ОХОРОНА ТА ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НОТАРІУСОМ

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

        У Вступі обґрунтовано актуальність проведеного дослідження, визначено  зв'язок роботи з науковими програмами, планами і темами, окреслено мету, завдання, об'єкт, предмет, методологічну та теоретичну основу  дослідження, визначена наукова новизна одержаних результатів, їх теоретичне та практичне значення, а також зазначені відомості про апробацію дисертаційних результатів,  публікації автора,  структуру та обсяг дисертації.

         Перший розділ “Науково-методологічні та історичні засади дослідження охорони та захисту права власності нотаріусом ” складається з  трьох підрозділів, у яких  міститься огляд наукових засад та методологія цивілістичного дослідження проблематики охорони та захисту права власності, загальнотеоретична характеристика охорони та захисту  права власності нотаріусом, а також моделі організації нотаріату як інституту, що відіграє важливу роль в механізмі охорони та захисту права власності.

У підрозділі 1.1 “Методологія та наукові засади дослідження охорони та захисту права власності нотаріусом” відображається значення методології наукового пізнання під час охорони та захисту права власності нотаріусом, що дає змогу систематизувати весь обсяг наукового знання і створити умови для розроблення подальших, ефективних напрямів його дос­лідження. Повнота наукової інформації підтверджена наведеним  фактичним матеріалом з обґрунтуванням та історичними екскурсами.

Завдяки застосовуванню догматичного методу під час проведення аналізу норм чинного законодавства, що регулює питання реалізації власником належного йому права власності та забезпечення нотаріусом охорони і захисту права власності, вдалося виявити прогалини у чинному цивільному законодавстві та законодавстві про нотаріат і розробити пропозиції щодо вдосконалення законодавства, зокрема виокремлення способів охорони права власності нотаріусом. Завдяки застосуванню зазначеного методу та методу прогнозування набули подальшого розвитку  ідеї визнання нотаріату як публічно-правового інституту, що заснований на чітко визначеній системі норм і правил, а також  державному регулюванні їх неупередженого та неухильного виконання.

У підрозділі 1.2  “Еволюція наукової думки щодо визначення правоохоронної та правозахисної функцій нотаріуса” аналізуються та вивчаються питання  ставлення науки до визначення таких категорій, як  «охорона права» та «захист права»,  а також виконання правоохоронної та правозахисної функції нотаріусом.

Можна виділити три основні  концепції визначення поняття “захисту” та “охорони”  прав та інтересів громадян, а саме: розуміння  під правовими заходами охорони заходи, за допомогою яких забезпечується як розвиток цивільних правовідносин, так і відновлення порушених або оспорюваних прав та інтересів; діяльність державних органів, пов’язаних із застосуванням  санкцій до правопорушників;   діяльність державних органів, яка включає в себе заходи запобіжного характеру до моменту,  коли порушення прав  відбулося.

Слід зазначити, що захист права власності є похідним від охорони права власності. Охорона права власності виникає у зв'язку з виникненням самого права власності та існує до моменту його правомірного припинення, а потреба у захисті може  і не з'явитися. Тобто, набуте в порядку, встановленому законом, право власності завжди є об'єктом охорони. Охорона прав існує не залежно від волевиявлення суб'єкта, а отже є категорією постійною та пасивною.  Охорона права власності визначає межі правомірної поведінки власника майна, а також інших суб'єктів цивільних правовідносин щодо об'єкта власності. Саме охорона права власності передбачає  можливі способи  та засоби його захисту. Відтак, кожна особа має право на захист свого права власності у  разі його порушення, невизнання або оспорювання, тобто, застосування всіх доступних цивільно-правових засобів для забезпечення свого права власності. Захист передбачає активні дії самого носія права власності та обов'язкове його волевиявлення на  здійснення захисту.  Саме  носієм права обирається доступна для конкретного випадку форма захисту  та його адекватний спосіб. Отже, співвідношення цих понять слід розглядати як відношення підпорядкування.

Правоохоронна функція нотаріуса полягає у регламентованій законом діяльності нотаріуса, що спрямована  на  забезпечення вільної реалізації особою своїх прав. Водночас правозахисна функція нотаріуса полягає в недопущенні порушень прав та законних інтересів суб’єктів цивільних правовідносин, усуненню першопричин можливих правопорушень, а також вжиття заходів щодо поновлення вже порушених прав.

