Зайцев Право спадкування землі в Україні

Короткий зміст

У вступі обгрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету, предмет, об’єкт, зокрема методологію дослідження, його теоретичне і практичне значення, сформульовано основні положення та результати дослідження, що виносяться на захист, визначено наукову новизну здобутих результатів, охарактеризовано апробацію та публікації результатів дослідження.

Розділ 1. Законодавство про розвиток право спадкування землі в Україні в історичній ретроспективі. Складається з п’яти підрозділів, присвячених історико-правничому аналізу формування і розвитку інституту спадкування землі в Україні. З’ясовується процес становлення і визначається юридична природа та роль спадкування земельної власності з погляду на історичні традиції та законодавчі акти, що існували в Україні з середини ХІІ століття.

Історичний аналіз розвитку інституту спадкування землі в Україні зумовлений тим, що це, по-перше, дозволяє більш детально з’ясувати природу досліджуваного явища, по-друге, сучасні суспільні відносини повертаються до приватно-правових засад, які вже існували в минулому. Ф.Енгєльс зазначав, що “цивільне право санкціонує існуючі за даних обставин нормальні, економічні відносини між окремими особами”, тому чинне законодавство лише відтворює ту систему норм щодо спадкування землі, яка вже колись існувала в різномаїтті багатого історичного досвіду Української держави. Зрозуміло, що використання правових норм з минулого України, знання установленостей та української ментальності після грунтовного аналізу та переопрацювання – це запорука формування дійсно суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави України (ст.1 Конституції України).

Підрозділ 1.1: Значення землі у життєдіяльності людини, необхідність встановлення її правового режиму.

Земля завжди мала особливу самостійну та основну цінність, що й відрізняє її від інших об'єктів цивільних правовідносин. Через свої природні властивості земля забезпечує можливість життєдіяльності усієї людської спільноти. Головна цінність землі як ресурсу полягає в тому, що вона є: основним національним багатством (ст. 14 Конституції України), виступає як засіб виробництва (посівні площі, сади, пасовища, ліси та ін.), є об'єктом правочинів із нерухомістю; основою життя і діяльності народів, що мешкають на відповідній території; визначеною територіальною категорією, та в інших якостях. Така багатоаспектність значення землі припускає концентрацію навколо неї різноманітного роду інтересів – держави, суб'єктів господарської і підприємницької діяльності та, в першу чергу, фізичних осіб – землевласників і землекористувачів.

Це особливе ставлення до землі спонукає нас до необхідності визначити статус землі як об’єкта цивільних прав взагалі і як частини спадкової маси зокрема, згідно з принциповими та істотними особливостями, що належать виключно до земельних і спадкових відносин. Легальної дефініції землі та права спадкування земельної власності чинні нормативні акти не містять, а термін “земля” використовується як синонім до поняття “земельна ділянка”, що не сприяє єдності теорії, а ще більше практиці.

Спроба позбутись цього недоліку в проекті Земельного кодексу недосконала і не відповідає Конституції України та науковим висновкам. З огляду на вищенаведене, на наш погляд, п.п.2,3 ст.4 проекту Земельного кодексу треба змінити і викласти в такій редакції:

П.2. Земля – частина довкілля, нерухомий шар земної кори, який характеризується певною просторовістю і рельєфом, є основою ландшафту, розташована над надрами, вкрита грунтовим покривом, рослинністю і водами. Земля знаходиться під особливою охороною держави.

П.3 Земельна ділянка – це розташована над надрами частина поверхні земного грунту з установленими межами, індивідуально-визначена в просторі за певним місцерозташуванням, розміром, характеризується певним якісним станом, цільовим призначенням, з визначеними щодо неї правами та обов’язками. Далі за тестом.

Особлива охорона приватної земельної власності з боку держави втілюється в таких засадах: гарантіях права приватної власності на землю при наданні і реалізації цього права громадянами виключно відповідно до закону; непорушності права приватної власності; захист прав усіх суб’єктів права власності; забезпеченні захисту та непорушності права приватної власності на землю у разі смерті її власника шляхом спадкового правонаступництва.

Тому спадкові правовідносини щодо земельної власності займають посідають гідне місце в системі майнових відносин цивільного права. І традиційне розуміння місця спадкоємних правовідносин в системі цивільного права є виправданим і більш науково обгрунтованим:

Ž По-перше, ці правовідносини характеризуються тим, що вони виникають у зв’язку з спеціальним юридичним фактом – смертю громадянина.

