графіки та орфографії”, поділено на такі мікрогрупи:  1) назви поняття „письмо”, національних різновидів письма та способів письма; 2) назви поняття „буква”, “алфавіт” та найменування окремих букв; 3) назви розділових знаків; 4) назви діакритичних знаків; 5) назви понять з орфографії. Пропорція між числом понять і номінативних одиниць на їх позначення становить 54:83. Надлишок номенів зумовлений наявністю дублетних найменувань для 16 понять.

Засвідчено 25 двослівних і 1 трислівна терміносполука, які вживалися зазвичай на позначення видових понять, наприклад, „велика буква”, „мала буква” тощо. 3 словосполуки позначали родові поняття (писанье руки, способ писан# „почерк” і препинані# строчна „розділові знаки”). Більшість терміно­сполук іменниково-прикметникові (лhтера азбучна#). У двох назвах (писанье руки та способ писан#) атрибут виражено іменником. Для вказаної тематичної підгрупи характерна значна кількість композитних назв 20 н. о., в 11 з них наявний корінь пис- (скоропись).

Запозиченими з грецької, старослов’янської, латинської, польської, гебрайської та готської мов є 30 однослівних н. о., всі компоненти з  17 терміносполук та по одному компонентові з 6 складених найменувань. Словотвірною калькою є  назва правописание.

ХVІ–ХVІІ ст. можна вважати другим етапом в історії розвитку української графічної термінолексики, зародження якої, спричинене запровадженням писемності в Київській Русі, відбулося у XI–ХІІІ ст.

Тематична підгрупа, описана у четвертому підрозділі “Лексика на позначення наукових понять з лексикології та лексикографії” поділена на такі мікрогрупи: 1) лексика на позначення родового поняття „слово” і співвідносних з ним видових понять; 2) лексика на позначення ономасіо­логіч­них понять; 3) лексика на позначення семасіологічних понять; 4) лексика на позначення лексикографічних понять. Співвідношення між кількістю лексикологічних понять та назв на їх позначення становить 30:102.  Однак особливістю аналізованої підгрупи, а насамперед мікрогрупи лексики на позначення ономасіологічних по-нять, є синкретизм багатьох номенів, які її формують. Такі слова, як им#, названіе, назвиско, називатис# та ін. є багатозначними і вживалися в мові XVI–XVII ст. на позначення різних лексикологічних понять (напр., іменник назвиско означав: 1) „назва”; 2) „ім’я”; 3) „прізвище”; 4) „прізвисько”). Оскільки позначувані переліченими словами поняття дуже близькі за своїм змістом, ми не мали підстав вважати номени такого типу омонімами, а тому співвідношення між кількістю понять і загальною кількістю лексем уживаних на їх позначення є дещо іншим – 30:87. 17 понять мали дублетні назви.

У цій підгрупі переважають однослівні найменування, двокомпонентних іменниково-прикметникових назв є 19, з них 11 – відповідники поняття “вульґаризм”. Мала кількість терміносполук пояснюється насамперед тим, що видові поняття – а саме їх зазвичай іменують двослівними номенами – тільки почали окреслюватися в системі лексикологічної галузі.

Характерною особливістю підгрупи лексики на позначення понять з лексикології та лексикографії є значне число дієслів у її складі – 27 лексем, або ≈31% від загальної кількості. Причому дієслова є членами трьох з перерахованих вище чотирьох семантичних мікрогруп.

51 н.о. – є питомо українськими і розвинули наукові лексикологічні значення на базі загальновживаних або ж були створені спеціально, іноді як відповідники до запозичень (напр., реченникъ, рhчникъ = дикціонаръ, лексіконъ і т.ін.). Етимологія двох лексем (толкъ і толковати) точно не встановлена – їх однаковою мірою можна зарахувати і до питомих слів, і до старослов’янізмів. 8 слів утворено від іншомовних (4 – з латинської, 1 – з грецької і 3 – зі старослов’янської) основ додаванням українських афіксів (напр., титуловати),. Прислівник нарицателнh, утворений в українській мові у першій третині XVII ст. з генетично старослов’янських компонентів.

