ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВ ПІДОЗРЮВАНОГО І ОБВИНУВАЧЕНОГО ОРГАНАМИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, охарактеризовано мету, задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структури та обсягу роботи.

Розділ 1 «Сутність забезпечення процесуальних прав особи у кримінальному провадженні» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Дискусійні питання щодо визначення поняття та сутності забезпечення прав особи у кримінальному провадженні» на підставі аналізу та вивчення різноманітних точок зору науковців досліджено поняття, структурні елементи механізму забезпечення прав особи, його співвідношення із поняттям «гарантії прав особи».

Аргументовано висновок, що механізм забезпечення прав особи у кримінальному провадженні має подвійну природу і являє собою, з одного боку, динамічну систему взаємопов’язаних соціально-правових умов, засобів та заходів, що у своїй єдності сприяють забезпеченню прав учасника кримінального провадження; а з іншого боку − діяльність державних органів, службових осіб, які здійснюють кримінальне судочинство, та інших учасників, що спрямована на забезпечення реалізації, охорони, захисту прав особи.

Проведений аналіз змісту даного поняття в працях таких видатних представників юридичної думки, як О.Ф. Скакун, О.В. Негодченко, В.С. Шадрін дав підстави для висновку, що механізм забезпечення прав особи у кримінальному провадженні слід розглядати як комплексну конструкцію, яку утворюють три підсистеми: 1) механізм забезпечення реалізації прав; 2) механізм охорони прав; 3) механізм захисту прав. Виділення у механізмі забезпечення прав особи трьох самостійних підсистем обумовлено наявністю різних цілей, що реалізуються у процесі здійснення прав людини, і, відповідно, використанням різних засобів для досягнення цієї мети. Якщо метою механізму забезпечення реалізації прав є створення сприятливих умов для здійснення особою своїх прав, метою механізму охорони прав є попередження порушення прав та недопущення протиправних дій, то метою механізму захисту прав − відновлення порушеного права, якщо це об’єктивно можливо.

У підрозділі 1.2 «Кримінальні процесуальні гарантії як засоби забезпечення прав особи у кримінальному провадженні» зазначено, що термін «кримінальні процесуальні гарантії» введено до обороту тільки на науковому рівні. У кримінальному процесуальному законодавстві та у міжнародно-правових актах з прав людини цей термін не вживається та не роз’яснюється. Підкреслено, що єдиного розуміння поняття «гарантія» як у теорії права, так і у науці кримінального процесу немає. Вивчення та аналіз точок зору, висловлених у наукових працях видатних вчених різних часів (Ю.М. Грошевого, Т.Н. Добровольської, Д.С. Карєва, Е.Ф. Куцової, В.З. Лукашевича, В.Т. Маляренка, Є.Г. Мартинчика, М.І. Матузова, Я.О. Мотовіловкера, О.В. Негодченка, І.Л. Петрухіна, М.М. Полянського, В.М. Савицького, М.С. Строговича, В.М. Трофименка, В.М. Тертишника та інших) дали підстави для розкриття сутності процесуальних гарантій прав особи за допомогою таких категорій, як поняття, мета, предмет, зміст, значення, основні риси та якості.

Кримінальні процесуальні гарантії прав особи визначено як систему законодавчо закріплених різних за своїм змістом засобів, що забезпечують особам, залученим до кримінального провадження, рівні правові можливості для реального здійснення своїх прав, а також засобів фактичної реалізації, всебічної охорони та надійного захисту прав. Предметом кримінальних процесуальних гарантій є права та законні інтереси особи, залученої до кримінального процесу.

