ХУДОЖНІ МЕМУАРИ ТА АВТОБІОГРАФІЧНА ПОВІСТЬ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ 90-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ : ХУДОЖЕСТВЕННЫЕ МЕМУАРЫ И автобиографической повести В УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЕ 90-Х ГОДОВ ХХ ВЕКА

Короткий опис

Міністерство освіти і науки України
Дніпропетровський національний університет

На правах рукопису

УДК 821.161.2"19" − 312.6/−94

Маслюченко Галина Олександрівна

ХУДОЖНІ МЕМУАРИ ТА АВТОБІОГРАФІЧНА ПОВІСТЬ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ 90-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність 10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Олійник Наталія Петрівна,
кандидат філологічних наук, доцент

Дніпропетровськ
2003

ЗМІСТ
ВСТУП..............................................................................................................................3
РОЗДІЛ 1. Критерії розрізнення художніх мемуарів та автобіографічної повісті...............................................................11
Висновки до розділу 1................................................................................29
РОЗДІЛ 2. Тематичний центр українських художніх мемуарів та автобіографічних повістей 90-х років ХХ СТОЛІТТЯ.......................................................................33
2.1. Подвійний тематичний центр як домінанта жанрової специфіки художніх мемуарів 90-х років ХХ століття........................................35
2.2. Єдиний ідейно-тематичний центр як основна ознака жанру автобіографічної повісті в українській літературі 90-х років ХХ століття..........................................................................58
2.2.1. Засоби естетизації автобіографічного матеріалу в українських автобіографічних повістях 90-х років ХХ століття.................................................................92
Висновки до розділу 2................................................................................99
РОЗДІЛ 3. Специфіка образу автора в українських художніх мемуарах та автобіографічних повістях 90-х років ХХ століття.....................................................................103
3.1. Оповідач як альтернативний головний герой українських художніх мемуарів 90-х років ХХ століття......................................108
3.2. Акцентування образу головного героя як засіб висвітлення теми "історія доби" в українських автобіографічних повістях 90-х років ХХ століття........................................................................147
Висновки до розділу 3...............................................................................188
ВИСНОВКИ.................................................................................................................192
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ....................................................................199

ВСТУП

Стрімкий потік автобіографічної прози збагатив новітню українську літературу. В умовах отриманої свободи слова відбулося повернення до тем і проблем, "приречених" на забуття, недомовки (за принципом: "читайте між рядками") або й повне замовчування в радянські часи. Були продемонстровані й нові стильові та жанрові можливості автобіографічної прози, а літератори зробили спробу вийти на такий рівень стосунків між автором і читачем, коли автор не приховує надзвичайної важливості для нього довіри й розуміння читача.
Слід указати, що сплески інтересу до автобіографічної прози з боку письменників, читачів та критики у вітчизняній літературі спостерігалися ще в 20-ті та 60-ті роки ХХ століття. Про це йшлося у роботах О.Галича, Н.Павлової, В.Саєнко, М.Чудакової та інших. Більшість дослідників відзначали, що активність мемуарного й автобіографічного жанру припадає на часи бурхливих суспільно-політичних подій. Н.Павлова на початку 90-х писала: "І сьогодні, коли наше життя прийшло до справді революційних змін, є всі підстави очікувати злету автобіографічного жанру й автобіографічної повісті про дитинство в тому числі" [139; 6].
Зараз, озираючись на останнє десятиліття минулого віку, можна засвідчити, що для української літератури цей прогноз цілком справдився. Теми голодомору, репресій 30-х та 60-х, опору державному гнобленню, філософські питання про міру впливу обставин на особистість, про силу людського духу й перевагу його над матерією, про формування й розвиток неординарної особистості, митця в складних соціально-політичних умовах були порушені й висвітлені в українській автобіографічній прозі 90-х. Зокрема, можна назвати твори В.Дрозда "Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок" [54, 55], І.Жиленко "Homo feriens" [64-73], А.Дімарова "Прожити й розповісти. Повість про сімдесят літ" [45-48], Є.Іваничука "Записки каторжанина"[78], П.Наніїва "Лозинова труна" [127], "Чорний ворон" [129], В.Лопати "Десь на дні мого серця" [103], М.Невидайла "Кум, чорна кицька, Родіон і ми" [131], Г.Гордасевич "Соло для дівочого голосу"[38], Л.Невідомського "Нам про волю тільки мріяти" [132], В.Шовкуна "Система проти "Я" [182], А.Бобюка "Ямпільський шлях" [14-17] та інші.
Актуальність теми
Названі вище твори української автобіографічної прози 90-х років ХХ століття залишилися поза увагою критики. На сьогодні існують рецензії на деякі з них, але фактично немає ґрунтовних літературознавчих досліджень, присвячених питанням поетики їхніх текстів, з'ясуванню їх жанрової своєрідності, у той час як вони, безперечно, потребують комплексного вивчення й аналізу, особливо враховуючи їхню подвійну художньо-документальну природу, яка щоразу викликає суперечки щодо їхньої літературної вартості.
Більше того, потребують суттєвого оновлення та доповнення й методи аналізу автобіографічної прози, і критерії ідентифікації її жанрових різновидів. До цього часу українське літературознавство не має у своєму арсеналі праць, присвячених виключно питанням поетики автобіографічного жанру. Частково їх торкалися в рамках загального дослідження життя й творчості того чи іншого письменника Г.Сивокінь ("Друге прочитання. Літературно-критичні нариси") [150], В.Марко ("Художній світ М.Стельмаха") [110], О.Килимник ("Світ правди і краси: Проза М.Стельмаха") [82], З.Голубєва ("Юрій Смолич: Нарис життя і творчості") [36], а також Г.Скульський[152], Є.Старинкевич [158], П.Кононенко [86, 87], О.Манченко[108], М.Наєнко [126], В.Новиков [135] у статтях, присвячених автобіографічним повістям О.Довженка, М.Стельмаха, Ю.Смолича.
