Бесплатное скачивание авторефератов |
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ! |
Увеличение числа диссертаций в базе |
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов |
Доставка любых диссертаций из России и Украины |
Каталог авторефератів / ІСТОРИЧНІ НАУКИ / Історія України
Назва: | |
Тип: | Автореферат |
Короткий зміст: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання, об’єкт і предмет, хронологічні та територіальні рамки дисертаційного дослідження, окреслено методи, наукову новизну та практичне значення її основних положень, наводяться отримані результати. Перший розділ “Історіографія і джерельна база роботи”, що складається з двох підрозділів, присвячений аналізу наукових праць із дослідженої теми та джерельної бази дослідження. У першому підрозділі “Стан наукової розробки проблеми” проаналізовано дослідження українських та зарубіжних науковців, присвячені проблемам функціонування радянського тоталітарного режиму в Україні. Історіографію проблеми представлено дослідженнями науковців радянського періоду, новітніми працями українських та зарубіжних учених. Історіографічна спадщина радянської доби (дослідження І. Богодиста, М. Івасюти, І. Кошарного, В. Масловського та ін.) характеризується надмірною апологетикою радянської політичної системи, тотальним засудженням “українського націоналізму”, ідеологічною заангажованістю у висвітленні політичного, соціально-економічного і культурного життя населення Західної України та Волині. Серед наукових досліджень цього періоду окремо слід виділити колективну роботу волинських істориків “Нариси історії Волинської обласної партійної організації”. Позитивною особливістю цього видання є наявність багатого фактологічного матеріалу, що ґрунтується на широкій, хоча й тенденційно підібраній джерельній базі. Другу групу історіографічних матеріалів становлять дослідження проблематики суспільно-політичної сфери життя українського народу повоєнного часу, які почали проводитися з набуттям Україною незалежності. У першій половині 1990-х рр. науковці отримали доступ до раніше суворо засекречених документів та матеріалів воєнної і післявоєнної радянської доби. У результаті їх аналізу з’явилися дослідження В. Барана, І. Біласа, О. Рубльова, Ю. Черченка та ін. Для них характерний аналітико-критичний підхід у вивченні генези і суті радянського тоталітарного режиму, його повоєнної політики на території Західної України. Формуванню наукового фундаменту для осмислення тоталітаризму на українському ґрунті сприяли наукові розвідки істориків української діаспори З. Книша, Г. Костюка, П. Мірчука та ін. Помітною подією новітньої української історіографії стала поява колективної монографії вчених Інституту історії України НАН України “Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ–ХХ ст.: Історичні нариси” (В. Литвин, О. Лисенко, Т. Вронська та ін.) та підсумкової публікації напрацювань групи істориків під керівництвом С. Кульчицького “Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси”. Дослідники охопили широке коло проблем, пов’язаних зі становленням і розвитком радянського тоталітарного режиму. Так, порушуючи питання відновлення комуністичної влади в 1944–1945 рр. у західноукраїнському регіоні, О. Лисенко вказує на суперечливий та неоднозначний характер цих процесів. На його думку, використання різними політичними силами (як ОУН, так і радянськими силовими органами) терористичних методів боротьби спровокували масштабний збройний конфлікт, який став одним зі складників трагедії, пережитої українським суспільством у 40–50-х роках ХХ ст. Подальше вивчення вітчизняними дослідниками радянської репресивної політики повоєнного періоду зумовило появу ґрунтовних праць, які характеризували окремі аспекти функціонування тоталітарної системи. Зокрема розробці низки питань щодо протистояння радянських силових органів та українського національного руху Опору під проводом ОУН і УПА присвятили свої роботи Д. Веденєєв, Г. Биструхін, А. Кентій, Ю. Киричук та ін.; висвітленню процесу депортацій, примусових переселень та репатріацій – І. Винниченко, К. Кондратюк, М. Куницький та ін.; антицерковних кампаній – О. Бажан, В. Войналович, О. Лисенко, В. Пащенко та ін. Загальною рисою цих наукових досліджень є те, що, висвітлюючи окремі аспекти діяльності радянської влади у повоєнний період, науковці торкалися проблем структурної організації силових органів, їх функцій та