Павлюков Р.О. Соціально-правовий захист інвалідів в Україні

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, зазначається ступінь її наукової розробки, мета й задачі дослідження, визначається практичне значення основних положень дисертації, її наукова новизна, ступінь апробації результатів дослідження.

У першому розділі “Загальнотеоретична характеристика соціально-правового захисту інвалідів”, який складається з двох підрозділів, досліджуються вихідні теоретичні положення й концептуальні підходи щодо соціально-правового захисту інвалідів, у тому числі поняття соціально-правового захисту як самостійної категорії у системі права,   розглядається становлення нормативного опосередкування суспільних відносин за участю інвалідів як явища суспільного розвитку.

У підрозділі 1.1. “Поняття соціально-правового захисту інвалідів” досліджуються категорії “інвалід” та “соціально-правовий захист інвалідів”.

На підставі аналізу думок вітчизняних та зарубіжних вчених з’ясовуються теоретичні підходи до концептуально нового визначення змістовного навантаження соціально-правового захисту інвалідів як економічної, соціальної та правової категорії.

Суб’єктами соціально-правового захисту виступають всі громадяни держави. Водночас, з огляду на норми національного законодавства, можна говорити про існування особливого соціально-правового захисту, спрямованого на певну категорію громадян, які, зважаючи на стан здоров'я, потребують особливої уваги з боку держави – осіб з обмеженими фізичними чи розумовими можливостями. Ці особи, з огляду на розлад функцій організму, не можуть безбар’єрно спілкуватися з навколишнім середовищем і потребують додаткових зусиль для нормальної життєдіяльності.

Наявність у запропонованому терміносполученні категорії “соціальний” вказує на те, що забезпечення прав  інвалідів обумовлене їх приналежністю до певної державно-організованої спільноти, яка несе солідарну відповідальність за створення гідних умов життєдіяльності для цієї особливо вразливої категорії громадян. До того ж самоорганізація державно-організованого суспільства має головною метою саме соціальну підтримку своїх членів, забезпечуючи їм соціальний захист у випадках, що визнаються цією державно організованою спільнотою соціально поважними. Коли ж не спрацьовують інші механізми соціального захисту, зокрема засоби соціального партнерства, держава застосовує механізм правового захисту. Отже, мову потрібно вести не про соціальний або правовий захист, а тільки про соціально-правовий захист, оскільки соціальна підтримка неможлива без її узаконення, укладання у певні межі законодавчих приписів, тоді як правовий захист завжди спрямований на  досягнення та вирішення соціальних цілей і завдань.          

Обґрунтована необхідність законодавчого закріплення авторського визначення дефініції такого змісту: “Соціально-правовий захист - це діяльність державно організованого суспільства щодо встановлення та реалізації гарантій прав інвалідів в усіх сферах життєдіяльності, спрямована на забезпечення процесу їх інтегрування у суспільне життя та задоволення відповідних матеріальних та моральних потреб”.

 Підрозділ 1.2. “Сучасний стан національного законодавства у сфері забезпечення прав інвалідів” присвячений дослідженню виникнення та розвитку нормативного забезпечення життєдіяльності інвалідів в Україні.

На підставі дослідження нормативно-правових актів щодо соціально-правового захисту інвалідів зроблено висновок, що їм властиві деякі негативні ознаки, які стосуються всього законодавства України. Так, законодавство щодо соціально-правового захисту інвалідів, хоча у цілому і відповідає міжнародним і європейським стандартам, однак характеризується розпорошеністю нормативного матеріалу, тобто норми, що регулюють це питання, містяться у великій кількості нормативно-правових актів різного рівня (понад 500 нормативно-правових актів). З огляду на це, з метою забезпечення більшої поінформованості населення, зокрема інвалідів, та сприяння правозастосовчій діяльності  пропонується провести певну систематизацію нормативного матеріалу.

Дисертант вважає за необхідне видання офіційного збірника „Соціально-правовий захист інвалідів в Україні”, структура якого відображатиме основні рівні та напрямки соціально-правового захисту інвалідів, а також прийняття Соціального кодексу, який дозволить полегшити правозастосовчу діяльність у цій сфері, забезпечить рівність усіх громадян та більш ефективний вплив на правове регулювання соціально-забезпечувальних відносин за участю інвалідів.

Особлива увага у дослідженні приділяється правовим гарантіям реалізації прав інвалідів. Враховуючи фактичні можливості застосування принципу прямої дії норм Конституції України, для більш дієвого захисту прав інвалідів необхідно передбачити у ст. 24 Конституції України додаткову дискримінаційну ознаку –“інвалідність” – та привести у відповідність до неї все чинне законодавство, зокрема ст.2-1 Кодексу законів про працю.

