РАТУШНА БОГДАНА ПЕТРІВНА НАЛЕЖНЕ ДОКАЗУВАННЯ У СУДОВОМУ ПРАВОЗАСТОСУВАННІ УКРАЇНИ В СВІТЛІ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ (загальнотеоретичне дослідження)

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету, задачі, об’єкт та предмет дослідження, зазначено його зв’язок з плановою науковою темою кафедри, схарактеризовано методологічні засади дослідження. Визначено наукову новизну положень, що виносяться на захист, та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про їх апробацію й опублікування.
Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади дослідження» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Стан розробки проблеми в наукових джерелах» схарактеризовано загальний стан наукової розробки теми, проаналізовано відповідні наукові джерела та зроблено висновок про необхідність комплексного загальнотеоретичного монографічного дослідження загальних закономірностей належного доказування в судовому встановленні юридичних фактів з огляду на вимоги ЄСПЛ і стану відповідності цим вимогам законодавчої регламентації та практики доказування в судовому правозастосуванні України.
У підрозділі 1.2 «Особливості методології дослідження» описано загальну методологію дослідження, його основні підходи та методи й обґрунтовано доречність їх використання в роботі.
Розділ 2 «Позиції ЄСПЛ щодо належного доказування у судовому правозастосуванні» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1 «Гносеологічна природа судово-процесуальної діяльності» подано матеріал, на підставі аналізу якого зроблено висновок про те, що пізнання фактичних обставин судової справи здійснюється зазвичай шляхом доказування. Таке пізнання відбувається на професійній основі із залученням та застосуванням не лише вузькопрофесійних юридичних знань законодавства, але й широкого спектру знань наукового, філософського та «побутового» характеру. Зазначено, що для правильного вирішення судової справи матиме значення лише той результат, який пройшов належну процедуру посвідчення тими способами і засобами, які передбачені процесуальним законодавством.
Судове пізнання характеризується нерозривністю чуттєво-раціональних процесів мислення, переважанням опосередкованості, протяжністю в часі (яка обмежена стадіями судочинства), відмінністю результатів пізнання залежно від суб’єкта доказування.
Наголошено на особливій значущості мови у відтворенні отриманих судових знань, яке має здійснюватись, головно, за посередництва правничої термінології. Така мова є складною для непрофесійних суб’єктів доказування, тому суд, заслуховуючи їх пояснення, мусить брати до уваги чинник мови і за потреби корегувати зміст своїх запитань до цих суб’єктів чи уточнювати зміст їх пояснень.
У підрозділі 2.2 «Стандарт доказування як показник належного встановлення обставин судової справи (з урахуванням позиції ЄСПЛ)» на основі проведеного аналізу доктринальних поглядів, а також практики ЄСПЛ зроблено висновок про те, що в судовому правозастосуванні результат судового пізнання як цілісна картина обставин справи мозаїчно складається зі суми знань про окремі факти, одні з яких можуть бути об’єктивно істинними, інші ж – ймовірними. Тому ймовірність завжди деякою мірою наявна в судовому знанні. Отже, і результат судового пізнання завжди містить елемент ймовірності, через що застосовувати для характеристики таких знань термін «істина» видається необґрунтованим.
Натомість, зважаючи на прецедентну практику ЄСПЛ, підставно запровадити в чинне процесуальне законодавство терміно-поняття «стандарт доказування» як таку вимогу до якості знання, отриманого судом в результаті судового розгляду справи, що зобов’язує його достовірно встановити фактичні обставини конкретної справи для правильного її вирішення.
У підрозділі 2.3 «Вимоги ЄСПЛ до належного доказування» на підставі аналізу практики ЄСПЛ виокремлено низку вимог до процесу встановлення фактичних обставин справи. Зокрема, акцентовано увагу на тому, що елементом права на справедливий судовий розгляд є належна судова процедура, вагомим елементом якої є належне доказування обставин справи.
Встановлено, що важливою вимогою до здійснення належного доказування є рівність сторін, яку ЄСПЛ розуміє як зрівноважену (хоч і не завжди абсолютно рівну) можливість сторін подати та ознайомитись з доказами, брати участь в обговоренні й дослідженні обставин, які з’ясовує суд, і висловити свою оцінку досліджуваних доказів. Такі доказові правомочності сторін мають реалізовуватись у межах процесу, в якому домінують змагальні ознаки.
