Антошкіна Валерія Костянтинівна Юридичне тлумачення: теорія та практика

Короткий опис

Антошкіна Валерія Костянтинівна, доцент кафедри теорії, історії права і держави та конституційного права ТОВ «Бердянський університет менеджменту і бізнесу». Назва дисертації: «Юридичне тлумачення: теорія та практика». Шифр та назва спеціальності - 12.00.01 теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. Спецрада Д64.700.02 Харківського національного університету внутрішніх справ

БЕРДЯНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ МЕНЕДЖМЕНТУ І БІЗНЕСУ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Кваліфікаційна наукова

праця на правах рукопису

АНТОШКІНА ВАЛЕРІЯ КОСТЯНТИНІВНА

УДК 340.132.6:347.441.62

ДИСЕРТАЦІЯ

ЮРИДИЧНЕ ТЛУМАЧЕННЯ: ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень Галузь знань: Право

Подається на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело

___________ В.К. Антошкіна

Науковий консультант:

Шевченко Анатолій Євгенійович,

доктор юридичних наук, професор,

заслужений юрист України

Харків – 2021

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ 25

ВСТУП 27

РОЗДІЛ 1. СТАН ДОСЛІДЖЕННЯ, ІСТОРИЧНІ ТА КОМПАРАТИВНІ

АСПЕКТИ ЮРИДИЧНОГО ТЛУМАЧЕННЯ 42

1.1. Наукові інтерпретації та теоретичні підходи до визначення сутності

юридичного тлумачення 42

1.2. Історичні умови ґенези юридичного тлумачення 68

1.3. Тлумачення права у правових сім’ях різного типу: порівняльна

характеристика 82

Висновки до розділу 1 98

РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ЮРИДИЧНОГО

ТЛУМАЧЕННЯ 105

2.1. Теоретичні засади юридичного тлумчення 105

2.2. Загальнотеоретичні та галузеві особливості, які обумовлюють

необхідність тлумачення в праві 127

2.3. Методологія дослідження юридичного тлумачення 144

Висновки до розділу 2 170

РОЗДІЛ 3. ОБ’ЄКТНА СКЛАДОВА ЮРИДИЧНОГО ТЛУМАЧЕННЯ..176

3.1. Об’єкт юридичного тлумачення – підходи до визначення і розуміння176

3.2. Принципи права у процесі юридичного тлумачення 201

3.3. Правовий звичай як об’єкт тлумачення 214

3.4. Особливості викладення юридичних текстів і їх значення для процесу

тлумачення 223

Висновки до розділу 3 250

РОЗДІЛ 4. СУБ’ЄКТНА СКЛАДОВА ЮРИДИЧНОГО ТЛУМАЧЕННЯ254

4.1. Суб’єкти юридичного тлумачення: види, доктринальні підходи,

законодавчі основи 254

4.2. Практика юридичного тлумачення судовими органами 275

4.3. Характеристика результатів юридичного тлумачення 297

23

Висновки до розділу 4 321

РОЗДІЛ 5. ТЕХНІКА ЮРИДИЧНОГО ТЛУМАЧЕННЯ ТА ШЛЯХИ ЇЇ

УДОСКОНАЛЕННЯ: ВІТЧИЗНЯНИЙ І ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД 327

5.1. Юридична та інтерпретаційна техніка: поняття, сутність, взаємозв’язок

327

5.2. Способи та прийоми юридичного тлумачення 335

5.3. Тлумачення та конкретизація норм права, що містять оцінні поняття351

5.4. Юридико-технічні проблеми тлумачення правочинів: вітчизняний та

зарубіжний досвід 361

5.5. Удосконалення техніки юридичного тлумачення та уникнення

правоінтерпретаційних помилок 387

Висновки до розділу 5 395

ВИСНОВКИ 401

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 418

ДОДАТКИ 477

24

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

ВС – Верховний Суд

ВСУ – Верховний Суд України

ГК – Господарський кодекс України

ЄКПЛ – Конвенції про захист прав людини і основних свобод

ЄС – Європейський Союз

ЄСПЛ – Європейський суд з прав людини

– Кримінальний Кодекс України КМУ – Кабінет Міністрів України КСУ – Конституційний Суд України КУ – Конституція України НПА – нормативно-правовий акт

ООН – Організація Об’єднаних Націй СК – Сімейний Кодекс України

СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік ЦК – Цивільний кодекс України

25

26

ВСТУП

Актуальність теми. Глобальні перетворення, характерні для нашої держави, спрямовані на зміцнення її демократичних основ, розвиток інститутів громадянського суспільства, обумовлюють необхідність вивчення феномену юридичного тлумачення як важливого аспекту правотворчості та правозастосування, діяльності, що має важливе наукове і практичне значення.

Переосмислення світоглядних передумов і методологічного інструментарію правової науки вимагає її оновлення за рахунок відмови від наукової одноманітності і збагачення її методологічних основ, що повною мірою стосується і юридичного тлумачення. Насамперед це відбувається завдяки використанню інтелектуального потенціалу сучасної філософії права з метою переосмислення традиційних поглядів на правоінтерпретаційну діяльність, розширення обмежених позитивістською методологією теоретичних уявлень про сутність та техніку правотлумачення, виведення їх на якісно новий рівень. Суб’єктивне сприйняття тлумачення, яке домінувало у поглядах вітчизняних правознавців та практичній діяльності, в сучасних умовах поступово втрачає свої позиції. Натомість свобода наукової ініціативи забезпечує вивчення найкращого світового досвіду в цій сфері та обумовлює можливість через критичну оцінку недоліків і позитивних ідей існуючих підходів до юридичного тлумачення виробити власну методологію, яка б відповідала сучасному розумінню сутності права та його відповідності суспільним потребам.

сучасній юридичній науці відсутні єдині концептуальні підходи до розуміння юридичного тлумачення, його природи, сутності та складових. Адже існуючі наукові ідеї як теоретичного, так і галузевого спрямування з окресленої тематики присвячені аналізу різноманітних теорій тлумачення, підходів до інтерпретації, усталених у різних правових сім’ях, авторському визначенню

27

юридичного тлумачення, його мети та призначення. З одного боку, такі наукові пошуки є необхідними і зрозумілими, з іншого − відсутність єдиного усталеного категоріального підходу ідентифікації вказаного поняття і визначення його об’єктно-суб’єктної сутності спричиняє суттєві проблеми у правотворчій та правореалізаційній практиці. Особливо це стосується юридичного тлумачення, здійснюваного державними органами та посадовими особами, рівень якого суттєво знижується за відсутності єдиної концепції, сприйнятої законодавством.

Тема інструментарію юридичного тлумачення набуває більш важливого характеру у зв’язку з діяльністю державних органів і посадових осіб у сфері застосування правових приписів. Наслідком недостатньої наукової

розробленості вказаної проблематики є неоднорідність сучасної

правозастосовної практики, насамперед судової. Сучасна судова правозастосовна практика характеризується втратою відчуття права, що в кінцевому підсумку призводить до механістичності судової практики, домінування буквального тлумачення над усіма іншими способами тлумачення. Процеси інтеграції у світове співтовариство, вплив рішень міжнародних судових інстанцій на суддівську практику дають нові імпульси щодо проведення досліджень із вказаної проблематики. Це обумовлює потребу у відповідних теоретичних напрацюваннях у сфері юридичного тлумачення, покликаних у кінцевому рахунку сприяти виробленню такого механізму тлумачення, який би забезпечував його єдність, передбачуваність, ґрунтувався на основоположних принципах права, визнаних у демократичних суспільствах. Потреба аналізу та розробки питань юридичного тлумачення на рівні комплексного дисертаційного дослідження обумовлена відсутністю комплексних монографічних досліджень проблематики правової інтерпретації.

Для теоретичного осмислення предмета наукового дослідження були використані ідеї, обґрунтовані у працях провідних вітчизняних та зарубіжних учених.

