Несинова С.В. Державно-правовий механізм захисту прав неповнолітніх в Українській РСР (60 - початок 80-х рр. XX ст.)

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета і завдання, об’єкт і предмет дослідження, його методологічна основа, окреслюються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, їх апробація.

Розділ перший “Історіографічні й теоретичні аспекти проблеми державного механізму захисту прав неповнолітніх” розкриває стан розробки теми дисертації. Окрема увага приділяється висвітленню результатів досліджень, що стали науковою основою державно-правового механізму захисту прав неповнолітніх у 60-х – поч. 80-х рр. минулого століття.

У 20-х – на початку 30-х років ХХ ст. проблеми охорони прав неповнолітніх досліджувалися дуже активно, що є наслідком соціальних негараздів та катаклізмів. Головними аспектами досліджень того часу були причини правової незахищеності дітей та підлітків, умови життя, що впливають на стан злочинності серед неповнолітніх, та засоби боротьби з нею, що застосовували державні органи та громадськість. Концентрувалась увага на роботі з неповнолітніми правопорушниками методами виховного характеру, порушувалось питання бездоглядності, безробіття, тяжких умов праці підлітків. Важливим для нашого дослідження є аналіз кримінально-виправної політики держави, висвітлення питань створення та розвитку дитячих судів, а також виправних установ для неповнолітніх. У своїх працях М. Набок спробував привернути увагу до взаємодії комісії у справах неповнолітніх з іншими державними органами та установами. Організаційно-правові аспекти діяльності комісій стали предметом досліджень М.А. Глейзера, А. Вікторова, Я.А. Переля. Виховним методам роботи з неповнолітніми присвятив свою роботу С.В. Познишев, дослідивши засади організації функціонування спеціальних виховних установ.

У 30-ті рр. ХХ ст. з’являються праці радянських вчених-правознавців Б.С. Утевського, який розглянув питання складу та повноважень комісії у справах неповнолітніх та відстоював позицію, що комісії є педагогічними органами, та М. Матвієвського, який присвятив свою монографію інституту сімейного права – опіки як одному з важливих засобів захисту прав неповнолітніх.

З другої половини 30-х рр. до кінця Другої світової війни істотних досліджень у зазначеній галузі не велося. Науковці-правознавці повертаються до проблем захисту прав дітей та підлітків лише у 50-х – 60-х роках минулого століття. У цей період з’являються праці, присвячені окремим аспектам нашої тематики, таких авторів як П.П. Михайленко, В.С. Орлов, М.І. Вєтров, М.В. Габелко, А.Б. Кошелкін, Д.С. Зарєв, А.М. Белякова, І.М. Ільїнська та інших. Характерною відмінністю цих робіт є спроба комплексного вивчення проблеми. Проте ці дослідження проведені переважно з точки зору кримінології, кримінального та кримінально-виконавчого права.

Дослідження науковців-правознавців 70-х – 80-х років все більше присвя­чуються питанням саме захисту дитинства та охороні прав неповнолітніх. Велику роль у мобілізації громадської думки щодо захисту прав дітей та підлітків відіграв Міжнародний рік дитини (1979 р.). У цей період з’являються роботи відомих вчених, що були присвячені правовому забезпеченню охорони інтересів дітей, висвітленню прав, свобод та обов’язків молоді, правовим питанням виховання дітей в родині, діяльності закладів, що ведуть боротьбу з правопорушеннями неповнолітніх.

