Пилипенко С.А. Правове забезпечення обов\'язкового особистого страхування працівників органів внутрішніх справ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, її зв'язок з науковими програмами, планами і темами, визначається об'єкт і предмет, мета і задачі дисертаційного дослідження, методи дослідження, окреслюється наукова новизна та основні положення, що виносяться на захист, зазначаються практичне значення одержаних результатів, їх апробація.

Розділ 1 “Загальна характеристика та зміст правового регулювання страхової діяльності в Україні” складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню процесу становлення та розвитку інституту страхування, страхового законодавства України і стану наукових досліджень проблем страхування, а також з'ясуванню юридичної природи страхових правовідносин.

Підрозділ 1.1. “Поняття, зміст, форми та правові основи страхування”. Дослідження юридичної природи страхування неможливе без звернення до історичних витоків та процесу розвитку цього цивільно-правового інституту. Зачатки страхових відносин проявились ще за часів вавілонського царя Хаммурапі в 1792 – 1750 до н.е.

Значного розвитку набуло страхування в Стародавньому Римі. Розвивалось взаємне страхування у військових та релігійних організаціях, набували розвитку окремі види особистого страхування.

У епоху Середньовіччя страхування було побудоване на засадах спільності інтересів учасників. Здійснено поділ страхування на майнове та особисте.

Страхові відносини за часів Київської Русі пов'язані з пам'яткою стародавнього права – “Руською правдою”. Звичаї українських чумаків також мали ознаки страхування.

Якісно новий етап розвитку страхування пов'язаний із зародженням капіталістичної формації. Страхування із взаємної допомоги перетворилося в товар. В Англії виникали і починали розвиватися перші страхові товариства.

Певного розвитку набуло страхування і в Російській імперії. У1786 році в Росії була встановлена державна страхова монополія. Подальший розвиток страхових відносин у Росії відбувається на фоні створення приватних страхових компаній. В середині XIX ст. перші страхові компанії виникли в Полтаві, Харкові, Києві, Одесі.

З Жовтневою революцією пов'язаний принципово новий підхід держави до розвитку страхової справи. Страхування у всіх його видах було оголошено державною монополією, яке зберігалося до початку 90-х років.

Автор зазначає, що в теорії страхування неоднозначно вирішується питання про те, чим вважати страхування: формою (В.К. Райхер), методом (Ф.В. Коньшин), сукупністю заходів (М.Н. Баскакова) чи сукупністю економічних відносин (В.В. Шахов). Аналізуючи поняття страхування з економічної та юридичної позицій, дисертант дійшов висновку, що страхування – це сукупність правовідносин з формування та використання грошових коштів із спеціального фонду з метою страхової охорони майнових інтересів фізичних та юридичних осіб шляхом відшкодування збитків, завданих страхувальнику (застрахованій особі) настанням страхового випадку або іншої визначеної події у житті громадян чи діяльності юридичних осіб.

Дисертант відмічає, що в основі страхового законодавства України лежить Закон України “Про страхування”, який є його серцевиною і покликаний регулювати страхові відносини в нових історичних умовах, створювати оптимальні передумови функціонування ринку страхових послуг. Зроблений аналіз всієї ієрархії норм законодавчих актів, які регулюють відносини на страховому ринку України.

Окрему увагу зосереджено на юридичному аналізі та співвідношенні форм страхування: обов'язковій та добровільній. Автором проаналізовано критерії поділу страхування на обов'язкове і добровільне та досліджені підстави виникнення правовідносин в цих формах страхування. В основу поділу страхування на обов'язкове та добровільне покладене джерело його виникнення. Аналізуючи думки вчених (К.О. Граве, Л.А. Лунц, В.В. Луць, В.І. Серебровський), робиться висновок про те, що підставою виникнення добровільних страхових правовідносин є договір, а обов'язкове страхування породжується юридичними складами, які передбачені безпосередньо законом.

