механізми впровадження стратегіЇ розвитку Агропромислового комплексу УКРАЇНИ на Регіональному рівні

Короткий зміст

У вступі розкрито сутність і стан наукової проблеми, що досліджується; обґрунтовано вибір та актуальність обраної теми, вказується на зв’язок роботи з науковими напрямами досліджень Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України; висвітлюється ступінь її наукової розробленості, визначено мету й дослідницькі завдання, а також об’єкт і предмет дослідження; охарактеризовано елементи наукової новизни одержаних результатів, їхнє теоретичне й практичне значення та особистий внесок здобувача; наведено дані з апробації результатів дослідження й публікацій за темою.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади дослідження стратегії розвитку агропромислового комплексу України” – проведено системний огляд основних наукових джерел за темою дисертаційної роботи, обґрунтовується вибір напрямів дослідження.

АПК є не просто об’єднанням окремих галузей, а єдиною виробничою системою. Особливість цієї системи полягає у тому, що кожна галузь є не самостійним виробником тих чи інших продуктів, а однією з її технологічних ланок; будь-яка з них може безперервно функціонувати тільки тоді, коли споживач купує і використовує виготовлену продукцію. Тому структура і технологія виробництва повинні пристосовуватися до потреб споживачів, тобто визначатися суспільним попитом.

Закон України “Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року” визначає мету державної аграрної політики: гарантування продовольчої безпеки держави; перетворення аграрного сектору на високоефективний, конкурентноспроможний на внутрішньому та зовнішньому ринках сектор економіки держави; збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності нації; комплексний розвиток сільських територій та розв’язання соціальних проблем на селі.

Вивченість проблематики розвитку АПК України характеризується широтою спектра публікацій. Серед основних варто відзначити дослідження М.Гладія, В.Лагутіна, В.Малес, І.Міхаліна, О.Мордвінова, Б.Панасюка, О.Пікулькіна, Ж.Поплавська, П.Саблука, О.Стратілат, І.Сурай, О.Царенка, В.Юрчишина та інших. Окрім того є значна кількість дисертаційних досліджень у цій сфері: дисертації О.Мордвінова, Ж.Поплавської, С.Постнікова та інших. Значна кількість дисертацій захищена в Національному аграрному університеті. Питання економічного розвитку і державної політики розглядаються у практикумі “Аграрна політика в сучасних умовах”.

Слід зазначити, що в цих працях недостатньо уваги приділено регіональним механізмам форму­вання стратегії розвитку АПК, процесам інтеграції, системі економічних відносин, які враховують інтереси товаровиробника-власника, конкретним формам відносин у підприємстві та за їхньою учас­тю в інтегрованих системах.

Огляд наукових праць і матеріалів з даної проблеми свідчить про те, що комплексний аналіз здійснюється в основному за напрямами: розробка галузевої структури, територіальне розміщення виробництва, дещо відокремлено – реорганізація форм власності і перетворення організаційно-правових форм господарювання на селі.

Питання ролі і значення механізмів у впровадженні стратегії розвитку АПК на регіональному рівні, з’ясування особливостей становлення й розвитку інтеграційних процесів, визначення регіонального рівня механізмів як способу реалізації цілей державного управління в Україні та визначення основних засобів упровадження стратегій розвитку АПК для прогресивного суспільного розвитку України потребують подальшого наукового дослідження. Також актуальними є наукові проблеми, пов’язані з методичним і теоретичним характером побудови організаційної структури застосування механізмів реалізації стратегій розвитку АПК на регіональному рівні при становленні ринкових відносин вітчизняною наукою розроблені недостатньо і потребують подальших спеціальних досліджень.

Стратегічною метою розвитку АПК є створення високо конкурентного аграрного виробництва і забезпечення продовольчої безпеки України.

Системи управління АПК, які склалися в роз­винутих країнах, є адекватними умовам функціонування самого об’єкта управління (АПК) як складної системи, що розвивається як за загальни­ми, так і за специфічними економічними законами. Світовий досвід переконує, що навіть в умовах розвинутої ринкової економіки існують об’єктивні причини державного втручання в агро­промислову сферу. Державне управління в АПК має за мету досягнення сільським господарством максимальної ефективності для задоволення попиту населення у продуктах харчування, сировині та продовольстві рослинного і тваринного походження.

