Чічкань Марія Валеріївна. Правове регулювання соціального захисту інвалідів в Україні

Короткий опис

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

На правах рукопису

ЧІЧКАНЬ МАРІЯ ВАЛЕРІЇВНА

УДК:349.3

Правове регулювання соціального захисту інвалідів в Україні

Спеціальність: 12.00.05 трудове право;
право соціального забезпечення

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник -
кандидат юридичних наук,
Андріїв Василь Михайлович

ХАРКІВ 2009

ПЛАН
ВСТУП 3
Розділ 1. Соціальний захист громадян як ознака соціальної держави
1.1. Поняття та сутність соціального захисту9
1.2.Сутність та особливості правовідносин щодо соціального захисту громадян22
1.3.Повноваження державних органів та громадських організацій в сфері соціального захисту населення..37
Висновки до Розділу 1.50

Розділ 2. Державна політика в сфері соціального захисту інвалідів.55
2.1.Інвалідність: визначення поняття та порядок встановлення...55
2.2.Інваліди як суб’єкти трудових правовідносин. Спеціальні правові гарантії щодо забезпечення умов праці інвалідів85
2.3.Інваліди як суб’єкти пенсійних правовідносин. Підстави та умови отримання пенсії в зв’язку з інвалідністю105
2.4.Сучасний стан соціальної захищеності інвалідів та шляхи його удосконалення120
Висновки до Розділу 2147
Висновки..156
Список використаної літератури.164

