Іванова Ілона Ігорівна. Неокорпоративізм у політичній практиці Скандинавських країн

Короткий опис

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти та науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти та науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису

ІВАНОВА ІЛОНА ІГОРІВНА
УДК 323.382 (48)
ДИСЕРТАЦІЯ
НЕОКОРПОРАТИВІЗМ У ПОЛІТИЧНІЙ ПРАКТИЦІ
СКАНДИНАВСЬКИХ КРАЇН
23.00.02 – політичні інститути та процеси
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
___________________________
(підпис, ініціали та прізвище здобувача)
Науковий керівник: Цвих Володимир Федорович
доктор політичних наук, професор

Київ – 2017

ЗМІСТ
ВСТУП .........................................................................................................11-17
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
НЕОКОРПОРАТИВІЗМУ...................................................................................18-77
1.1. Ідейно-теоретичні передумови становлення неокорпоративізму....18-44
1.2. Концептуальні підходи до аналізу неокорпоративізму....................44-75
1.3. Висновки до першого розділу..............................................................76-77
РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ СКАНДИНАВСЬКОЇ МОДЕЛІ
НЕОКОРПОРАТИВІЗМУ.................................................................................78-131
2.1. Практика неокорпоративізму у політичному процесі Данії.............78-92
2.2. Особливості неокорпоративізму в Норвегії.....................................92-110
2.3. Неокорпоративна модель у політичній системі Швеції................110-127
Висновки до другого розділу..................................................................128-131
РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ВПРОВАДЖЕННЯ ЕЛЕМЕНТІВ
СКАНДИНАВСЬКОГО НЕОКОРПОРАТИВІЗМУ В УКРАЇНІ................132-178
3.1. Інституціоналізація неокорпоративних практик: досвід України та
Скандинавії.......................................................................................................132-162
3.2. Тенденції та перспективи впровадження неокорпоративної моделі
представництва інтересів в Україні................................................................162-175
Висновки до третього розділу................................................................176-178
ВИСНОВКИ.............................................................................................179-182
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ................................................183-205

