ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФЕДЕРАТИВНОГО УСТРОЮ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ В УЧЕННІ М. КОСТОМАРОВА Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, висвітлено стан її розробки, визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами, мету та завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, розкрито наукову новизну й практичне значення одержаних результатів, наведено дані про їх апробацію, впровадження та кількість публікацій.

У розділі 1 «Витоки українського федералізму у вітчизняному цивілізаційному просторі» проблема державного устрою розглядається в історичному і теоретичному вимірах, аналізується категоріальна політологічна основа сучасного державотворчого дискурсу, окреслюються основні методи дослідження форми державного устрою як політичного інституту.

У підрозділі 1.1. «Передумови формування ідеології федералізму в епоху княжої доби», виходячи з визначального впливу соціальних, політичних, економічних, духовних чинників формування певних типів державного устрою, а також різних тлумачень ролі цих чинників у творенні держави, простежується історія становлення й організації політичного життя слов’янського населення сучасної України, в якому спостерігається наявність двох основних тенденцій. Перша виражалась у прагненні до збереження та розвитку колективних форм управління, народоправства, демократизму в прийнятті найважливіших рішень, яка базувалась на економічній автономії сім’ї землероба і територіальній сільській общині, що підривала авторитет родових старійшин, друга – у прагненні до встановлення «сильної», одноосібної влади, яку уособлювали керівники бойових дружин, що виникали спочатку для захисту общин від кочовиків, згодом – для військових грабежів, а також старійшини багатих родів, які прагнули до розширення й укріплення своєї влади.

Здобувач акцентує увагу на тому, що в IX-X ст., коли відбувся процес об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва і формування Київської Русі як держави феодального типу, а також прийняття християнства, на Русь прийшли надбання європейської цивілізації у галузі філософії, права, історії, культури. Під їх впливом активізується давньоруська суспільно-політична думка. З небагатьох письмових пам’яток, які дійшли до нашого часу, митрополит Іларіон у праці «Слово про закон і благодать», написаної в період між 1037 і 1050 роками в Києві, аналізує, узагальнює, систематизує основні проблеми і доходить висновку, що найважливішими є питання щодо місця Русі у всесвітній історії та системі християнської Ойкумени, які стануть висхідними для політичної думки княжої доби.

У контексті формування ідеології федералізму здобувач розглядає визначних мислителів того часу: С. Оріховського-Роксолана (1516–1566), який у питаннях сутності та походження держави, принципів організації влади виявився попередником таких буржуазних учених, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден, та ін.; Х. Філалета, який підхопив естафету державності, й «Апокрисис» (1597) якого є надбанням не лише української, а й загальноєвропейської гуманістичної культурної спадщини, а також одного з найяскравіших представників полемічної літератури монаха Афонського монастиря І. Вишенського (між 1545/1550-1620), який своєю ідеєю соборноправності відкидає саму необхідність існування державного апарату для регулювання суспільного життя, доводячи, що його повинно замінити громадське самоуправління.

У підрозділі 1.2. «Проблеми територіального устрою за часів Козацької держави» йдеться про те, що в XVII ст. Україна вступала розколотою духовно і соціально, нація втрачала будь-яку історичну перспективу, перетворюючись у безелітну селянсько-міщанську масу, з якої формувався новий соціальний прошарок, який узяв на себе роль національного провідника, – козацтво.

Значну роль у формуванні образу козацтва зіграв Й. Верещинський (помер 1598 чи 1599 року), українець за походженням, римо-католицький священик у Холмі, автор ряду політичних, полемічних творів. У праці «Спосіб осадження нового Києва» (1598) він запропонував проект військово-політичної організації козацтва, чи не перший на повний голос заговорив про утворення на основі козацьких полків окремих адміністративно-територіальних одиниць (цей проект було впроваджено в життя вже в XVII ст. гетьманом М. Дорошенком). Але, на думку здобувача, найцікавіше в проекті Й. Верещинського те, що виразно і чітко поставлена ідея Козацької держави у формі князівства чи герцогства з підлеглістю королю, ідея, яка в XVII ст. стала основоположною для козацького державотворення, саме за неї змагалися гетьмани від Б. Хмельницького до К. Розумовського.

