МИРОВА УГОДА У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ Автореферат

Актуальність теми. В умовах здійснення правової реформи й становлення правової держави, подальшого закріплення гарантій прав і свобод фізичних та юридичних осіб важлива роль відводиться судовій владі. Основним завданням цивільного судочинства в умовах проведення правової реформи є забезпечення можливості вільної реалізації прав осіб, які беруть участь у справі.

У сучасному суспільстві набуває все більшого значення диспозитивний метод правового регулювання в різних галузях права, що втілюється у наданні права сторонам відповідних правовідносин здійснювати саморегулювання своєї поведінки. Із цим пов'язаний подальший розвиток альтернативних способів вирішення правових конфліктів: третейський розгляд цивільно-правових спорів, примирення тощо.

Одним із основних принципів цивільного процесуального права України є принцип диспозитивності, змістом якого є широке коло правомочностей, від здійснення сторонами яких залежить розвиток процесуальної діяльності по справі. Однією з форм прояву принципу диспозитивності є гарантована законом можливість сторін при досягненні домовленості припинити спір шляхом укладення мирової угоди. Здійснення права на укладення мирової угоди є ефективним способом врегулювання спору та ліквідації правового конфлікту між сторонами матеріального правовідношення. Визначення природи та функціональної ролі диспозитивних засад цивільного судочинства, поняття та змісту принципу диспозитивності у свою чергу дозволить встановити необхідні системні властивості інституту мирової угоди.

Актуальність дисертаційного дослідження обумовлена тим, що низка наукових праць із даної тематики була створена ще в радянські часи та в правовому сенсі вже значно застаріла для тлумачення нормативно-правових актів. Так, дана тема була висвітлена Гукасяном Р.Е. в монографії «Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве» (1970 р.), Зінченком А.І. у дисертації «Мировые соглашения в гражданском судопроизводстве» (1981 р.). У Російській Федерації ці проблеми висвітлювались Пілєхіною О.В. «Мировое соглашение в практике арбитражного суда и суда общей юрисдикции» (2001 р.), Плєшановим А.Г. «Диспозитивное начало в сфере гражданской юрисдикции: проблемы теории и практики» (2002 р.), Давиденком Д.Л. «Мировое соглашение как средство внесудебного урегулирования частноправовых споров (по праву России и некоторых зарубежных стран» (2004 р.), Рожковою М.А. «Мировая сделка: использование в коммерческом обороте» (2005 р.). В Україні дана тематика розглядалась у дисертаціях Андрушко А.В. «Принцип диспозитивності цивільного процесуального права» (2002 р.) та Шутенко О.В. «Проблемы диспозитивности в гражданском процессе» (2003 р.). Окремі аспекти теми на рівні наукових статей та монографій розглядались Боннером А.Т., Коміссаровим К.М., Святогором О., Орловою Л.М., Пушкар Є.Г., Тимченком Г.П., Тараненком В.Ф., Штефаном М.Й. та іншими дослідниками. У національній процесуальній науці тема мирової угоди сторін, порядок її примусового виконання залишаються дискусійними, що спричиняє проблеми на рівні правозастосування, до того ж на науково-теоретичному рівні не існує єдиної думки щодо їх вирішення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до комплексної цільової програми «Правові проблеми здійснення майнових та особистих немайнових прав в умовах ринкової економіки» (номер державної реєстрації 0186.0.070867), «Пріоритетних напрямків наукових і дисертаційних досліджень, що потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 років», затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України № 755 від 05.07.2004 року, а також «Пріоритетних напрямків досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 рр.», затверджених Вченою радою ХНУВС 05.01.2005 р.

Мета й задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження на підставі наукового аналізу є вирішення проблем застосування норм, що регулюють укладення та реалізацію мирової угоди з урахуванням сучасного розвитку диспозитивних засад у цивільному судочинстві, формулювання теоретичних висновків та практичних рекомендацій, що спрямовані на забезпечення оптимізації цивільної процесуальної форми та ефективності інституту мирової угоди в цивільному судочинстві.

Мета наукового дослідження зумовила задачі наукового пошуку: дослідити правову природу та зміст принципу диспозитивності цивільного процесу; визначити правову природу, характерні ознаки та поняття мирової угоди, місце інституту мирової угоди в рамках матеріального і процесуального права; встановити і узагальнити підстави й умови визнання судом мирової угоди на різних стадіях цивільного судочинства, критерії оцінки відповідності мирової угоди вимогам законодавства; визначити механізм примусової реалізації угод, укладених у зв’язку з врегулюванням спору; визначення ефективності та доцільності інституту мирової угоди у цивільному судочинстві України.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що характеризуються диспозитивним методом правового регулювання, зокрема, виникають у зв’язку з укладенням сторонами мирової угоди, визнанням її судом та закриттям провадження у справі.

