СУДОВИЙ ЗАХИСТ ПРАВ ТА ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ СУБ’ЄКТІВ ПІДПРИЄМНИЦТВА Автореферат

Розділ 1. Теоретичні основи судового захисту прав та законних інтересів суб’єктів підприємництва складається з двох підрозділів, в яких досліджено теоретичні питання щодо сутності судового захисту прав та інтересів суб’єктів господарювання, порядку звернення до суду за захистом таких прав та інтересів.

У підрозділі 1.1. «Поняття судового захисту прав та законних інтересів суб’єктів підприємництва» проаналізовано існуючі погляди науковців щодо сутності та визначення понять «захист» та «інтерес». На підставі аналізу теоретичних джерел та положень діючого законодавства запропоновано авторський підхід щодо визначення понять «судовий захист прав та законних інтересів суб’єктів підприємництва» та «законний інтерес».

Наголошується, що у сучасних умовах, коли відбувається реорганізація судової системи, у тому числі здійснення правосуддя по господарських справах, необхідно чітке визначення сутності категорії «захист» скрізь призму механізму реалізації конституційного права на захист прав суб'єктів підприємництва з урахуванням завдань та специфіки господарського судочинства. З’ясовано, що терміни «захист», «правовий захист», «захист прав і інтересів», «судовий захист» неодноразово зустрічаються в нормах Конституції України (ст.ст. 13,24,32,36,44,55-57) та низці інших актів чинного законодавства України, проте відсутні їх усталені визначення.

Пропонується під судовим захистом прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва розуміти здійснювану у відповідності із встановленою підвідомчістю та підсудністю діяльність судових органів, спрямовану на відновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і законних інтересів суб’єктів підприємництва, а також на запобігання правопорушенням шляхом справедливого і своєчасного розгляду цієї категорії спорів.

Приділена увага аналізу такої категорії, як «законні інтереси» суб'єктів підприємництва. Зазначено, що при дослідженні досить широкого круга проблем у сфері реалізації суспільних стосунків поняття «інтерес» використовується досить часто. Проте питання про основні риси, властиві категорії «інтерес», як і раніше носить дискусійний характер. На основі проведеного аналізу запропоновано наступне визначення законного інтересу – це відображене в об'єктивному праві або таке, що слідує з його загального змісту (що не суперечить йому) прагнення суб'єкта підприємництва до досягнення економічних і соціальних результатів, що є об’єктом правового захисту з боку держави.

У роботі наголошується на необхідності розробки єдиних підходів щодо використання категорії «інтерес» («законний інтерес», «інтерес, що охороняється законом») в діючому законодавстві України.

Використовуючи запропоновані юридичною наукою класифікації інтересів в праві та положення діючого законодавства України, запропоновано авторську класифікацію інтересів стосовно судового захисту суб'єктів підприємництва:

1) за суб'єктами: інтереси підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб (у тому числі іноземних) (ст. 1 ГПК України); громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, які в установленому законом порядку набули статус суб'єкта підприємницької діяльності (статті 1, 29, 81 ГПК України); фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності (у випадках, встановлених законом) (ст. 1 ГПК України); держави (ст. 29 ГПК України);

2) за статусом учасників господарського процесу: інтереси позивача, відповідача, третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору;

3) за тривалістю існування: ;

4) за стадіями процесу і роллю в ньому суб'єкта інтереси, пов’язані із: відкриттям провадження у справі; отриманням інформації про хід розгляду справи; винесенням ухвали, постанови чи рішення у справі; оскарженням винесеної ухвали, постанови чи рішення у вищестоящі судові інстанції.

У підрозділі 1.2. «Звернення до суду як засіб захисту прав та законних інтересів суб’єктів підприємництва» проведено дослідження теоретичних засад та законодавчого забезпечення порядку звернення суб'єктів підприємництва до суду за захистом прав та законних інтересів.