Ґрунтовно досліджено наукові підходи щодо визначення змісту кримінальних процесуальних гарантій прав особи. Аргументовано положення про те, що категорія «гарантія» має комплексний характер, тому як кримінальні процесуальні гарантії прав підозрюваного і обвинуваченого розглянуто не один засіб, а їх систему, а саме: 1) права підозрюваного і обвинуваченого, що можуть виступати в якості гарантій інших їх процесуальних прав; 2) права і обов’язки захисника та законного представника, які діють в інтересах підозрюваного і обвинуваченого; 3) обов’язки слідчого або особи, яка провадить досудове розслідування, із забезпечення прав підозрюваного; 4) повноваження керівника органу досудового розслідування із забезпечення прав підозрюваного; 5) прокурорський нагляд за додержанням прав підозрюваного на досудовому розслідуванні; 6) судовий контроль за законністю процесуальних дій та рішень особи, яка провадить досудове розслідування, що обмежують права підозрюваного.

Окремо вивчено питання щодо місця кримінальних процесуальних гарантій прав особи у системі процесуальних гарантій. Наведено авторське визначення системи кримінальних процесуальних гарантій, під якою розуміється сукупність встановлених законом засобів, що взаємодіють між собою при виконанні завдань кримінального провадження та забезпечують правильне здійснення правосуддя й реалізацію прав і законних інтересів учасників кримінального процесу.

Розділ 2 «Процесуальні права підозрюваного і обвинуваченого як об’єкт забезпечення органами внутрішніх справ України» містить два підрозділи.

Підрозділ 2.1 «Поняття підозрюваного і обвинуваченого у кримінальному провадженні» присвячено вивченню проблемних питань щодо визначення статусу вказаних учасників кримінального провадження.

На підставі дослідження чинного кримінального процесуального законодавства та вивчення наукових розробок вчених-процесуалістів висловлено думку про доцільність удосконалення визначення поняття «підозрюваний». Дисертант поділяє позицію М.А. Бєлого, А.А. Давлєтова, Ю.М. Грошевого С.О. Колосовича А.В. Солтановича, Ю.П. Яновича, які вважають, що наділення особи статусом підозрюваного повинно здійснюватись шляхом винесення відповідної постанови. Повідомлення про підозру або протокол затримання, що за чинним КПК України визнані як підстави визнання особи підозрюваним, не можна вважати процесуальними рішеннями. У зв’язку з цим, зроблено висновок про те, що особа має набувати процесуального статусу підозрюваного після винесення прокурором, або слідчим за погодженням з прокурором мотивованої постанови про притягнення як підозрюваного.

Підозрюваного запропоновано визначати як особу, якій у встановленому законом порядку на підставі фактичних даних, що свідчать про її причетність до вчинення кримінального правопорушення, повідомлено про підозру із винесенням мотивованої постанови про притягнення як підозрюваного.

Винесення прокурором, або слідчим за погодженням з прокурором постанови про притягнення як підозрюваного повинно здійснюватись після внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань та перед проведенням процесуальних дій з участю підозрюваного або застосовуванням щодо нього заходів забезпечення кримінального провадження. Факт визнання особи підозрюваним повинен бути необхідною передумовою для прийняття подальших процесуальних рішень та проведення процесуальних дій за участю підозрюваного.

Проаналізовано проблемні моменти набуття особою процесуального статусу обвинуваченого. Момент передачі обвинувального акту до суду у КПК чітко не встановлений, відповідно, точно не визначений момент набуття особою статусу обвинуваченого та роз’яснення йому процесуальних прав. Проблемним аспектом під час складання обвинувального акту і передачі його до суду є те, що особі не роз’яснюється сутність обвинувачення. Викликають зауваження положення ст. 291 КПК України щодо надання копії обвинувального акту підозрюваному, а не обвинуваченому. Назва процесуального рішення «обвинувальний акт» свідчить про те, що у кримінальному провадженні з’явився новий учасник – обвинувачений. Крім того, у обвинувальному акті сформульовано обвинувачення, яке повинно бути пред’явлено для ознайомлення обвинуваченому, а не підозрюваному. Наведені міркування дозволили запропонувати власне бачення вирішення даного питання. Зокрема, ч. 2 ст. 42 КПК України пропонується викласти у такій редакції: «Обвинуваченим є особа, щодо якої складений обвинувальний акт».