Б. Хмельницький, який продовжив політику гетьмана М. Сагайдачного, завдяки якій козаки виступають на перше місце в суспільстві України і перебирають на себе значення провідної верстви, поєднуючи в собі талант полководця, державотворця, політика і дипломата, зумів довести її до логічного кінця – утворити Українську козацьку державу. Ця держава стала результатом довголітньої боротьби і прагнень всього українського народу – рядового козацтва і селянства, старшини, національно свідомої шляхти, духовенства.

Здобувач зазначає, що Зборівська угода, яка попри недоліки, мала величезне значення для утворення Української козацької держави, вперше в історії українсько-польських відносин встановила чітку пограничну межу між Україною і Польщею. Всю енергію у подальших роках війни Б. Хмельницький спрямував на те, щоб якнайменше допустити чужі впливи на цю територію, міцно закріпитися на ній і поширити українську владу в Галичині аж до Вісли на етнографічні українські кордони.

Переяславський договір, незважаючи на різні інтерпретації його змісту, містив основоположну ідею - встановлення міждержавних відносин між Україною і Москвою, за яких Україна зберігає державну самостійність – зовнішню і внутрішню.

Дисертант наголошує, що Гадяцький трактат, у свою чергу, був тимчасовою комбінацією, не відображаючи всіх устремлінь козацької старшини на чолі з І. Виговським, які на переговорах прагнули утвердження Великого князівства Руського не лише в межах Наддніпрянщини, а й прилучення до нього воєводств Волинського, Подільського, Руського і Белзького, а також Пінського і Мстиславського повітів, тобто практично всіх населених українцями земель Речі Посполитої. Україна отримала тільки автономію, а не державну рівноправність з Польщею, і ця автономія мала поширитись тільки на Наддніпрянщину, а не на всі українські землі. Головні ідеї, за які змагалась українська делегація, - з’єднання всієї української території і державна незалежність, лишилися нездійсненними.

У підрозділі 1.3. «Державний устрій в конституції Пилипа Орлика» показано, що сміливий крок І. Мазепи на розрив з Москвою, що мав на меті відновлення державних прав українського народу, зазнав поразки. Головною причиною невдачі І. Мазепи, а з цим – і всієї України, була несконсолідованість нації, неготовність пожертвувати особистими, приватними інтересами задля перемоги загальнонаціональної справи.

Прийнята в м. Бендери конституція П. Орлика (1810) за своєю формою є договором гетьмана зі старшиною і всім Військом Запорозьким, а за змістом – документом, що в політико-правових поняттях того часу обґрунтовує права України на державну самостійність та її державний устрій. Конституція П. Орлика – це втілена в мову правових норм філософія й ідеологія суспільного договору. Для появи такого документу в історії української політичної та правової свідомості було достатньо підстав: ідеї, висловлені в цьому документі, є наслідком майже тисячоліття політичного розвитку України, свідченням високого рівня самосвідомості нації, її правової культури, творчого потенціалу. Цей документ постав як втілена на папері ідея української держави – Гетьманщини і, водночас, як удосконалення тогочасного розуміння суті держави. В одному з пунктів конституції наголошувалось, що подібно до того, як будь-яка держава існує і міцніє завдяки недоторканній цілісності кордонів, так і Мала Русь – Україна нехай лишається у своїх кордонах, затверджених угодами Речі Посполитої, славетної Порти Оттоманської і Московського царства. У своїх планах П. Орлик мав визволити Правобережну, Лівобережну і Слобідську Україну.

На думку автора, конституція П. Орлика стала вищою точкою політичного мислення українців у XVIII ст., оскільки фактично проголошувала в Україні незалежну республіку. Але Катерина II замість очікуваного українцями відновлення стародавніх прав козацтва, автономії Гетьманщини і полегшення становища селянства повела політику остаточної ліквідації будь-яких ознак відмінності українських земель від російських губерній. Козацтво, проіснувавши більше 200 років як провідна верства української нації, виразник і захисник загальнонаціонального інтересу в кінці XVIII ст., так і не виконавши до кінця своєї місії – створення незалежної Української держави – сходить із політичної арени.

Розділ 2 «Ґенеза федералізму М. Костомарова» присвячений ідеям федералізму в ідеології Кирило-Мефодіївського товариства, розумінню федералізму активними членами товариства (Т. Шевченко, П. Куліш, М. Гулак, Г. Андрузький), а також формуванню політико-правової та історіософської складових концепції федералізму Української держави в дослідженнях і наукових працях М. Костомарова.

