ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ПАРТНЕРСТВА В УКРАЇНІ

Короткий опис

ЗМІСТ

ВСТУП......................................................................................................................3
РОЗДІЛ 1. Поняття, історія розвитку та форми соціального партнерства............................................................................................................11
1.1. Історія розвитку законодавства про соціальне партнерство...................11
1.2. Поняття та правова сутність соціального партнерства...........................38
1.3. Форми соціального партнерства................................................................55
Висновки до Розділу 1..........................................................................................74
РОЗДІЛ 2. Суб’єкти соціального партнерства...................................................78
2.1. Держава – суб’єкт соціального партнерства.............................................78
2.2. Роботодавець – суб’єкт соціального партнерства..............................101 2.3. Професійні спілки та інші представники найманих працівників – суб’єкти соціального партнерства..................................................................119
Висновки до Розділу 2........................................................................................139
РОЗДІЛ 3. Правові акти соціального партнерства...........................................144
3.1. Колективні угоди – правові акти соціального партнерства..................144
3.2. Колективний договір – правовий акт соціального партнерства...........164
Висновки до Розділу 3.......................................................................................179
ВИСНОВКИ.........................................................................................................182
ДОДАТКИ............................................................................................................191
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...........................................................193

ВСТУП

Актуальність теми. Становлення України як високорозвиненої європейської держави ставить перед українським суспільством важливу мету – забезпечення сталого економічного розвитку, досягнення європейських стандартів життя громадян, що неможливо без налагодженої співпраці між роботодавцями та працівниками.
Із світового досвіду випливає, що ефективне співробітництво між вказаними суб’єктами, яке сприяє належній соціальній стабільності у суспільстві, забезпечується за допомогою механізму соціального партнерства, який включає в себе системно організований комплекс юридичних заходів, необхідних для досягнення соціальної злагоди в державі.
За висновками фахівців Міжнародної організації праці, відносини між власниками та найманими працівниками на значній частині підприємств України залишаються складними. Це є наслідком наявного комплексу невирішених проблем, зокрема, таких, як прогалини й неточності в чинному законодавстві, відсутність сильних і незалежних соціальних партнерів, складне фінансово-економічне становище більшості суб’єктів господарювання. Звісно, що без вирішення накопичених проблем неможливо серйозно говорити про перехід до стабільного розвитку України. Необхідність подолання системної кризи, що вразила українське суспільство, здійснення стратегії своєчасного реагування на виклики нового часу передбачають обов’язковою умовою її реалізації високу ступінь консолідації суспільства. Стійкість такої консолідації неможлива поза розвитком соціального партнерства. Тому, сьогодні у світлі прийняття нового Трудового кодексу соціальне партнерство в Україні повинно стати міцним підґрунтям стабільності та максимального уникнення потенційної конфліктності будь-яких суспільних відносин, певною моделлю взаємовідносин між державою, роботодавцями та найманими працівниками. Дана модель, перш за все, має сприяти забезпеченню економічного зростання, соціальній злагоді в суспільстві. Усе це ставить перед наукою трудового права завдання створення цілісної концепції подальшого розвитку соціального партнерства в Україні. Щоб не помилитися на практиці, повинна бути високоякісна теорія.
Незважаючи на актуальність проблеми правового регулювання соціального партнерства, вона поки що не отримала належної наукової розробки. Це пояснюється, насамперед, специфікою становлення та розвитку соціального партнерства в Україні. Біля витоків інституту соціального партнерства стояли такі видатні вчені, як Л.С. Таль, В.М. Догадов, І.С. Войтинський, які заклали основу майбутньої теорії, дослідивши окремі елементи соціального партнерства. В період радянської України соціальне партнерство розглядалося виключно як буржуазна концепція розвитку трудових відносин, неприйнятна з ідеологічних причин. Разом з тим варто зазначити, що окремі питання соціального партнерства отримали належну розробку в радянській науці трудового права завдяки працям таких видатних науковців, як М.Й. Бару, Р.І. Кондратьєв, Р.З. Лівшиць, В.І. Прокопенко, О.І. Процевський, В.І. Смолярчук, І.О. Снігірьова. Однак наукові роботи, що ґрунтуються на нормах радянського законодавства, були виконані в умовах відсутності економічної свободи, коли роботодавцем виступала тільки одна держава, а привілей віддавався командно-адміністративним методам. З часів проголошення незалежності України деякі аспекти цієї проблеми висвітлювались на рівні окремих монографій, наукових статей такими вченими, як В.С. Венедиктов, Р.І. Кондратьєв, А.Р. Мацюк, Л.І. Лазор, В.І. Прокопенко, О.І. Процевський, В.Г. Ротань, О.Т. Барабаш, Я.І. Безугла, Н.Б. Болотіна, Н.Д. Гетьманцева, Г.С. Гончарова, В.Я. Гоц, С.В. Дріжчана, П.І. Жигалкін, В.В. Жернаков, І.В. Зуб, Д.О. Карпенко, П.Д. Пилипенко, М.П. Стадник, Б.С. Стичинський, Н.М. Хуторян, Г.І. Чанишева, О.М. Ярошенко.
Із дисертацій останніх років, спеціально присвячених соціальному партнерству, безумовно, слід відзначити роботи В.І. Комарницького “Правові питання соціального партнерства в Україні” 2001 р. та О.А. Трюхан “Організаційно-правові форми соціального діалогу у сфері праці” 2006 р., які внесли відповідний вклад у загальнотеоретичне осмислення та дослідження соціального партнерства, соціального діалогу у сфері праці. Разом з тим сучасні соціально-економічні реалії, зміщення акцентів з державного до договірного регулювання трудових відносин наповнюють явище соціального партнерства новим змістом, що зумовлює необхідність системного аналізу правового регулювання соціального партнерства в Україні.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження узгоджена з цільовими комплексними програмами кафедри цивільного права юридичного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича на 2001-2005 роки “Проблеми розвитку і вдосконалення чинного законодавства в умовах розбудови правової держави” (номер державної реєстрації 0102 U 006615) та на 2005-2010 роки “Основні напрямки вдосконалення та розвитку національного законодавства в рамках інтеграційних процесів” (номер державної реєстрації 0106 U 003615).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є виявлення та вирішення теоретичних і практичних аспектів (проблем) правового регулювання відносин у сфері соціального партнерства, визначення поняття, сутності соціального партнерства та його форм, характеристика правового становища суб’єктів соціального партнерства й узагальнення практики укладення та функціонування правових актів соціального партнерства.
