СУДОВИЙ РОЗСУД В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, висвітлено сучасний стан її дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, сформульовано методологічну основу, наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, ступінь їх апробації.

Перший розділ „Теоретично-правові основи судового розсуду в адміністративному судочинстві” присвячений аналізу наукової літератури стосовно цього явища, огляду тенденцій в його історичному розвитку, проблемам адміністративного судочинства як сфери реалізації судового розсуду.

У підрозділі 1.1. „Стан наукової розробки проблеми судового розсуду в адміністративному судочинстві” наведено огляд тенденцій в історичному розвитку явища судового розсуду, відображено стан дослідження його основних правових аспектів, наведено аналіз наукових поглядів і концепцій щодо них.

Встановлено, що законодавче запровадження судового розсуду в сфері правосуддя історично відбувалося поступово: від наявності прогалин чи одиничних випадків згадування розсуду в казуїстичних за способом викладу юридичних нормах, до широкого його використання в правовій базі на основі відносно-визначених норм. Судова практика реалізації розсуду розвивалася від частого і хаотичного застосування широкого за обсягом і вільного від детермінованості розсуду, до впорядкованого його здійснення у встановлених випадках, як вузького за обсягом і визначеного певними умовами. Відношення правової науки до судового розсуду переважно було обережним і теж змінювалось: від заперечення наявності юридичних підстав і доцільності здійснення розсуду в судочинстві чи визначення йому суто другорядної, допоміжної ролі у правовому врегулюванні спірного питання (в межах „тлумачення-з’ясування” юридичної норми), до визнання допустимості застосування лише обмеженого розсуду, необхідність реалізації якого в кожному конкретному випадку повинна бути обґрунтованою.

Пропонується класифікація основних концепцій щодо юридичної природи судового розсуду за різними критеріями. Зокрема, за наявністю правової сутності в судовому розсуді: „нівелюючі” концепції (заперечують існування розсуду як юридичного явища або трактують його лише як психологічний феномен) та „констатуючо-правові” концепції (визнають юридичну природу розсуду). За характерністю судовому розсуду ознак зовнішньої рухомості: „динамічні” концепції (розглядають розсуд як триваючу інтелектуальну чи фактичну діяльність), „статичні” концепції (трактують розсуд як повноваження) і „квазістатичні” концепції (вбачають у розсуді мінливий засіб досягнення певних цілей). За наявністю психологічної складової в судовому розсуді: „суб’єктивні” концепції (вважають, що розсуд залежить від свідомості та бажань його носія) та „об’єктивні” концепції (доводять, що розсуд існує незалежно від свідомості та волі його суб’єкта). За змістом повноваження носія судового розсуду: „уповноважуючі” концепції (розглядають розсуд як право), „квазіуповноважуючі” (трактують розсуд як право і обов’язок) та „зобов’язуючі” концепції (вбачають у розсуді обов’язок його носія).

У підрозділі 1.2. „Сфера реалізації судового розсуду в адміністративному судочинстві” обґрунтовано, що сфера реалізації судового розсуду в адміністративному судочинстві – це встановлений нормами процесуального права і зумовлений правосуддям простір виникнення, зміни і припинення правових відносин між судом і учасниками процесу, а також вчинення ними процесуальної діяльності щодо їх реалізації, в умовах та межах якого виникає, поширюється і здійснюється розсуд суду при розгляді та вирішенні адміністративних справ. Юридичне призначення цієї сфери полягає в окресленні умов існування судового розсуду та меж його можливого використання.

Запропоновано класифікацію сфери реалізації судового розсуду за наступними критеріями: за наявністю підстав і дотриманням умов реалізації розсуду (сфера здійснення допустимого і недопустимого розсуду); за ступенем інтересів держави і суспільства у використанні розсуду (сфера здійснення доцільного і недоцільного розсуду); за ступенем тяжкості здійснення розсуду (сфера здійснення простого і складного розсуду); за масштабом реалізації розсуду (сфера здійснення реального і ймовірного розсуду).

Доведено, що сфера реалізації судового розсуду в адміністративному судочинстві охоплюється межами поширення адміністративного судочинства, оскільки поза ними розсуд не виникає і не здійснюється.

В аспекті визначення меж сфери використання розсуду, наданого судам в адміністративному судочинстві, здобувач з’ясував окремі проблеми обсягу поняття „адміністративне судочинство”. Це дослідження ще потребуватиме свого подальшого вирішення. Визначення даного поняття міститься у КАС України і охоплює лише процесуальну діяльність суду. З огляду на значення терміну „судочинство”, встановленому у рішеннях Конституційного суду України та поширеному в інших галузях судочинства (кримінальному, цивільному і т.д.), обґрунтовано, що логічний обсяг цього поняття повинен містити не лише процесуальні дії суду, але й інших суб’єктів, задіяних у судочинстві (учасників процесу), а також процесуальні правові відносини (права і обов’язки), що складаються між ними з приводу цих дій.