28

Дослідження проблем юридичного тлумачення засновується на загальній теорії тлумачення текстів, що має філософсько-правове спрямування, оскільки

філософських ідеях і концепціях тлумачення розглядається більш широко, що зі свого боку «збагачує» і правову теорію у досліджуваній сфері. Цей напрям представлений роботами таких вчених, як Е. Бетті, Л. Вітгенштейн, ХГ. Гадамер,

В. Дільтей, Б. Рассел, П. Рікьор, М. Хайдеггер, Ф. Шлейєрмахер. У XIX ст. на основі ідей філософсько-правового змісту формується юридична герменевтика, для якої характерне з’ясування змісту та роз’яснення саме правових текстів, представлена ідеями таких дослідників, як Ф.К. Савіньї, Г.Ф. Пухта.

Окремим питанням юридичного тлумачення присвячені праці правознавців дореволюційного періоду: Є.В. Васьковского, М.А. Гредескула, Д.І. Мейєра, К.П. Побєдоносцева, І.А. Покровського, Г.Ф. Шершеневича.

Тлумачення норм права було предметом дослідження радянських учених: С.С. Алексєєва, С.І. Вільнянського, М.М. Вопленка, Н.Л. Гранат, В.В. Лазарєва, Т.Я. Хабрієвої, П.О. Недбайла, А.С. Піголкіна, Р.С. Реза, Ю.А. Тихомирова, Ю.Г. Ткаченка, О.Ф. Черданцева, О.С. Шляпочникова.

Об’єктивний аналіз теми дослідження не уявляється можливим без урахування досягнень сучасних українських науковців, які розглядали у своїх роботах різні аспекти юридичного тлумачення, зокрема теоретичні та практичні проблеми правотлумачної діяльності Конституційного Суду України знайшли відображення в роботах Т.С. Богданевич, П.В. Волвенка, О.І. Кадикала,

І.Д. Сліденка; види, способи, результати та критерії тлумачення − А.В. Зубенко,

О.М. Костюк, І.П. Косцової, М.В. Котенка, Н.Я. Лепіш, В.С. Маленти,
Д.М. Михайловича, С.В. Прийми, Л.І Чулінди; тлумачення договорів −
Є.О Звєрєва, З.М. Юдіна; правоінтерпретаційна діяльність міжнародних

судових інституцій та вплив їх рішень на правотворчу та правотлумачну

практику в нашій державі − С.Б. Карвацької, І.Ю. Кретової, О.Я. Трагнюк,
С.Є. Федика; особливості тлумачення в публічних галузях права −
О.В. Капліної, О.І. Костенко, Т.В. Котяй, Т.С. Коханюк, А.А. Мазниці,

Ж.М. Мельник-Томенко, І.Л. Самсіна, О.О. Тимофєєва; особливості тлумачення

29

приватних галузях права − В.Я. Карабаня; особливості герменевтичного підходу до проблем тлумачення в праві − А.М. Бернюкова, Т.В. Дружиніної-

Сендецької, Н.І. Сатохіної.

Загальнотеоретичні питання правої інтерпретації висвітлювалися в роботах вчених, які склали теоретико-методологічну базу дослідження, а саме:

С.В. Бобровник, Ю.Л. Власова, О.М. Головка, В.В. Гончарова, С.З. Гурак, С.Д. Гусарєва, А.П. Зайця, М.І. Козюбри, В.М. Косовича, С.В. Кудіна,

Лемака, Л.Р. Наливайко, Н.М. Оніщенко, Л.Г. Удовіки, О.В. Петришина, П.М. Рабіновича, О.Д. Тихомирова, Ю.М. Тодики, А.Є. Шевченка, І.Д. Шутака.

Окремо доцільно акцентувати увагу на зарубіжних учених-правниках, які досліджували проблеми тлумачення в праві: А. Барак, Ж.-Л. Бержель, О.О. Березіна, Я.С. Вольфовська, Ю.А. Гаврилова, Р. Дворкін, А.Г. Манукян,

К. Мітчел, Ю.В. Неділько, А.В. Смирнов, Н.В Степанюк, М.Е. Терехов, Є.Н. Тонков, М. Тропер, С.Г. Пішина.

Разом з тим згадані роботи, що заклали підґрунтя вивчення питання юридичного тлумачення, повною мірою не вирішили проблему щодо вироблення єдиних теоретичних підходів до з’ясування сутності юридичного тлумачення, загальнотеоретичних та галузевих особливостей, які обумовлюють необхідність тлумачення в праві, а також вироблення цілісної та науково обґрунтованої концепції для втілення її у вітчизняне законодавство.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційна робота виконана відповідно до Концепції Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, схваленої Законом України від 21 листопада 2002 р. № 228-IV, Стратегії сталого розвитку «Україна-2020», схваленої Указом Президента України від 12 січня 2015 р. № 5/2015, Переліку пріоритетних тематичних напрямів наукових досліджень і науково-технічних розробок на період до 2020 р., затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 2011 р. № 942, Пріоритетних напрямів наукових досліджень Бердянського університету

30

менеджменту і бізнесу на 2012–2017 р. (рішення Вченої ради від 31 жовтня 2012 р., протокол № 3).

Тема дисертації затверджена і в подальшому уточнена Вченою радою Бердянського університету менеджменту і бізнесу (протокол № 2 від 24 вересня 2014 р., протокол № 2 від 26 вересня 2018 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є обґрунтування на підставі теоретико-методологічного аналізу світоглядного і доктринального розуміння тлумачення; визначення методологічних, категоріальних, суб’єктивних факторів і форм правової інтерпретації; сучасного стану і перспектив розвитку в Україні.

Досягнення означеної мети обумовило необхідність послідовного вирішення таких завдань:

охарактеризувати теоретичні підходи до визначення сутності юридичного тлумачення;

окреслити історичні умови становлення та розвитку юридичного тлумачення;

з’ясувати теоретико-прикладні аспекти інтерпретаційної діяльності у правових системах різних країн;

обґрунтувати теоретичні основи юридичного тлумачення;

виокремити загальнотеоретичні та галузеві особливості, що обумовлюють необхідність тлумачення у праві;

обґрунтувати методологічну основу наукового пізнання юридичного тлумачення;

охарактеризувати поняття та сутність об’єкта юридичного тлумачення як одного з базових його елементів;

встановити роль принципів права у процесі юридичного тлумачення;

з’ясувати особливості правових звичаїв як об’єктів тлумачення;

визначити особливості викладення юридичних текстів і їх значення для процесу тлумачення;

31

узагальнити доктринальні підходи та законодавчі основи визначення суб’єктів інтерпретаційної діяльності;

виокремити форми здійснення юридичного тлумачення судовими органами;

узагальнити результати юридичного тлумачення;

з’ясувати взаємозв’язок між юридичною і правоінтерпретаційною технікою та вплив недотримання вимог юридичної техніки на процес тлумачення;

визначити способи та прийоми юридичного тлумачення;

простежити особливості встановлення змісту норм права, що містять оцінні поняття, шляхом їх тлумачення та конкретизації;

уточнити правила тлумачення односторонніх та двосторонніх правочинів;

обґрунтувати пропозиції щодо удосконалення техніки юридичного тлумачення та уникнення правоінтерпретаційних помилок.

Об’єктом дослідження є широкий спектр суспільних відносин, що пов’язані з тлумаченням права.

Предметом дослідження є теоретичні та практичні засади юридичного тлумачення.

Методи дослідження. Розв’язання поставлених завдань здійснено за допомогою методу філософської діалектики, системи загальнонаукових та спеціально-наукових методів пізнання, які ґрунтуються на принципах об’єктивності, всебічності, комплексності та історизму.

Застосування методу філософської діалектики дало можливість зробити висновок щодо закономірностей процесу становлення і ґенези теорії юридичного тлумачення через призму епох від найдавніших часів до сьогодення на основі змінності і зв’язків поглядів інтерпретаторів та науковців різних історичних періодів (розділи 1–5).