Відповідно до поставленої мети визначені такі завдання:
- розкрити основні етапи становлення та розвитку законодавства України про соціальне партнерство;
- дати визначення поняття “соціальне партнерство”;
- встановити та проаналізувати основні форми соціального партнерства;
- дослідити правовий статус держави та органів місцевого самоврядування – суб’єктів соціального партнерства;
- проаналізувати правове становище роботодавця та його представників – суб’єктів соціального партнерства;
- дослідити правовий статус професійних спілок та інших організацій найманих працівників – суб’єктів соціального партнерства;
- дослідити правову природу та практику укладення колективних угод та договорів – правових актів соціального партнерства.
Об’єктом дослідження є правовідносини, які складаються між сторонами соціального партнерства при здійсненні різних форм взаємодії, а також правовідносини щодо укладення та виконання колективних угод та договорів.
Предметом дослідження є теоретичні та практичні аспекти (проблеми) правового регулювання соціального партнерства, а також норми чинного законодавства щодо соціального партнерства та правозастосовча практика.
Методи дослідження. При написанні роботи використовувалися як загальнонаукові, так і спеціальні правові методи дослідження. Зокрема, історичний, діалектичний і порівняльно-правовий методи застосовувалися при вивченні законодавства України та законодавства інших держав, а також конвенцій і рекомендацій МОП щодо правового регулювання соціального партнерства; абстрагування й узагальнення – у процесі розробки дефініцій таких правових понять, як “соціальне партнерство”, “повноваження організацій роботодавців”, “колективна угода”, “генеральна угода”, “колективний договір”; системно-структурний – при дослідженні соціального партнерства як цілісного правового механізму та визначенні його специфічних рис і структурних елементів; формально-логічний – для розуміння сутності та тлумачення окремих правових норм щодо діяльності суб’єктів соціального партнерства, що дало змогу виявити суперечності у правовому регулюванні; статистичний – для визначення та узагальнення практики укладення колективних договорів та угод; формально-юридичний – у процесі створення нових правових норм і приписів щодо правового регулювання соціального партнерства та їх удосконалення.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним із перших в українській правовій науці комплексним дослідженням теоретичних та практичних проблем правового регулювання соціального партнерства.
У межах здійсненого дослідження одержано результати, що мають наукову новизну.
1. Уперше поетапно розглянуто історію розвитку законодавства про соціальне партнерство. У процесі дослідження виявлено, що створення механізму соціального партнерства в регулюванні трудових відносин – результат довготривалої історичної еволюції, яка пройшла сім етапів, а саме: І – 1893-1917 рр., ІІ – 1917-1922 рр., ІІІ – 1922-1933 рр., IV – 1933-1947 рр., V – 1947-1970 рр., VI – 1970-1993 рр., VII – з 1993 р. і до нинішнього часу.
2. Пропонується власне визначення поняття “соціальне партнерство” як системи врегульованих нормами права відносин, зв'язків між найманими працівниками в особі їх представників (професійних спілок та інших уповноважених представників трудового колективу), з одного боку, та роботодавцями (організаціями роботодавців чи їх об’єднаннями) – з другого, а також державою в особі органів державної виконавчої влади та/або органами місцевого самоврядування як партнерів у процесі реалізації соціально-економічних прав та інтересів сторін соціального партнерства.
3. Запропоновано закріпити на законодавчому рівні наступні форми соціального партнерства: колективно-переговорний процес укладення колективних договорів та угод; участь працівників в управлінні підприємствами; взаємні консультації сторін з питань регулювання трудових відносин; примирно-посередницькі процедури вирішення соціально-трудових спорів (конфліктів); контрольні заходи щодо виконання зобов’язань сторонами соціального партнерства. Наразі необхідно законодавчо передбачити, що даний перелік не є вичерпним.
4. Отримала подальшого розвитку точка зору, що закріплена в чинному законодавстві правова конструкція механізму соціального партнерства, побудованого на принципі біпартизму, не відповідає міжнародно-правовим стандартам та юридичній практиці, яка склалася в Україні. Отже, необхідно передбачити, що колективні угоди на державному рівні укладаються на тристоронній основі, за участю держави в особі Кабінету Міністрів як самостійної сторони з прийняттям ним вагомих зобов’язань. Галузеві та регіональні угоди також можуть укладатися на тристоронній основі.
5. Доведена й розвинена думка про те, що стороною угоди на регіональному рівні можуть виступати не тільки представники найманих працівників, представники роботодавців і органи державної виконавчої влади, але й органи місцевого самоврядування, які представляють інтереси відповідної територіальної громади.
6. Уперше запропоновано законодавчо закріпити можливість роботодавців - фізичних осіб (приватних підприємців) брати участь у колективних переговорах з укладення колективних договорів та виступати стороною соціального партнерства.
7. Уперше обґрунтовано необхідність поширення гарантій, встановлених для профспілок у механізмі соціального партнерства, і на інших представників трудового колективу при здійсненні ними своїх повноважень.
8. Сформульовано власне визначення поняття “колективна угода” – правового акта соціального партнерства, який укладається на державному, галузевому, регіональному рівнях між представниками працівників та роботодавців та/або держави в особі її органів та/або органами місцевого самоврядування з метою врегулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин та узгодження інтересів сторін.
9. Уперше запропоновано встановити кінцеві терміни укладення генеральної угоди, яка повинна укладатися на початку календарного року, що забезпечить більш надійні гарантії для реалізації трудових прав працівників.
10. Отримала подальшого розвитку концепція про необхідність розширення сфери дії галузевої угоди, якою охоплена більшість роботодавців і працівників відповідної галузі економіки. Визначено, що ініціатива розширення дії галузевої угоди повинна належати Міністерству праці, організаціям (об’єднанням) роботодавців та профспілок. Про можливість приєднання до галузевої угоди слід повідомляти в офіційних виданнях із дотриманням належного строку, наприклад, 30 днів із дня опублікування. А мотивовані відмови від приєднання до галузевої угоди окремих роботодавців необхідно розглядати на засіданнях Національної тристоронньої соціально-економічної ради за участю сторін галузевої угоди та роботодавців, які відмовилися від приєднання до угоди. За результатами проведення консультацій у Національній раді необхідно приймати остаточне рішення.
