ОСОБЛИВОСТІ РОЗГЛЯДУ ЗОВНІШНЬОТОРГОВИХ СПОРІВ КОМЕРЦІЙНИМ АРБІТРАЖЕМ УКРАЇНИ

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

 У вступі обґрунтовано актуальність теми та ступінь її дослідження, визначено мету роботи і основні задачі, наукову новизну дисертації та її практичне значення, зазначено методи дослідження та відомості про апробацію результатів роботи.

Розділ перший «Поняття та міжнародне – правове регулювання між­народного комерційного арбітражу» складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Поняття та види міжнародних комерційних арбітражів» звернуто увагу на розкриття терміну «арбітраж», що є перекладом з фран­цузької «третейський суд» похідного від латинського слова «arbiter» – посе­редник, суддя, що вживає заходів до примирення сторін. У розділі і у роботі в цілому, йдеться про арбітраж, який застосовується у приватноправовому регулюванні, і ніяким чином не стосується аспектів міжнародного арбітражу, який застосовується до врегулювання спорів, що виникають між державами. Складна правова природа арбітражу зумовлена подвійністю у визначенні « арбітраж », як орган, призначений для розгляду спорів, а інша – відповідна процедура такого розгляду. Правосуддя є формою захисту права судовою владою, де рішення суду є актом правосуддя із захисту права, що порушене або оскаржується. Правосуддя вчиняється органами судової влади – судами.

Обсяг іноземного елементу стосовно арбітражу в Україні визначений у пункті 2 статті 1 Закону, де зазначено, що арбітраж є міжнародним, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін спору перебуває за кордоном, або стороною спору є підприємство з іноземними інвестиціями, міжнародні об’єднання та організації, створені на території України, якщо спір виник між їхніми учасниками.

Інституційні арбітражні суди за сферою діяльності прийнято ділити на «зовнішні» та «внутрішні». «Зовнішні», а саме – міжнародний комерційний арбітраж, в Україні діє на підставі Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 року та застосовуються міжнародні конвенції, учасницею яких є Україна. «Внутрішні» розглядають спори між фізичними особами – громадянами України та юридичними особами на під­ставі Закону України «Про третейські суди» та статті 12 Господарського процесуального кодексу України.

Арбітражні (третейські) суди, які розглядають спори в галузі торговельних та інших економічних відносин, що складаються між організаціями різних держав, слід відрізняти також від третейських судів, які розглядають спори між державами – суб’єктами міжнародного права (наприклад, Міжнародний суд ООН). На відміну від міжнародного арбітражу, комерційні арбітражні суди розглядають спори, що виникають із цивільно-правових угод та пов’язані із здійсненням міжнародного економічного та науково-технічного співробіт­ництва.

На підставі проведеного аналізу, запропонуємо таке визначення міжна­родного комерційного арбітражу – це недержавний суд, джерелом правоза­стосовної діяльності якого є угода сторін, який створюється для розгляду спорів, що виникають із договірних та інших цивільно-правових відносин у сфері зовнішньоекономічної діяльності, якщо хоча б одна із сторін є інозем­ним суб’єктом права. У міжнародній практиці третейські суди розмежовують лише за терміном дії інституційні та суди ad hok.

Підрозділ 1.2 «Історичні аспекти розвитку міжнародного комерційного арбітражу на різних етапах розвитку суспільства» присвячений огляд створення та дії третейських судів, як першої форми цивілізованого вирішення спорів, що виник задовго до появи державних судів.

Інститут третейського суду був першою формою правосуддя, до якої доб­ровільно зверталися люди в цілях встановлення справедливості та миру. Є відомості про те, що у V ст. до н.е. арбітраж також широко застосовувався у Афінах для вирішення спорів з питань володіння територіями, кордонами, а також торгових і релігійних прав. В добу абсолютизму в Європі арбітраж як засіб розв’язання спорів, втратив своє значення, що пояснюється посиленням абсолютної влади монархів. Особливого значення у історико-правовому аспекті становлення арбітражу науковці надають декрету Національних зборів Франції від 24 серпня 1790 р., яким наголошувалося на значній ролі арбітражу як найбільш оптимального засобу розв’язання суперечок між сторонами.