Один іменник – сполименныи – є словотвірною калькою з грецизму сvнонvма.

28 лексем (однослівних назв і компонентів терміносполук) прямо запозичено з польської, старослов’янської, грецької, латинської та французької мов (назвиско, сказовати, метафора та ін.).

У період ХVІ-ХVІІ ст. сформувався корпус базових лексикографічних та лексикологічних понять таких, як „слово”, „походження слова”, „значення слова”, „тлумачення семантики слова”, „словник” тощо, а також почався процес вирізнення окремих видових понять у межах родових, який відобразився у системі відповідних гіперо-гіпонімних найменувань (напр., странное реченіе – слово польское, слово латинское, слово грецкое).

Третій розділ “Лексика на позначення наукових понять з граматики” складається з двох підрозділів.

Перший підрозділ “Лексика на позначення наукових понять з морфології” присвячений аналізові найбільшої за обсягом тематичної підгрупи, в межах якої виділено семантичні мікрогрупи: 1) назви поняття “морфологія”; 2) назви частин мови; 3) назви граматичних категорій, форм та значень. Пропорція між кількістю морфологічних понять і номінативних одиниць на їх позначення становить 121 : 203. Надлишковість найменувань зумовлена, по-перше,  наявністю дублетів (46 понять мало по кілька назв), по-друге, розбіжністю в принципах класифікації, наприклад, керуючись тогочасними граматичними традиціями, М.Смотрицький при  класифікації прислівників, не виділяв груп „прислівники способу дії” та „прислівники міри і ступеня”, а натомість поділяв лексеми з указаними значеннями на дрібні семантичні групи. Отож, сучасному поняттю „прислівники способу дії” у „Граматиці” М.Смот­рицького відповідає 8 назв різних семантичних груп (напр., нарhчї# разнства, нарhчї# чина тощо), а поняттю „прислівники міри і ступеня” – 4 назви (напр., нарhчї# количества, нарhчї# разсужденї# і т.ін.). Крім синонімії, системні зв’язки між лексемами представлені омонімією – три омоніми мимошедшее врем# (І), мимошедшее врем# (ІІ) і мимошедшее врем# (ІІІ) у граматиках різних авторів позначають, відповідно, поняття „імперфект”, „аорист” і „давно­минулий час”. Усього серед назв морфологічних понять засвідчено 7 оморядів (6 двокомпонентних і 1 трикомпонентний). Прикметно, що аж 4 оморяди є найменуваннями граматичних різновидів минулого часу. Така плутанина в назвах вказаного семантичного ряду пояснюється, очевидно, намаганням учених пристосувати класичну схему диференціації часів до українського мовного матеріалу, де вже на той час практично відбулося спрощення давньої системи минулих часів (М. Жовтобрюх, О. Волох, С. Самійленко, І. Слинько), внаслідок чого виникало неоднакове трактування одних і тих же мовних явищ, що й спричиняло омонімію їх найменувань. Багаті гіперо-гіпонімні гнізда відображають досить чітку системну організацію поняттєвого апарату морфології, яка була на той час найрозвиненішою галуззю мовознавства. Нечисленні антонімні пари відображають опозиції на поняттєвому рівні і переважно не є антонімами з семантичної точки зору (напр., правый падежь “прямий відмінок” – wтмhнный падежь “непрямий відмінок”).

В аналізованій тематичній підгрупі налічується 169 найменувань-словосполук, тобто близько 83% від загальної кількості назв. З них 7 дво­компонентних н.о. позначали родові поняття, 144 двокомпонентні н.о. – видові поняття, 16 трикомпонентних і 2 чотирикомпонентні н.о. використо­вувалися на позначення видових понять. У більшості двокомпонентних терміносполук головним словом є іменник, а атрибутом виступає прикметник. Винятки становлять лише деякі гіпероніми (напр., часть слова, степень оуравнені#) і видові назви семантичних груп прислівників (напр., нарhчі# мhста тощо), де роль атрибутів при означуваних-іменниках відіграють  іменники. У триком­понентних найменуваннях у ролі атрибутів при головному слові-іменникові виступають словосполуки (напр. противителнаго знаменовані# соузи) або ж означуваним є двослівна родова назва, а атрибутом – прикметник (напр., оуравн#емое им# прилагателное). Обидві чотирислівні назви мають тотожну будову, де роль атрибута виконує прикметник, а роль головного компонента словосполука оуравненїе именъ прилагателныхъ (напр., правилное оуравненїе именъ прилагателныхъ).