Зазначено, що для використання терміну«позов» характерна багатоваріантність, відсутність єдиного підходу як в спеціальній літературі, так і в нормах чинного законодавства. Автор підтримує точку зору, згідно з якою концепція єдиного поняття позову з його матеріально-правовою і процесуальною сторонами є найбільш правильною і науково обґрунтованою.

Формою реалізації права суб'єкта підприємництва на позов є позовна заява. Вимоги до позовної заяви містяться у положеннях ГПК України. У той же час аналіз положень ГПК України свідчить про наявність окремих неузгоджень в положеннях Кодексу, що стосуються змісту позовної заяви юридичної особи. А саме це стосується такої вимоги до позовної заяви, як необхідність наявності в позовній заяві найменування (для юридичних осіб). У ст. 54 ГПК України не вказано конкретно, яке найменування має бути вказано у позовній заяві: повне або скорочене. Як свідчить практика, відсутність в позовній заяві повного найменування юридичної особи є підставою для повернення позовної заяви без розгляду. У зв’язку з цим пропонується уточнити положення ст. 54 ГПК України щодо змісту такої заяви, а саме вказати, що позовна заява повинна містити повне найменування сторін (для юридичних осіб).

Також у роботі звернуто увагу на положення п. 2-1 ч. 2 статті 54 ГПК України, де вказано, що позовна заява повинна містити документи, які підтверджують за громадянином статус суб'єкта підприємницької діяльності. Зауважується, що безпосередньо сама позовна заява не може містити такі документи, а лише вказівку на те, що це за документи, їх реквізити. З іншого боку, згідно з положеннями статті 12 ГПК України господарському суду можуть бути підвідомчі спори не лише за участю громадян-підприємців, але і за участю громадян, які не мають такого статусу, наприклад, засновників господарських товариств та ін. У зв'язку з цим пропонується уточнити зміст п.2-1 ч. 2 статті 54 ГПК України, виклавши його таким чином: « – вказівка на документи, які підтверджують за громадянином статус суб'єкта підприємницької діяльності, якщо позов подається від імені громадянина - суб'єкта підприємницької діяльності».

Враховуючи те, що підвідомчість є передумовою права на звернення до господарського суду, у роботі проведено аналіз теоретичних і нормативних положень, присвячених проблемі підвідомчості. Зазначено, що сьогодні відсутнє чітке і однозначне законодавче вирішення питання про те, до компетенції якого суду відноситься розгляд скарг на дії (бездіяльність) органів Державної виконавчої служби при виконанні ними рішень господарських судів. Для ефективного вирішення цієї проблеми автор пропонує виходити з того, що мета і відповідно предмет виконавчого провадження є не в організації виконавчої влади, а у виконанні судових і несудових виконавчих документів. Зауважується також, що судове рішення приймається судом внаслідок ретельного розгляду всіх обставин справи. Вирішуючи питання, що виникли в ході розгляду обставин справи, виносячи остаточну ухвалу, суддя складає найповніше уявлення про обставини справи, сумлінність користування сторонами і особами, які беруть участь у справі, належними їм процесуальними правами. Обізнаність щодо вказаних обставин є важливим чинником, що має значення для швидкого розгляду скарги на дії (бездіяльність) органів Державної виконавчої служби, захисту прав і законних інтересів підприємців в процесі виконання судового рішення. Запропоновано уточнення положень ч. 1 статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України, стосовно того, що рішення, дії або бездіяльність державної виконавчої служби при виконанні судового рішення, за загальним правилом, оскаржуються до суду, який видав виконавчий документ.

Розділ 2. Правове забезпечення судового захисту прав та законних інтересів суб'єктів підприємництва складається з двох підрозділів, у яких досліджено генезис законодавства про порядок захисту прав суб’єктів підприємництва господарськими судами, його сучасний стан та перспективи розвитку.