результатів діяльності на Волині. Значний науковий інтерес викликають дослідження Т. Вронської та М. Кучерепи, які хоча і стосуються періоду 1939–1941 рр., проте дають змогу з’ясувати особливості початкового етапу організації карально-репресивних органів, напрями їхньої роботи на західноукраїнських землях, зокрема на Волині. В останнє десятиріччя значно пожвавилися дослідження повоєнної історії Волинської області. Зокрема, у роботах В. Сергійчука, В. Дмитрука, В. Борщевича та ін. розглянуто особливості проведення депортаційних та переселенських акцій, застосування радянськими органами держбезпеки специфічних агентурних і військових засобів для знищення організаційних структур та провідних діячів ОУН та УПА на Волині, антицерковні кампанії. Українські вчені здійснили перші спроби історіографічного аналізу наукових праць, у яких досліджуються особливості радянського політичного терору в Україні загалом, (роботи С. Білоконя, М. Головка, О. Гринева, Р. Підкури, О. Рубльова й ін.) та в західноукраїнському контексті зокрема (наукові розвідки О. Гаврилюка, Й. Надольського, Г. Стародубець та ін.). За минулі роки чимало спроб осмислення радянської дійсності зробили зарубіжні вчені. Більшість російських істориків (А. Вольхін, В. Земсков, В. Лазарев, Г. Санніков, А. Плеханова та ін.) продовжують виявляти заполітизованість у дослідженні проблем протистояння українського повстанського руху та радянської влади у повоєнний період, проте їхні роботи містять значний фактичний матеріал щодо повоєнного реформування силових органів влади, зміни їх етнонаціонального складу, насильницького переміщення західноукраїнського населення шляхом депортацій тощо. Безперечну наукову цінність мають праці польських дослідників Г. Мотики, Т. Ольшанського, З. Польського та ін. Вони містять інформацію про діяльність радянського репресивного апарату в 1944–1953 рр. щодо місцевого населення – як польського, так і українського. Таким чином, у дослідженнях радянської тоталітарної системи в Україні проблема діяльності карально-репресивних органів на Волині ще повністю не відображена. Огляд історіографії показує, що історики впритул підійшли до теми, підняли її окремі проблеми в постановчому плані. Проте комплексного дослідження з обраної дисертаційної теми до сьогодення немає. У підрозділі “Джерельна база” проводиться аналіз історичних джерел, використаних під час написання дисертації. Найбільш значущими, на погляд автора, є неопубліковані документальні матеріали державних архівних установ України. За своїм характером вони поділяються на аналітичні, довідково-інформаційні та кримінальні справи на репресованих громадян. Значна частина аналітичних та довідково-інформаційних документів зберігається у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України та Центрального державного архіву громадських об’єднань України. Зокрема, документи фондів 3833 “Крайовий провід ОУН на західноукраїнських землях” та Р-2 “Рада міністрів Української РСР” ЦДАВОВУ дають змогу проаналізувати суспільно-політичну ситуацію у перше повоєнне десятиріччя на території Волинської області, з’ясувати окремі аспекти діяльності радянської карально-репресивної системи. Матеріали фондів 1 “ЦК Компартії України” та 57 “Колекція документів з історії Комуністичної партії України” ЦДАГОУ містять інформацію про тактику та стратегічні завдання, які ставилися Центральним проводом ОУН перед націоналістичним підпіллям та загонами УПА на Волині у боротьбі з більшовицьким режимом, дають можливість реконструювати соціально-економічні умови, що склалися у Волинській області протягом 1944–1953 рр. Цінний фактичний матеріал зосереджено у “Фонді друкованих видань” Галузевого державного архіву Служби безпеки України, де містяться матеріали про структуру повстанського підпілля на Волині, методи та прийоми агентурно-оперативної роботи органів держбезпеки щодо його ліквідації, загальна характеристика діяльності радянської влади у сферах ідеології, депортаційної та переселенської політики тощо. Документи республіканських архівів доповнюють матеріали Державного архіву Волинської області. Це протоколи засідань бюро обкому, інформації та доповідні записки райкомів, постанови республіканських та всесоюзних парторганів, які зберігаються у фондах П-1 “Волинський обласний комітет КП(б)У: 1940–1955”, П-6 “Горохівський районний комітет КПУ”, Р-6 “Виконавчий комітет Волинської обласної ради депутатів трудящих”, Р-919 “Відділ оргнабору робітників і переселення Волинського облвиконкому 1944–1949 рр.”