ВСТУП

Актуальність теми. Історично склалося так, що люди з фізичними недоліками, порушеннями функцій організму були виділені в окрему верству суспільства та ізольовані. Розвиток і становлення поняття інвалід характеризується багато чисельною зміною його змістовного наповнення. За сучасних умов більшість країн намагається виправити історично обумовлені помилки у відношенні до інвалідів, здійснюючи низку заходів щодо їх реабілітації і адаптації у суспільстві.
України проголосила себе соціальною державою, де всі люди є вільними і рівними у правах. Людина незалежно від її фізичного стану визнається найбільшою соціальною цінністю. Завданням держави є виправлення становища інвалідів, шляхом не тільки визнання їх рівноправними громадянами, а й забезпечення реалізації ними прав і свобод.
Не зважаючи на те, що формування поняття інвалід відбувалося за часів жорстокого, пригноблюючого ставлення до людей з порушеннями функцій організму, слід вирішити проблему інвалід шляхом створення умов, які б балансували їх нормальне існування. При цьому не тільки інвалід повинен пристосовуватися до життя, але й держава зобов’язана надавати йому соціальний захист і допомогу. Держава зобов’язана створити умови для працевлаштування, навчання, профорієнтації, перекваліфікації, пенсійного забезпечення, пересування, спілкування інвалідів з метою надання їм можливості в міру об’єктивних обставин не почуватися знедоленими, безправними, викинутими суспільством; виховання власного почуття гідності і відповідного відношення оточуючих.
В минуле століття не було створено дієвих механізмів, спроможних пристосувати життя людини з фізичними недоліками, тому інваліди були ізольовані і не визнавалось їх право на рівне співіснування з іншими людьми. Але за сучасних умов питання реабілітації інвалідів і адаптація їх у суспільстві набирає все більшої актуальності. Вирішення цієї проблеми має варіанти не тільки з боку держави, а й активізовано у суспільстві серед громадських організацій, окремих громадян. Науково технічний прогрес дозволяє не тільки рятувати людей, а й створити їм умови нормального існування за рахунок комп’ютерної техніки, автоматизації виробництва. Втручання людини у хід природного відбору через лікування хворих, можливості медикаментозної підтримки функцій організму, трансплантації органів, протезування тощо, зобов’язує її відповідати за тих, хто отримав лише частину допомоги завдяки медицині. Найважливішим питанням після врятування життя є питання забезпечення гідного існування, особливо в умовах зростання кількості інвалідів у зв’язку з надзвичайними подіями останніх років (прикладом, наслідки Чорнобильської катастрофи).
Окремі питання правового регулювання соціального захисту інвалідів були предметом дослідження у наукових працях відомих українських та російських вчених і стали підґрунтям дослідження: В.С.Андреєва, Н.Б.Болотіної, М. О. Буянова, Н.А. Вигдорчик, В.М. Догадова, Т.З. Гарасимова, М.Л. Захарова, Р. І. Иванової, З.Л Кондратьева, С.І. Кобзева, О.Є.Мачульської, В.В. Москаленко, П.Д.Пилипенка, О.І.Процевського, В.Д.Роик І.М.Сироти, Б.І.Сташківа, С.М.Сивак, О. Ф. Скакун, Б. Сташків, Н.М.Стаховської, Є.Г.Тучкової.
Однак, сьогодні у правовій науці відсутнє комплексне загальнотеоретичне дослідження проблем правового регулювання соціального захисту інвалідів за сучасних тенденцій розвитку і врахування еволюції розуміння понять інвалід” і інвалідність”. Саме тому набуває актуальності проблема висвітлення особливостей правового регулювання соціального захисту інвалідів в Україні в сучасних соціально-економічних умовах, глибокий науковий аналіз нових правових категорій. Важливість і нагальність таких наукових пошуків визначається необхідністю вдосконалення шляхів реформування сучасної системи соціального забезпечення в умовах ринкової економіки.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Мета і задачі дослідження. Метою дисертації є з’ясування правової природи соціального захисту інвалідів та дослідження особливостей правовідносин щодо соціального захисту громадян в умовах ринкових перетворень на підставі комплексного аналізу наукової юридичної літератури з цих питань, аналізу відповідних міжнародних стандартів та актів національного законодавства.
Для досягнення поставленої мети дослідження вважається за необхідне вирішення таких завдань:
1. З’ясування поняття та сутність соціального захисту, відмінностей змісту понять соціальний захист” і соціальне забезпечення”.
2. Визначення сутності та особливостей правовідносин щодо соціального захисту.
3. Дослідження повноважень державних органів та громадських організацій в сфері соціального захисту населення.
4. Визначення поняття інвалідність” за сучасних умов розвитку правовідносин держава людина інвалід; порядку встановлення інвалідності.
5. Дослідження категорії інвалідів як суб’єктів трудових правовідносин з особливою увагою відносно спеціальних правових гарантій щодо забезпечення умов праці інвалідів.
6. Дослідження категорії інвалідів як суб’єктів різних видів пенсійних правовідносин з метою визначення підстави та умови отримання пенсії в зв’язку з інвалідністю.
7. Дослідження сучасного стану соціальної захищеності інвалідів та шляхи його удосконалення.
Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини, що виникають у сфері соціального захисту інвалідів, їх правове регулювання в умовах переходу до ринкової економіки.
