Правовий акт як підстава виникнення цивільних прав та обов’язків Автореферат

У Вступі розкривається сутність та обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження; визначаються його об’єкт та предмет, мета і основні завдання; формулюються основні положення, що відображають наукову новизну, відомості про апробацію та можливості впровадження в законотворчу, практичну та викладацьку діяльність.

Розділ I. «Загально-теоретична характеристика правового акта як юридичного факту і підстави виникнення цивільних прав та обов’язків» складається з двох підрозділів, у яких проводиться огляд літератури з тематики дисертаційного дослідження, висвітлюються поняття і система юридичних фактів, поняття і класифікація юридичного факту.

У підрозділі 1.1 «Поняття і система юридичних фактів цивільного права» досліджуються поняття і система юридичних фактів цивільного права.

Обґрунтовується поняття юридичного факту як правового способу перетворення здатності мати право у реальне володіння ним, а здатності мати обов’язок – на реальну необхідність вчинення відповідної дії, що виконує роль ненормативного характеру правовстановлюючої обставини у вигляді передумови і підстави правовідношення.

Обґрунтовується доцільність розуміння поняття юридичного факту в широкому і вузькому (власному) розумінні, що дає можливість розмежовувати і не допускати змішування нормативних і ненормативних юридичних фактів.

Широке розуміння поняття юридичного факту передбачає визнання юридичних фактів підставою правовідношення, які не можуть обмежуватися «нормативно-байдужими» фактами і повинні включати в себе й нормативні правові акти, які можуть бути підставою виникнення як правових норм, так і прав і обов’язків суб’єкта, а отже, правових відносин.

Юридичні факти слід відрізняти від юридичних умов – обставин, що мають юридичне значення для настання правових наслідків, але пов’язані з ними не прямо, а через проміжні ланки (зокрема, такими умовами є елементи складу цивільно-правової відповідальності, а її підставою – правопорушення), інших передумов правовідносин, які існують лише за наявності всіх необхідних умов (до таких передумов, поряд з юридичним фактом, відносяться норми права, правосуб’єктність та інтерес уповноваженого суб’єкта).

Юридичні факти цивільного права можуть викликати дві групи правових наслідків: (1) виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, або (2) здійснення певного правовідношення, тобто пов’язані з трансформацією або із цілеспрямованим рухом правовідносин (наприклад, досягнення особою повноліття, визнання громадянина дієздатним тощо).

У зв’язку з цим юридичними фактами в цивільному праві доцільно розглядати передбачені законом, договором, чи іншим правочином обставини, наявність яких спричиняє встановлення, припинення або зміну цивільних прав та обов’язків, або інші цивільно-правові наслідки для учасників цивільних правовідносин.

У випадках, коли норма права містить «закритий» перелік абстрактних (типових) обставин, під дію цієї норми можуть підпадати й інші, життєві схожі обставини за правилами аналогії права або аналогії закону, якщо це не суперечить загальним засадам цивільного законодавства і сутності відповідних суб’єктивних цивільних прав та законних інтересів.

Виявлено основні теорії правової природи системи юридичних фактів і причинно-наслідкових зв’язків між законом, юридичними фактами та правовими наслідками (суб’єктивна, нормативна і компромісна теорії юридичних фактів).

Обґрунтовується доцільність визнання юридичних фактів одночасно причиною і достатньою підставою виникнення і припинення правовідносин або надання правоформуючого значення як самому закону, так і діям суб’єктів правовідносин і наступаючим незалежно від їх волі зовнішнім подіям.

У підрозділі 1.2 «Поняття і класифікація правового акта як юридичного факту і підстави виникнення цивільних прав та обов’язків» досліджуються поняття, класифікація правових актів як підстав виникнення цивільних прав.

Доводиться теза про доцільність розуміння правового акта як правомірної юридичної дії, направленої на встановлення, зміну або припинення чи трансформацію цивільно-правових відносин.

Проведено класифікацію правових актів за різними критеріями, зокрема: (1) за характером правових наслідків (акти юридичної і неюридичної направленості); (2) за характером нормотворчого впливу (нормативно-правові і правозастосовні акти); (3) за характером інтересу (публічно- і приватно-правові акти); (4) за формою (усні і письмові); (5) за сферою дії (правочини, вчинки та інші приватно-правові акти, акти правосуддя, акти прокурорсько-слідчої діяльності, акти в сфері виконавчої та господарської діяльності); (6) за галузевою приналежністю (цивільно-правові акти, сімейно-правові акти, адміністративно-правові акти тощо).

Розділ 2. «Правовий приватний акт як підстава виникнення цивільних прав та обов’язків» складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню рішень органу юридичної особи і статуту юридичної особи як підставам виникнення цивільних прав.