Предметом дослідження є норми цивільного процесуального права, що визначають порядок укладення та виконання мирової угоди як одного з характерних проявів принципу диспозитивності, правові наслідки її укладення тощо, судова практика, яка пов’язана з укладенням мирової угоди.

Методи дослідження. У процесі дослідження було застосовано загальнонаукові і спеціальні методи, що дозволило дослідити юридичні явища в єдності їх соціального змісту та юридичної форми. Так, за допомогою формально-логічного методу, що ґрунтується на законах формальної логіки, шляхом тлумачення норм цивільного процесуального права та юридичних явищ можливо більш повно дати визначення принципу диспозитивності цивільного процесуального права та мирової угоди.

Порівняльно-правовий метод дозволив порівняти норми цивільного процесуального права України, країн ЄС, Російської Федерації в частині визначення правового регулювання процедур примирення, встановити при цьому спільне та відмінне у законодавстві зазначених країн, а також виявити існуючі прогалини у цивільному процесуальному праві України.

Історико-правовий метод застосовувався при дослідженні процесів становлення та розвитку законодавства, яке регламентує інститут мирової угоди. Метод системно-структурного аналізу застосовувався при виявленні місця правових інститутів та норм цивільного процесуального права, їх співвідношення.

Шляхом аналізу процесуальних документів із цивільних справ, зокрема, стало можливим одержати необхідні знання, йдучи від одиничного до загального, тобто використовувалась індукція. Здійснено узагальнення практики застосування даного інституту на прикладі справ, що розглядались судами загальної юрисдикції. Усього проаналізовано 214 цивільних справ.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації здійснене комплексне дослідження інституту мирової угоди з точки зору його системних властивостей як елемента диспозитивних засад цивільного судочинства. На основі аналізу теоретичних положень, нормативно-правових актів, судової практики автором самостійно розроблені й обґрунтовані висновки, які є новими чи характеризуються елементами новизни, мають певне теоретичне та практичне значення. У результаті проведеного дисертаційного дослідження на захист виносяться наступні положення наукової новизни:

1. Розвинуто положення про те, що змістом принципу диспозитивності є саме здійснення прав матеріального та процесуального характеру (реалізація прав, наданих законом), а не розпорядження ними (у приватному праві - це право власника визначати правову долю речі), бо таке розуміння принципу диспозитивності значно звужує його значення для цивільного процесу: термін «розпорядження» щодо процесуальних прав означає неможливість після їх реалізації надалі користуватися ними, що не можна сказати про більшість процесуальних прав, наданих особам, які беруть участь у справі.

2. Обґрунтовано авторське визначення принципу диспозитивності, під яким розуміється нормативно закріплена основна засада цивільного процесуального права, що втілює в собі свободу заінтересованої особи визначати форми і засоби захисту порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, здійснювати матеріальні права щодо предмету спору. Разом із тим, набуло подальшого розвитку теоретичне положення, відповідно до якого зміст диспозитивності складають і права від реалізації яких не залежить виникнення, зміна чи припинення цивільних процесуальних правовідносин (наприклад, право знімати копії документів, долучених до справи, ознайомитися з журналом судового засідання, одержувати копії рішень, брати участь у дослідженні доказів).

3. Додатково обґрунтовано, що активна чи контролююча роль суду, тобто сприяння сторонам у визначених законом випадках здійсненню їхніх прав та контроль за законністю їх процесуальних дій, не є змістом принципів ані диспозитивності, ані публічності, ані самостійним принципом цивільного процесуального права. Діяльність суду зі сприяння сторонам у здійсненні їхніх прав та контроль за законністю є проявом взаємозв’язку та взаємодії цілої групи принципів: диспозитивності, законності та законної істини.

4. У дисертації розвинуто положення про те, що взаємні поступки не є обов’язковою властивістю мирової угоди, тому їх не можна визнати критерієм розмежування мирової угоди зі схожими за правовим характером процесуальними діями, такими як відмова від позову та визнання позову. Необхідним та достатнім критерієм є характер волевиявлення сторін: при укладенні мирової угоди – це двостороннє волевиявлення. Виділення як обов’язкової ознаки мирової угоди «взаємність поступок» зменшує її значення для врегулювання спорів та може обмежити у певних випадках можливість примирення.

5. У дисертаційному дослідженні обґрунтовано, що в основу мирової угоди може бути покладено прощення боргу, визнання вимог, відступне, залік вимог, новацію, розстрочку чи відстрочку виконання спірного зобов’язання. Втім, змістом мирової угоди сторін у цивільному судочинстві можуть бути також і права процесуального характеру (наприклад, коли часткова відмова позивача від позовних вимог кореспондується одночасно з визнанням відповідачем частини позовних вимог). Разом із тим, відмова позивача від вимог чи визнання вимог відповідачем як умова мирової угоди не завжди є прощенням боргу чи, відповідно, визнанням боргу, оскільки дійсні правовідносини між сторонами не встановлюються, тому ототожнювати ці поняття немає підстав. Набуло подальшого розвитку положення про допустимість часткового врегулювання спору шляхом укладення мирової угоди.

