ПРАВОВІ ПІДСТАВИ «СПЕЦІАЛЬНОЇ КОМПЕНСАЦІЇ» ВИТРАТ РЯТУВАЛЬНИКА МАЙНА НА МОРІ Автореферат

У Вступі розкриваються сутність і стан розробки наукової проблеми та її значущість, обґрунтовуються необхідність проведення дослідження, актуальність і доцільність роботи для розвитку юридичної науки в Україні. Висвітлюється зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета і завдання дослідження, його об’єкт і предмет. Описуються методи дослідження, його теоретична основа. Розкривається наукова новизна результатів дослідження, їх практичне значення. Наводяться відомості щодо апробації результатів дослідження та їх публікації.

Перший розділ «Виникнення, розвиток і сучасний стан дослідження правових підстав «спеціальної компенсації» витрат рятувальника майна на морі» містить два підрозділи, в яких досліджуються питання, що стосуються виникнення і розвитку інституту рятування майна на морі та «спеціальної компенсації» витрат рятувальника взагалі та виникнення і сучасний стан вивчення її міжнародно-правових підстав, зокрема.

У підрозділі 1.1. «Виникнення і розвиток інституту рятування майна на морі» доводиться, що принципи рятування і надання допомоги суднам, які зазнають лиха на морі, формувалися під впливом багатовікових традицій. Звичай присвоєння мешканцями узбережжя залишків аварійних суден підтримувався протягом століть і завдавав великої шкоди міжнародній морській торгівлі. Наголошується, що процес обмеження, а з часом і повна відмова від цього звичаю зайняли ціле тисячоліття: від поодиноких часткових спроб упорядкування й обмеження у IX-X ст.ст. до двосторонніх міжнародних угод і універсальних міжнародних конвенцій XIX-XX ст.ст.

З’ясовано, що кодифікація морського права починається з XVII ст. Проте, будь-який морський кодекс цього періоду не мав положень, які стосувалися б рятування за договором. Отже, головною відмінністю законів цього періоду було встановлення певної частки у врятованому майні, яка належала рятівникам. При цьому, розмір цієї долі не залежав від праці, якої було витрачено, часу, ризику тощо. Із зазначеного зроблено висновок про те, що було збережено у декілька зміненому вигляді середньовічний принцип привласнення частки майна. Наголошено, що наступний період переходу від методу заздалегідь фіксованого розміру винагороди до методу визначення розміру винагороди на підставі врахування низки факторів за своєю сутністю зберіг у своїй основі принцип «берегового права» (привласнення значної частки майна, що було врятоване), але надав відповідним майновим відносинам певного договірно-правового характеру.

Із часом додержання традиційного правила набуло юридичного закріплення у нормах міжнародного приватного права. 23 вересня 1910 р. було прийнято Конвенцію SALVAGE 1910, в якій було закріплено положення, що

мають сприйматися як норми-принципи. Так, у ст. 2 визначено, що будь-який факт надання допомоги або рятування судна, яке потерпає лихо, а також вантажів та іншого майна, так само як і збереження цьому судну фрахту і плати за перевезення пасажирів, надають рятівнику право на винагороду за умови, що факт надання допомоги або рятування мав корисні наслідки. Тобто сплата винагороди за рятування здійснюється за принципом «немає рятування - немає винагороди».

У підрозділі 1.2. «Виникнення і сучасний стан дослідження правових підстав «спеціальної компенсації» витрат рятувальника» зазначається, що деякі недоліки Конвенції SALVAGE 1910 не заважали їй успішно функціонувати упродовж багатьох років. Але, великі зміни технічного й економічного характеру, які сталися у міжнародному судноплавстві, а також поширена стурбованість щодо захисту довкілля, викликали необхідність перегляду міжнародних правил, які містилися у цій конвенції. Доведено, що проблеми, зокрема, виникали при здійсненні рятувальних операцій щодо танкерів, завантажених нафтою (танкерів-нафтовозів). Нерідко такі операції мали небезпечний і тривалий у часі характер, але могли не дати корисного результату, тобто рятування судна та вантажу. Звідси, принцип «немає рятування - немає винагороди» виявився зовсім неприйнятним для випадків рятування танкерів і суден, що перевозять небезпечні речовини, тому Конвенцію SALVAGE 1989 було призначено для заміни Конвенції SALVAGE 1910.