. Зазначені документи дають змогу простежити процеси поновлення роботи радянських партійних, силових відомств в області, охарактеризувати їхню діяльність у різних сферах повоєнного життя Волині. Важливим джерелом у процесі вивчення карально-репресивної системи у Волинській області в 1944–1953 рр. стали архівно-кримінальні справи на репресованих громадян, які зберігаються у фондах Державного архіву Волинської області, Архіву управління Служби безпеки України у Волинській та Архіву управління Міністерства внутрішніх справ у Волинській області. Їх вивчення дає можливість з’ясувати характер та обставини арештів, пред’явлення звинувачень, особливості ведення слідства, судових засідань та відбуття покарання засудженими, а також процес їх реабілітації. Ці матеріали дають можливість вивчити специфіку структури репресивного механізму не лише у Волинській області, а й загалом методи та засоби роботи органів НКВС (МВС) та НКДБ (МДБ) на українських землях протягом 1944–1953 рр. Другу групу джерел складають опубліковані матеріали. Сюди відносять видані у радянський час тематичні документальні збірники, уміщені в яких урядові та партійні документи дають змогу простежити основні аспекти централізованої політики вищих органів влади в процесі радянізації щойно звільнених від німецько-фашистських загарбників регіонів. У розв’язанні поставленого завдання важливу роль відіграла джерельна база, представлена збірниками документів, упорядкованих членами редакційних колегій І. Біласом, В. Сергійчуком, Ю. Сливкою, О. Вовком, А. Кентієм та ін. Для висвітлення порушених у дисертаційному дослідженні питань використано опубліковані спогади осіб, які брали участь в національно-визвольних змаганнях на Волині (особливо в повоєнний період) та неопубліковані інтерв’ю очевидців тих подій. Останні дисертантці вдалося зібрати методом усного опитування волинян, котрі проживали на території області після звільнення її від нацистських загарбників. Незважаючи на суб’єктивізм цього пласту матеріалів, його наукова значимість є безперечною, даючи змогу реконструювати окремі події повоєнної історії Волині, з’ясувати вплив репресивної системи на долі пересічних мешканців краю. Особливе місце серед друкованих матеріалів займають періодичні видання, передусім республіканські та обласні газети. Наявні джерельні матеріали доповнюють одне одного і дають можливість з науковою неупередженістю підійти до аналізу теми дисертації. У другому розділі “Відновлення й організація силових органів влади” розглядається процес післявоєнного відновлення діяльності та структурування органів держбезпеки, внутрішніх справ, військових, судово-прокурорських інституцій, покликаних забезпечити утвердження радянської влади в регіоні. У першому підрозділі “Формування карально-репресивної системи” досліджено структуру карально-репресивного апарату в області, процес його реформування у зазначений історичний період. З початком звільнення Волині від нацистських загарбників у лютому 1944 р. розпочався процес відновлення й організації роботи партійних структур (обкомів, райкомів, міськкомів) та радянських, профспілкових, комсомольських органів. Для забезпечення безперебійної роботи і проведення низки перетворень у регіоні був поновлений силовий апарат влади на місцях. Карально-репресивну систему на Волині репрезентували органи наркомату внутрішніх справ (НКВС), наркомату держбезпеки (НКДБ) та структури військової розвідки “Смерть шпигунам” (ВКР “Смерш”). Складовими частинами цієї мережі стали також судові органи: військові трибунали, народні суди, суди вищих інстанцій та специфічний каральний орган – Особлива нарада (ОН). Своєрідний нагляд за їх діяльністю мали здійснювати органи прокуратури, у тому числі й військова прокуратура. Загалом мережа репресивних органів зберегла свій устрій ще з довоєнного періоду. НКВС та НКДБ мали як вертикальну, так і горизонтальну структуру. У вертикальній побудові основними ланками місцевих апаратів НКВС та НКДБ були обласні управління та районні і міські відділи, низовою ланкою – містечкові відділення та дільниці. Горизонтальна структура відзначалася величезною розгалуженістю й охоплювала різноманітні підрозділи. Основними одиницями у структурі обласних управлінь НКВС були відділи міліції і боротьби з бандитизмом та підрозділи прикордонних і внутрішніх військ (останні