Висвітлення окремих питань поетики жанру автобіографічної прози наявне в розвідках К.Волинського [26], О.Галича [2830], В.Саєнко [147, 148], статтях Г.Маслюченко [111115] та інших. Так, у монографії О.Галича "Українська документалістика на зламі тисячоліть: специфіка, генеза, перспективи" в загальному потоці української художньо-документальної літератури розглядаються повісті та романи, в основу яких було покладено власну біографію автора ("Третя Рота" В.Сосюри, "Прожити й розповісти" А.Дімарова, "Музей живого письменника..." В.Дрозда, "Homo feriens" І.Жиленко тощо). Через великий обсяг обраної для дослідження літератури автор монографії не мав можливості та це й не входило в його завдання заглибитися в специфіку жанру окремих автобіографічних творів. Літературознавчих же праць, у яких ішлося б про систему критеріїв ідентифікації та розмежування жанрів автобіографічної прози, побудовану на аналізі поетики творів української літератури (особливо написаних у 90-х), узагалі не існує. У зв'язку з вищесказаним тема, обрана для дисертації, є актуальною. Зважаючи на жанровий синкретизм, притаманний як художнім мемуарам, так і автобіографічним повістям 90-х років ХХ століття, визначаємо й характер наукового пошуку.
Обираючи для аналізу автобіографічну прозу, ми надали перевагу саме художнім мемуарам, наближеним до роману, та автобіографічній повісті з кількох причин. Насамперед ми хотіли відсіяти ті твори 90-х, що потрапили до розряду автобіографічної прози лише через наявність у них окремих фактів біографії автора або епізодів авторського життя, далеко не завжди суттєвих і значимих. Як правило, у таких творах превалюють спогади про інших людей, що часто і є метою їх написання, і, водночас, у них немає визначеної центральної теми, ідейно-тематичного ядра, або вона недостатньо розроблена на сюжетному та композиційному рівнях. Ідеться про досить поширений у 90-х рр. ХХ ст., популярний завдяки своїй універсальності* жанр власне мемуарів, або спогадів. Як приклад можна навести мемуари Б.Тимошенка "У полум'ї" [165, 166].
Відсіяли ми також і художні автобіографії (різновид мемуарної літератури), темою яких стала власна біографія автора, тобто письменник не мав на меті, відштовхнувшись від автобіографічного матеріалу, розкрити якусь іншу тему. І хоча через кращі з них "обличчя" доби проступає досить виразно, увага автора зосереджена саме на автобіографії. Для прикладу назвемо автобіографічну хроніку І.Малишевського "Виковиряні", або Дитинство в евакуації" [105, 106] та жартівливо-сповідальну повість О.Шевченка "Я, або Автобіографічний стриптиз з посмішкою" [178].
Натомість предметом нашого зацікавлення стали твори, у яких на основі фактів власної біографії автора розкрито певну історичну чи філософську тему, зроблено спробу філософсько-психологічного осмислення і зображення окремих соціально-історичних та духовних реалій минулого й сучасного, і цій меті підпорядковано сюжетно-композиційну організацію твору. Тобто такі, у яких автобіографічний та мемуарний матеріал постає у формі повісті або й у формі, наближеній до роману. Саме ці твори, на наш погляд, становлять кістяк автобіографічної прози 90-х років ХХ століття, а тому потребують спеціального вивчення.
Акцент на автобіографічну повість, а не, скажімо, на автобіографічний роман пояснюється привілейованим становищем повісті, яку дослідник Л.Ульріх справедливо називає класичною формою автобіографічного жанру [168; 127], про що свідчить, зокрема, велика кількість творів даного різновиду і в українській літературі 90-х рр. ХХ ст. Крім того, класична автобіографічна повість зазнала у 90-х певних жанрових трансформацій. Так, в обраних для аналізу творах А.Дімарова, Є.Іваничука, П.Наніїва ("Прожити й розповісти", "Записки каторжанина", "Лозинова труна", "Чорний ворон") виразні риси автобіографічної повісті поєдналися з рисами власне мемуарів та документально-публіцистичного нарису. Це зумовило необхідність порівняльно-типологічного вивчення тематики, проблематики та структури образу автора в автобіографічних повістях 90-х рр. ХХ ст.
Що стосується обрання для аналізу художніх мемуарів саме творів І.Жиленко та В.Дрозда ("Homo feriens", "Музей живого письменника..."), то підставою для цього стала їхня новаторська, наближена до роману форма, унікальна в кожному з них, незважаючи на спільність тематики й подекуди однаковий фактичний матеріал; повнота та майстерність розкриття ідейно-тематичного центру, своєрідність побудови образу автора; психологічно-філософська наповненість.
Зацікавлення викликав також той факт, що автори вищеназваних художніх мемуарів ровесники, представники одного літературного покоління (шістдесятників) у прозі та поезії, подружжя. Таким чином, їхні автобіографічні твори дають можливість поглянути на поставлені авторами проблеми через чоловічий та жіночий дискурси, що є на сьогодні, як ніколи, актуальним.
Крім того, в обраних для аналізу мемуарних творах І.Жиленко та В.Дрозда, як і у вищезгаданих автобіографічних повістях А.Дімарова, Є.Іваничука, П.Наніїва, наявний жанровий синкретизм: художня автобіографія (розповідь про події власного життя) переплелася з власне мемуарами (спогадами про різних людей, які зустрічалися на життєвому шляху авторів), щоденником, листами, нарисами, історико-публіцистичними відступами. За таких умов визначення жанру або принаймні жанрової домінанти творів викликає багато труднощів, а без жанрової ідентифікації того чи іншого літературного твору неможливий і його повноцінний аналіз.
Враховуючи все вищезазначене, вважаємо, що важливим є не лише дослідження поетики текстів художніх мемуарів та автобіографічних повістей саме по собі, а й спроба встановити на основі цього дослідження критерії їх жанрової ідентифікації та диференціювання.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами
Дисертацію виконано на кафедрі української літератури Дніпропетровського національного університету в рамках науково-дослідної теми "Малодосліджені сторінки української літератури в аспекті поетики художнього тексту". Тема дисертації ухвалена на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми "Класична спадщина та сучасна художня література" при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка 30 травня 2002 р., протокол № 130/89.