Наголошено, що ст. 14 Конвенції SALVAGE 1989 містила визначення поняття «спеціальна компенсація», як складової компенсаційної системи платежів, які здійснюються внаслідок зусиль рятувальників щодо попередження або зменшення шкоди довкіллю. Зроблено висновок, що зазначена стаття відобразила одну із найбільш значних змін традиційного правового режиму рятування. Ці зміни стосувалися визнання права рятувальника на отримання спеціальної компенсації, як виключення із принципу «немає рятування - немає винагороди».

Зазначено, що спроби переглянути зміст ст. 14 Конвенції SALVAGE 1989 не мали успіху, тому у травні 1995 р. заінтересованими організаціями було затверджено і запропоновано до використання SCOPIC Clause. Теперішнього часу цю угоду запропоновано для використання разом із LOF як додаткової добровільної угоди, що є альтернативою до відповідних положень, яких наведено у проформі та які базуються на положеннях ст. 14 Конвенції SALVAGE 1989.

З’ясовано, що наукових досліджень, спрямованих на вивчення правових підстав застосування положень Конвенції SALVAGE 1989, зокрема ст. 14 «Спеціальна компенсація» у порівнянні з національним законодавством, у вітчизняній правовій науці не здійснювалося. Таке твердження цілком стосується як застосування проформи LOF взагалі, так і застосування SCOPIC Clause до неї, зокрема. Вищезазначене дало підстави для висновку про практичну доцільність дослідження в обставинах підвищення ризику завдання шкоди навколишньому середовищу, що виникає внаслідок зростання морських

перевезень небезпечних речовин через українські порти на Чорному й Азовському морях, та відсутності наукових досліджень зазначених проблем у вітчизняній правовій науці.

Другий розділ «Спеціальна компенсація“ витрат рятувальника на підставі уніфікованих норм» складається з чотирьох підрозділів, в яких розглядаються питання встановлення зобов’язального статуту договору про рятування і «спеціальної компенсації» витрат рятувальника як сторонами договору, так і за відсутності вибору сторін.

У підрозділі 2.1. «Уніфікація норм щодо рятування майна на морі» досліджено питання застосування методу міжнародно-договірної уніфікації правил, що регулюють приватноправові відносини з іноземним елементом, які виникають у сфері рятування майна на морі. Зазначено, що глобалізація та інтеграція держав у правовій та економічній сферах є головними тенденціями у розвитку сучасних міжнародних відносин. Вони призводять до формування нового погляду на роль міжнародно-правових норм у функціонуванні національних правових систем.

Наголошено, що необхідність у міжнародній уніфікації відносин із рятування на морі виникла вже у XIX ст., але процес уніфікації таких норм на міждержавному рівні розпочався лише наприкінці XIX ст. Поділяється думка про те, що підставами для проведення міжнародно-правової уніфікації стали потреби торговельного мореплавства і велика кількість національних законів, які по різному регулювали питання щодо рятування майна на морі.

У підрозділі 2.2. «Встановлення зобов’язального статуту договору про рятування і «спеціальної компенсації» сторонами договору» звернуто увагу на те, що законодавство України передбачає можливість сторін правочину обрати право, яке застосовується до його змісту. Але, право сторін на «автономію волі» не означає, що учасники правовідносин мають необмежені, абсолютні права. Навпаки, це поняття є умовним, оскільки держава залишає за собою право встановлювати законодавчими актами випадки, в яких сторонам може надаватися можливість вибору застосовуваного закону. Поділяється думка про те, що міжнародне приватне право надає першочергового значення можливості сторін договору за взаємною згодою обрати право будь-якої держави для регулювання їх договірних зобов’язань, отже, інші способи обрання права, яке буде застосовуватися до регулювання договірних зобов’язань, мають вторинний характер, тобто вони використовуються тільки у випадку, коли сторони договору такого права не обрали. В останньому випадку слід визнати згоду про вибір права не здійсненою, тобто обрання права, як такого, не відбулося. Наслідком цього буде застосування колізійних норм, які дозволяють установити застосовуване право за відсутності відповідного волевиявлення сторін. Звернуто увагу на те, що існують певні обмеження lex voluntatis щодо змісту договірних зобов’язань. Перш за все, такі обмеження пов’язані з визначенням сфери зобов’язального статуту договору, тобто визначенням кола питань, на які поширюється обране сторонами договору право.

