ВИСЛОВЛЕННЯ ЗВИНУВАЧЕННЯ ТА ВИПРАВДАННЯ У ВЕРБАЛЬНИХ ІНТЕРАКЦІЯХ (НА МАТЕРІАЛІ СУЧАСНОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ МОВИ)

Короткий зміст

У вступі визначаються актуальність, об'єкт та предмет дослідження; окреслюються мета й завдання роботи; розкриваються її новизна, теоретична цінність і практичне значення; наведено інформацію про апробацію роботи та публікації; структуру й обсяг роботи; вказано джерела фактичного матеріалу.

У розділі 1 "Теоретичні засади дослідження висловлень звинувачення та виправдання" виявлено точки зіткнення інтересів когнітивної та комунікативно-інтеракційної лінгвістики; визначено роль інтеракційного аналізу в сучасній науці, досліджено наявні типології ВІ та місце в них ВІ "звинувачення-виправдання".

Дані когнітивної та комунікативної лінгвістики дають змогу розрізняти такі рівні структури дискурсу, як: референтна ситуація, ментальні репрезентації, дискурсивна модель, мовні та мовленнєві одиниці. Мовні та мовленнєві одиниці є джерелом відомостей про ментальні структури свідомості. Оскільки дискурс категоризує явища об'єктивної дійсності, основні характеристики референтної ситуації опосередковано, через ментальну репрезентацію ситуації, відбиваються в дискурсивній моделі ситуації. Референтна ситуація – це відрізок, частина дійсності, відображеної в мові (В.Г.Гак). Ментальні репрезентації є тим суб'єктивним, суто людським механізмом трансформацій, що забезпечує перехід від референтної ситуації до дискурсивної моделі, і завдяки якому є можливим зворотній перехід від дискурсу до реальності. Це – двопланові сутності, оскільки ментальні процеси у свідомості, зокрема в пам'яті, опосередковані не тільки мовою (вербальними формами), але й уявою (образами) (A.Paivio).

Найважливішою "двоїстою" психічно-мовною ментальною сутністю вважається концепт. При всій суперечності тлумачення й різноманітті наукових моделей опису концепту, у лінгвістиці існують підходи, що зводяться до лінгвокогнітивного й лінгвокультурного осмислення цього явища (С.Г. Воркачов). Більшість вчених схиляється до визнання його не мовною, а ментальною сутністю (Р.І. Павільоніс, А.Вежбицька, О.С.Кубрякова). Концепт образно уявляють як об'ємну конструкцію зі складною структурою, до складу якої "входить все те, що й робить його фактом культури – вихідна форма (етимологія); стиснута до основних чинників змісту історія; сучасні асоціації; оцінки тощо" (Ю.С.Степанов). Ми поділяємо погляд В.І. Карасика, згідно з яким структура концепту має, щонайменше, три складові: предметно-образну, понятійну і ціннісну.

"Реконструкція" концептів ACCUSATION та JUSTIFICATION співвідноситься з поняттям моделювання вербальних знань, тобто "пакетів інформації", представлених у семантиці одиниць мови та мовлення.

При всій різноманітності когнітивних структур, центральною з них, що так чи інакше пов'язана з іншими моделями, залишається фрейм, "структура даних, у якій відзеркалено набуті в результаті попереднього досвіду знання про певний об'єкт, подію, стереотипну ситуацію та про текст, що описує цю ситуацію" (M.Minsky). Водночас, щодо поняттєвих категорій, представлених у семантиці висловлень, то тут більш релевантною моделлю концептуального аналізу, на наш погляд, є праксеограма (від лат. praxis – "дія"). Під праксеограмою в роботі розуміємо схему вербальних чи невербальних дій, що відповідає внутрішній когнітивній репрезентації, яку ми маємо і якою керуємося під час ВІ в стереотипній комунікативній ситуації, плануючи порядок своїх соціальних та вербальних дій (R.Lafont, D.Maingueneau). Праксеограма робить акцент на соціальній практиці, і, зокрема, на мовленнєвій поведінці комунікантів, процесах породження ними оптимальних варіантів побудови соціально коректних повідомлень, урахуванні соціальних норм, що детермінують мовленнєву поведінку комунікантів (R.Lafont, P.Bourdieu, E.Marc, D.Picard). В основі праксеограм лежать праксеологічні ментальні репрезентації, які на відміну від концептуальних репрезентацій, ментальних репрезентацій істот та предметів реальної дійсності, є ментальними репрезентаціями дій (E.Roulet, L.Filliettaz, S.Baudet). Розрізнення концептуальних та праксеологічних ментальних репрезентацій  розуміємо як певну дихотомію погляду на референти. Так, дії звинувачення / виправдання можна описати за допомогою і статичних концептуальних структур (суб'єкт, об'єкт, момент, характер дії), і динамічних праксеологічних структур чи певної послідовності, "ланцюжка" дій (встановити суб'єкта дії, оцінити цю дію, промовити звинувачення / виправдання тощо).

Найадекватнішою моделлю концептуально-семантичного аналізу ВЗ і ВВ та відповідної ВІ є концептуально-праксеологічна модель, представлена фреймовими і праксеологічними структурами.

Ідея прототипової концептуально-праксеологічної моделі є характерною для прототипової семантики, центральними поняттями якої є категорія та прототип. Категорії – це ментальні об'єкти, що відбивають наші знання про онтологію, про сутність світу (E.Rosch, G.Lakoff). Поняттєва категорія задається найтиповішим цілісним представником категорії, який має найповніший набір ознак, характерних для усіх членів категорії, і стає ядром, центральним елементом, що називається прототипом (T.Givón, E. Rosch).