 Для забезпечення інвалідам рівних з іншими громадянами фактичних можливостей щодо доступу до соціальних благ та для забезпечення їх участі в усіх сферах суспільної життєдіяльності пропонується запровадити соціально-правову експертизу нормативно-правових актів за участю відповідних представників влади та об’єднань громадських організацій інвалідів. 

 У другому розділі “Соціально-правовий захист інвалідів у сфері праці”, що складається з трьох підрозділів, проводиться аналіз організаційно-правових механізмів забезпечення прав інвалідів у найбільш важливих суспільних відносинах, які зумовлюють гідне існування осіб з обмеженими фізичними та розумовими можливостями.

Підрозділ 2.1. “Професійна реабілітація інвалідів у сучасних умовах” присвячено аналізу теоретичних та практичних аспектів реабілітації інвалідів. У ході дослідження аналізуються окремі недоліки правового регулювання існуючої системи реабілітації інвалідів та вироблені пропозиції щодо їх усунення.

 За результатами дослідження зроблено висновок про недоречність розмежування професійної та трудової реабілітації та доцільність об’єднання системи заходів, що їх складають і певною мірою дублюються, в єдиний вид – професійна реабілітація. 

Запропоноване авторське визначення професійної реабілітації: “Професійна реабілітація – це система заходів, розроблених із урахуванням схильностей, фізичних, розумових і психічних можливостей особи та спрямованих на підготовку особи до професійної діяльності, відновлення чи здобуття працездатності шляхом адаптації (реадаптації), навчання (перенавчання) чи перекваліфікації з можливим подальшим працевлаштуванням та необхідним соціальним супроводженням у відповідному виробничому середовищі”.

Для вдосконалення правового забезпечення процесу професійної реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями необхідно провести низку організаційно-правових заходів: виходячи з реалій сьогодення, підготувати та затвердити Національну програму професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2010 – 2012 роки, зокрема передбачити створення нових робочих місць для інвалідів за рахунок коштів, одержаних внаслідок застосування адміністративно-господарських санкцій; посилити правові санкції за невиконання нормативних приписів щодо забезпечення безперешкодного доступу осіб з обмеженими фізичними можливостями до навчальних закладів, центрів професійної реабілітації інвалідів, управлінь праці та соціального захисту населення, відділень Фонду соціального захисту інвалідів, служб зайнятості та ін.; розширити перелік спеціальностей, за якими проводиться професійне навчання інвалідів; створити в Україні єдиний державний комп'ютерний банк даних інвалідів, які потребують професійної реабілітації, можуть і бажають працю­вати; підвищити рівень державної підтримки підприємств громадських організацій інвалі­дів, зокрема шляхом збільшення обсягів державного замовлення; посилити контроль за виконанням підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, які використовують найману працю, вимог ст. 19 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” і т.п.

Підрозділ 2.2. “Працевлаштування інвалідів” присвячений аналізу поняття працевлаштування інвалідів як суб’єктів трудових правовідносин, які потребують додаткового соціально-правового захисту.

Визначається працевлаштування як основний напрямок соціально-правового захисту інвалідів та аналізуються юридичні механізми, що гарантують реальне працевлаштування у ринкових умовах. Здобувач робить висновок, що квотування робочих місць для інвалідів є прикладом розповсюдження в Україні світової практики щодо “дискримінації навпаки”. Але не слід обмежуватися лише цим доволі дієвим заходом соціально-правового захисту інвалідів у сфері зайнятості. Необхідно на законодавчому рівні забезпечити сприятливий соціально-економічний клімат для самозайнятих інвалідів: можливість одержання пільгового кредиту для організації власної справи; пільгове оподаткування; безоплатне навчання майбутніх під­приємців; інформування та безоплатне консультування інвалідів, які виявили бажання розпочати власну справу; пріоритетне право на  виконання робіт та надання послуг за державним замовленням і т.п.

Аналіз чинного законодавства свідчить, що обов’язок роботодавців створювати спеціальні робочі місця для інвалідів без їх працевлаштування об’єктивно не може бути виконаний та є півзаходом до кінцевого результату – забезпечення інваліда працею. Згідно з українським законодавством робоче місце інваліда (звичайне або спеціалізоване) має відповідати його індивідуальним функціональним можливостям, обумовленим інвалідністю. Отже, роботодавець, перш ніж пристосовувати робоче місце для працівника-інваліда, має знати конкретну особу інваліда – майбутнього працівника та його фізичні і розумові можливості, а не навпаки.