Серед загальнонаукових методів було використано метод аналізу, що дозволило виявити елементи, які становлять логічну структуру юридичного
32

тлумачення (об’єкт тлумачення, суб’єкт тлумачення, результат тлумачення, інтерпретаційна техніка). Зі свого боку метод синтезу дав можливість з’єднати ці елементи та встановити цілісність юридичного тлумачення як правового явища (підрозділи 1.1, 2.2, 3.1, 3.3, 3.4, 4.1, 4.3, 5.1). Герменевтичний метод використано для доведення ряду положень за такими напрямами: інтерпретаційне вивчення наукових праць вітчизняних учених та формування авторської інтерпретації сутності юридичного тлумачення (підрозділи 1.1, 2.1, 2.2, 3.1, 4.1–4.3, 5.1–5.4). Метод абстрагування було застосовано задля виділення характерних ознак, мети, принципів, видів та результатів тлумачення, інтерпретаційної техніки, специфіки, яка визначається особливостями об’єкта тлумачення. Вказаний метод забезпечив обґрунтування теоретичної конструкції, яка лягла в основу запропонованого у дисертаційній роботі модельного теоретичного підходу до визначення сутності юридичного тлумачення (підрозділи 2.1, 3.1, 3.2, 4.1, 5.1). За допомогою формально-логічного методу узагальнено доктринальні підходи до розуміння тлумачення, виокремлено його ознаки, обґрунтоване авторське бачення досліджуваної категорії (підрозділи 2.1, 3.1, 3.2, 4.1, 5.1). Метод дедукції застосовано для обґрунтування гіпотетичних припущень щодо особливостей тлумачення правових принципів, а також норм, що вміщують оціночні поняття, та особливостей тлумачення правових звичаїв. Використання методу індукції було спрямоване на обробку результатів нормотворчої, правореалізаційної, інтерпретаційної діяльності (підрозділи 3.2, 3.3, 3.4, 4.3, 5.2). Системно-функціональний метод дозволив розглянути юридичне тлумачення як цілісну сукупність складників, які взаємодіють між собою, іншими системами і соціумом, виокремити форми взаємодії цих елементів і визначити їх функції (підрозділи 2.1, 3.1, 3.4, 4.1–4.3, 5.1).

Було використано і ряд спеціально-наукових методів. Зокрема, історико-правовий метод забезпечив дослідження становлення і розвитку інтерпретацій та теоретичних підходів до сутності юридичного тлумачення як в Україні, так і в зарубіжних країнах (підрозділи 1.1, 1.2). Порівняльно-правовий метод
33

використано при зіставленні теоретичних підходів до визначення сутності юридичного тлумачення в правових сім’ях різних типів; норм щодо тлумачення договорів в Україні і зарубіжних країнах, що дало можливість встановити їх спільні та відмінні риси (підрозділи 1.3, 5.3). Формально-юридичний метод застосовано для виявлення ознак, структури, конструкцій, інтерпретаційної техніки юридичного тлумачення, їх опису, класифікації і систематизації, дослідження їх внутрішнього змісту і зовнішньої форми (підрозділи 2.2, 3.2, 3.3, 4.2, 5.2).

Наукова новизна отриманих результатів. Дисертаційна робота є одним із перших у вітчизняній науці комплексних досліджень, у якому проаналізовано історико- та теоретико-правові проблеми тлумачення, обґрунтовано цілісну концепцію його теоретичного розуміння та практичного здійснення.

Наукова новизна одержаних результатів виявляється у висновках, положеннях та рекомендаціях, які відображають особистий внесок дисертантки у розроблювану проблему:

уперше:

на підставі аналізу різних наукових інтерпретацій та нормативно-

правових джерел запропоновано нові підходи осмислення юридичного тлумачення, що дозволило виявити окремі положення теорії юридичного тлумачення, сформульовані не лише науковою спільнотою, а й висококваліфікованими юристами-практиками, суддями;

обґрунтовано авторське визначення юридичного тлумачення як узагальнюючого поняття щодо нормативно-правових актів, правових звичаїв,

індивідуально-правових договорів, судових прецедентів та інших об’єктів інтерпретації. Визначено, що юридичне тлумачення – це осмислення точного змісту права та окремих його компонентів із застосуванням відповідного інструментарію для забезпечення його дії;

доведено необхідність здійснення єдиних концептуальних підходів до розуміння юридичного тлумачення та його складових шляхом ідентифікації

поняття, визначення його об’єктно-суб’єктної сутності, мети, функцій та

34

принципів як на доктринальному рівні, так і з метою впровадження в чинне законодавство;

встановлено особливості приватних галузей права, які впливають на процес тлумачення та мають обов’язково враховуватися суб’єктами правоінтерпретаційної діяльності як при створенні нових правових актів, так і під час правореалізації. Вказані особливості обумовлені правовими властивостями самих галузей права, які відображають природу регульованих ними відносин; знаходять свій прояв в способах викладення нормативного матеріалу, стосуються об’єктно-суб’єктної сфери;

на підставі аналізу чинного законодавства з урахуванням матеріалів судової практики здійснено комплексний науково-теоретичний аналіз основних положень щодо тлумачення односторонніх та двосторонніх правочинів, які відрізняються від інших видів тлумачення за суб’єктним складом, порядком здійснення, функціями, а особливі їх характеристики обумовлюють методологічні особливості вказаного процесу інтерпретації;

запропоновано й обґрунтовано низку положень, необхідних для удосконалення техніки юридичного тлумачення та уникнення інтерпретаційних помилок, зокрема: 1) нормативне визначення уніфікованого переліку вимог до зовнішнього оформлення і змістовного наповнення інтерпретаційних актів із визначенням видів та юридичної сили; 2) законодавче закріплення критеріїв істинності та правильності результату тлумачення; 3) забезпечення участі науковців у розробці проєктів таких актів для вирішення конкретних проблемних питань застосування права; 4) запровадження автоматизованої системи моніторингу інтерпретаційних актів, функціонування якої особливо важливе при здійсненні судочинства; 5) забезпечення відповідного рівня техніко-юридичних знань інтерпретаторів, особливо тих з них, що здійснюють офіційне тлумачення; 6) визначення форм удосконалення інтерпретаційних

актів, що мають бути зумовлені різновидом наявних у них недоліків;

вивчення та дослідження можливостей комп’ютерних технологій у сфері

35

нормопроєктування, що використовуватимуться як додатковий засіб для визначення якості інтерпретаційних актів;

удосконалено:

поняття про структурні елементи юридичного тлумачення: об’єкт тлумачення – правові явища та процеси, на які спрямоване юридичне тлумачення; суб’єкт тлумачення − фізична особа, група осіб, які можуть виступати від імені державної (міжнародної) інституції, що здійснюють інтелектуальну діяльність; способи тлумачення − інтелектуальні прийоми і методи пізнання смислового змісту об’єкта тлумачення; результати тлумачення, що розрізняються за обсягом їх смислового змісту;

положення щодо взаємного зв’язку та взаємного впливу видів тлумачення залежно від їх суб’єкта, особливо судового і доктринального,

оскільки саме вони в кінцевому підсумку впливають не лише на функціонування правової системи країни, а й визначають перспективи, вектори

розвитку;

знання про розмежування інтерпретації та правотворчості у діяльності вищих судових інстанцій обумовлені відсутністю у вітчизняній правовій доктрині права судових органів на правотворчі повноваження та тенденцією розвитку системи джерел, пов’язаних проникненням прецедентних засад у вітчизняну правову систему;

уявлення про нагальну необхідність уніфікації та стандартизації юридичної термінології, вивчення та формування терміносистем приватних та публічних галузей права з урахуванням розвитку сучасної української мови.