Ž По-друге, виникнення з цього факту спадкоємних правовідносин характеризується тим, що у відповідності з ними право власності на майно померлого ще не виникає.

Ž По-третє, це право на прийняття спадку може виникати незалежно від волі спадкодавця, якщо спадкування здійснюється і за заповітом.

Відповідно спадкоємні правовідносини дійсно являють собою такі майнові відносини, якими замикається коло даних відносин, що регулюються цивільним законодавством.

Підрозділ 1.2 Законодавство про спадкування землі в Україні в період формування української національної держави. В період з 1783 по 1806 роки поряд з формуванням незалежної національної держави України іде багатограний процес створення національної нормативної бази. І серед цивільно-правових норм особливо важливе місце посідали правила, що регулювали право власності на землю та відносини щодо спадкування землі.

Правовою базою цих інститутів виступило звичаєве право українців, яке бере свій початок з Литовського статуту 1566 року, який, в свою чергу, був більш пізньою рецепцією положень римського приватного права. Але це була часткова і похідна рецепція, оскільки процедура набуття права власності на землю і її спадкування мала свої характерні риси. Основним засобом придбання землі стала заїмка земель, яка була широко розповсюджена на території Гетьманщини і Слобожанщини, особливо в другій половині ХVІІ – протягом ХVІІІ століття. Закріплення такої землі здійснювалось на основі норм звичаєвого права і без спеціального юридичного оформлення. Відсутність документів, які засвідчують право власності на земельну ділянку, певним чином обмежує право заповідальних розпоряджень, але соціально-економічні засади розвитку подвірного землеволодіння та спадкування землі і не передбачали встановлення широкого кола спадкоємців. Спадкування відбувалось за схемою – від батька до сина. Всі інші спадкоємці викликались до спадкування лише у разі відсутності у померлого синів.

З 27 березня 1654 року почалось формування національної державної політики, спрямованої на закріплення правового власницького статусу української шляхти, шляхом встановлення певних гарантій на збереження шляхетських вільностей, прав та привілеїв щодо володіння землею та її спадкування. У той самий час в системі українського законодавства почалося формування документального підтвердження закріплення права власності на землю. Їхнє місце посідали акти гетьманської і місцевої воєнно-адміністративної влади, що видавалися в формі універсалів, ордерів, листів, декретів, грамот.

Перехід земельних володінь українських феодалів у спадщину контролював царський уряд, і земельна власність переходила за правом спад­кування до спадкоємців тільки чоловічої статі за умови продовження військової служби. Спадкування відбувалося не тільки за законом, а й за заповітом. Почались визначатись певні обмеження як при спадкуванні за законом, так і для заповідальних розпоряджень. До форми заповіту ставились ряд вимог, від яких залежав зміст юридичного складу для виникнення прав та обов’язків у спадкоємців. Кінцеву крапку у визначенні інституту спадкування землі поставив Указ “Про єдиноспадкування” 1714 р., оскільки головною підставою переходу та набуття права власності при спадкуванні земельної ділянки продовжував залишатися закон. Право спадкування землі належало виключно синам, як головним першосуб’єктам спадкування нерухомості за законом, за відсутності заповіту землю успадковував старший син (за принципом майорату).

Підрозділ 1.3: Законодавство про спадкування землі в Україні в складі Російської імперії. Перша половина ХІХ століття була останнім періодом, коли продовжували офіційно існувати елементи української пра­вової системи та національних юридичних норм, що визнавались Російською імперією. З 1840 по 1842 роки на території України, що підпорядковувалась Росії, був введений в дію “Свод законов Российской империи”.

Право власності козаків на землю поступово обмежувалось, але це не стосувалось права переходу землі до спадкоємців у разі смерті власника земельної ділянки. Заборонявся продаж землі, що належала козакам на правах власності, але не заборонялось встановлювати заповідальні розпорядження щодо земельної власності.