Важливий внесок у дослідження механізму захисту прав дітей та підлітків зробили автори роботи “Правовая охрана детства” В.С. Орлов, А.М. Белякова і В.С. Проніна, в якій подаються початкові відомості про правову охорону дитинства, розкриваються права й обов’язки батьків щодо дітей, цивільні та трудові права неповнолітніх; визначається роль громадськості у попередженні правопорушень та у боротьбі з ними. Більш детально ці питання розглянуто іншими авторами у роботах, присвячених висвітленню особливостей захисту прав неповнолітніх у певній сфері життєдіяльності. А. Сенчин, О. Старов розкрили роль індивідуального шефства, його ефективність у вихованні та профілактиці правопорушень неповнолітніх. Т.С. Барило і Т.А. Третьякова намагалися висвітлити процес розвитку системи та структури комісій у справах неповнолітніх, розширення їх повноважень, взаємодії з іншими державними органами на підставі аналізу низки нормативних актів, що регламентували діяльність названих комісій. У цей час з точки зору кримінології Е.І. Мельникова розкриває профілактичну діяльність інспекцій у справах неповнолітніх як елемент широкого комплексу взаємопов’язаних заходів. Н.Г. Яковлева, І.Л. Стечкіна досліджували діяльність закладів культури щодо залучення “важких” підлітків, правопорушників до соціально корисних форм проведення дозвілля.

У 1983 р. колективом авторів був підготовлений посібник “Охрана прав несовершеннолетних”, де розглядаються питання охорони прав дітей та підлітків у сфері сімейних стосунків, народної освіти, праці тощо. Розкриваються підстави правової відповідальності батьків та осіб, що їх замінюють, за неналежне виконання обов’язків з виховання дітей, а також ідповідальності правопорушників, висвітлюються особливості застосування до підлітків цивільно-правової, адміністративної та кримінальної відповідальності.

У 90-х рр. питання історії організації правосуддя у справах неповнолітніх були в центрі уваги праць В.В. Николюка, Е.Б. Мельникової, які предметом досліджень обрали органи спеціальної юрисдикції – суди для неповнолітніх, процес їх запровадження та становлення, склад, повноваження, правова база їх функціонування.

У сучасній Україні все більше уваги приділяється питанням ювенальної юстиції. С. Косенко, О. Мойсеєва, І. Лисенко, С. Киренко, Н.М. Крестовська присвятили свої роботи висвітленню проблем кримінального захисту прав та інтересів неповнолітніх, сутності ювенальної юстиції, стану і перспектив її розробки в Україні та Росії, порівняльному аналізу ювенальної юстиції в США і в Україні.

Отже, до цього часу в нашій державі не було досліджень, які б комплексно аналізували державно-правовий механізм захисту прав неповнолітніх в УРСР у 60-х – поч. 80-х рр. минулого століття. Державно-правовий механізм у цій галузі взагалі ще не був предметом спеціального вивчення в історико-правовому плані.

Вивчаючи проблеми захисту прав дітей, автор дійшов висновку, що ці питання неможливо розглядати без висвітлення понятійного апарату досліджуваної проблеми: неповнолітніх, прав дітей (громадянських, прав дитини у сім'ї, на освіту, на здоров’я та здоровий спосіб життя, у галузі зайнятості), механізму захисту прав дітей як на світовому, так і на національному рівні, складу державно-правового механізму, ювенальної юстиції та основних напрямків ювенальної політики

Розділ другий – “Організаційно-правові форми захисту прав неповнолітніх в УРСР у 60-80-х роках ХХ століття” присвячений законодавчому закріпленню правових засобів захисту прав неповнолітніх, організаційним формам захисту прав дітей, системі заходів із захисту прав неповнолітніх у діяльності державних органів та громадських організацій.

Насамперед наголошується увага на тому, що у забезпеченні інтересів і правильному формуванні неповнолітнього велику роль відіграє право. Проте не слід ототожнювати такі явища як “правова охорона (захист) неповнолітніх” та “захист прав неповнолітніх”. Ці явища співвідносяться як часткове та загальне, тому що захист прав неповнолітніх як механізм обов’язково вміщує в собі такий елемент, як правовий захист, тобто наявність нормативної бази як джерела зовнішнього виразу та закріплення прав дітей. Проте цей механізм включає і неправові (організаційні) форми та засоби впливу. Засоби захисту невід’ємно пов’язані з певними формами правозахисної діяльності, тому у цьому розділі, розкриваючи зміст форм захисту прав дітей, автор висвітлює ті засоби, завдяки яким реалізується та чи інша форма захисту.