Зазначено, що Конвенція SALVAGE 1989 застосовується до будь-яких рятувальних операцій, за виключенням тих випадків, а також тією мірою, коли договір прямо або опосередковано передбачає інше, тобто, незважаючи на зв’язок правочину з міжнародним договором, він має юридичну самостійність. Доведено, що Конвенція SALVAGE 1989 не містить будь-яких положень щодо поширення сфери зобов’язального статуту договору рятування на визначення «спеціальної компенсації», тобто щодо включення відповідних положень ст. 14 до змісту договору. Зроблено висновок, що обов’язок власника судна, якому було надано рятувальні послуги, щодо «спеціальної компенсації» витрат рятувальника є таким, що випливає із змісту конвенції і не потребує будь-якого договірного закріплення, тобто застосування положень Конвенції SALVAGE 1989 є можливим як до договірного, так і до позадоговірного надання послуг із рятування.

У підрозділі 2.3. «Встановлення зобов’язального статуту договору про рятування і «спеціальної компенсації» за відсутності вибору сторін» зазначено, що Україна не є стороною Конвенції SALVAGE 1989. При цьому, український законодавець встановлює, що у випадку, коли неможливо визначити право країни, яке підлягає застосуванню на підставі lex voluntatis та колізійних норм, застосовується право країни, яке має найбільш тісний зв’язок із правовими відносинами. Поділяється думка, що колізійні норми адресовано не тільки судам або іншим органам, але, насамперед, учасникам відповідних правовідносин.

Доведено, що Закон України «Про міжнародне приватне право» (далі – ЗУ МПрП) встановлює конкретні критерії визначення права країни, з якою правочин має найбільш тісний зв’язок - держава, в якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження. Зазначається, що згаданий критерій застосовується лише у разі, якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, тобто у будь-якому випадку остаточне вирішення цього питання залишається за судом.

Визначено, що Конвенція SALVAGE 1989 містить імперативні положення, які стосуються прав прибережної держави. Так, може статися, що морська аварія або дії, які пов’язані з такою аварією, призведуть до серйозних шкідливих наслідків. У такому випадку конвенція передбачає право заінтересованої прибережної держави застосовувати відповідні заходи з метою їх запобігання. Зокрема, передбачено право такої держави надавати вказівки стосовно рятувальних операцій, тобто зазначені імперативні положення закріплюють дію положень національного права або будь-якої міжнародної конвенції, які стосуються регулювання відносин, що виникають у випадку здійснення рятувальних операцій безпосередньо публічною владою або під її контролем. При цьому, публічна влада має відповідні зобов’язання з рятування.

Зроблено висновок, що підпорядкованість договору певному міжнародному акту не виключає застосування у визначених випадках норм національного права, оскільки будь-який міжнародний акт регулює відносини, що

виникають між сторонами, невичерпним чином. Національне право застосовується у таких випадках на субсидіарних засадах. Отже, Конвенція SALVAGE 89 звужує можливість сторін обирати компетентне право. Ця Конвенція застосовується у будь-якому випадку, якщо судове або арбітражне провадження, яке стосується питань, що розглядаються у цій Конвенції, порушується в державі, яка бере в ній участь.

У підрозділі 2.4. «Вирішення проблеми конфлікту кваліфікацій «спеціальної компенсації» витрат рятувальника» доведено, що наявність однакових колізійних норм у праві різних країн не гарантує однакового визначення права. Воно залежатиме від того, за правовими поняттями якої держави тлумачитиметься колізійна норма на предмет її співвідношення з фактичними обставинами. Звідси, кваліфікація понять колізійної норми ускладнюється «конфліктом кваліфікацій», що виникає внаслідок відмінностей у визначенні тих самих понять різними правовими системами, тобто юридичні поняття, з яких складаються об’єм і прив’язка колізійної норми можуть за формою збігатися, але мати різний зміст. Наголошено, що положення Конвенції SALVAGE 1989 могуть розглядатися як положення права іноземної держави. Звідси, слід установити шляхом порівняння (у першу чергу з положеннями КТМ України), чи містить ця конвенція норми та інститути, що не відомі праву України, або відомі йому під іншою назвою чи з іншим змістом.