У  підрозділі 1.3 “Модель організації нотаріату в Україні, його місце в механізмі охорони та захисту права власності” досліджуються етапи становлення нотаріату як публічно-правового інституту охорони та захисту права власності. Механізм охорони та захисту права власності передбачає певну систему органів, уповноважених осіб, форм, способів і засобів, спрямованих на сприяння та забезпечення реалізації особою права власності. Чільне місце в механізмі охорони та захисту права власності, як свідчить історичний досвід, займає нотаріат.

Сучасний нотаріат є одним з елементів механізму  системи державних гарантій забезпечення всіх суб’єктів цивільних правовідносин правовою допомогою. Законодавчо передбачена обов’язковість  нотаріального оформлення певних видів правовідносин   має на меті досягнення таких результатів: по-перше, збереження та забезпечення можливості державного регулювання процесів, пов’язаних з   особливо значущими  для суспільства правовідносинами, які мають приватний характер. При цьому обов’язковість нотаріального посвідчення і звернення до нотаріуса вимагається в тих випадках, коли істотним і важливим є забезпечення  законності під час задоволення  приватних інтересів та їх відповідності інтересам держави. Державне регулювання  організації  діяльності нотаріату, а також процедури вирішення конкретних питань, пов’язаних з урегулюванням цивільних, сімейних, земельних правовідносин повинно  забезпечувати можливість вчасно їх коригувати шляхом  винесення окремих проблем приватного права на публічне обговорення та визначення  механізмів їх розв’язання; по-друге, забезпечення кожного суб’єкта правовідносин кваліфікованою правовою допомогою для сприяння кожному в реалізації ним своїх цивільних прав.

Враховуючи історичний досвід розвитку нотаріату в сфері публічного та приватного права, надання нотаріусом приватним домовленостям статусу  публічного визнання  з моменту їх  посвідчення, а також   те,  що однією з характерних для таких правовідносин ознак є їх публічно – владний  характер, тобто, один суб'єкт (нотаріус) має право вимагати від іншого ( особи, яка до нього звернулася) передбаченої законодавством про нотаріат поведінки,  нотаріуса слід визнати як особу публічного права з делегованими державою повноваженнями на визнання, посвідчення та засвідчення прав та фактів, що мають юридичне значення.

Другий розділ “Особливості охорони права власності нотаріусом” складається з двох підрозділів, в яких досліджуються  загальні питання та  визначаються поняття  охорони права власності нотаріусом та способи такої охорони.

        У підрозділі 2.1.“Поняття охорони права власності нотаріусом” досліджується значення поняття  охорони права власності нотаріусом. За результатами проведеного дослідження зроблений висновок про те, що  під охороною права власності нотаріусом слід розуміти надання ним кваліфікованої правової допомоги,  що спрямована на сприяння вільної реалізації права власності. Водночас критерії визначення професійності нотаріуса слід класифікувати за такими ознаками: вимоги щодо належності до українського громадянства та володіння державною мовою;  вимоги щодо рівня кваліфікації особи, яка має намір займатися нотаріальною діяльністю;  вимоги щодо людських та особистих якостей особи, яка має намір займатися нотаріальною діяльністю; вимоги щодо дотримання обмежень для допуску та у зв’язку із здійсненням нотаріальної діяльності.

 Важливе правозастосовне значення у питанні охорони права власності нотаріусом, зокрема, для сприяння адаптації національного законодавства до європейських стандартів,  має однозначне розуміння понять «нотаріальне посвідчення», «нотаріальне засвідчення», «нотаріальний акт» та їх законодавче закріплення.

Так, нотаріальне засвідчення передбачає участь нотаріуса лише в процесі засвідчення певних дій, пов'язаних з утворенням  юридичного факту наприклад засвідчення справжності підпису на заяві про намір виходу  з числа учасників товариства з обмеженою відповідальністю. У такому випадку нотаріус не посвідчує сам факт виходу заявника з числа учасників товариства з обмеженою відповідальністю, а лише засвідчує факт підписання цієї заяви певною особою, а отже, не несе відповідальності за зміст та наслідки такої заяви.