Державне управління сільським господарством проводиться з урахуванням повноважень законодавчої та виконавчої влади, визначених Конституцією України. На ці державні органи повною мірою поширюється чинність ст. 19 Конституції, згідно з якою державні органи і відповідні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Державне управління стратегією розвитку АПК визначається як економіко-правові заходи, що спрямовані на становлення ринкових відносин, підтримання державою конкурентноздатності підприємництва у сільському господарстві, інноваційної діяльності, стимулювання інвестицій з метою поліпшення організації виробництва і доведення до споживача якісної продукції сільського господарства. Теоретичною і практичною основою цього процесу є методи державного управління сільським господарством, що є виявом основних політичних і правових ідей, в яких відображено назрілі потреби матеріального життя суспільства та способи їх задоволення.

Принципи узгодження і координація дій суб’єктів сільськогосподарського виробництва різних форм господарювання, господарська самостійність, рівність усіх форм господарювання мають визначальне значення для повноцінного функціонування АПК в сучасних умовах. Наголосимо, що принципи державного управління виявляються при реалізації тих чи інших функцій держави. В свою чергу, функції управління знач­ною мірою зумовлюються закономірностями тієї чи іншої економічної системи. Тип цієї системи, тобто зміст взаємовідносин держави і товаро­виробників, спільність їхніх інтересів визначають найважливіші функції державного управління. При цьому слід відзначити різноманітність можли­вих варіантів поєднання головних механізмів і функцій державного управління АПК. У розвинених країнах чільне місце посідають функція регулювання попиту та пропозиції і пов’язана з нею функція підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників. В свою чергу, обидві ці функції тісно пов’язані з функцією стабілізації цін.

Загальною ознакою державного управління АПК є державно-правовий характер управління. Характерною ознакою управління виробництвом, в тому числі АПК, в ринкових умовах є розмежування об’єктів державного і господарського управління.

Сучасна система управління сільськогосподарським виробниц­твом на регіональному (обласному, районному) рівні суперечить реальній дійсності, становищу товаровиробників та обслуговуючих галузей у нових умовах. Всі реорганізаційні заходи з її вдосконалення, які розпочалися з 1991 року, не забезпечили ні підвищення ефективності сільського господарства, ні зміцнення становища вітчизняних товаровиробників на продовольчому ринку. Здебільшого вони були локальними, фрагментарними. Тому вдосконалення структури управління АПК має здійснюватися із дотриманням таких принципів: функціональний підхід до управління; делегування окремих повноважень державного управління між професійним (професійним) самоврядним об’єднанням; чітке розмежування функцій загальнодержавних і регіональних (обласних, районних) органів управління сільським господарством, міжпрофесійних і професійних самоврядних та господарських об’єднань.

Зіставлення можливостей поєднання функцій і механізмів державно­го управління з їхнім реальним застосуванням в Україні дозволяє сформу­лювати такі висновки: набір механізмів, що використовуються для управління сільським господарством, надто обмежений; чимало функцій державного управління практично не реа­лізуються, хоч потреба у цьому досить велика; навіть застосовувані важелі не спрацьовують належним чином. Державне управління агропромисловим сектором повинно бути спрямоване на створення відповідної інвестиційної політики, яка б забезпечувала розвиток матеріально-технічної бази виробництва засобів механізації, що використовується у переробній промисловості, будівельній індустрії АПК з метою поліпшення його соціально-економічного становища і умов життєдіяльності трудових колективів.

Вважаємо, що на систему державного управління агропромисловим комплексом є необхідність покласти відповідальність за: створення належних економічних і правових передумов для повноцінного й безперервного забезпечення всіх учасників агропромислового виробництва всіма видами матеріально-технічних, сировинних і фінансових ресурсів; забезпечення всіх товаровиробників АПК у належному асортименті й обсязі тими видами матеріально-технічних ресурсів, які розподіляються централізовано для виробництва продукції на державні замовлення; організаційно-методичне, економічне й правове забезпечення впровадження безвідходних технологій і використання вторинної сировини у галузях АПК.