У підрозділі 2.1. «Рішення органу юридичної особи як правовий приватний акт і підстава виникнення цивільних прав та обов’язків» досліджуються рішення органу юридичної особи як правовий приватний акт і підстава виникнення цивільних прав.

За своєю правовою природою рішення органу юридичної особи є односторонньою дією, в якій має місце множинність осіб на одній стороні, що мають співнаправлений інтерес та узгоджену волю як результат повного або переважаючого співпадіння індивідуальної волі членів органу юридичної особи.

Рішення органів юридичних осіб (рішення загальних зборів акціонерів, рішень виконавчих органів тощо) відрізняються від актів державних органів, являють собою особливий вид правового приватного акта як волевиявлення юридичної особи, на який залежно від їх спрямованості на цивільно-правові наслідки доцільно поширювати положення ЦК України про правочин (односторонній), або розглядати нарівні з юридичними вчинками (якщо відсутня спрямованість на цивільно-правові наслідки).

Рішення органу юридичної особи не можна ототожнювати із згодою; остання повинна починати юридичний склад, а рішення органу юридичної особи – замикати проміжний або повний юридичний склад.

Рішення органу юридичної особи (наприклад, загальних зборів акціонерів) є таким, що завершує юридичний склад, юридичним фактом, який викликає зміну цивільного правовідношення, породжуючи для цієї юридичної особи конкретний обов’язок, зокрема, з виплати дивідендів особам, які мають право на їх отримання.

Обґрунтовується, що рішення, прийняте з порушенням компетенції зборів, за відсутності кворуму або з питань, не включених до порядку дня (за винятком випадку, якщо в ньому прийняли участь всі акціонери товариства), суд повинен оцінити таким, що не має юридичної сили незалежно від того, чи було воно оспорено чи ні.

Доводиться доцільність нормативного закріплення в Законі України «Про акціонерні товариства» таких трьох умов залишення оскаржуваного рішення в силі: (1) голосування не могло вплинути на результати голосування; (2) рішення не потягнуло за собою заподіяння збитків даному акціонеру; (3) допущені порушення не є істотними.

При цьому для того, щоб рішення не було визнане недійсним, необхідна наявність всіх трьох перерахованих обставин в сукупності.

Істотним доцільно вважати порушення при підготовці, або проведенні загальних зборів акціонерів, які прямо визнані істотними Законом, безумовно тягнуть визнання недійсним рішення загальних зборів, інші порушення, які перешкодили встановленню дійсного результату голосування.

Не можуть бути визнані істотними порушення, за яких оспорюване рішення безумовно не може бути визнане недійсним в силу прямої вказівки Закону.

Обґрунтовується доцільність регулювання окремою нормою Закону України «Про акціонерні товариства» положення щодо можливості залишення в силі (відмови у визнанні недійсним) правочину, у вчиненні якого наявна заінтересованість, за умови, якщо наявна хоча б одна з чотирьох обставин, передбачених Законом України «Про акціонерні товариства».

У підрозділі 2.2. «Статут юридичної особи як правовий приватний акт і підстава виникнення цивільних прав та обов’язків» висвітлюються питання статуту юридичної особи як правового приватного акта і підстави виникнення цивільних прав.

Обґрунтовується доцільність розуміння статуту юридичної особи як локального правового акта нормативного та індивідуального характеру, за допомогою якого здійснюється локальне правове регулювання у конкретній юридичній особі із урахуванням можливостей, що надаються диспозитивними нормами законодавства, чи деталізації останнього, і можуть наставати цивільно-правові наслідки для учасників та співробітників юридичної особи .

Статут юридичної особи доцільно розглядати правовим приватним актом і юридичним фактом цивільного права, що може створювати цивільно-правові наслідки у вигляді виникнення цивільних прав (з набранням чинності статуту в засновників юридичної особи виникають корпоративні права та обов’язки), зміни цивільних прав (зміна статуту може бути підставою виникнення, зміни або припинення певних цивільних прав та обов’язків у носіїв корпоративних прав), або припинення цивільних прав (зміна або скасування/визнання недійсним статуту тягне припинення корпоративних прав учасників, може бути підставою припинення інших цивільних прав, пов’язаних з викликаним цим припиненням юридичної особи).

Виявляється правова природа модельного статуту як нормативно-правового акта, який містить норми статуту, що стає установчим документом в силу волевиявлення вищого органу юридичної особи про застосування в її діяльності модельного статуту як установчого документу.

Доводиться, що серед існуючих типових і примірних правових актів модельні статути схожі своєю обов’язковою силою з типовими статутами (договорами) і відрізняються від примірних статутів (договорів), умови яких узгоджуються сторонами або діють як звичаї ділового обороту.