11. Уперше аргументовано потребу передбачити обов’язкий порядок повідомної реєстрації колективних договорів.
12. Уперше запропоновано закріпити необхідність з боку сторін соціального партнерства обов’язкового внесення відповідних змін до колективного договору в разі укладення нової генеральної, галузевої та регіональної угоди для підприємств, які безпосередньо перебувають у сфері дії сторін, які підписали нову колективну угоду.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони сприяють поглибленню знань та розумінню правового регулювання соціального партнерства. Окремі висновки та пропозиції, одержані в роботі, можуть бути враховані та використані при обговоренні проекту Трудового кодексу України, при внесенні змін і доповнень до чинного законодавства, підзаконних нормативно-правових актів.
Результати дисертаційного дослідження мають пізнавальне значення та можуть бути використані при підготовці навчальних посібників, підручників, методичних рекомендацій з курсу “Трудове право України”.
Апробація результатів дисертації. Робота виконана та обговорена на кафедрі цивільного права Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Результати дослідження доповідалися на науково-практичних конференціях: “Треті осінні юридичні читання” (Хмельницький, 5-6 листопада 2004 р.); “Науковий потенціал світу 2004” (Дніпропетровськ, 1-15 листопада 2004 р.); “Сучасний соціокультурний простір 2004” (Київ, 20-25 грудня 2004 р.); “Гарантії прав суб’єктів трудових правовідносин в умовах ринкової економіки” (Хмельницький, 29-30 вересня 2006 р.); “Правове життя: Сучасний стан та перспективи розвитку” (Луцьк, 23-24 березня 2007 р.); “Проблеми правового забезпечення праці та соціального захисту населення України в сучасних умовах” (Чернігів, 30 березня 2007 р.); “Проблемы современного российского права” (Челябінськ, 4-5 травня 2007 р.); “Соціально-захисна діяльність держави в умовах ринкових відносин” (Чернігів, 31 травня - 2 червня 2007 р.).
Публікації. Основні положення дисертації опубліковано в семи наукових статтях у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України, і тезах доповідей на восьми наукових конференціях.
Структура дисертації зумовлена метою й завданнями дослідження. Вона складається із вступу, трьох розділів, які містять вісім підрозділів, висновків, додатків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 213 сторінок. Основного тексту – 190 сторінок. Обсяг списку використаних джерел – 21 сторінка (226 найменувань).

Список літератури

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, яке полягає в дослідження правового регулювання соціального партнерства в України. За результатами наукового дослідження зроблено наступні висновки:
1. Аналіз законодавства про соціальне партнерство показав, що створення механізму соціального партнерства в регулюванні трудових відносин – результат довготривалої історичної еволюції, який пройшов сім етапів, а саме: І етап (1893-1917 рр.) характеризується появою первинних елементів механізму соціального партнерства. З’являються інститути представництва інтересів роботодавців та найманих працівників, набуває поширення практика укладення колективних договорів. ІІ етап (1917-1922 рр.) був відзначений подальшим становленням інституту представництва сторін соціального партнерства, визначенням правових основ колективних договорів та примирно-посередницьких процедур, розвитком правових питань соціального страхування. Даний розвиток тривав до прийняття Кодексу 1918 р., який значно звужував досягнення правового регулювання питань соціального партнерства. ІІІ етап (1922-1933 рр.) характеризується прогресивними правовими положеннями щодо розвитку фактично всіх інститутів соціального партнерства. Пов’язаний з прийняттям Кодексу законів про працю УРСР 1922 р. IV етап (1933-1947 рр.). У даний період інститут соціального партнерства припинив фактично своє функціонування: положення Кодексу 1922 р. не діяли, профспілки не виконували представництва інтересів працівників, практика укладення колективних договорів була припинена і, відповідно, не здійснювалося жодних примирно-посередницьких процедур. V етап (1947-1970 рр.) характеризується відродженням колективно-договірної роботи на підприємствах, відновленням профспілками своєї представницької діяльності щодо захисту інтересів працівників. VI етап (1970-1993 рр.) своєю ознакою має значні позитивні моменти в правовому регулюванні соціального партнерства в питаннях правової характеристики трудового колективу та форм його діяльності, визначенні професійної спілки як представника та захисника інтересів працівників, правової регламентації питань укладення та дії колективного договору, встановленні порядку вирішення колективних трудових спорів. VII етап (з 1993 р. і до нинішнього часу) характеризується кардинальними змінами в правовому регулюванні механізму соціального партнерства та становленням його основних елементів відповідно до міжнародно-правових принципів соціального партнерства.
2. На основі проведеного дослідження сформульовано власне визначення соціального партнерства як системи врегульованих нормами права відносин, зв'язків між найманими працівниками в особі їх представників (професійних спілок та інших уповноважених представників трудового колективу), з одного боку, та роботодавцями (організаціями роботодавців чи їх об’єднаннями) – з другого, а також державою в особі органів державної виконавчої влади та/або органами місцевого самоврядування як партнерів у процесі реалізації соціально-економічних прав та інтересів сторін соціального партнерства. Визначено, що зміст соціального партнерства становлять різного роду зв’язки, в які вступають сторони соціального партнерства для врегулювання соціально-трудових, економічних виробничих відносин з метою забезпечення законних прав та інтересів соціальних партнерів та забезпечення соціальної злагоди в суспільстві.
3. Зроблено висновок про необхідність закріплення у новому Трудовому кодексі основних міжнародно-правових принципів соціального партнерства: свободи асоціації, тристороннього співробітництва, багаторівневого співробітництва, добровільного і рівноправного партнерства, обов’язковості і належного виконання колективних договорів та угод, примирно-третейського і арбітражного вирішення трудових конфліктів.
4. Запропоновано розглядати поняття “форми соціального партнерства” у вузькому та широкому розумінні. У вузькому розумінні, форми соціального партнерства – це конкретні результати процесу взаємодії сторін соціально-партнерських відносин, оформлені у вигляді відповідних колективних договорів та угод. У широкому розумінні, форми соціального партнерства – це способи здійснення взаємодії сторін соціального партнерства в цілях узгодженого регулювання соціально-трудових відносин.
5. Внесено пропозицію визначити й закріпити у новому Трудовому кодексі наступні форми соціального партнерства: колективно-переговорний процес укладення колективних договорів та угод; участь працівників в управлінні підприємствами; взаємні консультації сторін з питань регулювання трудових відносин; примирно-посередницькі процедури з вирішення колективних трудових спорів; контрольні заходи за виконанням зобов’язань сторонами соціального партнерства. При цьому необхідно законодавчо передбачити, що даний перелік не є вичерпним.