Звинувачувач та Звинувачуваний обов'язково мають прототипові концептуально-праксеологічні моделі концептів ACCUSATION / JUSTIFICATION. Без такої спільної бази ані ВЗ, ані ВВ не сприймалися б як такі, й узагалі відповідна ВІ не мала б місця. Саме тому на першому рівні аналізу (рівень А) ми реконструювали прототипову концептуально-праксеологічну модель ситуації "звинувачення-виправдання", дослідивши не конкретні ВІ, а дієслівний лексичний мовний матеріал, що функціонує у ВЗ та ВВ. Було висунуто гіпотезу, що між спільними ментальними репрезентаціями (прототипами) та їхніми "втіленнями" в дискурсі існує помітна різниця, що виправдало необхідність другого рівня аналізу (рівень В), на якому досліджувалися індивідуальні ментальні репрезентації учасників ВІ, та третього рівня аналізу (Рівень С), на якому досліджувалися сутності, що конструюються ними під час ВІ (див. розд. 3 та 4).

Теорія інтерпретації висловлень повинна бути комплексною, поєднуючи як процеси кодування, так і інференційні процеси (A.Reboul, J.Moeschler), звертаючись до всіх можливих типів і видів спілкування, способів передачі інформації, умов, які породжують підтекст, ситуацій, які вимагають прямого або непрямого розуміння слів співбесідника тощо (J.Searle). У зв'язку з цим важливим уявляється розділення мовленнєвих актів (далі – МА) на прямі та непрямі, або буквальні та небуквальні. МА, мовна семантика і прагматичний смисл яких збігаються, називаються прямими (J.Searle) чи буквальними (D.Vanderveken). Мовні утворення, прагматичний смисл і мовна семантика яких відрізняються, вважаються непрямими чи небуквальними. Прагмасемантичні особливості прямих та непрямих ВЗ та ВВ, що виражають відповідно прямі і непрямі МА, розглянуті у третьому розділі даної роботи.

Якщо спочатку лінгвісти зосереджували увагу на вивченні локуції чи локутивного, то зараз об'єктом їх дослідження все більше виступає інтерлокуція, тобто вербальна інтеракція між мовцями (R.Barthes, F.Berthet). Самим терміном "вербальна інтеракція" лінгвістика зобов'язана М.М. Бахтіну, який визначає знак як результат спільної домовленості чи консенсусу між соціально організованими індивідами під час процесу їхньої інтеракції. У сучасній науці поняття ВІ в трактуванні М.М.Бахтіна збагатилося багатьма доповненнями, концептами, набуттям не тільки лінгвістичного, але й різногалузевого знання. Майже всі дослідники, які займаються сьогодні аналізом ВІ (R.Vion, P.Bange, D.André-Larochebouvy, С.Kerbrat-Orecchioni та ін.), більш-менш єдині щодо соціальної природи цього феномену. Так, за визначенням Д.Андре-Ларошбуві, ВІ передбачає зустріч двох чи кількох членів однієї лінгвістичної спільноти, наділених спільним комунікативним кодом, що мають соціальні та психологічні характеристики, які залежать від їхнього соціального статусу, конкретної ситуації та певного моменту. У роботі вербальну інтеракцію розуміємо як сукупність взаємних соціально-вербальних дій комунікантів. ВІ характеризується такими ознаками, як: спільний комунікативний код учасників, неперервність складу учасників, неперервність простору та часу, незмінність теми (С.Kerbrat-Orecchioni). 

У розділі 2 "Семантика предикатів звинувачення / виправдання" з метою дослідження ментальних репрезентацій, спільних для всіх членів франкомовного соціуму, на матеріалі словникових дефініцій та контекстів, у яких функціонують дієслова зі значенням звинувачення / виправдання, шляхом побудови прототипових концептуально-праксеологічних моделей реконструйовано концепти ACCUSATION та JUSTIFICATION; контури аналізованих концептів розширено й уточнено за рахунок дослідження актантних та контекстуальних змін.

Складовими реконструйованих концептуально-праксеологічних моделей ACCUSATION / JUSTIFICATION є: актантний фрейм, до складу якого входять: Звинувачувач (A^r), Звинувачуваний (A^é), Той, хто виправдовує Звинувачуваного, Адресат, Публіка, Жертва; праксеограма "Ситуація" (S): діяльність / бездіяльність, дія, вчинок, факт, стан речей, характеристика, що призвели до поганих наслідків; фрейм та праксеограма оцінювання: Норма (Норма Норм, Індивідуальна Норма), Оцінка (Аксіологічна та Істиннісна), Відповідальність, Порівняння; праксеограми мовленнєво-мисленнєвих дій звинувачення-виправдання: Акти звинувачення та виправдання, Інтенсивність; аспектуальні категорії, що характеризують спосіб дії звинувачення / виправдання: Моментальність, Час; аргументативно-логічний фрейм: Аргументи, Протилежність, Заперечення; психологічно-інтенційний та психологічно-емоційний фрейми: Мотивація A^r та A^é, їх психологічно-емоційний стан.