На початку ХХ ст. активізувалася діяльність і співпраця торгових палат, результатом якої було проведення у 1905 році Міжнародного конгресу торго­вих палат. На засіданні Конгресу у Бостоні у 1912 році була прийнята резолюція про необхідність створення міжнародних правових норм для розв’язання спорів, що виникають у торговому обігу, а також робляться певні кроки для створення першої Міжнародної торгівельної палати. Після першої світової війни таку палату було створено у Парижі як неурядову всесвітню торгову організацію.

У той же час, третейські суди у «радянську добу» не отримали великого поширення ані в колишньому СРСР, ані в Українській РСР. Постановою Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 року, парламент України запропонував Торгово-промисловій палаті України заснувати зовнішньоеко­номічний третейський суд. Відповідно до цієї постанови 11 серпня 1992 року при Торгово-промисловій палаті України було створено Міжнародний комер­ційний арбітражний суд. 24 лютого 1994 року було прийнято Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж», в основу якого покладено Типо­вий закон ЮНСІТРАЛ. Рішенням Президії Торгово-промислової палати від 25 серпня 1994 року, було затверджено Регламент МКАС при ТПП України (протокол № 107(3)) і Регламент МАК при ТПП України (протокол № 107(2)).

МКАС і МАК при ТПП України не є ланками державної судової системи, а діють, як і у більшості країн світу, як самостійні міжнародні постійно діючі арбітражні установи. Рішенням президії ТПП України від 17 квітня 2002 року у складі МКАС створена спеціалізована колегія з розгляду зовнішньоеко­номічних спорів у сфері інтелектуальної власності.

Як свідчить аналіз історії становлення третейських судів, вони пройшли довгий шлях розвитку і у сучасних умовах поняття третейського суду невід’ємно пов’язане з поняттям міжнародного комерційного арбітражу, хоча вони і не є абсолютно тотожними.

У підрозділі 1.3 «Правова регламентація діяльності міжнародного комер­ційного арбітражу» приділено увагу міжнародно-договірній уніфікації арбіт­ражного розгляду спорів на міжнародному рівні, якими стали два документи, розроблені під егідою Ліги націй – Протокол про арбітражні застереження від 24 вересня 1923 року і Конвенція про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень від 26 вересня 1927 року. У 1953 році Комітет з питань міжнародного комерційного арбітражу при Міжнародній торговій палаті звертається з пропозицією до Економічної і Соціальної Ради ООН про прийняття нової конвенції. Таку конвенцію було прийнято у Нью-Йорку у 1958 році. Вона застосовується до арбітражних рішень з будь-яких спорів між будь-якими юри­дичними і фізичними особами, які ухвалені на території держави іншої, ніж та, де клопочеться про визнання або приведення до виконання такого рішення. Україна ратифікувала Нью-Йоркську конвенцію про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень у 1960 році з двома застереженнями: держава застосовує Конвенцію стосовно визнання і приведення до виконання рішень, винесених на території іншої учасниці договору; стосовно рішень, вине­сених на території сторін, що не є учасника ми домовленості, держава застосовує Конвенцію лише тією мірою, у якій дані держави визнають режим взаємності.

21 квітня 1961 року у Женеві була підписана Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж, що набула чинності 7 січня 1964 року. Україна приєдналася до Європейської конвенції 25.01.1963 року. У 1992 році в Києві було підписано Угоду про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності, яка набрала чинності 8 квітня 1993 ро­ку. ЇЇ метою було подолання правового вакууму, який утворився після розпаду СРСР, в силу чого рішення суду однієї країни (колишньої республіки СРСР) не підлягали виконанню на території іншої, також колишньої республіки СРСР. Київською угодою проголошувався принцип рівності прав на судовий захист господарюючих суб’єктів кожної з держав – учасниць СНД.