6. З метою правильного розуміння суті колективних переговорів запропоновано внести доповнення до ст. 10 Закону України “Про колективні договори і угоди” у вигляді норми наступного змісту: “Колективні переговори - це переговори, які проводяться в процесі договірного регулювання сторонами соціального партнерства, їх представниками з метою задоволення виробничих, трудових та соціально-економічних інтересів учасників соціально-партнерських відносин результатом яких є укладення колективних договорів та угод”.
7. Доведено необхідність передбачити у новому Трудовому кодексі норму, яка розкриває поняття “консультації сторін соціального партнерства з питань регулювання соціально-трудових відносин” і викласти її в такій редакції: “Консультації – це сукупність процедурних дій, направлених на виявлення позицій кожної зі сторін щодо взаємодії і вирішення питання, без застосовуння при цьому процедури ведення колективних переговорів”.
8. Внесено пропозицію у новому Трудовому кодексі передбачити норму, яка закріпить право участі працівників та їх представників в органах управління корпоративних юридичних осіб, що розширить право працівників на участь в управління підприємством.
9. Аргументовано висновок про необхідність передбачити в чинному законодавстві право Національної служби посередництва і примирення забезпечувати примусове виконання рішень примирно-посередницьких органів для сторін колективно-трудових спорів шляхом надання НСПП права звернення до суду з позовом про виконання рішення по колективному трудовому спору.
10. Зроблено висновок про те, що закріплена в чинному законодавстві правова конструкція механізму соціального партнерства побудованого на принципі біпартизму, не відповідає міжнародно-правовим стандартам та юридичній практиці, яка склалася в Україні. У зв’язку з чим необхідно передбачити, що колективні угоди на державному рівні укладаються на тристоронній основі за участю держави в особі Кабінету Міністрів України як самостійної сторони. Галузеві та регіональні угоди також можуть укладатися на тристоронній основі тобто за участю держави в особі її органів.
11. На основі проведеного аналізу визначено, що в механізмі соціального партнерства роль держави визначається у двох напрямках: як носія публічно-владних повноважень, та як рівноправного партнера. Діяльність держави-партнера проявляється в наступних трьох формах. По-перше, держава-партнер на паритетних засадах бере участь в управлінні фондами соціального страхування. По-друге, держава-партнер виступає суб’єктом колективно-договірного регулювання на державному, галузевому, регіональному рівні як посередник шляхом участі у діяльності відповідних тристоронніх органів та як сторона у колективних угодах. В останньому випадку держава в особі відповідних органів державної виконавчої влади виступає одночасно як роботодавець та представник інтересів суспільства з прийняттям на себе вагомих зобов’язань. По-третє, держава-партнер у механізмі соціального партнерства сприяє примиренню сторін соціального партнерства у разі виникнення колективних трудових спорів, шляхом створення та діяльності Національної служби посередництва та примирення.
12. Обґрунтовано висновок, що стороною угоди на регіональному рівні можуть виступати не тільки представники найманих працівників, представники роботодавців і органи державної виконавчої влади, а й органи місцевого самоврядування, які представляють інтереси відповідної територіальної громади.
13. У результаті проведеного дослідження визначено, що у якості роботодавця як сторони соціального партнерства та колективно-договірного регулювання виступає власник підприємства, установи, організації. Уповноважений власником орган тільки представляє його інтереси, однак не є стороною соціального партнерства. Фізичні особи відповідно до чинного законодавства можуть виступати стороною соціального партнерства шляхом участі в представницьких організаціях роботодавців. Роботодавець бере участь у механізмі соціального партнерства як безпосередньо, так і через своїх представників. На локальному рівні інтереси роботодавця представляє уповноважений власником орган. Для участі у формах соціального партнерства на регіональному, галузевому, державному рівнях створюються організації роботодавців та їх об’єднання.
14. Досліджено, що суть діяльності організацій роботодавців зводиться до формування узгодженої позиції своїх членів у питаннях регулювання соціально-партнерських відносин і відстоювання її перед іншими соціальними партнерами. У зв’язку з цим організації роботодавців здійснюють представницьку; захисну (включаючи функцію контролю); інформаційну, освітню та консультативну функції. Організації роботодавців виконують ці функції відповідно до покладених на них повноважень, які можна класифікувати за наступними критеріями: за метою їх створення; за змістом діяльності; за ступенем співробітництва з іншими соціальними партнерами.
15. Запропоновано законодавчо закріпити можливість роботодавців - фізичних осіб (приватних підприємців) брати участь у колективних переговорах з укладення колективних договорів та виступати стороною соціального партнерства.
16. Аргументовано положення про необхідність скасування частин 3 і 4 ст. 4 Закону України “Про організації роботодавців”, яка передбачає обов’язкову наявність у назві організації чи об’єднання слова “роботодавець” або похідні від нього слова. Віднесення тієї чи іншої організації та їх об’єднання до категорії організації роботодавців чи об’єднання організацій роботодавців повинно здійснюватися не за критерієм назви, а за критерієм діяльності даної організації у соціально-партнерських відносинах, що визначається її статутом.
17. Обґрунтовано висновок про те, що повинна бути скасована реєстрація організацій роботодавців, передбачена ст. 13 Закону України “Про організації роботодавців”, та замінена на норму, яка передбачає легалізацію організацій роботодавців шляхом повідомлення на відповідність заявленому статусу.
18. Запропоновано доповнити Розділ V Закону України “Про організації роботодавців” статтею, яка дає визначення терміна “повноваження організацій роботодавців” та викласти її в наступній редакції: “повноваження організацій роботодавців (об’єднань) це певні напрямки діяльності організацій роботодавців (об’єднань), що направлені на виконання їх статутних завдань та завдань, що передбачені чинним законодавством з метою представництва й захисту законних прав та інтересів роботодавців та врегулювання їх інтересів з іншими соціальними партнерами”.
19. Наголошено на необхідності внесення змін до ч.5 ст. 23 Закону, у якій передбачити обов’язок організацій роботодавців брати участь у переговорах, консультаціях з укладення колективних угод, а не договорів.