У підрозділі 2.2 «Обсяг процесуальних прав підозрюваного і обвинуваченого у кримінальному провадженні та їх класифікація» на підставі вивчення чинного законодавства та літературних джерел досліджено сукупність процесуальних прав підозрюваного і обвинуваченого, а також запропоновано їх класифікацію за такими підставами: 1) формою правового закріплення; 2) цільовим призначенням; 3) суб’єктами реалізації; 4) способом реалізації; 5) моментом реалізації на певному етапі кримінальної процесуальної діяльності. Підкреслено, що класифікація має значення для визначення системи засобів забезпечення прав підозрюваного і обвинуваченого під час кримінального провадження.

За моментом реалізації на певному етапі кримінальної процесуальної діяльності усі процесуальні права підозрюваного класифіковано на загальні та спеціальні. Спеціальні права підозрюваного розподілено на такі групи: а) під час повідомлення особі про підозру та затримання за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення; б) при застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження; в) при проведенні слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій; г) під час закінчення досудового розслідування.

Розділ 3 «Забезпечення процесуальних прав підозрюваного і обвинуваченого органами внутрішніх справ України» складається з п’яти підрозділів.

Підрозділ 3.1 «Забезпечення процесуальних прав особи під час повідомлення їй про підозру та затримання за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення» присвячено розгляду підстав набуття особою статусу підозрюваного та засобів забезпечення його прав на початковому етапі кримінального провадження.

Ґрунтовно вивчено випадки повідомлення про підозру, перелічені у КПК України. Порівняння змісту п. 2 ч. 1 ст. 276 КПК України, якою передбачена можливість повідомлення про підозру у випадку обрання щодо особи запобіжного заходу, та ч. 1 ст. 177 КПК України, якою визначено, що запобіжний захід застосовується до осіб, які вже мають статус підозрюваного, обвинуваченого, дало підстави для висновку про їх суперечність. У зв’язку з цим, обґрунтовано позицію щодо доцільності виключення п. 2 ч. 1 ст. 276 КПК України

Законодавець не роз’яснює, які саме «достатні докази», передбачені п. 3 ч. 1 ст. 276 КПК України, дають підставу підозрювати особу. Запропоновано під достатніми доказами для підозри розуміти достовірні відомості, зібрані і перевірені прокурором або слідчим у встановленому законом порядку, які в своїй сукупності приводять до висновку, що особа вчинила кримінальне правопорушення і не підлягає звільненню від відповідальності за нього.

Аргументовано доцільність більш детального урегулювання нормами кримінального процесуального закону процедури затримання особи без ухвали слідчого судді. Запропоновано алгоритм дій працівників ОВС при затриманні особи: 1) фактичне затримання (захоплення особи на місці вчинення кримінального правопорушення); 2) негайне повідомлення затриманому зрозумілою для нього мовою про підстави затримання, кримінальне правопорушення, у вчиненні якого він підозрюється; 3) роз’яснення прав затриманого та забезпечення можливості їх здійснення: а) надання можливості затриманій особі негайно повідомити про своє затримання та місце перебування близьких родичів, членів сім’ї чи інших осіб; б) надання затриманому можливості запросити захисника або негайне повідомлення органу (установи), уповноважених законом на надання безоплатної правової допомоги, про затримання особи тощо; 4) повідомлення за допомогою технічних засобів відповідальних осіб в підрозділі органу досудового розслідування про затримання; 5) доставлення затриманої особи до найближчого органу досудового розслідування, в якому негайно реєструється затриманий; 6) внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань; 7) наділення особи процесуальним статусом підозрюваного після винесення прокурором, або слідчим за погодженням з прокурором постанови про притягнення як підозрюваного; 8) процесуальне оформлення затримання (складання протоколу затримання з указанням фактичної дати та точного часу (години і хвилини) затримання; негайне вручення копії протоколу під розпис затриманому та надіслання копії протоколу затримання прокуророві). Виділення певних етапів затримання допомагає розмежувати статуси затриманої особи та підозрюваного.

