ПРИДБАННЯ КОРПОРАТИВНИХ ПРАВ ЯК ФОРМА ЗДІЙСНЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження; висвітлюється ступінь розробки проблеми дослідження; зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються мета і задачі дослідження, його об’єкт та предмет, а також методологічна основа; формулюється наукова новизна; зазначається практичне значення одержаних результатів дослідження та їх апробація.

Розділ 1 «Правова природа корпоративних прав» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Поняття, ознаки та організаційно-правові форми юридичних осіб корпоративного типу» на підставі аналізу законодавчих джерел, в яких визначається поняття корпоративних прав, а також вивчення наукових підходів до визначення групи юридичних осіб, учасникам яких ці права належать, запропоноване авторське поняття «юридична особа корпоративного типу» та виділені такі її ознаки: 1) об’єднання майна засновників при створенні юридичної особи; 2) наявність статутного (складеного) капіталу; 3) право власності юридичної особи на майно, передане засновниками як вклад до статутного (складеного) капіталу; 4) визначення в статутному (складеному) капіталі (майні) частки учасника, яка надає йому корпоративні права; 5) участь учасника такої організації в управлінні нею на основі корпоративних прав; 6) участь засновників (учасників) у розподілі доходів юридичної особи та ризиків в межах внеску, якщо більший розмір ризиків не встановлений законом чи установчими документами.

З урахуванням наведених ознак, юридична особа корпоративного типу визначена автором як організація, що створюється у формі підприємницького товариства та діє на основі об’єднання майна, а у випадках, передбачених законом, – і діяльності її учасників (засновників), частки яких визначаються у статутному (складеному) капіталі цієї організації і надають її учасникам (засновникам) корпоративні права.

Зважаючи на те, що юридична особа корпоративного типу є підприємницьким товариством, зроблений висновок, що вона може діяти в таких організаційно-правових формах, як: 1) акціонерне товариство; 2) товариство з обмеженою відповідальністю; 3) товариство з додатковою відповідальністю; 4) повне товариство; 5) командитне товариство та 6) виробничий кооператив.

У підрозділі 1.2 «Корпоративні права як елемент цивільного правовідношення» доводиться цивільно-правова зобов’язальна природа корпоративного правовідношення. Обґрунтовується, що суб’єктами корпоративних правовідносин виступають підприємницьке товариство та його учасники, зміст правовідносин становлять корпоративні права та обов’язки учасника і кореспондуючі їм права та обов’язки товариства, а об’єктом є дії, спрямовані на реалізацію цих прав та виконання обов’язків.

Автор розглядає наукові підходи, згідно з якими всі корпоративні права у зв’язку з їх відчужуваністю вважають майновими, однак обґрунтовує позицію, згідно з якою немайновими є, зокрема, право брати участь в управлінні юридичною особою корпоративного типу та інші права, які можуть передбачатись в установчих документах. Звертаючись до положення ч. 2 ст. 115 Цивільного кодексу України, в якій передбачено, що вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути, зокрема, «майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку», автор доводить, що ця норма Цивільного кодексу України встановлює виняток з правила про невідчужуваність деяких немайнових прав у поєднанні з майновими. Адже згідно з її положенням існують не лише майнові, але й інші (тобто немайнові) права, які також є відчужуваними, і більше того – можуть мати грошову оцінку, наприклад, немайнові активи.

Зважаючи на те, що право брати участь в управлінні справами юридичної особи корпоративного типу належить до немайнових прав інвестора, автор пропонує виключити його з переліку майнових прав акціонера, який міститься в ч. 1 ст. 6 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» та викласти її в такій редакції: «Акція – іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, а також немайнові права, в тому числі право на участь в управлінні акціонерним товариством та інші права, передбачені Цивільним кодексом України та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств, і законодавством про інститути спільного інвестування».

Розділ 2 «Договір про придбання корпоративних прав як правова форма здійснення інвестицій» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Загальнометодологічні засади дослідження інвестиційних договорів, спрямованих на придбання корпоративних прав» висвітлюються використані в роботі методи дослідження та визначається його основний напрям, розглядаються способи набуття корпоративних прав з точки зору їх класифікації на первісні та похідні. До первісних способів віднесені ті, за якими набуття суб’єктом корпоративних прав здійснюється вперше, тобто в обмін на внесок до статутного (складеного) капіталу юридичної особи корпоративного типу. Як похідні способи розглядаються такі, які опосередковують набуття особою корпоративних прав, що належали іншому суб’єкту.

