ОКРЕМЕ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ, ЩО ВИНИКАЮТЬ ІЗ ШЛЮБНИХ ПРАВОВІДНОСИН Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета дослідження, його задачі, об’єкт, предмет, методи дослідження, висвітлюються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться відомості про апробацію отриманих результатів і публікації автора.

Розділ 1 «Загальна характеристика окремого провадження у справах, що виникають із шлюбних правовідносин» складається з 2 підрозділів, в яких досліджено процесуально-правову природу справ, що виникають із шлюбних правовідносин, а також прослідковано та проаналізовано розвиток законодавства, яке регулює порядок розгляду та вирішення цих категорій справ.

У підрозділі 1.1. «Сутність окремого провадження у справах, що виникають із шлюбних правовідносин» з’ясовано коло справ окремого провадження, що виникають із шлюбних правовідносин, та їх процесуально-правову природу, визначено об’єкт судового захисту в окремому провадженні у цих категоріях справ.

Дисертантка виходить з того, що сам по собі спір як конфлікт, суперечка, не може абсолютно виключатися при розгляді справ окремого провадження (в тому числі спір про факт). Натомість відсутність спору про право, як спору з приводу наявності чи відсутності матеріальних правовідносин, спору щодо реалізації прав і виконання обов’язків, що випливають з цих правовідносин, є обов’язковою передумовою розгляду справи в порядку окремого провадження.

Справи про розірвання шлюбу у випадку, коли один з подружжя за відсутності заперечень ухиляється від розірвання шлюбу через органи ДРАЦСу, не відносяться до справ окремого провадження. Таке ухилення свідчить про відсутність його згоди на розірвання шлюбу, а, отже, про наявність спору про право. Тому такі справи слід розглядати у порядку позовного провадження.

Справи про розірвання шлюбу за заявою будь-кого з подружжя, якщо один з нього засуджений до позбавлення волі, відповідно до ч. 3 ст. 234 ЦПК України розглядаються у порядку окремого провадження. Проте вважаємо, що ці справи не повинні відноситися до справ окремого провадження, оскільки в них зазвичай невідомим є волевиявлення другого з подружжя на розірвання шлюбу. Відтак щодо таких справ не можна однозначно стверджувати про відсутність спору про право. Крім того, завдання суду при вирішенні цієї категорії справ полягало б тільки у встановленні фактів припинення шлюбних відносин за волевиявленням одного з подружжя та засудження другого з подружжя до позбавлення волі. Фактично повноваження суду в цьому випадку зводяться до суто реєстраційних. Однак, на переконання дисертантки, це є неприпустимо, оскільки реєстраційні повноваження щодо розірвання шлюбу покладені чинним законодавством України на органи ДРАЦСу. З огляду на викладене, обґрунтовано, що розірвання шлюбу між подружжям, один з якого засуджений до позбавлення волі, має здійснюватись органами ДРАЦСу.

Дисертантка поділяє думку С. М. Лепех щодо включення розгляду справ про встановлення режиму окремого проживання подружжя, у якого не має дітей, до компетенції органів ДРАЦСу. Це зумовлено тим, що завдання суду при розгляді цієї категорії справ полягає тільки у з’ясуванні дійсності та взаємності волевиявлення подружжя на встановлення режиму окремого проживання. Проте ця обставина може бути з’ясована й працівниками органів ДРАЦСу. Припинення режиму окремого проживання у такому разі також має бути віднесено до компетенції органів ДРАЦСу.

У дисертаційній роботі обґрунтовано, що режим окремого проживання за бажанням подружжя може встановлюватися на певний строк або без визначення строку. Режим окремого проживання, встановлений рішенням суду на певний строк, припиняється після спливу такого строку, а тому звертатися до суду в такому випадку не потрібно. Припинення режиму окремого проживання, встановленого судом на невизначений строк або такого, що припиняється достроково, здійснюється судом у порядку окремого провадження за спільною заявою подружжя.

Підрозділ 1.2. «Ґенеза правового регулювання розгляду та вирішення справ, що виникають із шлюбних правовідносин» присвячений дослідженню законодавчого регулювання порядку розгляду та вирішення справ, що виникають із шлюбних правовідносин, у різні історичні періоди розвитку нашої держави.