У підрозділі 2.1. «Український федералізм у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства» йдеться про те, що на початку 40-х років XIX ст. центром українського національно-визвольного руху стає Київ. Студенти і молоді викладачі університету організували таємний гурток «Київська молода», який став ідейним та організаційним предтечею найбільш відомого українського політичного товариства кінця 40-х років XIX ст. – Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія (1845–1847).

Основні політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в його програмних документах, до яких належать «Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія», відозви «Брати українці!» та «Братья великороссияне и поляки!», програма товариства «Закон божий» («Книги буття українського народу»).

Здобувач показує, що Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія складається з двох частин. Перша – «Головні ідеї» містить у стислому вигляді вихідні положення ідеології та основні цілі діяльності, друга – «Головні правила товариства» присвячена визначенню способів та засобів реалізації програмних засад товариства.

Першим пунктом «Головних ідей» зазначалося, що головною метою товариства, до якої вони повинні прагнути, є духовне і політичне поєднання слов’ян. Цей пункт є першим не лише за порядком, а й ідеологічним значенням, оскільки ідея об’єднання слов’янських народів проходить «червоною ниткою» через всі програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства і є тим вихідним пунктом, на якому ґрунтуються всі подальші теоретичні розробки.

Розуміння панславістської ідеї учасниками Кирило-Мефодіївського товариства розкривалося в другому пункті «Головних ідей» статуту, який чітко наголошував на тому, що при утворенні майбутнього слов’янського союзу кожен слов’янський народ повинен мати свою державно-політичну самостійність, яка розглядалась братчиками як головна передумова майбутнього об’єднання.

Іншою, не менш важливою умовою створення майбутнього слов’янського союзу, було встановлення в усіх слов’янських народів республіканської форми правління та політико-правової рівності громадян. Для вирішення нагальних, життєво важливих справ передбачалось утворення спільного вищого законодавчого органу влади – загальнослов’янського собору з представників усіх народів. Основою для встановлення справедливого суспільного і державного ладу в слов’янських народів, на думку учасників Кирило-Мефодіївського товариства, повинні стати непорушні й керівні принципи християнської моралі.

Головним ідеологічним натхненником Кирило-Мефодіївського товариства був М. Костомаров (1817–1885), якому належить авторство програми кирило-мефодіївців, так званий «Закон Божий» або «Книга буття українського народу», - своєрідний синтез романтичних ідей із радикальними політичними поглядами, соціальними ідеями та християнськими цінностями. Програмні документи Товариства, зокрема «Книги буття...», чітко і неоднозначно вказують на національно-державницький принцип організації задуманої слов’янської федерації.

Здобувач також розглядає погляди активних учасників Кирило-Мефодіївського товариства Т. Шевченка, П. Куліша, М. Гулака, Г. Андрузького щодо майбутнього федеративного союзу слов’янських республік.

У підрозділі 2.2. «Елементи політичної складової концепції федералізму М. Костомарова» доведено, що основні політичні ідеї М. Костомарова щодо форми державного устрою сформувалися під час його перебування в Кирило-Мефодіївському товаристві й були викладені в його програмних документах, до яких належать «Закон божий» («Книга буття українського народу» – програма товариства, його статут, відозви «Брати українці!» та «Братья великороссияне и поляки!».

Автор пропонує теоретико-правові засади федералізму Української держави розглядати як концепцію, яка містить дві складові, – політичну, що, в свою чергу, має такі елементи, як створення Слов’янського Союзу на федеративних засадах, встановлення демократії в державах – членах майбутнього союзу, яка мала місце в Козацькій державі, а також децентралізація, яка надавала багато прав місцевим громадам, та історіософську. При цьому здобувач наголошує, що ідея об’єднання слов’янських народів (ідея федералізму, панславізму) є тим вихідним пунктом, на якому ґрунтуються всі подальші теоретичні розробки М. Костомарова, а звідси політичну ідею створення об’єднаного Слов’янського союзу можна вважати головним елементом політичної складової концепції федералізму М. Костомарова.