Мета й завдання дослідження
Метою дослідження є осмислення специфіки художнього відображення об'єктивної дійсності в українських художніх мемуарах та автобіографічних повістях 90-х років ХХ століття, розгляд поетики жанру обраних для дослідження творів, визначення їх естетичної вартості й місця в сучасному українському літературному процесі.
Поставлена мета передбачає вирішення наступних завдань:
- систематизувати критерії ідентифікації та розмежування жанрових різновидів автобіографічної прози, запропоновані різними дослідниками, як вітчизняними, так і зарубіжними, виділити з них найбільш придатні для практичного застосування при аналізі текстів;
- визначити ідейно-тематичні центри, систему художніх образів та естетичну природу образу автора в обраних для аналізу українських художніх мемуарах та автобіографічних повістях 90-х років ХХ століття;
- установити типологічні риси українських художніх мемуарів й автобіографічних повістей вищеозначеного періоду;
- на підставі аналізу творів української автобіографічної прози 90-х років ХХ століття у відповідності з окресленими критеріями ідентифікації та розмежування жанрів уточнити зміст термінів "автобіографічна повість", "художні мемуари".
Предмет дослідження жанрово-стильові особливості українських художніх мемуарів та автобіографічних повістей 90-х років ХХ століття. Об'єктом дослідження є художні мемуари В.Дрозда "Музей живого письменника...", І.Жиленко "Homo feriens" та автобіографічні повісті А.Дімарова "Прожити й розповісти. Повість про сімдесят літ", Є.Іваничука "Записки каторжанина", П.Наніїва "Лозинова труна", "Чорний ворон", М.Невидайла "Кум, чорна кицька, Родіон і ми", В.Лопати "Десь на дні мого серця".
Теоретично-методологічна основа дисертації. Теоретичним підґрунтям дисертації є роботи українських та зарубіжних літературознавців О.Галича, Л.Гінзбург, Г.Єлизаветіної, А.Мережинської, Н.Ніколіної, В.Саєнко, В.Спенджімена, І.Янської, В.Кардіна, присвячені жанрам автобіографічної прози.
У роботі для досягнення поставленої мети були використані: порівняльно-типологічний метод (зіставлення жанрів художніх мемуарів та автобіографічної повісті, виділення спільного й відмінного в них), цілісний структурний аналіз образу автора у взаємодії всіх його складових компонентів. Базовими для дисертації стали методологічні положення структури діалогізму образу автора М.Бахтіна та В.Спенджімена.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертантом чітко визначені тематичні центри досліджуваних жанрів: єдиний тематичний центр автобіографічних повістей-свідчень П.Наніїва, А.Дімарова, Є.Іваничука, М.Невидайла "історія доби", єдиний тематичний центр автобіографічної повісті про дитинство В.Лопати "історія формування творчої особистості"; подвійний тематичний центр художніх мемуарів І.Жиленко та В.Дрозда "історія "Я", "історія суспільства". Установлено неоднорідність естетичної природи образу автора в досліджуваних творах і доведено, що хоча в усіх них наявне розщеплення образу автора на образи головного героя та оповідача, у художніх мемуарах І.Жиленко та В.Дрозда обидва вони є персонажами твору, в автобіографічних же повістях П.Наніїва, А.Дімарова, Є.Іваничука, М.Невидайла, В.Лопати персонажем є лише головний герой, тоді як оповідач представляє інтелектуальну позасюжетну субстанцію, голос за кадром. Відповідно різниться й співвідношення функцій головного героя та оповідача в досліджуваних творах. Результати дослідження показали, що тематичні центри та структура образу автора мають жанроутворюючу функціональність у творах автобіографічної прози; акцентування уваги на їх специфіці сприяє поглибленню аналізу художніх текстів.
Особистий внесок здобувача полягає у дослідженні поетики маловивчених (або й таких, що зовсім не вивчалися) творів сучасної української автобіографічної прози, виявленні їх жанрової своєрідності, встановленні їхніх типологічних рис.
Практичне значення роботи обумовлено тим, що вона збагачує й доповнює існуючі уявлення про малодосліджену українську автобіографічну прозу 90-х років ХХ століття. Матеріали роботи можуть бути використані при викладанні спецкурсів, у лекціях та на практичних заняттях з курсу історії української літератури другої половини ХХ століття.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів та висновків. Список використаних джерел включає 187 одиниць. Дослідження викладено на 212 сторінках, із них 198 основного тексту.
Апробацію результатів дослідження було здійснено на Всеукраїнській науковій конференції "Шістдесятництво ХХ століття як літературне явище" (Дніпропетровськ, 2000), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції "Поетика художнього тексту" (Дніпропетровськ, 2002), Міжнародній науково-теоретичній конференції "Українська література: духовність і ментальність" (Кривий Ріг, 2002), наукових читаннях з нагоди 80-ліття А.Дімарова "Прожити й розповісти" (Київ, 2002), VI Міжнародній науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ, 2003).
Основні положення роботи викладено у 5 статтях, з них 3 у фахових виданнях:
1. Маслюченко Г.О. Специфіка жанру автобіографічної повісті в українській літературі 90-х років ХХ століття // Актуальні проблеми літературознавства: Збірник наукових праць. − Дніпропетровськ: Навчальна книга, 2001. Т. 11. С.77-86.
2. Маслюченко Г.О. Жанрові особливості "Головних книг" О.Берггольц та І.Жиленко (на матеріалі творів "Денні зірки" та "Homo feriens") // Актуальні проблеми літературознавства: Збірник наукових праць. Дніпропетровськ: Навчальна книга, 2002. Т. 13. С. 148-155.
3. Маслюченко Г.О. Тема людини в українській автобіографічній прозі 90-х років ХХ ст. // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Збірник наукових праць. К.: Твім інтер, 2002. Вип.14. С. 257-265.