З 34 однослівних  найменувань (серед яких є 2 дієслова – склан#ти та оуравн#ти)  27 н. о. прості за своєю морфемною будовою, а решта – композити (напр. мhстоим#). Усі іменники позначають родові поняття і більшість входить також до складу терміносполук-гіпонімів.

Серед назв з цієї підгрупи переважають кальки (119 н.о.) з грецьких, латинських і сербських зразків. Калькування на той час було найопти­мальнішим, оскільки морфологічна система української літературної мови описувалася через категорії і схеми добре розроблених античних граматик з їх високорозвиненою термінолексикою. У масиві калькованих н.о. представлено всі типи кальок: структурні (64 н.о., напр.., повелителное наклоненїе), семантичні (37 н.о., напр., оуравн#ти),  словотвірні та морфемні (18 н.о., напр.., мhстоименіе, преходителный (личный глаголъ)). Прикметно, що в мікрогрупі назв частин мови істотно переважають структурні кальки, тимчасом як у мікрогрупі назв граматичних категорій і форм більшість найменувань є семантичними кальками. Структурні елементи калькованих назв питомо українські і старослов’янські. Так, у будові однолексемних н.о. і слів, що входять до складу терміносполук, виділяється 59 українських (напр., вини- з прикметника винителный)  і 35 старослов’янських (напр., нарица- з прикмет­ника нарицателный)  за походженням основ. Позірного старослов’янського звучання багатьом словам надають генетично старослов’янські суфікси –телн(ый) (напр., положителный (степень)) і -еж(ь) (напр., падежь), які, однак, за правилами тогочасної літературної мови могли сполучатися з твірними основами, різними за походженням.

У будові 59 оригінальних найменувань, що їх створили Л.Зизаній та  М. Смотрицький для опису особливих явищ української морфології, як-то семантико-граматичних розрядів слів у межах різних частин мови, деяких граматичних форм, виділяється 29 генетично українських основ (напр., твори- у назві творителный падежь) і 33 старослов’янські (wтвhща- у назві wвhщателное им# прилагателное) .

Серед 26 запозичень переважають сербізми, взяті з трактату „W осми частhх слова”, дуже поширеного на українських землях у XIV-XVI ст. Це, насамперед, назви частин мови (напр. глаголъ, союзъ і т.ін.), а також деяких граматичних категорій та форм (напр., залогъ, насто#щее врем#). Латинізмів і грецизмів – по 2 н.о. (відповідно, супінъ та ґерундїй і парадигма та етvмолоґї#).

У другому підрозділі “Лексика на позначення понять з морфеміки, словотвору та синтаксису” об’єднано аналіз невеликих тематичних підгруп, які ні кількісно, ні за рівнем вираженості взаємних семантичних і структурно-граматичних зв'язків не творять певних організованих єдностей і які (разом з галузями, що їх вони стосувалися) перебували у ХVІ–ХVІІ ст. на стадії зародження. Співвідношення між кількістю понять та номінативних одиниць на їх позначення становить, відповідно, 8:8, 11:11 і 13:15. Дублетні назви мають тільки два поняття із синтаксису. В поодиноких випадках найменування групуються в родо-видові гнізда, глибина поділу в яких переважно дворівнева (напр., сvнтаkїс - проста# сvнтаkїс, wбразна# сvнтаkїс). Єдине гніздо, до якого входять усі зафіксовані назви зі словотвору,  відображає трирівневий поділ, у зв'язку з чим саме у цій тематичній підгрупі наявні трислівні словосполуки, тимчасом як серед найменувань з морфеміки та синтаксису є тільки однослівні та двослівні н. о. Підгрупа назв зі словотвору характерна ще й тим, що термінолексика, яка її формує, засвідчена лише у граматиці М.Смотрицького, який уперше в нашій науці окреслив деякі дериватологічні поняття та створив назви для них. М.Смотрицького можемо вважати також автором сімох найменувань з морфеміки та дев'яти зі синтаксису, що їх він або створив самостійно (напр., простое начертанїе), або скалькував з грецьких зразків (напр., предвз#тїе), або запозичив з чужих мов (напр., предчинный).