Доведено, що не всі терміносистеми правознавства відповідають вказаним вимогам, наголошується на необхідності розробки глосарію відповідних термінів у контексті адаптації законодавства України до законодавства ЄС, а також розробки і запровадження єдиних вимог до перекладів міжнародних актів, у тому числі міжнародних судових інституцій, українською мовою;

дістали подальшого розвитку:

36

основні положення про загальновизнані види тлумачення, що отримали розвиток у межах часового проміжку від зародження інституту тлумачення до його прояву в сучасних правових системах;

ідеї щодо необхідності переосмислення підходів до розуміння об’єктів юридичного тлумачення та їх переліку, а також конкретизації і розвитку загальних правил прийомів та методів здійснення правотлумачної діяльності,

вироблених у теорії права через призму особливостей кожного із зазначених об’єктів тлумачення;

наукові уявлення про підстави юридичного тлумачення, які пропонується класифікувати на об’єктивні, зумовлені самими властивостями права та особливостями відповідних його форм, та суб’єктивні, які є результатом недотримання їхніми творцями вимог юридичної техніки;

ідеї про недостатнє використання інтерпретаторами надбань лінгвістичної науки при тлумаченні юридичних текстів, а також багатьох відомих загальномовних принципів і правил тлумачення тексту, що суттєво знижує якість тлумачення, а також актуалізує питання наукового пошуку системи спеціальних засобів граматичного способу тлумачення права;

положення про те, що роз’яснення змісту правових приписів міститься

спеціальних інтерпретаційних актах, а також відображається у самому змісті акта застосування права та може бути реконструйоване через фактичні обставини, що вказуватимуть на те, яке саме тлумачення обрав укладач цього правового акта.

Практичне значення отриманих результатів. Одержані результати дисертаційної роботи дали змогу виробити комплекс нових підходів до вирішення концептуальних проблем осмислення сутності та складових юридичного тлумачення. Висновки і рекомендації, обґрунтовані авторкою,

можуть бути використані у:

– науково-дослідній сфері – як вихідний теоретико-методологічний потенціал для подальшого з’ясування проблематики юридичного тлумачення як

надзвичайно складного і суперечливого теоретико-правового феномену

37

соціальної дійсності та підґрунтя для подальшого дослідження механізму

правоінтерпретаційної діяльності (акт впровадження Бердянського університету менеджменту і бізнесу від 11 грудня 2020 р.);

– навчально-методичній діяльності – під час підготовки підручників,

навчальних посібників, розробки лекційних курсів, навчальних програм, навчально-методичних комплексів із дисциплін «Теорія держави і права», «Порівняльне правознавство», «Основи наукових досліджень в правознавстві», «Основи нормопроєктування та юридичної техніки», «Цивільне право», «Актуальні проблеми договірного права», а також при викладанні цих дисциплін (акт впровадження Інституту управління і права Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого від 23 грудня 2020 р.);

– правотворчій діяльності – при удосконаленні чинних нормативно-

правових актів, для підготовки проєктів законів та підзаконних нормативно-правових актів у сфері правоінтерпретаційної діяльності;

– правозастосовній діяльності – для вдосконалення практики реалізації правових норм органами виконавчої влади та місцевого самоврядування,

судами (акт впровадження Бердянської районної ради від 17 грудня 2020 р.). Особистий внесок здобувача. Дисертація виконана здобувачем особисто

є самостійним дослідженням. В опублікованих працях, зокрема у співавторстві, власні теоретичні напрацювання дисертанта становлять визначений у списку публікацій обсяг. Окремі положення дисертації викладено у статті, підготовленій у співавторстві з А.Є. Шевченко: «Роль і значення правових звичаїв у процесі тлумачення» (особистий внесок авторки 50 %, 0,25

друкованих арк.). Наукові положення і висновки дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук у цій дисертації не використовувалися.

Апробація результатів дисертації. Підсумки розробки проблеми в

цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення та висновки було оприлюднено на міжнародних і національних науково-практичних заходах: Науково-практичній конференції «Законодавство: історія розвитку, соціальна
38

обумовленість та вдосконалення» (м. Бердянськ, 07–08 квітня 2016 р.); Міжнародній науково-практичній конференції з нагоди 15-річчя юридичного факультету НУБіП «Сучасні тенденції розвитку національного законодавства» (м. Київ, 4–5 листопада 2016 р.); III Всеукраїнській науково-практичній конференції «Державо- та правотворчі традиції українського народу (до 150-річчя М.С. Грушевського)» (м. Київ, 23 листопада 2016 р.); Всеукраїнських правових наукових читаннях пам’яті доктора юридичних наук, професора, заслуженого юриста України, члена-кореспондента Національної академії правових наук України Ніни Романівни Нижник (м. Ірпінь, 19 жовтня 2017 р.); V Науково-практичній конференції «Законодавство: історія розвитку, соціальна обумовленість та вдосконалення» (м. Бердянськ, 06–07 квітня 2017 р.);

Міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми законодавчого регулювання порядку розробки та прийняття нормативно-правових актів» (м. Харків, 2–3 листопада 2017 р.); VІ Науково-практичній конференції

«Законодавство: історія розвитку, соціальна обумовленість та вдосконалення» (м. Бердянськ, 22–23 березня 2018 р.); III Всеукраїнських правових наукових читаннях пам’яті доктора юридичних наук, професора, заслуженого юриста України, члена-кореспондента Національної академії правових наук України Ніни Романівни Нижник (м. Ірпінь, 17 жовтня 2019 р.); VІІ Науково-практичній конференції «Законодавство: історія розвитку, соціальна обумовленість та вдосконалення» (м. Бердянськ, 28–29 березня 2019 р.); Міжнародній науково-практичній інтернет-конференції «Актуальні дослідження правової та історичної науки» (м. Тернопіль, 11 грудня 2019 р.); Міжнародній юридичній науково-практичній конференції «Актуальна юриспруденція» (м. Київ, 12 грудня 2019 р.); Науково-практичній конференції «Дослідження актуальних питань юридичних наук» (м. Миколаїв, 13 – 14 грудня 2019 р.); Міжнародній науково-практичній інтернет-конференції «Актуальні дослідження правової та історичної науки» (м. Тернопіль, 6 лютого 2020 р.); V Міжнародної науково-практичної конференції «Scientific achievements of modern society» (м. Ліверпуль, Великобританія, 8–10 січня 2020 р.); Міжнародної науково-
39

практичної конференції «Topical issues of the development of modern science» (м. Софія, Болгарія, 15–17 січня 2020 р.); II Міжнародній науково-практичній конференції «Science, society, education: topical issues and development prospects» (м. Харків, 20–21 січня 2020 р.); 5th International scientific and practical conference «Dynamics of the development of world science» (м. Ванкувер, Канада 22– 24 січня 2020 р.); 1st International scientific and practical conference «Eurasian scientific congress» (м. Барселона, Іспанія, 27–28 січня 2020 р.); 5th International scientific and practical conference «Perspectives of world science and education» (м. Осака, Японія, 29–31 січня 2020 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Юридична наука нового часу: традиції та вектори розвитку» (м. Одеса, 13 березня 2020 р.); 1st International scientific and practical conference «Innovative development of science and education» (м. Афіни, Греція, 29–31 березня 2020 р.); VІІІ Науково-практичній конференції «Законодавство: історія розвитку, соціальна обумовленість та вдосконалення» (м. Бердянськ, 19–20 березня 2020 р.).

Список літератури

ВИСНОВКИ

дисертації міститься теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що полягає в обґрунтуванні на підставі теоретико-

методологічного аналізу світоглядного і доктринального розуміння юридичного тлумачення; сучасного стану, перспектив розвитку та шляхів його вдосконалення в Україні.