На підставі аналізу чинного інвестиційного законодавства України зроблений висновок про те, що формами здійснення інвестицій є як первісні, так і похідні способи набуття корпоративних прав. Обґрунтовано, що при всіх цих формах здійснення інвестицій відбувається придбання корпоративних прав. І хоч сам термін «придбання» вживається в інвестиційному законодавстві лише щодо частки статутного капіталу юридичних осіб та акцій, автор доводить, що придбання корпоративних прав як їх оплатне набуття має місце в кожному разі і при заснуванні юридичної особи корпоративного типу, адже корпоративні права особа набуває в обмін на внесок в статутний (складений) капітал. Позиція автора підтверджується пп. «б» п. 14.1.81 ст. 14 Податкового кодексу України, з якої випливає визначення прямої фінансової інвестиції як господарської операції, яка передбачає придбання корпоративних прав шляхом внесення коштів або майна безпосередньо до статутного капіталу юридичної особи.

До інвестиційних договорів, спрямованих на придбання корпоративних прав, автором віднесені договори, що є правовими формами здійснення інвестицій шляхом: заснування юридичної особи корпоративного типу (засновницький договір); придбання акцій додаткової емісії; придбання частки (паю) в статутному (складеному) капіталі юридичної особи корпоративного типу у разі його збільшення; придбання акцій під час їх обігу на вторинному ринку цінних паперів та придбання частки (паю), що відчужується учасником юридичної особи корпоративного типу чи самою юридичною особою, яка її викупила в останнього. Цією групою договорів визначаються обсяг та межі дисертаційного дослідження.

У підрозділі 2.2 «Форма та порядок укладення інвестиційних договорів, спрямованих на придбання корпоративних прав» автор розглядає порядок укладення кожного з досліджуваних договорів. Обґрунтовується висновок про те, що інвестиційні договори, спрямовані на придбання корпоративних прав, є консенсуальними і вважаються укладеними, якщо сторони досягли згоди з усіх їхніх істотних умов у простій письмовій формі, а у випадках, встановлених законом чи угодою сторін, – з моменту нотаріального посвідчення договору.

Автором обґрунтовано позицію про доцільність внесення змін до порядку реалізації акціонером приватного акціонерного товариства переважного права на придбання акцій додаткової емісії. Так, в ч. 3 ст. 27 Закону України «Про акціонерні товариства» запропоновано встановити термін для подання акціонером заяви на реалізацію переважного права за 20 днів до початку розміщення акцій у зв’язку з необхідністю вказувати в повідомленні інвесторам-третім особам кількість цінних паперів, що залишилась до придбання після реалізації переважних прав акціонерами. Не пізніше, ніж за 15 днів до початку розміщення, товариство повинно надсилати відповідне повідомлення потенційним інвесторам, які не є акціонерами товариства.

В Законі України «Про господарські товариства» запропоновано встановити оптимальну процедуру збільшення статутного (складеного) капіталу товариства з обмеженою відповідальністю, повного та командитного товариств, яка б дозволила враховувати інтереси всіх учасників цих юридичних осіб. Обґрунтовано, що відповідні рішення повинні прийматись одноголосно всіма учасниками названих товариств. При цьому, за загальним правилом, кожен учасник товариства має право на збереження розміру його частки у статутному (складеному) капіталі. Можливість перерозподілу часток може бути передбачена установчими документами.

З метою забезпечення інтересів вкладників командитне товариство повинно надавати їм можливість здійснити додаткові вклади у сумі, яка дозволить зберегти сукупний розмір часток вкладників у складеному капіталі. У разі якщо бажання придбати додаткову частку виявили декілька вкладників, вона розподіляється між ними пропорційно до розмірів належних їм часток.

В ч. 3 ст. 53 Закону України «Про господарські товариства» та в абз. 2 ч. 2 ст. 147 ЦК України запропоновано встановити обов’язок учасника товариства з обмеженою відповідальністю, який має намір відчужити належну йому частку у статутному капіталі, надсилати письмове повідомлення про це іншим учасникам товариства. З метою реалізації переважного права на придбання цієї частки учасник повинен надсилати про це письмову заяву на ім’я відчужувача протягом встановленого строку. У разі відчуження придбаної в учасника частки (її частини) самим товариством запропоновано встановити аналогічний порядок дотримання переважних прав інших учасників на її придбання.