Подібно до фреймів, що, взаємодіючи між собою, утворюють міжфреймову мережу, (Г.Скрегг, Х.Уено, Т.Коямо), концептуально-праксеологічні моделі ACCUSATION / JUSTIFICATION, взаємодіючи, утворюють складне ціле на основі логічних відношень протиставлення, від яких відгалужуються інші смисли й відношення: заперечувальний, адверсативний і пояснювальний.

Модифікації прототипових ментальних репрезентацій, що належать вже індивідуальним уявленням комунікантів, відбуваються на актантному і контекстуальному рівнях.

Дослідження дієслів зі значенням звинувачення та виправдання дозволило встановити, що концепти ACCUSATION та JUSTIFICATION представлені неоднорідними, ієрархічно організованими категоріями дієслів із прототипами accuser та justifier відповідно. Навколо прототипу accuser згруповані дієслова charger, soupçonner, reprocher, imputer, inculper, incriminer. На близькій периферії знаходиться дієслово blâmer, що займає проміжну позицію між кластером accuser та кластером critiquer, далекою периферією категорії звинувачення з дієсловами désapprouver, réprouver, réprimander, gronder, dénigrer. До найближчої периферії категорії дієслів із прототипом justifier відносимо дієслова acquitter, absoudre, relaxer, blanchir, а також nier, refuser, rejeter, réfuter, (s)'objecter, contredire, démentir, contester, які знаходяться між кластерами justifier та disculper-décharger-innocenter-déculpabiliser. Останній є далекою периферією категорії виправдання, до якої відносимо і кластер excuser-pardonner, expliquer, défendre. Підставою для такої ієрархії в межах категорій був різний розподіл між асерцією та пропозицією дієслів, що пояснюється дією когнітивного механізму фокалізації. Дієслова з асерцією "ствердження відповідальності певної особи за певну ситуацію" є дієсловами звинувачення, дієслова з асерцією "негативне оцінювання ситуації" – дієсловами критики. Дієслова виправдання з асерцією "заперечення негативного оцінювання вчинків A^é" наближаються до дієслова justifier, дієслова з асерцією "заперечення відповідальності A^é" близькі до дієслова disculper.

У розділі 3 "Прагмасемантичні характеристики висловлень звинувачення та виправдання" встановлюються базові іллокуції прямих та непрямих ВЗ та ВВ; виявляються їхні структурно-семантичні та прагматичні типи; вивчаються основні стратегії й тактики звинувачення та виправдання.

Прямі ВЗ та ВВ, виражені у формі розповідних речень, складають основний пласт ВЗ та ВВ. Розповідні речення у ВЗ та ВВ за своєю когнітивною базою є актами аргументування, оскільки виконують функцію твердження згідно зі своїм комунікативним призначенням доводити відповідальність A^é за негативну S (ВЗ) та заперечувати відповідальність A^é за S або негативну оцінку S (ВВ), що дорівнює сумі цілей інформування і переконування, які, за класифікаціями МА, підпорядковані класам асертивів та констативів.

Прямі ВЗ – це асертивно-констативні висловлення A^r, в яких повідомлення про відповідальність A^é за Cитуацію S, що оцінюється ним як негативна через порушення встановлених норм, виражаються буквально. Основні види прямих ВЗ було визначено як прямі диктумні, прямі модусні та перформативні ВЗ. 

Прямі диктумні ВЗ реалізують пропозицію: Tu (С'est toi) (A^é) (qui) as fait S / Tu (A^é) es responsable de S. Серед них ми виділили п'ять семантико-синтаксичних типів: ВЗ із мінімальною моделлю N + V, що може ускладнюватися за рахунок додатків ("– Et tu as tué un honnête homme" (Ludlum); ВЗ із виділеними елементами комунікативної структури: емфатичними конструкціями з презентативами, усіканням, комунікативною інверсією, сегментацією ("– Le coupable, c'est lui" (Leblanc); ВЗ типу: Sujet (A^é)+Auxiliaire^être+Attribut (N, S зі значенням "винуватець" злочину ("– Je suis un tueur" (Koltès); ВЗ з моделлю: Sujet(A^é)+Auxiliaire^être+Prédicat ("– Votre mari est coupable de meurtre" (Cousin); односкладні (номінативні, прономінативні, ад'єктивні) речення ("– Voleur!" (Spaak). Прямі диктумні ВЗ об'єднані цілями інформування та впливу, що наближає їх до перформативних ВЗ, які мають "перформативне" дієслово в першій особі однини Présent de l'Indicatif ("– J'accuse mon mari de faux témoignage et de mensonge (Leblanc) та інші перформативні формули.

Прямі модусні ВЗ поєднують домінуюче значення ідентифікації винного з емоційно-експресивним оцінювальним значенням поза зміною функціонально-домінуючої модальності. Залежно від характеру модусу ми виділили прямі ВЗ із перцептивним модусом ("Moi, je vous ai vus [boucher cette source]! (Pagnol); ментальним модусом думки ("– Je pense que c’est lui qui a tué mes parents" (Albert), сумніву і припущення ("– Il se peut qu'il l'ait tué aussi" (Там само), істиннісної оцінки ("Il est vrai que l'armée n'est pas intervenue pour porter secours aux populations" (Humanité, 2001), знання ("– Je sais que tu as tué mes parents" (Albert), незнання ("– Je ne sais pas s'il est coupable..." (www.france2.fr) та негативної оцінки ("– Се n'est pas bien de mentir!"); емотивним модусом ("– C'est honteux ce quе tu as fait" (розмовне мовлення) та модусом волітивного плану ("M. Papon a repris la vie de nos parents. Il faut qu'il soit en face de ses actes" (Le Monde, 1997).