Докорінні зміни, які відбувалися упродовж останніх десятиліть у багатьох сферах суспільного життя в нашій країні, поява нових орієнтирів для розбудови правової системи, визнання людини, її прав, свобод, інтересів основною цінністю викликали необхідність вироблення нових підходів до методології правової науки. Напрацювання вчених радянського періоду стосовно теорії юридичного тлумачення потребували перегляду і переосмислення. Тому початок XXI ст. в Україні ознаменувався появою ряду робіт як теоретиків права, так і галузевих фахівців, які зосередили свою увагу на питаннях юридичного тлумачення. Вчені-правознавці досліджували різні аспекти правоінтерпретаційної діяльності, які стали актуальні у пострадянський період у зв’язку з розвитком і перебудовою правової системи України.

Відбулося активне вивчення, узагальнення підходів до правотлумачення в окремих правових системах країн сім’ї загального та континентального права, які не були затребувані у радянський період. З’ясовано, що для поняття юридичного тлумачення майже неможливо запропонувати однозначне визначення, яке б враховувало всі його аспекти і не викликало суперечок. Тому для вивчення юридичного тлумачення необхідний комплексний, інтегративний підхід, який включає логічне, лінгвістичне, філософське, етичне, соціологічне та інше обґрунтування.

Зроблено висновок, що підходи до розуміння сутності юридичного тлумачення та його складових мають спиратися на зміст права як

401

фундаментальну онтологічну і гносеологічну основу; зі свого боку для характеристики і вивчення досліджуваних категорій пропонується

використовувати можливості інтегративної моделі праворозуміння. Запропоновано використовувати термін «юридичне тлумачення» як узагальнюючий, родовий щодо всіх видів тлумачення, які мають такі спільні характеристики: необхідність встановлення дійсного змісту правових явищ, процесів і станів визначеним суб’єктом інтерпретації з використанням інтелектуальних прийомів і методів пізнання для забезпечення правотворчої та правореалізаційної діяльності.

Констатовано, що складність у формулюванні єдиного визначення юридичного тлумачення обумовлена відмінностями об’єктів інтерпретації, оскільки саме цей елемент є визначальним у процесі встановлення мети і суб’єктів тлумачення, підходів до тлумачення і переліку способів тлумачення, форми об’єктивації результатів тлумачення.

Доведено, що історичні умови ґенези юридичного тлумачення сягають часів стародавнього світу. Відомо, що підґрунтя для становлення та розвитку юридичного тлумачення було сформоване у Давньому Римі, де відомі юристи завдяки особливому становищу у суспільстві і високій якості своїх правових тлумачень та консультацій мали великий авторитет і вплив на розвиток законодавства.

Традиції та принципи інтерпретації давньоримського періоду створили методологічну базу для подальшого формування теорії та практики юридичного тлумачення в Середньовіччі. У вказаний період розвиток тлумачення права був пов’язаний із становленням юридичної науки у європейських університетах, де вироблялася єдина термінологія та методи тлумачення права, вирішення колізій та подолання прогалин. Так, юридична доктрина, розроблена в університетах, була основним джерелом права у країнах романо-германської правової сім’ї упродовж декількох століть. У XIX ст. першість серед джерел права утверджується за нормативно-правовими актами

402

(кодексами, уложеннями) та формується уявлення, що закон і право співпадають, а правознавцям лише залишається тлумачити нові кодекси.

Встановлено, що на українських землях процес становлення і розвитку юридичного тлумачення відбувався упродовж достатньо тривалого історичного часу, для початкового його етапу характерними були застосування звичаїв та писаних джерел права («Руська Правда», «Литовський Статут») і визначальна роль суддів як суб’єктів юридичного тлумачення. Також треба зазначити, що «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.) – документ, який з’явився як результат багаторічної праці українських правників щодо тлумачення та систематизації правових норм різного походження та звичаїв Лівобережної України. З’ясовано, що вітчизняна дореволюційна наука (до 1917 р.) під час формування юридичної думки про поняття і способи юридичного тлумачення за основу взяла ідеї європейських правознавців, а деякі підходи до інтерпретації норм, викладені у працях окремих науковців дореволюційного періоду, вивчаються та визнаються і нині.

Підходи до сутності тлумачення у радянський період обумовлювалися тогочасним розумінням природи права як зведеної у закон волі панівного класу,

тлумачення правових норм визначалося як з’ясування змісту, вкладеного у них законодавцем. Зроблено висновок, що у цілому сучасний інститут юридичного тлумачення пройшов тривалий шлях становлення і розвитку,

багато елементів, які були в подальшому розвинуті у наступні періоди та залишаються повністю дієвими і важливими на сучасному етапі розвитку держави і права, почерпнув ще з часів римського права.

З’ясовано, що упродовж тривалого часу в національних правових системах були вироблені і задекларовані певні чіткі принципи та способи юридичного тлумачення. Різниця у підходах до здійснення юридичного тлумачення між ними обумовлена: тим, що визнається основним джерелом права; роллю і статусом судової практики та правової доктрина при вирішенні спірних питань. Вказане визначає інструментарій правотлумачної діяльності,

403

правову техніку знаходження справедливого рішення, співвідношення волі законодавця і правозастосовувача при здійсненні тлумачення.

Відповідно, у правових системах країн романо-германської правової сім’ї основна увага приділяється розробці способів тлумачення правових норм. Для країни сім’ї загального права характерне вироблення підходів до тлумачення наявних нормативно-правових актів, втім особливістю є необхідність обов’язкового врахування під час вирішення спірних ситуацій попередніх рішень судів (прецедентів). Незважаючи на відмінність підходів у різних правових системах, усіх їх об’єднує мета: вироблення належної практики застосування правових приписів через їх правильне розуміння та роз’яснення.

Виявлено, що процеси глобалізації у сучасному світі обумовлюють тенденцію до зближення різних правових систем, прийняття спільних правових норм для врегулювання багатьох питань – від безпекових до економічних. Тому відбувається активне взаємне вивчення і запозичення досвіду між країнами і у сфері юридичного тлумачення також. Вказане деякою мірою можемо побачити

тенденціях розвитку правової системи України, де нормативно-правові акти є основним джерелом права, але законодавчо закріплені окремі елементи прецедентного права (регулювання).

Обґрунтовано основні характеристики тлумачення у праві: 1) юридичне тлумачення є одним з найбільш складних процесів мислення у правовій сфері.

При цьому на початковому етапі його висновки мають інтуїтивний характер, але інтерпретатор повинен обґрунтувати свою позицію; 2) характерною рисою юридичного тлумачення є те, що інтерпретатор не застосовує його механічно, а усвідомлює надану можливість тлумачення для досягнення певної мети;

результати юридичного тлумачення можуть знаходити своє вираження в правоінтерпретаційному акті, який перебуває у проміжному положенні між нормативними правовими актами та актами застосування права; 4) тлумачення у праві охоплює весь механізм правового регулювання, виходить за межі виняткового застосування і реалізації правових норм; 5) сутність тлумачення у праві проявляється в його безпосередніх функціях, які переломлюються крізь
404

призму функцій усього права, а в рамках галузі права − крізь призму функцій відповідної галузі права та її інститутів; 6) тлумачення в праві характеризується єдністю його методологічного і діяльнісного компонентів; 7) юридичне тлумачення здійснюється відповідно до визначених принципів; 8) юридичне тлумачення спрямовується на забезпечення результативного застосування правових приписів з усуненням двозначності в розумінні, а також дотримання принципу правозаконності, гармонізації різних інтересів (публічних-приватних) під час регулювання суспільних відносин; 9) юридичне тлумачення потребує врахування різних контекстів на момент створення і застосування правової норми. Разом з тим творче застосування нормативних приписів полягає не в тому, щоб вони постійно і безпідставно модифікувалися стосовно різних ситуацій. Інтерпретаційна діяльність, як і будь-який вид юридичної діяльності, не може бути тільки «мистецтвом», бо в основі має ряд засобів і правил, визначених законом, вироблених юридичною доктриною, відхід від яких ставить під сумнів результати тлумачення і їх юридичну значимість. Визначення сутності тлумачення у світлі наявності двох його аспектів – формального і творчого – відповідає потребам юридичної практики.