У підрозділі 2.3 «Зміст інвестиційних договорів, спрямованих на придбання корпоративних прав» розглянуто істотні умови досліджуваних інвестиційних договорів.

Невід’ємною умовою інвестиційного договору є предмет – інвестиція, здійснена у відповідних виді та формі. В результаті системного аналізу нормативно-правових джерел регулювання інвестиційних відносин автором зроблений висновок, що термін «інтелектуальні цінності» в інвестиційному законодавстві України вживається у значенні «майнові права інтелектуальної власності», які за Цивільним кодексом України вважаються майном. У зв’язку з цим автор вважає необґрунтованим розмежування майнових та інтелектуальних цінностей у ч. 1 ст. 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність». Враховуючи термінологію Цивільного кодексу України, а також зважаючи на те, які об’єкти цивільних прав можуть бути інвестиціями, в ч. 1 ст. 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність» запропоновано у визначенні поняття «інвестиції» слова «всі види майнових та інтелектуальних цінностей» замінити словами «всі види майнових та немайнових активів, які мають грошову оцінку…».

В силу прямої вказівки закону, а також виходячи з правової природи коментованих інвестиційних договорів, до їхніх істотних умов автором також віднесені умови про кількість та ціну інвестицій, строк їх внесення, форму здійснення та об’єкт інвестиційної діяльності. Невід'ємними для цих договорів автор вважає також умови про тип, клас та кількість акцій, а також розмір частки (паю) інвестора у статутному (складеному) капіталі.

Окремі види договорів про заснування юридичних осіб корпоративного типу повинні передбачати низку інших умов, які є для них істотними. Зокрема, до істотних умов засновницьких договорів повного та командитного товариств належать відомості, зазначення яких вимагається законом в установчих документах.

У підрозділі 2.4 «Права та обов’язки сторін інвестиційних договорів, спрямованих на придбання корпоративних прав» розглядається зміст зобов’язань сторін за інвестиційними договорами, спрямованими на придбання корпоративних прав.

Стороною кожного з досліджуваних договорів є інвестор. Оскільки сам лише факт прийняття особою рішення про вкладення інвестицій не зумовлює набуття нею статусу інвестора, в ч. 2 ст. 5 Закону України «Про інвестиційну діяльність» автор пропонує визначити поняття інвестора як «суб’єкта, який провадить інвестиційну діяльність шляхом вчинення юридичних та/або фактичних дій, спрямованих на вкладення майнових та немайнових активів, які мають грошову оцінку, в об’єкти інвестування».

Автор виділяє дві групи прав та обов’язків інвесторів за договорами про заснування юридичної особи корпоративного типу: 1) права та обов’язки, пов’язані з реєстрацією такої юридичної особи; 2) права та обв’язки, які виникають після державної реєстрації.

За інвестиційними договорами про придбання акцій додаткової емісії, а також про придбання частки (паю) у разі збільшення статутного (складеного) капіталу інвестор наділяється обов’язком здійснити інвестицію в статутний (складений) капітал юридичної особи-реципієнта, в обмін на яку юридична особа зобов’язується надати йому частку (пай) у своєму статутному (складеному) капіталі або акції, що посвідчують корпоративні права інвестора. Відповідно, інвестор отримує кореспондуюче обов’язку юридичної особи право на одержання акцій або частки (паю) в майні останньої, а юридична особа наділяється правом вимагати вкладення інвестицій у її статутний (складений) капітал.

За інвестиційними договорами про придбання акцій під час їх обігу на вторинному ринку цінних паперів та придбання частки (паю) похідним способом інвестор зобов’язується сплатити відчужувачу акцій (частки, паю) їх вартість (здійснити інвестиції), а відчужувач зобов’язується передати у власність інвестору належні йому акції або частку (пай). За змістом основного зобов’язання інвестор набуває право на отримання акцій, частки або паю, а їх відчужувач – право на їх оплату.

Обов’язок відчужувача частки (паю) передати їх інвесторові автор пропонує вважати виконаним з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі та обґрунтовує доцільність встановлення відповідної законодавчої норми в Цивільному кодексі та Законі України «Про господарські товариства». В такий спосіб здобувачка пропонує вирішити питання про момент переходу частки (паю) і корпоративних прав від однієї особи до іншої.