У підрозділі 2.1. «Порядок розгляду спорів про захист прав та законних інтересів між суб'єктами підприємництва» проведено аналіз нормативно-правової бази, яка встановлює порядок розгляду спорів між суб’єктами підприємництва господарськими судами. Зазначається, що у сучасний період триває процес активного розвитку реформування правових засад такого порядку.

Акцентовано увагу на наявності окремих проблем, пов’язаних із загальним порядком розгляду спорів господарськими судами між суб’єктами підприємництва. Так, зазначено, що згідно зі ст. 62 ГПК України суддя відмовляє в прийнятті позовної заяви, якщо позов подано до підприємства, організації, які ліквідовано. Загалом вказівка на неможливість подання позову до підприємства, організації, які ліквідовано є цілком виправданим, однак потребує уточнення з урахуванням того, що суб’єктами підприємництва можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Тому у ст. 62 ГПК України доцільно вказати, що суддя відмовляє в прийнятті позовної заяви, якщо позов поданий до підприємства, організації, які ліквідовано, або до фізичної особи - підприємця, підприємницька діяльність якого припинена у порядку, встановленому законом. Це уточнення дозволить належним чином врахувати обставини, пов'язані з функціонуванням фізичної особи – підприємця.

Зазначається, що швидке та ефективне вирішення господарських спорів багато в чому залежить від того, наскільки якісно підготовлено справу до розгляду в засіданні господарського суду. На основі аналізу норм діючого законодавства у роботі зроблено висновок, що законодавець не вказує на обов'язок судді проводити підготовку справи до розгляду, а залишає вирішення питання на його розсуд. У той же час слід враховувати, що фактично немає таких справ, за якими не потрібне було б до призначення їх до розгляду ознайомлення з матеріалами справи, визначення обсягу досліджуваних фактів і доказів, проведення інших процесуальних дій. Тому запропоновано закріпити у законодавстві вказівку на необхідність проведення суддею (суддями) підготовки справи до розгляду.

Встановлено, що згідно з ч.3 ст. 65 ГПК України суддя викликає представників сторін для уточнення обставин справи і з'ясування питання про подачу додаткових матеріалів лише в тому випадку, якщо сторона перебуває в тому ж населеному пункті, що і господарський суд. Це положення ставить сторони певною мірою в нерівне становище, оскільки сторона, що знаходяться в тому ж населеному пункті, що і суд, має більше можливостей донести свою позицію до суду. Таким чином, в певних випадках витрати сторони, що перебуває в іншому населеному пункті, на прибуття до суду в процесі підготовки справи до розгляду можуть бути цілком виправдані. У зв'язку з цим запропоновано в ч. 3 статті 65 ГПК України внести уточнення, вказавши що суд викликає представників сторін (якщо сторони перебувають в тому ж населеному пункті, що і господарський суд, або за згодою чи по клопотанню сторін, що перебувають в інших населених пунктах) для уточнення обставин справи та з’ясування, які матеріали можуть бути додані до справи. Також обґрунтовано доцільність виключення частини 9 ст. 65 ГПК України, у відповідності з яким при підготовці справи до розгляду суд вирішує питання про розгляд справи безпосередньо на підприємстві, в організації, оскільки чинним законодавством не передбачено порядок розгляду справи безпосередньо за місцезнаходженням сторін спору.

Звертається увага, що ст. 32 ГПК України має некоректне формулювання. Так, з одного боку, в ч. 1 цієї статті докази визначаються як фактичні дані. З іншого боку, в ч. 2 вказується, що ці дані встановлюються письмовими і речовими доказами, тобто фактичні дані, що є суттю доказів, встановлюються за допомогою доказів. У той же час відзначається, що значною мірою це пов'язано з традиційним використанням термінів «письмові» та «речові докази» як різновидів засобів доказування і на цей час представляється складною і навряд чи доцільною відмова від традиційного використання терміну «докази» стосовно засобів доказування Також у роботі сформульовано пропозиції щодо уточнення визначення термінів «письмові докази» та «речові докази».