Як до прийняття християнства (Х ст.), так і тривалий час після цього шлюбно-сімейні стосунки на українських землях регулювались звичаєвим правом. Проте із запровадженням християнства звичаї як регулятор шлюбних відносин почали поступово витіснятися церковним (канонічним) правом, яке на терені України діяло фактично до XVIІI ст. Також ще за часів Київської Русі виник церковний суд, до компетенції якого відносилось, зокрема вирішення шлюбно-сімейних справ. У XVIІI – ХІХ ст.ст. відбувався поступовий перехід цих справ від компетенції церковного суду до державного (світського).

На початку ХХ століття в Україні розпочався новий етап розвитку законодавства щодо порядку розгляду та вирішення справ, які виникають із шлюбних правовідносин. З цього часу питання розірвання шлюбу були передані до компетенції місцевих підрозділів ЗАГСу. З середини 20-х років ХХ століття законодавство УРСР надавало можливість отримати дозвіл на шлюб до досягнення шлюбного віку в органах ЗАГСу та в районних виконавчих комітетах. З 1945 року справи про розірвання шлюбу були передані до компетенції судових органів і належали до окремого судочинства. Новий підхід до регулювання порядку розгляду та вирішення справ, що виникають із шлюбних правовідносин, запроваджено із набранням чинності СК України та ЦПК України. На сьогоднішній день відповідно до норм ЦПК України у порядку окремого провадження розглядаються справи про: 1) надання права на шлюб; 2) розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей; 3) розірвання шлюбу за заявою будь-кого з подружжя, якщо один з нього засуджений до позбавлення волі; 4) встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя; 5) встановлення факту реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу.

Розділ 2 «Порушення та підготовка до розгляду справ, що виникають із шлюбних правовідносин» складається з 3 підрозділів, які присвячені дослідженню передумов права на звернення до суду та умов реалізації права на звернення до суду у справах, що виникають із шлюбних правовідносин, а також виявленню та аналізу особливостей доказування у справах, що виникають із шлюбних правовідносин.

У підрозділі 2.1. «Методологічні засади дослідження окремого провадження у справах, що виникають із шлюбних правовідносин» викладено загальну методику проведення дисертаційного дослідження. Автором детально охарактеризовано методи, які було використано під час проведення дисертаційного дослідження.

У підрозділі 2.2. «Порушення в суді справ, що виникають із шлюбних правовідносин» визначено загальні передумови права на звернення до суду, які притаманні для всіх категорій справ окремого провадження, що виникають із шлюбних правовідносин, та спеціальні передумови, які притаманні для окремих категорій таких справ. Також досліджено умови реалізації права на звернення до суду, особливості подання заяви та відкриття провадження у справах, що виникають із шлюбних правовідносин.

Однією із особливостей досліджуваних категорій справ (крім справ про встановлення факту реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу) є те, що шлюбні правовідносини не допускають правонаступництва, оскільки ці відносини мають особистий характер. Вони виникають та існують виключно між подружжям або особами, які мають намір зареєструвати шлюб, тому смерть одного з подружжя чи однієї з осіб, які мають намір зареєструвати шлюб, унеможливлює розгляд справи.

В юридичній літературі висловлювалась позиція (О. Ю. Бикова) про те, що зверненню до суду із заявою про надання права на шлюб особи, яка не досягла шлюбного віку, має передувати її звернення за дозволом до батьків, а у разі, якщо така згода не буде надана останніми, то це питання має вирішувати суд. Дисертантом не підтримується ця думка, оскільки тільки суд може надати об’єктивну оцінку ситуації, що склалася. Батьки ж, приймаючи відповідне рішення, керуються суб’єктивним фактором. Крім того, рішення суду є загальнообов’язковим, а отже, породжує відповідні правові наслідки. Волевиявлення ж батьків не має такого юридичного значення, а тому звернення до суду є необхідним, навіть якщо батьки дають згоду на реєстрацію шлюбу.

Зверненню заявника до суду із заявою про встановлення факту реєстрації шлюбу чи розірвання шлюбу має передувати його звернення до органу ДРАЦСу. Лише за умови, що в поновленні запису органом ДРАЦСу буде відмовлено або якщо такий запис не зберігся, заявник має право звернутися до суду.