Однослівних найменувань найбільше у синтаксичній підгрупі – 11 н. о., серед них є  2 дієслова (согласоватис# і примещатис#) та 2 прикметники (предчинный і подчинный). Лише іменниками передавалися родові поняття з морфеміки (3 н. о.) та словотвору (1 н. о.).

Абсолютна більшість назв з указаних тематичних підгруп була створена саме в українській мові кінця XVI – першої половини XVII ст. з питомо українських та старослов'янських за походженням елементів та компонентів. Запозичення з грецької мови (6 н. о.) є в підгрупі найменувань із синтаксису. 1 сербізм предлогъ на базі первісного значення “прийменник” уже на українському ґрунті на поч. XVII ст. розвинув семему “префікс”. Кальки наявні тільки серед назв із синтаксису – 1 семантична (слово), 1 словотвірна (сочиненїе) та 1 морфемна (предвз#тїе).

У висновках узагальнено результати проведеного дослідження.

Дані багатьох сучасних практичних досліджень про процеси формування найменувань різних галузей знань переконливо свідчать, що просте накладання на давній матеріал наявної, сформульованої на підставі спостережень за сучасними терміносистемами, теорії терміна  з її поняттєвим і термінологічним апаратом малоефективне і загрожує низкою похибок. У зв’язку з тим потрібно переглянути і скоригувати з погляду діахронії деякі теоретичні засади вчення про термін.

Істотну відмінність між переважною більшістю наукових номінативних одиниць віддалених у часі періодів і сучасними термінами зумовили такі чинники: 1) поняттєвий апарат наукових галузей характеризувався певною дифузністю і помітною лакунарністю, що відбивалося на ступені термінізації та переважно слабкому рівні систематизації найменувань наукових понять; 2) на творення назв спеціальних понять впливали два фактори – стихійні, внутрішньомовні, процеси та цілеспрямована робота тогочасних учених; 3) давня спеціальна лексика побутувала винятково у сфері функціонування і засвідчена тільки у контекстах, з яких не всі дійшли до наших днів.

Більшість давніх найменувань наукових понять відрізняється від сучасних термінів:

1.      У семантичному плані (часта відсутність дефініцій; збіг обсягів лексичного значення і позначуваного поняття; поєднання загальновживаних і термінних значень як різних лексико-семантичних варіантів одної лексеми; позитивна роль та масовість синонімії і нерозмежованість ідеографічнх синонімів та дублетів).

2.      У структурному плані (кількісна перевага унітермів над терміносполуками, спричинена недостатньою систематизацією понять; абсолютна більшість двослівних іменниково-прикметникових терміносполук (терміносполуки з іншим частиномовним чи кількісно-компонентним складом поодинокі)).

3.      У генетичному плані (незначне число прямих запозичень з чужих мов; пріоритетність старослов’янської мови як джерела міжнародних компонентів на слов’янському просторі; калькування і семантична деривація як найпоширеніші способи термінотворення).

Отже, в студіях над спеціальною лексикою ранніх історичних періодів коректно вживати термін лексема на позначення наукового поняття (в короткій формі наукова лексема), а сукупність наукових лексем найдоцільніше передавати назвами лексика на позначення наукових понять  або термінна лексика.

