ПРОКУРОР У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ З ПЕРЕГЛЯДУ СУДОВИХ РІШЕНЬ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету, задачі, об’єкт і предмет, розкрито наукову новизну роботи, теоретичне та практичне значення, а також форми апробації одержаних результатів.

Розділ 1 «Загальні положення участі прокурора у кримінальному провадженні з перегляду судових рішень» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Становлення інституту участі прокурора у кримінальному провадженні з перегляду судових рішень» дисертант послідовно аналізує основні етапи розвитку названого інституту з часів Русі і до сьогодні. Враховуючи, що донині в істориків та юристів не має єдиної думки щодо існування у період Русі подібних до сучасних стадій переглядів судових рішень та участі в них прокурора або спеціально уповноваженого державного органу, автор доходить такого висновку: у даному випадку потрібно виходити із компетенції органів судочинства того часу, яка відрізнялася лише за сукупностями ознак і властивостей конфліктів, що розглядалися, а це, в свою чергу, не що інше, як змішана підсудність справ – територіальна та спеціалізована. Дисертант дотримується думки, що інститут участі прокурора у кримінальному провадженні з перегляду судових рішень запроваджено 16 травня 1722 р. у зв’язку з призначенням Прокурора у Малоросійську Колегію, яка визнавалась апеляційною інстанцією. Головний акцент зроблено на дослідженні норм Статуту кримінального судочинства 1864 р., ідеї та положення якого автор вважає актуальними і сьогодні.

У підрозділі 1.2 «Правова природа участі прокурора у кримінальному провадженні з перегляду судових рішень» дисертант розглядає дискусійні питання щодо розуміння сутності та змісту діяльності прокурора у кримінальному провадженні з перегляду судових рішень. Узагальнюючи думки дослідників ХІХ–ХХІ століть автор доходить висновку, що їх позиції у більшості випадків базуються на тих відносинах в державі, сучасниками яких вони були. Здобувач вважає, що формування ґрунтовних думок з цього приводу припадає на судову реформу 1860-х рр., а основна увага вчених того часу (М.А. Буцковський, М.В. Муравйов, М.М. Розін, І.Я. Фойницкий) була прикута до розуміння правової природи прокурора у кримінальному провадженні з перегляду судових рішень через виконання ним функції обвинувачення. Однак під час панування радянської доктрини такі погляди піддано критиці (В.Г. Даєв, І.І. Мухін, М.Л. Шифман), а сутність діяльності прокурора у кримінальному провадженні з перегляду судових рішень пов’язувалась винятково з наглядовою функцією. Дисертант розглядає ці підходи, як такі, що продиктовані тогочасною ідеологією, яка тотально панувала не тільки у державі, а й у свідомості її громадян, ґрунтуючись при цьому на досить потужних, законодавчо визначених повноваженнях прокурора. На сучасному етапі розвитку кримінально-процесуального законодавства автор поділяє думку В.Т. Маляренка щодо покладення на прокуратуру функції підтримання державного обвинувачення не тільки в суді, й протягом усього кримінального процесу. За такою формулою прокурор матиме право здійснювати обвинувальні функції на всіх стадіях кримінального процесу, який стане змагальним від початку до кінця. При цьому поняття „державне обвинувачення” не розглянуто лише з позицій обвинувального характеру. На думку дисертанта, його сутність набагато ширша, адже нерозривно пов’язана як із захистом інтересів держави та суспільства, так і з дотриманням прав кожного учасника процесу, що, в свою чергу, зумовлює покладання на прокурора обов’язку ініціювання перегляду всіх неправосудних судових рішень та вимагає підтримання обвинувачення, заснованого на законі й суспільній користі.