не входили до системи місцевих управлінь НКВС, а підпорядковувалося лише республіканському та всесоюзному керівництву). Протягом 1944–1953 рр. органи НКВС та НКДБ зазнавали серйозних реформувань, які були пов’язані передусім із перерозподілом владних повноважень у вищих ешелонах державного управління, хоча не менш важливими були й інші причини, зокрема неузгодженість дій силових органів у протиборстві з антирадянським рухом Опору. Тому було вжито заходів щодо зосередження керівництва антипідпільною діяльністю правоохоронних органів, спеціальних військ та інших воєнізованих структур у межах одного відомства – Міністерства державної безпеки, створення у його системі координаційно-кураторських підрозділів боротьби з націоналізмом. У другому підрозділі “Функції, завдання та напрями діяльності” вивчається функціональне призначення окремих карально-репресивних органів, їхні завдання та напрями діяльності в процесі радянізації Волинської області. Силові структури постійно перебували під контролем вищих партійних органів. Політичний устрій Радянського Союзу передбачав тотальний контроль над усіма сферами життя суспільства, а тому в діяльності правоохоронних органів, військ та спецслужб посилювалися карально-репресивні риси, які використовувалися як інструмент партійного керівництва для підтримки влади на місцях. У зв’язку зі значною активізацією у повоєнний період антирадянського руху Опору, особливо в Західній Україні, партійне керівництво в основному зосередило свою увагу здебільшого на моніторингу оперативно-військового, контррозвідувального та розвідувального напрямів діяльності силових органів. Відповідно на силові органи покладалася передусім оперативно-розшукова функція, в основі якої лежала агентурна робота. Загалом за період із 1 січня 1945 р. по липень 1946 р. у Волинській області було завербовано 5 671 особу, серед них – 596 агентів, 93 резиденти, 4 941 інструктор і 41 утримувач явочних та конспіративних квартир. На силові структури покладалася й слідча функція. Особливістю її у післявоєнний період було те, що в роботі правоохоронних органів, військ і спецслужб спостерігалася тенденція до підміни кваліфікованих слідчих дій власне репресивними заходами. Насилля, шантаж, побої та знущання були звичайним засобом дізнання, а кругова порука і професійна солідарність – звичним явищем в оцінці таких діянь органами прокуратури та військовими трибуналами. Контррозвідувальна функція полягала у виявленні й розшуку офіційних співробітників та агентури спецслужб країн, які воювали проти СРСР, а також зрадників Батьківщини й посібників окупантів серед радянських громадян та в частинах Червоної армії. В основному вона покладалася на ВКР “Смерш”, слідчі відділи прикордонних військ та структури МДБ. Ефективність цієї роботи на території Волинської області протягом усіх післявоєнних років була достатньо високою. Станом на 1 листопада 1950 р. в управлінні МДБ у Волинській області на оперативному обліку перебувала значна кількість “антирадянських елементів”: за 7 425 агентурними розробками і справами-формулярами проходило 7 730 осіб. Слід зазначити, що у процесі корінних перетворень на Волині каральні органи широко використовували систему репресивних методів, яка підкріплювалася посиленням кримінального законодавства. Порядок судочинства залишався достатньо спрощеним, як у форматі розгляду, так і в самій процедурі. Усі кроки на захист прав обвинувачуваних (презумпція невинності, право на адвокатський захист та оскарження вироку) мали лише формальний характер. Достатньо частими були випадки, коли під час розгляду справи у суді не передбачалася присутність свідків, а подекуди й самого обвинувачуваного. Поширеною була практика визначення відповідальності та кваліфікації “злочину” за станом “політичної доцільності”, термін ув’язнення та жорстокість покарання залежала від особи заарештованого. Фактично ігнорувалися положення нормативних актів про прокурорський нагляд за негласною роботою. А це означало відступ від цивілізованих норм судової діяльності та посилення позасудових репресій, що виявилося у відновленні роботи Особливої наради у структурі НКВС–МДБ. Упродовж 1944–1953 рр. ОН військ МДБ у Волинській області, за підрахунками автора, було засуджено 7 710 осіб. Отже, у перше повоєнне десятиріччя у Волинській області було відновлено карально-репресивну систему радянської влади зі всіма її структурними підрозділами. Реорганізація