Маніфест від 19 лютого 1861 року “Про скасування кріпацького права” приймався з таких міркувань: по-перше, Маніфест повинен був врегулювати право власності на землю, а вже по-друге, скасовував кріпацьку залежність селян-кріпаків від землевласників і встановив статус “тимчасово-зобов’язані”. Основними результатами реформи 1861 року було те, що присадибна земля належала на праві спадкового володіння кожному з членів общини, спадкувалась вона членами родини спадкодавця, що мешкали разом з ним. Спадкоємцями за заповітом могли бути лише члени общини; орна земля розподілялася між членами общини за кількістю або робітників, або душ. Вона не спадкувалась, а належала на праві сумісної власності всім членам общини. Сінокоси підлягали такому ж режиму наслідування, як і орна земля, з тією різницею, що скошене сіно могло ставати спільною власністю. Вигони не підлягали переділу, а знаходились в загальному користуванні громадян.

Особливими формами спадкового володіння землею виступали “иму­щество родовое” – нерухоме майно, що було набуте шляхом спадкування за законом або за заповітом, але лише спадкоємцями за законом.

Скасувати такі безперспективні форми власності на землю, які загалом не передбачали спадкування землі, була покликана Аграрна реформа 1906 р. Однак суттєвих змін у спадкових відносинах вона не принесла, оскільки земля, що була отримана селянами, переходила не в їхню власність, а у власність сільської общини. Селянин лише безстроково володів наділом з громадської землі, причому за умови щорічного земельного переділу. Залишилися і обмеження спадкоємців – жінок перед спадкоємцями чоловічої статті.

У той самий час існувала певна національна політика царського уряду, спрямована на регулювання відносин спадкування землі. Оскільки при захопленні земель переслідувались певні економічні, воєнні, а також політичні цілі, то і виконання цих питань було покладено на різні національні групи: німців, болгар, греків. При переселені їх на територію України земельні ділянки надавались їм здебільшого на праві спадкового володіння або у власність. Окремою соціальною групою виділені євреї, оскільки ніяких привілеїв вони не отримували, але й несли ще тягар громадянських обмежень, в тому числі і в праві власності на землю.

Підрозділ 1.4. Законодавство про спадкування землі в Україні в період (революційних змагань) боротьби її за національну незалежність. Формування інститутів права власності та спадкування землі соціалістичного періоду на Україні набуло деяких особливостей, пов’я­заних з метою відокремлення території України від Росії та утворення незалежної держави.

Право власності на землю чи користування землею виступало в ролі головного важеля, цінності, яку Україні та її народу, селянам у різні часи пропонували за досить короткий час з лютого 1917 року до початку 1921 року шість політичних і державних урядів: Тимчасовий уряд з Центральною радою, УНР, Гетьманат, Директорія, Врангель, УРСР. Земля кожного разу виступала останнім аргументом, щоб дістати підтримку від найбільшого прошарку населення – землекористувачів, селян. Щодо спадкування взагалі і спадкування землі зокрема, то основними принциповими рисами раннього радянського спадкового права, що збереглись і надалі, були:

По-перше – право спадкувати мали тільки ті особи, що були тісно пов'язані зі спадкодавцем за його життя. Проте принцип визнання права спадкування за законом лише за обмеженим числом найбільш близьких до спадкодавця осіб залишався в соціалістичному цивільному праві незмінним. По-друге – визнання за подружжям права спадкування на тих же підставах, що й дітьми, тобто визнавалося рівноправність громадян різної статі у правоздатності. По-трете - до спадкоємців за законом були віднесені брати і сестри, батько і мати, дід і бабка, онук і онучка, які були рівноправними за спадковою правоздатністю. По-четверте – спадкові відносини рівною мірою поширювалися і на відносини спільної власності – сім’ї, однак класифікувавши ці сім’ї на міські, сільські і на селянські подвір'я, законодавець встановив однакове регулювання відносин власності цих різноманітних випадків. По-п’яте – підкреслювався трудовий характер майнового спадкоємства після смерті громадянина. Це цілком пояснювалося тієї метою, що ставило перед собою законодавство, оскільки власність з приватної почала перетворюватись на особисту. По-шосте – було визначено, яке право отримується спадкоємцями. Судова практика прирівняла “право користування і розпорядження” спадковим майном до права власності. В подальшому у цивільних кодексах союзних республік про “право користування і розпорядження”, що виникає в спадкоємців, і не згадується.