Предметом дослідження є правова регламентація соціального захисту інвалідів за сучасного розуміння понять інвалід і інвалідність.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Їх застосування базується на комплексності і системності підходу, що дає можливість глибоко і всебічно дослідити проблеми в єдності їх соціального змісту і юридичної форми. За допомого історико правового методу досліджено становлення і розвиток понять інвалід, інвалідність, соціальний захист (підрозділи 1.1, 2.1). Діалектичний та системний методи пізнання дозволили здобувачеві дослідити стан законодавства України про соціальний захист інвалідів та визначити перспективи його розвитку підрозділи 1.3, 2.2, 2.3, 2.4). Формально-юридичний метод дозволив здійснити аналіз нормативно-правових актів про соціальний захист інвалідів інвалідів (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3). Системно структурний, формально-логічний і порівняльно - правовий методи застосовувалися у процесі визначення розбіжностей понять соціального захисту” і соціального забезпечення”, аналізу юридичних норм з метою встановлення відповідності законодавства України міжнародним соціальним стандартам у сфері соціального захисту інвалідів (розділ 1).
Висновки та рекомендації, що містяться в роботі, базуються на положеннях Конституції України, аналізі міжнародного та національного законодавства з соціального захисту інвалідів та практиці його застосування в умовах ринкових перетворень у державі.
Емпіричну базу дослідження склали міжнародно-правові акти, Конституція України, Закон України Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні ”, інші нормативно-правові акти України.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є комплексним дослідженням теоретичних та практичних проблем правового регулювання соціального захисту інвалідів.
Наукова новизна дослідження полягає в опрацюванні та формулюванні ряду нових концептуальних у теоретичному плані та практично важливих положень, що стосуються правового регулювання відносин з соціального захисту інвалідів:
- порівняно зміст понять соціальний захист і соціальне забезпечення з урахуванням теоретичних досліджень, визначень національного і зарубіжного законодавства і зроблено висновок про те, що соціальне забезпечення є частиною соціального захисту, і саме останнє поняття доцільно вживати в законодавстві щодо характеристики системи досліджуваних правовідносин;
- визначено новий підхід до розуміння поняття інвалідності як наявності у людини певної хвороби чи вади, яка унеможливлює виконання нею якихось звичних та життєво необхідних для неї дій чи процесів, що тягне визнання людини інвалідом в установленому порядку і відповідне піклування про неї у вигляді соціальної допомоги і захисту з боку держави і суспільства;
- доведено, що змістовним наповненням поняття інвалідності є його розуміння як процесу, котрий складається з передумови, наслідків та причинного зв'язку між ними. До передумови слід відносити втрату здоров'я та обмеження життєдіяльності, наслідком слід визнати надання соціальної допомоги, а причинний зв’язок проявляється у обов’язку держави надавати цю допомогу в разі визнання людини інвалідом в установленому порядку;
- вперше виділено чотири етапи розвитку понять інвалід і інвалідність, кожен з яких характеризується різним змістовним наповненням названих категорій:
1. Визначення інвалідами військовослужбовців, що втратили можливість воювати внаслідок травми або захворювання.
2. Визначення будь яких людей з порушенням функцій організму інвалідами з метою їх ізоляції.
3. Визнання людей, які втратили працездатність інвалідами у зв’язку з бурхливим розвитком промисловості і виробництва, що тягли збільшення кількості нещасних випадків і професійних захворювань.
4. Визнання інвалідами людей, які мають розлад функцій організму, задля надання їм соціального захисту і допомоги, що визначається обов’язком держави.
- визначено, що загальними ознаками інвалідності є: 1)соціальна недостатність, так би мовити випадання ” особи із повноцінного життя; 2) фізичний або психічний розлад здоров'я, який є вродженим або виникає внаслідок травми чи захворювання, такий розлад здебільшого є не тимчасовим, а постійним; 3) внаслідок такого розладу людина позбавлена певних умінь чи навичок, які зазвичай притаманні людському організму. В залежності від ступеню втрати цих навичок або вмінь, людина може потребувати штучної їх заміни; 4) потреба в соціальній допомозі, реабілітації; 5) причинний зв’язок між визнанням людини інвалідом і обов’язком держави соціального захисту відносно неї;
- доведено, що факт корегування людиною природного відбору тягне відповідний обов’язок турботи з боку держави і суспільства щодо інвалідів.
Практичне значення одержаних результатів. Висновки здобувача, надані пропозиції і рекомендації можуть бути використані в правотворчій діяльності при розробці нормативно-правових актів з питань соціального захисту інвалідів (Законів Про основи соціальної захищеності інвалідів”, Про статус інвалідів в Україні ”, комплексного загального акту щодо основних питань соціального захисту) і правозастосовній діяльності. Результати дослідження можуть бути використані у навчальному процесі при викладанні курсу Право соціального забезпечення ”, при підготовці лекцій, семінарських занять, рефератів і курсових робіт, посібників, підручників та інших навчальних і довідникових видань, у подальших наукових дослідженнях проблем соціального захисту інвалідів в Україні.
Апробація результатів дисертації. Публікації.
Структура роботи. Дисертація складається із вступу, двох розділів, які містять 7 підрозділів, висновків та списку використаних джерел (найменувань). Повний обсяг дисертації _____стор.