Запропоновано уточнення положень ст. 40 ГПК України щодо тієї її частини, де йде мова, що докази повертаються після вирішення господарського спору. З урахуванням можливості оскарження винесеного господарським судом рішення у вищій інстанції і виникненні (так само як це було в самому господарському суді) необхідності ознайомитися саме з оригіналами письмових доказів в ч. 1 ст. 40 пропонується уточнити, що оригінали письмових доказів, наявні в справі, по клопотанню осіб, що представили їх, можуть бути повернені їм після набрання рішенням суду законної сили, а, якщо суд прийде до висновку, що повернення не завдасть шкоди правильному розгляду справи – до набрання рішенням законної сили. Вказівку на те, що оригінали письмових доказів повертаються по клопотанню підприємств і організацій, запропоновано замінити виразом «особи, що представили їх», оскільки згідно з положеннями ГПК України докази можуть бути представлені також, наприклад, громадянами – суб'єктами підприємницької діяльності, учасниками господарських товариств тощо.

Досліджено практику застосування положень ч. 3 ст. 85 ГПК України, а саме випадки, якщо в засіданні була оголошена лише резолютивна і вступна частини рішення, яке набирає чинності після закінчення десятиденного терміну з дня його підписання. Однак термін такого підписання законом чітко не визначено, вказується тільки загальний термін – 5 днів з моменту оголошення його вступної і мотивувальної частини. Десятиденний термін, наданий для оскарження винесеного господарським судом рішення, в цілому є мінімально достатнім для того, щоб сторона, що програла, ознайомилася з рішенням суду, осмислила викладені аргументи, підготувала аргументацію для апеляційного оскарження. У роботі доводиться, що в даному випадку доцільно вказати, протягом якого саме терміну має бути підписане таке рішення. А саме вказати, що повне рішення повинне бути підготовлено та підписано протягом 3 днів та вступає в дію на наступний день, після спливу цього терміну.

У підрозділі 2.2. «Особливості розгляду спорів між суб'єктами підприємництва та державними органами» проаналізовано законодавство та проблеми, які мають місце при розгляді спорів між суб’єктами підприємницької діяльності та суб’єктами владних повноважень.

У роботі зазначається, що з самого початку формування ринкових відносин, а також законодавчої бази, яка опосередковує їх здійснення в незалежній Україні, розгляд спорів за участю суб'єктів підприємництва і органів державної влади був віднесений до компетенції господарських судів.

Прийняття Кодексу адміністративного судочинства України спричинило виникнення компетенційних протиріч між господарськими і адміністративними судами в Україні. Зауважується, що визначення публічно-правового спору за допомогою таких категорій, як «публічно-правові відносини», «публічний інтерес» тощо на практиці не створює достатньої визначеності, що не дозволяє чітко відмежувати цей вид спорів через відсутність в юридичній науці єдиного підходу до визначення самого поняття «публічний спір».

Поняття суб'єкта владних повноважень міститься в п. 7 ст. З Кодексу адміністративного судочинства України. Однак у роботі доводиться, що ця законодавча дефініція також не дозволяє досягти визначеності в розумінні сутності та меж поняття «публічно-правовий спір».

На підставі досвіду правозастосування в Україні, аналізу положень програмних документів у сфері організації адміністративної юстиції та досвіду розвинених зарубіжних країн додатково обґрунтовано висновок щодо необхідності врахування характеру правовідносин, у зв’язку із якими виник спір.

Зауважується, що з метою розмежування підвідомчості між господарськими і адміністративними судами найбільш прийнятним є внесення змін до ГПК України та Кодексу адміністративного судочинства України. Підставою для цього повинно служити, у свою чергу, використання об’єктивного (щодо характеру спірних відносин і об’єкту захисту) та суб’єктивного критеріїв (щодо учасників спірних відносин) підвідомчості у сукупності.

