ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПЕРЕВЕЗЕННЯ ВАНТАЖІВ АВТОМОБІЛЬНИМ ТРАНСПОРТОМ

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження; ступінь наукової розробки проблеми дослідження; визначено предмет, об’єкт, основну мету та завдання дослідження, його методологічну та теоретичну основу; обґрунтовано теоретичне та практичне значення роботи; сформульовано наукову новизну та особистий внесок дисертанта; викладено основні положення, які винесено на захист.

У розділі 1 «Загальні положення щодо перевезення вантажів автомобільним транспортом», який містить чотири підрозділи, досліджено поняття та види вантажних перевезень автомобільним транспортом, юридичну природу правовідносин з перевезення вантажів автомобільним транспортом, проаналізовано правові засади та міжнародно-правове регулювання вантажних перевезень автотранспортом.

У підрозділі 1.1. «Поняття та види вантажних перевезень автотранспортом» визначено особливості вантажних перевезень автомобільним транспортом. При здійсненні таких перевезень суб’єкти господарювання вступають у складні відносини, які не обмежуються тільки договором перевезення (включають експедицію, страхування тощо); суб’єкти процесу перевезення є рівними незалежно від форми власності; об’єкт перевезення може мати нетоварний характер (сніг, сміття тощо); особливі технічні характеристики автомобільних транспортних засобів. Виходячи з визначених особливостей вантажних перевезень автомобільним транспортом уточнено визначення таких перевезень як виду господарської діяльності, що пов’язана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення, виробів народного споживання та вантажів нетоварного характеру автомобільними дорогами.

Запропоновано класифікацію вантажних перевезень за різними критеріями. Залежно від наявності мети одержання прибутку вантажні перевезення можна поділити на комерційні та некомерційні; за обсягами перевезень – на масові, разові, дрібнопартійні; за часом перевезення – на сезонні, постійні, тимчасові; за місцем виконання – на внутрішньовиробничі, міські, приміські, міжміські, міжнародні; за галузевою ознакою – на виробничі, будівельні, сільськогосподарські, торговельні тощо; за відомчою ознакою – на перевезення автотранспортом загального користування, відомчим автотранспортом; за засобом організації – на децентралізовані, централізовані; за способом виконання – на перевезення прямого сполучення, термінальні, змішаного сполучення.

Для підвищення ефективності взаємодії автомобільного транспорту з іншими видами транспорту запропоновано створити центральний сервер країни на базі вже існуючих дорожніх центрів управління перевезенням на залізниці, який буде керувати авіаційним, річковим, морським, залізничним та автомобільним транспортом, а також забезпечувати їх взаємодію. Запропоновано організувати роботу такого серверу в он-лайн режимі з регулярним обміном інформацією з митною службою.

У підрозділі 1.2. «Правовідносини з перевезення вантажів автомобільним транспортом» визначено господарсько-правовий характер правовідносин у сфері перевезення вантажів автомобільним транспортом, які складаються з господарсько-виробничих (виникають при укладанні та виконанні транспортних договорів), організаційно-господарських (ліцензування, сертифікація, отримання відповідних дозволів автомобільними перевізниками та іншими учасниками перевезення) та внутрішньогосподарських відносин (відносини між структурними підрозділами учасників процесу перевезення).

Конкретизовано об’єкт, суб’єктів та зміст таких правовідносин. Об’єктом правовідносин є послуги з переміщення товарів та продукції галузей народного господарства. Суб’єктами правовідносин завжди є перевізник, вантажовідправник, вантажоодержувач. Вони є прямими учасниками процесу перевезення вантажу, які реалізують свою господарську компетенцію у цій сфері. Можуть бути суб’єктами аналізованих правовідносин експедитор, страховик тощо. Виходячи з положень ст. 2 ГК України, розмежовано суб’єктів та учасників перевезення вантажів автомобільним транспортом. Учасниками є органи державної влади (митні органи, органи МВС, податкові органи тощо), органи місцевого самоврядування, міжнародні організації (Європейська Конференція Міністрів транспорту, Міжнародна автотранспортна спілка тощо). Змістом правовідносин у сфері вантажних перевезень автомобільним транспортом є юридичні права та обов’язки суб’єктів та учасників процесу перевезення.