4. Маслюченко Г.О. Диференціювання жанрів літератури спогадів: критерії розрізнення художніх мемуарів та автобіографічної повісті // Таїни художнього тексту: Збірник наукових праць. Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2002. Вип.2. С.73-84.
5. Маслюченко Г.О. Ідейно-естетичні засади шістдесятництва й українська автобіографічна повість 90-х років // Шістдесятництво як літературне явище: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. Дніпропетровськ: Наукова книга, 2000. С. 64-68.

* Говорячи про універсальність жанру, маємо на увазі той факт, що плідно працювати в ньому можуть не лише професійні письменники, а й люди, які не мають ніякого відношення до письменницької роботи, але яким є що сказати.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Дослідження різнорідного матеріалу української автобіографічної прози 90-х років ХХ століття дало можливість зробити наступні висновки:
1. Аналіз автобіографічної прози в одному з ключових аспектів її вивчення, а саме тематичному, сприяє поглибленому дослідженню ідейно-тематичного ядра твору, його сюжетно-композиційної організації, проблемного пласту, мети використання автобіографічного матеріалу. Крім того, визначення тематичного центру твору є способом первинної ідентифікації жанрів автобіографічної повісті й художніх мемуарів та окреслення першої досить чіткої грані між ними.
Автобіографічна повість 90-х з єдиним тематичним центром, як правило, має в основі своїй відносно самостійний автобіографічний матеріал, що дає найчастіше закритий фінал твору. Усі досліджені нами автобіографічні повісті базуються на описі певного періоду життя самого автора, при цьому події викладаються в хронологічному порядку (виняток становить повість В.Лопати, побудована за тематичним принципом). Фаза життя (дитинство, отроцтво, молодість, зрілість) відібрана у зв'язку з потребою розкриття центральної теми твору.
Так, А.Дімаров у повісті-свідченні "Прожити й розповісти" використовує матеріал трьох фаз життя дитинства, отроцтва і юності для зображення трагічних подій колективізації, голодомору, репресій, війни, окупації Західної України. Події у творі постають через подвійну призму бачення: автором-героєм (дитиною, підлітком, юнаком) та автором-оповідачем (літнім, досвідченим письменником). Такий підхід до відтворення минулого дає можливість порушити важливу для прозаїка проблему духовної сліпоти людини, яка живе в тоталітарній державі, зобразити процес народження й розвитку морального покруча. Численні сюжетні відгалуження, зокрема коротенькі розповіді про долю рідних та знайомих, побіжні оцінки політичного та економічного становища країни, публіцистичні відступи доповнюють та збагачують основну лінію розповіді. Для письменника правдивий показ історії доби важливіший, ніж самозображення, тому, прагнучи занурити читача в події минулого, зробити це минуле живим, він змальовує себе самого типовим і використовує власний образ для "вживання" читача в історію.
Таку ж мету переслідують й автори інших повістей-свідчень 90-х років. П.Наніїв через історію власних дитинства і юності розкриває теми голодомору та репресій. Крім цього він, як і М.Невидайло, порушує проблему витоків трагедії українського народу. Тему репресій висвітлює й Є.Іваничук, поклавши в основу повісті пережиті ним події десятирічного ув'язнення в таборах, звертаючись до проблеми впливу несприятливих обставин на людську особистість.
Осторонь від інших стоїть повість В.Лопати "Десь на дні мого серця" із традиційною для автобіографічної прози темою формування творчої особистості. Передусім вона не має хронологічної побудови, хоча містить узвичаєні автобіографічні відомості. Відтак оповідь просувається не від віхи до віхи життя автора, а від образу до образу, які постають у його уяві й пам'яті (хата, мати, бабуся, батько, односельці тощо). Така структура твору цілком відповідає його меті: показати найголовніші фактори впливу оточення на формування особистості майбутнього митця, причому розкрити їхній прихований, психологічний, духовний зміст.
Усі вищеназвані ознаки автобіографічних повістей 90-х років (самостійність матеріалу, покладеного в основу твору, важливість зображення подій, а не їх переказу, типовість образу головного героя) ще М.Утєхін визнавав важливою особливістю епічних жанрів, зокрема "достовірної" повісті [170], на відміну від мемуарних жанрів (нарису, біографії тощо), а І.Стоун підкреслював: "Власне біографія та власне історія залишають читача збоку: те, що відбувається на їхніх сторінках, відбулося давно та з іншими людьми. Читач же біографічної повісті зі стороннього спостерігача перетворюється на учасника подій. Він починає заново переживати історію, наче перший її інцидент почався саме з того моменту, коли читач розкрив книгу" [161; 335]. Шляхом дослідження тематичного центру автобіографічних повістей 90-х років ХХ століття та порівняння їх із тематичними центрами художніх мемуарів цього ж періоду ми з'ясували, що А.Дімаров, Є.Іваничук, М.Невидайло, В.Лопата, П.Наніїв, використавши автобіографічний матеріал, зобразили не стільки історію власного життя, скільки історію доби, що дає підстави називати їхні твори саме автобіографічними повістями, а не мемуарами.
Що ж стосується художніх мемуарів, то їхній подвійний тематичний центр ("історія суспільства", "історія "Я"), необхідне для скріплення різнорідного фактичного матеріалу базування на останній темі, принципово відкритий фінал (можна закрити будь-яку тему, крім вищеназваної, живе "Я" органічно відкрите для змін і розвитку) і спрямованість більше на переказ та осмислення подій, ніж на їхнє зображення, суттєво відрізняють ці твори від автобіографічних повістей, від епосу як такого й наближають до філософсько-психологічної прози. Для філософського узагальнення життєвого матеріалу і висвітлення програмних підтем "Головна книга", "Великий час", "велика Історія" в українських художніх мемуарах 90-х років ХХ століття використовується велика кількість образів-символів, які вводяться в текст через дискурс оповідача.