У роботі зроблено висновок про необхідність передачі спорів між суб'єктами підприємництва та органами, які наділено владними повноваженнями, що пов’язані із здійсненням підприємницької діяльності, до компетенції господарських судів. При цьому пропонується збереження при розгляді таких спорів окремих підходів, що довели свою практичну ефективність і сприяють захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва. Зокрема, це стосується обов'язку доведення у справах про протиправність рішень, дій і бездіяльності суб'єктів владних повноважень, яка покладається на останніх, якщо вони заперечують проти позову. Також важливим є підтримання пропозиції щодо активної ролі суду в процедурі доведення і витребування ним необхідних доказів, у тому числі, і у випадку, якщо особа, що бере участь у справі, не може надати їх самостійно. У господарському процесуальному законодавстві запропоновано закріпити норму про покладання обов’язку доказування на орган, що володіє владними повноваженнями, з урахуванням того, що це повинне компенсувати певну нерівність в становищі органів державної влади та управління і суб'єктів підприємництва.

Розділ 3. Вдосконалення правового забезпечення судового захисту прав та законних інтересів суб'єктів підприємництва містить два підрозділи які присвячені аналізу зарубіжного досвіду, існуючих законопроектів щодо порядку розгляду справ за участю суб’єктів підприємництва. На основі проведеного аналізу обґрунтовано пропозиції щодо оптимізації правового забезпечення судового захисту прав та інтересів суб’єктів підприємництва.

У підрозділі 3.1. «Зарубіжний досвід захисту прав та законних інтересів суб'єктів підприємництва» аналізується правове забезпечення розгляду спорів за участю суб'єктів підприємництва у низці зарубіжних країн, розвиток та сучасний стан законодавства у цій сфері.

Зазначається, що об'єктивно існуюча специфіка розгляду спорів за участю суб'єктів підприємництва історично зумовила появу в зарубіжних країнах спеціальних органів, що вирішують такі спори, і законодавства, яке регламентує порядок їх розгляду. У роботі розглянуто етапи формування у розвинутих зарубіжних країнах спеціальних судових органів, наділених повноваженнями щодо розгляду справ за участю суб’єктів підприємницької (комерційної) діяльності. Зауважується, що у більшості розвинених країн сформовано або спеціальні судові органи, або спеціальні відділення загальних судів для захисту прав та законних інтересів учасників підприємницьких відносин.

До компетенції таких органів належать: спори, пов’язані із виконанням комерційних контрактів, перевезенням, захистом прав промислової власності, захистом від недобросовісної конкуренції; спори, які виникають з публічних відносин, пов’язаних зі створенням, діяльністю та ліквідацією господарських товариств; спори щодо банкрутства та ін.

На підставі аналізу зарубіжного законодавства за тематикою дисертації сформульовано пропозиції щодо доцільності використання окремих аспектів зарубіжного досвіду в процесі вдосконалення вітчизняного законодавства у сфері судового захисту прав та інтересів суб’єктів підприємництва, а саме щодо активної участі судів у процесі виконання рішень, розмежування компетенції господарських та адміністративних судів щодо окремих категорій спорів за участю суб’єктів підприємництва.

У підрозділі 3.2. «Вдосконалення законодавства про судовий захист прав та законних інтересів суб'єктів підприємництва» виявлено проблеми існуючого судового порядку захисту прав та законних інтересів суб'єктів підприємництва та запропоновано шляхи їх вирішення.

Аргументовано, що оптимізація правового забезпечення захисту прав та законних інтересів підприємців в господарському процесі повинна мати на меті досягнення балансу таких складових, як забезпечення прав та інтересів учасників процесу, досягнення завдань судочинства і сприяння забезпеченню суспільного господарського порядку.

У роботі наголошується на необхідності підвищення ролі господарського суду у процесі щодо контролю над виконанням органами Державної виконавчої служби рішень господарських судів України.

