Рибій Олена Володимирівна . Процеси трансформації політичних інститутів етапи та рушії

Короткий опис

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
ім. І. Ф. КУРАСА

На правах рукопису

РИБІЙ ОЛЕНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 001.891.3+303+321„1”+„20”

ПРОЦЕСИ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ІНСТИТУТІВ: ЕТАПИ ТА РУШІЇ

Спеціальність 23.00.01 теорія та історія політичної науки

дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

науковий керівник доктор політичних наук,
професор Кармазіна Марія Степанівна

Київ 2011

ЗМІСТ

ВСТУП

3

РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ОСМИСЛЕННЯ СУТНОСТІ ТА ОСОБЛИВОСТЕЙ ДИНАМІКИ ПОЛІТИЧНИХ ІНСТИТУТІВ

12

1.1. Специфіка підходів до вивчення інститутів та інституціональної зміни
в суспільних науках та становлення інституціоналізму

12

1.2. Закономірності розвитку політичних інститутів з точки зору
неоінституціональних теорій

28

1.3. „Інститут”, „інституція”, „організація”: співвідношення понять

47

РОЗДІЛ 2
СФЕРИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНИХ ІНСТИТУТІВ

66

2.1. Виміри політичних інститутів: формальна та неформальна діяльність

66

2.2. Особливості процесу інституціоналізації політичних інститутів

85

2.3. Проблема встановлення інституціональної рівноваги та сутність
процесу деінституціоналізації

96

РОЗДІЛ 3
ПРОЦЕСИ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ІНСТИТУТІВ ТА МЕХАНІЗМИ ПРИСКОРЕННЯ ІНСТИТУЦІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

117

3.1. Основні джерела, механізми та моделі процесів інституціональної
зміни

117

3.2. Стратегії, умови та наслідки інституціонального будівництва на
пострадянському просторі

142

ВИСНОВКИ

175

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

180

ВСТУП

Актуальність теми зумовлена тим, що складність сучасних суспільно- політичних процесів та зростаючі масштаби інституціональних трансформацій не тільки у транзитивних, але й у західних демократичних суспільствах спонукають до вироблення адекватної теоретичної основи їхнього дослідження. Переосмислення механізмів функціонування політичної, соціальної, економічної сфер підводить до розуміння того, що політична демократія, рівень економічного розвитку та суспільного добробуту великою мірою залежать від композиції політичних інститутів, їхнього адаптивного потенціалу, здатності до стабільного функціонування та еволюції тощо. За таких умов у політичній науці дедалі більшої ваги набувають інституціональні дослідження, які визнають провідну роль політичних інститутів у процесах оформлення, легітимізації та артикуляції суспільно-політичних взаємодій, формування нових способів та механізмів функціонування суспільних підсистем.
При цьому варто відзначити, що у працях інституціоналістів досить фрагментарно висвітлюється проблема інституціональних трансформацій, недостатньо уваги приділяється питанню розробки теоретичного алгоритму комплексного дослідження суспільних, у тому числі політичних інститутів. Відсутність остаточної концептуалізації засадничих понять інституціонального апарату (таких, як інститут, інституція, інституціоналізація, інституціональна зміна та стабільність тощо) та значні розходження у методологічних підходах не дозволяють сучасним дослідникам інституціональної сфери досягнути консенсусу з приводу базових теоретичних питань щодо політичних інститутів та їхньої зміни. Як наслідок, дослідження інститутів здійснюються доволі безсистемно і з позицій різних методологічних підходів, що фактично унеможливлює потенційно продуктивне „перехресне” використання доробку та теоретичних висновків науковців різних шкіл та напрямків. Тому пріоритетне значення для сучасних інституціоналістів має

систематизація, узагальнення та реконцептуалізація численних та суперечливих результатів досліджень інституціональних трансформацій задля вироблення концептуальної схеми аналізу як сутності інституціональних форм, так і складових, рушіїв, наслідків та особливостей процесу інституціональних трансформацій.
Окрім того, нагальним для політичної науки є питання виявлення аплікативного потенціалу результатів теоретичних інституціональних досліджень. Ретельного аналізу потребують можливості та обмеження інституціонального підходу у розробці оптимальних стратегій та оцінюванні наслідків цілеспрямованого інституціонального будівництва у політичних системах перехідних суспільств, які практикують інституціональний імпорт, селекцію, проектування тощо. З огляду на те, що у низці країн (зокрема й в Україні) досі продовжуються активні трансформаційні процеси, а інститути розвинених демократій час від часу стають вразливими перед новими викликами суспільного розвитку, актуальним стає завдання вироблення комплексного теоретичного підходу, який може бути застосований до аналізу політичної практики, основних правил впровадження та закономірностей розвитку нових політичних інститутів, у тому числі з метою підвищення ефективності інституціональних реформ.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Протягом останніх двох століть у суспільних науках прослідковується дедалі зростаюча тенденція до пояснення політичних, соціальних, економічних та інших процесів з позицій інституціонального аналізу, який надає інститутам значення провідних детермінант розвитку всієї мережі суспільних підсистем. Останні два століття численні науковці економісти, історики, правники, політологи, соціологи та культурологи проводять автономні дослідження інститутів, намагаючись застосувати до вивчення їхньої сутності, причин розвитку та характеру впливів на державу, суспільство та економіку методологічний апарат всієї мережі суспільних наук. Як наслідок, звести множину багатопланових напрацювань щодо пояснення природи, ролі та закономірностей розвитку інституту як в межах різних дисциплін, так і в рамках окремих теорій є доволі складним завданням.
Всю багатоманітність інституціональних утворень якщо і можливо порівняно різнобічно і ґрунтовно описати за допомогою численних підходів і інструментаріїв різних наук, то вичленити загальний мотив, суть і рушійну силу перетворень, а також спрогнозувати подальші варіанти інституціонального розвитку ймовірно можливо лише за умови існування певної узагальненої дослідницької схеми комплексного аналізу інститутів та їхньої зміни. Логіка дисертаційної роботи полягала в тому, щоб, по-перше, комплексно розглянути теоретичні засади витрактування політичних інститутів та ті ключові положення в інституційних теоріях, що можуть бути застосовані до аналізу процесів інституціональної зміни. По-друге, висвітлити контекст функціонування політичних інститутів та провести аналіз їхніх складових, що дозволило закласти підґрунтя для виявлення тих вимірів інституту, які заторкають трансформації різних видів. По-третє, дослідження природи, джерел, рушіїв та моделей інституціональних трансформацій через призму інституціональних теорій