та координація діяльності цих структурних елементів спрямовувалася на підтримку і забезпечення функціонування місцевого державно-партійного апарату, а також швидку реалізацію суспільно-політичних та соціально-економічних перетворень у краї. У третьому розділі “Протистояння радянської каральної системи та українського національного руху” розкрито характер і зміст протиборства між українським самостійницьким рухом та сталінським режимом у повоєнний період на території області, з’ясовано наслідки розгортання громадянського конфлікту для суспільної свідомості і долі мешканців краю. У першому підрозділі “Боротьба з підпіллям ОУН та збройними формуваннями УПА” визначаються основні форми і методи боротьби радянського репресивного апарату з повстанцями на Волині. Відновлення радянської влади та роботи карально-репресивної системи ознаменували початок нового етапу боротьби українського національно-визвольного руху під проводом ОУН та УПА. Підтримуване місцевим населенням націоналістичне підпілля намагалось якщо не зупинити, то хоча б завадити швидкому інтегруванню області до системи “казарменого соціалізму”, що панував у СРСР. Тому державно-партійне керівництво серед першочергових завдань у регіоні ставило ліквідацію опозиції. Реалізація цієї програми була покладена передусім на карально-репресивні органи. Загалом їхню участь у боротьбі з повстанськими збройними формуваннями в західних областях України можна умовно поділити на два етапи. На першому етапі (1944–1946 рр.) головним завданням органів держбезпеки, внутрішніх справ і прикордонних військ була ліквідація великих озброєних груп. На другому (1947–1953 рр.) – основний удар спрямовувався на знищення глибоко законспірованого підпілля ОУН, його озброєних формувань та військових командирів УПА. Першими отримали завдання вести збройну боротьбу з українським національно-визвольним рухом у Волинській області партизанські загони під командуванням Д. Медведєва, С. Ковпака, О. Федорова та ін. Оскільки вони мали певний досвід боротьби з повстанцями, то не зазнали розформування, а були передані радянським керівництвом у підпорядкування НКВС. Партизанські загони активно використовувались для проведення військово-чекістських операцій та облав у лісових масивах. Окрім партизанів, до боротьби з озброєними групами УПА на території Волинської області протягом 1944–1946 рр. залучалися внутрішні війська НКВС, прикордонні частини Червоної армії та спецпідрозділи НКВС та НКДБ. Останні, завдяки отриманим розвідданим і агентурним донесенням, застосувавши наявний у регіоні військовий потенціал, хоча і завдали національно-визвольному руху значних втрат, проте ліквідувати його повністю не змогли. Перейшовши у глибоке підпілля, повстанці продовжували протистояти тоталітарній системі. Тому надалі карально-репресивні органи намагалися не лише безпосередньо знищити організаційну структуру націоналістів, а й дискредитувати націоналістичну ідеологію загалом, розірвати міцний зв’язок повстанців із народом, позбавити їх підтримки і таким чином подолати рух Опору в регіоні. Використовуючи засоби репресивного тиску – тотальне стеження і контроль за усіма сферами життя, радянська влада намагалися морально зламати волинян. Зокрема, через підозри у кадровій підтримці націоналістичного руху під пильний контроль органів держбезпеки потрапили всі навчальні заклади області. У школах і вузах розгорнулося викриття молодіжних націоналістичних організацій (у Луцькому, Володимир-Волинському педучилищах, Луківській, Торчинській середніх школах та ін.). Слідчі органи, підтасовуючи докази та свідчення, репресували найбільш активну та національно свідому частину молоді. Приклади силової розправи над студентами та учнями стали показовими методами роботи радянської карально-репресивної системи на Волині у післявоєнний період. До боротьби з повстанцями радянські партійні органи та силові структури намагалися залучити й місцеве населення. При цьому мета була подвійною: з одного боку – підсилити власний військовий потенціал, а з іншого – знищити опір повстанців. До таких формувань належали винищувальні загони (“істрєбітєльниє батальйони”, “стрибки”) та групи самооборони. Радянська влада почала створювати їх ще з першої половини 1944 р. за рахунок партійно-радянського активу, “броньованих” робітників, службовців підприємств, організацій і закладів. На Волині активне формування винищувальних загонів припадає