У підрозділі 1.3 «Прокурор у кримінальному провадженні з перегляду судових рішень в зарубіжних країнах» досліджуються специфічні ознаки кримінально-процесуального законодавства постсоціалістичних, романо-германських та англосаксонських країн. Аналізуючи КПК Російської Федерації, здобувач позитивно оцінює закріплення широкого кола прокурорів (державний обвинувач і вищестоящий прокурор), які наділені правом оскаржувати судове рішення, та відсутність інституту повернення справи прокурору на додаткове розслідування зі стадії перегляду судових рішень. Автор вважає слушною думку білоруського законодавця про закріплення у КПК норми, яка зобов’язує уповноваженого прокурора оскаржувати незаконні рішення суду, а не тільки надає йому право на таке оскарження. Дисертант визнає спірним положення КПК Республіки Вірменія щодо визначення місця нововиявлених обставин як підстави принесення касаційного протесту поряд із порушенням матеріальних чи процесуальних прав учасників процесу у системі перегляду судових рішень. Адже вказане змішування двох різних за змістом та процедурою проваджень вбачається не досить вдалим. Позитивно оцінюється підхід німецького законодавця, який визначає, що у разі подання прокурором скарги на судове рішення в інтересах засудженого її відкликання неможливе без згоди останнього, оскільки у вітчизняному законодавстві таке обмеження встановлено лише для захисника. Визнаються спірними процедурні норми КПК Німеччини, які передбачають, що при оскарженні місцевий суд здійснює передачу матеріалів справи до прокуратури, яка пересилає їх до прокуратури при апеляційному суді, після чого матеріали передають голові апеляційного суду. З огляду на завантаження вітчизняної судової системи вдалими вбачаються обмеження німецького законодавця при оскарженні в апеляційному порядку вироків з призначенням покарань у вигляді незначних грошових штрафів. При розгляді КПК Франції дисертант звертає увагу на положення щодо подання апеляційної скарги із запізненням, з порушенням установленого порядку. У такому разі суд відмовляє в її розгляді, а якщо вона є необґрунтованою – підтверджує оскаржене рішення, в обох випадках скаржник мусить сплатити судові витрати, але якщо апеляцію приніс прокурор, витрати відшкодовуються з державної скарбниці. Розглядаючи законодавство Великої Британії та США, дисертант вказує на суттєві обмеження прав прокурора на оскарження судових рішень порівняно з іншими учасниками процесу. Автор наголошує, що запозичення у вітчизняну модель судочинства норм іноземних держав має відбуватися винятково із врахуванням власних традицій та досвіду правозастосування.

Розділ 2 «Прокурор в апеляційному та касаційному провадженні з перегляду судових рішень» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Апеляційний та касаційний перегляд судових рішень в контексті міжнародних стандартів» акцентується увага на необхідності ефективної імплементації та застосування норм міжнародно-правових актів як основного засобу підвищення ефективності кримінального судочинства. У цьому зв’язку автор звертає увагу на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Екбатані проти Швеції», яке визначає провадження у кримінальній справі як єдине ціле, а захист, який надається ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не припиняється з рішенням у справі суду першої інстанції. Водночас у справах «Делькорт проти Бельгії» та «Сокуренко і Стригун проти України» Європейським судом визнано, що ст. 6 Конвенції не зобов’язує держав-учасниць Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди, однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у ст. 6 Конвенції. Разом із тим, ґрунтуючись на підходах І.Я. Фойницького щодо недопущення нескінченного кола судових переглядів, позиціях Європейського суду з прав людини (у справах «Єлоєв проти України» та «Новік проти України») стосовно принципу правової визначеності, дисертант наводить дані судової статистики, зокрема: за 2009–2011 рр. апеляційними судами України в середньому скасовано вироки стосовно 6554 осіб, з яких лише щодо 842 (12,84 %) постановлено нові вироки, а щодо 4103 (62,6 %) справи направлено на новий судовий розгляд. Однак судді місцевого суду мають навантаження (кількість справ і матеріалів) майже у двадцять разів більше, ніж судді апеляційного суду.

Така ситуація не тільки створює для учасників процесу нові етапи судової тяганини, а й яскраво свідчить про нехтування засадою правової визначеності. З опитаних автором респондентів: 61 % (працівники прокуратури – 62 %, судді – 60 %) під час проведеного анкетування вказують на позитивний вплив позбавлення апеляційної інстанції можливості скасування вироку (постанови) з повторним поверненням однієї і тієї ж справи на новий судовий розгляд.

Як наслідок – дисертант не тільки підтримує позицію Європейського суду у справі «Юртаєв проти України», а й доходить висновку про необхідність позбавлення суду апеляційної інстанції можливості при скасуванні вироку (постанови) повторно повертати одну і ту ж справу на новий судовий розгляд. Розглядаючи повноваження касаційної інстанції щодо зміни судового рішення, автор визнає слушною думку І.Я. Фойницького: право змінювати вирок припускає право давати оцінку самій суті справи, що суперечить природі касаційного оскарження.

Отже, одна з підстав для скасування або зміни вироку, ухвали чи постанови у касаційному провадженні – невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого (п. 3 ч. 1 ст. 398 КПК України) – не може застосовуватися без розгляду матеріалів кримінальної справи та доказів, які покладено в основу рішення. Це, в свою чергу, явно суперечить не тільки ознакам справжньої „чистої касації”, а й власне правовій природі касаційного провадження, в основу якого покладено винятково перевірку дотримання норм матеріального та процесуального права під час провадження у справі. Водночас існування такої підстави негативно позначається на діяльності касаційного суду, адже породжує більше десятка тисяч касаційних скарг на рік, а скасування вказаної підстави суттєво розвантажить касаційну інстанцію.