В Україні ставлення до неповнолітніх, культури дитинства, внутрішнього світу, інтересів дітей та підлітків з другої половини ХХ ст. змінювалося, ставало більш уважним. Це знайшло свої прояви і у створенні та функціонуванні спеціальних державних органів та громадських організацій, і у формуванні низки нормативних актів, що забезпечують правовий захист дітей та підлітків та регулюють діяльність організаційних структур з цих питань, а також передбачають підпорядкованість та контроль у системі органів та організацій із захисту прав неповнолітніх.

Основні сфери життєдіяльності неповнолітніх і проблеми реалізації ними своїх законних прав та інтересів дозволяють визначити головні фактори, що впливають на неповнолітніх та потребують особливої уваги з боку держави:

а) наявність у дитини сім’ї, благополуччя у сімейних відносинах, що може бути досягнуто шляхом застосування в певних випадках таких правових заходів, як встановлення опіки чи піклування, всиновлення, примусове здійснення аліментних зобов’язань, притягнення до відповідальності за порушення прав дитини;

б) вдалий вибір варіантів виховних методів батьків, дошкільних дитячих установ, школи та інших навчальних закладів, що може підвищити правосвідомість кожної дитини, піднести на більш високий рівень правову культуру суспільства. Цього можна досягти лише за наявності взаємопорозуміння у спілкуванні з дитиною, прояву поваги до неї та забезпечення обізнаності дитини щодо правомірної поведінки;

в) організація дозвілля неповнолітніх, що відіграє важливу роль у стимулюванні розвитку та вдосконаленні особистих здібностей дитини. Розширення мережі позашкільних закладів (секцій, гуртків, спортшкіл тощо), а також функціонування загальнодержавної дитячої організації (на зразок піонерської чи комсомольської) допомагає організувати дозвілля неповнолітніх та запобігає їх правопорушенням;

г) соціальна підтримка державою родини та неповнолітнього, що знаходить свій прояв у встановленні особливих умов праці дітей, наданні одноразової або щомісячної допомоги у виді виплат по інвалідності, у разі народження дитини, багатодітним сім'ям та самотнім матерям, а також дітям з малозабезпечених родин. В окремих випадках, коли дитина змушена знаходитись на утриманні держави за станом здоров’я чи відсутністю родини, держава повинна створити їй належні умови життя та розвитку у спеціальних дитячих установах, а в окремих випадках додатково реалізувати програми соціалізації для дітей з фізичними та психічними вадами;

д) особлива турбота про здоров’я дитини з боку медичних установ ще до народження дитини, а потім протягом всього етапу розвитку неповнолітнього. Роль держави у забезпеченні охорони здоров’я дитини має полягати у налагодженні системи оздоровчих заходів у дитячих установах, гігієнічного виховання, пропаганді здорового способу життя, профілактиці алкогольної, наркотичної, токсичної залежності та СНІДу, функціонування оздоровчих та спортивних літніх таборів тощо;

е) особливі умови вирішення справ про правопорушення неповнолітніх, що має здійснюватись ювенальною юстицією (дитячими судами чи спеціальними органами держави у справах неповнолітніх) завдяки особливому підходу до неповнолітнього, що бере участь у провадженні по справі. Не менш важливим є ретельний контроль за умовами перебування неповнолітніх у спеціальних закладах під час відбуття покарання та створення державою умов реабілітації у соціальному середовищі після цього. Проте основним завданням держави повинно бути не розкриття правопорушень, а недопущення, профілактика злочинності серед неповнолітніх.

В історії розвитку державних установ Української РСР 60–80 роки ХХ ст. стали одним з основних етапів, на якому держава та громадськість надавали значної уваги проблемі захисту прав дитини. Це період, коли втілювалася у життя взаємодія науки, навчання та практичної діяльності, що появлялось у створенні спеціальних дитячих установ і закладів, покликаних здійснювати захист прав неповнолітніх та забезпечувати нагляд за правильним вихованням і розвитком підростаючого покоління.

Діяльність держави із захисту права дитини на охорону здоров’я базувалась на нормах радянського права, що регулювали основні сторони життєдіяльності дітей, передбачаючи додаткові гарантії забезпечення їх прав і законних інтересів, орієнтували на охорону материнства і дитинства, на посилення профілактики захворювань і організацію профілактичної допомоги дітям. Досягненням цього періоду було вирішення організаційно-правового питання допомоги дітям, що потребують як медичної, так і соціальної, правової допомоги.

