ПРАВО НА СУД У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ Автореферат

У підрозділі 1.1. «Криза цивільного судочинства другої половини ХХ століття як фактор інтернаціоналізації цивільного судочинства» досліджується ґенеза кризи цивільного судочинства другої половини ХХ століття, під якою слід розуміти такий стан національних систем цивільного судочинства, за якого вони не завжди є спроможними забезпечити ефективний захист прав, свобод та інтересів людини і громадянина через наявність негативних факторів всередині цих систем.

На основі аналізу робіт зарубіжних та вітчизняних вчених доводиться, що криза цивільного судочинства другої половини ХХ століття стала фактором інтернаціоналізації цивільного судочинства, яка є процесом інтенсифікації впливу й обміну елементами між національними системами цивільного судочинства, процесуальними системами на наднаціональному рівні (горизонтальний аспект), що супроводжувалось приведенням національних правил цивільного судочинства у відповідність до міжнародних стандартів (вертикальний аспект) з метою вироблення та адаптації базових цінностей судочинства. Такі тенденції, по суті, привели до фундаменталізації права на суд на міжнародному рівні та у національних правопорядках і сприяли активізації досліджень концептуальних підстав права на суд у цивільному судочинстві. Виходячи з цього, відзначається, що дотримання вимог права на суд стало одним із універсальних показників, індикаторів ефективності цивільного судочинства.

У підрозділі 1.2. «Верховенство права і право на суд» досліджуються діалектичні взаємозв’язки між принципом верховенства права та правом на суд як його еквівалентом у сфері цивільного судочинства.

Виокремлено субстантивні, інституційні та уніфіковані концепції верховенства права. Обґрунтовано доцільність уніфікованих концепцій, що відбивають сучасні тенденції відходу від позитивістських поглядів у бік природно-правового осмислення правової реальності. Відповідно до такого підходу у структурно-складному змісті верховенства права доцільно виокремлювати матеріально-правові та формальні вимоги.

Відзначено, що принцип верховенства права в аспекті його практичного застосування, а не лише доктринального обґрунтування, характеризується такою складовою, як право на суд. Аналіз практики ЄСПЛ показав, що існує певний зв'язок між верховенством права та правом на суд, який проявляється в тому, що деякі вимоги принципу верховенства права (доступ до суду, неупередженість суду, правова визначеність, обов’язковість виконання рішень суду та заборона втручання законодавчого органу в процес здійснення правосуддя) є одночасно і елементами права на суд у цивільному судочинстві. Виходячи з цього, право на суд розглядається як транспозиція принципу верховенства права у цивільному судочинстві, певний його еквівалент у сфері цивільного судочинства.

Підрозділ 1.3. «Право на суд у цивільному судочинстві в контексті п. 1 ст. 6 ЄКПЛ» присвячений дослідженню сфери застосування п. 1 ст. 6 ЄКПЛ у цивільному судочинстві та сутнісній і структурній характеристиці права на суд.

Доведено, що право на суд у цивільному судочинстві як конвенційна норма міжнародного права jus cogens є принципом цивільного процесу. Зроблено висновок, що ЄСПЛ у своїй прецедентній практиці здійснив певну інтерпретацію поняття «цивільні права та обов’язки», визначивши сферу застосування п. 1 ст. 6 ЄКПЛ у цивільному судочинстві, що дозволяє говорити про притаманне виключно прецедентній практиці ЄСПЛ широке розуміння поняття «цивільні права та обов’язки», ключовим моментом якого є наявність майнового характеру спору. Обґрунтовано позицію, що сфера застосування п. 1 ст. 6 ЄКПЛ поширюється на позовне провадження, а окремі елементи права на суд проявляються також у наказному та окремому провадженнях, процедурі розгляду справ третейським судом, добровільним арбітражем.

Аналіз п. 1 ст. 6 ЄКПЛ та практики ЄСПЛ щодо тлумачення зазначеної статті дозволив автору в структурі права на суд виділити статичні елементи, які відбивають сутнісні характеристики суду як органу, що здійснює правосуддя (доступ до суду, незалежність і неупередженість суду, створення його на підставі закону), і динамічні елементи, що у своїй сукупності становлять зміст поняття «право на справедливий судовий розгляд» (гласність, рівноправність сторін, змагальність, вмотивованість та здійсненність судових рішень, розумний строк судового розгляду).

Розділ 2 «Статичні аспекти права на суд у цивільному судочинстві» містить три підрозділи і висновки.