У дисертаційній роботі також приділено увагу питанням підсудності у справах, що виникають із шлюбних правовідносин.

Якщо шлюбного віку не досягли обидві особи, які мають намір зареєструвати шлюб, то, на думку дисертантки, вони повинні подавати до суду їх спільну заяву про надання їм права на шлюб. Особливістю справ про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, та справ про встановлення режиму окремого проживання є множинність на стороні заявника, тобто, звернутися до суду може тільки подружжя за їх спільною заявою. Це зумовлено тим, що питання існування шлюбу є виключно особистим і повинно вирішуватися самим подружжям.

Сформульовані додаткові вимоги до змісту заяв в окремих категоріях справ, що виникають із шлюбних правовідносин.

Письмовий договір, передбачений ч. 1 ст. 109 СК України, обов’язково слід подавати до суду разом із заявою про розірвання шлюбу. Якщо подружжя у цьому договорі визначило умови надання грошового утримання (аліментів) дітям, такий договір, як зазначено у ч. 2 ст. 109 СК України, має бути нотаріально посвідчений.

Підрозділ 2.3. «Підготовка до розгляду справ, що виникають із шлюбних правовідносин» присвячений виявленню та аналізу особливостей доказування у справах, що виникають із шлюбних правовідносин, а також визначенню складу осіб, які беруть участь у справі, та їх процесуального становища тощо.

Предмет доказування у справах про надання права на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним, складають обставини, які свідчать про спільне добровільне волевиявлення заявників на реєстрацію шлюбу та їх обізнаність про те, що вони не є рідними братами й сестрами.

У справах про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, та справах про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя, яке має дітей, доказування, по суті, відсутнє. Проте з огляду на наявність у подружжя дітей, законом визначено умову, дотримання якої є обов’язковим для того, щоб суд ухвалив рішення про розірвання шлюбу чи встановлення режиму окремого проживання. Такою умовою є вирішення подружжям питань про те, з ким із батьків будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей (ч. 1 ст. 109 СК України). Ця умова підтверджується в суді поданим разом із заявою договором подружжя. Такий договір не є доказом, що підтверджує наявність обставин справи, але є доказом виконання заявниками вимог закону щодо досягнення домовленостей про місце проживання, утримання та виховання дітей. При цьому заявники повинні тільки довести, що їх волевиявлення на розірвання шлюбу чи встановлення режиму окремого проживання є дійсним і взаємним, а також що ними дотримано встановлених законом вимог про досягнення домовленостей щодо місця проживання, утримання та виховання їх дітей.

Одночасно з вимогою про розірвання шлюбу чи встановлення режиму окремого проживання в порядку окремого провадження не можуть розглядатися вимоги про поділ майна подружжя та/або надання утримання одному з них. У випадку заявлення таких вимог, суд роз’яснює подружжю право на їх вирішення шляхом укладення відповідних договорів, а за наявності спору – звернення з ними до суду у порядку позовного провадження. Якщо ж подружжя наполягає на вирішенні питання про поділ майна та/або надання утримання в одному провадженні із вирішенням питання про розірвання шлюбу чи встановлення режиму окремого проживання, суд залишає заяву без розгляду на підставі ч. 6 ст. 235 ЦПК України, оскільки між заявниками виникає спір про право, який може бути вирішений судом у порядку позовного провадження.

Особливістю доказування у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, є те, що в предмет доказування у цих категоріях справ входять обставини, які обґрунтовують заявлені вимоги, а також умови, завдяки яким цей факт за законом набуває юридичного значення, та обставини, пов’язані з неможливістю отримання чи відновлення документів, які підтверджують факт. Однак, як справедливо зазначав П. Ф. Єлісейкін, це стосується випадків встановлення лише тих фактів, які в силу закону підлягають спеціальній реєстрації.

Автором обґрунтовано положення про обов’язковість особистої участі у справі про надання права на шлюб особи, з якою неповнолітній має намір зареєструвати шлюб. Це дало б судді можливість з’ясувати дієздатність цієї особи, дійсність її волевиявлення на реєстрацію шлюбу, відповідність інтересам заявника реєстрації шлюбу саме з цією конкретною особою тощо.

