ПРАВОВІ ТА ПОЛІТИЧНІ НОРМИ В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНОГО РЕГУЛЮВАННЯ (ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ)

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, характеризуються ступінь наукової розробки проблеми дисертаційного дослідження, її зв’язок з науковими програмами, планами і темами, визначаються мета і завдання, об’єкт і предмет дослідження, методи дослідження; сформульо­вано основні теоретичні, практичні результати дослідження, наукову новизну та особистий внесок здобувача у розробку даної проблеми, наведено відомості про апробацію та публікацію основних положень дисертації, її структуру та обсяг.

Перший розділ «Право та політика в контексті соціального регу­лювання» складається з чотирьох підрозділів і присвячений характе­ристиці поняття та видів соціального регулювання, також визначенню місця права і політики в системі соціального регулювання.

У підрозділі 1.1 «Поняття та сутність соціального регулювання» роз­кривається поняття та зміст соціальної функції регулювання. Характе­ризується розвиток соціального регулювання, його місце і функції в суспільному житті, визначаються його закономірності. В юридичній літературі вказується на два основні види соціального регулювання: індивідуальне та нормативне. Особливо підкреслюється роль нормативних регуляторів, якими є правила, що формуються в суспільстві під впливом економічних, класових, політичних, соціальних, релігійних та інших факторів. Виходячи з цього здобувач характеризує соціально-нормативне регулювання як вплив соціальних норм на суспільні відносини за допомогою системи соціальних нормативних засобів. Соціальне норма­тивне регулювання відповідно до різновиду соціальних норм та регульо­ваних ними суспільних відносин поділяється на правове, релігійне, полі­тичне, моральне, корпоративне тощо. Структурно соціально-нормативне регулювання включає мету, систему норм, умови реалізації норм і засоби впливу. Звернено увагу на нормативні і ненормативні регулятори, що складають систему соціального регулювання.

Систему соціального регулювання здобувач визначає як сукупність нор­мативних і ненормативних регуляторів, що упорядковують відносини між людьми (соціальними групами, колективами і т.п.) у різноманітних сферах життя суспільства (моралі, релігії, економіки, політики, права і т.п.).

У підрозділі 1.2 «Право як соціально-нормативний регулятор суспіль­них відносин» розглядається право як один із найважливіших соціонор­мативних регуляторів суспільних відносин, що знаходиться у взаємодії з іншими соціальними регуляторами. Серед усіх соціальних регуляторів право є одним з найдієвіших, адже впливає на значну частину відносин, в якій безпосередньо зацікавлені держава і суспільство.

У роботі акцентується увага на соціальних функціях права. Виконання правом своєї соціальної ролі, в першу чергу, обумовлене його норма­тивністю.

Специфіка нормативно-правового регулювання вольової поведінки полягає у необхідності закріплення виду та обсягу гарантованої державою можливої та необхідної поведінки. За формою і сутністю право є владним феноменом, нормативно-регулятивною системою.

Особливо підкреслюється місце і роль правового регулювання в системі соціально-нормативного регулювання, яке визначається як здійснюваний за допомогою права і усієї сукупності правових засобів юридичний вплив на суспільні відносини, а також як цілеспрямований вплив на суспільні відносини за допомогою правових засобів.

З огляду на це очевидним є нерозривний зв`язок соціального та пра­вового у суспільному та державному житті, що приводить у дію механізм соціально-правового регулювання. В контексті цього розглядається взаємо­дія соціального і правового регулювання та визначаються специфічні особливості останнього.

Отже, право як соціально-нормативний регулятор суспільних відносин: а) характеризується існуванням узгодженої системи правових норм, які регламентують відносини у всіх сферах життя суспільства і держави, визначаючи міру належної поведінки суб`єктів права (це, власне, правове регулювання); б) впливає не лише на поведінку, а й на свідомість людей; в) має юридичну силу та забезпечується (гарантується) державою; г) має відповідні межі своєї регулюючої дії; д) наповнює соціально-моральним змістом правове середовище, що є основоположним для регулювання правом будь-якої допустимої сфери суспільних відносин.

У підрозділі 1.3 «Політика як об’єкт соціального регулювання» розкри­вається поняття та зміст категорії «політика», зокрема, акцентується увага на розумінні політики передусім як системи відносин між людьми та їх об`єднаннями з приводу влади.