на останню чверть 1944 р. За рішенням обкому партії винищувальні загони організували у кожному районі, населеному пункті. До їх складу входило 10–45 осіб, яких звільняли від служби в армії. Начальниками цих підрозділів призначали офіцерів НКВС, керівниками груп сприяння “істрєббатальйонів” – дільничних міліціонерів. До основних завдань бійців винищувальних загонів належали: охорона порядку в населених пунктах, захист державних установ, активу, здійснення облав та засад, прочісування лісових масивів тощо. Винищувальні загони та групи самооборони були слухняною зброєю для органів НКВС та НКДБ і виконували будь-які вказівки, у тому числі й диверсійного характеру. У другому підрозділі “Використання радянськими репресивними органами агентурно-оперативних спецгруп” визначено характерні риси застосування силовими органами у ліквідації націоналістичного підпілля оперативних спецгруп. Одним із найефективніших методів подолання українського національно-визвольного руху на території західноукраїнських областей було створення та використання радянськими органами держбезпеки груп спеціального призначення (“легендованих” спецгруп або агентурних псевдобоївок). Спочатку спецгрупи створювалися на основі партизанських загонів, згодом їх формували з колишніх повстанців. Вони отримували завдання проникати до підпілля ОУН або формувань УПА для фізичного знищення, компрометації керівного складу і, як наслідок, розкладання повстансько-підпільних формувань із середини. Зазвичай спецгрупа складалася із 3–50 бойовиків й імітувала “охорону” повстанського керівника або підрозділу УПА. Командиром спецгрупи був агент із колишніх керівних кадрів ОУН або УПА, а оперативним начальником – влитий до складу групи оперативний працівник МДБ. Станом на 7 березня 1945 р. у Волинській області діяло 42 спецбоївки і три контрбанди загальною чисельністю 850 осіб, а також 19 боївок із бійців винищувальних батальйонів. Цими спецзагонами, наприклад, був повністю ліквідований Ковельський окружний провід ОУН у складі 19 осіб з охороною, а також група командного складу УПА в кількості семи осіб. Не менш важливим було для них й інше завдання – формування у волинян негативного ставлення до націоналістів та руйнування соціальної бази повстанського руху. Одягнуті як повстанці, вони грабували, вбивали, глумилися над цивільним населенням і тим самим дискредитували ідею українського національно-визвольного руху, навішували на її поборників ярлики “бандитів”. Таким чином, на початку 1950-х рр. радянській владі вдалося остаточно зламати збройний опір повстанців, що сприяло завершенню процесу радянізації регіону. У четвертому розділі “Репресивні заходи проти мирного населення” проаналізовано репресивні дії комуністичного режиму на Волині щодо цивільного населення, з’ясовано їх вплив на всі сфери життя суспільства. У першому підрозділі “Примусові депортації, виселення та переселення” охарактеризовано особливості проведення депортацій, примусових переселень та переміщень на Волині в 1944–1953 рр. Прагнучи уніфікувати етнонаціональну та соціальну структуру населення західноукраїнського регіону, радянська влада у перші повоєнні роки ініціювала проведення переселенських та депортаційних акцій. Серед них: переселення українців із прикордонних районів Польщі і поляків із Волині; виселення селян-одноосібників, відстаючих колгоспників тощо; депортація сімей членів ОУН і УПА та осіб, які симпатизували чи допомагали повстанцям; виробничо-мобізаційна міграція молоді та робітничих ресурсів. Першою переселенською акцією, яка торкнулася волинян, стало виселення українців із прикордонних районів Польщі і поляків із території західних областей УРСР у 1944–1946 рр. Опираючись на карально-репресивні органи, радянській владі вдалося відносно швидко провести такий масштабний захід, який здійснювався засобами насильства супроти волі українського і польського населення. Незважаючи на намір радянської влади спрямувати переселенців у східний регіон УРСР, Волинська область, як і більшість західноукраїнських областей, стала місцем їх основного розселення. Станом на 1 липня 1947 р. у Волинській області обліковувалося 14 748 сімей (52 350 осіб). Водночас число сімей, які прибули через східні області, досягло 7 932, що перевищило кількість родин, які в’їхали в область безпосередньо з Польщі. Однією із наймасштабніших депортаційних акцій радянської влади на Волині у післявоєнний період було