Розділ 2 „Загальна характеристика судового розсуду в адміністративному судочинстві” присвячений проблемам юридичної природи розсуду, наданого адміністративним судам, його різновидам та функціональному призначенню.

У підрозділі 2.1. „Поняття судового розсуду в адміністративному судочинстві, його зміст та обсяг” обґрунтовано авторське визначення поняття „судовий розсуд в адміністративному судочинстві”. До числа ознак цього розсуду слід віднести: його правове закріплення; процесуальне здійснення; свободу вибору (визначення) варіанта поведінки; законність кожної з альтернатив; законність, обґрунтованість і доцільність обраного варіанта.

Доведено, що логічна структура поняття судового розсуду охоплює дві сторони: зміст і обсяг. Запропоновано їх дефініції. Виявлено, що взаємозв’язок цих структурних елементів поняття судового розсуду полягає в наступному: зміст судового розсуду (існування свободи вибору) передбачає наявність її обсягу (певної кількості варіантів, серед яких вчиняється вибір) і навпаки; розширення чи звуження змісту судового розсуду може бути досить незначним (від вибору між варіантами поведінки, – діяти або не діяти, до вибору між варіантами її змісту, повністю чи частково визначеними судом, – яким чином діяти), у той час, як розширення чи звуження обсягу судового розсуду може бути значним (від не менше двох альтернатив до багатьох); зміни у змісті поняття судового розсуду неминуче тягнуть за собою відповідні зміни його обсягу, а зміни (розширення чи звуження) обсягу не завжди породжують зміни у його змісті.

Встановлено, що у КАС України окрім терміну „розсуд” вживається також термін „розсудливість”. Здобувачем проведено розмежування цих понять та їх співвідношення.

Запропоновано трактувати поняття „судова розсудливість в адміністративному судочинстві” як принцип діяльності адміністративного суду, що випливає зі змісту законодавства та полягає в необхідності прийняття (вчинення) в процесі розгляду і вирішення публічно-правового спору об’єктивного, логічно-осмисленого, всебічно-зваженого судового рішення (дії), яке (яку), законослухняна і обізнана з обставинами справи людина з нормальним (середнім) рівнем інтелекту, достатніми знаннями і навиками, могла б завбачити.

Співвідношення судового розсуду і судової розсудливості необхідно вважати наступним: розсуд (право вибору варіанта рішення) здійснюється з дотриманням розсудливості (обов’язку обрання всебічно-зваженого, передбачуваного варіанта рішення); розсудливість виступає принципом (умовою), що впливає на конкретизацію змісту і обсягу розсуду шляхом їх звуження до оптимальних меж; розсудливість є сталим чинником, а розсуд змінюється залежно від його змісту і обсягу; реалізація розсуду з недотриманням розсудливості зумовлює неправомірність її наслідків; легітимне (з врахуванням розсудливості) здійснення розсуду передбачає наявність в його суб’єкта достатніх фахових знань і професійних навиків.

У підрозділі 2.2. „Класифікація судового розсуду в адміністративному судочинстві” пропонується розподіл досліджуваного явища на окремі види за різними критеріями. Зокрема, за характером юридичних підстав розсуду: судовий розсуд, що виникає з диспозитивних норм, альтернативних норм, факультативних норм, рекомендаційних норм, норм з оціночними поняттями, рамкових норм тощо. За мінливістю підстав судового розсуду: ситуативний розсуд (існує за певних обставин) і постійний розсуд (існує в будь-якому випадку). За необхідністю процесуальних приводів для реалізації судового розсуду: первинний розсуд (здійснюється на основі лише норми права) та похідний розсуд (реалізується у відповідь на дії учасників процесу чи суду). За характером приписів, що породжує реалізація судового розсуду: уповноважуючий, зобов’язуючий та забороняючий розсуд. За ступенем безпосередності породження судовим розсудом процесуальних наслідків: прямий розсуд (створення судом наслідків не потребує проміжних дій учасників процесу) та побічний розсуд (суд надає правомочність учасникам процесу для створення наслідків). За змістом юридичних наслідків, які породжує судовий розсуд: правоконстатуючий, правовстановлюючий, правозмінюючий та правоприпиняючий розсуд. За повнотою змісту судового розсуду: повний розсуд (щодо судового рішення та його змісту) і частковий розсуд (лише щодо змісту рішення). За кількістю альтернатив, серед яких суд здійснює вибір: двохваріантний і багатоваріантний судовий розсуд. За необхідністю дотримання критеріїв реалізації судового розсуду: факторний і безфакторний розсуд.