У підрозділі 1.3 «Правові засади вантажних перевезень автотранспортом» класифіковано нормативно-правові акти у сфері перевезень вантажів автомобільним транспортом на загальні та спеціальні, на вертикально та горизонтально структуровані. Виходячи з необхідності підвищеного контролю за перевезенням небезпечних вантажів, залучення до ліквідації наслідків аварії при перевезенні таких вантажів органів МНС, аргументовано доцільність узгодження Правил дорожнього перевезення небезпечних вантажів з органами Міністерства інфраструктури України та МНС та внесення відповідних змін у ст. 14 Закону України «Про перевезення небезпечних вантажів».

Підтримано думку про доцільність кодифікації транспортного законодавства та як інституту такого законодавства, законодавства у сфері перевезення вантажів автомобільним транспортом шляхом прийняття єдиного регуляторного нормативно-правового акту в аналізованій сфері.

У підрозділі 1.4. «Міжнародно-правове регулювання вантажних перевезень автотранспортом» проаналізовано міжнародні конвенції, право ЄС, угоди країн-учасниць СНД у сфері перевезень вантажів автомобільним транспортом. На основі проведеного аналізу запропоновано шляхи адаптації національного законодавства до стандартів ЄС у цій сфері, а саме: розробка нормативних актів, що регулюють діяльність транспорту в Україні та відповідають директивам ЄС щодо транспорту, положенням Генеральної Угоди про тарифи й торгівлю та Світової організації торгівлі, Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС; виконання Україною резолюцій та рекомендацій міжнародних та європейських транспортних організацій; підготовка та укладення двосторонніх міжурядових угод у галузі транспорту між Україною та європейськими державами; розвиток контрейлерних перевезень.

У розділі 2 «Характеристика перевезення вантажів автомобільним транспортом», що складається з трьох підрозділів, розглянуто особливості державного регулювання вантажних перевезень автомобільним транспортом, а також умови здійснення таких перевезень, види та юридичну природу договорів про перевезення вантажів автомобільним транспортом.

У підрозділі 2.1. «Державне регулювання у сфері вантажних перевезень автомобільним транспортом» проаналізовано складові державного регулювання в такій сфері, а саме економічну політику, її напрямки, стратегію та тактику, засоби державного регулювання.

На основі проведеного аналізу запропоновано визначати економічну політики у сфері вантажних автомобільних перевезень як здійснення державою в особі уповноважених органів державної влади, місцевого самоврядування економічної стратегії та тактики, спрямованих на створення економічних, організаційних та правових умов задоволення потреб суб’єктів господарювання та інших учасників господарських відносин щодо перевезення вантажів, розвитку автотранспортної інфраструктури, реалізації транзитного потенціалу України.

Виходячи з істотної частки перевезень вантажів автомобільним транспортом серед інших видів транспорту, обов’язкової наявності  перевезення вантажів автомобільним транспортом у мультимодальних системах транспортування, розвиток яких в Україні є одним з пріоритетних напрямків, арґументовано закріплення в Законі України «Про автомобільний транспорт» положення про обов’язкове фінансування державних програм у сфері розвитку автомобільних перевезень на рівні не менше 5 відсотків від національного доходу України.