Підрозділ 1.5 Законодавство про спадкування землі в Україні в часи існування Радянської влади (1921¾1991 роки). Формування інституту спадкування землі у Радянській державі почалося з встановлення певного режиму користування землею – сервітутів за обробляючими їх “трудовими господарями”, які продовжували існувати як стара форма землекористування. При закріпленні наділів виходили з того, щоб у подальшому позбавити землекористувачів права володіння землею та перейти до колективних форм землекористування. На цій концептуальній основі на законодавчому рівні не передбачалась можливість спадкування земельних ділянок. За радянських часів навіть відокремлювалося право власника будівлі від землі, на якій ця будівля побудована. Легально не були встановлені сервітути, які б дозволяли спадкувати право користування земельної ділянки під будівлею. В двадцятих роках було скасовано поділ приватної власності на рухоме і нерухоме майно.

Кардинально були змінені і спадкові відносини.

Під час окупації України в роки Великої вітчизняної війни була здійснена спроба введення приватної власності на землю і її спадкування. Але вона не була реалізована повною мірою, оскільки цивільне законодавство, що покликане регулювати звичайні, повсякденні відносини, під час війни себе не проявляє в повному обсязі.

Після перемоги у війні була прийнята низка законів, спрямованих на зміну положень інституту спадкування - розширено коло спадкоємців за законом і за заповітом, встановлено три черги спадкоємців, введена так звана “обов’язкова частка”, відновлена спадкова трансмісія. Але земельні ділянки де-юре були виключені з цивільного обігу. Таке ігнорування приватного інтересу окремої фізичної особи, на наш погляд, і спричинило кризу соціалістичної системи господарювання.

Глибокий аналіз існуючої донедавна системи господарювання – це запорука уникнути тих соціальних катаклізмів, які пережила Україна, винайти належний підхід до пошуку реального землекористувача і землевласника та забезпечити за допомогою спадкових норм гарантії непорушності їхніх прав на землю, навіть у разі їхньої смерті.

У розділі 2 “Право приватної власності на землю і її спадкування за новим законодавством України” досліджуються підстави набуття права спадкового володіння землею і права приватної власності на землю, проблеми спадкування земельної власності та засоби їх вирішення шляхом поліпшення чинного законодавства та законопроектів.

Підрозділ 2.1. Право приватної власності на землю і право спадкового володіння землею. Встановивши право приватної власності на землю, законодавець, на наш погляд, не врахував всю багатогранність цього інституту права. Визнаючи пріоритет екологічних інтересів над економічними, пропонуємо змінити назву і текст ст.9 проекту Земельного кодексу і викласти його в такій редакції: “Право власності на земельну ділянку – це визнане законом право, яке закріплює належність конкретної земельної ділянки, як елемента екосистеми суб’єкта і визначає коло належних йому прав власника, а також обов’язків, стосовно цієї власності”.

Виходячи з принципу цільового використання земельної ділянки сингулярним спадкоємцем, пропонуємо внести у Закону України "Про власність” та проект ЦК України таке положення: при набутті права приватної власності на земельну ділянку особа та її спадкоємці повинні використовувати належні їм ділянки згідно з цільовим призначенням останніх.

На підставі аналізу теоретичних положень і загального спрямування розвитку законодавства можемо дійти висновку, що приватна власність на землю – це належне лише громадянам України право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками згідно з цільовим призначенням останніх.

Чинне законодавство детально регламентує правовий режим земельних ділянок, що знаходяться у власності або спадковому користуванні громадян України. Слушно, що право користування землею повинно належати не тільки громадянам України. Це не повинно бути їхньою прерогативою, тому право спадкового володіння землею повинно розповсюджуватись на громадян інших країн та осіб без громадянства. Але сільськогосподарське  користування землею в межах визначених законом – це прерогатива винятково громадян України.

Таким чином, іноземні громадяни та особи без громадянства отримали б право мати земельні ділянки лише на умовах користування за договором з власником землі (найму, оренди) чи на підставі інших речевих прав (право користування землею – ст.7 ЗК України). При цьому для земель сільськогосподарського призначення треба встановити конкретні мінімальні терміни землекористування. Якщо мова йде про будівлю чи споруду, до них повинно переходити і право постійного користування тією земельною ділянкою, на якій вона розташована (оскільки право власності на об’єкт нерухомості певним терміном не охоплюється).

Випадки довічного володіння, з огляду на сучасні концепції речевого права землекористування, мають належити до речевих прав, оскільки існують лише в рамках абсолютних відносин. За своєю юридичною природою довічне (спадкове) користування є сервітутом - правом обмеженого користування чужими речами (майном) певною мірою.