20. У результаті проведеної роботи зроблено висновок, що представництво інтересів найманих працівників у механізмі соціального партнерства здійснюють профспілки та інші уповноважені представники, а саме: спеціальний уповноважений представницький орган трудового колективу або окремий представник – фізична особа. Професійні спілки, виступаючи як представники найманих працівників у соціальному партнерстві, беруть участь у наступних напрямках діяльності: веденні колективних переговорів і укладенні колективних договорів і угод; спільних консультаціях з роботодавцями, органами державної влади та органами місцевого самоврядування з питань умов праці та соціального захисту населення; управлінні державним соціальним страхуванням як представники застрахованих осіб; управлінні підприємствами; здійсненні контролю за виконанням колективних договорів і угод; досудовому врегулюванні колективних трудових спорів. У свою чергу уповноважені трудовим колективом представники беруть участь у таких напрямках діяльності: веденні колективних переговорів і укладенні колективних договорів, галузевих та регіональних угод; управлінні підприємствами, установами та організаціями; здійсненні контролю за виконанням колективних договорів і угод; досудовому врегулюванні колективних трудових спорів.
21. Зроблено висновок про необхідність прийняття Закону України “Про трудові колективи”, де визначити повноваження трудових колективів у сфері соціального партнерства.
22. Запропоновано передбачити у новому Трудовому кодексі норму рекомендаційного характеру, яка закріплює за трудовим колективом право бути представленими однією особою – представником, у випадку чисельності трудового колективу менше 50 осіб (для малих підприємств).
23. Наголошується на необхідності передбачити в новому Трудовому Кодексі норму, яка забезпечить поширення гарантій, встановлених для профспілок у механізмі соціального партнерства, і на інших представників трудового колективу при здійсненні ними своїх повноважень.
24. На основі проведеного аналізу сформульоване власне визначення колективної угоди як правового акта, яка укладається на державному, галузевому, регіональному рівні між представниками працівників та роботодавців та/або державою в особі її органів та/або органами місцевого самоврядування з метою врегулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин та узгодження інтересів сторін.
25. Запропоноване власне визначення генеральної угоди як централізованого акта, що укладається між державою, роботодавцями та професійними спілками від імені найманих працівників з метою регулювання основних принципів і норм соціально-економічної політики і трудових відносин і направлений на забезпечення поліпшення умов праці.
26. Акцентується увага на необхідності забезпечити належний рівень повідомної реєстрації колективних угод щодо їх відповідності вимогам чинного законодавства і умовам угод вищого рівня шляхом надання рекомендацій фахівцями Міністерства праці сторонам колективної угоди у разі суперечності умовам угод вищого рівня.
27. Запропоновано закріпити у новому Трудовому кодексі України норму, яка забезпечить обов’язок сторін соціального партнерства приймати генеральну угоду на наступний період на початку календарного року, що забезпечить більш надійні гарантії трудових прав працівників.
28. Аргументовано висновок передбачити в новому Трудовому кодексі норму, яка розширює сферу дії галузевої угоди, якою охоплена більшість роботодавців і працівників відповідної галузі економіки. Ініціатива розширення дії галузевої угоди повинна належати Міністерству праці, організаціям (об’єднанням) роботодавців та профспілок. Про можливість приєднання до галузевої угоди слід повідомляти в офіційних виданнях із дотриманням належного строку, наприклад, 30 днів із дня опублікування. А мотивовані відмови від приєднання до галузевої угоди окремих роботодавців необхідно розглядати на засіданнях Національної тристоронньої соціально-економічної ради за участю сторін галузевої угоди та роботодавців, які відмовилися від приєднання до угоди. За результатами проведення консультацій у Національній раді необхідно приймати остаточне рішення.
29. Наводиться власне визначення колективного договору як акта соціального партнерства – це правовий акт який укладається між роботодавцем та професійною спілкою (професійними спілками) або уповноваженим трудовим колективом органом (особою) з метою врегулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин та узгодження інтересів сторін.
30. Пропонується внести зміни до Положення про порядок повідомної реєстрації галузевих і регіональних угод, колективних договорів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 5 квітня 1994 р., і серед вимог до колективних договорів, які подаються на реєстрацію, передбачити, що “колективний договір, який подається на повідомну реєстрацію, повинен на титульній сторінці містити запис, що цей договір ухвалено на загальних зборах чи конференції трудового колективу, із зазначенням номера протоколу і дати проведення цих зборів (конференції)”.
31. У зв’язку з наявними на практиці фактами неподання на повідомну реєстрацію колективних договорів пропонується передбачити в новому Трудовому кодексі обов’язкову повідомну реєстрацію колективних договорів, оскільки в чинному законодавстві відсутня вказівка на обов’язковий характер повідомної реєстрації.
32. Обґрунтовано висновок про необхідність передбачити в новому Трудовому кодексі норму наступного змісту: “після закінчення строку дії колективний договір продовжує діяти, поки сторони не укладуть новий або не переглянуть чинний, але не більше, ніж шість місяців.” Також вважаємо за необхідне законодавчо визначити максимальний строк укладення колективного договору не більше, ніж на три роки.
33. Запропоновано передбачити в новому Трудовому кодексі норму, яка закріпить необхідність з боку сторін соціального партнерства обов’язкового внесення відповідних змін до колективного договору в разі укладення нової генеральної, галузевої та регіональної угоди для підприємств, які безпосередньо перебувають у сфері дії сторін, які підписали нову колективну угоду.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аврех А.Я. П.А. Столыпин и судьбы реформ в России. – М.: Политиздат, 1991. – 285 с.
2. Акопова Е.М., Еремина С.Н. Договоры о труде. – Ростов на Дону: Изд-во “Феникс”, 1995. – 464 с.
3. Алексеев С.С. Государство и право. Начальный курс. 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Юрид. лит., 1996. – 192 с.
4. Андреев В.С. Право социального обеспечения в СССР: Учебник. – М.: Юрид. лит., 1987. – 349 с.
5. Андрусенко Н. МОП сприяє подоланню в Україні соціальної несправедливості // Праця і зарплата. – 2007. – № 20 (552) Травень. – С. 2-3.
6. Андрусенко Н. Україна потребує якнайшвидшого реформування системи соціального страхування // Праця і зарплата. – 2007. - № 23 (555) червень. – С. 5.
7. Андрющенко А., Дубровський І. Суб’єкти, предмет, моделі соціально-партнерських відносин у сфері праці // Бюлетень Національної служби посередництва і примирення. – 2005. – № 3. – С. 48-54.