Прямі ВВ є асертивно-констативними висловленнями, які реалізують такі узуальні смисли інтенції виправдання, як: Je ne l'ai pas fait, Je l'ai fait, mais... та Je l'ai fait parce que... Категорія заперечення є семантичним підґрунтям ВВ, які, протидіючи ВЗ, засвідчують неприйняття інкримінованої S чи її негативної оцінки. Тому адверсативний і пояснювальний типи відношень протиставлення "звинувачення / виправдання" розглядалися через механізми заперечення. У роботі виділяються ВВ, породжені експліцитними та імпліцитними механізмами заперечення на семантичному й прагматичному рівнях.

Прямі ВВ з експліцитним запереченням поділяються на класи прототипних та периферійних ВВ (залежно від способу представлення породжуваного запереченням смислу виправдання). Прототипні експліцитні ВВ, які відкидають відповідальність A^é за S (пропозиція ВЗ), є розповідними заперечними реченнями з часткою ne…pas й оцінною лексемою з негативним аксіологічним знаком, що формує чи входить у присудок. Типовими моделями експліцитних загальнозаперечувальних ВВ є заперечувальні структури в Passé Composé (чи Présent) de l'Indicatif з дієсловами негативної семантики, що належать до галузі етичної чи правової моралі ("– Je ne l'ai pas tuée" (Wermus); заперечувальні структури в Présent de l'Indicatif з іменами-кваліфікаторами злочинів у позиції Attribut ("– Je ne suis pas une putain" (Vailland); заперечувальні структури в Présent de l'Indicatif з предикатами заперечення відповідальності за відсутністю завданої шкоди ("– Benny, on n'est responsable de rien, coupable de rien" (Piemme). Іншим типом експліцитного заперечення у прямих ВВ є заперечення, спрямовані на пресупозиції ВЗ, і зокрема: заперечення умисності здійснення негативного вчинку, негативність та реальність S. Цей тип заперечення представляють заперечувальні структури з експліцитним запереченням у Passé Composé або Imparfait de l'Indicatif при волітивному модусі та дієсловами негативної семантики на позначення S у пропозиції ("– Je ne voulais pas la tuer" (Albert); "– Je l'ai pas fait exprès" (розмовне мовлення); із часткою ne…pas при епістемічному модусі, вираженому особовою формою дієслів voir / comprendre ("La plaignante ne voit pas où est le mal" (Le Télégramme, 2000); з дієслівною лексикою негативної семантики з простору етичної чи правової моралі в Passé Composé (чи Présent) de l'Indicatif ("–Vous ne l'avez pas tué, il est vivant" (Guérin), або з предикатами зі значенням "статись, відбутись" в Passé Composé (чи Présent) de l'Indicatif ("– Tu l'accuses [ta femme] de ce qui n'existe pas [de te tromper]" (McElroy). Третій вид експліцитного заперечення в прямих ВВ – заперечення шляхом перекваліфікації чи корекції пропозиції ВЗ, як мінімум, за трьома основними напрямками. Так, корекцією пропозиції ВЗ Jean a assassiné Marie є такі ВВ: (1) Ce n'est pas Jean qui a assassiné Marie: c'est Pierre. (2) Ce n'est pas Marie que Jean a assassinée: c'est Julie. (3) Jean n'a pas assassiné Marie, mais il l'a tuée accidentellement. У прикладі (1) заперечується пропозиція відповідальності A^é. У ВВ (2) заперечення спрямовано на особу, що постраждала від дій A^é, але відповідальність A^é тут заперечується частково. ВВ (3) ілюструє заперечення визначення негативної S Звинувачувачем, із пропонуванням власної номінації з менш негативним значенням. До експліцитних периферійних ВВ відносимо проспективні виправдання зі значенням відстоювання власного наміру, волі чи рішучості наміру щодо майбутніх дій ("[– Et tu n'essayeras plus de tricher?] – Eh, je ne le ferai pas" (розмовне мовлення); ВВ з оцінювальними лексемами та наявним запереченням зі значенням необхідності зняття звинувачення ("– Ce n'est pas vrai, Bemard... Ce ne peut être toi..." (Leblanc); ВВ із лексемами етико-правової семантики, заперечення яких будується на лексичному чи морфологічному рівні ("Elle est innocente" (Wermus); конкретнозаперечувальні ВВ із розміщеністю заперечення біля комунікативно-периферійного члена ("– Le vol, oui, mais pas cela [le meurtre]" (Leblanc).

До класу прямих ВВ з імпліцитним запереченням відносимо ВВ із заперечними структурами (ne…pas) із дієсловом pouvoir в Imparfait de l'Indicatif, якими категоріально виражається сумнів щодо подальшої пропозиції, якою називається негативна S, або A^é, виправдання, забарвлене модальним відтінком невірогідності ("– Il ne pouvait pas me trahir, il m'aimait" (Guérin); ВВ з імпліцитно-заперечувальною лексикою, що виражає сумнів щодо пропозиції ВЗ ("– Impossible que ce soit Clément" (Albert); ВВ з імпліцитно-заперечувальною лексикою, переважно, дієсловами ("– Je nie catégoriquement ce crime" (Guérin); ВВ зі значенням заперечення морального права на звинувачення ("– Ils ne doivent pas le dire [m'accuser] derrière mon dos" (Ludlum); ВВ із запереченням, що є складовою оцінних лексем ("– Ici se trouve assise une femme qui a été injustement accusée" (Lescroart); ВВ, виражені стверджувальними та заперечувальними реченнями, залежними від умови ("Si j’avais voulu rouler des gens, j’aurais vendu à des particuliers" (Le Télégramme, 2001). У ВВ, виражених умовними розповідними реченнями, які функціонують за зразком Si j'avais fait S1, j'aurais fait S2. Mais je n'ai pas fait S2, donc je n'ai pas fait S1, створюється заперечувальне й пояснювально-причинне значення. Усі названі структури реалізують значення заперечення за умови внесення їх в етико-правовий континуум, а їхнє значення виправдання є невластивою, вторинною функцією, нашарованою на первинний інформаційний зміст форми. Відсутність онтологічно оцінної лексики негативного аксіологічного значення, невираженість заперечення або невластива запереченню форма породжують непряме значення виправдання.