Доведено, що необхідність тлумачення юридичних норм пов’язана не лише з прорахунками, допущеними законодавцем у формулюваннях текстів законів, їх невдалістю, неточністю, нечіткістю тощо, але й об’єктивними причинами (стислість формулювань нормативно-правового акта, що обумовлено самою його природою, через появу нових суспільних відносин і життєвих фактів, що не знаходять точних словесних описів у нормативно-

правових актах; особливості режиму правового регулювання та викладення норм певної галузі права). Тому вдосконалення законодавства, усунення правотворчих помилок не спричиняє за собою втрату ролі тлумачення права в процесі його реалізації. Більше того, чим досконаліше чинне законодавство, тим більш вдумливим має бути тлумачення його приписів, оскільки досконалий закон завжди має досить високу міру абстрактності закріплених у ньому правил поведінки.
405

Обґрунтовано, що визначення і врахування особливостей приватних і публічних галузей права для процесу юридичного тлумачення є вкрай важливим. Разом з тим аналіз вітчизняних наукових джерел показує, що більшість праць з цієї тематики присвячена дослідженню вказаного питання у рамках публічних галузей права. Отже, в роботі зосереджено увагу на особливостях окремих галузей приватного права, а також окреслено характеристики, що мають враховуватися при тлумаченні: використання відповідних стійких юридичних конструкцій (рівносторонніх, договірних,

захисних правовідносин); загальних норм цивільного права для регулювання будь-яких відносин, що входять у приватноправову сферу, якщо з цього приводу відсутні прямі приписи спеціального законодавства; значної кількості оцінних понять та диспозитивних норм за відсутності чіткого механізму виявлення і виокремлення їх від імперативних норм; аналогії закону або права; визнання правочину як об’єкта тлумачення; надання значення джерела права звичаям. Крім того, різноманітність регульованих правовідносин та широка сфера дії; дуалізм приватного права; наявність двох основних груп учасників − юридичних та фізичних осіб.

У процесі формування методологічної основи дослідження юридичного тлумачення були взяті за основу такі важливі принципи: повна відповідність юридичних досліджень об’єктивним процесам; відмова від нашарувань догматичного й апологетичного характеру, ідеологізації досліджень; плюралізм підходів до вирішення наукової проблеми; критично-

аналітична спрямованість досліджень; забезпечення наукового прогнозу розвитку правових явищ; наукове вивчення правових явищ із філософських, соціологічних і психологічних, а не тільки спеціально-юридичних позицій; максимальне використання можливостей групи методів для досягнення найбільш ефективного результату; багаторівневість побудови методології наукового пізнання явищ; доцільність при виборі методів дослідження проблеми; глибоке з’ясування процесів, що відбуваються у правовому розвитку світу, визначення шляхів розвитку внутрішнього права у
406

взаємозв’язку з економічними, соціальними, соціально-психологічними, політичними аспектами світового політико-правового розвитку; підвищення соціальної відповідальності учених за отриманий результат дослідження.

Методологія, яку використано в роботі, включає такі рівні: тип наукового (правового) мислення, парадигма, методологічний підхід, методи дослідження (метод філософської діалектики, загальнонаукові методи (аналізу, синтезу, абстрагування, дедукції, індукції, системно-функціональний),

конкретно-наукові методи (історико-правовий, порівняльно-правовий, формально-юридичний).

Вказана багаторівнева побудова методології отримує змістовне наповнення з огляду на особливості наукового вивчення теорії та практики юридичного тлумачення, а вибір методів зумовлений потребою у найбільш ефективному досягненні поставленої мети і вирішенні дослідницьких завдань.

Фундаментальною основою методології стало використання герменевтичного методу, який було застосовано у двох аспектах: з’ясування змісту юридичного тлумачення і його пояснення; роз’яснення змісту. Цей метод було використано з метою наукового вивчення та осмислення теоретичних засад (поняття, мети, основних ознак, функцій, принципів тощо) юридичного тлумачення, його об’єктної та суб’єктної складових, інтерпретаційної техніки.

Зазначено, що об’єктною складовою юридичного тлумачення є правові явища, процеси, які досліджує суб’єкт інтерпретації. Об’єкт тлумачення є важливим елементом у структурі тлумачення. На сучасному етапі більшість дослідників схиляються до множинного підходу в розумінні об’єкта юридичної інтерпретації, що є абсолютно закономірним і пов’язаний із зростаючою роллю таких правових регуляторів, як, наприклад, акти Конституційного Суду України, нормативні та індивідуальні правові договори, правові звичаї тощо.

Обґрунтовано, що до об’єктів юридичного тлумачення необхідно відносити: нормативно-правовий акт, договір з нормативним змістом, правовий звичай, індивідуальні правові акти, індивідуальні договірні акти, юридичний
407

прецедент (судовий, адміністративний), юридичну практику (судову та адміністративну), акти тлумачення права, правову доктрину, загальновизнані принципи і норми міжнародного права. З’ясовано, що загальні правила, прийоми та методи здійснення правотлумачної діяльності, вироблені в теорії права, розвиваються та конкретизуються через призму особливостей кожного із зазначених об’єктів тлумачення.

Окреслено особливості таких об’єктів тлумачення, як правові звичаї,

правові прецеденти (судові, адміністративні) та правова практика (судова, адміністративна). Юридичне тлумачення вказаних об’єктів значною мірою буде відрізнятися від тлумачення нормативно-правових актів за колом суб’єктів здійснення, метою, наслідками, способами. Також при тлумаченні таких об’єктів може здійснюватися і тлумачення змісту нормативно-правового акта, з яким вони пов’язані. Так, правовий звичай є одним із прадавніх джерел права, в якому виражається правило поведінки тривалої дії, внаслідок чого йому надаються риси правової норми. Правові звичаї нині не є поширеною формою права, хоча і застосовні у багатьох галузях права (цивільне, сімейне, земельне, міжнародне та ін.). Особливістю при його тлумаченні є та обставина, що зазначене джерело може не мати письмової форми вираження.

Правовий прецедент є певною мірою наближеним до правового звичаю. Між ним можна знайти багато спільного, зокрема у цілях і завданнях держави щодо їх санкціонування, у способах створення шляхом багаторазового повторення. Водночас відмінність полягає у суб’єктах їх формування. У продовження позиції радянського періоду вітчизняна правова система не визнає юридичний прецедент офіційно джерелом права. У вітчизняному праві переважає точка зору, що судовий прецедент не належить до джерела права. Її прихильники обґрунтовують це належністю правової системи України до романо-германської правової сім’ї, яка не визнає судовий прецедент у такому статусі. Проте в доктринальному середовищі підтримується ідея про допустимість визнання правових висновків вищих судових інстанцій у конкретних справах як прецедент тлумачення.
408

Наведені положення повною мірою застосовні до адміністративного прецеденту, під яким розуміють діяльність численних (за винятком судових) державних органів, яка мала місце хоча б один раз і може слугувати зразком за аналогічних обставин. Отже, в умовах відсутності законодавчого визначення судового (адміністративного) прецеденту, можна стверджувати, що він виконує роль індивідуального правового або інтерпретаційного акту в механізмі правового регулювання. Близьким до правового прецеденту поняттям є юридична практика (судова, адміністративна). При цьому більш дослідженим поняттям є судова практика, яка найбільш щільно пов’язана з поняттям судового прецеденту. Відмінність полягає в тому, що практика виробляється як підсумок, узагальнення судових рішень, тоді як судовий прецедент має індивідуальний характер і є результатом розгляду конкретної справи судом вищої інстанції. Відмінність судової практики від правових висновків (правових позицій) вищих судових інстанцій полягає в тому, що останні можуть суперечити практиці, пропонуючи інший варіант тлумачення та вирішення правового конфлікту, створюватися навіть з тих питань, де практика ще не напрацьована.