Список літератури

ВИСНОВКИ

В Україні закладено правові та інституційні основи нової системи соціального захисту. Ця система характеризується певними рисами, а саме: у Конституції України проголошено право громадян на соціальний захист і встановлено державні гарантії його здійснення; передбачено юридичний механізм надання населенню соціальних грошових виплат і соціальних послуг саме у певних випадках, які за міжнародно-правовою практикою отримали назву "соціальних ризиків"; простежується тенденція систематизації нормативних актів, що регулюють галузь соціального захисту, і їх функціональне "згрупування", спрямоване на захист населення від негативних наслідків настання соціальних ризиків.
Вивчення положень основних нормативно-правових актів національного та міжнародного законодавства, з’ясування позицій різних вчених, глибокий аналіз теоретичних напрацювань та практичних результатів в процесі здійснення дослідження з означеної тематики дозволили зробити наступні висновки щодо правового регулювання соціального захисту інвалідів:
1. Під соціальним захистом слід розуміти систему правовідносин, які виникають між державою, що зобов'язана забезпечувати громадян від настання певних обставин, які унеможливлюють повноцінну діяльність та всебічно знижувати вірогідність настання цих обставин, а також громадянами, яким надано право на отримання всебічної допомоги у випадку настання означеного кола умов, передбачених законом.
Соціальне забезпечення за стандартами Ради Європи і Європейського Союзу включено до більш широкої за змістом системи, яка включає крім соціального забезпечення також інші форми соціального захисту, зокрема державну соціальну допомогу. Таке розуміння має важливе значення для національного законодавства, оскільки в Україні все ще немає загального закону про соціальний захист населення. Термін соціальний захист ” включає забезпечення всіх соціальних прав, одним з яких є право людини на соціальне забезпечення.
2. Суб’єктами правовідносин з соціального забезпечення є фізична особа та державний орган, які є носіями суб’єктивних прав та обов’язків. Всіх фізичних осіб об’єднує те, що вони підлягають соціальному забезпеченню зі спеціально створених фондів у зв’язку з настанням соціального випадку (старість, безробіття) або виконанням певних професійних обов’язків (робота у шкідливих умовах). Існують також правовідносини, в яких суб’єктом виступає сім’я, а не фізична особа. Представлення одним із членів сім’ї інтересів інших не позбавляє права останніх бути самостійними учасниками цих правовідносин.
3. Визнання людини повністю недієздатною у праві соціального забезпечення неможливе, оскільки недієздатні є однією з категорій осіб, яким держава зобов’язана надавати соціальне забезпечення. Держава бере на себе обов'язок надавати допомогу громадянам незалежно від загальної дієздатності.
4. Більшість соціально-забезпечувальних відносин за своєю природою є соціально-зобов’язальними правовідносинами недоговірного характеру. Вони мають чітку правову регламентацію, оскільки всі права і обов’язки їх суб’єктів визначені законом і не можуть бути змінені за угодою сторін. Одна з головних відмінностей обов’язку в соціально-забезпечувальних відносинах від обов’язку в цивільних правовідносинах, де суб’єкти на власний розсуд покладають на себе обов’язки в передбачених законом межах полягає у неможливості зміни обов’язку в односторонньому порядку або за угодою сторін.
5. Більшість правовідносин у праві соціального забезпечення складні і двосторонні, з комплексом прав і обов’язків у обох суб’єктів. Оскільки в основі цих правовідносин лежить конституційне право громадян на соціальний захист, то вони будуються на взаємоправах та взаємообв'язках. За умови настання певних умов держава зобов'язана надавати громадянам соціальний захист, однак для створення дієвого механізму цієї галузі державного життя, необхідно мати резерв матеріальних ресурсів, які можна було б використовувати саме для надання допомоги. Тому з'являється обов'язок громадян робити різного роду відрахування у відповідні фонди для створення резерву коштів на випадок настання наслідків соціальних ризиків.
6. Сфера праці та сфера соціального захисту нерозривно пов'язані між собою та тісно взаємодіють, адже вони спрямовані на задоволення потреб громадян та покликані реалізовувати права, що надані Конституцією України, тому об'єднання цих державних органів було доцільним. Але необхідно також врахувати різноплановість зазначених галузей, яка полягає в тому, що соціальний захист опікується тими верствами населення, які в силу тих чи інших причин самостійно не в змозі задовольняти свої потреби.
7. Діяльність державних органів та громадських організацій полягає у наданні різноманітної допомоги громадянам, які через об'єктивні причини не мають можливості повною мірою користуватися всіма правами та свободами. Основною функцією державних органів є надання матеріальної допомоги малозабезпеченим верствам населення шляхом використання коштів спеціальних фондів, а також контроль за дотриманням законодавства у сфері соціального захисту населення. Громадські організації здебільшого створюються з метою медичної, психологічної допомоги та допомоги в задоволенні побутових потреб непрацездатним громадянам. Оскільки діяльність громадських організацій є добровільною (в межах закону), то вони опікуються лише певною категорією непрацездатних осіб, найчастіше це інваліди. В той час як держава зобов'язана надавати соціальну допомогу й іншим верствам населення, таким як безробітні (у випадку, коли втрата роботи не залежить від їх волі), багатодітні сім'ї тощо.