На основі структурного аналізу норм Закону України «Про автомобільний транспорт» визначено неузгодженість між положеннями ст. 9 та положеннями ст.ст. 48, 53 Закону. Для усунення протиріччя арґументовано доцільність внесення доповнень у ч. 2 ст. 48 та у ч. 3 ст. 53 Закону України «Про автомобільний транспорт» щодо необхідності наявності ліцензії та ліцензійної картки тільки у випадках, передбачених ч. 4 ст. 9 Закону. Запропоновано викласти їх в іншій редакції, а саме ч. 2 ст. 48 Закону України «Про автомобільний транспорт» як: «…Документами для юридичної особи, що здійснює вантажні перевезення на договірних умовах, є: для автомобільного перевізника – ліцензія у випадках, передбачених ч. 4 ст. 9 Закону, та документ, що засвідчує використання транспортного засобу на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством України…». Ч. 3 ст. 53 Закону України «Про автомобільний транспорт» як: «…При виконанні міжнародних перевезень вантажів резиденти України повинні мати: дозволи іноземних країн, по території яких буде здійснюватися перевезення; ліцензійну картку на транспортний засіб у випадках, передбачених ч. 4 ст. 9 Закону».

Виходячи з того, що собівартість автоперевезень закладено в ціну продукції, а більшість внутрішніх вантажних перевезень здійснюється саме за допомогою автомобільного транспорту, запропоновано стимулювати автоперевізників до оновлення автомобільного парку шляхом застосування фінансового та оперативного лізингу, заохочення фінансових установ до надання кредитних ліній та лізингових контрактів з автотранспортними підприємствами, стимулювання автотранспортних підприємств до інвестування в інноваційні технології та екологічно чисті транспортні засоби.

З метою оптимізації порядку надання дозволів на міжнародні вантажні автоперевезення Державною інспекцією України з безпеки на національному транспорті арґументовано доцільність розміщення на офіційному сайті Міністерства інфраструктури інформації про обсяг квот та видачу дозволів, їх залишок на перевезення вантажів автомобільним транспортом в режимі оновлення «он-лайн». Крім цього для скорочення строків отримання таких дозволів запропоновано передбачити можливість подання документів для їх отримання поза робочим часом Державної інспекції України з безпеки на національному транспорті за аналогією до ч. ч. 12, 13 ст. 71 Митного кодексу України.

У підрозділі 2.2. «Умови здійснення вантажних перевезень автомобільним транспортом» визначено умови здійснення господарської діяльності у сфері автомобільних вантажних перевезень автомобільними перевізниками та іншими суб’ктами такого процесу. Зазначено, що в національному законодавстві встановлено загальні умови для всіх автоперевізників та інших суб’єктів перевезення та додаткові умови для тих, хто здійснює міжнародні автоперевезення, перевезення небезпечних вантажів тощо.

Визначено, що умовами здійснення господарської діяльності автомобільними перевізниками та іншими суб’єктами процесу перевезення є: легалізація господарської діяльності таких суб’єктів, дотримання ними певних організаційних, технічних та кваліфікаційних вимог. До організаційних вимог віднесено: необхідність організації автомобільними перевізниками роботи водіїв транспортних засобів, режиму їх праці та відпочинку; здійснення автоперевізниками заходів, спрямованих на забезпечення безпеки дорожнього руху; забезпечення виконання вимог законодавства з питань охорони праці; здійснення організації та контролю за своєчасним проходженням водіями медичного огляду, забезпечення їх санітарно-побутовими приміщеннями й обладнанням; забезпечення медичного контролю стану здоров’я водіїв; наявність відповідних документів на перевезення та обов’язкового страхування у випадках, передбачених законодавством. До технічних вимог: дотримання технічних та санітарних вимог до транспортних засобів, контроль за їх станом; технічне обслуговування та ремонт транспортних засобів. До кваліфікаційних вимог: вимоги щодо автомобільних перевізників, до водіїв транспортних засобів та керівників автотранспортних підприємств щодо досвіду роботи, рівня знань тощо.