Доведено, що у правоінтерпретаційному процесі принципи права виступають критерієм відповідності законодавчих положень праву. Вони забезпечують з’ясування нормативно-правових приписів у відповідності із найбільш важливими загальновизначеними цінностями суспільного життя.

Крім того, принципи права сприяють тлумаченню права у випадку виявлення прогалин у чинному законодавстві.

Принципи права відображають сутність самого права, особливості певної правової системи. Особи, які здійснюють інтерпретацію правових норм, зобов’язані спиратися на принципи права. Будучи результатом узагальнення, принципи права формуються у процесі діалектичної обробки правового матеріалу, тобто в процесі тлумачення об’єктів правової дійсності. Але і вже сформовані правові принципи піддаються інтерпретації, розвиваються як самостійні об’єкти тлумачення.
409

Визначено, що універсальною формою реальності права є юридичний текст, під час ознайомлення з яким починається процес інтерпретації. Щоб правовий зміст міг бути сприйнятий і адекватно «розшифрований» суб’єктом інтерпретації, існує ряд правил лінгвостилістичного оформлення таких текстів.

Так, ефективність законів забезпечується використанням правильної юридичної термінології, причому визначені терміни мають використовуватися у різних нормативних актах в одному значенні, особливо це стосується базових юридичних понять.

практичній діяльності суб’єктів права спричиняють складнощі наявні в чинному законодавстві непоодинокі випадки одночасного застосування різних термінів для визначення ідентичних понять. Не є виправданою і позиція судових органів, які шляхом надання роз’яснень намагаються вирішити ситуацію без кардинальних змін законодавства, натомість заплутуючи її ще більше. Тому така проблема, яка безпосередньо пов’язана з правотлумаченням,

має вирішуватися не прийняттям відповідної кількості нормативно-правових актів для регулювання певних правових відносин, а, насамперед, підвищенням їх ефективності та через удосконалення юридичної техніки.

Значення результатів юридичного тлумачення розрізняється залежно від того, хто тлумачить, тому важливим є питання класифікації видів тлумачення за його суб’єктами. Традиційним є розмежування тлумачення на офіційне і неофіційне залежно від статусу суб’єкта і юридичного значення результатів тлумачення, кола осіб, на яких воно поширюється. Підходи до класифікації суб’єктів тлумачення у правовій доктрині склалися давно і є усталеними, разом з тим аналіз чинного законодавства показує, що бачення наукової спільноти і законотворця з цього питання не узгоджуються.

Насамперед це стосується: статусу необов’язкових рекомендаційних роз’яснень органів виконавчої влади з питань, що входять до їх компетенції; забезпечення обов’язкового дотримання висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду, для всіх суб’єктів владних повноважень; використання в діяльності судів роз’яснень міжнародних судових
410

інституцій тощо.

Обґрунтовано, що особливо важливим є питання взаємного зв’язку і взаємного впливу між видами тлумачення за суб’єктом (судового і доктринального), оскільки саме вони в кінцевому підсумку впливають не тільки на функціонування правової системи країни, а й визначають перспективи і вектори її розвитку. Пріоритетність КСУ у сфері офіційного обов’язкового тлумачення не піддається сумніву, оскільки для правозастосування має значення не лише кінцевий результат розгляду Судом питань тлумачення Основного Закону, а й визначення засад, з яких він виходив у процесі прийняття відповідних актів, його аргументації, мотивування (правові позиції).

Доктринальний характер діяльності КСУ є наочним, а на посадах суддів сьогодні працює чимало вчених-юристів, отже, суддя може застосовувати результати своїх наукових напрацювань при тлумаченні норм права в процесі суддівської діяльності й одночасно використовувати у наукових дослідженнях свій практичний досвід. Тому рішення судів є результатом наукової інтерпретації положень законодавства, у них утілюються елементи певної загальновизнаної авторитетної правової або політико-правової доктрини.

Встановлено, що завдяки науковому доробку вітчизняних учених стосовно визначення теоретико-правових та організаційних засад діяльності Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення Основного Закону, механізм тлумачення в цій сфері сформований, хоча окремі його моменти потребують конкретизації та уточнення.

Доведено, що незаперечною є роль судової системи у встановленні єдиного правозастосовного простору через здійснення юридичного тлумачення

відображенням його результатів у відповідних рішеннях, що мають обов’язкову силу як для конкретного кола суб’єктів, так і таких, що мають нормативний характер. Автор наголошує, що тільки суд може остаточно встановити дійсний сенс та забезпечити реалізацію норм правового акта у разі наявності в ньому прогалин і колізій, використовуючи надані повноваження та засоби на підставі власного розсуду з дотриманням встановленої форми.
411

Зазначено, що суди не тільки вирішують спірні ситуації, вони здійснюють функції тлумачення законодавства (крім офіційного нормативного тлумачення Основного Закону шляхом видання правоінтерпретаційного акта). При цьому нормативний характер мають саме правові висновки (правоположення) Верховного Суду, сформовані під час розгляду конкретних справ у порядку перегляду та «зразкові справи». Вказане дає змогу деяким правознавцям свідчити про дію в нашій правовій системі судового прецеденту. Хоча певні правові передумови до застосування такого прецеденту закріплені в чинному законодавстві у досить загальному вигляді, але цей процес має бути формалізовано належним способом у рамках подальшого реформування судової системи. Зазначено, що у Верховному Суді вважають на сьогодні за неможливе повернення до практики прийняття роз’яснювальних постанов Пленуму, в яких узагальнюються дані практики та даються роз’яснення щодо застосування законодавства. Вважається, що оскільки це абстрактні висновки стосовно правильного застосування норм права, при їх виданні порушується принцип розподілу влади, принцип незалежності та неупередженості судді тощо. Вказане положення видається дискусійним, адже, враховуючи недосконалість чинного законодавства, зазначений інструмент забезпечення єдності правозастосовної практики успішно використовувався упродовж багатьох років і довів свою ефективність.

Тлумачення, відображене у рішеннях ЄСПЛ, є не тільки казуальним, що має на меті вирішення конкретної справи. Воно містить офіційне тлумачення положень ЄКПЛ, яке має керівне значення для вирішення аналогічних справ. На рівні закону рішенням ЄСПЛ в Україні надано статус джерела права, але це не вирішило остаточно питання про визначення їх місця в правовій системі України. Особливо вказане виявляється у відсутності єдиної судової практики застосування рішень ЄСПЛ, що негативно відбивається на механізмі захисту прав особи.

Для підвищення ефективності застосування практики ЄСПЛ у державі мають бути вирішенні проблеми організаційного характеру щодо доведення в
412

належній зрозумілій формі змісту відповідних рішень насамперед до суддів, осіб, які розробляють і приймають закони. Не менш важливим видається і навчання вказаних осіб, надання методичних рекомендацій для застосування рішень ЄСПЛ для обґрунтування власних правових позицій; моніторинг проблемних питань, виявлення причин помилок у застосуванні практики ЄСПЛ

пошуку шляхів їх оптимального вирішення. Способи та принципи правотлумачної діяльності міжнародних судових інституцій та можливість імплементації їх досвіду в Україні також спочатку досліджувалися й обговорювалися в науковому середовищі та згодом знайшли своє відображення в чинному законодавстві. Не можна не зазначити позитивні зрушення у цій сфері, разом з тим практичне впровадження цього досвіду характеризується певними складностями організаційного, методологічного та світоглядного порядку.

Зазначено, що результати юридичного тлумачення, залежно від певної структури конкретної соціальної умови та суб’єктів тлумачення поділяються на певні види. З одного боку, результат тлумачення можна визначити як з’ясування дійсного змісту об’єкта тлумачення, з іншого − результатом тлумачення можна вважати видані в підсумку акти тлумачення або інтерпретаційні акти, які є різновидом правових актів.