Непрямі ВЗ та ВВ характеризуються вживанням неасертивних іллокуцій, за якими першочергово закріплена функція здійснення впливу на адресата, і зокрема іллокутивних сил інтеррогативу ("– C'est toi qui as fait le coup, hein?" (Patten); "Vous ne savez donc plus ce que vous dites? Moi, l'assassin?" (Leblanc), директиву ("Je veux la vérité. Donc, réponds." (Там само); "Ne dites à personne ce que je viens de faire!..." (Tardieu), експресиву ("– J'espère que vous serez pendu! Tuer quelqu'un comme Jim Courtney!" (Corpus Lemeac); "– Quoi? C'est vous qui dites ça? Comment osez-vous!... Cet odieux mensonge!" (Vercors).

Інтеррогативне ВЗ, що має пом'якшену форму, може визначати спрямованість міжособистісної комунікації; тип спільних реакцій комунікантів; вид соціальних і комунікативних ролей учасників ВІ. ВВ-інтеррогатив є засобом створення позитивного лиця A^é. Воно може актуалізовувати зміст абсурдності чи безпідставності ВЗ. Директивне ВЗ засвідчує пріоритет позиції і права A^r вимагати від A^é визнання справедливості звинувачень. Директивне ВВ підтверджує пріоритет позиції і права A^é на імперативний спосіб реагування на ВЗ. Директивні ВЗ та ВВ стосуються дій (акціональна ситуація, вчинки), аргументів, самих МА (комунікативна ситуація), почуттів (мовців). Ними реалізуються такі агресивні тактики, як: погроза, образа, відмова від продовження розмови тощо. Часто директивні іллокуції ВЗ та ВВ комбінуються з іллокуціями інтеррогативу, експресиву та комісиву, формуючи комплексні МА. Експресивні ВЗ та ВВ мають такі семантико-прагматичні різновиди, виділені на основі емоційних значень: горе, страждання, сум; здивування, страх, відраза, гнів та іронія.

 У розділі 4 "Інтеракційні характеристики висловлень звинувачення та виправдання" досліджується комунікативний формат ВІ "звинувачення-виправдання" та дається її загальна характеристика; розглядаються структурний і динамічний аспекти даної ВІ; вивчається спільна побудова ментальних репрезентацій її учасниками; визначаються основні інтеракційні стратегії і тактики; розглядається реалізація ВІ "звинувачення-виправдання" в дискурсивних жанрах: сімейна розмова, ділове листування та політичне інтерв'ю.

Однією з найважливіших складових ВІ "звинувачення-виправдання" є її комунікативний формат, чи актантний фрейм, який включає учасників інтеракції, їх кількість, комунікативний та соціально-рольовий статус та комунікативну ситуацію (R.Vion). Комунікативну ситуацію "звинувачення-виправдання" розглядаємо як вихідну ситуацію (situation donnée) та як таку, що конструюється під час спільної взаємодії інтерактантів (situation construite). Вихідна ситуація ВІ "звинувачення-виправдання" представлена такою праксеограмою: реалізація певною особою якоїсь дії, вчинку або бездіяльності (S) → етична та істиннісна оцінка цієї S Звинувачувачем на основі порівняння її з Нормою → оцінювання Звинувачувачем S як негативної → встановлення A^r особи, причетної до негативної S та наділення її статусом A^é. Ситуація "звинувачення-виправдання", що конструюється в ході кожної окремої ВІ, залежить від багатьох факторів: кількості та складу учасників, їх соціальних статусів та ролей, співвідношення статусів та ролей, систем цінностей учасників, їхніх вербальних та невербальних дій, цілей, мотивів, жанру ВІ тощо. Разом з тим, і вона розгортається за такою спільною праксеограмою: МА звинувачення (ідентифікація особи A^é, причетної до негативної S) → МА виправдання (заперечення реальності S / заперечення негативної оцінки S шляхом її "перекваліфікації" на позитивну, посиланням на пом'якшуючі обставини чи добрі наміри / заперечення причетності до негативної S, що мала місце / контрзвинувачення) → оцінювання A^r виправдань A^é (прийняття / неприйняття виправдань, остаточна ратифікація).