На основі аналізу законодавства у сфері перевезення вантажів автомобільним транспортом встановлено невідповідність Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом відповідно до видів робіт, визначених Законом України «Про автомобільний транспорт» вказаному Закону. В Ліцензійних умовах не враховано зміни, внесені до Закону України «Про автомобільний транспорт», тому вони визначають загальні організаційні, технічні та кваліфікаційні вимоги для всіх видів вантажних автоперевезень, більшість з яких на теперішній час не ліцензується. Арґументовано доцільність розробки нових Ліцензійних умов провадження господарської діяльності щодо автомобільного перевезення небезпечних вантажів.

Запропоновано встановити обов’язкове використання тахометрів при внутрішніх автомобільних перевезеннях вантажів, виходячи зі спрямованості України на інтеграцію з ЄС. До того ж доцільно визначити як один з пріоритетних напрямків транспортної політики створення міжнародних транспортних коридорів, високого рівня транспортної безпеки та низької аварійності при внутрішніх автомобільних перевезеннях.

У підрозділі 2.3. «Договори щодо перевезення вантажів автомобільним транспортом» договори в аналізованій сфері класифіковано на договори, що організовують транспортний процес, і договори перевезення конкретного вантажу автомобільним транспортом. Виходячи з аналізу чинного законодавства, до організаційних договорів віднесено: довгостроковий договір на перевезення вантажів автомобільним транспортом, договір транспортного експедирування, вузлову угоду (у випадку змішаних перевезень).

Запропоновано віднести першу групу договорів до організаційно-господарських договорів, виходячи з їх спеціальної мети (координація діяльності всіх суб’єктів транспортного процесу); спеціального суб’єктного складу (сторонами таких договорів є суб’єкти господарювання); наявності організаційних елементів у структурі договорів; безпосереднього зв’язку з господарською діяльністю.

На основі аналізу законодавства Німеччини, Франції, Англії та США, наукової доктрини, господарської практики та торгових звичаїв (правил надання експедиторських послуг BIFA, CIFFA, NSAB, FIATA) щодо транспортно-експедиційної діяльності підтримано позицію щодо самостійного характеру договору транспортного експедирування. Запропоновано уточнити предмет договору транспортного експедирування в частині більш чіткого визначення кола послуг, які відносяться до предмета договору і виконуються експедитором безпосередньо; виділення і закріплення правового статусу експедитора - організатора перевезення (виконання інших послуг, пов’язаних з перевезенням вантажу).

Аргументовано доцільність узгодження термінології у Законах України «Про транспортно-експедиторську діяльність», «Про автомобільний транспорт», «Про транспорт», ГК України, ЦК України. В ГК України та ЦК України в положеннях про договір транспортного експедирування використовуються терміни «послуги, пов’язані з перевезенням вантажу», «послуги, необхідні для доставки вантажу», «зобов’язання, пов’язані з перевезенням». Така неузгодженість законодавчої термінології викликає труднощі в реалізації правових норм, перешкоджає правозастосуванню. З метою однозначності в застосуванні законодавства й уникнення можливих правових колізій доцільно вищеперелічені терміни замінити на термін «транспортно-експедиторські послуги».

Запропоновано визначати договір автомобільного перевезення вантажу як договір на користь третьої особи-вантажоодержувача, за яким одна сторона, перевізник, приймає на себе зобов’язання прийняти вантаж, перевезти його в обумовлений сторонами строк в цілісності та збереженості у визначене місце призначення та видати його вантажоодержувачу, а вантажовідправник передати вантаж перевізнику та сплатити йому встановлену плату.

У розділі 3 «Відповідальність за порушення законодавства у сфері перевезення вантажів автомобільним транспортом», що складається з двох підрозділів, розглянуто підстави та види відповідальності за порушення законодавства у сфері перевезень вантажів автомобільним транспортом та форми відповідальності.