Доказування обставин справи також вважатиметься належним, якщо суд брав до уваги лише ті докази, які за своїми якісними характеристиками придатні для того, щоб бути джерелом інформації у справі. До таких доказів ЄСПЛ зараховує належні і допустимі докази, які були отримані законним шляхом відповідно до вимог національного законодавства.
Досліджено таку вимогу ЄСПЛ до належного доказування, як мотивованість судового рішення. Обґрунтовано, що мотивованість, з погляду ЄСПЛ, означає наявність у рішенні чітких та однозначних відповідей на важливі аргументи сторін, що сприяє розумінню ними правової позиції суду та створює можливості для ефективного оскарження цього рішення.
Розділ 3 «Характеристика стану відповідності українського законодавства і судової практики з питань доказування вимогам ЄСПЛ» складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 3.1 «Змагальна модель українського судового процесу» проаналізовано погляди вчених-правників щодо поняття змагальності як принципу й моделі процесу, наявність змагальної форми судочинства в сучасному українському судовому процесі, доказових повноважень суду. Зроблено висновок про те, що модель судочинства відображає уявлення суспільства про справедливе судочинство на певному історичному етапі суспільного розвитку.
Домінантним для становлення судочинства змагального типу є принцип змагальності, ключовим елементом якого є чіткий розподіл доказових функцій між сторонами та судом. Встановлено, що в доказуванні в українському правозастосуванні cуд виконує подвійну функцію: а) сприяє сторонам у доказуванні шляхом збирання й забезпечення доказів у випадках та формах, передбачених законом, та б) здійснює самостійну доказову діяльність, реалізуючи обов’язкові доказові повноваження, до яких належать дослідження доказів та їх оцінка.
У зв’язку з тим, що в господарському й адміністративному процесах України суд може збирати докази і за власною ініціативою, зроблено висновок про те, що у цих формах судочинства змагальна модель процесу ще остаточно не сформована.
У підрозділі 3.2 «Рівність доказових можливостей сторін у судовому процесі» обґрунтовано положення про те, що рівність сторін є важливим і самостійним принципом змагальної моделі процесу: адже змагання може відбуватись і в нерівних умовах, проте саме максимальна зрівноваженість процесуальних можливостей опонентів робить таке змагання справедливим.
Принцип рівності правових можливостей сторін у доказуванні містить такі елементи: 1) нормативне закріплення доказових прав сторін судової справи, що зрівноважують змагання між ними; 2) надання стороні можливості отримати правову допомогу, зокрема безоплатну, для ефективнішої реалізації нею своїх доказових прав. Щодо цього елемента, то в українському судочинстві існують такі проблеми його реалізації: а) законодавче звуження кола осіб, які можуть бути захисниками у кримінальній справі, б) відсутність безоплатної правової допомоги в цивільному, адміністративному та господарському процесах.
У підрозділі 3.3 «Використання судом придатних доказів» обґрунтовано висновок про те, що докази – це системне процесуальне утворення, до складу якого входять фактичні дані, засоби доказування як форма доказу та процесуальний порядок отримання й дослідження доказів, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Докази виконують такі функції: а) інформаційну, відповідно до якої кожен доказ несе певний обсяг інформації про обставини, що мають значення для справи; б) посвідчувальну, відповідно до якої суд обґрунтовує свої висновки в судовій справі лише на підставі і за допомогою досліджених доказів.
Вважатись доказами у справі можуть не будь-які фактичні дані, а лише ті, які придатні для встановлення обставин справи. Придатність доказу для встановлення обставин справи залежить від його логіко-змістової належності та формально-процедурної допустимості. Встановлено, що в Україні на законодавчому рівні вимоги про належність і допустимість доказів є співзвучними з позиціями ЄСПЛ, проте на практиці їх дотримують не завжди. Пропонується зарахувати обґрунтування рішення непридатними доказами до підстав для обов’язкового скасування рішення суду апеляційною чи касаційною інстанцією.
У підрозділі 3.4 «Мотивованість судового рішення» обґрунтовано положення про те, що мотивованість є логічним підґрунтям ухвалення законного й обґрунтованого рішення. Вона пояснює, чому суд застосував певні норми права та взяв до уваги певні докази, а інші – відкинув.
Відсутність або неналежність мотивації зводить нанівець саму справедливість судового рішення, адже воно, навіть будучи законним та обґрунтованим, не ліквідує правового конфлікту між сторонами, оскільки не дає відповіді, чому ж суд дійшов саме такого висновку.
Основними проблемами мотивованості судових рішень в Україні є: а) відсутність її законодавчого закріплення (крім КПК України); б) недоліки обсягу і змісту мотивованості.