Здобувач розкриває політичні погляди М. Костомаров, який розробив теорію такого соціально-політичного явища в Україні, як козацтво. М. Костомаров довів, що воно не може бути споконвічним, а набуде інших форм із розвитком суспільних відносин, які прийдуть на зміну феодальному устрою. На відміну від поглядів деяких своїх сучасників, М. Костомаров показав, що в основі виникнення козацтва в Україні були явища, що мали місце в історії інших слов’янських народів, головним чином соціально-економічні мотиви й протиріччя в суспільстві. Він вважав Запорізьку Січ, побудовану на козацькій демократії, праобразом незалежної держави.

Ще одним важливим елементом політичної складової концепції федералізму М. Костомарова є чітко визначені ідеї про необхідність поєднати політичну централізацію з децентралізацією місцевого управління, викладені в його багатьох дослідженнях і публіцистичних статтях. Відносна самостійність на місцях сприяє обмеженню панівної бюрократії, запровадженню всестанового представництва у місцевому керівництві, проведенню реформ, спрямованих на відміну тілесних покарань, введенню гласності судової системи, послабленню цензури.

У підрозділі 2.3. «Федералізм М. Костомарова в історіософській площині» доведено, що найважливішим досягненням М. Костомарова як філософа й історика стало відтворення безперервності українського історичного процесу, його ґенези. Спроба з'ясування менталітету українського народу вперше була зроблена М. Костомаровим у праці «Об историческом значении русской народной поэзии» (1845), розвинута в «Законі Божому» («Книзі буття українського народу», 1846) й набула форми концепції в «Двох руських народностях» (1861), завершивши формування теоретико-правових засад федералізму М. Костомарова, а саме її історіософську складову.

У статті «Дві руські народності», надрукованої у щомісячнику «Основа», М. Костомаров дає блискучий аналіз історичних умов, які витворили з близьких колись до себе племен східнослов'янської (руської) групи дві окремі й відмінні народності - російську та українську. Ці народності являють собою два національних типи з різною вдачею, різною психологією, різним світоглядом і громадськими ідеалами.

Здобувач підкреслює, що, незважаючи на те, що ця праця є своєрідним етнопсихологічним дослідженням й обґрунтуванням ментальності українського народу, М. Костомаров у такий спосіб виявляє своє україноцентричне мислення, аргументує ідею української народності, паралельно виявляючи її неповторність.

Побудова дослідження на порівнянні двох народностей мала чітко окреслену політичну спрямованість. По-перше, М. Костомаров відшукує нові переконливі аргументи щодо правомірного обґрунтування утворення окремої української держави, виходячи саме з національної психології українського народу. По-друге, - це спроба автора наголосити на неідентичності українського народу з російським. Для доведення своєї тези він звертається до аналізу сутності української психіки, способу життя, діяльності українця.

М. Костомаров наголошує, що кожна держава шукає свій ідеологічний стрижень у глибинних шарах культури. Територія України – це найдревніша прабатьківщина індоєвропейців, потужний культурний пласт, який відіграв вирішальну роль у формуванні сучасних слов'янських народів. Релігія індоєвропейців – це зороастризм в його ранній формі, який проповідує природне право людини, тобто людина народжується вільною, вона по суті своїй не може бути рабом. Релігійна віра наших предків була поміркованою, в ній не було місця кривавим жертвам богам, не було страху перед стихіями, бо природне довкілля було спокійним і не мучило людей землетрусами, посухами, повенями. Своєрідна раціональність, розсудливість, доцільність, поміркованість, урівноваженість думок, почуттів, працьовитість – це маркери формування праукраїнської нації, її культури, світогляду, менталітету. Українська нація, яка зберегла ці риси з найдавніших часів, «приречена» на життя у федеративній державі. Українці – самодостатній народ і не мають потреби в «сильній» руці, яка управляє одноосібно, їм потрібно тільки не заважати і вони обійдуться своїми силами і власним розумом.

У розділі 3 «Перспективи державного устрою України у XIX–XXI ст. з огляду на концепцію федералізму М. Костомарова» проаналізований розвиток ідеї федералізму після завершення діяльності Кирило-Мефодіївського товариства, її застосування у державотворчій практиці, а також перспективи України в цьому напрямі з урахуванням концепції федералізму М. Костомарова.