Для більш якісного функціонування державно-правового механізму із захисту прав неповнолітніх у складі обласних, міських, районних, селищних і сільських Рад були створені і функціонували постійні комісії, що складалися з депутатів цих Рад, покликані здійснювати захист прав дітей та надавати їм у разі необхідності допомогу. Задачі комісій мали визначену спрямованість, але усі вони робили внесок у справу забезпечення захисту та виховання молоді, охорони їх прав і попередження дитячої бездоглядності.

В УРСР охорона дитинства здійснювалася й іншими органами та організаціями. До їх числа входили комісії у справах неповнолітніх, що діяли при виконкомах Рад народних депутатів та при Раді Міністрів УРСР і були основною ланкою в системі державних органів і громадських організацій, що займалися виховною і профілактичною роботою, спрямовуючи інші органи й організації на виконання спільної для них задачі – захисту прав неповнолітніх, запобігання правопорушенням.

Місцеві органи опіки і піклування – виконкоми Рад народних депутатів, незважаючи на розмаїтість адміністративної підпорядкованості населених пунктів в УРСР, утворювали основу адміністративно-територіальної системи органів, уповноважених державою захищати права та інтереси дітей. Для цього були розроблені Правила опіки та піклування, Положення про опікунську раду при виконкомі місцевої ради та інші нормативні акти з правового регулювання опіки та піклування.

До сказаного варто додати, що, по-перше, майже усі ланки системи державних органів охорони дитинства мали подвійне підпорядкування, що дозволяло більш кваліфіковано вирішувати питання, пов’язані із захистом прав дітей. По-друге, низові ланки були не тільки керуючими, але і керованими органами, координація роботи яких входила до компетенції органу, що знаходився на більш високому рівні адміністративної ієрархії.

У 80-ті роки розширюється мережа створюваних на громадських засадах органів, іменованих “службою сім'ї”. У поєднанні з широкою і різноманітною пропагандою знань про моральні, медико-гігієнічні, правові основи шлюбно-сімейних відносин консультаційна служба утворювала єдину систему профілактичної допомоги родині, від “здоров'я” якої багато в чому залежав фізичний і духовний стан дитини.

Значний внесок у виховання робили піонерські організації і комсомол, метою діяльності яких було формування нової людини, удосконалення форм і методів трудового, морального і естетичного виховання неповнолітнього. Оперативні комсомольські загони проводили індивідуальну виховну роботу з особами, які повернулись з виховно-трудових колоній, спецпрофтехучилищ та спецшкіл, а також з молоддю, що відбула покарання та засуджена умовно, сприяли виявленню молоді, що ухилялась від суспільно корисної праці та вела антигромадський паразитичний спосіб життя.

Важливими питаннями, які вирішувала держава у 60–80-х рр., було поліпшення навчально-виховної роботи у дошкільних закладах, зокрема підготовки дітей до школи, розширення сітки дошкільних закладів, зміцнення їх матеріальної бази, підвищення ідейно-політичного рівня та фахової кваліфікації педагогічних працівників.

Сприяли поліпшенню виховної роботи і заходи щодо забезпечення дитячих установ кваліфікованими педагогічними кадрами.

Посилилась і участь громадськості у вихованні підростаючого покоління. З 1960 р. рамки шефської діяльності стали значно ширшими – шефи підтримували дійовий зв’язок з дитячими і педагогічними колективами, їх представники допомагали у проведенні культурно-масової і гурткової роботи, у працевлаштуванні вихованців на своїх підприємствах тощо.

Одною з проблем, які постали перед урядом УРСР, є те, що на початок 60-х рр. в республіці склалась незадовільна ситуація з питань патронування дітей. Це стало наслідком того, що органи народної освіти у справі патронування допустили істотні недоліки, в результаті чого частина патронованих дітей проживала в поганих матеріальних умовах. Сьогодні число покинутих та занедбаних дітей в Україні створює для державних органів подібні проблеми, які потребують негайного розв’язання. При їх вирішенні необхідно звертати увагу на ті недоліки та прорахунки, які були допущені під час подолання цих негативних явищ в УРСР.