Оптимальна кількість інтерактантів у ВІ "звинувачення-виправдання" – два. За наявності трьох чи більше інтерактантів мовленнєва ситуація може бути стійкою чи нестійкою. Розмови двох учасників розглядаються як діадичні, розмови трьох учасників – трилоги – як триадичні, більш ніж трьох учасників – полілогічні. Кількість інтерактантів впливає на комбінацію їх ролей у ВІ. Учасники ВІ "звинувачення-виправдання" можуть одночасно виконувати кілька основних типів ролей: соціальні чи інституалізовані, оказіональні, суб’єктивні, інтеракційні, праксеологічні, дискурсивні, інтерлокутивні ролі, а також ролі, що характеризують позицію мовця стосовно висловлення. Дані типи ролей є взаємозалежними й взаємообумовленими. Під час ВІ учасники можуть змінювати ролі до повної їх інверсії. У своїй сукупності ролі визначають асиметричний характер соціальних стосунків інтерактантів у ВІ "звинувачення-виправдання". Але ця асиметрія обов’язково негоціюється, осмислюється й переосмислюється, дискурсивно оформлюється й переоформлюється в ході кожної конкретної ВІ "звинувачення-виправдання".

ВІ "звинувачення-виправдання", зазвичай, відбувається в комунікативній ситуації конфлікту, і відтак проходить у динаміці свого розвитку три основні етапи (початок, середину (розвиток) і кінець), які відповідають її прототиповій структурі. ВІ "звинувачення-виправдання" є складною системою, і як така, має певну структурну організацію. Її одиниці підпорядковуються принципу ієрархічної та функціональної організації. Ієрархічність структури полягає в тому, що кожен рівень складається з одиниць нижчого рівня. Функціональний характер моделі зумовлений тим, що одиниці, релевантні цьому рівню, мають функції (іллокутивні та інтерактивні). ВІ є структурною одиницею вищого рівня. Конститутивними елементами ВІ є вербальні обміни (échange), які складаються з компонентів, об'єднаних іллокутивними функціями, тобто мовленнєвих ходів (intervention); мовленнєвий хід – з компонентів, об'єднаних інтерактивними функціями, тобто з обмінів, реплік і/або МА. Вербальний обмін, що включає дві репліки (два конверсаційні внески різних мовців), є "мінімальною одиницею" аналізу ВІ, оскільки саме з нього починається взаємодія в точному значенні слова. Одиницями вербального обміну ВІ "звинувачення-виправдання" є ініціативний мовленнєвий хід звинувачення, реакція на нього – репліка виправдання та реакція Звинувачувача на виправдання, які становлять мінімальну трискладову структуру, спрямовану на відновлення ситуації, наприклад:

– Est-ce vous qui fouillez dans mes penderies?

– Non, répondit-il. Ce n'est pas moi. <...>

– Oh!... Ça n'a pas d'importance. Je me trompe peut-être. <...> (Vian).

Смислові відношення між мовленнєвими ходами вербального обміну характеризує поняття іллокутивної функції (ініціативної чи реактивної). На основі принципу функціональної рекурсивності було виявлено три основні способи таких відношень: конвенційні, евазивні та неконвенційні.

Розглянута мінімальна структура ВІ "звинувачення-виправдання" може ускладнюватися в результаті ускладнення комунікативного формату, його зміни в ході ВІ, а також у разі виникнення непорозумінь і ведення учасниками переговорів з метою ідентифікації предмета дискурсу, чи реконструкції спільних ментальних репрезентацій (рівень С дослідження). Різні ментальні репрезентації учасників ВІ "звинувачення-виправдання" приводять до роботи зі спільної реконструкції предмета дискурсу, яка часто більш-менш експліцитно виражається в переговорах щодо таких елементів: автор негативного вчинку, характер оцінки вчинку, норма, реальність вчинку, мотиви дії Звинувачуваного, характер аргументів тощо.

Так, у наступній ВІ питання Звинувачувача показують, що характеристик, висунутих Звинувачуваним, недостатньо, щоб визначитися щодо категорії "Звинувачуваний":

1) – <...> M.Debrioux, c'est bien vous qui êtes venu ici hier soir?

2) – C'est moi.

3) – C'est bien vous qui avez pris votre casquette, et qui, plus tard, l'avez abandonnée imprudemment ?

4) – C'est moi.

5) – Vous qui avez ouvert le coffre et emporté les titres ?

6) – Ils m'appartenaient, monsieur le Juge d'instruction.

7) – La question n'est pas là. C'est bien vous qui vous êtes emparé de ces titres ?

8) – Oui, c'est moi.

9) – Vous qui avez enjambé cette fenêtre ?    

10) – Oui, c'est moi.

11) – Vous qui avez jeté dans le massif où vous veniez de sauter la clef du coffre-fort?

12) – C'est moi.

13) – En ce cas... <…> En ce cas, c'est vous qui avez tué Mme d'Orsacq ? <…>

14) – Non... non... le vol, oui, mais pas cela...(Leblanc).

Переговори між Звинувачувачем та Звинувачуваним, ієрархічно представлені в цій ВІ кількома вербальними обмінами (1-2; 3-4; 5-6; 7-8; 9-10; 11-12; 13-14), у яких інтерактанти реконструюють категорію "Звинувачуваний". Результатом переговорів є лише частковий збіг ментальних репрезентацій Звинувачувача та Звинувачуваного щодо особи Винуватця. Їх розбіжність стосується й іншої категорії концептуально-праксеологічної моделі ACCUSATION-JUSTIFICATION, і, зокрема, негативної Ситуації, що провокує певне непорозуміння (пор. репліки 13 та 14: Звинувачувач стверджує причетність Звинувачуваного і до Ситуації S1 "vol" і до S2 "meurtre", тоді як Звинувачуваний підтверджує свою причетність до Ситуації S1, але заперечує її щодо S2. Треба враховувати, що S1 "vol" і S2 "meurtre" різні за своєю значимістю. Звинувачувач має на меті довести причетність Звинувачуваного до S2 "meurtre" ("більш тяжкого" злочину), Звинувачуваний обирає стратегію визнати S1 "vol" ("легший" злочин).