Думку дисертанта підтверджено результатами опитування. Так, 53 % працівників прокуратури і 52 % суддів визнали неможливим внесення касаційною інстанцією змін до судового рішення без дослідження фактичних обставин справи та доказів.

У підрозділі 2.2 «Предмет оскарження прокурором судових рішень в апеляційному та касаційному провадженні» автор, підтримуючи позицію процесуалістів (М.В. Духовський, М.М. Розін, І.Я. Фойницький, В.Т. Маляренко, Г.П. Середа та ін.), вважає, що предметом оскарження прокурором в апеляційному та касаційному порядку є відповідне судове рішення як матеріально виражений підсумок вирішення певних правовідносин, які виникають на всіх стадіях кримінального процесу між його учасниками, на який (у випадку його неправосудності) спрямована діяльність прокурора (або інших учасників процесу) щодо його оскарження.

Дисертантом доводиться суперечливість значень назв судових рішень (вирок, ухвала та постанова), які вживаються у КПК України. При цьому наголошується: кожне судове рішення повинно мати такі обов’язкові властивості, як законність, обґрунтованість та вмотивованість, а вирок має бути справедливим. Зроблено висновок, що у КПК України не систематизовано та не конкретизовано визначення цих властивостей. Тому автор запропонував закріпити у вказаному кодексі відповідну норму, яка містила б роз’яснення вимог, які пред’являються до судового рішення. Це дало б змогу спростити і процесуальні норми, і їх тлумачення прокурором при оскарженні. Серед опитаних автором респондентів – 76 % (працівників прокуратури – 69 %, суддів – 89 %) висловилися, що у КПК України необхідно закріпити роз’яснення таких вимог до судових рішень, як законність, обґрунтованість, вмотивованість і справедливість.

Дисертант проаналізував та дослідив підстави оскарження судових рішень прокурором в апеляційному й касаційному порядку. Так, при розгляді порушень вимог кримінально-процесуального закону, які призводять до обов’язкового скасування вироку (постанови), автор доходить висновку, що законодавець акцентує увагу лише на правах обвинуваченого (підсудного), а тому, з точки зору балансу сторін, так само повинні бути забезпечені права та інтереси інших учасників процесу, які мають власний інтерес у справі в разі позбавлення їх використання або обмеження.

При дослідженні істотних порушень кримінального закону як підстави оскарження прокурором судових рішень автор поділяє думку М.С. Строговича, який стверджує: застосування закону, що не підлягає застосуванню, неминуче призводить до незастосування закону, який слід застосувати. Враховуючи викладене, дисертант вважає, що визначення прокурором неправильного застосування кримінального закону полягає у: 1) порушенні вимог Загальної частини Кримінального кодексу України; 2) неправильному застосуванні норм Особливої частини Кримінального кодексу України. Саме такий підхід охоплює будь-які можливі порушення вимог КК України, зокрема і неправильне трактування його норм.

У підрозділі 2.3 «Форма оскарження прокурором судових рішень в апеляційному та касаційному провадженні» досліджується передбачений кримінально-процесуальним законом послідовний порядок процесуальних дій прокурора (відображення процесуального рішення про оскарження судового рішення у визначеному акті (апеляція чи касаційна скарга), подання акта до відповідної судової інстанції у визначені законом строки, у необхідних випадках – доповнення, зміна або відкликання процесуального акта), які спрямовані на реалізацію завдань кримінального судочинства. На розвиток думки О.Ю. Костюченко для уніфікації та спрощення термінології кримінального процесу дисертантом запропоновано закріпити у КПК України єдиний уніфікований термін «касація» як форму звернення до касаційної інстанції. Розглядаючи проблему одночасної подачі апеляції (касації) вищестоящим та нижчестоящим прокурором, на яку звертав увагу Г.П. Середа, автор доходить висновку, що у разі незгоди із апеляцією нижчестоящого прокурора вищестоящий може доповнити або змінити її, а право відкликати апеляцію повинно належати прокурору, який її подав. На думку здобувача, існування інституту заперечень на апеляцію (касацію) повинно передбачати і закріплення у КПК України чіткої форми таких заперечень.