виселення селян-одноосібників та відстаючих колгоспників у контексті відновлення процесу колективізації. Основна мета цих заходів полягала не лише у знищенні приватної власності на землю та закріпленні радянської влади на селі, а й у припиненні національно-визвольної боротьби українського народу, основним постачальником як матеріальних, так і людських ресурсів для якого було селянство. За офіційними даними МВС України, у 1944–1952 рр. із території західних областей України було депортовано у віддалені райони Сибіру 12 135 “куркулів” та членів їхніх родин. За даними збережених архівно-кримінальних справ Архіву УМВС у Волинській області, упродовж 1944–1953 рр. із виселених у позасудовому порядку громадян відомі імена лише 5 381 особи. У процесі колективізації на Волині органами МВС–МДБ здійснено примусове переселення із хуторів власників тих господарств, які за радянськими критеріями належали до категорії “куркульських”, і з якими пов’язували підтримку національно-визвольного руху. Зокрема, у 1946 р. в 10 районах Волинської області зселенню підлягали 326 хуторів із загальною кількістю населення 2 175 осіб. До хуторян, які відмовлялися від переселення, застосовували репресивні заходи у формі арештів, конфіскації майна та виселення. Такі репресивні заходи різко змінили соціальну структуру населення краю. Упродовж першого повоєнного десятиліття “середній” клас в області майже повністю ліквідовано. Протягом 1944–1953 рр. у Волинській області, крім безпосереднього збройного протистояння з ОУН і УПА, органи радянської влади вели боротьбу із сім’ями повстанців та підпільників. Тому одним із напрямів депортаційної політики радянської влади в краї стали виселення та арешти останніх. Так карально-репресивні органи запровадили родинну відповідальність за дії одного з членів сім’ї. Родинам повстанців загрожувала конфіскація майна та виселення у Сибір. Станом на 15 квітня 1945 р. із західних областей України відправлено на спецпоселення 9 036 сімей (23 660 осіб) учасників ОУН і УПА, зокрема з Волинської області – 2 192 родини (6 500 осіб). Особливо масштабною стала депортація, проведена радянською владою у жовтні 1947 р., що охопила понад 26 тис. сімей, або майже 78 тис. осіб, у тому числі з Волинської області було виселено 2 716 родин (9 050 осіб). Прагнучи перевиховати населення Західної України, перетворити його у надійний тил радянської влади, ЦК КП(б)У намітив й інші заходи щодо “стабілізації” суспільного життя. Основні з них – активізація виробничих та мобілізаційних заходів і використання їх для русифікації та уніфікації соціально-економічної структури краю. Безумовно, основним механізмом регулювання суспільних процесів у 1944–1953 рр. і далі був масовий терор карально-репресивної системи. Основним об’єктом мобілізації стало сільське населення, здебільшого юнаки 18–20 років, які становили соціальну базу національно-визвольного руху Західної України. До проведення мобілізації залучалися не лише працівники органів НКДБ та НКВС, а й місцеві винищувальні загони, які набирали основну масу призовників шляхом облав. Загалом у Волинській області станом на 20 жовтня 1945 р. затримано 12 731 дезертира із Червоної армії та ухильника від служби. Роботу щодо набору робітників у промисловість проводив відділ організованого набору робітників облвиконкому. Станом на І квартал 1948 р. в порядку призову у школи ФЗН й організованого набору робітників з Волинської області мобілізовано 2 604 особи. Здебільшого такі акції відбувалися за відпрацьованим сценарієм облав та арештів. За ухилення від мобілізації органи радянської влади накладали штраф або притягали до кримінальної відповідальності. Такий метод підготовки робітничих кадрів не лише збільшував трудові резерви, а й головне – сприяв “перемішуванню” населення, що певною мірою вплинуло і на подолання національно-визвольних тенденцій на західноукраїнських землях, зокрема й на Волині. У другому підрозділі “Проблема репатріантів, реемігрантів, евакуйованих та інтернованих громадян” з’ясовано механізм застосування радянськими силовими структурами репресивних дій на території Волинської області під час повернення громадян, які в результаті воєнних конфліктів опинилися поза межами держави. Після закінчення Другої світової війни розпочався процес повернення на Батьківщину біженців, репатріантів, реемігрантів, колишніх остарбайтерів, евакуйованих та інтернованих громадян тощо. “Ідеологічна