Під час посвідчення нотаріус є безпосереднім учасником утворення  юридичних фактів, зокрема, це стосується  посвідчення факту перебування громадянина в певному місці або факту, що фізична особа є живою тощо.

Євроінтеграція вимагає адаптації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу.  Це  стосується зокрема, і  уніфікації   правової термінології.  У зв'язку з цим актуальним на сьогодні є питання можливості та доцільності запровадження в нотаріальній практиці, а відтак і цивільному законодавстві, поняття "нотаріальний акт". Особливість нотаріального акта,  у розумінні його міжнародної практики вчинення, полягає в тому, що він є  вольовим рішенням   особисто нотаріуса,  вчиненого  ним на прохання заінтересованих осіб, а його єдиний примірник залишається для довічного  зберігання у справах нотаріуса. Сторонам видається виписка із нього, яка і є підставою для реєстрації  права  власності.  Особлива сила доказу нотаріального акта полягає  саме в тому, що цей документ складається лише в одному примірнику, який зберігається у нотаріуса, що і забезпечує неможливість його підробки, фальсифікування тощо.  Виходячи з результатів аналізу застосування поняття «нотаріальний акт» в Європі слід зазначити про відсутність подібних за формою та змістом документів у  вітчизняній практиці.

Підрозділ  2.2  “ Способи охорони права власності нотаріусом ” присвячений науковому обґрунтуванню способів охорони права власності нотаріусом.

Закладений ще наприкінці XVIII ст. у Європі формалізм  домовленостей  щодо посвідчення та визнання права власності на нерухоме майно (іпотечні книги, поземельні книги, кріпосні книги), а також участь в їх оформленні нотаріуса зберігся і до нині.

Компетенція нотаріуса щодо вчинення нотаріальних дій для забезпечення охорони права власності складається, зокрема, з посвідчення правочинів,  вжиття заходів щодо охорони спадкового майна,  видачі свідоцтв про право на спадщину,  про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя, про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) тощо, серед яких варто виділити два основних способи – це  посвідчення права власності та визнання права власності нотаріусом. 

Презумпція достовірності нотаріального  посвідчення  може бути заперечена лише внаслідок доведення факту підробки нотаріально – посвідченого   документа (його змісту). Зважаючи на те, що нотаріус під час виконання делегованих йому повноважень  користується довірою держави,  складені та посвідчені ним документи мають  особливу доказову силу.  При цьому доказову  силу мають не самі документи, а факти, встановлені нотаріусом на момент його посвідчення, зокрема, вільне волевиявлення, розрахунки, проведені за договором та відсутність у сторін взаємних претензій  тощо. Звернення до нотаріуса є або виконанням вимоги закону щодо обов'язковості нотаріального оформлення правочину(іншого документу) або ж власне бажання убезпечитись  від  втрат на майбутнє через неправильне тлумачення можливих наслідків своїх дій, а також, що є важливим, надати письмовому правочину на момент його вчинення, зокрема  всім викладеним у ньому або встановленим (перевіреним)   юридичним фактам, статусу  публічного визнання.

Зважаючи на межі нотаріальної юрисдикції, вирішення питань, в яких відсутній спір про право (безспірна юрисдикція), та виходячи з того, що нотаріус, на відміну від суду,  в своїй діяльності не встановлює юридичні факти, а лише перевіряє достовірність та законність існуючих,  єдиним допустимим  для нього доказом є письмовий доказ, одержаний у порядку, встановленому законом. Зазначене є особливістю  засобів доказування в контексті нотаріальної процедури та умовою визнання  безспірності  цивільних правовідносин, що потребують нотаріального оформлення.     

Інакше кажучи,  визнання нотаріусом  права власності є відсутність у нього сумнівів щодо справжності поданих доказів. Якщо справжність поданого документа викликає сумнів, нотаріус вправі затримати  цей документ і надіслати його до експертної установи (експерта) для проведення експертизи. Таким чином, умови визнання права власності нотаріусом мають свою специфіку, пов’язану з більшим ступенем визначеності доказів, значну  формалізованість у законодавстві специфічних груп фактів, які утворюють предмет доказування в нотаріальних провадженнях. При цьому нотаріусу належить виключне право визначати предмет доказування і спосіб отримання та підготовки доказів для вчинення нотаріальних дій. Внаслідок виконання своїх професійних обов'язків нотаріус вправі самостійно збирати необхідні йому докази, що є належними та допустимими відповідно до змісту вчинюваної ним  нотаріальної дії.