Під егідою ООН було створено три арбітражних регламенти – Арбітражний регламент Економічної Комісії ООН для Європи (Арбітражний регламент ЄЕК, 1966 р.), Правила Економічної Комісії ООН для Азії та Далекого Сходу (Правила ЕКАДС, 1966 р.), Арбітражний регламент Комісії ООН з прав міжнародної торгівлі (Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, 1976 р.). Закони, що базуються на Типовому законі ЮНСІТРАЛ, прийнято у багатьох країнах, у тому числі і в Україні. Типовий закон ґрунтується на останніх теоретичних розробках у галузі міжнародного комерційного арбітражу і містить ті поло­ження, які максимально сприяють розвиткові комерційного арбітражу.

Розділ другий «Підсудність зовнішньоторгових спорів. Арбітражна угода, як процесуальна підстава передачі спору на розгляд міжнародного комерційного арбітражу» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Підсудність зовнішньоторгових спорів державним судам» приділяється увага визначенню підсудності у разі відсутності у контракті арбітражного застереження. У даному дослідженні розглядається три шляхи вирішення цієї проблеми, це звернення до свого контрагента з пропозицією укласти окрему арбітражну угоду з визначенням органу, який буде компетентним розглядати спори між ними; або звернутися до державного судового органу за місцем перебування позивача чи відповідача; або вступити в переговори з метою укладення мирової угоди. Зроблено висновок про те, що у міжнародному приватному праві застосовується термін «міжнародна під­судність», зміст якої зводиться до визначення компетентності певної держави розглядати спір, у якому присутній, так званий іноземний елемент, що має вплив для визначення договірної підсудності господарських спорів. Для суду характерною є своєрідна компетенція. Крім того, використовуються ще й такі поняття, як «судочинство», «загальна юрисдикція», «владні повноваження суду», «повноваження здійсню­вати правосуддя» тощо. Разом із тим часто зустрічається поняття «юрисдикція» і «підсудність», «підвідомчість». Визна­ється, що родове поняття «компетенція» для судів краще виражати за допомогою поняття «юрисдикція», як традиційного й більш тонкого з огляду на головні цілі правосуддя.

Єдиного принципу визначення міжнародної підсудності не вироблено. Законодавство України допускає міжнародну договірну підсудність. Однак, Господарський процесуальний кодекс України не містить спеціальних норм про міжнародну підсудність. Господарські суди можуть розглядати спори за участю іноземного елемента в межах підсудності за правилами встановленими статтями 15-16 Господарського процесуального кодексу України.

Стаття V Європейської конвенції про зовнішньоторговий арбітраж містить положення про відвід арбітражного суду з непідсудності, який може мати місце за певних умов: дотримання визначеного терміну, відсутність або недійсність арбітражної угоди, втрата нею сили тощо. Згадані підстави стосу­ються арбітражної угоди та її дійсності в широкому розумінні як правової основи передачі спору на розгляд до арбітражу й виключення підсудності цього спору державним судам. Вважаємо, що цей перелік є вичерпним і не може підлягати розширеному тлумаченню.

Проаналізовані питання стосувалися деяких аспектів підсудності зовніш­ньоторгових спорів державним судам.

У підрозділі 2.2 «Договірна підсудність та компетенція міжнародного комерційного арбітражу на розгляд зовнішньоторгових спорів» звернуто увагу на те, принципова особливість третейського розгляду спорів полягає в обов’язковій наявності угоди сторін про передачу спорів на розгляд третей­ського суду у вигляді арбітражного застереження або третейського запису.

У сфері міжнародного третейського розгляду провідну роль відіграє принцип «автономії волі сторін», який покладено в основу міжнародного комерційного арбітражу: компетенція на розгляд певного спору третейським судом виникає на підставі угоди сторін про передачу цього спору третейсь­кому суду. Автономія волі виступає, як правова категорія національного законодавства, яка разом з іншими принципами, нормами й інститутами визначає межі застосування національного права.