Зазначено, що в науковій літературі неоднозначно вирішувалося питання щодо належності відносин з обов'язкового страхування до тієї чи іншої галузі права. Деякі вчені (В.І. Серебровський, С.А. Рибніков, П.М. Домбровський, М.В. Гордон) відносять обов'язкове страхування до інститутів публічного права. Інші (Е.М. Мен, С.П. Красніков, Л.А. Лунц, К.О. Граве, В.К. Райхер, М.І. Брагінський) – вважають, що страхування, у тому числі обов'язкове, має цивільно-правову природу. Дисертант поділяє точку зору стосовно цивільно-правової природи обов'язкового страхування, і дійшов висновку, що зміст правовідносин при обов'язковому страхуванні повністю співпадає зі змістом добровільних страхових відносин з точки зору предмета правового регулювання. Ті ж самі об'єкти можуть бути застраховані як в обов'язковій, так і в добровільній формі.

Підрозділ 1.2. “Юридична природа страхових правовідносин”. Автор зазначає, що страхові правовідношення є зобов'язальними відносинами, оскільки для задоволення інтересу управомоченої особи необхідно вчинення активних (позитивних) дій зобов'язаної особи.

Зазначається, що особливості страхового правовідношення проявляються через призму традиційних елементів будь-якого правовідношення (суб'єктний склад, об'єкт і зміст). Однак поряд із цими ознаками для страхового правовідношення характерні такі основні елементи, як “страховий інтерес”, “страховий випадок”, “страховий ризик”, “страховий внесок”, “страхова виплата” та інші. Таким чином, дисертант поділяє думку тих вчених (М.В. Гордон, О.С. Йоффе, В.В.Луць), які відносять страхові зобов'язання до самостійного виду зобов'язань.

У результаті дослідження юридичної природи договору страхування, враховуючи його визначення різними авторами (А.Г. Гойхбарг, В.К. Побєдоносцев, С.Є. Ліон, Д.І. Мейєр) та легальну конструкцію, автор пропонує своє визначення страхового договору. Страховий договір – це угода, за якою одна сторона (страховик) зобов'язується при настанні відповідних страховому ризику невигідних наслідків реалізувати страховий інтерес, сплативши іншій стороні (страхувальнику) страхове відшкодування або страхове забезпечення (страхову суму), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові внески у встановлені договором строки.

У дисертації досліджується проблема страхового договору. Зазначається, що серед фахівців висловлювалася думка про необхідність розрізняти два самостійних договори – договір страхування майна та договір страхування особи, а також висловлювались різні точки зору на критерії, що дозволяють об'єднати майнове й особисте страхування в один правовий інститут.

Юридичний аналіз страхування майна й особи дозволяє виявити між ними низку істотних відмінностей. При страхуванні майна відповідальність страховика настає лише тоді, коли майно страхувальника зазнало дійсної шкоди. При особистому страхуванні, страховик зобов'язується до сплати страхової винагороди незалежно від того, понесли страхувальник або вигодонабувач які-небудь матеріальні збитки від настання передбаченої в договорі події чи не понесли. Обґрунтовується необхідність укладання двох видів договорів: майнового та особистого страхування. Відстоюється теза, що договір особистого страхування, так само як і договір майнового страхування, має право на самостійне існування.

Автором ретельно проаналізовані основні характерні ознаки страхового договору, а саме:

- двосторонній характер страхового договору, що вказує на наявність у обох сторін зустрічних зобов'язань по відношенню один до одного. У страховому договорі головним виступає зобов'язання страховика перед страхувальником з реалізації страхового інтересу, який виконується сплатою страхової суми, при настанні відповідних страховому ризику невигідних наслідків. Зустрічним є зобов'язання страхувальника перед страховиком стосовно сплати визначеного страхового внеску в установлені договором строки;

оплатність договору – згідно з договором страхувальник сплачує страховику страхову премію, з іншого боку страховик здійснює страхову виплату. Оплатність залежить від об'єкта страхування, ступеня ризику, строку, на який укладається договір;

- реальність договору – договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачене договором страхування;

- ризиковий характер договору для сторін – як для страхувальника, так і для страховика (страхової організації);

- строковий характер відповідальності страховика.