У підрозділі 2.3. „Функції судового розсуду в адміністративному судочинстві” обґрунтовано, що функції судового розсуду в адміністративному судочинстві – це виділені основні напрями його впливу на розгляд і вирішення адміністративної справи та пов’язані з цим процесуальні правовідносини, в яких виявляється його державно-правова сутність, соціальне призначення та роль у механізмі правового регулювання суспільних відносин.

Функції судового розсуду запропоновано розподілити на ряд видів за ступенем узагальнення змісту і значимості діяльності суду, яку вони відображають.

Зокрема, виділено загальну функцію судового розсуду („забезпечувальна”). Згідно з нею соціальна роль розсуду – служити знаряддям „поєднання” якості об’єктивного права з ефективністю його застосування шляхом певного (в межах, допустимих законом) сприяння „дієвості” системи права у конкретному випадку правозастосування. Основним юридичним призначенням розсуду слід вважати забезпечення належного застосування судом норм права у цілях встановлення справедливості та ефективного поновлення в правах осіб, які беруть участь у справі.

Вирізняються спеціальні функції судового розсуду, у яких деталізується загальна функція розсуду, а саме: „регулятивна” функція (щодо забезпечення учасникам процесу можливості звернутися до суду і брати участь у розгляді їх справи, сприяння в реалізації їх прав і обов’язків, у тому числі, створення для цього можливості) та „охоронна” функція (стосовно захисту прав їх носія, здійснення заходів контролю і процесуального примусу).

Виокремлено допоміжні функції судового розсуду, що спрямовані на забезпечення загальної і спеціальних функцій. До їх числа віднесено: „конститутивну” функцію (розсуд визначально впливає на вирішення конкретного питання); „субсидіарну” функцію (розсуд допомагає більш ефективно вирішити інше питання в межах справи); „утилітарну” функцію (розсуд сприяє винесенню рішення у справі, яке практично (по-суті) найбільше відповідає обставинам справи і характеру спору); „преюдиціальну” функцію (розсуд вищих судових інстанцій, виражений у висновках і мотивах, з яких скасоване судове рішення, є обов’язковим для судів нижчих інстанцій при новому розгляді тієї ж справи); „прецедентну” функцію (розсуд Верховного Суду України, втілений у постанові щодо перегляду судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права у подібних правовідносинах, є обов’язковим для всіх судів та суб’єктів владних повноважень, що застосовують цю норму права); „доктринальну” функцію (розсуд породжує в межах однієї судової справи новаторську правову позицію з питань застосування судом законодавства щодо вирішення певного питання (справи), яка, згодом, впливає (на необов’язкових засадах) на вирішення судом (судами) аналогічних питань в інакших справах).

Розділ 3 „Особливості механізму реалізації судового розсуду в адміністративному судочинстві та шляхи його удосконалення” присвячений проблемам основних специфічних юридичних засобів реалізації розсуду, наданого адміністративним судам, їх системному взаємозв’язку, можливим напрямам поліпшення правового забезпечення здійснення судового розсуду у вказаній галузі.

Зокрема, сформульовано поняття „механізм реалізації судового розсуду в адміністративному судочинстві”. Обґрунтовано юридичне призначення цього механізму. Розкрито систему механізму реалізації судового розсуду, спосіб її моделювання, виділено її складові елементи. Встановлено і охарактеризовано особливі взаємозв’язки між цими елементами.

У підрозділі 3.1. „Підстави судового розсуду в адміністративному судочинстві” обґрунтовано визначення поняття „підстави судового розсуду в адміністративному судочинстві”. Характерними ознаками цих підстав розсуду слід вважати: їх владно-регулятивну сутність; спеціальну обумовленість у праві; об’єктивний характер; зумовленість ними свободи вибору.

Особливістю підстав судового розсуду в адміністративному судочинстві визначено те, що до їх числа належать правові норми, відносно-визначені за змістом хоча б одного з їх елементів (диспозиції, гіпотези чи санкції). Запропоновано їх розподіл на окремі види.

Доведено, що мовні вирази (формулювання) стосовно існування чи відсутності судового розсуду, зазначені у приписах КАС України, не завжди відповідають їх логічному змісту. Варіанти своєрідного співвідношення цих мовних виразів і їх логічного змісту можуть бути наступними: дозвільний вираз і дозвільний смисл; дозвільний вираз і зобов’язуючий (забороняючий) смисл; дозвільний вираз і, залежно від ситуації, дозвільний чи зобов’язуючий (забороняючий) смисл; зобов’язуючий (забороняючий) вираз і дозвільний смисл; зобов’язуючий (забороняючий) вираз і, залежно від ситуації, дозвільний чи зобов’язуючий (забороняючий) смисл; зобов’язуючий (забороняючий) вираз і зобов’язуючий (забороняючий) смисл.

