У дисертаційній роботі обґрунтовано нове вирішення наукового завдання оцінки конкурентоспроможності регіонів: визначено чинники, які обумовлюють рівень розвитку регіонів, на основі їх групування за рівнем конкурентоспроможності; виявлено особливості конкурентоспроможності як умови сталого розвитку регіонів; обґрунтовано науково-методичний підхід до оцінки конкурентоспроможності регіону для здійснення регулювання економічного розвитку регіонів.
У першому розділі «Теоретичні основи державного регулювання економічного розвитку регіонів» розглянуто теоретико-методичні положення державного регулювання економіки в контексті її сталого розвитку; надано характеристику чинників, які визначають рівень розвитку економіки регіонів; розкрито сутність конкурентоспроможності регіону, наведено методи та критерії її оцінки.
Аналіз теорій сталого економічного розвитку свідчить, що деякі базуються на визначенні сталості системи, її можливості нормально функціонувати, протистояти зовнішнім впливам і не відхилятися від заданого напряму. В інших стверджується, що сталий розвиток характеризується здатністю забезпечувати позитивну динаміку рівня і якості життя населення, втілення нових світоглядних цінностей, а також дозволяє використовувати у своїх цілях нові фактори й умови, основними з яких є збалансоване відтворення економічного, соціального та природно-ресурсного потенціалів регіону. Обґрунтовано доцільність використання цих двох підходів у дослідженні розвитку регіонів.
Визначено, що регіон – це підсистема єдиного економічного комплексу, реально існуючий економічний об’єкт із певними формами організації виробничих сил і відносин, якому притаманна вся складність цілого. Регіон також є господарською системою з нерозривною єдністю економічного й адміністративно-територіального поділу країни, що відображає єдність економіки та органів управління нею. Отже, регіону притаманні всі властивості системи – цілісність, структурованість, відносна відокремленість від оточуючого середовища, підпорядкованість усієї організації системи певній меті. Оточуючим середовищем економічної системи регіону є соціальна, екологічна сфери та економічні системи ієрархічно вищих рівнів.
Процеси, які відбуваються в регіоні, особливо з точки зору принципів сталого розвитку, найбільш адекватно відображають відтворювальний підхід. Він передбачає оцінювання об’єктивних умов функціонування регіону та їх зміни, виявлення певних принципів у системі регіонального розвитку.
Таким чином, сталий розвиток регіону – це здатність регіональної системи протистояти негативним впливам зовнішніх і внутрішніх чинників, зберігаючи при цьому стабільне збалансоване зростання, і забезпечувати відтворення продуктивних сил та економічних відносин у регіоні з урахуванням соціальної та екологічної складових.
Мета державного регулювання сталого розвитку регіону визначається певними характеристиками сталого розвитку, серед яких економічна ефективність, екологічна безпека й соціальна справедливість. Політика держави щодо сталого розвитку регіону в економічній сфері спрямовується на забезпечення конкурентоспроможності регіональної економіки на основі високого рівня розвитку науки, техніки, технологій та організації використання науково-технічних досягнень у регіональному відтворювальному процесі.
В Україні сталий розвиток регіонів передбачає державну підтримку як стимулюючу функцію розвитку й містить комплекс правових, організаційних, наукових, фінансових та інших заходів, що мають здійснюватися на основі поєднання економічних, соціальних та екологічних інтересів на загальнодержавному й регіональному рівнях, при максимально ефективному використанні потенціалу регіонів в інтересах населення. На практиці регіональна політика зводиться переважно до державної підтримки економічної активності в регіонах із найнижчими показниками валової доданої вартості (валового регіонального продукту), що означає передачу ресурсів від регіонів, що динамічно розвиваються, до найменш розвинених. Для України більш прагматичною та сучасною є модель ендогенного розвитку, яка передбачає максимальне використання місцевих ресурсів: капіталу, робочої сили, підприємницького потенціалу, специфічних знань виробничого процесу, а також здатності місцевої економіки здійснювати процес накопичення на локальному рівні. У цьому контексті основне завдання регіональної політики полягає у створенні умов для формування місцевого потенціалу економічного зростання інноваційного типу.
Першочерговим завданням державної регіональної політики має бути формування та підвищення регіональної конкурентоспроможності. Це потребує достовірної оцінки рівня розвитку регіону, розробки нових методологічних підходів до визначення його конкурентоспроможності й механізму управління нею.
Аналіз світового досвіду свідчить, що основні відмінності в рівні розвитку регіонів виявляються в наборі чинників, які впливають на рівень їх економічного розвитку, й оцінці такого впливу, тобто рівні вагомості чинників. І хоча проблеми, пов’язані з декомпозицією економічного зростання та соціально-економічного розвитку на чинники, дістали поширення в економічній літературі у 60-70-х роках ХХ ст. (основні ідеї було сформульовано у працях Р. Солоу, Е. Денісона, Д. Джоргенсона, Ц. Гріліхеса), доцільно відзначити, що певної думки щодо набору чинників, які впливають на рівень розвитку регіонів, не визначено. З огляду на зазначене, можна вважати доцільним використання положень методології наукового пізнання процесів підвищення ефективності функціонування регіональних економік для визначення чинників конкурентоспроможності з подальшим генеруванням сукупних можливостей (регіональної конкурентоспроможності) до нової якості. Доведено, що різні типи регіонів мають не тільки різні внутрішні чинники зростання, але й по-різному (найчастіше протилежно) реагують на макроекономічні й зовнішньоекономічні умови. Основою сталого розвитку регіонів є їх внутрішнє середовище, тобто той потенціал, що може бути використаний регіоном для формування, збереження й розвитку сильних сторін. Виділено ключові чинники (детермінанти) сталого розвитку: упредметнений капітал, людський капітал, фінансовий капітал, неупредметнений капітал (інтелектуальна власність, інформація тощо), стан ринкового середовища, науковий потенціал, організація господарського життя та управління, система суспільних відносин і політичні фактори, природно-кліматичні й географічні фактори, фактори історичного характеру, рівень розвитку культури, різноманіття релігійних конфесій, глобальні фактори й умови.
Оскільки не всі з детермінант можуть бути ідентифіковані, виокремлено та проаналізовано чинники, які створюють передумови сталого розвитку на основі формування конкурентних переваг. За результатами відповідних зіставлень дійдено висновку, що всі чинники конкурентоспроможності регіону пов’язані між собою, наприклад: наявність висококваліфікованих кадрів підвищує інвестиційну привабливість регіону, інвестиції в нововведення дозволяють підвищити інноваційну активність. Проте в сучасних умовах очевидною стає перевага інновацій для сталого розвитку. Для активізації інноваційної діяльності в регіоні необхідна мотивація підприємств, на яку впливає інституційне середовище держави й кожного регіону.