Дисертант також аргументує пропозицію щодо обмеження прокурора та інших учасників процесу у строках доповнення чи зміни апеляції (касації), мотивуючи це тим, що інші учасники процесу повинні мати певний час на вивчення доводів усіх апелянтів (касаторів) та формування власних заперечень на них і водночас зобов’язати суд негайно повідомляти інших осіб про доповнення чи зміну апеляції (касації). Така позиція законодавця унеможливила б доповнення чи зміну апеляції (касації) безпосередньо перед початком її розгляду та зменшила б зловживання сторін своїми правами.

У підрозділі 2.4 «Участь прокурора у розгляді справ в апеляційному та касаційному провадженні» дисертант піддає критиці положення ст. 354 КПК України щодо визначення судом першої інстанції дати призначення справи до розгляду в апеляції та ч. 1 ст. 383 КПК України, згідно з якою дату касаційного розгляду призначає суд, який прийняв відповідне рішення. Адже суди нижчої інстанції, призначаючи дату розгляду справи, не можуть врахувати завантаженість суддів апеляційного чи касаційного суду у визначений день. Це не тільки загальна кількість, а й предмет оскарження, оскільки на один і той самий день може бути призначено декілька скарг на перегляд кінцевих рішень суду, а на інший – скарги на постанову судді про обрання міри запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

При цьому, розвиваючи думку О.Ю. Костюченко щодо призначення справи виключно судом апеляційної інстанції, автор пропонує здійснювати зазначену процедуру за допомогою автоматизованої системи документообігу суду (ст. 16² КПК України). Тому що після надходження справи з апеляцією (або касацією) до відповідного суду ця система має визначити його склад, суддю-доповідача (у випадку касаційного оскарження йому повинен надаватися час для вирішення питання про витребування кримінальної справи), дату судового розгляду, виходячи із завантаженості суддів у цей день, і предмета апеляційного (касаційного) оскарження.

Дисертантом піддано сумніву застарілий спосіб оповіщення заінтересованих осіб про призначення справи до розгляду шляхом поміщення оголошення на дошці об’яв (ст. 360 КПК України) та вивішення оголошення у приміщенні касаційного суду (ст. 392 КПК України). Адже, зважаючи на сучасний стан розвитку технологій і стрімке поширення мережі Інтернет серед населення України та дію принципу гласності, автор вважає за необхідне вказані оголошення розміщувати саме в цій мережі, щоб забезпечити найбільш широке інформування населення із вказаних питань.

Автор аналізує положення Проекту КПК Робочої групи з питань реформування кримінального судочинства (реєстраційний
номер – 9700), яким створюється інститут письмового апеляційного провадження (перегляд справи без присутності сторін обвинувачення та захисту) і доходить висновку, що він може бути реалізований лише у справах приватного обвинувачення, оскільки складно уявити відсутність прокурора у справах публічного обвинувачення в судовому засіданні, зважаючи на його правову природу. Розглядаючи права прокурора під час розгляду справи в апеляційному (касаційному) суді, автор наголошує на необхідності нормативного закріплення інституту відмови від апеляції (касації) шляхом винесення відповідної постанови, погодженої із вищестоящим прокурором.

Розділі 3. «Прокурор у перегляді судових рішень за нововиявленими обставинами та Верховним Судом України» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами та Верховним Судом України» дисертант аналізує порядок розгляду справ (апеляційним чи касаційним судом) за нововиявленими обставинами, на підставі чого робиться висновок про неефективність таких положень та їх невідповідність інтересам суспільства і держави. Тому що, незважаючи на наявність матеріалів розслідування нововиявлених обставин, для правильного вирішення справи та постановлення законного й обґрунтованого рішення їх може виявитися замало. Адже ці матеріали можуть не надати суду повної картини фактичних обставин справи, що негативно вплине на прийняття рішення у справі та спричинить скасування попереднього вироку з направленням справи або прокурору, або до суду нижчої інстанції, а це є перекладанням обов’язку з прийняття свого рішення.

На думку автора, вказаний перегляд повинен розглядатися виключно судом апеляційної інстанції з обов’язковим проведенням судового слідства, оскільки саме таким чином суд, обравши для себе оптимальний порядок дослідження доказової бази, може безпосередньо пізнати всі фактичні обставини кримінальної справи, вирок у якій переглядається, одночасно зіставляючи їх із матеріалами розслідування нововиявлених обставин, заслухавши учасників процесу, провівши судові дебати, постановити законне, вмотивоване та обґрунтоване рішення.

Досліджуючи перегляд судових рішень Верховним Судом України, здобувач звертає увагу на недосконалість підстав такого провадження. Адже неоднакове застосування судом касаційної інстанції може відбуватися не тільки щодо норм кримінального закону, а й кримінально-процесуального, що, в свою чергу, зумовлює внесення відповідних змін до КПК України та Закону України «Про судоустрій та статус суддів».