У підрозділі 3.2. „Умови реалізації судового розсуду в адміністративному судочинстві” обґрунтовано визначення ряду понять: умови, правові принципи, межі та критерії реалізації судового розсуду в адміністративному судочинстві. Запропоновано розподіл цих явищ на окремі види за різними ознаками.

Визначено характерний для адміністративного судочинства перелік юридичних явищ, що належать до числа умов здійснення судового розсуду.

Доведено, що принципи, встановлені обов’язковими правовими приписами, чинять безпосередній владно-регулюючий вплив на здійснення судом розсуду. В адміністративному судочинстві офіційно діє пріоритет принципу справедливості перед принципом законності.

Сформульовано наступні спеціальні критерії дотримання адміністративними судами вимог рішень Європейського суду з прав людини при застосуванні правових принципів реалізації судового розсуду: якщо правова позиція Європейського суду викладена з використанням кількісних показників, то позиція національного суду повинна дотримуватися їхніх меж; коли позиція Європейського суду вказує на певні ознаки обставин, які юридично визначені та підлягають фактичному встановленню, то позиція національного суду відповідатиме їй, якщо логічний зміст та/чи обсяг позиції національного суду, навіть доповнений новими ознаками, охоплюватиме логічний зміст та/чи обсяг позиції Європейського суду; коли позиція Європейського суду містить соціально-значимі якості обставин, що підлягають фактичному встановленню, але ознаки яких повністю (частково) формально не визначені (містять оціночні поняття тощо), то позиція національного суду відповідатиме їй, якщо факти, зазначені в останній, матимуть соціальну значимість, тотожну тій, що вказана в позиціях Європейського суду; якщо правова позиція Європейського суду формулює певну юридично значиму спрямованість процесуальної діяльності суду, то позиція національного суду повинна відображати таку його діяльність, яка об’єктивно спроможна бути засобом реалізації першої (досягнення її цілі).

Розкрито правову природу меж судового розсуду в адміністративному судочинстві. Уточнено їхній склад відповідно до специфіки правил адміністративного судочинства.

З метою „оптимізації” меж здійснення судового розсуду запропоновано ввести додаткові принципи діяльності адміністративного суду, правові критерії (обов’язки, обмеження, заборони) об’єктивного характеру, які суд зобов’язаний був би врахувати при реалізації розсуду, і підвищити ефективність процедури перегляду судових рішень, ухвалених в порядку реалізації розсуду.

Слід вважати, що удосконалення критеріїв реалізації судового розсуду в особливих умовах адміністративного судочинства повинно йти шляхом законодавчого запровадження більшої кількості теоретично-обґрунтованих, ефективних, формально-обов’язкових критеріїв об’єктивного характеру.

Встановлено, що юридична природа специфічної взаємодії правосвідомості судді та здійснення судового розсуду коріниться в значенні першої, як ідейної „основи” здійснення розсуду та психологічного простору, в якому відбувається оцінювання умов його реалізації. У судді, який у своїй діяльності постійно використовує розсуд, у правосвідомості формуються відповідні ментальні „стереотипи” – як слід здійснювати розсуд у тій чи іншій ситуації. Доведено, що правосвідомість судді повинна імперативно визначатися фактичними обставинами справи і вимогами закону.

У підрозділі 3.3. „Процедура і форми реалізації судового розсуду в адміністративному судочинстві” обґрунтовано визначення понять процедури і форми реалізації судового розсуду в адміністративному судочинстві, розкрито їх юридичну природу. Запропоновано класифікацію цих явищ.

В аспекті визначення досліджуваних у цьому підрозділі явищ здобувач з’ясував окремі проблеми новел, введених Законом України „Про судоустрій і статус суддів” в правила адміністративного судочинства. Це дослідження потребує подальшого вирішення. Дані правила, в окремих випадках, визначають процедуру реалізації судового розсуду. Не зважаючи на певну передчасність для категоричних тверджень щодо оцінки результатів дії цих правил, через відсутність на даний час широкої практики їх застосування, обґрунтовано, що окремі з них викликають сумнів щодо відповідності „духу” спеціальних європейських стандартів у сфері правосуддя в публічно-правових спорах, а саме: розширення випадків недопустимості оскарження судового рішення у вищестоящих інстанціях; позбавлення висновків і мотивів суду апеляційної інстанції, з яких цей суд скасував судове рішення, обов’язкової сили для суду першої інстанції при новому розгляді справи; допуск справи до провадження у Верховному Суді України за скаргою на судове рішення Вищого адміністративного суду України виключно останнім органом; позбавлення Верховного Суду України права на узагальнення судової практики. Запропоновано відповідні законодавчі зміни і доповнення для усунення цих „недоліків”.

Доведено існування особливих властивостей процедури і форм використання судового розсуду в умовах адміністративного судочинства. Розкрито їхній зміст.