6. Розвинуто положення про необхідність дотримання при укладенні мирової угоди вимог, що пред’являються до дійсності правочинів. Ці критерії оцінки законності примирення повинні бути визначальними при визнанні судом мирової угоди сторін.

7. Мирова угода за своїми властивостями та правовими наслідками може бути прирівняна до судового рішення. Сформульовано авторське визначення мирової угоди як цивільного процесуального акту, яким припиняється цивільно-правовий спір на основі взаємоузгодженої волі сторін шляхом визнання судом. Крім того, мирова угода втілюється у певній процесуальній формі: ухвалі про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі.

8. У дисертації обґрунтовано позицію, відповідно до якої можливо укладення мирової угоди, якщо її змістом є правочин, який за звичайних умов потребує обов’язкового нотаріального посвідчення (наприклад, перехід права власності на нерухоме майно), при цьому його наступне нотаріальне посвідчення не потрібне, і, разом із тим, не звільняє сторони від його подальшої державної реєстрації, якщо відповідно до закону вона передбачена.

9. Наведені додаткові аргументи на користь позиції про те, що умови мирової угоди у разі їх невиконання однією чи обома сторонами можуть бути виконані у примусовому порядку, що обумовлює необхідність передбачити на рівні законодавства, що ухвала суду про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі є виконавчим документом. Це нормативне положення слугуватиме уніфікації українського законодавства з законодавством країн ЄС та близького зарубіжжя.

10. Вперше обґрунтовано допустимість укладення мирової угоди при заочному розгляді справи, якщо відповідачем до суду надано письмову заяву, в якій викладені умови мирової угоди.

11. Доведено, що з метою підсилення процесуальних гарантій виконання мирової угоди є можливим після визнання мирової угоди за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за ініціативою суду вжити заходів до забезпечення її виконання на умовах статей 149-158 ЦПК України.

12. Набуло подальшого розвитку положення про те, що мирова угода може бути позбавлена юридичної сили лише шляхом скасування ухвали суду, якою вона визнана, за підстав порушення як норм матеріального, так і процесуального права: розгляд питання у незаконному складі суду; ухвала постановлена чи підписана не тим суддею, який розглядав справу; суд визнав мирову угоду щодо прав та обов’язків будь-яких інших осіб, окрім сторін; представник сторони не мав повноважень на вчинення відповідної процесуальної дії; судом при визнанні мирової угоди застосовано закон, який не підлягав застосуванню; судом була визнана мирова угода, що має ознаки нікчемного правочину. Наявність ознак заперечного правочину в умовах мирової угоди не є обов’язковою підставою для скасування відповідної ухвали.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що автор сформулював рекомендації та пропозиції щодо визначення шляхів у вирішенні низки теоретичних та, насамперед, практичних проблем, специфіки реалізації принципу диспозитивності та здійснення права сторін на укладення мирової угоди на різних стадіях цивільного судочинства. Отримані результати можуть використовуватись у судовій та іншій юридичній практиці, у законотворчій діяльності, а також при викладенні навчальної дисципліни «Цивільний процес», при написанні підручників, навчальних посібників, підготовці методичних матеріалів.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення, висновки і пропозиції, що містяться у дисертації доповідались та були обговорені: на науково-практичній конференції “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених” (м. Харків, НУВС: 20.06.2003); на міжнародній науково-практичній конференції ад'юнктів, аспірантів та магістрів «Права граждан, правоохранительная и правоприменительная деятельность в России и Украине: состояние и перспективы развития» (м. Бєлгород, 3.06.2003); на науково-практичній конференції, присвяченій пам’яті професора Пушкіна О.А. “Проблема юридичної особи у цивільному праві України” (м. Харків, НУВС: 21.05.2004); на науково-практичній конференції “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених” (м. Харків, НУВС: 25.05.2005); на науково-практичній конференції, присвяченій пам’яті професора Пушкіна О.А. “Актуальні проблеми цивільного права та процесу” (м. Харків, НУВС: 21.05.2005); за круглим столом “Охоронюваний законом інтерес в цивільному праві та процесі”, (м. Харків, ХНУВС: 16.12.2005); на науково-практичній конференції, присвяченій пам’яті професора Пушкіна О.А. “Актуальні проблеми цивільного права та процесу” (м. Харків, ХНУВС: 27.05.2006).

Публікації. Основні теоретичні положення та висновки дисертаційного дослідження знайшли відображення у чотирьох наукових статтях, три з яких опубліковані у фахових виданнях та тезах наукових доповідей.

Структура дисертації визначена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, двох розділів, що містять шість підрозділів, висновків до кожного розділу та загальних висновків, а також зі списку використаних джерел, який складається з 199 найменувань. Обсяг рукопису становить 189 сторінок машинописного тексту.