Батьки (усиновлювачі) або піклувальник особи, яка не досягла шлюбного віку, не є заінтересованими особами у справі про надання права на шлюб, оскільки на їх суб’єктивні права та обов’язки не впливають межі законної сили рішення суду у конкретній справі. Проте вони мають найбільш повну та достовірну інформацію щодо справи, тому їх пояснення, отримані в статусі свідка, є вагомим доказом у справі про надання права на шлюб, а їх особиста участь у справі як свідків має бути обов’язковою.

Дисертанткою не підтримуються погляди Ю. В. Білоусова та О. Ю. Бикової про залучення дітей до участі у справах про розірвання шлюбу (встановлення режиму окремого проживання) за заявою подружжя, яке має дітей. Особливістю цих категорій справ є те, що ще до судового розгляду самим подружжям за взаємною згодою фактично вирішені питання про розірвання шлюбу (встановлення режиму окремого проживання), а також щодо дітей. Спору з цих питань у подружжя немає, тому суд їх не вирішує. З огляду на це, участь у таких справах дітей жодним чином не може сприяти з’ясуванню судом обставин справи, а тому, на переконання дисертантки, не є необхідною.

Оскільки у справах про розірвання шлюбу (встановлення режиму окремого проживання) за заявою подружжя, яке має дітей, питання про місце проживання, утримання та виховання дітей вирішуються подружжям самостійно за взаємною згодою, участь органу опіки та піклування для подання висновку у справах цієї категорії видається безпредметною, а отже не є обов’язковою.

Розділ 3 «Розгляд та вирішення справ, що виникають із шлюбних правовідносин» складається з 2 підрозділів, які присвячено дослідженню процесуальних дій суду, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників цивільного процесу, що вчиняються у судовому засіданні, аналізу прогалин у чинному процесуальному законодавстві щодо регулювання порядку розгляду та вирішення справ, що виникають із шлюбних правовідносин.

У підрозділі 3.1. «Судовий розгляд справ, що виникають із шлюбних правовідносин» серед особливостей розгляду справ окремого провадження, встановлених розділом IV ЦПК України, визначені ті, які притаманні усім справам окремого провадження (ст. 235 ЦПК України), та ті, які притаманні окремим категоріям справ окремого провадження, зокрема справам, що виникають із шлюбних правовідносин.

У дисертаційній роботі обґрунтовано, що особливістю справ, які виникають із шлюбних правовідносин (крім справ про встановлення фактів реєстрації шлюбу, реєстрації розірвання шлюбу), є їх розгляд у суді за обов’язковою особистою участю заявника (заявників).

Зважаючи на те, що заявником є особа, яка ініціює провадження у справі, то наслідки неявки в судове засідання, які застосовуються до позивача, за аналогією застосовується й до заявника. Так, за аналогією з п. 3 ч. 1 ст. 169 ЦПК України в разі першої неявки в судове засідання без поважних причин заявника або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, суд відкладає розгляд справи. У разі його повторної неявки в судове засідання, суд залишає заяву без розгляду (за аналогією з ч. 3 ст. 169 ЦПК України). Згідно з ст. 169, п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України суд відкладає розгляд справи або залишає заяву без розгляду за умови, що від позивача не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності. Проте правило про можливість розгляду справи за відсутності сторони, якщо від неї надійшла відповідна заява, не може за аналогією застосовуватись при розгляді справ, що виникають із шлюбних правовідносин (крім справ про встановлення фактів реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу), оскільки у цій категорії справ особиста участь заявника є обов’язковою, а тому розгляд справи за його відсутності неможливий за будь-яких умов.

Предметом розгляду в суді у справах про надання права на шлюб має бути доцільність надання заявникові не абстрактного права на шлюб, внаслідок якого він може зареєструвати шлюб з будь-якою особою, а права на шлюб з конкретною особою.

У справах про надання права на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним, суду слід переконатися у тому, що волевиявлення осіб, які бажають зареєструвати шлюб, є спільним і добровільним, відсутні перешкоди до реєстрації шлюбу, передбачені СК України, та заявники обізнані про те, що вони не є рідними братами і сестрами. У цьому випадку суд не з’ясовує відповідність реєстрації шлюбу інтересам подружжя, адже вони є повнолітніми та повинні самостійно вирішувати питання про відповідність реєстрації шлюбу їх особистим інтересам.