Характеризуються функції політики, розглядаються нормативні та інші ненормативні регулятори політичних відносин. Підкреслюється, що ефективність дії політичних регуляторів залежать від комплексу умов: політичного режиму, рівня політичної свободи, від самої особи, політичної культури суспільства в цілому, його традицій тощо.

Політичні культура та свідомість посідають неабияке місце в процесі політичного регулювання (політичні знання, досвід, переконання, навички), вони є, свого роду, відображенням політичного буття, передусім політичних відносин, механізм регулювання яких постає з механізму соціального регулювання.

Дія політичних регуляторів має, зокрема, свою сферу впливу. Сфера політики (політичне поле буття) має властивість перетинатися, взаємо­діючи майже з усіма іншими сферами суспільного життя. Тобто, сферою політики є відповідні відносини. Політичні відносини – це реальні практичні відносини, взаємозв’язки соціальних суб’єктів, в яких відобра­жаються їх інтереси і здійснюється політична діяльність – співробітництво чи боротьба, вибори, референдуми і т. ін.

Отже, політика як об’єкт соціального регулювання характеризується, такими ознаками: а) породжує відносини між партіями, націями та іншими суб’єктами, які завдяки своїм особливостям стають політичними відно­синами; б) суб’єкти політичних відносин формують політичні засоби регу­лювання вказаних відносин: нормативні (політичні норми, які можуть трансформуватися у правові, втілюючись у нормативно-правових актах) та ненормативні (політична ідеологія, політична свідомість та культура тощо).

У підрозділі 1.4 «Право та політика: взаємодія та взаємозв’язок» головна увага звертається на те, що політика держави має здійснюватися в чітко визначених правових межах. Будь-які прояви пріоритету політики над правом і правами людини є свавіллям, у той час, як реальність радянської доби заперечувала право як самостійний соціально-норма­тивний регулятор. Політика, знайшовши своє втілення в праві, вже не лише самостійно, а й за допомогою правових засобів справляє вплив на життя суспільства.

У даному підрозділі характеризується тісний взаємозв’язок права і полі­тики, зокрема, через владний характер їх природи, в контексті чого визна­чається спільне та відмінне між політичною та державною владою.

Підкреслюється, що державна політика є одним із аспектів взаємо­зв’язку та взаємодії права та політики, що проявляється у відповідних правових формах. У зв’язку з чим слід відрізняти форми виразу політики від форм виразу права, які не завжди співпадають.

Визначаються й інші аспекти взаємозв’язку та взаємозалежності права та політики. Наприклад, будь-які інтереси людей перед тим, як стати правом, мають бути опосередковані державною політикою (діяльністю законодавчих органів та інших правотворчих органів держави); право конституційно закріплює політичний лад суспільства, механізм дії політичної системи, політичні права і свободи громадян тощо.

Отже, за належної взаємодії права і політики набувають реального значення положення про правову державу та верховенство права.

Другий розділ «Місце правових і політичних норм у системі соціальних норм» складається з п’яти підрозділів, в яких висвітлюються природа та сутність соціальних норм, зокрема, правових та політичних норм, їх співвідношення та ефективність дії.

Підрозділ 2.1 «Соціальні норми: природа, поняття та класифікація» розкриває історію становлення і розвитку, сутності та критерії класифікації соціальних норм.

Потреба у соціальних нормах виникла на ранніх стадіях розвитку людського суспільства у зв’язку з необхідністю врегулювання поведінки людей загальними правилами.

У додержавному суспільстві соціальні відносини регулювалися за допо­могою різновидів норм, зокрема, ритуалів, обрядів, міфів, звичаїв, релігійних норм, моральних норм, правил етикету тощо. У державно-організованому суспільстві виникають нові правила соціальної регуляції, серед яких важливе місце займають правові, корпоративні, політичні та інші норми.

Розвиток сучасної цивілізації обумовив становлення та функціонування системи соціальних норм, взаємопов’язаних між собою. Їх цілісна динамічна система є необхідною умовою життя суспільства, засобом організації та функціонування держави, забезпечення узгодженої взаємодії людей та реалізації їх прав та інтересів.

Соціальні норми – це об’єднані єдиною нормативною природою пра­вила поведінки загального характеру, які відображають потреби суспіль­ного життя та забезпечується певними засобами соціального впливу.

На підставі проведеного аналізу юридичної літератури зазначається, що розмаїття суспільних відносин, які об’єктивно потребують свого впоряд­кування, зумовило існування значної кількості соціальних норм, які можна класифікувати за наступними критеріями: за способом утворення: стихійні норми, свідомі норми; за способом закріплення чи виразу: усні, письмові; за суб’єктами прийняття та охорони: норми, які приймаються та гаранту­ються державою (правові, політичні); норми, що розробляються, прийма­ються та гарантуються громадськими об’єднаннями (корпоративні, релігійні); норми, що розробляються, приймаються та гарантуються суспільством (звичаї, традиції); за регулятивними особливостями: норми-традиції, норми моралі, норми-звичаї, естетичні норми, етичні норми, норми етикету, норми права, корпоративні тощо; за сферами дії: релігійні, політичні, економічні, екологічні тощо.

У підрозділі 2.2 «Поняття, особливості та місце правових норм серед соціальних норм» розглядається поняття «правова норма», її особливості та відмінні риси, які відрізняють їх від інших видів соціальних норм.

Взаємовідносини людей у суспільстві регулюються широким колом соці­альних норм: нормами моралі, нормами традицій, звичаїв, релігійними нормами тощо. Особливе місце серед них займають норми права (або правові норми).

Поняття норми права належить до найважливіших категорій теорії права. Будь-яке правове явище розкривається і виявляє себе у взаємо­зв’язку з нормами права. Саме через норми права держава здійснює вплив на суспільство, на їх основі визначаються повноваження державних структур, завдяки нормам конкретизуються та реалізуються суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Отже, правовими вважаються норми, які: сформувалися історично і визнані державою як такі, що відповідають загальнолюдським цінностям; прийняті уповноваженими органами держави у межах правотворчого процесу; закріплюються в нормативно-правових актах.

У процесі взаємодії та взаємовпливу різних видів соціальних норм (правових, релігійних, корпоративних, політичних та ін.) кожна з них, зберігаючи власну специфіку, виступає як регулятор особливого роду.

Також визначено спільні риси правових та інших соціальних норм, зокрема: правові норми та інші соціальні норми існують об’єктивно, тобто залежать від об’єктивних умов розвитку суспільства; мають природний характер виникнення, оскільки з’являються в результаті еволюції розвитку суспільства; реалізуються у поведінці суб’єктів; відображають уявлення суспільства про добро та зло, справедливість і несправедливість тощо; сприяють формуванню поваги до прав та свобод осіб; є засобом регулювання та охорони певних суспільних відносин та ін.

Особливостями правових норм є такі: в правових нормах юридично оформлюються чіткі вимоги до поведінки суб’єктів; за допомогою правових нормах регулюються найбільш важливі суспільні відносини; тільки правові норми забезпечуються усіма державними засобами. Все це свідчить про те, що в системі соціальних норм, чинних у суспільстві, в якому сформувалася держава, норми права займають своє особливе, чітко визначене місце.

Безумовно, правові та інші соціальні норми тісно взаємопов’язані, тому що перебувають в єдиній системі і визначаються єдиними соціальними умовами життя суспільства.

У підрозділі 2.3 «Політичні норми як різновид соціальних норм» прове­дений теоретико-правовий аналіз політичних норм, які мають важливе практичне значення.

З розвитком суспільства політичні норми стають найбільш активним виразником інтересів та потреб класів і угрупувань. Це визначає їх домі­нуючу роль у соціальній регуляції поведінки людей, їх прагнення підко­рити інші форми впливу на суспільні відносини – право, мораль тощо.

Політичні норми є важливим різновидом соціальних норм. Вони регулюють відносини соціальних груп, класів, громадян з державною владою, відносини між класами, націями та народами. Політичні норми регулюють також участь народу, класів, соціальних груп в реалізації державної влади та житті держави, її організації, взаємовідносинах держави з іншими організаціями політичної системи суспільства.

Політичні норми відображають інтереси людей, на підставі яких виникають відповідні політичні інститути суспільства – партії, громадські організації, асоціації, держава тощо, взаємодія між якими відбувається на основі виконання політичних норм.

Отже, політичні норми – це правила поведінки суб’єктів політичного життя, що регулюють відносини між політичними партіями, націями та іншими соціальними групами з приводу організації та здійснення держав­ної влади. Вони закріплюються у політичних документах – деклараціях, програмних документах партій та політичних рухів тощо; адресуються суб’єктам, що приймають участь у політичній сфері і мають певні політичні цілі та завдання; спрямовані на прояв активності у політичній сфері.

У підрозділі 2.4 «Співвідношення правових та політичних норм» під­креслюється, що з одного боку, природа і особливості політичних норм тісно пов’язані з природою правових норм, а з іншого боку, між ними існують відмінності, які потребують особливої уваги не лише в теоре­тичних пошуках, а й у практичному розрізі.

Правові та політичні норми мають такі спільні ознаки: є важливими регулюючими елементами політичної та правової систем; мають норма­тивну природу; виникають у результаті свідомо-вольової діяльності людей; є правилами поведінки загального характеру; їх основою є відносини власності; містять загальні принципи функціонування і ціннісні орієнтації, що відображають інтереси й потреби соціальних суб’єктів.

У підрозділі систематизовано відмінні ознаки правових та політичних норм, що надало можливість запропонувати їх класифікаційні критерії, а саме: за способом формування; за суб’єктами встановлення; за конку­ренцією; за об’єктом регулювання; за формою виразу; за способом закріплення; за способом забезпечення тощо.

Отже, взаємодія між правовими та політичними нормами виглядає таким чином: джерелом певної правової норми може бути саме політична норма; правова норма регулює відносини в сфері політики та відповідними чином впливає на сферу права; правова норма, що зафіксована у нормативно-правовому акті, може скасувати дію політичної норми (не залежно від того, має вона формальний вираз чи ні); правові норми, регулюючи суспільні відносини, відтворюють політичні тенденції в суспільстві та є виразом політичного курсу держави.

У підрозділі 2.5 «Ефективність дії правових і політичних норм» вказу­ється на помітну тенденцією політизації норм права. Це часто пов’язується з тим, що ряд з них одночасно є і правовими, і політичними нормами (наприклад, конституційні норми, що визначають основи інституціональної і нормативної підсистем, політичні права і свободи громадян та ін.). Закон не повинен бути формальним, тобто об’єктивно обмеженим у своїх можливостях досягнення політичних цілей, як це було за радянської доби. Від цього залежить ефективність дії як правових, так і політичних норм.

У науковій літературі ефективність норм права визначається як співвідноння між фактичним результатом їх дії та тими соціальними цілями, для досягнення яких ці норми були прийняті. В науці розріз­няють юридичну ефективність та соціальну (якою, до речі, є й політична ефективність). Це виходить з того, що інтенсивність прояву юридичної та соціальної ефективності одних і тих самих норм права часто не співпадають.

Нині для України актуальним є вироблення концептуальних підходів до законодавчої діяльності, розробка ґрунтовних теоретичних засад для створення ефективної правової політики. Ефективність правової політики є результативною характеристикою її дії, яка свідчить про здатність права вирішувати відповідні соціально-правові проблеми.

Політична система держави стає органічною, якщо вона спирається на право. Отже, безспірним є висновок про те, що ефективність політичних норм як регуляторів суспільних відносин здебільшого залежить від ефек­тивності правових норм, а саме, процесу їх розробки, прийняття та реалізації. Саме це відображається в ефективності правотворчої, законо­творчої та правозастосовної діяльності, якими, зокрема, характеризуються відповідні форми правової політики.

Закон досягає своєї мети, тобто стає ефективним лише тоді, коли ще на стадії проектування глибоко і всебічно було вивчено громадську думку, яка відображає нагальні потреби суспільства, коли законодавцем об’єктивно враховані ці потреби і закріплені в законодавчому акті.

Суттєвим фактором, що негативно впливає на ефективність дії право­вих та політичних норм є політичний суб’єктивізм у політичній та правовій діяльності, який часто нівелює соціальну спрямованість політики держави й призводить до помилкових рішень.

Ефективність політичних норм як регуляторів суспільних відносин здебільшого залежить від ефективності правових норм, а саме, процесу їх розробки, прийняття та реалізації. Політичні норми мають ґрунтуватися на положеннях і нормах Конституції держави, на загальновизнаних принципах міжнародного права, відповідати основоположним правам і свободам людини та громадянина.