обробка” й перевиховання цієї категорії людей було однією з важливих політичних проблем керівництва СРСР. Її вирішення пов’язувалося з проведенням репатріаційних заходів. До останніх належали повний облік і повернення усіх військовополонених та цивільних осіб, вивезених на примусові роботи до Німеччини та інших країн, їх офіційна й агентурна перевірка у перевірочно-фільтраційних пунктах, таборах та за місцем постійного проживання, використання репатріантів як дешевої робочої сили на об’єктах народного господарства СРСР. Реалізація цих заходів покладалася на Управління уповноваженого РНК СРСР у справах репатріації, ВКР “Смерш”, органи НКВС–НКДБ. На Волині такі фільтраційні пункти були створені у прикордонних населених пунктах або центрах залізничних шляхів: у містах Ковелі, Володимирі-Волинському, Любомлі та ін. У них відбувалася перевірка та фільтрація репатріантів, котрі прибули на територію області самостійно або у складі робочих батальйонів Наркомату оборони. До 1 листопада 1950 р., за обліковими даними УМДБ, на територію Волинської області прибуло 18 560 репатріантів, із них з американської зони – 4 684 особи, з англійської – 1 573 особи, із французької – 494 особи, з інших – 10 809 осіб. Інколи фільтрація репатріантів, які прибували до місць постійного проживання, покладалася на органи НКВС–НКДБ. Останні зобов’язувалися через сільські ради та відділи (відділення) міліції організувати їх облік у селах, містах і районних центрах. У 1945 р. в усіх містах і районах області були створені фільтраційні комісії для реєстрації і перевірки репатріантів. Перевірка мала декілька варіантів завершення: перший – фільтраційну справу закривали, а репатріанта відпускали; другий – у разі виникнення підозр справу передавали для провадження розслідування у спецпідрозділ НКВС; третій – репатріанта арештовували, конвоювали до фільтраційного табору, де проводили поглиблене слідство. Найбільш драматичною була доля військовополонених. Після проходження перевірки у фільтраційних таборах майже всі вони були заарештовані і направлені до виправно-трудових таборів, на підприємства Півночі та будівництва Північно-Печогорської залізниці. Загалом за 1944–1946 рр. було виселено 2 894 особи. Мало чим відрізнялася політика радянської влади щодо реемігрантів із країн Західної та Центральної Європи. Вирішенням цієї проблеми уряд УРСР почав займатися у вересні 1944 р. Для того щоб українські емігранти добровільно прийняли рішення про отримання радянського підданства і повернення до радянської України, проводилася масова агітаційна та роз’яснювальна робота. Наймасовішим на Волині виявився формально добровільний вибір радянського громадянства українцями-русинами Чехо-Словаччини та чехословацького громадянства – чехами і словаками Волині та Закарпаття. За підсумками акції оптації до Чехо-Словаччини переселилося майже 33 тис., а до СРСР – понад 12 тис. осіб. У третьому підрозділі “Антицерковна політика” охарактеризовано форми й методи впливу режиму на релігійні громади області. Антицерковна політика радянської влади спрямовувалася на зміну свідомості місцевого населення. На Волині в 1944–1953 рр., в умовах наростання політичної, економічної та соціальної напруженості, рівень релігійної обрядовості фактично не знижувався, а подекуди навіть зростав. З огляду на це, радянський уряд прагнув обмежити діяльність церковних організацій, не допустити їхнього впливу на суспільство. Дієвими інструментами контролю та управління церковним життям у регіоні стали створені тоталітарним режимом Рада у справах Руської православної церкви та Рада у справах релігійних культів з інститутом уповноважених при РНК союзних республік та обласних виконкомах. Той факт, що апарат цих державних органів очолювали досвідчені працівники НКДБ, які “вели” релігійні питання, дає змогу чітко уявити характер, методи і напрям їхньої роботи. Користуючись адміністративними методами, компартійна влада домоглася того, що одні церковні організації змушені були припинити свою діяльність, а інші (мається на увазі РПЦ та ЄХБ) – перетворилися на заручників ситуації, їх використовували для проведення асимілятивної політики в регіоні. Отже, реалізація радянською владою репресивних заходів проти мирного населення Волинській області в 1944–1953 рр. стала важливим компонентом у формуванні і підтриманні тотального контролю над усіма суспільно-політичними та соціально-економічними процесами в краї.
|