У підрозділі 3.2 «Участь прокурора у провадженні з перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами» автор вказує: на цій стадії серед суб’єктів, які ведуть процес, є не тільки суд, а й прокурор, що суперечить правовій природі інститутів перегляду судових рішень. При розгляді таких підстав для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами, як фальсифікація доказів та зловживання прокурора, дізнавача, слідчого чи суддів під час провадження у справі, зроблено висновок про те, що наведені вище підстави у будь-якому разі проявляються у незаконній діяльності органів, які ведуть процес і підпадають під дію спеціальних норм Особливої частини Кримінального кодексу України, які стосуються злочинів у сфері правосуддя, пов’язаних із провадженням по справі цих осіб.

Як наслідок, на думку автора, диференціацію підстав перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами необхідно виводити винятково з групової приналежності зазначених у п. п. 1 та 2 ч. 2 ст. 400⁵ КПК України суб’єктів та їх ролі у кримінальному провадженні. Дисертант вказує на суттєві недоліки норм КПК України щодо: 1) формулювання норм, які регулюють право на перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами; 2) неконкретизованості переліку осіб, уповноважених на ініціювання такого перегляду; 3) відсутності належної форми звернення до прокурора про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами; 4) порядку реєстрації і розгляду таких звернень прокурором; 5) приводів і підстав до порушення такого провадження; 6) строків перевірки звернень як приводу до порушення провадження за нововиявленими обставинами; 7) повідомлення прокурором заінтересованих осіб про порушення такого провадження або відмову в цьому; 8) порядку оскарження рішень прокурора щодо призначення розслідування нововиявлених обставин чи відмови в цьому та внесені пропозиції з їх виправлення у чинному КПК України.

Водночас здобувач звертає увагу на запровадження кардинально іншого порядку проведення перегляду кримінальних справ за нововиявленими обставинами, на якому наголошували науковці та практики (Н.О. Громов, І.В. Вернидубов, В.Т. Маляренко), і обґрунтовує необхідність розгляду вказаної категорії кримінальних справ від подання заяви (клопотання) заінтересованою особою про перегляд саме судовою інстанцією, наділеною правом проведення судового слідства (у нашій системі їх лише дві: перша та апеляційна), а зважаючи на те, що розгляд такої справи відбувається як перегляд судового рішення, він має проводитись винятково у суді апеляційної інстанції.

У підрозділі 3.3 «Участь прокурора у провадженні з перегляду судових рішень Верховним Судом України» автором детально розглядаються сучасні проблеми на цій стадії кримінального процесу. Дисертант зазначає про винятковість цього перегляду судових рішень, що зумовлене не тільки підставами перегляду, а й особливостями допуску справи до розгляду та безпосереднім переглядом судових рішень.

Розглядаючи таку підставу перегляду судових рішень Верховним Судом України, як встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом, автор звертає увагу на значення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод для тлумачення та застосування норм кримінально-процесуальних кодексів та інших законодавчих актів, які стосуються цієї сфери.

Зважаючи на ст. 3 Конституції України, згідно з якою держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження та забезпечення її прав і свобод, що є головним обов’язком, дисертант піддає критиці положення КПК України щодо відсутності обов’язку у відповідного прокурора негайно реагувати на такі висновки міжнародної установи. Вказано, що право особи, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, на подання заяви про перегляд судового рішення має розглядатися лише як додаткова гарантія. Адже передусім – це обов’язок держави, яка допустила порушення прав людини та громадянина під час провадження у кримінальній справі. Саме держава в особі цілої системи її органів (органів дізнання, досудового слідства, прокурора і судів трьох інстанцій) не змогла здійснити законне розслідування та винести законне, обґрунтоване, вмотивоване і справедливе рішення у справі. Якщо вже держава береться за відновлення порушених прав, то повинна доводити їх до логічного завершення. На цій підставі автором запропоновано процедуру покладення обов’язку про ініціювання такого перегляду на Генерального прокурора України чи його заступника як прояв верховенства справедливості у кримінальному процесі України та реалізацію відповідальності держави через її відповідні органи, що суттєво наблизить судочинство до міжнародних стандартів. Також, зважаючи на вимоги Європейської комісії за демократію через право (Венеціанська комісія) та Дирекції зі співпраці Генеральної дирекції з прав людини та правових питань Ради Європи, дисертантом піддано критиці існування інституту допуску справи Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних та кримінальних справ до провадження у Верховному Суді України і запропоновано виключити даний інститут з норм чинного КПК України.