Розглядаючи в порядку окремого провадження справи про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, або справи про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя, яке має дітей, суд повинен з’ясувати тільки дійсність і взаємність волевиявлення подружжя на розірвання шлюбу чи встановлення відповідного режиму та укладення договору щодо дітей, а також перевірити, чи в договорі досягнуто згоди щодо усіх умов, передбачених ч. 1 ст. 109 СК України, та чи договір укладено у встановленій законом формі.

Суд не перевіряє договір подружжя на відповідність інтересам дітей, а тільки з’ясовує відповідність його змісту та форми вимогам ст. 109 СК України. Це зумовлено тим, що досягнення батьками згоди щодо усіх визначених у ч. 1 ст. 109 СК України умов договору є підтвердженням того, що права їх дітей на момент розірвання шлюбу забезпечені й не будуть порушені. Адже виходячи з норм сімейного законодавства, питання щодо дітей батьками вирішуються спільно, а суд втручається у ці відносини тільки тоді, коли між батьками виникає спір. Тому не може виникати сумнівів, що досягнення батьками згоди щодо місця проживання, утримання та виховання дітей не відповідає інтересам останніх. У зв’язку з цим суд не повинен перевіряти умови договору на їх відповідність інтересам дітей. Якщо в договорі подружжям визначено розмір аліментів на дитину, такий договір має бути нотаріально посвідчений (ч. 2 ст. 109 СК України). Якщо подружжя у договорі визначило умову про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно, такий договір, відповідно до ч. 1 ст. 190 СК України, має бути нотаріально посвідчений та підлягає державній реєстрації. Умови договору перевіряються нотаріусом на відповідність чинному законодавству, тому суд повторно не повинен їх перевіряти.

Зважаючи на те, що суд не з’ясовує мотиви та причини розірвання шлюбу, не вирішує питання розривати шлюб чи ні, а між подружжям відсутній спір щодо розірвання шлюбу, суд не вживає заходів щодо примирення при розгляді справ цієї категорії. Те саме стосується й розгляду судом справ про встановлення режиму окремого проживання.

Встановлюючи факти реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, суд з’ясовує не факт укладення чи розірвання шлюбу, а власне факт їх реєстрації.

У підрозділі 3.2. «Рішення суду у справах, що виникають із шлюбних правовідносин» проаналізовано загальні вимоги до рішення суду у справах окремого провадження, що виникають із шлюбних правовідносин, та визначено додаткові вимоги, які ставляться до змісту судового рішення у цих категоріях справ. В дисертації відзначається, що в рішенні суду про надання права на шлюб обов’язково повинно бути зазначено прізвище, ім’я, по-батькові особи, на реєстрацію шлюбу з якою заявнику надано право. Таке право неповнолітня особа набуває з моменту набрання відповідним рішенням суду законної сили. Проте рішення суду про надання права на шлюб не зобов’язує заявника зареєструвати шлюб, зважаючи на добровільність шлюбу (ст. 24 СК України). З огляду на це, суд не надсилає до органу ДРАЦСу копію рішення про надання права на шлюб.

У дисертаційній роботі обґрунтовано, що суд у своєму рішенні про встановлення режиму окремого проживання не може ретроспективно встановити момент, з якого такий режим вважатиметься встановленим, тобто встановити режим з моменту настання певної події чи конкретної дати, що передує моменту звернення подружжя до суду з заявою про встановлення режиму окремого проживання. Це зумовлено тим, що, по-перше, законодавством не передбачено можливості встановлення факту окремого проживання, а натомість надано можливість визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин (ч. 6 ст. 57 СК України). По-друге, наслідки встановлення режиму окремого проживання, зазначені у ст. 120 СК України, спрямовані на майбутнє та не можуть застосовуватися до відносин, які виникли у минулому. По-третє, за аналогією із справами про розірвання шлюбу, режим окремого проживання встановлюється чи припиняється з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Особливістю справ, що виникають із шлюбних правовідносин, є те, що рішення суду у цих категоріях справ не підлягає примусовому виконанню.