У підрозділі 3.1. «Підстави та види відповідальності за порушення законодавства у сфері перевезень вантажів автомобільним транспортом» класифіковано види відповідальності у сфері автомобільних перевезень за наступними критеріями: 1) за галузевою приналежністю: господарсько-правова (при організації та здійсненні вантажних автомобільних перевезень), цивільно-правова (при наданні послуг з перевезення вантажів), адміністративно-правова, кримінально-правова (при здійсненні такої діяльності фізичними особами-підприємцями, при вчиненні правопорушень та злочинів у цій сфері працівниками автоперевізників, інших суб’єктів процесу перевезення); 2) за кількістю суб’єктів та обсягом відповідальності (одноосібна відповідальність автоперевізника, спільна чи солідарна – автоперевізника та інших суб’єктів процесу перевезення); 3) за правовими підставами (передбачена законом та визначена сторонами в організаційно-господарському договорі щодо перевезення або безпосередньо в договорі перевезення вантажу автомобільним транспортом); 4) залежно від суб’єкта відповідальності: перевізника; вантажовідправника; вантажоодержувача, експедитора тощо.

Така класифікація відповідальності за порушення законодавства у сфері перевезення вантажів автомобільним транспортом забезпечує превентивні заходи в аналізованій сфері, оскільки дає комплексне уявлення про певні ризики здійснення зазначеної діяльності для суб’єктів такої діяльності.

Підставою господарської відповідальності у сфері вантажних автомобільних перевезень є господарське правопорушення, яке може бути двох видів: невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності (ст. 218 ГК України).

Визначено види господарських порушень за суб’єктним складом: порушення органів державної влади, місцевого самоврядування, що здійснюють контроль за додержанням законодавства суб’єктами автомобільних перевезень вантажів; порушення автомобільних перевізників; порушення вантажовідправника, вантажоодержувача, експедитора.

На основі проведеного аналізу, зазначено, що в спеціальному законодавстві у сфері перевезень вантажів автомобільним транспортом не закріплено підстави відповідальності органів державної влади та місцевого самоврядування. Це негативно впливає на діяльність суб’єктів господарювання в цій сфері та не відповідає конституційним основам правопорядку у сфері господарювання (ст. 5 ГК України), загальним принципам господарювання (ст. 6 ГК України). Виходячи з цього, запропоновано в Законі України «Про автомобільний транспорт» визначити підстави відповідальності органів державної влади, місцевого самоврядування, а саме доповнити Закон ст. 60¹ «Відповідальність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб у галузі діяльності автомобільного транспорту» наступного змісту: «Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи в галузі діяльності автомобільного транспорту за порушення законодавства несуть відповідальність за законом. Рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб можуть бути оскаржені до суду в порядку, встановленому законом. Шкода, заподіяна органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами фізичним чи юридичним особам під час виконання ними покладених на них обов’язків, підлягає відшкодуванню в порядку, встановленому законом».

У зв’язку зі звуженням ліцензування у сфері автомобільних перевезень вказано на неможливість перевірки виконання автомобільними перевізниками обов’язкових організаційних, технічних та кваліфікаційних вимог, встановлених законом.

Виходячи з важливості виконання зазначених вимог, запропоновано на законодавчому рівні закріпити додаткові види порушеннь правил здійснення господарської діяльності у сфері автомобільних перевезень, а саме: використання перевізником автотранспортних засобів, що не пройшли сертифікацію або є недозволеними до використання, незабезпечення контролю технічного та санітарного стану автотранспортних засобів, непроведення медичного контролю стану здоров’я водіїв автотранспортних засобів із відповідною відміткою в дорожних листах.

У підрозділі 3.2. «Форми відповідальності» зазначено, що за порушення законодавства у сфері перевезення вантажів автомобільним транспортом передбачено наступні форми відповідальності: відшкодування шкоди, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції, адміністративно-господарські санкції.

Вказано на обмежений характер застосування окремих форм відповідальності: щодо окремих порушень умов договору перевезення вантажу відшкодуванню підлягають тільки прямі збитки чи їх частини (але не упущена вигода  або виключна неустойка).