Серед засобів і способів, які найчастіше використовуються як методи державного управління стратегією розвитку АПК, слід вирізнити: переконання, дозвіл; метод прямих вказівок (імперативний); адміністративні, економічні методи, а також метод рекомендацій.

Формування стратегії управління агропромисло­вим комплексом багато в чому залежить від групи факторів, які, незалежно від рівня управління АПК, (прямо або опо­середковано), впливають на методологію побудови стратегії. До факторів впливу слід віднести наслідки і ре­зультати реформування АПК: стан ресурсного потен­ціалу АПК, конкуренцію і конкурентне середовище, глобалізацію економіки та агропромислових ринків, розвиток Інтернет-економіки. У процесі дослідження виокремилась низка факто­рів опосередкованого впливу на методологічні підхо­ди до побудови стратегії управління на рівні регіональних АПК, до яких відносяться соціальні, політичні та юридичні чинники, що в більшості випадків обме­жують вибір стратегічних рішень: загрози зовнішньо­го середовища, амбіції управлінських працівників, корпоративні цінності і корпоративну культуру, ети­чні норми, соціальну відповідальність формувань АПК.

Розробка та моделювання стратегії управління агропромисловим комплексом обов’язково передбачає урахування стану конкурентного середовища і рівня конкуренції на агропродовольчих ринках усіх рівнів. На господарському рівні управління АПК вищезазначені фактори є чи не найголовнішими мотивами зміни стратегій управління. Стратегії управління повинні забезпечувати стратегію конкурентного середовища в АПК. Для досягнення успіху в галузі АПК, що формується, стратегія управління повинна бути спрямованою на творчі походи, готовність до ризиків, швидке реагування на інновації розробки і прийняття нестан­дартних стратегічних рішень.

У висновках до розділу узагальнюються результати аналізу джерельної бази дисертаційної роботи та визначаються напрями вирішення проблем, що потребують наукового дослідження.

У другому розділі – “Становлення багаторівневих стратегій та механізмів управління агропромисловим комплексом України на регіональному рівні” – опрацьовано методологію дослідження й розкрито принципи становлення стратегій і механізмів управління АПК України на регіональному рівні.

Актуально-важливим для нашого дослідження є характеристика державної стратегії загалом і в АПК зокрема. Наукова цінність розробки стратегії розвитку в цілому і окремої галузі полягає в тому, що вона дає можливість заздалегідь збалансувати вплив цієї галузі на соціально-економічну систему, що знаходить своє відображення в державному управлінні і залежить від ефективного аналізу зовнішнього середовища, об’єктивної оцінки власних ресурсів тощо.

Державну стратегію варто визначити як систему великомасштабних державних рішень, як засіб досягнення встановлених цілей, як форму управління соціально-економічною діяльністю й територіальною організацією суспільства. Правильний вибір стратегії дозволяє зосередити зусилля й ресурси на реалізацію потенціалу економічного розвитку і тим самим забезпечити ефективний розвиток усіх сфер життєдіяльності суспільства в ринкових умовах. При розробці державної стратегії визначаються стратегічні пріоритети розвитку в трансформуючій економіці, обґрунтовуються економічні, політичні, фінансові й організаційні механізми реалізації стратегії в нових інституціональних умовах.

Становлення багаторівневих стратегій розвитку АПК є ключовим елементом стратегічного управління, що допомагає органам влади приймати рішення, узгоджені з підходами щодо досягнення своєї місії, реалізації функцій, цілей та завдань. Вибір тієї чи іншої стратегії – складна й відповідальна процедура для кожного із суб’єктів управління. Економічна ситуація, як правило, поліваріантна, тобто містить певний набір як стратегічних, так і тактичних альтернатив розвитку. Саме на регіональному рівні важливим є ідентифікація стратегічних інтересів та спрямованості розвитку кожної галузі.

Інтеграція України до європейських структур неможлива без вироблення та реалізації такої моделі управління регіонами, яка б відповідала принципам регіональної політики Європейського Союзу, сприяла б становленню нових форм співпраці між центром і регіонами, внутрішньому міжрегіональному співробітництву та міжнародній співпраці територій.

         Гармонізація практики управління регіонами України з принципами ЄС передбачає насамперед чітке розмежування повноважень центральних та місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування в ході адміністративної реформи, законодавче визначення принципів регіональної політики, державної підтримки регіонального розвитку, програм соціально-економічного розвитку регіонів, створення стандартної статистичної системи моніторингу розвитку регіонів.