Предметом протиріч у ВІ "звинувачення-виправдання" стає й категорія Звинувачувача, особливо його статус:

– Toi tu es un salaud. Tu vends la dame avec des photos.

– Non, mais, vous entendez ça? Ce melon qui se mêle de quoi? (Tou ier).

Часто предметом обговорення у ВІ "звинувачення-виправдання" виступає сама негативна Ситуація, і, зокрема, її оцінка. У таких випадках Звинувачуваний вдається до "перекваліфікації" негативної, з точки зору Звинувачувача, дії на позитивну, замінюючи певну Ситуацію S1 на Ситуацію S2:

Stéphane: Tu veux dire que tu as imité ma signature? (S1)

Richard: Je n’ai pas imité (S1), j’ai signé pour toi (S2) (Palud).

У більшості ВІ "звинувачення-виправдання" процес переговорів відбувається циклічно між репліками звинувачення та виправдання, збільшуючи таким чином кількість підпорядкованих обмінів до фінальної оцінювальної репліки Звинувачувача, ускладнюючи базову трискладову схему обміну.

Процесами утворення вербальних обмінів у складі ВІ "звинувачення-виправдання" керують інтеракційні стратегії, серед яких виділяємо три основних типи: 1) стратегії мінімального внеску; 2) стратегії пошуку переваги; 3) стратегії пошуку консенсусу чи кооперативні стратегії. Названі стратегії створюють динаміку ВІ в тому сенсі, що вони є не попереднім планом дій окремого інтерактанта, а продуктом колективного утворення, здійснюваного під час ВІ. Вибір інтеракційних стратегій та тактик залежить від мети учасників, стратегій, що обираються їх партнерами, рівня серйозності провини, соціальних стосунків між партнерами, а також жанру ВІ.

ВІ "звинувачення-виправдання" в сімейному дискурсі є розмовою з нефіксованою темою, учасниками якої є діти й батьки, брати та сестри, а також подружжя. У ролі A^r виступають батьки, рідше – діти; чоловік та жінка мають рівні права щодо інтеракційних ролей. Учасники мають рівні права на чергування реплік, розподіл ролей не є попередньо визначеним. Така ВІ характеризується темпоральністю, може протікати в будь-якому місці. Глобальною інтерактивною метою A^r є примусити партнера визнати вину; A^é – довести безпідставність звинувачень. A^r націлений на конфлікт; A^é не має попередньої настанови, він намагається зберегти родинні стосунки, але може й розірвати їх.

ВІ "звинувачення-виправдання" в діловому листуванні є епістолярним діалогом з фіксованим тематичним простором, ініціативна "репліка" якого – лист-рекламація (звинувачення), а реактивна – відповідь на неї (виправдання, вибачення). Учасники таких ВІ є партнерами у діловій сфері з фіксованими соціальними ролями: клієнт та виробник (продавець, постачальник, службовець). Ця ВІ характеризується розривом у часі між актом текстотворення та сприйняттям тексту листа-рекламації. Особливістю її є й те, що A^r робить ставку не на конфлікт, а на задоволення свого інтересу, своїх вимог, а головна настанова A^é – зняти конфлікт і зберегти клієнтуру.

Організація політичного інтерв'ю як ВІ "звинувачення-виправдання", до складу якої входять вербальні обміни "питання-відповідь" (ВЗ – інтеррогативи, ВВ – відповіді на них), є її основною характеристикою. Особливий спосіб організації ВІ зумовлений пріоритетною роллю журналіста, який регулює й контролює чергування мовленням. Основною його стратегією є провокація, надання політичному діячеві можливості виправдатися. Серед ВЗ-інтеррогативів у інтерв'ю виділено два основних семантико-прагматичних типи: запити про повідомлення або підтвердження інформації, наданої в інтеррогативі; та інтерогативні ВЗ-запити про думку щодо звинувачень, реакцію на них або особисту оцінку. Основною стратегією A^é тут є стратегія заперечення звинувачень, відкидання реальності S, якій підпорядковані тактики використання ВВ з експліцитним прототипним і периферійним змістом заперечення, а також з імпліцитним запереченням.

ВИСНОВКИ

Лінгвістичний аналіз такого складного об'єкта, як ВЗ та ВВ, що функціонують у вербальних інтеракціях, передбачає більш широке охоплення кола теоретичних питань та мовного матеріалу із залученням даних, понять та принципів, розроблених у межах інтеракціонізму. Інтеракціонізм є течією, в якій взаємодіють різні підходи, теорії, що відносяться, зокрема до дисциплін психологічного, соціо-антропологічного та лінгвістичного напрямків.

Урахування даних, отриманих у межах інтеракціонізму, зумовило проведення дослідження прагмасемантичних та інтеракційних особливостей ВЗ та ВВ на трьох рівнях. Три рівні аналізу в роботі відповідали трьом рівням ментальних репрезентацій учасників ВІ "звинувачення-виправдання".