Таким чином, створення робочого місця інваліда – це не лише його відповідність встановленим вимогам та атестація робочого місця спеціальною комісією, а й реальне працевлаштування інваліда на таке робоче місце. Інша справа, що наша держава таким чином намагається перекласти на роботодавців вирішення складних соціальних питань щодо інвалідів, нівелюючи саму ідею квотування робочих місць. Не поодинокі випадки, коли роботодавці, під загрозою зниження конкурентоспроможності, намагаються будь-яким чином позбавитися такого тягаря, створюючи працівникам-інвалідам несприятливий психологічний клімат, фактично виживаючи їх з робочих місць. Наслідком цього є сумна статистика фактичного працевлаштування інвалідів.

Пропонуємо у чинному законодавстві чітко передбачити, що створення робочих місць для інвалідів передбачає не тільки його відповідність встановленим вимогам та атестацію спеціальною комісією, а й реальне працевлаштування інваліда на таке робоче місце. При цьому держава має розділити з роботодавцем економічні ризики щодо такого працевлаштування (фінансувати додаткові заходи з організації праці особи з урахуванням її індивідуальних функціональних можливостей, обумовлених інвалідністю, надавати основне і додаткове обладнання, технічне обладнання з лізингу і т.п.).

У підрозділі 2.3. “Особливості правового регулювання праці інвалідів” досліджуються окремі елементи трудоправового статусу працівника-інваліда, або працівника, який має дитину-інваліда чи здійснює догляд за інвалідом І групи.

Для більш дієвого захисту прав інвалідів у сфері праці необхідно передбачити у ст.2-1 Кодексу законів про працю України додаткову дискримінаційну ознаку – “інвалідність”.

Аналіз правової регламентації прийняття на роботу визначив необхідність посилення соціально-правового захисту інвалідів у вигляді додаткових гарантій, які передбачають заборону відмовляти особам із сімейними обов’язками у прийнятті на роботу та знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов’язаних із наявністю дитини-інваліда або доглядом за інвалідом І групи.

За результатами дослідження пропонується нова редакція ст. 51 КЗпП України, де має бути імперативно передбачено скорочений робочий час для інвалідів І та ІІ групи – 35 годин на тиждень, для працівників із сімейними обов’язками, які мають дитину-інваліда, – 36 годин на тиждень.

Дослідження правового регулювання звільнення працівників дали підстави стверджувати, що для забезпечення більш високого рівня соціально-правового захисту працівників-інвалідів необхідно норму про переважне право на залишення на роботі (ст.42) поширити на всіх працівників-інвалідів без винятку.

Взагалі, необхідне поширення на всіх осіб, які здійснюють догляд за дитиною-інвалідом або інвалідом І групи, норм, які у чинному трудовому законодавстві встановлюють пільговий режим у трудових правовідносинах для працюючих матерів з дітьми-інвалідами.

 У третьому розділі “Соціально-правовий захист інвалідів у сфері соціального забезпечення”, що складається з трьох підрозділів, проводиться аналіз теоретичних та практичних аспектів соціально-правового захисту інвалідів як суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин.

У підрозділі 3.1. “Пенсійне забезпечення інвалідів” йдеться про особливий захист інвалідів у пенсійній сфері в умовах реформування пенсійного законодавства.

 Визначення пенсії, запропоноване національним законодавцем, не зовсім відображає сучасний стан у пенсійному забезпеченні, оскільки не враховує, що система пенсійного забезпечення України складається не тільки з солідарної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, а ще і з накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та системи недержавного пенсійного страхування. Також Законом України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” передбачена можливість одержати пенсію одноразовою виплатою.

До того ж норми щодо пенсійного забезпечення інвалідів розпорошені по різних спеціальних нормативно-правових актах, що приймалися для вирішення конкретних проблем без необхідного ступеня їх узагальнення. Внаслідок цього ускладнюється теоретична ідентифікація категорії “пенсія”, що призводить до ускладнень щодо визначення сфери та особливостей її застосування на практиці. На підставі проведеного дослідження робиться висновок про недоречність розмежування понять “пенсія” та “пенсійна виплата”.

Зважаючи на недоліки чинного законодавства, у роботі дається авторське визначення  єдиного поняття: “пенсійна виплата - це щомісячна або одноразова грошова виплата, що надається особі з коштів Пенсійного фонду, державного бюджету чи інших джерел у разі визнання її інвалідом у випадках, визначених законодавством”. 

Запропонована юридична конструкція має загальний характер, оскільки будь-який вид пенсійних виплат відрізняється від інших певними ознаками, насамперед, підставами його надання та суб’єктами одержання, звичайно, що і поняття окремих видів пенсійних виплат різнитимуться.