На підставі аналізу сучасних тенденцій світового розвитку та підвищення добро­буту за допомогою концепції сталого розвитку можна констатувати, що майже в усіх країнах світу відбувається екологічне упорядкування земель з урахуванням націона­льних особливостей земельних відносин та прав власності. Проблема полягає в за­безпеченні адекватної координації та кооперації між різними рівнями управління землекористуванням. Саме тому земельна реформа є, передусім, комплексною, такою, яка повинна бути спрямованою на вирішення екологічних, соціальних та економічних проблем сільсь­ких регіонів.

Для інтенсивного розвитку інтеграції в АПК країни є сприятливі умови – визнана приватна власність на землю і майно відповідними законодавчими документами, що сприяє залученню інвесторів для розвитку таких структур, законодавча база дозволяє організу­вати спільне виробництво за участю сільських товаровиробників із правом використан­ня майна переробних цехів і заводів, залучати іноземний капітал і кредити. Важливим напрямом розвитку агропромислового виробництва при переході до ринку набуває об’єднання організаційно-правових різновекторних за характером і сутністю діяльності формувань, створення регіональних галузевих продуктових підкомплексів із завершеним організаційно-технологічним циклом виготов­лення продуктів харчування.

Процеси інтеграції є необхідною умовою прогресу всіх сфер економіки, в тому числі АПК, в основу реалізації яких покладено взаємозв’язок організаційних, соціальних, економічних, технологічних, управлінських, політичних та інших проблем господарювання, необхідний правильний вибір стратегії розвитку цих структур. Визначення і реалізація інтеграції – складне і багатоаспектне завдання, яке на багатьох підприємствах АПК не виконується на належному рівні і, в першу чергу, через відсутність стратегії розвитку. Серед пріоритетів державної аграрної політики виокремлюється запровадження сучасних механізмів і методів формування прозорого ринку сільськогосподарської продукції, продовольства, капіталу, зокрема виробничих ресурсів, та робочої сили.

За останні роки поняття диверсифікації набуло нового змісту і посіло особливе місце в стратегії реформ. Диверсифікацією сільськогосподарського виробництва є розширення асортименту, зміна продукції, освоєння нових видів виробництв, отримання економічної вигоди з урахуванням екологічних та соціальних потреб суспільства. Поняття диверсифікації сільськогосподарського виробництва має поєднувати в собі: визначення диверсифікації виробництва; класифікацію диверсифікації як складової організаційно-економічного механізму; особливості диверсифікації сільськогосподарського виробництва; експертну оцінку факторів впливу на прийняття рішення щодо доцільності диверсифікації виробництва та вибору джерел фінансування. Диверсифікація набула сучасних рис, вона як одна із стратегій досягнення довгострокової мети – виживання – пройшла складний шлях розвитку, змінюючись залежно від зовнішніх обставин і внутрішніх факторів.

У висновках до розділу узагальнюються результати аналізу процесу становлення багаторівневих стратегій та механізмів управління агропромисловим комплексом України й особливості інтеграційних процесів та диверсифікації механізмів управління в АПК на регіональному рівні.

У третьому розділі – “Впровадження стратегій розвитку агропромислового комплексу на регіональному рівні” – розглядаються основні характеристики структури і ролі механізмів розвитку АПК та міжрегіональне співробітництво як механізм впровадження стратегії розвитку АПК.

Аграрна політика на рівні регіону, ґрунтується на загальних соціально-економічних пріоритетах при одночасному врахуванні інституціональних, ресурсних, екологічних та інших особливостей як невід’ємних конструктивних компонентів системи. Водночас формуються диференційні важелі врахування кожного з відзначених функціо­нальних елементів аграрної системи при формуванні регіональної політики. Механізми аграрної політики на регіональному рівні передовсім спираються на процес формування регіональних ринкових інститутів і стимулюванні регіонального розвитку. Регіональні інститути поділяються на: структурні і функціональні. У складі механізмів стимулювання сталого регіонального розвитку можна виділити: економічні (державна цільова допомога, регіональна фінансова підтримка, лізинг, технологічний розвиток тощо); соціальні (регіональна політика зайнятості, формування соціальної інфраструктури на селі, профорієнтація та підвищення кваліфікації працівників, проведення соціологічних досліджень) тощо.