Розділ 2 “Правові особливості особистого страхування” складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню сутності особистого страхування, виявленню правової природи договору особистого страхування, а також аналізу видів добровільного та обов'язкового особистого страхування.

Підрозділ 2.1. “Поняття і юридичний зміст, суб'єкти особистого страхування” спрямований на розгляд економічної суті, об'єкта особистого страхування, правового положення суб'єктів, а також особливостей договірних відносин у сфері особистого страхування.

Особлива увага приділяється дослідженню та встановленню об'єкта особистого страхування. Аналізуючи напрями дослідження категорії об'єкта цивільного зобов'язання, дисертант дійшов висновку, що об'єктом особистого страхування є життя, здоров'я та працездатність людини. При настанні страхового випадку, відбувається не відшкодування збитків, а надається грошова допомога громадянам або їх сім'ям.

У роботі автор звертає увагу на проблему страхового інтересу. Думки вчених щодо визнання (В.І. Серебровський, В.Р. Ідельсон) чи невизнання (К.О. Граве, Л.А. Лунц) страхового інтересу об'єктом страхування розійшлися. Погляд на страховий інтерес як об'єкт страхового правовідношення знайшов відображення у ст. 4 Закону України “Про страхування”.

Дисертант вказує, що в літературі по-різному вирішується питання про наявність страхового інтересу в правовідносинах особистого страхування. В особистому страхуванні страховий інтерес зберігає своє значення як дійсна підстава страхового зобов'язання. Аналізуючи думки вчених з цього питання, формулюється висновок, що страховий інтерес є універсальною категорією. Він існує як у майновому, так і в особистому страхуванні й викликаний ймовірністю настання певних подій, що можуть породити потребу в отриманні обумовлених грошових сум або в додатковому матеріальному забезпеченні. Саме в можливості одержати таке забезпечення, у тому числі у вигляді додаткових грошових сум і втілений страховий інтерес в особистому страхуванні. За відсутності страхового інтересу договір особистого страхування став би безпредметним.

Досліджується правове положення учасників особистого страхового правовідношення: страховика, страхувальника, застрахованої особи й особи, призначеної страхувальником для одержання страхових виплат (вигодонабувач).

Відмічається, що визначення статусу страховика як професійного учасника страхового ринку визначається певними ознаками: страховиком має бути юридична особа, створена в певній організаційно-правовій формі; можливість використання цієї організаційно-правової форми має бути передбачена законодавством України; спеціальна правоздатність страховика – його створення для здійснення страхової діяльності.

Зазначається, що до страхувальника законом також пред'являються вимоги, пов'язані з певним обсягом правосуб'єктності. До правосуб'єктності громадян у страхових правовідносинах у галузі особистого страхування ставляться додаткові спеціальні вимоги відносно віку і стану здоров'я страхувальника (застрахованої особи). У деяких випадках правилами особистого страхування встановлюються обмеження на укладення договорів страхування щодо віку страхувальника та стану його здоров'я, тобто з кола страхувальників виключаються фізичні особи, які досягли певного віку або які мають певні вади здоров'я. На думку дисертанта, таке обмеження є нелогічним і необґрунтованим.

Учасником особистого страхового правовідношення є і застрахована особа, яка не має самостійного становища у страховому правовідношенні. Вона виступає як страхувальник (коли страхувальник – фізична особа страхує сама себе), або як особа, яка застрахована страхувальником згідно умов договору як третя особа.

Автор зазначає, що в договорі особистого страхування може брати участь ще один суб'єкт – особа (фізична або юридична), яка призначається страхувальником для отримання страхової суми, так званий вигодонабувач. Однак, аналізуючи суть поняття “вигодонабувач” і думки вчених з цього питання, дисертант дійшов висновку, що термін “вигодонабувач” для особистого страхування є невдалим тому, що від страхового випадку, що настав, дана особа не отримує ніякої вигоди. Грошова сума, яку вона набуває згідно з розпорядженням страхувальника, є матеріальною допомогою у зв'язку з настанням страхового випадку. Пропонується термін “вигодонабувач” замінити на “страхонабувач”, який буде відображати право певної особи на отримання страхової виплати від страховика при настанні страхового випадку.