Здійснивши порівняльний аналіз цесії та індосаменту за їх правовою природою, автор робить висновок про необхідність застосування положень про відступлення права вимоги при переданні корпоративних прав, зокрема посвідчених акціями, у зв'язку з чим пропонує викласти друге речення ч. 3 ст. 163 ГК України в такій редакції: «Права, посвідчені іменними цінними паперами, передаються у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії)».

Розділ 3 «Захист прав інвесторів у сфері корпоративних відносин» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Застосування державно-правових гарантій захисту корпоративних прав інвесторів» аналізуються гарантії захисту прав інвесторів на основі прийнятого в науці поділу їх на групи.

Проаналізувавши гарантії від примусових вилучень і незаконних дій державних органів та їх посадових осіб, а також гарантії щодо компенсації і відшкодування збитків інвесторам, автор дійшла висновку, що в інвестиційному законодавстві України правові наслідки реквізиції, інших примусових вилучень та наслідки завдання збитків ототожнені та здійснена підміна понять. Так, поняття «відшкодування збитків» неодноразово підміняється поняттям «компенсація» і навпаки. Водночас автор підтримує наукову позицію, згідно з якою їх необхідно чітко розмежовувати, адже компенсація має місце у разі примусових вилучень, які завжди здійснюються на законних підставах, а підставою для відшкодування збитків є неправомірна поведінка.

Автор також звертає увагу на те, що ч. 1 ст. 10 Закону України «Про режим іноземного інвестування» до категорії збитків відносить моральну шкоду. Однак висновок про те, що збитками є виключно майнова, але не моральна, шкода з очевидністю випливає з назви та положень статті 22 Цивільного кодексу України «Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди». У сформульованій здобувачкою новій редакції ст. 10 Закону України «Про режим іноземного інвестування» ці аспекти враховані.

В контексті гарантії відшкодування збитків автором обґрунтовано положення про те, що відшкодуванню підлягають збитки, завдані суб’єктам інвестиційної діяльності не лише державними органами, як це передбачено чинним інвестиційним законодавством, але й органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування. Окрім того, збитки можуть бути завдані не лише внаслідок прийняття цими органами незаконних актів (рішень), як це зазначено в Законі України «Про інвестиційну діяльність», але й внаслідок їхніх незаконних дій та бездіяльності. Крім наведеного, в законодавстві про режим іноземного інвестування здобувачка пропонує поширити дію гарантії відшкодування збитків на всіх суб’єктів інвестиційної діяльності, а не обмежувати її дію виключно іноземними інвесторами.

У підрозділі 3.2 «Цивільно-правові способи захисту корпоративних прав інвесторів» аналізуються цивільно-правові способи захисту прав та законних інтересів з точки зору їх потенційної можливості бути застосованими для захисту корпоративних прав інвестора.

Автор вважає, що корпоративні права інвестора можуть бути захищені, зокрема, шляхом: визнання права власності на акцію, частку або пай; визнання правочину, вчиненого з перевищенням повноважень щодо представництва юридичної особи, недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення, зокрема, у формі визнання недійсним рішення органу товариства; примусове виконання обов’язку в натурі (зокрема, виплати нарахованих дивідендів, виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці інвестора у статутному (складеному) капіталі, у разі його виходу з товариства та ін.); відшкодування збитків; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Підставою для визнання недійсним рішення вищого органу товариства є, зокрема, відсутність кворуму. З метою уникнення ситуацій, коли кворум відсутній без участі у загальних зборах учасника, що вибув, автор пропонує в ст. 55 та ст. 69 Закону України «Про господарські товариства» встановити таке правило: «Вирішення питання про прийняття або відмову в прийнятті правонаступника (спадкоємця) в товариство здійснюється вищим органом без врахування частки учасника, що вибув».

Оскільки перевищення повноважень виконавчого органу може мати наслідком порушення корпоративного права інвестора на участь в управлінні юридичною особою, автор вважає, що з позовом про визнання недійсним правочину, вчиненого з перевищенням повноважень щодо представництва юридичної особи, може звертатись до товариства і до третьої особи-сторони такого правочину сам інвестор, тому пропонує абз. 2 ч. 3 ст. 92 ЦК України викласти в наступній редакції: «У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа або інша заінтересована особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження».