ПРИНЦИП ЗМАГАЛЬНОСТІ ТА ДИСПОЗИТИВНОСТІ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, висвітлюється ступінь наукової розробки проблеми дослідження, науково-теоретична основа дисертаційної роботи, зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами, визначається мета і завдання, об’єкт і предмет наукового дослідження, його методологічна основа, а також формулюється в концептуальному вигляді наукова новизна, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, їх апробація, вказуються публікації за темою дослідження.

Розділ 1. “Правове регулювання принципів змагальності та диспозитивності в цивільному процесі України” складається з чотирьох підрозділів, висновків до розділу, в яких на основі теоретичних розробок з урахуванням історичного матеріалу дореволюційних, радянських і сучасних процесуалістів, а також норм процесуального законодавства здійснюється аналіз етапів розвитку принципів змагальності й диспозитивності в цивільному процесуальному праві, формулюються поняття принципів, встановлюється їхня правова природа та зміст.

У підрозділі 1.1. “Історичні витоки принципів змагальності та диспозитивності в цивільному процесі” досліджується історичний розвиток принципів змагальності й диспозитивності, аналізуються різні наукові підходи до визначення поняття та змісту зазначених принципів, відзначається взаємозв’язок принципів змагальності й диспозитивності в науці цивільного процесуального права, що надав підстави для подальшого спільного наукового аналізу зазначених принципів.

Встановлено, що розвиток принципів змагальності й диспозитивності цивільного процесуального права України відбувався циклічно, від регулювання місцевими звичаями до кодифікації цивільного процесуального законодавства на засадах змагальності й диспозитивності цивільного процесу.

Обґрунтовується теза про те, що джерело розвитку принципів змагальності й диспозитивності цивільного процесуального права полягає в конкуренції протилежних тенденцій розвитку досліджуваних правових явищ. Звертається увага на ускладнення внутрішньої структури зазначених принципів, зокрема збільшення елементів і ускладнення внутрішніх зв’язків між ними. Для принципу диспозитивності це втілилось у розширення диспозитивних повноважень осіб, які беруть участь у справі, з одного боку, і посилення активності суду в процесі – з іншого. Для принципу змагальності – у покладення обов’язків доказування на осіб, які беруть участь у справі, та в той самий час наділення суду повноваженнями з установлення дійсних обставин справи.

У підрозділі 1.2. “Поняття та загальна характеристика принципу диспозитивності в цивільному процесі України” досліджується правова природа принципу диспозитивності, його сутність та зміст.

Пропонується основним змістом зазначеного принципу вважати ініціативу заінтересованих осіб. Причому ініціативу органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси, слід розглядати як доповнення принципу диспозитивності. Суб’єктами диспозитивних прав пропонується визнавати тільки осіб, які беруть участь у справі, і тільки тих з них, хто має заздалегідь сформований конкретний юридичний інтерес у результаті розгляду справи (націленість на певний правовий результат).

Надається визначення принципу диспозитивності цивільного процесуального права як основній ідеї, що виражає свободу учасників процесу, які мають у справі матеріально-правовий та процесуальний інтерес, здійснювати свої матеріальні права для захисту суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів засобами, встановленими цивільним процесуальним законодавством.

У підрозділі 1.3. “Поняття та загальна характеристика принципу змагальності в цивільному процесі України” досліджується правова природа принципу змагальності, його сутність та зміст.

Звертається увага, що, незважаючи на значні зміни, які відбулися в законодавстві, детальної розробки визначення принципу змагальності в науці процесуального права не має, відсутній єдиний підхід до регламентації обов’язків сторін у змагальному процесі, а головне – до встановлення оптимального співвідношення процесуальної діяльності сторін і активності суду в процесі доказування.

Надається визначення принципу змагальності цивільного процесуального права як основній ідеї, що відображає конкуренцію осіб, які беруть участь у справі, та їхнє право самостійно вчиняти певні дії задля ефективного відстоювання своєї точки зору й обмеження можливості кожного з них односторонньо впливати на результат судового розгляду, при активній ролі суду, наділеного функціями щодо здійснення правосуддя та керування цивільним процесом з метою здійснення правосуддя.

У підрозділі 1.4. “Співвідношення і взаємодія принципів змагальності та диспозитивності в цивільному процесі України” досліджується взаємодія принципів змагальності й диспозитивності між собою.

Підкреслюється, що розширення чи обмеження сфери застосування принципу диспозитивності приводить до зміцнення або обмеження принципу змагальності.

Робиться висновок, що принцип диспозитивності та принцип змагальності тісно пов’язані й взаємодіють між собою, але мають різну спрямованість і зміст. Так, принцип диспозитивності впливає на процесуальні права сторін, якими сторони можуть скористатися на власний розсуд, однак це не стосується їхніх процесуальних обов’язків, а принцип змагальності, у свою чергу, безпосередньо регулює дії сторін у самому процесі розгляду й вирішення конкретної справи, а також дії суду (зокрема, ті, що стосуються збирання й дослідження доказів).

Розділ 2. “Реалізація принципів змагальності та диспозитивності в цивільному процесі України” складається з трьох підрозділів, висновків до розділу і присвячений дослідженню актуальних проблем реалізації принципів змагальності й диспозитивності в позовному провадженні та встановленню особливостей реалізації принципів диспозитивності й змагальності в наказному та окремому провадженнях цивільного процесу України. Окремий підрозділ присвячений особливостям реалізації принципів змагальності й диспозитивності під час розгляду цивільних справ у апеляційній та касаційній інстанціях.

У підрозділі 2.1. “Дія принципів змагальності та диспозитивності в позовному провадженні” основна увага приділяється питанням реалізації принципів змагальності й диспозитивності в позовному провадженні. На основі теоретичних розробок сучасних учених-процесуалістів, а також з урахуванням практики судів виявляються проблеми реалізації принципу диспозитивності.

Обґрунтовується необхідність розширення диспозитивних прав основного суб’єкту цивільних процесуальних правовідносин – позивача. Пропонується закріпити нове процесуальне право позивача – право на пред’явлення додаткової вимоги, що пов’язана із первісним предметом позову.

Підкреслюється, що в судовій практиці непоодинокі випадки неправильного визначення процесуального становища прокурора, органів державної влади та місцевого самоврядування, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Таким особам надають процесуального становища позивачів. Обґрунтовується, що прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини при визначенні процесуального становища в разі звернення до суду на захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів не можуть займати процесуальне становище позивача, оскільки не є стороною спірних матеріальних правовідносин, не мають матеріально-правового інтересу і діють виключно внаслідок спеціальних повноважень, наданих державою для захисту прав, свобод та інтересів осіб, державних чи суспільних інтересів.

Обґрунтовується теза про те, що відмова від суб’єктивного матеріального права і відмова від позову є самостійними діями, що мають різну цільову спрямованість і різні процесуальні наслідки. Розмежовуються такі процесуальні інститути, як відмова позивача від позову і відмова позивача від суб’єктивного матеріального права.

Пропонується при прийнятті судом відмови позивача від первісного позову, у разі існування зустрічного позову, розглядати вимоги, заявлені за зустрічним позовом, незалежно від такої відмови у зв’язку з тим, що відповідач, пред’являючи зустрічний позов, реалізує принцип диспозитивності.

У підрозділі 2.2. “Дія принципів змагальності та диспозитивності в інших видах цивільного судочинства” досліджується дія принципів змагальності й диспозитивності в наказному та окремому провадженнях цивільного процесу України.

Звертається увага на те, що закон виділяє наказне провадження як самостійний вид цивільного судочинства, але практично цього не досягається: відсутня чітка процедура розгляду заяви; судовий процес є одностороннім; учасниками процесу фактично є лише суддя й заявник, а боржник є, по суті, формальною фігурою; достатніми доказами є документи, надані заявником, тощо. Такий стан речей не відповідає багатьом принципам судочинства, у тому числі принципам змагальності й диспозитивності.

Обґрунтовується необхідність передбачити обов’язок стягувача попередньо повідомляти боржника про намір звернутися до суду з вимогою про видачу судового наказу. У зв’язку з чим пропонується доповнити статтю 98 Цивільного процесуального кодексу України, що встановлює вимоги до форми і змісту заяви про видачу судового наказу, нормою, яка зобов’язує боржника додавати до заяви документ, що свідчить про повідомлення боржника про намір звернутися до суду.

Встановлено, що в окремому провадженні дія принципу змагальності обмежена. Незважаючи на те, що чинний Цивільний процесуальний кодекс встановлює, що справи окремого провадження повинні розглядатися з додержанням загальних правил за винятком положень щодо змагальності, зазначений принцип діє з певними обмеженнями.

У підрозділі 2.3. “Особливості реалізації принципу змагальності й диспозитивності в апеляційному та касаційному провадженнях” аналізується дія принципів змагальності й диспозитивності в апеляційній та касаційній інстанціях як основних стадіях перегляду судових рішень у цивільному процесі України.

Зроблено висновок про необхідність розгляду в рамках прояву зазначеного принципу діяльності сторін і суду як однаково важливих учасників процесу, правові наслідки дій яких визначають його результати. Тому гарантією реалізації принципів змагальності й диспозитивності є забезпечення оптимального балансу прав і обов’язків сторін і суду в змагальному процесі не тільки в суді першої інстанції, але й на стадіях перегляду судових рішень.

Встановлено, що апеляційне провадження не є повторним розглядом справи по суті, тому існують об’єктивні причини для встановлення заборони змінювати позов у суді другої інстанції. У касаційній інстанції взагалі не допускається подання нових доказів, однак обґрунтовується позиція, що сутність принципу змагальності слід розглядати не тільки з позицій формування доказового матеріалу у справі. Змагальність може і повинна розглядатися як набір взаємозалежних методів дослідження обставин справи й вирішення спору. Отже, не менше значення має такий прояв зазначеного принципу, як обґрунтування особами, які беруть участь у справі, своєї правової позиції.

У розділі 3. “Перспективи розвитку принципів змагальності та диспозитивності в цивільному процесі України” обґрунтовується необхідність удосконалення положень чинного законодавства, яке визначає зміст принципів змагальності й диспозитивності. У висновках до розділу запропоновано низку пропозицій щодо розвитку зазначених принципів і практики їх реалізації.

Пропонується для реалізації принципу змагальності в цивільному процесі України поєднати активність сторін та посилити керівну роль суду в доказовій діяльності, що приведе до більш справедливого здійснення правосуддя. Посилити керівну роль суду пропонується шляхом надання суду права самостійно витребувати докази, якщо у сторін, осіб, які беруть участь у справі, виникають труднощі у формуванні доказової бази, а довести обставини справи іншим способом неможливо.

Пропонуються як напрями перспектив розвитку принципів змагальності й диспозитивності: послідовне покладення на сторони відповідальності за повноту наданого ними доказового матеріалу, а також пов’язаних із цим ризиків; закріплення в Цивільному процесуальному кодексі України норми про зупинення провадження у справі за взаємною згодою сторін; узгодження положення Цивільного процесуального кодексу України з положеннями Закону України “Про безоплатну правову допомогу” щодо зміцнення інституту судового представництва шляхом встановлення гарантій забезпечення кваліфікованої юридичної допомоги особам, які беруть участь у справі, на безоплатній основі у випадках і в порядку, встановлених зазначеним законом.

Запропоновано здійснити нормативну регламентацію застосування медіації на стадії провадження у справі до судового розгляду після обміну сторонами відповідними документами. Нормативна регламентація примирної процедури на стадії провадження у справі до судового розгляду повинна здійснюватися одночасно з проголошенням примирення сторін як мети стадії, особливо з урахуванням засобів і можливих способів її досягнення. Такими засобами досягнення мети примирення сторін можуть бути виявлення обставин, що створюють умови для укладення мирової угоди, зняття протистояння між інтересами осіб, що сперечаються, і вказівка сторонам на переваги мирової угоди.

Встановлена необхідність зміцнення концепції представництва в судах, виходячи з того, що реалізація інших напрямів удосконалення процесуального законодавства можлива лише в умовах якісного надання юридичної допомоги.

Доведена відмінність безоплатної правової допомоги адвоката в цивільному процесі від участі органів прокуратури та Уповноваженого ВРУ з прав людини та обґрунтована теза про необхідність і актуальність безоплатної допомоги в цивільному процесі.

Звертається увага на необхідність узгодження положення Цивільного процесуального кодексу України із Законом України “Про безоплатну правову допомогу” шляхом закріплення в Цивільному процесуальному кодексі положення про право на безоплатну правову допомогу.