Окрему увагу приділено дослідженню особливостей договірних відносин у сфері особистого страхування. Відмічається, що передача ризику однією стороною (страхувальником) іншій стороні (страховику), входить у самий зміст договору особистого страхування.

Враховуючи те, що договір особистого страхування може оформлюватись видачею страхового свідоцтва, дисертант обґрунтовує його правове значення, і вважає, що більш доцільною є думка, за якою страхове свідоцтво визначають як документ, що підтверджує факт укладання договору страхування.

Підсумовуючи вищевикладене, дисертант дає таке визначення договору особистого страхування. За договором особистого страхування одна сторона (страховик) зобов'язується за відповідну плату у вигляді страхової премії виплатити страхову суму іншій стороні (страхувальнику або застрахованій особі) у випадках, якщо життю або здоров'ю останньої буде завдана шкода, при досягненні нею певного соціального статусу (повноліття, шлюбу) або обумовленого сторонами віку.

Підрозділ 2.2. “Добровільне особисте страхування, його види та правова природа”. Добровільне особисте страхування включає в себе: страхування життя; страхування додаткової пенсії; страхування від нещасних випадків; добровільне медичне страхування.

Страхування життя, що належить до накопичувальних видів страхування, передбачає виплату страхових сум при настанні одного з двох страхових випадків: смерті страхувальника (застрахованого) в період дії договору страхування або досягнення ним певного обумовленого сторонами віку.

Особлива увага в цьому підрозділі приділяється страхуванню від нещасних випадків, яке посідає самостійне місце в системі особистого страхування. На думку автора, за нещасний випадок слід розуміти не передбачувану і незалежну від волі застрахованої особи подію, що спричинила травму, інвалідність чи смерть особи.

На відміну від інших видів особистого страхування в медичному страхуванні збільшений склад учасників правовідносин. Цими учасниками є страховики (страхові організації); застраховані – фізичні особи, на користь яких укладаються договори страхування; страхувальники –фізичні або юридичні особи, які уклали договір медичного страхування зі страховою організацією; лікувально-профілактичні установи – медичні заклади, що мають ліцензію на право надання медичної допомоги й послуг, науково-дослідницькі і медичні інститути, а також громадяни – суб'єкти підприємницької діяльності, які надають медичні послуги у відповідно до чинного законодавства.

Особливістю медичного страхування є спосіб надання страхового захисту: він надається у формі медичних послуг. Медичні послуги можуть бути обов'язковими і добровільними. Структура договірних зв'язків передбачає укладання двох видів договорів: договору медичного страхування між страхувальником та страховою організацією та договору з надання медичних послуг, що укладається між страховою організацією і медичною установою. Автор вважає не доцільним об'єднувати зазначені договори в єдиний “договір медично-страхових послуг”, тому що така правова конструкція обмежує права учасників медичного страхування у виборі найвигідніших умов отримання медичних послуг (медичної допомоги).

Підрозділ 2.3. “Види обов'язкового особистого страхування” присвячений аналізу всієї сукупності видів обов'язкового особистого страхування: обов'язкового державного особистого страхування, що здійснюється за рахунок коштів державного бюджету й обов'язкового особистого страхування, що здійснюється за рахунок інших коштів.

Відмічається, що законодавством передбачене обов'язкове страхування ризикових професій народного господарства від нещасних випадків, однак його практичне втілення стримується через відсутність чіткого переліку відповідних професій. Тому пропонується при розв'язанні питання стосовно страхування працівників “ризикових професій” керуватися поняттям “робота з підвищеною небезпекою”, яким оперує трудове законодавство в Переліку робіт із підвищеною небезпекою, що затверджений Державним комітетом України по нагляду за охороною праці.

Аналізуючи систему обов'язкового особистого страхування, дисертант зазначає, що відносно категорій осіб, які підлягають такому страхуванню, протягом останніх років було прийнято понад 20 спеціальних Правил страхування, які за своїм змістом є практично тотожні. Обґрунтовується доцільність прийняття Єдиних правил обов'язкового особистого страхування, в яких необхідно визначити: порядок та умови проведення страхування, затвердити перелік категорій осіб, які підлягають такому страхуванню, порядок сплати страхових премій, виплати страхових сум, відповідальність страховика і страхувальника перед застрахованими особами. Дія таких правил, на думку автора, повинна поширюватися на дві категорії застрахованих:

- осіб, умови праці яких пов'язані із підвищеним ризиком для їх життя і здоров'я, тобто наражаються на небезпеку через безпосереднє виконання своїх професійних обов'язків (працівники ОВС, військовослужбовці, пожежники, рятувальники тощо);

- інших осіб, які підлягають і підлягали б обов'язковому особистому страхуванню (службові особи податкових інспекцій, посадові особи інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю та інші).

Відсутність Типового договору з обов'язкового страхування, який згідно із ст. 7 Закону України від 4 жовтня 2001 р. “Про внесення змін до Закону України “Про страхування” затверджує Уряд, ускладнює вирішення спірних питань між центральними органами виконавчої влади і страховиком, особливо під час судового розгляду справ, тому дисертант вважає за необхідне прийняття Типового договору обов'язкового особистого страхування, який буде затверджуватись спеціальним нормативним актом і буде регулювати відносини між страховиком та центральними органами виконавчої влади, працівники яких підлягають обов'язковому особистому страхуванню.

Дисертантом проаналізований один із основних видів страхування від нещасних випадків на транспорті – обов'язкове страхування пасажирів. Відмічається, що визначенню моменту, з якого пасажир вважається застрахованим, повинна приділятися значна увага, оскільки велику кількість травм пасажири отримують не лише в транспортних засобах, а й поза їх межами (на території станції, пристані тощо). Враховуючи законодавство деяких країн (Російської Федерації, Литовської Республіки), автор вважає за необхідне розширити межі часу страхового захисту і відповідний пункт Положення про обов'язкове особисте страхування від нещасних випадків на транспорті викласти в такій редакції: “Пасажир вважається застрахованим, якщо після купівлі квитка він перебуває на території початкового пункту відправлення (на вокзалі, в аеропорту, на пристані) і до відправлення транспортного засобу за розкладом залишилося не більше як одна година, і до моменту виходу пасажира з території вокзалу, аеропорту, пристані в кінцевому пункті призначення”.

Розділ 3 “Обов'язкове особисте страхування працівників органів внутрішніх справ” складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню проблем правового регулювання обов'язкового особистого страхування працівників ОВС.

Підрозділ 3.1. “Особливості правовідносин з обов'язкового особистого страхування працівників органів внутрішніх справ”. Одним із напрямів соціального захисту працівників ОВС є розвиток системи державного обов'язкового особистого страхування, за допомогою якого держава надає додаткову матеріальну допомогу працівникам ОВС у випадках поранення чи інвалідності або членам їх сімей у випадках загибелі.

На відміну від російського законодавства, де міністерствам і відомствам надано право вибору страховиків при укладенні договорів обов'язкового страхування працівників ОВС, єдиним страховиком для працівників ОВС України є НАСК “Оранта”. Страхувальником працівників ОВС згідно із законом є Міністерство внутрішніх справ України.

Дія Положення “Про порядок і умови державного обов'язкового особистого страхування осіб рядового, начальницького та вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ України” поширюється на осіб рядового, начальницького та вільнонайманого складу ОВС; військовослужбовців внутрішніх військ, які беруть участь в охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю; особовий склад Державної пожежної охорони; осіб начальницького складу податкової міліції.

Дисертант обґрунтовує пропозицію стосовно необхідності укладання персонального договору страхування відносно кожного працівника ОВС, що дозволить на належному рівні забезпечувати здійснення обов'язкового страхування працівників ОВС і їх можливість самостійно обирати страхову компанію.