З'ясування відмінностей жанрових різновидів автобіографічної прози (художніх мемуарів та автобіографічної повісті) під час дослідження їх тематичних центрів було необхідним, зважаючи на жанровий синкретизм, притаманний обом аналізованим групам, адже досить цікавим явищем у 90-х роках ХХ століття стала поява нових форм творів, у яких об'єдналися два самостійні жанри. Маємо на увазі твори В.Дрозда, І.Жиленко, Є.Іваничука та А.Дімарова. Якщо перший із перелічених авторів опублікував продовження, написане в іншому жанрі, під новою назвою ("Ми зустрічалися на сонці, очима..." [51-53]), то три останніх важливий і необхідний, на їхню думку, матеріал, що його, за висловом І.Жиленко, "страшно (та, мабуть, і злочинно) забрати із собою" [67; 53], опублікували як продовження своїх творів, обґрунтувавши зміну стилю або відзначивши її на рівні композиції *. Фактично в усіх творах художньо-документальна перша частина суттєво відрізняється від другої, що тяжіє до документалістики або публіцистики. У В.Дрозда та І.Жиленко своєрідний жанр "автокоментаря" (термін О.Галича [29]) прийшов на зміну жанру художніх мемуарів, в Є.Іваничука та А.Дімарова автобіографічну повість змінив жанр власне мемуарів. Ці трансформації зближують вищеназвані твори й утруднюють їхнє диференціювання.
2. Змогу відповісти на питання про шляхи й засоби естетизації автобіографічного матеріалу, виявити переваги та недоліки обраних для аналізу творів і, зрештою, провести остаточну ідентифікацію та розмежування жанрів автобіографічної прози дав поглиблений аналіз образу автора, який було проведено в третьому розділі нашого дисертаційного дослідження.
І в автобіографічних повістях, і в художніх мемуарах 90-х років ХХ століття ми можемо спостерігати явище двоєдиного образу автора. Проте специфіка цього явища в кожному із жанрів своя. Нами було встановлено, що в художніх мемуарах і головний герой (характер у процесі формування), й оповідач (зрілий характер) є персонажами оповіді, тоді як в автобіографічних повістях персонажем виступає лише перший із них, останній же це голос за кадром. Відповідно художні мемуари потребують додаткових засобів естетизації образу автора. Ідеться насамперед про естетизацію образу оповідача, якої уникає автобіографічна повість, залишаючи його "безтілесною" (незримою) субстанцією.
У художніх мемуарах В.Дрозда та І.Жиленко складне завдання естетизації образу оповідача розв'язується по-різному. У "Музеї живого письменника..." використана філософія сміху як засіб самозображення та самоочищення, як спосіб подивитися на себе сьогоднішнього збоку. Цій меті служить і майстерно змальований гумористичний автопортрет. У "Homo feriens" засобом естетизації образу оповідачки є своєрідна філософія радості та любові як спосіб позитивного самосприйняття та сприйняття життя в цілому.
Естетизації образу головного героя в досліджуваних нами автобіографічних повістях і художніх мемуарах відбувається найперше завдяки великому часовому, просторовому, смисловому розриву між головним героєм та оповідачем. Тому останній спроможний виконувати роль свідомості іншого, вищого рівня стосовно свого героя. Але існують і суттєві відмінності в побудові образу головного героя в аналізованих жанрах автобіографічної прози. Різниться вже мета його зображення. У художніх мемуарах автобіографічний герой своєрідна ілюстрація "історії "Я" письменника. Оповідь сфокусовано в його внутрішній світ. І оскільки внутрішній світ людини завжди унікальний і неповторний, таким постає і його носій. Водночас головний герой, предмет зображення, фактично позбавлений "права голосу". У В.Дрозда він постає майже як експонат Музею, у І.Жиленко головна героїня жителька країни тіней.
Іншу функцію виконує головний герой автобіографічної повісті, який є засобом розкриття центральної теми "історія суспільства", особливо коли йдеться про автобіографічні повісті-свідчення. Основну увагу письменника зосереджено на подіях його життя. Внутрішній світ героя безпосередньо висвітлюється рідко. Автору важливо дати типовий, а не унікальний образ, зобразити головного героя як одного з багатьох (не найважливішого, а просто найкраще знаного), який пережив те саме, що пережили всі, увесь народ. Тому найчастіше головний герой автобіографічної повісті-свідчення зображується зануреним у соціум (родина, односельці, політкаторжани, солдати). Так, і в "Музеї живого письменника..." В.Дрозда, і в "Повісті про сімдесят літ" А.Дімарова є описи служби у війську, але у першому творі досвід головного героя, навіть негативний, є досвідом унікальним (карикатури малюють лише з нього), у другому ж здебільшого загальним, в описі армійських реалій превалює займенник "ми". І справа не в тому, що в героя твору В.Дрозда не було загального досвіду, досвіду маси, або у головного героя А.Дімарова не було індивідуального, унікального досвіду. Справа, звичайно, у відборі фактів самими письменниками, відборі, що відповідає поставленій меті. Такі різні підходи до зображення головних героїв якнайкраще свідчать і про жанрову відмінність творів. Зазначимо, що ще Д.Лихачов наголошував на різноманітних способах зображення людини "...у зв'язку з різними літературними завданнями, що стоять в окремих жанрах" [100; 127].
3. Досліджуючи та порівнюючи твори автобіографічної прози 90-х років ХХ століття у двох основних аспектах тематичний центр та своєрідність побудови образу автора, ми впевнилися в тому, що звернення до категорії жанру має важливе значення також при вивченні й аналізі тих творів, жанрова належність яких була й залишається суперечливою. Ідеться про художньо-документальну літературу. Більше того, без постановки питання про жанрове диференціювання того чи іншого художньо-документального твору не можна, на нашу думку, вести мову про поглиблений аналіз останнього, адже підкреслена фактичність оповіді завжди викликає питання про його естетичну вартість, а відтак і про його приналежність до літератури взагалі. Компетентну ж відповідь у цьому випадку може дати лише дослідження творів в аспектах, придатних і для здійснення жанродиференціювання (як запропонованих у нашій роботі, так й інших).