Модельний статут має ознаки дуалістичної правової природи нормативно-правового акта і ненормативного правового акта індивідуальної дії, що проявляється в його дії як затвердженого органом державної влади публічно-правовим актом, обов’язковим для невизначеного кола осіб, і як внутрішній (локальний) правовий акт юридичної особи, обов’язковим для визначеного кола осіб – учасників (засновників) і самої юридичної особи.

Розділ 3. «Правовий публічний акт як підстава виникнення цивільних прав та обов’язків» складається з двох підрозділів, у яких висвітлюються рішення суду й акти державної реєстрації права як правові публічні акти і підстави виникнення цивільних прав та обов’язків.

У підрозділі 3.1. «Рішення суду як правовий публічний акт і підстава виникнення цивільних прав та обов’язків» досліджуються рішення суду як правовий акт і підстава виникнення цивільних прав та обов’язків.

За функціональним призначенням і правовими наслідками рішення суду доцільно розглядати актом правосуддя, що захищає права, та юридичним фактом, який в поєднанні з фактами, що відбулися до, або відбудуться після і поза процесом, породжує, змінює або припиняє матеріальні правовідносини, оскільки рішення суду створює неоспоримість і визначеність права, а відтак виступає обставиною, що тягне настання певних юридичних наслідків.

Як юридичний факт цивільного права рішення суду акумулює відповідний юридичний склад, або самостійно започатковує (змінює, припиняє) цивільні права та обов’язки у випадках, встановлених актами цивільного законодавства.

Судове рішення як юридичний факт цивільного права може створювати, змінювати або припиняти цивільні права та обов’язки у випадку задоволення матеріально-правових вимог про визнання, присудження, встановлення, зміну, припинення цивільних прав та обов’язків.

Доводиться доцільність розрізнення рішення суду як підстави виникнення цивільних правовідносин і як засобу примусового виконання існуючих прав, що випливають з договору або з інших підстав (зокрема, таким є рішення суду про стягнення заборгованості).

Рішення суду як підстава виникнення цивільних правовідносин передбачає зміну стану цивільних правовідносин, на відміну від примусового виконання цивільних прав і обов’язків на підставі рішення суду як способу юрисдикційного здійснення цивільних прав і обов’язків.

У підрозділі 3.2. «Акт державної реєстрації прав як правовий публічний акт і підстава виникнення цивільних прав та обов’язків» досліджуються особливості акта державної реєстрації прав як правового публічного акта і підстави виникнення цивільних прав та обов’язків.

Для цілей захисту інтересів добросовісності і стабільності цивільного обороту обґрунтовується доцільність збереження державної реєстрації права власності при його переході у зв’язку з укладенням сторонами правочину, що тягне перехід права власності, який в наступному визнається судовим актом недійсним в силу нікчемності.

Доводиться недоцільність визнання примусового анулювання (визнання недійсною) державної реєстрації у зв’язку з недійсністю правочину, який виступив підставою для реєстраційних дій.

Державна реєстрація не є цивільно-правовим наслідком правочину, в той час як його недійсність здатна викликати недійсність лише тих наслідків, на які він безпосередньо спрямований (цивільно-правових наслідків).

Неприпустимість «автоматичної» недійсності акта реєстрації обумовлена правовою природою акта державної реєстрації права як правового публічного акта ненормативного характеру, для якого законом передбачено спеціальну процедуру оспорювання (як самостійна вимога), яка здійснюється в порядку, передбаченому для визнання недійсними ненормативних правових актів або дій державних органів.

Акт державної реєстрації прав на нерухоме майно не є нормативним, чи ненормативним правовим актом, відповідно, його не можна оспорювати в порядку, передбаченому для оспорювання правових актів, оскільки акт державної реєстрації права безпосередньо не створює право; він лише «визнає» і «підтверджує» його.

Оскільки до змісту правочину не входить участь в реєстраційних процедурах, дії з їх вчинення (тобто, заяви) мають самостійне правове значення, що не охоплюється правовими наслідками недійсності правочину.

З огляду на самостійність існування правочину та акта державної реєстрації права, визнання правочину недійсним автоматично не тягне за собою скасування (недійсність) акта державної реєстрації речового, іншого суб’єктивного цивільного права, зареєстрованого актом державної реєстрації на підставі правочину, визнаного в наступному недійсним.

Визнання судом правочину недійсним не виключає можливість існування реєстраційних дій, а як наслідок, і зареєстрованого права, так як зазначене визнання не анулює дія сторін по зверненню в реєстраційний орган із заявою про реєстрацію переходу права.