Об’єктивність викладених  теоретичних засад підтверджує аналіз лексики на позначення мовознавчих понять, уживаної у пам’ятках української мови  XVI –XVII ст. Усі 553 лінґвістичні н. о., що формують окрему тематичну групу у межах макрогрупи назв філологічних понять, можна поділити на 8 тематичних підруп, у межах яких виокремлюються семантичні мікрогупи, а в деяких мікрогрупах – семантичні ряди

Найбільшою за обсягом і найкраще систематизованою за поняттєвим принципом є підгрупа морфологічних найменувань (205 н. о.), члени якої вирізняються також високим рівнем термінізації. Досить високий ступінь систематизації мають також підгрупи лексики з графіки  й орфографії (83 н. о.) та з фонетики (46 н. о.), хоч остаточне виокремлення фонетики як галузі з масиву графіки ще на той час не відбулася. Значними за обсягом є підгрупи назв загальних лінґвістичних понять (87 н. о.) та лексикологічних понять (87 н. о.), однак вони відображають лише зачатки понятійної системи, оскільки ці галузі теоретично майже не опрацьовувалися у XVI–XVII ст. Найменш чисельними і найслабше системно організованими є засвідчені майже виключно у тексті „Граматики” М.Смотрицького підгрупи лексики із морфеміки (8 н. о.) і словотвору (11 н. о.), лінґвістичних галузей,  які на той період перебували в зародковому стані.

Родо-видова класифікація понять у межах більш чи менш упорядкованих систем знаходить пряме віддзеркалення у гіперо-гіпонімних зв’язках між назвами цих понять. Найбільші чотирикомпонентні гіперо-гіпонімні лексичні гнізда відображають стільки ж рівнів поділу понять (напр., часть слова – имj – имj прилагателное – цhлое имj прилагателное).

На суто лексико-семантичному рівні системні зв’язки між найменуван­нями всередині тематичних підгруп репрезентовані здебільшого синонімією, через що пропорція між числом понять і номенів на їх позначення в середньому по групах становить 1 : 2 (за винятком назв з морфеміки, словотвору та синтаксису, де зв’язки між поняттями і номінативними одиницями практично завжди одно-однозначні). Омонімія серед мовознавчих лексем - явище рідкісне. Спостерігаються поодинокі випадки міжгалузевої омонімії (напр., слово (І) – “слово”; слово (ІІ) “речення”) та омонімії, спричиненої використанням одної і тієї самої назви на позначення різних понять у підручниках різних авторів. Нечисленні антонімні пари представляють на лінґвальному рівні поняттєві опозиції, і члени цих пар переважно не є антонімами з семантичної точки зору.

За структурою проаналізовані назви мовознавчих понять поділяються на унітерми, композити та терміносполуки. Терміносполуки назагал найчисель­ніші – з-поміж 553 н. о. їх є 290. Однак питома частка їх в окремих підгрупах різна – найбільша серед найменувань з морфології  та словотвору (тут усі зафіксовані н. о. становлять одне родо-видове гніздо з унітермом-гіперонімом на вершині і десятьма гіпонімами-словосполуками); найменша – серед синтак­сичних та лексикологічних і лексикографічних назв. Тематична підгрупа  лекси­ки з морфології відзначається ще й тим, що до її складу входить абсолютна більшість трикомпонентних  і всі чотирикомпонентні терміно­сполуки, причому дуже часто і дво- і більше компонентні найменування фігурують у текстах у коротких еліптичних формах, а це знову ж таки свідчить про вищий порівняно  з іншими підгрупами рівень термінізації членів цієї підгрупи. Двослівні терміносполуки переважно іменниково-прикметникові, рідше іменниково-іменникові і одна дієслівно-прислівникова. У трислівних найменуваннях головним компонентом є або двослівна родова назва, при якій атрибутом виступає прикметник або іменник (тоді атрибут виражено іменниково-прикметниковою словосполукою). У чотирикомпонентних словосполуках головною є трислівна родова назва, а атрибутом – прикметник.

Число композитів, більшість з яких належить до підрупи назв з графіки та орфографії, дуже незначне – 24 н. о. (включно зі запозиченими складними лексемами).