Штрафні санкції визначено на рівні нормативно-правових актів (ГК України, Статуту автомобільного транспорту) та відповідних договорів перевезення за домовленістю сторін.

Вказано, що більшість штрафів у Статуті автомобільного транспорту передбачено в карбованцях та копійках, що не відповідає сучасним умовам господарювання. Тому вказані положення Статуту потребують перегляду.

На основі аналізу договору перевезення вантажів автомобільним транспортом виокремлено оперативно-господарські санкції, які застосовуються в аналізованій сфері, а саме: притримання перевізником переданих йому для перевезення вантажів для забезпечення внесення провізної плати та інших платежів; відмова відправника від наданого транспортного засобу, якщо він є непридатним для перевезення; відмова перевізника від прийняття вантажу, що подається в невідповідній тарі/упаковці та/або не відповідає вимогам щодо маркування; відмова вантажоодержувача від прийняття вантажу, що був пошкоджений під час перевезення або втратив свою якість.

Зазначено, що за порушення законодавства у сфері перевезення вантажів автомобільним транспортом встановлено наступні адміністративно-господарські санкції: штрафи, анулювання ліцензії, безоплатне вилучення прибутку (доходу).

Вказано на невизначеність правової природи штрафів, передбачених ст. 60 Закону України «Про автомобільний транспорт», а саме на те, що вони є адміністративно-правовими штрафами. Така невизначеність призводить до можливості правозастосовного органу не додержуватися закріплених ГК України гарантій застосування адміністративно-господарських санкцій, а саме строків застосування таких санкцій (ст. 250 ГК України) тощо. Автомобільні перевізники не мають можливості оскаржити накладені санкції в суді та стягнути завдані ним збитки (ст. 249 ГК України). З метою встановлення єдиних критеріїв застосування заходів публічного примусу у сфері автомобільних вантажних перевезень, забезпечення застосування гарантій прав суб’єктів господарювання-автомобільних перевізників у випадку накладення на них санкцій, передбачених ст. 60 Закону України «Про автомобільний транспорт», доцільно у ч. 1 ст. 60 Закону внести доповнення наступного змісту: «За порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські санкції за…».

Виходячи зі складності організації перевезення вантажів автомобільним транспортом, одночасної участі в ньому багатьох суб’єктів господарювання, необхідності додержання організаційних, кваліфікаційних, технічних умов, низького рівня аварійності, доцільно застосовувати адміністративно-господарської санкції у формі зупинення господарської діяльності автомобільного перевізника. Залежно від скоєного правопорушення це може бути зупинення: здійснення певних дій, зокрема до усунення порушення або його наслідків, виконання розпорядження уповноважених органів, подання необхідних документів тощо; на конкретно встановлений строк (до одного року).

Підставами для застосування такої санкції запропоновано визнати порушення найбільш суттєвих обов’язків перевізників, що передбачені Законами України «Про автомобільний транспорт», «Про перевезення небезпечних вантажів» тощо. Органом, який має право застосувати зазначену санкцію доцільно визнати Державну інспекцію України з безпеки на національному транспорті.

Виходячи з того, що така адміністративно-господарська санкція як зупинення господарської діяльності може бути встановлена виключно законами (ч. 2 ст. 238 ГК України), доцільно Закон України «Про автомобільний транспорт» доповнити ст. 60² «Зупинення діяльності перевізників за порушення законодавства у галузі автомобільного транспорту» наступного змісту: «Центральний орган виконавчої влади в галузі автомобільного транспорту має право тимчасово зупинити діяльність перевізника у разі грубого неодноразового порушення законодавства відповідно до переліку порушень, передбачених статтею 60 цього Закону. Тимчасове зупинення діяльності перевізників діє до моменту усунення порушення або його наслідків, виконання розпорядження Центрального органу виконавчої влади в галузі автомобільного транспорту».