Структурні елементи механізму розвитку аграрної політики на регіональному рівні є доволі сталими та утворюються з формальних і неформальних інститутів та інституцій, їхня спрямованість є концептуальною основою функціональної стратегії регіональної аграрної політики. Поряд із цим, у межах окремих стратегічних складових регіональні тактичні рішення можуть змінюватися залежно від конкрет­ної економічної ситуації. Децентралізована система управління з передачею стратегічних функцій регіонам є оптимальною з точки зору ринкового механізму. При цьому державна політика на етапі прийняття конкретних рішень стає перед дилемою: з одного боку, необхідно згладжувати регіональні відмінності; з другого – запроваджувати певні пільгові умови розвитку депресивних регіонів.

Сьогодення вимагає не вдосконалення управління галуззю, а системного розвитку на всебічно опрацьованих науково-методологічних і організаційно-економічних засадах. Реальна зміна соціально-економічної ситуації в аграрному секторі на краще має включати щонайменше два комплексних напрями: з одного боку, суттєве підвищення відповідальності держави за соціальне відродження села; з другого — виведення в системі соціальних заходів на визначальне місце чинників, здатних забезпечити можливість селянам та іншим сільським жителям самим заробляти матеріальні блага. При цьому в сучасних умовах повинні повністю зберігатися ті державні соціальні дотації, які допомагають селянам виживати. Критерій соціальності має стати основним при експертній оцінці усіх без винятку елементів, що закладаються в систему управління.

Проблема організації управління аграрним сектором економіки належить не про­сто до складних, а до найскладніших. Це безпосередньо зумовлено її залежністю від великої кількості складних за структурною побудовою чинників, кожний з яких ви­конує чітко визначену для нього функцію, має конкретне цільове призначення і посі­дає визначене для нього місце в системі управління.

Головним позитивним результатом стало те, що почав діяти такий інтеграційний фактор, як зацікавленість товаровиробників у подоланні регіональних обмежень попиту та розширенні ринку збуту продукції. Ця зацікавленість обов’язково повинна бути підтримана регіональними органами влади, оскільки розширення виробництва та збуту збільшує доходи бюджету і населення, а також зменшує безробіття в регіоні. В сучасних умовах міжрегіональний товарообмін, як чинник економічної інтеграції, зберігає домінуюче значення.

Забезпечення розвитку інтеграційного процесу можливе лише за умови гармонізації всіх його рівнів. Реальна внутрішньодержавна міжрегіональна інтеграція може бути забезпечена лише за умов посилення управлінських механізмів на національному рівні. Саме державні інститути повинні формувати інтеграційні механізми, які б забезпечили інтенсифікацію інтеграційних процесів на мезо- та мікрорівнях. Поряд з цим, ознакою сучасних міжрегіональних інтеграційних тенденцій повинна стати насамперед економічна зацікавленість регіонів у співпраці, оскільки саме економічна вигода становить основу формування господарських зв’язків. Вигода регіонів від міжрегіональних зв’язків полягає насамперед у їх найраціональнішому використанні для повнішого задоволення потреб територіальної громади.

Формування дієвої стратегії зовнішньоекономічної діяльності регіонів потребує вивчення та розробки теоретико-методичних засад, обґрунтування практичних шляхів розгортання більш активної участі регіонів у зовнішньоекономічній політиці держави, розширення їхніх повноважень в організації та розвитку цієї діяльності, що дасть можливість ефективніше використовувати ресурси території і в цілому сприятиме підвищенню рівня соціально-економічного життя населення. Сьогодні в Європі накопичений великий досвід міжрегіональної співпраці, основні положення якої і рекомендації необхідно використати в нашій державі. Тому саме міжрегіональне співробітництво є дієвим механізмом впровадження стратегії розвитку АПК України.

У висновках до розділу наголошується на необхідності вдосконалення нормативно-правової бази, управлінських засадах реалізації стратегій розвитку АПК на регіональному рівні та міжрегіональному співробітництві як механізмі впровадження стратегії розвитку АПК України