У підрозділі 3.2 «Забезпечення процесуальних прав підозрюваного і обвинуваченого під час застосування запобіжних заходів» розглянуто загальні процесуальні гарантії прав підозрюваного і обвинуваченого незалежно від виду обраного заходу, та спеціальні гарантії при застосуванні тих запобіжних заходів, які пов’язані із частковим або повним обмеженням волі особи (домашній арешт та тримання під вартою). Підтримується позиція В.І. Фаринника про те, що домашній арешт є альтернативним заходом триманню під вартою, а його запровадження сприяє гуманізації кримінального судочинства та забезпеченню прав і свобод особи. Введення нового запобіжного заходу позитивно сприймається і практичними працівниками слідчих підрозділів. 89 % опитаних працівників ОВС України вважають, що домашній арешт є гуманним заходом, що, з одного боку, дозволяє утримувати підозрюваного, обвинуваченого в умовах «м’якої» ізоляції, а з іншого, надає можливість останнім найбільш повно реалізувати свої права.

Наголошено на тому, що випадки, перелічені у п. 1, 2 ч. 4 ст. 183 КПК України, потребують обрання більш суворого запобіжного заходу, ніж застава. У зв’язку з цим, запропоновано уточнити положення ч. 4 ст. 183 КПК України, вказавши, що у випадках, коли вчинено злочин із застосуванням насильства або погрозою його застосування, а також злочин, який спричинив загибель людини, суд не визначає розмір застави, а застосовує запобіжний захід у виді тримання під вартою.

У підрозділі 3.3 «Забезпечення процесуальних прав підозрюваного при проведенні слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій» удосконалено розуміння гарантій прав особи під час проведення зазначених дій.

Окрему увагу звернено на механізм забезпечення прав підозрюваного під час проведення допиту, оскільки це єдина слідча дія, без якої не може бути проведено досудове розслідування. Наголошено на тому, що негайний допит є важливою гарантією прав підозрюваного, якого затримано. У такому разі підозрюваний у найкоротший строк може викласти у своїх показаннях те, що свідчить на користь його виправдання. На думку автора, у законі необхідно встановити строк допиту підозрюваного. Запропоновано доповнити ст. 224 КПК України положенням про те, що допит підозрюваного слід провадити негайно, а при неможливості негайного допиту – не пізніше 24-х годин після притягнення особи як підозрюваного.

Особливу увагу присвячено питанню забезпечення прав підозрюваного при проведенні обшуку, оскільки дана слідча дія обмежує одне з найважливіших конституційних прав кожної людини – право на недоторканність житла. Зокрема, розглядаються положення ч. 3 ст. 233 КПК України, якою регламентовано проведення обшуку житла чи іншого володіння особи у невідкладних випадках. Дане положення є суперечливим, оскільки передбачає звернення з клопотанням до слідчого судді про проведення обшуку, коли його вже фактично проведено. На думку здобувача, у такому випадку слідчий або прокурор повинні не подавати клопотання, а негайно повідомити слідчого суддю про проведений обшук або проникнення до житла чи іншого володіння особи. Слідчий суддя протягом 24 годин перевіряє законність виконаної слідчої (розшукової) дії. При цьому, він знайомиться з матеріалами, що були підставою для обшуку, за необхідності опитує підозрюваного, вислуховує думку слідчого, прокурора, захисника, після чого, залежно від наявності до того підстав, виносить постанову про законність чи незаконність слідчої (розшукової) дії. У випадку, якщо слідчий суддя визнає проведений обшук незаконним, усі докази, які були отримані під час його проведення, цією постановою визнаються недопустимими. У зв’язку з цим, наголошено на необхідності удосконалення положень, що регламентують проведення обшуку житла чи іншого володіння особи та уточнення ч. 3 ст. 233 КПК України.