Договірна природа арбітражу зумовлює наявність двох проблем, правове регулювання яких є досить різноманітним. Ці дві проблеми об’єднуються в міжнародній літературі в теорію, що має назву «компетенція компетенції». Аналіз юридичної літератури та законодавства інших країн свідчить, що принцип «компетенція компетенції» означає, що в разі виникнення заперечень проти компетенції арбітрів, по-перше немає необхідності звертатися до судового або іншого органу за вирішенням цього питання в преюдиційному порядку, а воно може бути вирішено самими арбітрами і по-друге, такі дії арбітрів не є самі по собі підставою для визнання або скасування арбітражного рішення, хоча їхня компетенція й може стати надалі предметом судової перевірки.

Проблема судового контролю зумовлена самою природою арбітражу, що ґрунтується на угоді сторін. Суть проблеми полягає не у необхідності судового контролю, а в його найбільш адекватних межах та умовах. Для міжнародного комерційного арбітражу найбільш адекватним є визнання за арбітрами «компетенції компетенції» з відкладанням судового контролю до «після арбітражної» стадії.

У підпункті 2.3 «Поняття і види арбітражних угод. Основні вимоги, що висуваються до арбітражної угоди та її змісту» приділено увагу арбітражній угоді, без якої сам арбітраж є неможливим. Можна вважати, що Арбітражна угода є цивільно-правовим договором, тому що має всі ознаки останнього. У контексті цього дослідження й визначення правової природи арбітражної угоди найбільш важливим із наведених значень терміну «договір» є розуміння його як підстави виникнення правовідносин. Саме такий підхід дозволяє визначити сутність, значення та характерні ознаки договору. Враховуючи викладене, найбільш вдалим є визначення договору як угоди двох або декількох осіб, спрямованої на встановлення, зміну або припинення правовідносин. Зверта­ючись до такої категорії, як арбітражна угода, і порівнюючи її із загальним визначенням договору, можемо констатувати, що така угода спрямована на досягнення наслідків «загального процесуального» характеру. Тобто йдеться про те, що в цьому разі договір породжує право­відносини складного характеру. Ці правовідносини складаються з комплексу суб’єктивних прав і обов’язків, частина з яких стосується процесуальних правовідносин, а частина – матеріальних правових відносин.

У результаті рішення арбітражу для учасників спору настають наслідки саме матеріально-правового характеру: особа присуджується до виконання обов’язку, визнається суб’єктивне право на певне майно, застосовуються засоби забезпечення належного виконання цивільно-правових зобов’язань тощо. Арбітражна угода, як правова категорія може бути охарактеризована таким чином: це цивільно-правовий договір, який є юридичним фактом, що породжує комплексні процесуальні правовідносини. При цьому треба виходити за межі цивільного, господарського процесу, тобто йдеться не про цивільно-процесуальні, господарсько-процесуальні правовідносини, а проце­суальні правовідносини в широкому розумінні.

Огляд положень Цивільного кодексу України дозволяє запропонувати відповідні зміни до пункту 1 частини другої статті 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж». Для цього зазначену статтю варто доповнити вказівкою про те, що «арбітражне рішення може бути скасоване судом у разі, коли сторона, яка заявляє клопотання про таке скасування, подасть докази того, що одна зі сторін у арбітражній угоді була частково дієздатною або була частково обмеженою в дієздатності відповідно до положень того національного законодавства, якому сторони цю угоду підпорядкували».

Розділ третій «Обов’язковість рішень міжнародних комерційних арбітражів» складається із двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Процесуальні підстави оспорювання рішення міжна­родного комерційного арбітражу та правові наслідки його скасування» звернуто увагу на те, що оспорювання рішення це специфічний елемент міжнародного арбітражного процесу, що надає сторонам певні можливості, які полягають у тому, що сторони спору можуть встановити в арбітражному застереженні або арбітражній угоді порядок оспорювання рішення обраного ними арбітражного суду за наявності підстав або шляхом створення по суті нового, більш авторитетного, на думку сторін, суду з передачею спору на його розгляд. Цей підхід піддається критиці в літературі, при цьому автори посилаються на те, що «законодавство України не встановлює таких широких можливостей для застосування принципу автономії волі сторін арбітражної угоди і сторони не мають повноважень змінити чи встановити нові процесуальні норми законодавства, що є обов’язковим для судів України». Про те не можна обмежувально тлумачити такий важливий принцип, як автономія волі сторін. Тут слід виходити не з «не встановлення законо­давством України таких широких можливостей», а з відсутності обмеження принципу автономії волі сторін під час укладення ними арбітражної угоди в тому ж законодавстві України.