Досліджуються підстави виникнення правовідносин у сфері соціального забезпечення інвалідів, зокрема елементи необхідного юридичного складу. Аналізуючи нормативно-правові акти щодо соціального забезпечення інвалідів, автор класифікує правовідносини щодо надання пенсійних виплат залежно від організаційно-правових механізмів соціального забезпечення на такі.

Правовідносини з надання страхових пенсійних виплат з інвалідності, що виникають за наявності такого юридичного складу: 1) встановлення медико-соціальною експертною комісією причини, групи, часу настання інвалідності, строку, на який встановлюється інвалідність; 2) наявності страхового стажу; 3) заяви інваліда про надання йому пенсії з інвалідності; 4) рішення компетентного органу про призначення пенсії з інвалідності певного розміру.

Правовідносини з надання державних пенсійних виплат з інвалідності виникають за наявності такого юридичного складу: 1) встановлення медико-соціальною експертною комісією причини, групи, часу настання інвалідності, строку, на який встановлюється інвалідність; 2) наявності юридичних фактів, що містяться у спеціальному законі; 3) наявності певного стажу на відповідній посаді; 4) заяви інваліда про надання йому пенсії з інвалідності; 5) рішення компетентного органу про призначення пенсії з інвалідності певного розміру.

Підрозділ 3.2. ”Забезпечення інвалідів соціальною допомогою” дисертації присвячено питанням законодавчо закріплених механізмів надання відповідної допомоги інвалідам у випадках, визнаних законодавством соціально поважними, та робляться пропозиції щодо відповідних змін до існуючого законодавства. 

На підставі проведеного аналізу чинного законодавства дисертантом було визначене поняття соціальної допомоги та її різновиди залежно від цільового призначення, фінансування, суб’єктів та періодичності надання. Проведене розмежування понять “соціальна послуга” та “соціальна допомога” та запропоноване їх авторське визначення.

За результатами дослідження пропонується викласти поняття „державна соціальна допомога особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам” у ст. 1 Закону України „Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам” у такій редакції: „державна соціальна допомога особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам – це щомісячна грошова виплата, що призначається малозабезпеченим особам, які не мають права на пенсію, та малозабезпеченим інвалідам з метою надання їм додаткової матеріальної підтримки, що виплачується за рахунок коштів Державного бюджету України”.

Ст. 1 Закону України „Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам” потребує додаткового визначення поняття „державна соціальна допомога на догляд” такого змісту: „державна соціальна допомога на догляд – це щомісячна грошова виплата, що призначається з метою забезпечення  догляду за особами, які його потребують, та виплачується за рахунок коштів Державного бюджету України”.

Необхідно доповнити Закон України „Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям–інвалідам” статтею 1–1 з назвою „Визначення термінів”, в якій, зокрема передбачити визначення поняття „державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” такого змісту: „державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам – це щомісячна грошова виплата, що призначається інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам з метою додаткової матеріальної підтримки та виплачується за рахунок коштів Державного бюджету України”.

У підрозділі 3.3. “Соціальне обслуговування інвалідів” йдеться про особливості соціально-правового захисту інвалідів у сфері надання соціальних послуг.

Дисертант надає тлумачення соціального обслуговування, виходячи з суті терміна на відміну від закріпленого у чинному законодавстві та проводить порівняльний аналіз із іншими видами соціальних надань.

Пропонується викласти поняття „соціальне обслуговування” у ст. 1 Закону України „Про соціальні послуги” у такій редакції: „соціальне обслуговування – це система соціальних послуг, що надають соціальні служби особам, які їх потребують, з метою покращення або відтворення їх життєдіяльності, соціальної адаптації та повернення до повноцінного життя”.

З метою більш ефективного надання соціальних послуг необхідно доповнити ст. 7 Закону України „Про соціальні послуги” частиною 7 такого змісту: „Суб’єкти, що надають соціальні послуги, мають надавати соціальні послуги інвалідам за місцем проживання (вдома). Якщо інвалід перебуває у тяжкому стані і потребує постійного догляду, соціальні послуги можуть надаватися у стаціонарних відділеннях, установах та закладах”.

Особлива увага у роботі приділяється організаційно-правовим механізмам контролю за наданням інвалідам соціальних послуг.  Ст. 18 Закону України „Про соціальні послуги”, на думку дисертанта, необхідно доповнити частиною 3 такого змісту: „Громадський контроль за дотриманням прав людини у стаціонарних закладах та якістю надання соціальних послуг здійснюють громадські організації та незалежні комісії” та розробити Положення про незалежні комісії з моніторингу та контролю якості надання соціальних послуг.