Зважаючи на зроблені висновки та результати аналізу  статті 1277 ЦК України,  пропонується відновити  нотаріальний  порядок визнання та  оформлення відумерлої спадщини.  Так,  лише нотаріус за місцем відкриття спадщини має повну інформацію щодо часу та місця відкриття спадщини, кола спадкоємців та складу спадкового майна, наявністю чи відсутністю заповітів, спадкового договору, заявлених вимог кредиторів тощо. Крім того,  нотаріус вживає заходи щодо охорони спадкового майна, складає його опис. Відповідно до зазначеної статті у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. Розгляд такої заяви відбувається в порядку окремого провадження, тобто провадження, у якому відсутній спір про право. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. 

Поновлення практики видачі нотаріусами свідоцтва про право на спадщину на користь держави  дає змогу частково розвантажити суди.  Так, у 2000 році державними нотаріальними конторами було видано 1114 свідоцтв про право на спадщину на користь держави, у 2001 – 1002 і в 2002 – 1196.

Відповідно до даних судової статистики за останні роки спостерігається тенденція до збільшення судового навантаження. Так, кількість заяв позовного та окремого провадження, за якими суди відкрили провадження у справах збільшилася на 39, 3 % або на 1 млн. 669 тис., а їх частка від кількості розглянутих заяв — 88,6 %; відмовили у відкритті — 3,9 % або 73,6 тис.; з різних підстав повернули позивачам 7,5 % або141,3 тис. заяв, із них 67,3 % або 95,1 тис. — у зв’язку з не усуненням виявлених у заявах недоліків.    

Третій розділ “Захист як елемент забезпечення охорони права власності нотаріусом ” складається з  трьох підрозділів, в яких досліджуються  питання  визначення поняття  захисту права  власності нотаріусом, умови здійснення нотаріусом захисту права власності та майнова відповідальність нотаріуса як гарантія реалізації власником права на захист права власності.

 У підрозділі  3.1 “ Поняття захисту  права власності нотаріусом ” проводиться аналіз зазначеного поняття, досліджуються питання визначення компетенції нотаріуса, пов’язаної із захистом права власності.  

Об'єктом захисту нотаріусом є лише суб'єктивні права та інтереси, набуті в порядку встановленому  законодавством,  та  не суперечать моральним засадам суспільства. Охорона прав передбачає забезпечення для особи – носія цих прав можливості їх належної  реалізації, при цьому правомірність поведінки учасників правовідносин забезпечується саме засобами захисту.

Державне регулювання деяких видів правовідносин є забезпеченням виконання  власниками своїх обов'язків, дотримання ними вимог закону, застосування до порушників передбачених законодавством заходів впливу, а  також захист інтересів держави, що полягає не лише в недопущенні порушення  під час вчинення правочину, а і максимальне зменшення ризику подальшого звернення до суду для визнання вчиненого правочину недійсним.

Тобто,  захист права власності нотаріусом полягає у здійсненні ним дій, спрямованих на забезпечення  правомірної поведінки всіх учасників цивільного обігу в межах безспірної юрисдикції. 

У підрозділі  3.2 “Умови здійснення нотаріусом захисту права власності ” визначаються основні умови здійснення захисту права власності нотаріусом.

Правозахисна спрямованість нотаріальної діяльності ґрунтується саме на потребі суспільства у врегулюванні приватних правовідносин шляхом складення юридично значущих документів та надання їм статусу публічності. При цьому публічність забезпечується присутністю третьої особи, незаінтересованої у вирішенні справи, а отже, неупередженої.  

Умови здійснення нотаріусом захисту права власності характеризується своєю двохаспектністю.