Розкривається поняття та особливості страхового ризику. На ступінь страхового ризику, на який наражають себе працівники ОВС під час виконання службових обов'язків, впливають різні обставини: економічна нестабільність та політична напруженість у суспільстві; загальний рівень злочинності; час та місце виконання службових обов'язків; коло осіб, із діями яких пов'язане безпосереднє заподіяння шкоди. Тому, враховуючи важливість визначення ступеня ризику, дисертант вважає доцільним страхові ризики, на які наражають себе працівники ОВС, поділити на надзвичайні та звичайні.

Відмічається, що страхові випадки при обов'язковому особистому страхуванні працівників ОВС мають, в більшості випадках, не об'єктивний характер (землетрус, повінь) чи характер випадку (казусу) (отримання травми при тренуванні, падіння з висоти), а суб'єктивний характер. Це означає, що настання страхового випадку, залежить від вольових, свідомих та цілеспрямованих дій третіх осіб, які завдають тілесних пошкоджень, чи здійснюють замах на вбивство працівника ОВС, порушують громадський порядок або чинять опір при затриманні.

Більшість випадків загибелі (смерті) працівників ОВС або отримання ними поранень відбувається при виконанні ними своїх службових обов'язків. Однак коло обов'язків, що належать до службових, закріплені в п. 3.81.2. Положення про військово-лікарську експертизу та медичний огляд в ОВС і військах внутрішньої та конвойної охорони МВС України, на думку автора, визначено не достатньо. Тому автор вважає доцільним прийняття спеціального відомчого нормативного акта про порядок розслідування й обліку обставин заподіяння шкоди працівникам ОВС при виконанні ними службових обов'язків, який би врахував і Положення про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на підприємствах, в установах і організаціях, яке затверджене Кабінетом Міністрів України, і вимоги інших відомчих нормативних актів.

Пропонується на законодавчому рівні визначити коло вигодонабувачів за обов'язковим особистим страхуванням працівників ОВС і сформулювати у ст. 23 Закону України “Про міліцію” таку норму: “У разі загибелі (смерті) працівника міліції право на отримання страхової суми мають члени сім'ї застрахованого”. До них повинні належати: дружина (чоловік), діти, батьки, інші особи за умов постійного проживання, а також непрацездатні особи, які знаходились на утриманні загиблого (померлого) працівника міліції.

Підрозділ 3.2. “Розміри відшкодування працівникам органів внутрішніх справ (спадкоємцям)” присвячений аналізу питань, пов'язаних з визначенням розміру і порядку виплати страхових сум за обов'язковим особистим страхуванням працівників ОВС.

Проаналізувавши порядок виплати страхових сум працівникам ОВС та їх спадкоємцям, обґрунтовується необхідність вдосконалення системи обов'язкового особистого страхування працівників ОВС. Автор зазначає, що потрібно встановити уніфікований розмір страхового відшкодування для працівників ОВС (їх спадкоємців), хоча в грошах неможливо визначити компенсацію за отримане поранення (контузію, травму чи каліцтво) або загибель, тому що життя та здоров'я не мають вартості.

Обґрунтовується необхідність встановлення розмірів страхової суми:

·         у разі загибелі, поранення чи захворювання, одержаного працівником ОВС при виконанні службових обов'язків, пов'язаних з безпосередньою участю в охороні громадського порядку незалежно від займаної посади та спеціального звання – у встановлених розмірах прожиткового мінімуму. Диференціація можлива лише від ступеня ушкодження здоров'я;

·         у разі загибелі, поранення чи захворювання, одержаного працівником ОВС у період проходження служби – у встановлених розмірах грошового утримання за останньою посадою, яку займав застрахований. В цьому випадку можлива диференціація залежно від займаної посади, спеціального звання, а також ступеня ушкодження здоров'я.

У зв'язку з прийняттям Закону України від 4 жовтня 2001 р. “Про внесення змін до Закону України “Про страхування”, передбачається розробити законодавчий механізм заміни обов'язкового державного страхування компенсаційними виплатами з державного бюджету. Розмір таких виплат пропонується визначати на таких самих засадах. При цьому компенсаційні виплати на випадок загибелі, поранення, захворювання, одержаного працівником ОВС при виконанні службових обов'язків, пов'язаних з безпосередньою участю в охороні громадського порядку мають бути більшими, ніж у період проходження служби.