Згідно з чинним законодавством офіційні акти тлумачення на внутрішньодержавному рівні може видавати тільки Конституційний Суд України щодо Конституції України. Зі свого боку здійснення офіційного тлумачення законів та підзаконних нормативно-правових актів шляхом видання офіційних інтерпретаційних актів не передбачено. Звертає на себе увагу недостатність законодавчої урегульованості правомочностей окремих міністерств та інших державних інституцій займатися інтерпретаційною діяльністю і видавати в межах своєї компетенції інтерпретаційні акти. Законодавець використовує термін «тлумачення» відносно до діяльності КСУ, а до інших суб’єктів – лише консультації, роз’яснення та не встановлює нормативних вимог до видання цих документів. Тому є нагальна потреба в
413

унормуванні порядку надання офіційного тлумачення законів через відповідні функції судових органів.

Доведено, що особливість інтерпретаційної техніки як виду юридичної техніки полягає у її застосуванні під час складання інтерпретаційних актів та спрямованості на пізнання й роз’яснення справжнього змісту правових явищ. Техніка тлумачення охоплює систему засобів, правил, прийомів, способів тлумачення. З’ясовано вплив недотримання вимог нормотворчої техніки (як наслідок, прогалини, правові колізії, невизначеність) на процес юридичного тлумачення.

Виокремлено причини, що знижують ефективність правотлумачення, зокрема: низький рівень професійних знань інтерпретаторів та невміння оперувати правотлумачним інструментарієм; недостатнє використання інформаційних технологій для підготовки та перевірки правоінтерпретаційних актів, неналежне організаційне та законодавче забезпечення функціонування системи правового моніторингу; відсутність нормативно-правових актів щодо визначення єдиних засад здійснення правотлумачної діяльності в країні та оформлення й прийняття інтерпретаційних актів.

Наголошено про існування кількох дослідницьких парадигм щодо визначення конкретних прийомів і правил з’ясування змісту об’єктів тлумачення та їх об’єднання у способи тлумачення. Аналіз наукових джерел свідчить, що вчені-правознавці як основні способи тлумачення права виділяють такі: філологічний (мовний, граматичний, буквальний), систематичний,

логічний, історичний, історико-політичний, спеціально-юридичний, функціональний, телеологічний. Особливістю застосування вказаної методології є те, що вона, як правило, не визначена чітко в законодавстві, а розробляється в правовій доктрині та формується у юридичній практиці.

При цьому принциповим і дискусійним питанням є не стільки визначення переліку самих методів, як механізм і черговість їх застосування. Особливості застосування вказаного інструментарію обумовлюються характеристиками самого об’єкта інтерпретації та визначаються тими обставинами, що
414

ускладнюють для суб’єкта тлумачення його правильне розуміння та реалізацію. Так, юридичне тлумачення такого об’єкта, як нормативно-правові акти матиме відмінності від тлумачення, зокрема, договорів. Але ж і нормативно-правові акти відрізняються між собою за юридичною силою, часом прийняття, характером правової проблеми, яка ускладнює їх однозначне розуміння, галузевою приналежністю, що також відбиватиметься на процедурі та результатах тлумачення.

Встановлено, що з’ясування змісту норм, які містять оцінні поняття,

здійснюється через їх тлумачення та конкретизацію. Складність у юридичному тлумаченні вказаних понять пов’язана з необхідністю встановлювати їх зміст на момент застосування щодо кожної конкретної ситуації. Саме тому застосовується комплексне тлумачення з використанням таких способів: граматичний, логічний, системний та функціональний.

результаті конкретизації оцінної норми здійснюється регулюючий вплив на суспільні відносини, який спрямовано на усунення невизначеності у їх правовому регулюванні. У зв’язку з цим конкретизацію варто швидше розглядати як особливий елемент механізму правового регулювання, що застосовується у зв’язку з необхідністю передбачити у формально-визначеному праві можливість для індивідуального регулювання й обґрунтування застосування приватного та судового розсуду.

Вивчення наукових вітчизняних джерел дозволяє встановити відсутність ґрунтовних комплексних досліджень юридичного тлумачення правочинів. Аналіз положень законодавства дає змогу констатувати, що механізм тлумачення у цілому в цивілістичній галузі сформований, але його елементи потребують уточнення, конкретизації, вдосконалення. Визначено, що тлумачення правочинів є різновидом юридичного тлумачення, тому до нього можуть застосовуватися загальні підходи, вироблені для будь-якого виду тлумачення.

Разом з тим ці загальні підходи матимуть свою специфіку й особливості, обумовлені характерними рисами та природою правочинів. Так, нормативно
415

визначено перелік осіб, які здійснюють вказане тлумачення, а також послідовність застосування способів тлумачення правочинів – буквальний, системний, а у разі неможливості визначити волю особи – комплекс інших способів.

Доведено, що в законодавстві має бути уточнено підходи щодо тлумачення правочинів через групування норм, зокрема: загальні положення їх тлумачення; основні підходи до тлумачення односторонніх правочинів із викладенням особливостей тлумачення окремих їх видів; загальні правила тлумачення двосторонніх правочинів із зазначенням особливостей тлумачення окремих їх видів. Визначено, що механізм тлумачення договорів виробляється в правовій доктрині, формується судами, а вихідні (базові) його підходи закріплюються у національному законодавстві та міжнародних правових джерелах.

Аналіз чинних нормативних приписів свідчить, що комплексний і послідовний підхід до тлумачення договорів отримав законодавче закріплення,

саме: об’єктивний аспект як відправна точка з подальшим можливим застосуванням суб’єктивного аспекту та врахування мети договору й відповідного контексту його укладення. Разом з тим, автором доводиться необхідність нормативного встановлення додаткових правил, механізмів, які б враховували особливості тлумачення певних видів договорів, оскільки вид договору має істотне значення для вирішення спірних питань юридичного тлумачення.

Доведено, що необхідним є запровадження таких заходів для удосконалення техніки юридичного тлумачення та уникнення інтерпретаційних помилок, зокрема: 1) визначення в чинному законодавстві єдиних підходів до здійснення правоінтерпретаційної діяльності для всіх суб’єктів такої діяльності та критеріїв, яким має відповідати результат тлумачення; методичних рекомендацій щодо правил зовнішнього оформлення і змістовного наповнення інтерпретаційних актів, їх юридичної сили та сфери дії; 2) використання загальновизнаних напрацювань і підходів, вироблених юридичною наукою, у
416

процесі підготовки проєктів нормативно-правових актів, залучення експертів та науковців для вирішення конкретних проблемних питань застосування права;

запровадження автоматизованої системи моніторингу законодавства (для встановлення непогодження, прогалин та колізій, недостатності правового регулювання суспільних відносин, повторення норм права; порушень законодавчої практики та юридичної техніки, помилок редакційного характеру,

неавтентичності тексту тощо) для усунення обставин, що ускладнюють розуміння правових приписів та інтерпретаційних актів; 4) забезпечення відповідного рівня техніко-юридичних знань інтерпретаторів, особливо тих з них, що здійснюють офіційне тлумачення, також залучення осіб, які будуть володіти знаннями в таких сферах, як філософія, логіка, лінгвістика, як для нормотворчої, так і для правотлумачної діяльності; 5) вивчення та повномасштабне застосування останніх надбань у галузі інформаційних технологій («legimatics») для потреб нормопроєктування, правозастосування, інтерпретації. Їх використання не усуває людини від зазначених видів діяльності, а лише значно полегшує процедури визначення якості законодавства (як щодо змістовного наповнення, так і дотримання структури, способу оформлення); 6) вироблення чітких рекомендацій щодо застосування всього інструментарію тлумачення, визнаного сучасною правовою наукою для вирішення проблем юридичної практики через проведення наукових пошуків на межі теорії права та інших галузей права.