8. Анисимов Л.Н. Трудовой кодекс для новой России (о социальном партнерстве и трудовом договоре). – М.: “Глобус”, 2002. – 318 с.
9. Анисимов Л.Н., Анисимов А.Л. Социальное партнерство в сфере труда и социальная защита населения // Трудовое право. – 2002. – № 5. – С. 51-60.
10. Аппаков А.А. Некоторые проблемы реализации защитной функции профсоюзов в переходной период // Правоведение. – 1998. – № 2. – С. 103-106.
11. Архипова Б.А., Писарева Л.П. Коллективный договор и профком. – М.: Профиздат, 1988. – 176 с.
12. Бару М.И. Коллективный договор (Текст лекций к курсу “Трудовое право”). – Харьков, 1973. – 26 с.
13. Білоус Ю. Колективний договір – важлива форма соціального партнерства та захисту трудових прав найманих працівників // Бюлетень Національної служби посередництва і примирення. – 2007. – № 3. – С. 26-30.
14. Богданов А.Н. Практика профсоюзной работы в области социального партнерства // Межрегиональная научно-практическая конференция “Актуальные проблемы развития социального партнерства в современных условиях”. Тезисы докладов и выступлений / Отв. ред. А.К. Мишин. – Барнаул: Изд-во АлтГТУ, 1997. – C. 18-20.
15. Бойко М.Д. Порівняльне трудове право Навчальний посібник. Курс лекцій. – К.: “Олан”, 2006. – 381 с.
16. Бойченко Т.А. Понятие “работодатель” и признаки его трудовой правосубъектности // Трудовое право. – 2001. – № 3. – С. 35-40.
17. Болотіна Н.Б. Трудове право України: Підручник. – 2-ге вид., стер. – К.: Вікар, 2004. – 725 с.
18. Бугров Л.Ю. Понятие и классификация коллективных соглашений в Российском трудовом праве // Государство и право. – 2002. – № 4. – С. 36-41.
19. Буздуган Ю.О. Правові засади соціального діалогу // Профспілки України. – 1997. – № 3. – С. 7.
20. Васильев А.В. Общее собрание и совет трудового коллектива: практика деятельности и проблемы // Советское государство и право. – 1989. – № 8. – С. 57-64.
21. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2004. – 1440 с.
22. Венедиктов В.С. Трудовое право Украины. – Харьков: Консум, 2004. – 304 с.
23. Волкова О.Н. История развития советского трудового законодательства. – М., 1986. – 63 с.
24. Генеральна тарифна угода між КМУ і професійними об’єднаннями України на 1993 рік // Орієнтир. – 1993. – № 19. – 20 травня.
25. Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України і Конфедерацією роботодавців України та профспілковими об’єднаннями України на 1999-2000 роки. // Праця і зарплата. – 1999. – № 23. – Вересень.
26. Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнським об’єднанням організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілками та профоб’єднаннями на 2004-2005 роки. // Праця і зарплата. – 2004. – № 20. – Травень.
27. Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України, Конфедерацією роботодавців України та всеукраїнськими профспілками та профоб’єднаннями на 2002-2003 роки. // Праця і зарплата. – 2002. – № 6. – Лютий.
28. Генеральна угода між КМУ і професійними об’єднаннями України на 1995 р. // Голос України. – 1995. – № 125. – 19 травня.
29. Геркнер Г. Рабочий вопрос / Пер. с нем. – Москва; Петроград: Русская мысль, 1917. – 386 с.
30. Германенко В.С. Организационные и правовые основы социального партнерства // Межрегиональная научно-практическая конференция “Актуальные проблемы развития социального партнерства в современных условиях”. Тезисы докладов и выступлений / Отв. ред. А.К. Мишин. – Барнаул: Изд-во АлтГТУ, 1997. – C. 7-12.
31. Гетьманцева Н.Д. Організація роботодавців, як суб’єкт соціального партнерства // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Випуск 180. Правознавство. – Чернівці: Рута, 2003. – С. 73-77.
32. Гетьманцева Н.Д. Співвідношення централізованого і локального правового регулювання трудових відносин: Дис... канд.. юрид. наук. – К., 1996. – 174 с.;
33. Гинцбург Л.Я. Социалистическое трудовое правоотношение. – М.: Наука, 1977. – 310 с.
34. Головина С.Ю. Понятийный апарат трудового права. Дисс.. д-ра юрид. наук. - Екатеринбург, 1998. – 363 с.
35. Головина С.Ю. Проблемы выбора терминов для обозначения понятий в трудовом праве // Правоведение. – 2000. – № 5. – С. 49-59.
36. Гончарова Г. Плюралізм профспілок і трудові відносини: вирішення питань на практиці // Право України. – 1999. – № 10. – С. 30-33.
37. Декрет СНК РСФСР от 23 марта 1923 г. “Об утверждении Положения “О примирительных камерах и третейских судах” // СУ УССР. – 1923. – № 13. – Ст. 243.
38. Догадов В.М. Очерки теории трудового права. – Л.: Прибой, 1927. – 163 с.
39. Догадов В.М. Правовое положение профессиональных союзов в СССР: Очерки профсоюзного права. – М., 1928. – 176 с.
40. Дюгі Леон Конституційне право: Загальна теорія держави. – Репринт / Передмова д-ра юрид. наук Ю.М. Оборотова. – Одеса: Юрид. літ., 2005. – 1008 с.
41. Ершова И.Б. Роль профсоюзов в формировании трудовых отношений переходного периода в странах Восточной Европы // Труд за рубежом. – 1995. – № 2. – С. 64-75.
42. Жарков Б.Н. Профсоюзы и коллективные договоры в капиталистических странах. – М.: Профиздат, 1983. – 167 с.
43. Жернаков В.В. Актуальні проблеми реформування законодавства про працю України // Актуальні проблеми науки трудового права в сучасних умовах ринкової економіки: Матеріали науково-практичної конференції; м. Сімферополь, 19-20 трав. 2003 р. / За ред. проф. В.С. Венедиктова. – Х.: Нац. ун-т внутр. справ, 2003. – С. 188-191.
44. Жуков В.І., Осовий Г.В., Привалов Ю.О. Колективно-договірне регулювання трудових відносин в Україні: Монографія. – К.: Інститут соціології НАНУ, 1999. – 184 с.