З іншого боку, з'ясувавши жанрову природу розглянутих творів та критерії, за якими ефективно проводиться жанродиференціювання та літературознавчий аналіз, ми розуміємо, що придатність цих критеріїв не може бути універсальною, бо література, особливо автобіографічна, постійно змінюється й розвивається. Ю.Стенник справедливо зауважив із цього приводу: "При всій ретельності та глибині аналізу літературних фактів під час вирішення будь-якої теоретичної проблеми ступінь придатності та обов'язковості отриманих висновків буде обмежений тим колом літературного матеріалу, до якого вчений звертається" [160; 168]. Тому, опрацьовуючи на практиці дану систему диференціювання жанрів автобіографічної літератури, ми можемо наголошувати лише на придатності її для творів обраного періоду. Але так само як художньо-документальні твори 90-х років можуть бути поштовхом до розвитку нових літературних форм, запропонована методика жанроідентифікації може бути відправною точкою для подальших літературознавчих розробок.
4. Загалом же поглиблений аналіз автобіографічної прози 90-х років ХХ століття дозволяє погодитися з думкою дослідниці М.Баліної: "Як не дивно, non fiction виявляється в сучасній ситуації кращим реалізмом і цим якщо щось і заміщає, то відсутність переконливих реалістичних творів" [95; 194]. Або, що точніше, представляє реалізм, дискредитований у ХХ столітті, у найбільш прийнятній для нього на сьогодні формі у формі автобіографічної, "невигаданої" прози, яка викликає довіру. Цій прозі не закинеш "брак світоглядних, концептуальних новацій, низький художній рівень" (М.Славинський [155; 115]), надмір "нещирих натужних одкровень" (В.Дячков [60; 71]), "кидання в крайнощі, викривлений показ рис українського народу" (В.Гуртовенко [41; 3]), "примітивізм виражальних засобів" (Ф.Роговий [146; 118]), "регламентованість, схематичність та інерцію мислення" (М.Слабошпицький [162; 5]), "перемелювання високопатріотичної порожнечі" (Г.Штонь [175; 5]) тобто всіх тих звинувачень, які були висловлені критикою на адресу новітньої української художньої прози. Натомість автобіографічна проза знову, здається, йде попереду, повертаючи українській літературі традиційні й вічні, загальнолюдські і в той же час суто українські цінності та пріоритети, серед яких найважливішими, за М.Славинським, є народне світосприйняття та світорозуміння [155; 117]. У автобіографічній прозі 90-х років ХХ століття саме народ часто постає в ролі головного героя. Водночас традиції західної сповідальної прози з її посиленою увагою до душі героя розвинулись на ґрунті українського світогляду й "проросли" у 90-х справді талановитими, а в певному розумінні й унікальними (принаймні для української літератури) творами В.Дрозда та І.Жиленко.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Анастасьев Н. Свой голос: "Позиция автора" в литературе ХХ века // Вопр. литературы. 1985. №3. С. 57-96.
2. Антонишин С. Висоти авангарду чи вершини класики? // Київ. 1992. №6. С. 101-103.
3. Астаф'єв А. "Біографічний" текст у поезії М.Бажана // Молода нація: Альманах. К.: Смолоскип, 1996. Вип. 5'1997. С.18-21.
4. Бакула Б. Автор, автотематизм, автобіографізм // НУ "Києво-Могилянська академія": Наукові записки. К.: Стилос, 1999. Т. 17: Філологія. С.88-91.
5. Банк Н. Годы, судьбы // Нева. 1967. №10. С. 176-180.
6. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 424с.
7. Белецкий А. В мастерской художника слова. М.: Высш. школа, 1989. 158 с.
8. Белинский В. Взгляд на русскую литературу. Статья вторая и последняя. // Белинский В. Собрание сочинений: В 3 т. − М.: ОГИЗ Гос. изд. худ. лит., 1948. Т.3: Статьи и рецензии. 1843-1848. С. 802-845.
9. Белокопытова О. У истоков русского мемуарно-автобиографического романа// Вопросы истории литературы: Сб. ст. Воронеж: ВГПИ, 1970. С.35-48.
10. Белый Л. Эстетическая функция автобиографического материала в трилогии Л.Толстого "Детство", "Отрочество" и "Юность" // Русская литература. − Алма-Ата: КГПИ, 1972. Вып. 3. С. 31-39.
11. Берггольц О. Дневные звезды. М.: Сов. Россия, 1977. 206 с.
12. Бердяев Н. Самопознание. М.: Книга, 1991. 446 с.
13. Бессонов Б. Автор, герой, повествование // Историко-литературный процесс. Проблемы и методы: Сб. ст. Л.: Наука, 1974. С. 203-218.
14. Бобюк А. Ямпільський шлях. Автобіографічна повість // Київ. 1995. №6. С. 106-124.
15. Бобюк А. Ямпільський шлях. Автобіографічна повість // Київ. 1995. №7-8. С. 7-124.
16. Бобюк А. Ямпільський шлях. Автобіографічна повість // Київ. 1995. №9-10. С. 72-87.
17. Бобюк А. Ямпільський шлях. Автобіографічна повість // Київ. 1995. №11-12. С. 93-106.
18. Богомолов Н. Автор и герой в литературе рубежа тысячелетий // Филологические науки. 2002. №3. С. 3-8.
19. Большакова А. Теории автора в современном литературоведении // Известия АН СССР. Сер. "Лит. и яз." 1998. Т.57, №5. С.15-24.
20. Бондар-Терещенко І. Ренесанс чи реанімація?: Суб'єктивні думки до літературної ситуації в Україні // Кур'єр Кривбасу. 1996. №55-56. С. 47-48.
21. Бонецкая Н. "Образ автора" как эстетическая категория // Контекст. 1985. Литературно-теоретические исследования. М.: Наука, 1986. С. 241-269.
22. Бонецкая Н. Проблемы методологии анализа образа автора // Методология анализа литературного произведения. М.: Наука, 1988. С.60-85.