дозволило прослідкувати рівень їхньої аплікативної, прикладної здатності, іншою мовою, аналітичних можливостей у справі пояснення трансформаційних процесів та вироблення узагальнених рекомендацій для інституціональних систем, що переживають перехідний період свого розвитку.
За результатами проведеного дисертаційного дослідження можна зробити наступні висновки:
1. Становлення інституціоналізму та подальший розвиток інституціональних теорій засвідчили нову тенденцію у суспільних науках до розширення дисциплінарних рамок. У цей період поняття інституту як ключової еволюційної одиниці набуває стрижневого змісту для аналізу політичних систем, стає домінантою серед споріднених феноменів, що мають відношення до впорядкування суспільно-політичного життя індивідів (таких як інституція, організація, норма тощо).
2. Кожна суспільна наука та науковий підхід серед низки критеріїв, що можуть бути застосовані до аналізу інституціонального розвитку, обирає за ключовий той, який найкраще відображає його дослідницьку специфіку. Так, для історичного підходу основним критерієм, з огляду на який досліджуються інститути та їхня динаміка, є час, соціологічного колективний вибір, структура та дія, економічного індивідуальний вибір. Що стосується політичної теорії, то вона схильна розглядати інститути та інституціональну зміну з позицій влади, розподілу владних повноважень та обмежень індивідуальної поведінки.
3. Питання сутності та рушіїв процесів трансформацій політичних інститутів лише побіжно та поверхово розглядається інституціональними теоріями. Аналіз неоінституціональних підходів на предмет виявлення сутності інституціональних змін показує, що кожна з них дає опис лише окремих параметрів. Так, для економічного інституціоналізму трансформації це продукт свідомого вибору, направленого на максимізацію корисності інституту; для історичного результат конфлікту всередині політичної системи, який неможливо передбачити і запрограмувати; для соціологічного наслідок

„видової” боротьби за виживання в конкурентному інституціональному середовищі; для конструктивістського результат циркуляції ідей, зміни ментальних моделей та „координаційного дискурсу”. Проте практично в кожній з течій неоінституціоналізму можна прослідкувати визнання нелінійності інституціонального розвитку від фази „тяглості”, стабільного функціонування, до періоду „формації” нового становлення, яке відбувається в результаті сходинкової еволюції, революції, видового витіснення тощо.
4. Враховуючи факт неоднорідного розвитку інституціоналізму протягом кінця ХІХ ст. початку ХХІ ст., що позначилося в першу чергу на його внутрішній дезінтеграції, концептуальних розходженнях та методологічній неузгодженості, варто розрізняти поняття, по-перше, старого „раннього”, ”першого”, „класичного” інституціоналізму (кінець ХІХ ст. 40-ві рр. ХХ ст.) як відносно інтегрованого напрямку економічно орієнтованих досліджень та, по- друге, неоінституціоналізму (починаючи з 80-тих рр. ХХ ст.) розгалуженої мережі дедалі нових інституціональних напрямів, аналітичною основою яких слугують методологічні принципи різних суспільних наук політичної, історичної, соціологічної тощо. Усю сукупність інституціональних теорій доцільно позначати узагальнюючими термінами інституціоналізм, інституціональна теорія, інституціональний підхід.
5. Для потреб спрощення процедури інституціонального аналізу необхідно брати до уваги багатовимірну структуру інституту: „жорстке ядро” інституцію,
організуючу ідею, культурно-когнітивний елемент інституту, та гнучку зовнішню оболонку організаційно-правове оформлення узвичаєних норм і практик, яке включає нормативний та регулятивний інституціональні елементи. Чітке розрізнення зазначених вимірів дозволяє локалізувати та досліджувати специфіку інституціональної динаміки на різних рівнях.
6. Неформальні інститути мають вагомий вплив на функціонування інституціональної системи, можуть виступати як причинами інституціональної стагнації, так і рушіями трансформації політичних інститутів. Дослідження мережі неформальних інститутів, які характеризуються високою здатністю

вирішувати специфічні проблеми політичного обміну та є надефективними у формуванні поведінки політичних акторів, закладають мікрооснови аналізу інституціональних процесів.