У підрозділі 3.1. «Ідея федералізму в посткирило-мефодіївському суспільному просторі» йдеться про те, що молоде покоління 60-х років XIX ст., яке вважало себе українофілами, надмірно акцентувало увагу на культурницькій роботі, лояльності до влади та необхідності досягнення з нею компромісу за рахунок соціальних інтересів, насамперед, українського селянства, що викликало несприйняття у революційно налаштованої молоді, яка все активніше починала шукати відповіді на питання в працях російських революціонерів-демократів. Значна частина покоління 60-х років XVIII ст. залучилась до «загальноросійської революційної справи» і була практично втрачена для справи національної. У цей критичний для майбутнього України період на авансцені українського суспільного життя з’являється особистість, яка вирішила знайти відповідь на історичний виклик загрози чергового розколу нації, втрати для української справи цілого покоління. Цією людиною був М. Драгоманов, який не раз публічно заявляв себе спадкоємцем ідей Кирило-Мефодіївського товариства, а його головного ідеолога М. Костомарова – своїм ідейним учителем щодо федералізму.

Здобувач обґрунтовує положення про те, що соціалістичним ідеалом ученого була федерація вільних спілок вільних людей, ідеал, який клав в основу ідейної організації майбутнього суспільства громаду – повну волю людини, а його першочерговим завданням – створення такої програми дій, виконання якої забезпечило б реалізацію ідеалу організації суспільного буття, – безначальства. На думку здобувача, така програма була більш ніж амбіція, це було глибоке переконання у своєму покликанні знайти відповіді на важливі запити суспільства, нації, цивілізації. А тому федералізм у трактуванні М. Драгоманова виступає не тільки, і, навіть, не стільки формою територіального устрою, скільки головним способом взаємозв’язку суб’єктів політичної дії – індивідів, їх об’єднань, держави, міждержавних союзів і т.п., сутність якого полягає в їх рівноправності. Лише рівноправні суб’єкти політичної взаємодії можуть так узгоджувати свої інтереси, щоб не порушувати прав і свобод один одного й уникати насильства.

Аналізуючи погляди ученого, здобувач підкреслює, що поворотною думкою у трансформації драгоманівського федералізму було переконання, що механізми прямої демократії як умови забезпечення рівності участі громадян у вирішенні загальних справ можуть бути реалізовані лише в невеликих за кількістю території та населення країнах. Україна ж цим критеріям не відповідає. Здобувач наголошує, що ця думка є початком формування в українській політичній думці принципово нового трактування федеративної ідеї. Якщо в період Козаччини в програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства та працях його учасників ідея федерального устрою стосувалась автономних прав України в складі інших державних утворень, то на цьому етапі починають розглядати федералізм як «внутрішній» принцип організації влади в майбутній Україні, маючи на меті принципову можливість формування в ній особливої політичної системи, а, отже, її самостійне державно-політичне існування.

У підрозділі 3.2. «Територіальний устрій України в ХХ ст.: теорія і практика» наголошено, що початок XX ст. позначився для України швидким зростанням визвольного руху. Незважаючи на різні форми організації, розуміння ідеалу майбутнього та шляхів його реалізації, він все більше набирав синхронних обертів на українських землях по обох боках австрійсько-російського кордону, формуючи ідею державної незалежності.

Депутати Центральної Ради, яку очолював М. Грушевський, об’єднуючою політичною ідеєю вважали якнайширшу державно-політичну автономію України в складі демократичної Росії. М. Грушевський втілював в життя концепцію «єдиного потоку», згідно з якою українці були безелітною нацією, для якої боротьба за національне визволення означала насамперед вирішення питання соціального звільнення, а не створення власної національної незалежної держави. Ці погляди в українській політичній думці базувались на ідеї всесвітньої історичної місії українців, сформованої у програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства М. Костомаровим і розвинутої в концепції громадівського соціалізму М. Драгомановим та його сподвижниками.

Під тиском вибухоподібного зростання національної свідомості українців з початком революції 1917–1920 рр. відбувся відхід від позиції вірності ідеям загальноросійського демократичного руху: М. Грушевський ставить питання про необхідність нового вибору України. Геополітичні умови існування України, на його думку, штовхають Україну до виходу з російського євразійського простору до Європи з одночасним підтриманням тісних зв’язків з країнами чорноморського та середземноморського басейнів – районів її комунікаційного простору.