23. Ващенко Ю. Структура "образу автора" та особливості нарації в романі Г.Шевальє "Клошмерль" // Вісник Харківського університету. Філологія: Актуальні питання сучасної філології. Харків: ХНУ, 2002.− Вип.34, №538. С. 333-340.
24. Введение в литературоведение: Литературное произведение: основные понятия и термины / Л.В.Чернец и др. М.: Высшая школа, 1999. 560с.
25. Веріго І. Літературні мемуари 20-30-х рр. ХХ століття. Принцип художньої організації матеріалу: Автореф. дис... канд. філолог. наук: 10.01.02 / Дніпропетр. нац. ун-т. Дніпропетровськ, 2003. 16 с.
26. Волинський К. Тенденції розвитку сучасної автобіографічної повісті (роману)// Розвиток і оновлення видів і жанрів та мовностилістичних засобів художнього зображення в радянській літературі: Матеріали міжвуз. респуб. наук. конф. Одеса: ОДУ, 1968. С. 59-60.
27. Вьолле К., Гречаная Е. Дневник в России в конце 18-перв. пол. 19 в. как автобиографическое пространство // Известия АН СССР. Сер. "Лит. и яз." 2002. №3. С. 18-36.
28. Галич О. Мнемозина 96, або Українські письменницькі мемуари одного року// Вітчизна. 1998. №3-4. С. 137-144.
29. Галич О. На маргінесах життя. Огляд мемуаристики // Слово і час. 1999. №10. С.62-67.
30. Галич О. Українська документалістика на зламі тисячоліть: специфіка, генеза, перспективи: Монографія. Луганськ: Знання, 2001. 246 с.
31. Гаранин Л. Мемуарный жанр советской литературы. Минск: Наука и техника, 1986. 222 с.
32. Гей Н. Художественность литературы. Поэтика. Стиль. М.: Наука, 1975. 472 с.
33. Гинзбург Л. О документальной литературе и принципах построения характера// Вопросы литературы. 1970. №7. С. 62-91.
34. Гинзбург Л. О литературном герое. Л.: Сов. писатель, 1979. 222 с.
35. Гинзбург Л. О психологической прозе. Л.: Худож. литература, 1977. 448 с.
36. Голубєва З. Юрій Смолич: Нарис життя і творчості: Літературний портрет. К.: Дніпро, 1990. 201 с.
37. Гончаров И. Обыкновенная история. М.: Худож. литература, 1980. 334 с.
38. Гордасевич Г. Соло для дівочого голосу. Повість-есе // Київ. 1993. №6. С.6-30.
39. Горловский А. Сопричастность: [Заметки об автобиографической прозе] // Юность. 1981. №10. С. 96-98.
40. Гром К. К вопросу о жанре художественной биографии // Звезда Востока. 1974. №9. С. 121-125.
41. Гуртовенко В. Де ж він, гідний подиву приклад? Деякі міркування про знемагаюче сьогодення // Київ. 1994. №11-12. С. 2-5.
42. Джолдошева Ч. Живое свидетельство бурных исторических событий // Труды Киргизского государственного университета. Филологические науки. Фрунзе: КГУ, 1972. Вып.17. С. 84-91.
43. Дзюба. І. Оповідав про себе оповідав про свій народ. Автобіографічний роман Володимира Сосюри "Третя Рота" // Літературна Україна. 1998. 17березня. С.6.
44. Дімаров А. Прожити й розповісти. Повість про сімдесят літ // Післямова М.Слабошпицького. К.: Дніпро, 1997. 319 с.
45. Дімаров А. Прожити й розповісти. Повість про сімдесят літ: Частина перша // Березіль. 1995. №9-10. С. 23-153.
46. Дімаров А. Прожити й розповісти. Повість про сімдесят літ: Частина друга // Березіль. 1997. №5-6. С. 25-145.
47. Дімаров А. Прожити й розповісти. Повість про сімдесят літ: Частина третя // Березіль. 1998. №3-4. С. 14-152.
48. Дімаров А. Прожити й розповісти. Повість про сімдесят літ: Частина четверта// Березіль. 1998. №7-8. С. 22-139.
49. Довженко О. Зачарована Десна. Оповідання. Щоденник (1941-1956). К.: Дніпро, 2001. 512 с.
50. Дрозд В. Вибрані твори: У 2 т. К.: Рад. письменник, 1989. Т. 2: Повісті, романи. 552 с.
51. Дрозд В. Ми зустрічалися на сонці, очима... // Кур'єр Кривбасу. 1999. №109. С. 73-113.
52. Дрозд В. Ми зустрічалися на сонці, очима... // Кур'єр Кривбасу. 1999. №110. С. 73-113.
53. Дрозд В. Ми зустрічалися на сонці, очима... // Кур'єр Кривбасу. 1999. №111. С. 73-115.
54. Дрозд В. Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок // Дніпро. 1993. №1. С. 5-53.
55. Дрозд В. Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок // Дніпро. 1993. №2-3. С.5-54.
56. Дрозд В. "Не лякайтесь перемін!" // Літературна Україна. 1995. 19жовтня. С. 2.
57. Дуб К. Автобіографічний синерген // Слово і час. 2001. №4. С.15-23.
58. Дубашинский И. Автор в сюжете и вне сюжета // Вопросы сюжетосложения: Сб. статей. Рига: Звайгзне, 1976. Вип.4: Сюжет и композиция. С. 3-18.
59. Дудюк Л. Самонаблюдение и самоанализ в автобиографических повестях В.Короленко и М.Горького // Актуальні проблеми літературознавства: Зб. наук. праць. Дніпропетровськ: Навчальна книга, 2000. Т.8. − С. 104-109.
60. Дячков В. Протистояння полярних начал // Київ. 1991. №12. С. 71.
61. Елизаветина Г. "Последняя грань в области романа" (Русская мемуаристика как предмет литературоведческого исследования) // Вопросы литературы. 1982. №10. С. 147-171.