Однією з підстав оспорювання арбітражних рішень є застереження про публічний порядок. Проблема публічного порядку пов’язана з найскладні­шими правовими механізмами міжнародного приватного права, яких неминуче торкаються міжнародні комерційні арбітражі у своїй практиці. Це питання співвідношення приватного й публічного інтересів, меж втручання держави та її судової системи у відносини між приватними особами. Можливості сполучення принципу автономії волі сторін з імперативними нормами національних законів, допустимості застосування іноземного закону на території іншої держави.

Слід зазначити, що, на наш погляд, протиріччя публічному порядку повинно виражатися в протиріччі конкретним нормам або нормі, що можуть слугувати вираженням «правопорядку взагалі», і публічний порядок повинен аналізуватися через призму чинних норм конкретного правопорядку. Роз­митість, не чітка визначеність поняття «публічний порядок» спричиняє на практиці застосування терміну без з’ясування його природи.

У підрозділі 3.2 «Обов’язковість та «остаточність» рішень, ухвалених міжнародним комерційним арбітражем, і порядок їх виконання» обгрун­товано необхідність у визначенні та розмежуванні в законодавчому порядку таких категорій, як «внутрішнє арбітражне рішення» і «іноземне арбітражне рішення».

Щодо розуміння остаточності арбітражних рішень, то в літературі склалося дві найпоширеніші точки зору. Прихильники першої з них розглядають «остаточність» арбітражного рішення як підкреслення риси, що притаманна, власне, арбітражному рішенню, згідно з якою арбітражне рішення не може бути переглянуте ні складом третейського суду, яким його прийнято, ні будь-якими державними судовими органами. Арбітражний процес принципово складається з однієї інстанції, не існує перегляду справ ні в процесі із застосуванням судових правових засобів, ні в касаційному процесі. Арбіт­ражне рішення має наслідки правового судового рішення. Інші розглядають «остаточність» арбітражного рішення як його «обов’яз­ковість» і спроможність бути виконаним. Не можна роз’єднувати ці дві властивості однієї правової категорії. Остаточність арбітражного рішення, на наш погляд, означає як неможливість його перегляду, так і його обов’яз­ковість, і спроможність бути виконаним.

Українське законодавство визнає за рішеннями міжнародних комерційних арбітражів властивість обов’язковості. Однак таку обов’язковість не слід ототожнювати з обов’язковістю рішень державних судів. Якщо рішенням суду, що набрали чинності, така якість, як виконуваність (тобто можливість вимагати їх примусового виконання) притаманна відразу, то рішення міжнародних комерційних арбітражів такої властивості від початку не мають, хоча й визнаються обов’язковими. Рішення міжнародних комерційних арбітражів отримує таку властивість лише після того, як державний суд задоволить клопотання про визнання або приведення до виконання такого рішення та цей судовий акт набуде чинності.

Рішення державних судів прирівняні в плані обов’язковості до норматив­них актів. Рішення міжнародних комерційних арбітражів повинні бути прирівняні не до нормативних актів, а до договорів, тому такі рішення мають властивість обов’язковості, для тих осіб, відносно яких вони винесені на підставі укладених між ними арбітражних угод.

Виконання рішення проводиться на підставі заяви зацікавленої особи, яка адресується відповідному відділу державної виконавчої служби. Заявник зверта­ється до суду загальної юрисдикції за місцем перебування боржника за видачею виконавчого документа. Це є правильним, тому що, дія повноважень арбітрів припиняється в момент винесення остаточного арбітражного рішення. Арбітр не може змінити в разі необхідності ні спосіб, ні порядок виконання рішення, а ні відстрочити чи розстрочити виконання рішення. Крім того, компетенція судових органів на видачу виконавчих документів не врегульована законодавчо.