45. Закон Союза Советских Социалистических Республик о трудовых коллективах и повышении их роли в управлении предприятиями, учреждениями, организациями. Положение о порядке заключения коллективных договоров. – М.: Юрид. лит., 1987. – 34 с.
46. Закон СССР “О порядке разрешения коллективных трудовых споров (конфликтов)” от 9 октября 1989 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1989. – № 18. – Ст. 342.
47. Закон СССР “О профессиональных союзах, их правах и гарантиях деятельности” от 10 декабря 1990 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1990. – № 51. – Ст. 1107.
48. Закон СССР “О трудовых коллективах и повышении их роли в управлении предприятиями, учреждениями и организациями” от 17 июня 1983 г. // СП СССР. – 1983. – № 15.
49. Закон України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р. // Відомості Верховної Ради. – 1991. – № 49. – Ст. 682.
50. Закон України “Про загальнобов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” від 23 вересня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 46-47. – Ст. 403.
51. Закон України “Про загальнобов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” від 2 березня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 22. – Ст.171.
52. Закон України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” від 9 липня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 49-51. – Ст. 376.
53. Закон України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням” від 18 січня 2001 р. // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 14. – Ст. 71.
54. Закон України “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р. // Відомості Верховної Ради. – 1991. – № 14. – Ст.170.
55. Закон України “Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 р. // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 36. – Ст.361.
56. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 р. // Відомості Верховної Ради. – 1997. – № 24. – Ст.170.
57. Закон України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 34. – Ст. 504.
58. Закон України “Про оплату праці” від 24 березня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 17. – Ст. 121.
59. Закон України “Про організації роботодавців” від 24 травня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 32. – Ст. 171.
60. Закон України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” від 3 березня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 34. – Ст. 227.
61. Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 45. – Ст. 397.
62. Заржицький О. Соціальне партнерство у соціально-трудових відносинах // Право України. – 2000. – № 11. – С. 53-55.
63. Звіт про результати діяльності Національної служби посередництва і примирення у 2005 році // Бюлетень Національної служби посередництва і примирення. – 2006. – № 1. – С. 54-64.
64. Зомбартъ В. Рабочий вопрос в промышленности. – Ростов н/Д: Изд-во Н. Парамонова “Донская Речь”, 1905. – 127 с.
65. Иванов Л.М. Страховой закон 1912 года и его практическое применение // Отечеств. история. – 1995. – № 5. – С. 73-88.
66. Иванов С.А. От первой кодификации российского законодательства о труде к ее современной подготовке // Трудовое право и право социального обеспечения. Актуальные проблемы. Сборник статей. – М.: Проспект, 2000. – С. 4-13.
67. История государства и права Украинской ССР в трех томах. Т.2. 1917-1937. – К.: Наукова думка, 1987. – 293 с.
68. Інститут проблем законодавства імені Ярослава Мудрого. Законопроекти ВР та коментарі експертів Інституту. – Режим доступу: http://www.legality.kiev.ua/pls/ilp/law-comp. – Проекти Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування”.
69. Історія держави і права України: Підруч. для юрид. вищ. навч. закл. і ф-тів. – У 2ч. – Ч.2 / За ред. акад. Акад. Прав. наук України А.І. Рогожина. – К.: Ін Юре, 1996. – 448 с.
70. Киселев И.Я. Неоконсерваторы против рабочего класа. – М.: Юрид. лит., 1988. –157 с.
71. Киселев И.Я. Сравнительное трудовое право: Учеб. – М.: ТК Велби: Проспект, 2005. – 360 с.
72. Киселев И.Я. Трудовое право в тоталитарном обществе (Из истории права ХХ века) / РАН. ИНИОН. Отд. правоведение. – М., 2003. – 84 с.
73. Киселев И.Я. Трудовое право России и зарубежных стран. Международные нормы труда. – М.: Эксмо, 2005. – 608 с.
74. Кисільова Т. Шлях до соціальної злагоди // Праця і зарплата. – 2007. – № 20 (552) Трав. – С. 4-5.
75. Кисільова Т. Що засвідчує практика укладання та реєстрації колективних договорів і угод // Праця і зарплата. – 2007. - № 20 (552) Травень. – С. 4-5.
76. Кодекс законів про працю України. – К.: Атіка, 2000. – 96 с.
77. Кодекс законів про працю Української РСР. Науково-практичний коментар / Відп. ред. О.Г. Павшукова. – К.: Політична література України, 1977. – 545 с.
78. Кодекс законів про працю УРСР від 10 грудня 1971 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1971. – № 50. – Ст. 375.
79. Кодекс Законов о труде РСФСР от 10 декабря 1918 г. // СУ РСФСР. – 1918. – № 87-99. – Ст. 905.
80. Кодекс Законов о труде УССР от 2 декабря 1922 г. // СУ УССР. – 1922. – № 52. – Ст. 751.
81. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Кодекси України: В 3-х кн. – К., Юрінком Інтер. – 1998. – Кн.1. – С. 9 – 158.
82. Козлова В. Правові засади ведення колективних переговорів з укладення колективного договору // Праця і зарплата. – 2005. – № 23 (459) Черв. – С. 6-7.
83. Комарницький В.І. Правова природа соціального партнерства на державному та низовому рівнях // Держава і право: Зб. наук. пр. Юрид. і політ. науки. – Вип. 12. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – С. 268-275.
84. Комментарий к Трудовому кодексу Российской Федерации / Под ред. проф. В.И. Шкатуллы. – 3-е изд., изм. и доп. – М.: Норма, 2004. – 1072 с.
85. Кому слугує колективний договір // Праця і зарплата. – 2006. – № 20 (504) Трав. – С. 2.
86. Конвенция МОТ № 150 “О регулирование вопросов труда: роль, функции и организация” 1978 г. // Конвенции и рекомендации Международной Конференции Труда 1957-1990. Том ІІ. – Международное бюро труда, 1991. – С. 1872.
87. Конвенция МОТ № 87 “О свободе ассоциаций и защите права на организацию” 1948г. // МОТ: Конвенции и рекомендации. – Женева, 1991. – Т.1 – С. 859-864.
88. Конвенція МОП № 144 “Про тристоронні консультації для сприяння застосуванню міжнародних трудових норм” від 1976 р. // Закони України. Міжнародні договори України. – Т.14. – К., 1999. – С. 215-218.
89. Конвенція МОП № 154 “Про сприяння колективним переговорам” від 1981р. // Людина і праця. – 1994. – № 6 – С. 58-65.