62. Елизаветина Г. Становление жанров автобиографии и мемуаров // Русский и западно-европейский классицизм: Проза / А.С.Курилов, А.А.Смирнов, Л.И.Сазонова и др. / Отв. ред А.С.Курилов. М.: Наука, 1982. С. 235-263.
63. Жиленко І. Євангеліє від ластівки: Вибране з десяти книг. Харків: Фоліо, 1999. 544 с.
64. Жиленко І. Homo feriens // Сучасність. 1997. №9. С. 12-87.
65. Жиленко І. Homo feriens // Сучасність. 1997. №10. С. 16-70.
66. Жиленко І. Homo feriens // Сучасність. 1998. №9. С. 12-49.
67. Жиленко І. Homo feriens // Сучасність. 1998. №10. С. 44-56.
68. Жиленко І. Homo feriens // Сучасність. 1999. №1. С. 27-54.
69. Жиленко І. Homo feriens // Сучасність. 1999. №2. С. 40-68.
70. Жиленко І. Homo feriens // Сучасність. 1999. №12. С. 95-150.
71. Жиленко І. Homo feriens // Сучасність. 2002. №5. С. 128-153.
72. Жиленко І. Homo feriens // Сучасність. 2002. №6. С. 130-140.
73. Жиленко І. Homo feriens // Сучасність. 2002. №7-8. С. 119-135.
74. Затонский Д. Сцепление жанров (место автобиографии, мемуаров, дневника в становлении и жизни современного романа) // Жанровое разнообразие современной прозы Запада / Д.В.Затонский, Т.Н.Денисова, Ю.П.Уваров, В.И.Оленева / Отв. ред Д.В. Затонский К.: Наук думка, 1989. С. 4-58.
75. Зверев А. Исповедь при свете софитов // Иностранная литература. 2001. №3. С. 266-272.
76. Иваницкий В., Мещеряков А. Язык и власть: [О стиле современного автобиографического жанра] // Дружба народов. 1992. №3. С.200-216.
77. Иванова Н. Точка зрения. О прозе последних лет. М.: Советский писатель, 1988. 424 с.
78. Іваничук Є. Записки каторжанина. Повість-спогад. К.: Український письменник, 1993. 288 с.
79. Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. К.: Либідь, 1998. Кн. 2: Друга половина ХХ ст.: Підручник / За ред. В.Г. Дончика 456 с.
80. Кайда Л. Эффективность публицистического текста (средства выражения авторской позиции). М.: МГУ, 1989. 183 с.
81. Камю А. Избранное: Пер. с фр. − М.: Правда, 1990. 480 с.
82. Килимник О. Світ правди і краси: Проза М.Стельмаха. К.: Рад. письменник, 1983. 219 с.
83. Ковсан М. Един в трех лицах: автор, повествователь, рассказчик // Лит. учеба. 1987. №2. С. 149-155.
84. Кодак М. Системогенеза авторської свідомості: теорія й проблеми історії літератури // Слово і час. 2001. №5. С. 8-15.
85. Колядич Т. Из истории советской мемуарно-биографической прозы 20-х годов// Вопросы русской литературы. − Львов: Высшая школа, 1979. Вып. 1(33). С. 11-17.
86. Кононенко П. Джерела творчості і краси // Рад. літературознавство. 1965. №5. С.11-19.
87. Кононенко П. Епоха, мистецтво, характери // Рад. літературознавство. 1967. №8. С.22-28.
88. Констенчик Н. Жанр и сюжет современной писательской художественной автобиографии // Жанр и композиция литературного произведения. Калининград: КГУ, 1976. Вып.2.− С.135-141.
89. Копистянська Н. Аспекти вивчення художнього часу в літературознавстві // Рад. літературознавство. 1988. №6. С. 11-19.
90. Кошелівець І. Без "Золотого Гомону" // Світо-вид. 1995. 1(18). С.97-106.
91. Краткая литературная энциклопедия. − М.: Сов. энциклопедия, 1967. Т.4. 1024 столб.
92. Кузнецов М. Мемуарная проза // Жанрово-стилевые искания современной советской прозы. М: Наука, 1971. 351 с.
93. Лежан Ф. В защиту автобиографии // Иностранная литература. 2000. №4. С.108-122.
94. Лесин В., Пулинець О. Словник літературознавчих термінів. К.: Радянська школа, 1971. 486 с.
95. Литература non fiction: вымыслы и реальность // Знамя. 2003. №1. С. 190-203.
96. Литературная энциклопедия. Т.7 / Гл. ред. А.В. Луначарский. М.: Сов. энциклопедия, 1934 888 с.
97. Литературная энциклопедия терминов и понятий / Под ред. А.Н.Николюкина. М.: НПК "Интелвак", 2001. 1600 столб.
98. Литературный энциклопедический словарь / Под общ. ред. В.М.Кожевникова и П.А.Николаева. М.: Сов. энциклопедия, 1987. 751 с.
99. Лихачев Д. Поэтика древнерусской литературы. Л.: Наука, 1967. 370 с.
100. Лихачев Д. Человек в литературе древней Руси. М.: Наука, 1970. 180 с.
101. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром'як, Ю.І.Ковалів та ін. К.: ВЦ "Академія", 1997. 752 с.
102. Логвиненко О. Розмова тіней, або Куди веде читача клубок хитросплетінь сьогочасної української прози? // Літературна Україна. 2000. 24 лютого. С. 5.
103. Лопата В. Десь на дні мого серця. Автобіографічна повість // Вітчизна. 2000. №1-2. С. 68-134.
104. Лотман Ю. Сотворение Карамзина. М.: Книга, 1987. 336 с.
105. Малишевський І. "Виковиряні", або Дитинство в евакуації. Повість // Вітчизна. 1999. №1-2. С. 77-117.
106. Малишевський І. "Виковиряні", або Дитинство в евакуації. Повість // Вітчизна. 1999. №3-4. С. 73-115.
107. Манн Ю. Автор и повествование // Известия АН СССР. Сер. "Лит. и яз."&