Сучасне ведення господарської діяльності ще часто супроводжується застосуванням антиконкурентних засобів, рейдерських атак тощо. У зв'язку з цим може мати місце практика зловживання забезпечувальними заходами, коли, використовуючи прогалини у законодавчому регулюванні або упереджене ставлення суддів, суб'єкт підприємництва може здійснювати недобросовісне втручання в господарську діяльність контрагента. У зв’язку з цим автор пропонує закріплення у законодавстві положень про відшкодування збитків, завданих зловживанням забезпечувальними заходами.

Наголошується на необхідності врахування тієї обставини, що заява про застосування забезпечувальних заходів може бути подана не тільки позивачем, а й іншими особами. З урахуванням цього у роботі запропоновано передбачити право відповідача звернутися до суду з вимогою внесення зустрічного забезпечення не лише до позивача, але також і до особи, що клопоче про застосування забезпечувальних заходів. Звертається увага, що у разі вживання забезпечувальних заходів можуть постраждати інтереси не лише відповідача, але і третіх осіб.

У роботі акцентується увага на актуальності питання щодо необхідності детальної правової регламентації надання доказів, отриманих при допомозі електронного факсимільного та іншого зв'язку, а також документів з електронним або цифровим підписом (іншим аналогом власного підпису). Закон України «Про судоустрій і статус суддів» обминає мовчанням такі тенденції сучасного судочинства, як направлення позову і відзиву на позов в електронній формі, що широко використовується в багатьох країнах світу. Запропоновано надалі одним з напрямів розвитку господарського процесу визначити саме правове і організаційне забезпечення можливості подачі позовної заяви через офіційний сайт відповідного господарського суду в мережі Інтернет, направлення по електронній пошті електронних документів і документів, переведених в цифрову форму тощо.

У роботі підкреслено, що одним з найважливіших напрямів вдосконалення законодавства про захист прав і законних інтересів підприємців є належна регламентація термінів розгляду господарських спорів і здійснення інших процесуальних дій в рамках господарського процесу. Одночасно зауважується, що мова в даному випадку повинна йти не просто про скорочення термінів, а про підвищення якості розгляду справ шляхом мінімізації можливості їх затягування як сторонами, так і судом. Одним з важливих заходів в даному аспекті повинно стати активніше вживання господарським судом процедур примирення.

У роботі відзначається, що окремі положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» потребують подальшого розвитку, уточнення і доопрацювання. До таких положень можна віднести норму, відповідно до якої питання про відведення судді вирішується в дорадчій кімнаті судом в тому складі, який розглядує справу, та не підлягає оскарженню. Така процедура, з одного боку, скорочує час розгляду справи, з іншого боку – збільшує ступінь суб'єктивізму в даному питанні. Пропонується для захисту інтересів сторін в даному випадку доповнення переліку ухвал суду, які можуть бути оскаржені окремо від рішення (стаття 106 ГПК України) вказівкою на ухвалу про відведення судді (складу суду).

У роботі обґрунтовується внесення змін в ст. 111-21 ГПК України, відповідно до яких питання допуску розгляду справи Верховним Судом вирішується Вищим господарським судом України. Обґрунтовується доцільність віднесення питання про допуск справи до провадження до компетенції Верховного Суду України.

Обґрунтовано необхідність уточнення положень Закону, згідно з якими після призначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи внесення змін до реєстраційних даних щодо конкретної справи, а також видалення цих даних з автоматизованої системи документообігу суду не допускається, окрім випадків, встановлених законом. Встановлено, що на практиці зміни у складі суду, що розглядає справу, можуть відбуватися достатньо часто. Вони можуть бути пов'язані із задоволенням клопотання сторін про колегіальний розгляд спору, тривалою відсутністю судді внаслідок хвороби, припиненням повноважень судді тощо. Наголошується, що положення про випадки, коли допускається зміна даних автоматизованої системи документообігу, необхідно ввести в чинне законодавство України з чітким переліком таких випадків.