Список літератури

ВИСНОВКИ
Дисертаційна робота розкриває специфіку розвитку неокорпоративізму в
політичній практиці Скандинавських країн та дозволяє окреслити основні
тенденції трансформації системи тристоронніх відносин «уряд-бізнес-праця» у
Швеції, Данії та Норвегії.
Реалізація мети дослідження і виконання поставлених завдань є підставою
для загальних висновків дослідження.
1. На основі узагальнення теоретичних напрацювань було з’ясовано, що
термін «корпоративізм» зазнав суттєвих змін з часу свого виникнення.
Трансформація його змісту була зумовлена переважно тими загальними
тенденціями, які стали відображенням суспільних потреб, породжених
розвитком виробництва та суспільних відносин: в Середньовіччі під
корпоративізмом розуміли соціальну організацію, покликану представляти
інтереси осіб, об’єднаних спільними началами професійної діяльності; в період
панування фашистських режимів – як органи, що повинні замінити державу та
публічну владу шляхом об’єднання підприємців та робітників (на практиці
вони перетворилися в ще один бюрократичний орган, повністю підлеглий
державі); в період після Другої світової війни – як механізм врегулювання
конфліктів між соціально-економічними групами в розвинутих демократичних
країнах. Саме за останнім визначенням в подальшому закріпився термін
«неокорпоративізм». Теоретико-методологічним ядром «неокорпоративізму»
виступає католицька соціальна доктрина та плюралістичний підхід. Ідейна
еволюція поняття «(нео)корпоративізм» відбувалася під впливом цих двох
підходів, враховуючи новий зміст «корпоративізму», відмінний від практики
фашистських режимів.
2. На основі аналізу концептуальних підходів до неокорпоративізму
встановлено, що неокорпоративізм є феноменом ринкової економіки і не
суперечить основам демократії. Він є особливою формою взаємодії
180
організованих груп інтересів та держави, яка суттєво відрізняється від
плюралізму та етатизму наявністю корпоративних інститутів, функціональним
представництвом та участю груп інтересів на рівні з державою у виробленні
політики та прийнятті важливих рішень у трудовій та соціально-економічній
сферах. У ході дослідження сучасних підходів до неокорпоративізму зроблено
висновок, що неокорпоративізмом слід вважати практику симетричного
соціального діалогу, що здійснюється на кооперативних засадах партнерства
(«гра з ненульовою сумою») і має історично зумовлену структурну специфіку,
втілену у корпоративних інститутах демократичних країн.
3. В Скандинавських країнах центральними елементами
неокорпоративізму є представницькі інститути бізнесу та найманої праці.
Встановлено, що неокорпоративізм є частиною Скандинавської моделі
управління вже більше ста років та характеризується такими рисами, як:
рівноправна взаємодія сильних профспілок, незалежних організацій
роботодавців та уряду, відповідального за реалізацію домовленостей;
інституалізація неокорпоративізму шляхом залучення груп інтересів у
тристоронні урядові комітети і комісії, які займаються розробкою політичних
рішень та відіграють роль консультативних органів; провідна роль соціалдемократичної партії у підтримці профспілок, впроваджені політики
соціального партнерства та побудові «держави загального добробуту»; активна
роль держави в наданні соціального захисту та регулюванні ринку;
централізована система ведення колективних переговорів; сфера дії
корпоративних відносин не обмежується регулюванням трудових відносин і
поширюється на такі сфери, як освіта, охорона здоров'я, охорона
навколишнього середовища та інше. За останні десятиліття відбулося
скорочення участі представників профспілок та організацій роботодавців у
тристоронніх органах, особливо в сфері підготовки політичних рішень.
Водночас роль соціальних партнерів у регулюванні заробітної плати та умов
праці не слабшає у порівнянні з попереднім періодом, більше того, останнім
181
часом корпоративні механізми були застосовані в нових сферах, наприклад, у
таких як трудова міграція. Встановлено, що головні виклики
неокорпоративізму можна поділити на внутрішні та зовнішні. До внутрішніх
належать зміна урядів, зниження протекціоністських можливостей держави,
зниження щільності членства в профспілках та організаціях роботодавців,
звуження корпоративного каналу впливу через зміщення балансу між групами
інтересів та парламентом на користь останнього. До зовнішніх – глобалізація,
яка посилює вимоги бізнесу щодо проведення децентралізації виробничих
відносин, та європеїзація, яка зменшує автономію національних урядів.
4. Інституціоналізація неокорпоративізму безпосередньо пов’язана зі
становленням громадянського суспільства. На основі порівняння досвіду
Скандинавських країн та України виявлено, що проблеми узгодження інтересів
між роботодавцями, профспілками та державою в Україні зумовлені
існуванням на початкових етапах становлення неокорпоративізму успадкованої
від Радянського Союзу сильної бюрократичної системи та відсталістю
демократичних інститутів, відсутністю приватної власності, розвинених
ринкових відносин, а тому і ефективних об’єднань роботодавців, самостійних
та впливових профспілок, традиції відстоювання населенням своїх інтересів,
слабкістю механізмів реалізації та контролю прописаних угодами положень.
Вирішення основних суперечностей системи соціального діалогу, пов'язані з
подоланням існуючих недоліків у регулюванні тристоронніх відносин на основі
досвіду розвинених демократичних країн, зокрема Швеції, Данії та Норвегії,
сприятиме зміцненню соціальної та економічної стабільності, підвищенню
якості життя громадян, зростанню ефективності виробництва та утвердження
соціальної справедливості в Україні.
5. Обґрунтовано, що існує три сценарії розвитку неокорпоративізму в
Україні: 1) збереження статус-кво у відносинах бізнесу, влади та профспілок
через відсутність політичної волі керівництва держави до зміни існуючої
системи соціального діалогу, слабкість профспілок та монополізацію ресурсів
182
великим бізнесом; 2) поступовий перехід до європейського типу
неокорпоративізму та його адаптації до українських реалій на основі
внутрішніх процесів суспільно-політичного та економічного розвитку; 3)
впровадження механізмів соціального партнерства під тиском міжнародної
спільноти за відсутності волі самих соціальних партнерів. Метою розвитку
корпоративних відносин в Україні є наближення до європейських практик
реалізації діалогу держави та її контрагентів. Для цього необхідно вирішити ряд
проблем, серед яких: «розмитість» суб'єктів соціального партнерства;
невідповідність критеріям репрезентативності значної частини профспілок та
організацій роботодавців; фактичне виключення середнього та малого бізнесу
із соціального діалогу; низький рівень довіри серед соціальних
партнерів; відсутність прописаних механізмів контролю за виконанням
тристоронніх угод; вузька сфера договірно-правового регулювання
колективних трудових відносин. Подолання зазначених проблем паралельно з
імплементацією міжнародних договорів соціально-економічній та трудовій
сферах, адаптацією вітчизняного законодавства до європейських стандартів та
посиленням відповідальності суб’єктів соціального діалогу допоможе Україні
побудувати справді демократичну, правову державу з розвиненою ринковою
економікою.