Зазначено, що в ЗУ МПрП вперше в українському законодавстві зафіксовано основне правило тлумачення як об’єму, так і прив’язки всіх колізійних норм права України - законодавець керується найпоширенішою теорією кваліфікації за lex fori. Отже, при визначенні права, що підлягає застосуванню, суд чи інший орган керується тлумаченням норм і понять відповідно до права України, якщо інше не передбачено законом. Але, слід мати на увазі, що йдеться про тлумачення колізійних норм внутрішнього права. Винятком із правила lех fоrі є положення, які дозволяють у певних випадках при кваліфікації понять звертатися до права іноземної держави, зокрема, якщо норми і поняття, що потребують правової кваліфікації, не відомі праву України або відомі під іншою назвою, або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення правом України. Звідси, у випадку застосування колізійної норми іноземного права остання кваліфікується за правилами цієї іноземної країни, тобто суд або інший орган встановлює зміст норм іноземного права згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі.

Доведено, що Конвенція SALVAGE 1989 і КТМ України за своїм змістом щодо визначення обставин набуття рятувальником права на «спеціальну компенсацію» є нетотожними. Зміст ст. 338 КТМ України не цілком відповідає змісту ст. 14 Конвенції SALVAGE 1989: рятувальник не набув права на винагороду взагалі - КТМ України; рятувальник не заробив винагороду, або заробив, але вона не є рівною спеціальній компенсації - Конвенція SALVAGE 1989. Із зазначеного зроблено висновок – різницю у визначенні умов набуття рятувальником права на «спеціальну компенсацію» можна пояснити лише

ставленням законодавця до реалізації сталого до 1989 р. принципу «немає рятування – немає винагороди».

Зроблено висновок, що досягнення одноманітності у правовому регулюванні відносин, які виникають із міжнародних договорів, потребує створення не тільки уніфікованих правових норм (матеріальних і колізійних), але й створення уніфікованих юридичних понять, які характеризують визначення понять, що використовуються у цих нормах та пов’язаних з їхніми структурними елементами.

Третій розділ «Спеціальна компенсація» витрат рятувальника на підставі норм приватноправової уніфікації» містить три підрозділи, в яких досліджуються питання встановлення зобов’язального статуту договору про рятування і «спеціальної компенсації» витрат рятувальника на підставі норм приватноправової уніфікації: типових форм договору про рятування та Угоди про спеціальну компенсацію клубів взаємного страхування.

У підрозділі 3.1. «Приватноправова уніфікація правил міжнародних комерційних договорів: сучасні уявлення щодо змісту і застосування» доведено, що особливістю сучасного періоду є використання поряд із міжнародно-договірною уніфікацією - «автономної» системи регулювання відносин, які виникають у процесі укладання та виконання міжнародних комерційних контрактів. Методом регулювання у цій системі є так званий метод приватноправової (неформальної, ненормативної) уніфікації. Сутність цього методу полягає в тому, що урядові та неурядові міжнародні організації розробляють на основі і з урахуванням звичаїв ділового обороту, які склалися на певний час у певній галузі діяльності, документи, що мають рекомендуючу силу (типові загальні умови, регламенти, рекомендації). Уніфікація у цьому випадку досягається шляхом одноманітного застосування цих документів учасниками міжнародних комерційних контрактів.

Поділяється твердження, що поняття, яке охоплюється терміном «міжнародний комерційний договір (контракт)» слід розуміти як загальне, тобто таке, що охоплює різні види договорів, які використовуються для регулювання міжнародних економічних відносин. Зазначено, що в сучасній науковій літературі з міжнародного приватного права досить широко обговорюється доктрина, відповідно до якої міжнародні комерційні договори врегульовуються особливою нормативною системою, яку іменують «транснаціональним комерційним правом» (ТНП) або сучасним lex mercatoria. При цьому, незважаючи на певну невирішеність і дискусійність практично всіх складових цього явища, існують певні підстави визнавати, що ТНП це нормативна реальність, яка взаємодіє зі всіма іншими нормативними системами.