У підрозділі 2.1. «Доступ до суду та доступність правосуддя» надано інтерпретацію доступу до суду у контексті 1) права на суд у практиці ЄСПЛ та 2) доступності правосуддя як міжнародного стандарту.

Крізь призму практики ЄСПЛ розглядаються такі аспекти доступу до суду, як право на ініціацію цивільного процесу, можливі законодавчі обмеження цього права, інстанційний доступ до судів цивільної юрисдикції. Легітимність законодавчих обмежень права на доступ до суду проаналізовано в контексті принципу пропорційності.

Відповідно до авторського підходу у структурі міжнародного стандарту доступності правосуддя у найбільш загальному вигляді запропоновано виділяти доступність правосуддя та доступність альтернативних способів вирішення спору. Показниками доступності правосуддя у цивільних справах слід вважати ступінь адаптивності судових процедур з точки зору реалізації права на суд, мобільність і диверсифікованість судових процедур.

Підрозділ 2.2. «Проблеми інстанційного доступу до суду» присвячений дослідженню інститутів та процедур цивільного судочинства, які покликані забезпечити інстанційний доступ до суду, а також його легітимних обмежень («процесуальних фільтрів»).

Аналізуючи інстанційний доступ до суду, зроблено висновок про необхідність гармонізації регламентації відкриття провадження у справі в судах апеляційної та касаційної інстанцій. Звертається увага на відсутність достатньої регламентації питання про апеляційне оскарження заочного рішення суду відповідачем; невідповідність пп. 1, 2 ч. 3 ст. 297, пп. 1, 2 ч. 3 ст. 328 ЦПК сутності інститутів залишення позовної заяви без руху та відмови у відкритті провадження по справі і принципу пропорційності; необґрунтовано розширений перелік підстав для відмови у відкритті касаційного провадження, закріплений у ч. 4 ст. 328 ЦПК тощо.

Що стосується процесуальних фільтрів, які підвищують ефективність цивільного судочинства, виділено: закріплення певних підстав для оскарження судових рішень; закріплення категорій справ, перегляд яких є неможливим; відмову у відкритті провадження по справі; обов’язковість попереднього апеляційного оскарження; допуск до розгляду справи. Зважаючи на існування у цивільному процесуальному праві принципу інстанційності, доведено доцільність впровадження процесуальних фільтрів, пов’язаних із регламентацією підстав оскарження судових рішень у касаційному порядку або закріпленням певних категорій справ, перегляд яких у касаційному порядку є неможливим.

У підрозділі 2.3. «Незалежний, неупереджений суд, створений на підставі закону» досліджуються вимоги до судового органу як інституції, що має такі категоріальні ознаки: 1) незалежність; 2) неупередженість; 3) створення суду на підставі закону.

Запропоновано виокремлювати інституційну незалежність і незалежність судді під час розгляду справи. Робиться висновок, що незалежність суду є вимогою до судоустрою, однак завдяки п. 1 ст. 6 ЄКПЛ вона набуває процесуального змісту, який полягає у її тісному зв’язку із об’єктивною неупередженістю суддів.

Щодо неупередженості суду доведено, що вона має бінарну структуру: суб’єктивна неупередженість суду, пов’язана з особистими переконаннями, персональною позицією судді, та об’єктивна неупередженість суду, пов’язана зі структурними питаннями організації складу суду та функціями, покладеними на суддю у конкретній справі. Введено два додаткових види неупередженості – функціональна та персональна неупередженість.

Що стосується проблеми «суду, створеного на підставі закону», то автором запропоновано виділяти дві групи вимог, пов’язаних із легітимацією суду. Перша з них стосується суду як юрисдикційного органу (наявність правової підстави існування суду; правосуб’єктність суду або його компетенція, що включає предметну, функціональну та територіальну юрисдикцію суду і комплекс повноважень судового органу відповідно до закону), а друга – законного складу суду у конкретній справі (законний кількісний склад суду та законність підстав участі у розгляді справи кожного з суддів, що входять до складу суду).

Розділ 3 «Динамічні аспекти права на суд у цивільному судочинстві» містить п’ять підрозділів та висновки.

У підрозділі 3.1. «Рівноправність сторін і змагальність цивільного процесу» досліджується проблема процесуальної рівноправності сторін та змагальності цивільного процесу як елементів права на суд у цивільному судочинстві.

Сутність рівноправності сторін тлумачиться в контексті рівних процесуальних можливостей позивача і відповідача, що виключає надання певних переваг у представленні своєї позиції у суді одній зі сторін у справі. Змагальність цивільного судочинства розглядається як модель доведення до відома сторін доказового матеріалу у справі та їх реального доступу до цих доказів. В аспекті змагальності досліджується проблема активності суду в цивільному судочинстві через призму судового керівництва, яке має використовуватися з дотриманням принципів пропорційності та ефективності.