90. Конвенція № 98 “Про застосування принципів на організацію і на ведення колективних переговорів” 1949 р. // Інформ. бюл. Мін. праці України “Людина і праця”. – 1994. – № 9-10.
91. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – 56с.
92. Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України 1917-1920: Навч. посіб. – К.: Либідь, 1997. – 208 с.
93. Коршунова Т.Ю. О концепции Федерального Закона “Об участии работников в управлении организацией” // Трудовое право. – 2004. – №12. – С. 26-33.
94. Коршунова Т.Ю. О представителях работников и работодателей в социальном партнерстве // Трудовое право. – 2006. – № 11. – С. 59-70.
95. Крыжановская А.А. Россия на пути к социальному партнерству // Государство и право. – 1997. – №12. – С. 43-49.
96. Курс российского трудового права. В 3-х т. – Т. 1: Общая часть / Под ред. Е.Б. Хохлова. – СПб.: Изд. С.-Петерб. ун-та, 1996. – 573 с.
97. Лазор В. Трудовий колектив як суб’єкт трудового права і сторона трудових спорів // Право України. – 2003. – № 10. – С. 100-103.
98. Лазор В.В. Соціальне партнерство як принцип вирішення трудових спорів і конфліктів на сучасному етапі. // Держава і право: Зб. наук. пр. Юрид. і політ. науки. – Вип. 33. – К.: Ін-т держави і права ім. В.Н. Корецького НАН України, 2006. – С. 234-239.
99. Литвинов-Фалинский В.П. Новые законы о страховании рабочих. – М., 1912. – 374 с.
100. Лосица И.А. Коллективный договор в условиях перехода к рыночной экономике: Дисс... канд. юрид. наук. – Харьков, 1997. – 167 с.
101. Лукьянова Г.И. Роль государства в регулировании социальных процессов во Франции // Труд за рубежом. – 1996. – № 2. – С. 3-20.
102. Лушникова М.В. Государство, работодатели и работники: история, теория и практика правового механизма социального партнерства (сравнительно-правовое исследование). – Ярославль, 1997. – 224 с.
103. Лушникова М.В. Правовой механизм социального партнерства в регулировании трудовых и социально-обеспечительных отношений. Дисс… д-ра юрид. наук: 12.00.05. – М., 1997. – 363 с.
104. Лушникова М.В., Лушников А.М. Очерки теории трудового права. – СПб.: Из-во Р.Асланова “Юрид. центр Пресс”, 2006. – 940 с.
105. Лютов Н.Л. Некоторые проблемы правового статуса представителей работников в социально-партнерских отношениях // Трудовое право. – 2002. – № 7. – С. 77-85.
106. Ляшенко Т. Соціальне партнерство: шлях до ринкової економіки // Юридичний вісник. – 1999. – № 18. – 6-12 трав.
107. Марченко М.Н. Источники права: учеб. пособие. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2005. – 760 с.
108. Миронов В. Правовые вопросы коллективного трудового договора в странах Восточной Европы // Трудовое право. – 1999. – № 4. – С. 44-49.
109. Михайлова Л.М. Проблемы социального партнерства // Трудовые отношения и коллективные действия в современной России: политические, правовые и социальные аспекты. Отв. ред. А.М. Кацва, Л.М. Кудюкин, С.В. Патрушев. – М.: Эдиториал, 1999. – С. 191-212.
110. Мишин А.К. Теоретические аспекты проблемы социального партнерства // Межрегион. науч.-практ. конф. “Актуальные проблемы развития социального партнерства в современных условиях”: Тез. докл. и выступлений / Отв. ред. А.К. Мишин. – Барнаул: Изд-во АлтГТУ, 1997. – C. 104-109.
111. Муцинова Н.А. Коллективный договор и соглашение как формы социального партнерства в сфере труда // Правоведение. – 2000. – № 1. – С. 104-112.
112. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю / В.Г. Ротань, І.В. Зуб, Б.С. Стичинський. – 6-те вид., доп. і перероб. – К.: А.С.К., 2006. – 976 с.
113. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, 2001. – 1104 с.
114. Національна конфедерація професійних спілок України. Актуальна інформація: Обговорюємо проект Закону України “Про соціальний діалог в Україні”. – Режим доступу: http://www.profcongress.kiev.ua/soc.rtf. - Проект Закону України “Про соціальний діалог в Україні”.
115. Никитинский В., Хохрякова О. Порядок разрешения коллективных трудовых споров (конфликтов): комментарии, размышления // Социалистический труд. – 1989. – № 11. – С. 76-82.
116. Новіков В. Зарубіжний досвід соціального партнерства // Україна: аспекти праці. – 1998. – №1. – С. 38-43.
117. Новіков В. Імперативи розвитку ефективного соціального партнерства // Бюлетень Національної служби посередництва і примирення. – 2005. – № 3. – С. 38-42.
118. Новые тенденции в мировом профсоюзном движении // Человек и труд. – 1998. – № 5. – С. 77-79.
119. Нуртдинова А. Объединения работодателей: их права и обязанности в системе социального партнерства // Хозяйство и право. – 2003. – № 10. – С. 3–12.
120. Нуртдинова А. Развитие института социального партнерства в Федеральном законе от 30 июня 2006 года № 90 – ФЗ // Хозяйство и право. – 2006. – № 11. – С. 11-18.
121. Нуртдинова А.Ф. Коллективно-договорное регулирование трудовых отношений: теоретические проблемы. Дисс… д-ра юрид. наук: 12.00.05. – М., 1998. – 346 с.
122. Нуртдинова А.Ф. Регулирование трудовых отношений коллективным договором, соглашением // Хозяйство и право. – 2005. – № 1. – С. 77-83.
123. Ожегев С.И. Словарь русского языка / Изд. 8-е, стереотип. – М.: Сов. энцикл., 1970. – 900 с.
124. Оніщенко Н.М. Правова система і держава в Україні: Монографія. – К.: Ін-т держави і права В.М. Корецького НАН України, 2002. – 132 с.
125. Осипцова Ж.П. Роль отраслевых (тарифных) соглашений Российской Федерации и тарифных договоров ФРГ в регулировании трудовых отношений // Вестник Московского университета. – Сер. 11. Право. – 1995. – № 6. – С. 69-74.
126. Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 23. – Ст. 121.
127. Основы законодательства Союза ССР и союзных республик о труде от 15 июля 1970 г. //Ведомости Верховног