Підтримується думка про важливість включення до законодавства України положення про те, що сторони зовнішньоекономічного договору не обмежуються вибором права конкретної країни, і що цей вибір може включати вибір норм транснаціонального характеру, наприклад таких, як «загальні принципи права», «lex mercatoria» або аналогічні положення. Звідси, внесення змін до ч. 1 ст. 4 ЗУ МПрП щодо виключення «міжнародних звичаїв,

що визнаються в Україні» з переліку джерел, які містять колізійні норми та інші положення колізійного права для регулювання приватноправових відносин з іноземним елементом, оцінюється як дія, яка не відповідає сучасним уявленням щодо правового регулювання приватноправових відносин сторін зовнішньоекономічних контрактів.

У підрозділі 3.2. «Спеціальна компенсація» витрат рятувальника на підставі типових форм договору про рятування» наголошено, що для полегшення процедури, яка стосується досягнення домовленості між капітанами або власниками суден, які надають і отримують послуги з рятування, про умови, на яких такі послуги надаються і приймаються, в сучасній практиці застосовуються так звані стандартні (типові) форми (проформи) договорів про рятування, які індивідуалізують певний договір. При цьому вони не позбавлені права доповнювати або змінювати положення, що наведені у проформі. Підтримується висновок про те, що надання нормативного характеру типовим договорам, затвердженим нормативно-правовими актами, буде лише легалізацією їх фактичної ролі.

Зазначено, що морська практика опрацювала особливу форму договору, яка отримала назву «відкритий рятувальний контракт». У такому контракті сторони або зовсім не вказують розмір винагороди за рятування, або цей розмір має тільки попередній, умовний характер. Головною особливістю таких контрактів є те, що рятувальник приймає на себе обов’язок здійснювати всі необхідні дії щодо рятування «на свій страх і ризик». При цьому ризик невиконання зобов’язань лежить на рятувальнику, який не має права навіть на компенсацію витрат, якщо не матиме успіху. Зроблено висновок, що сутність таких зобов’язань полягає в тому, що досягнення їх мети поставлено в залежність від настання або ненастання випадку, який включено до умов правочину. Звідси, оскільки існує неможливість визначення загального обсягу надання на момент виникнення зобов’язання внаслідок випадкових обставин, передбачених у зобов’язанні серед його істотних умов, «відкритий рятувальний контракт» можна розглядати як різновид алеаторного зобов’язання (правочину) - зобов’язання, еквівалент якого полягає в шансах, тобто ймовірності виграшу або втрати для кожної із сторін або для однієї з них залежно від випадку - невизначеної обставини, що невідомо, настане чи не настане.

У підрозділі 3.3 «Спеціальна компенсація» витрат рятувальника на підставі «Угоди про спеціальну компенсацію клубів взаємного страхування» зазначено, що рятувальники майна на морі досить часто не досягали успіху за результатами рятування танкерів, навантажених нафтою, внаслідок певних причин (наявність великих ушкоджень, затоплення або загибель танкера), які не були пов’язаними з проведенням рятувальних операцій. Вирішення проблеми компенсації витрат рятувальника знайшло свого відображення у Стандартній формі угоди про рятування Ллойда 1980 р. (надалі – LOF 1980). Відповідно до LOF 1980 рятувальник отримує право на «спеціальну винагороду» тільки за наявності його зусиль, яких було докладено з метою запобігання витоку нафти із судна, тобто модифікація принципу

«немає рятування – немає винагороди» є найбільш значущою зміною, якої було запроваджено у цій проформі.

Наголошено, що практичне застосування положень, які стосуються визначення розміру «спеціальної компенсації» відповідних витрат рятувальника та, особливо, складу цих витрат та їх обчислення, викликало численні суперечки та складність здійснення означених процедур. Оскільки спроби переглянути ст. 14 Конвенції SALVAGE 1989 не мали успіху було розроблено SCOPIC Clause. Зроблено висновок, що запровадження угоди надає додаткових можливостей власнику судна, яке зазнало лиха, і власникам вантажів, що знаходяться на такому судні, контролювати здійснення рятувальної операції та забезпечувати правовій захист своїх майнових інтересів. Доведено, що законодавство України надає сторонам договору можливості обирати право різних країн до різних його частин. Тобто, український законодавець сприймає ідею «юридичної біотехнології» – можливість «розщеплення» правочину і підпорядкування його частин різним правовим системам.