Уся діяльність із захисту прав дитини державних органів, спеціалізованих закладів, громадських та профспілкових організацій контролювалась центральними органами влади, підтримувалась плановими витратами бюджетних коштів та забезпечувалась на підставі права за допомогою спеціального апарату примусу, в тому числі з притягненням до відповідальності осіб, винних у порушенні прав дітей.

Таким чином, можна зазначити, що правові та організаційні форми і засоби відіграють велику роль у захисті прав неповнолітніх. Вони реалізуються за допомогою засобів зобов’язання, заборони, уповноваження, фінансового забезпечення, обмеження, контролю, юридичної відповідальності, інформаційно-статистичного, процедурно-процесуального.

У третьому розділі “Координація діяльності із захисту прав неповнолітніх у досліджуваний період” розглянуті питання історії формування цілей та задач діяльності комісій у справах неповнолітніх із захисту прав дітей, теоретичні аспекти взаємодії комісій з державними органами та громадськими організаціями як гарантія ефективності захисту прав дітей. Великомасштабні заходи соціально-правового захисту підростаючого покоління, а також попередження дитячої злочинності та бездоглядності були прийняті відразу після встановлення Радянської влади. Було розроблено програму боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх, сформульовано педагогічну концепцію профілактичної діяльності комісій для неповнолітніх, яка виходила з визнання того, що неповнолітні правопорушники – це не “морально-дефектні”, а в цілому нормальні діти, які потрапили в екстремальну обстановку і яким необхідно змінити умови життя та виховання.

У 1958 р. було затверджено “Положення про комісії з влаштування дітей та підлітків, що залишились без батьків, при обласних, міських та районних Радах народних депутатів трудящих”. Створені на основі цього положення комісії багато у чому були схожі на своїх попередників. До їх компетенції входила організація роботи державних органів та громадських організацій з виявлення бездоглядних дітей та їх влаштування у дитячі будинки та школи-інтернати, до сімей під опіку і патронат, у колективи трудящих тощо. Комісій розглядали та вирішували питання, що стосувалися ізоляції неповнолітніх правопорушників і їх направлення до установ системи МВС – дитячих трудових колоній. Проте виконавчі функції по веденню розпочатих комісіями справ надавались цілому ряду державних та громадських організацій, до яких передавались зібрані комісіями матеріали. Такий порядок стримував активність комісій, що негативно відбивалось на ефективності захисту прав неповнолітніх. Тому 30 грудня 1961 р. Президія Верховної Ради УРСР затвердила “Положення про комісії у справах неповнолітніх Української РСР”. Метою роботи комісій стали розробка та здійснення різних заходів, спрямованих на попередження бездоглядності та безпритульності, захист здорових інтересів неповнолітніх, конкретна допомога сім'ї, школі, колективам трудящих у соціалізації “важких” дітей та підлітків, охорона їх прав. Комісії стали основним органом, що здійснював охорону прав дітей, попередження бездоглядності та правопорушень неповнолітніх, координуючим центром для органів та громадських організацій, які займалися питаннями неповнолітніх.

Нове Положення про комісії у справах неповнолітніх Української РСР від 26 серпня 1967 р. поклало керівництво роботою комісій на наділену владними повноваженнями посадову особу виконкому місцевої Ради. Це сприяло більш тісній взаємодії з різними державними органами та громадськими організаціями з метою захисту прав дітей, запобігання бездоглядності та правопорушень неповнолітніх.

Комісії у справах неповнолітніх, відтворені в Україні у 60-х рр. ХХ ст., взаємодіяли з різними суб’єктами як на загальносоціальному, так і спеціальному рівнях. Спеціальними суб’єктами були правоохоронні органи – прокуратура, народний суд, органи внутрішніх справ тощо. До загальносоціальних суб’єктів виховно-профілактичного процесу належали різні державні та господарські органи і установи, громадські організації, трудові колективи та окремі громадяни.