Здобувач доводить, що засновники Української Народної Республіки М. Грушевський та В. Винниченко поклали в її фундамент свої мрії та уявлення про соціальні потреби української нації і можливості їх задоволення. Успадкувавши від своїх попередників ліберально-народницького напрямку української політичної думки переконаність у безелітності української нації, необхідності ставити на перший план задоволення соціально-економічних та національно-культурних інтересів, а питання державності вважати другорядними, і М. Грушевський, і В. Винниченко сформували автономістську концепцію української демократичної соціалістичної державності в складі демократичної Російської республіки.

Сформульована М. Грушевським, а особливо В. Винниченком, в післяреволюційний період концепція незалежної української радянської держави стала платформою дій українського націонал-комунізму. Значна частина українських діячів, що з недовірою ставились до радянської влади, під впливом наслідків українізації та радянського державотворення переїхала в Україну і внесла свою частку у формування української модерної нації, вироблення звички до існування своєї, власної, нехай і часто формальної державності. Знищені в ході репресій, вони все ж встигли зробити дуже багато для того, щоб у 1991 році український народ обрав свободу і самостійність.

У підрозділі 3.3. «Федералізм як парадигма історичного поступу України» у контексті поставленого питання розглянуто три основні концепції формування нації – етнічну, територіальну й етнотериторіальну, наголошуючи на тому, що в українському національному русі в ХІХ ст. сформувалась етнічна модель, яка ототожнювала українську націю насамперед з українським селянством – єдиною і, водночас, найчисельнішою соціальною групою, яка не асимілювалась. Однак ця модель зазнала краху під час визвольних змагань 1914–1923 років, що призвело до започаткування ідеї побудови нації за територіальним принципом, за якою до української нації належать усі, хто проживає в Україні, незалежно від етнічного і соціального походження, і є лояльним до ідеї української держави.

Осмислюючи сутність цих двох моделей, їх раціоналістичну цінність, здобувач звертає увагу на те, що два визначальні ідеологи національного руху – М. Драгоманов, який належав до демократичного – народницького напряму в українській суспільно-політичній думці, та В. Липинський – представник української консервативної течії, погоджувались, що українська нація є наслідком європейського цивілізаційного процесу. Уперше таку думку 1861 року у своїй програмній статті «Дві руські народності» висловив засновник модерного українського національного руху М. Костомаров, який протиставляв київську традицію свободи й індивідуалізму московській традиції авторитаризму й підкорення особи колективу.

Здобувач простежив дискусію щодо форми державного устрою між сучасними провідними українськими і російськими науковцями і політологами, в результаті якої українською стороною наголошено на тому, що саме відречення від загальноросійської і спільної православної долі дозволяє обґрунтувати історичну логіку не просто окремого від Росії, а спрямованого стратегічно і духовно на Захід розвитку України, яка політично і духовно відокремлена від Росії. Останнє можливе лише за умови остаточного витіснення Росії з Криму і Севастополя, що матиме драматичні наслідки не лише для неї самої (якщо Київ опиниться під контролем галицької ідеології, роль Росії як великої держави буде поставлена під сумнів), а й для всього східно-християнського світу, Середземномор’я і Балкан. Здобувач погоджується з російською дослідницею Н.О. Нарочницькою, що федералізація України і зміна форми державної єдності з автономією та адміністративною самостійністю Сходу і Півдня може захистити інтереси українців, зберегти православ’я, приборкати амбіції західних регіонів і зберегти єдність української держави, яка стоїть на межі розпаду.

Обґрунтовується авторська позиція, що, зважаючи на об’єктивні підстави умовного поділу України на Схід і Захід (так звану «цивілізаційну рубіжність»), можна припустити, що подолання Україною її негараздів можливе на шляху оптимізації образу «мосту» чи «посередника», який уособлює завдання досягнення Україною ефективної співпраці Заходу і Сходу. Причому, реалізація цього образу для України може бути забезпечена за умови його підпорядкування більш загальній проблематиці, пов’язаній з доцільністю для України утвердження своєї європейської ідентичності саме як центральноєвропейської. У цьому випадку матиме місце бажання одночасно належати до європейської культури та наголошення на своїй неповторності, незвичайності своєї історії, про що не раз писав ще в XIX ст. М. Костомаров.