На першому рівні, під час аналізу семантики предикатів зі значенням звинувачення та виправдання, було здійснено реконструкцію прототипових, спільних для усіх членів франкомовного соціуму,  концептуально-праксеологічних моделей ACCUSATION / JUSTIFICATION, представлених фреймовими і праксеологічними структурами. Фреймові структури дали можливість розглянути статичний бік звинувачення та виправдання. Праксеологічні структури дали змогу відтворити динаміку прототипової взаємодії "звинувачення-виправдання". Було встановлено, що прототипові концептуально-праксеологічні моделі ACCUSATION / JUSTIFICATION з'єднуються контрадикторним зв'язком, який відбиває три смислові способи вираження інтенції виправдання: заперечувальний, адверсативний і пояснювальний.

Концепти ACCUSATION та JUSTIFICATION вербалізовані в сучасній французькій мові особливим комплексом предикатів. Дієслова зі значенням звинувачення та виправдання є неоднорідними категоріями, ієрархічно організованими довколо прототипних дієслів accuser та justifier відповідно.

Залучення до дослідження когнітивного механізму фокалізації, яким пояснюється різний розподіл між асерцією та пропозицією, уможливило відокремлення категорії дієслів зі значенням звинувачення від предикатів зі значенням виправдання, а також від суміжних із ними категорій предикатів критики, осуду, вибачення, каяття тощо.

Дією фокалізації пояснюються й виявлені модифікації прототипових ментальних репрезентацій, що належать вже індивідуальним уявленням комунікантів (другий рівень дослідження, рівень індивідуальних ментальних репрезентацій комунікантів) і відбуваються на двох рівнях: на рівні самих актантів, а також на контекстуальному рівні.

Дослідження прагмасемантичних характеристик ВЗ та ВВ підтвердило припущення щодо розміщення акцентів (активної чи тіньової зони): у ВЗ акцент робиться на асерції висловлення, тобто на твердженні про відповідальність Звинувачуваного за негативну Ситуацію, тоді як оцінювання її як негативної виступає фоном. У ВВ акцентуватися може позитивна оцінка Ситуації, у причетності до якої його звинувачують (заперечення пресупозиції ВЗ), або заперечення відповідальності за негативну Ситуацію (заперечення асерції ВЗ).

Асертивні іллокуції реалізують узуальні смисли інтенції звинувачення: Tu as fait / С'est toi qui as fait / Tu es responsable de qch de mauvais та виправдання: Je ne l'ai pas fait, Je l'ai fait, mais... та Je l'ai fait parce que...

Основні види ВЗ, що реалізують прямі МА, було визначено як прямі диктумні та модусні ВЗ. Окремо було виділено перформативні ВЗ. Прямі диктумні ВЗ можуть бути реченнями з виділеними елементами комунікативної структури та не розчленованими в логічному плані реченнями, що встановлюють зв'язок між Звинувачуваним та негативною Ситуацією, мінімальною моделлю яких є: N + V. Прямі модусні ВЗ, що поєднують домінуюче значення ідентифікації винного з емоційно-експресивними моментами поза зміною функціонально-домінуючої модальності, представлені ВЗ з перцептивним модусом, ментальним модусом (думки, сумніву й припущення, істиннісної оцінки, знання і незнання, негативної оцінки), емотивним модусом та модусом волітивного плану, які зменшують асертивну силу прямих ВЗ.

Відповідно до способу представлення змісту заперечення у ВВ і залежно від породжуваного запереченням змісту виправдання було виділено прямі ВВ з експліцитним запереченням та прототипним і периферійним змістом виправдання, а також ВВ з імпліцитним змістом заперечення та непрямим і оказіональним змістом виправдання. Непрямі ВЗ і ВВ представлені інтеррогативними, директивними та експресивними висловленнями.

Інтеракційною характеристикою ВЗ є її функціонування в статусі ініціативної репліки, а ВВ – в статусі репліки діалогового реагування, детермінованої змістом репліки звинувачення. Була відзначена залежність змісту репліки виправдання від іллокуції й комунікативного змісту репліки звинувачення та визначені три основні способи відношень між ними: конвенційні, евазивні та неконвенційні.

Ініціативна репліка ВЗ та реактивна репліка ВВ є складовими мінімального тричленного вербального обміну у складі ВІ "звинувачення-виправдання". Третім його членом виступає висловлення Звинувачувача, яким приймаються чи не приймаються ВВ. Мінімальна структура ВІ може ускладнюватися й набувати циклічного характеру в разі ускладнення чи зміни її комунікативного формату, виникнення непорозумінь і ведення учасниками переговорів із метою ідентифікації предмета дискурсу, чи реконструкції спільних ментальних репрезентацій (третій рівень лінгвістичного аналізу в роботі), яка виражається в переговорах щодо таких категорій: автор негативного вчинку, характер оцінки вчинку, норма, реальність вчинку, мотиви дії Звинувачуваного, характер аргументів тощо. На цьому рівні відбуваються корекції, зміни вихідних прототипових та індивідуальних ментальних репрезентацій комунікантів, чи їх збереження з урахуванням індивідуальних ментальних репрезентацій співрозмовника; а також спільне конструювання ними смислу ВЗ та ВВ під час ВІ.

Дослідження ВЗ та ВВ, що функціонують у ВІ "звинувачення-виправдання" у сімейній розмові, діловому листуванні та політичному інтерв'ю, показало вплив жанрової форми ВІ на її комунікативний формат, розподіл соціально-комунікативних ролей учасників, права на мовлення та чергування реплік, структуру, цілі інтерактантів, вибір ними інтеракційних стратегій та тактик, конструювання смислів.