У підрозділі 3.2. «Гласність цивільного процесу» досліджуються питання гласності цивільного судочинства як елемента права на суд.

Гласність цивільного процесу розглядається як складова транспарентності судової влади взагалі та транспарентності цивільного процесу зокрема. Доводиться, що гласність цивільного процесу у контексті права на суд структурно є складним феноменом, що має такі аспекти, як гласність власне судового розгляду (право бути присутнім при розгляді своєї справи, право громадськості бути присутніми при розгляді справ судом, право на закритий судовий розгляд, усність судового розгляду, належне повідомлення сторін) та гласність судового рішення (публічне проголошення рішення суду та подальший доступ до нього). Також розглядається гласність для сторін процесу та гласність для громадськості, у тому числі можливість представників засобів масової інформації бути присутніми під час розгляду справи судом. Враховуючи прецедентну практику ЄСПЛ щодо цього питання, пропонується внести зміни до низки статей ЦПК, що регулюють окремі питання гласності цивільного процесу.

У підрозділі 3.3. «Вмотивованість та здійсненність судових рішень» досліджуються питання вмотивованості та здійсненності як вимог до судового рішення у аспекті права на суд у цивільному судочинстві.

Виходячи з аналізу практики ЄСПЛ, зроблено висновок, що вмотивованість судових рішень слід вважати самостійною вимогою до рішення суду, що не є тотожною вимогам законності та обґрунтованості, а також безпосередньо випливає із 1) права особи бути вислуханою судом, 2) права особи на оскарження судового рішення, 3) права на публічне проголошення рішення суду.

Досліджується принцип правової визначеності, основним проявами якого в цивільному судочинстві є вимога визначеності (однозначності) правових норм, неможливість надання зворотної сили закону, правило res judicata та здійсненність рішень суду. Законна сила судового рішення, що полягає у його незмінності та виключності, та правило res judicata тлумачаться як тотожні поняття. Здійсненність рішень суду розглядається як наслідок дії цього правила, а також самостійна вимога до судового рішення.

На основі вищезазначеного пропонується внести відповідні зміни до ст. 213 ЦПК, передбачивши вмотивованість та здійсненність як окремі вимоги до рішення суду.

У підрозділі 3.4. «Розумний строк судового розгляду та концепція керування часом судового розгляду» досліджуються проблеми розумності строків у цивільному судочинстві в контексті концепції керування часом судового розгляду.

Визначається, практикою ЄСПЛ були вироблені критерії, за якими конкретні процесуальні строки можуть бути оцінені як розумні, серед них виділяються критерії, пов’язані з природою спору (складність справи та важливість для заявника питання, що розглядається судом), та критерії, пов’язані з поведінкою заявника або держаних органів. Обґрунтовується необхідність вироблення універсальної концепції керування часом судового розгляду, що виступає інструментом осмислення розумності строків судового розгляду. Під концепцією керування часом судового розгляду автор розуміє систематичну та методичну організацію і загальне спрямування використання часу судового розгляду конкретної справи у цивільному судочинстві, що здійснюється суддею відповідно до принципу судового керівництва справою із активним залученням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, до планування строків розгляду справи з метою попередження судових затримок і розгляду справи в оптимальні та передбачувані строки. Враховуючи розробки CEPEJ щодо керівництва часом судового розгляду, обґрунтовується необхідність передбачення таких характеристик строків судового розгляду, як оптимальність і передбачуваність. Відповідно до цього пропонується внесення змін до ст. 157 ЦПК.

У підрозділі 3.5. «Захист права на справедливий судовий розгляд у розумний строк» досліджується проблема права на суд як об’єкта судового захисту та обґрунтовується необхідність впровадження ефективних засобів правового захисту права на справедливий судовий розгляд у розумний строк у цивільному судочинстві.

Аналізується досвід впровадження ефективних засобів правового захисту права на справедливий судовий розгляд у розумний строк у цивільному судочинстві зарубіжних держав. Автор робить висновок про існування різних законодавчих підходів до вирішення цього питання і пропонує класифікацію ефективних засобів правового захисту права на справедливий судовий розгляд у розумний строк, виділяючи превентивні, пришвидшувальні та компенсаторні засоби. Обґрунтовується необхідність введення комплексу цих засобів правового захисту в цивільне процесуальне законодавство України.