По – перше,    забезпечення гармонійного поєднання суспільних і приватних інтересів; здійснення прав власності на майно відповідно до його призначення; захист від недобросовісних  дій  правовласника і зловживання ним правом в інших формах;  урахування необхідності охорони навколишнього природного середовища та збереження культурної спадщини; дотримання моральних засад суспільства; недопущення монополістичної діяльності та обмеження конкуренції. Тобто, захист прав та інтересів як суспільства в цілому, так і окремих його суб’єктів від недобросовісних дій правовласника.

По – друге,  нотаріальне оформлення правочину здійснюється  лише за умови, коли  особа, яка вчиняє правочин, має  необхідний обсяг цивільної дієздатності;  її волевиявлення є вільним і відповідає її внутрішній волі; правочин спрямований на реальне настання зумовлених ним правових наслідків. Це вимагає від нотаріуса встановлення правильності та однаковості розуміння сторонами всіх зазначених  у договорі  умов, вільне волевиявлення кожного з учасників правочину на досягнення запланованого юридично значущого результату,  а у  разі неоднозначного розуміння сторонами  наслідків правочину, що ними укладається, роз’яснити сторонам їх права та обов’язки,  пов’язані з укладенням договору, та наслідки вчинення правочину, а також запропонувати інші варіанти вирішення юридичних питань, що турбують сторони, або відкласти вчинення нотаріальної дії до остаточного розуміння її змісту сторонами.  Отже, захист прав та інтересів правовласника полягає в убезпеченні його від наслідків, що можуть виникнути через  його юридичну необізнаність, відсутність вільного волевиявлення тощо.

У підрозділі  3.3  “ Майнова відповідальність нотаріуса як гарантія реалізації власником права на захист права власності ” досліджуються особливості відповідальності нотаріуса за наслідки здійснення своєї професійної  діяльності, а також  теоретичні та практичні аспекти визначення поняття «професійний ризик нотаріуса».

Гарантією належного виконання нотаріальної функції, у тому числі в аспекті забезпечення стабільності цивільного обігу, охорони та захисту його учасників, ознакою нотаріальної діяльності, а також елементом правового статусу є відповідальність нотаріуса як форми реагування на порушення ним законодавства.

Результати аналізу визначених умов та підстав для притягнення до відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду дає змогу зробити   висновок, що відшкодування шкоди заподіяної внаслідок незаконних дій або недбалості нотаріуса,  може мати місце,  якщо його протиправне діяння є суспільно – небезпечним  винним діянням (дія або бездіяльність), а саме злочином,  передбаченим Кримінальним кодексом України. У такому разі необхідний обвинувальний вирок суду, який набрав законної сили.

Разом з тим не можна обійти увагою можливість (доцільність) покладення відповідальності на нотаріуса у порядку  адміністративного судочинства. Це, зокрема, стосується вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншими порушеннями прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, заявлених в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.

Під час визначення підстав для притягнення нотаріуса до відповідальності нотаріуса важливим є питання ризику в професійній діяльності  нотаріуса, яке залишається поза увагою науковців, і не отримуючи належного теоретичного висвітлення професійний ризик нотаріуса враховується в  судовій та нотаріальній практиці. 

Здійснення нотаріальної діяльності позбавляє нотаріуса можливості мати додаткові джерела доходів,  крім  наукової та викладацької діяльності у вільний від основної  роботи час, що дає змогу стверджувати  про здійснення нотаріальної діяльності виключно на професійній основі. Професійна діяльність нотаріуса визначається характером і метою здійснюваних ним професійних функцій.  Їх виконання залежить від рівня професіоналізму нотаріуса, організації власної професійної діяльності, професійного досвіду, якості виконання ним своїх професійних функцій, а також ступеня мінімізації професійного ризику.

Разом з тим навіть найвищий рівень професійності та освіченості нотаріуса не убезпечує  його від можливих шахрайських дій інших заінтересованих осіб. Професійний ризик нотаріуса визначається обов'язком вчинення нотаріальних дій у випадках, встановлених законом. Отже, мова йде саме про правомірну поведінку нотаріуса в стані професійного ризику, а  відтак, шкоду в такому випадку повинен відшкодувати не лише сам нотаріус, а і вся нотаріальна спільнота, зокрема за рахунок утвореного нею фонду відшкодування.