Підрозділ 2.3. Спадкування землі фермерського (селянського) господарства. Земля як елемент чи складова частина спадщини (спадкової маси) селянського (фермерського) господарства характеризується рядом специфічних ознак. По-перше, це сама діяльність осіб засновників і одночасно власників селянського (фермерського) господарства.

Для забезпечення неподільності наділу землі, наданого для ведення селянського (фермерського) господарства пропонуємо розширити коло спадкоємців, що мають право на одержання певного майна в натурі особами, що ведуть спільне з заповідачем селянське (фермерське) господарство та доповнити ст. 1520 проекту ЦК таким пунктом:

П.6. Особи, що ведуть спільне з заповідачем селянське (фермерське) господарство, мають переважне право на отримання частки земельної ділянки, яка є їх спільною власністю з заповідачем.

Виходячи з приватного характеру власності на землі селянського (фермерського) господарства, ми вважаємо за доцільне, щоб суб’єктом відносин був громадянин, який організовує селянське (фермерське) господарство. Це відповідає юридичній природі приватної власності на землю в такому господарстві. Необхідно залишати особам, що сумісно ведуть селянське (фермерське) господарство, можливість сумісного заповіту. В цьому заповіті співвласники мали б змогу вирішувати долю всієї землі, що надана їм для ведення селянського (фермерського) господарства, одним клином і у випадку смерті останнього з власників землі.

Питання про спадкоємців за заповітом тісно пов’язане з питанням про свободу заповідальних розпоряджень. Тому автором запропоновано розширити коло спадкоємців, що мають право на одержання обов'язкової частки особами, що ведуть спільне з заповідачем селянське (фермерське) господарство, і доповнити ст. 1481 Проекту ЦК таким пунктом: “Особи, що ведуть спільне з заповідачем селянське (фермерське) господарство, мають право на отримання обов’язкової частки земельної ділянки, яка є їх спільною власністю з заповідачем”.

Підрозділ 2.4. Приватизація земельних ділянок. Приватизація землі в України – це засіб знайти ефективного власника і підвищити віддачу землі. Але важливо, щоб приватизація землі, яка йде спонтанно і є по суті квазіприватизацією, сприяла розвитку малих форм підприємництва у сільському господарстві, а не стала проміжним етапом для подальшої переприватизації землі на користь тих осіб, в руках яких зосереджені знаряддя обробки землі. Приватизація майна радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, створених на базі колгоспів без викупу державою їхнього майна, здійснюється шляхом перетворення їх за рішенням загальних зборів (зборів уповноважених) на відкриті акціонерні товариства з наступною безоплатною передачею майна працівникам підприємств засновників. Але така приватизація мало враховує реалі великомасштабного сільськогосподарського виробництва.

Одним з етапів приватизації є оцінка землі. Однак існуюча методика оцінки не відповідає реаліям сьогодення. Тому, на наш погляд, при оцінюванні землі треба виходити з її ринкової вартості як гаранта майнових прав фізичних осіб.

Після приватизації земельної ділянки власники не можуть протягом шести років з часу набуття права власності продавати або іншими способами відчужувати належну їм земельну ділянку, крім передачі її у спадщину за законом або заповітом. Таке правило, на нашу думку, хоч і спрямоване на попередження спекулятивних правочинів, воно суперечить основним канонам права власності, хоча і на короткий час, але обмежує право особи, наприклад, на пересування, бо фактично прив’язує її до землі.

Підрозділ 2.5 Паювання землі сільськогосподарських підприємств і спадкування землі. Конституція України, проекти Цивільного та Земельних кодексів відмовляються від терміна “колективна власність”, виходячи з того, що мова повинна йти про “спільну часткову або спільну сумісну спільну власність”. Тому, на нашу думку, щодо юридичних осіб доцільно вживати термін “приватна власність юридичної особи”.

За проектом ЗК України земельна частка (пай) – це не виділена в натурі частка земельної ділянки із земель сільськогосподарського призначення, що обліковується в умовних (кадастрових) гектарах та має грошове визначення.

Тому Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва”, на наш погляд, треба доповнити: “При виході з сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства кожний його член отримує безкоштовно у приватну власність свою частку землі (пай) у натурі (на місцевості), що засвідчується державним актом на право приватної власності на землю”. Тим самим ми б підкреслили абсолютність права власності на землю та захистили права б спадкоємців та осіб, що при виході з підприємства не встигли виділити земельний пай в натурі.