Унітерми здебільшого іменники (у т. ч. низка субстантивованих прикметників та дієприкметників), хоч майже в кожній тематичній підгрупі (за винятком назв з морфеміки та словотвору) наявна певна кількість дієслів (всього 39 н. о.), а в підгрупах назв загальних лінґвістичних понять та понять з лексикології, графіки,  фонетики та синтаксису непоодинокими є прислівники (всього 32 н. о.) та прикметники (всього 10 н. о.).

Способами творення української мовознавчої лексики у XVI–XVII ст. були: семантичний (термінізація загальновживаної лексики, що вивляється в розширенні семантики або переосмисленні значень на основі метафори та метонімії); морфологічний, а також морфолого-синтаксичний та лексико-синтаксичний; синтаксичний (утворення терміносполук); калькування та пряме запозичення (використовувалось найрідше – лише 11,4 % назв було взято з таких мов-джерел, як старослов’янська, грецька, латинська, середньовічні сербська та болгарська, польська та ін.). Продуктивність цих шляхів у різних тематичних підгрупах була неоднакова. Так, у найменш теоретично розроблених галузях найменування творилися переважно через спеціалізацію загальновживаних лексем (здебільшого питомо українських і давно засвоєних старослов’янізмів)  (див. підгрупи лексикологічної та загальної лінґвістичної лексики). Найбільше слів, утворених афіксацією, основоскладанням, морфолого-синтаксичним та лексико-синтаксичним способами, є серед назв з графіки та орфографії і фонетики (компоненти - твірні основи, слова, афікси - були різні за походженням, насамперед, питомо українські і старослов’янські). Синтаксичним способом (з використанням слів-компонентів, генетично українських, старослов’янських, рідше - грецьких латинських, польських та ін.) утворені терміносполуки, члени усіх тематичних підгруп, але найбільш масово представлений він серед номенів з графіки й орфографії, морфології, фонетики, словотвору, морфеміки. Великою є питома вага калькованих назв, особливо це стосується підгруп морфологічної (58,6 %) та  фонетичної (43,5 %) лексики. В інших підгрупах (за винятком найменувань зі словотвору і морфеміки) кальки репрезентовані поодинокими зразками. Моделями для калькування були грецькі, рідше латинські, мовознавчі терміни, які в добу Середньовіччя вважалися зразковими для всіх національних граматик, а компонентами, що використовувалися для перекладу, – українські, старослов’янські (значно рідше сербські та ін.) слова, основи, кореневі та афіксальні морфеми. Серед українських мовознавчих найменувань досліджуваного періоду наявні кальки всіх можливих типів – морфемні, словотвірні, структурні, семантичні, напівкальки.

Назагал, можна стверджувати, що у XVI – XVII ст. українська спеціальна мовознавча лексика перебувала на середині шляху до перетворення на терміносистему. Якщо зобразити всі зафіксовані н. о. у вигляді поля, то в ньому ядро становитиме невелике число номенів, що відповідають практично всім параметрам терміна (напр., оудареніе), периферію – найменування, які перебували на початкових етапах термінізації, зокрема, ті, що в них зберігався семантичний синкретизм або дуже відчутний був зв’язок з загальновживаною лексикою. Більшість же назв займатиме проміжне становище, бо в них терміннимі ознаки вивляються не повністю, а більшою чи меншою мірою.

Історична доля проаналізованих наукових найменувань склалася по-різному: частина їх функціонує в сучасній лінґвістичнії терміносистемі або без суттєвої зміни значення (мова, мовлення (< мовленье) та ін.), або з іншими значеннями (діалект, граматика та ін.); частина використовується у терміносистемах інших наук (язик, еллінський та ін.); деякі збереглися як загальнолітературні слова (протягатися, річ та ін.) або як діалектизми чи архаїзми (порекло, глагол та ін.); низку назв було замінено новими відповідниками, спорідненими (прізвище = прозвиско, значити = значитис# та ін.) або неспорідненими  (прикметник = прилагателное им#, похідність = видъ та ін.) з давніми; кілька найменувань вийшло з ужитку через зникнення позначуваного поняття (четырегласна# писмена, нарhчї# напр#женї# та ін.).