Новелою для кримінального процесуального законодавства України стало закріплення положень щодо регламентації негласних слідчих (розшукових) дій». Проведеним дослідженням встановлено, що 67 % працівників слідчих підрозділів позитивно сприймають новації, оскільки мають можливість організовувати негласне провадження з його початку, що сприяє успішному розкриттю та розслідуванню злочинів. Аналіз чинного КПК України та законодавства зарубіжних країн (Німеччини, США, Молдови, Литви тощо) щодо негласного розслідування та вивчення наукової літератури з цього питання дозволив запропонувати напрями удосконалення правового регулювання проведення негласних слідчих (розшукових) дій.

У підрозділі 3.4 «Забезпечення процесуальних прав підозрюваного під час закінчення досудового розслідування» визначено основні засоби забезпечення прав особи на заключному етапі досудового розслідування.

Підкреслено, що КПК України 2012 року значно посилив гарантії прав підозрюваного, передбачивши більш широкі можливості для захисту при ознайомлені з матеріалами досудового розслідування. Разом з тим, у чинному КПК України необхідно більш детально регламентувати процесуальний порядок відкриття матеріалів іншій стороні. Автор вважає, що, визнавши зібрані під час досудового розслідування докази достатніми для складання обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурор або слідчий за його дорученням повинен скласти повідомлення про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування. Після ознайомлення підозрюваного, його захисника, законного представника та захисника особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, з матеріалами досудового розслідування, слідчий, прокурор складає відповідний протокол. У протоколі ознайомлення з матеріалами досудового розслідування зазначаються особи, які брали участь у ознайомленні з матеріалами досудового розслідування, час, протягом якого вони знайомились з матеріалами, та найменування таких матеріалів. Важливість даного протоколу полягає у тому, що сторони кримінального провадження зможуть відобразити ставлення до матеріалів досудового розслідування. З урахуванням вказаного, запропоновано уточнити положення ст. 290 КПК України.

Наголошено, що з метою посилення забезпечення прав особи, необхідно розширити коло клопотань, які підозрюваний, обвинувачений мають право заявляти як під час усього досудового розслідування, так і при ознайомленні з матеріалами кримінального провадження. У зв’язку з цим, запропоновано КПК України доповнити статтею 290-1 та уточнити положення п. 12 ч. 2 ст. 42 та ч. 1 ст. 220 КПК України, що регулюють порядок подання та розгляду клопотань.

Окремо визначено заходи з реалізації процесуального порядку закінчення досудового розслідування складанням обвинувального акту. З метою удосконалення законодавства пропонується уточнити положення п. 2 ч. 2 ст. 291, п. 3 ч. 4 ст. 291 КПК України.

У підрозділі 3.5 «Забезпечення процесуальних прав обвинуваченого під час досудового провадження» аналізується чинне кримінальне процесуальне законодавство щодо стану забезпечення прав обвинуваченого. З урахуванням вивчення думки науковців різних часів (С.А. Альперта, З.З. Зінатулліна, О.Р. Михайленка, Т.В. Омельченка, С.В. Слінька, В.А. Стремовського, Ф.Н. Фаткулліна, С.А. Шейфера, С.П. Єфімічева) робиться власний висновок, що положення чинного КПК України щодо статусу обвинуваченого та процесуального порядку висунення обвинувачення потребують удосконалення та суттєвого доопрацювання. Це підтверджують 78 % опитаних працівників слідчих підрозділів ОВС України, які вважають, що статус обвинуваченого у чинному КПК України врегульований недостатньо. Констатовано, що порядок висунення обвинувачення з урахуванням нового визначення поняття обвинуваченого, необхідно конкретизувати, передбачивши умовно такі його етапи: 1) складання обвинувального акту; 2) роз’яснення прав обвинуваченому; 3) роз’яснення особі змісту обвинувачення; 4) з’ясування відношення особи до суті обвинувачення; 5) надання обвинуваченому, його захиснику, законному представнику копії обвинувального акту; 6) допит обвинуваченого. Кожен із етапів висунення обвинувачення потребує детальної регламентації та уточнення у КПК України.