8.Становлення і розвиток понять інвалід ” і інвалідність” пов’язуються з різним змістовим наповненням у різні етапи процесу формування понять. На першому етапі інвалідами називали лише військовослужбовців, які постраждали під час військових дій. Визначення базувалось лише на фізичному стані потерпілого. На другому інвалідами визначали будь - яких людей з розладом функцій організму. Характерним було ізолювання таких людей і негативне відношення суспільства до них. Третій етап пов’язується з розвитком промисловості, розширенням виробництва, що нерозривно супроводжується збільшенням чисельності найманих працівників і відсутністю належних умов праці на багатьох підприємствах, як результат - зростання чисельності нещасних випадків, виробничих травм, професійних захворювань. Наслідком є визнання інвалідності самостійною правовою підставою соціального забезпе­чення, в результаті чого відбувається ототожнення поняття інвалідність ” і непрацездатність”. Такий напрямок розвитку понять супроводжується становленням відношення до інваліда як хворої людини, що не здатна працювати, забезпечувати себе і її слід ізолювати від суспільства. Зміна суспільної думки і відношення до людей з порушенням функцій органів відбулася за рахунок врахування соціальних компонентів, економічних причин виникнення інвалідності, що являє четвертий етап формування понять, який характеризується усвідомленням необхідності встановлення правових гарантій, врахування не тільки медичного критерію, ігноруючи соціально економічні причини виникнення інвалідності, а й неможливість визначення інваліда як хворого, якого погано, недостатньо, невдало лікували або не лікували.
9.Інвалідність це наявність у людини певної хвороби чи вади, яка унеможливлює виконання особою якихось звичних та життєво необхідних для неї дій чи процесів, що тягне визнання людини інвалідом в установленому порядку і відповідне піклування про неї у вигляді соціальної допомоги і захисту. Змістовним наповненням поняття є розуміння інвалідності як процесу, котрий складається з передумови, наслідків та причинного зв'язку між ними. До передумови можна віднести втрату здоров'я та обмеження життєдіяльності. Наслідком слід визнати надання соціальної допомоги, а причинний зв’язок проявляється у обов’язку держави надавати цю допомогу в разі визнання людини інвалідом в установленому порядку.
10.В зв’язку із тим, що у більшості законодавчих актів відображена, так звана, медична модель інвалідності, коли на перший план виходять саме фізичні чи психічні вади або втрата здоров'я, з однієї сторони, та в той як час міжнародне співтовариство намагається наближувати сприйняття інваліда з точки зору соціальної моделі, коли інвалід сприймається як людина рівних прав та можливостей, з огляду на його потребу у сторонній допомозі та нагляді, з іншої, на сьогоднішній день необхідно переглянути саме визначення інваліда та інвалідності з метою перенести наголос не на наявність проблем зі здоров'ям чи вроджених вад, а на соціальний аспект інвалідності, для якого медичні характеристики є лише причиною.
11.Загальними ознаками інвалідності є: 1)соціальна недостатність, так би мовити випадання ” особи із повноцінного життя; 2) фізичний або психічний розлад здоров'я, який є вродженим або виникає внаслідок травми чи захворювання, такий розлад здебільшого є не тимчасовим, а постійним; 3) внаслідок такого розладу людина позбавлена певних умінь чи навичок, які зазвичай притаманні людському організму. В залежності від ступеню втрати цих навичок або вмінь, людина може потребувати штучної їх заміни; 4) потреба в соціальній допомозі, реабілітації; 5) причинний зв’язок між визнанням людини інвалідом і обов’язком держави соціального захисту відносно неї.
12.В Україні змістом соціального захисту інвалідів проголошується реабілітація людей з обмеженими можливостями і допомога їм в усвідомленні своїх невід’ємних людських прав. Акцент на необхідність усвідомлення інвалідами своїх прав дозволяє визначити Україну державою , що відноситься до другого напрямку розвитку взаємовідносин між людиною інвалідом і суспільством, коли інвалідність визначається соціальною проблемою, де обмежені можливості визнаються наслідком того, що соціальні умови звужують можливості самореалізації інвалідів. Цей напрямок характеризується прагненням досягнення балансу для всіх людей, незалежно від фізичних вад і стану здоров’я. Акцент робиться на існуючій проблемі нерівності прав, при фактичному проголошенні недопущення будь - якої дискримінації. Держава і суспільно повинні прагнути досягнення балансу реалізації прав за рахунок адаптації існуючих норм, стандартів, умов до особливих потреб людей інвалідів, забезпечуючи їм потрібний рівень життя, можливість реалізовувати свої права на рівні з іншими людьми.
13.Доведено, що врахування лише медичного критерію або здатності до праці є недостатнім для визнання людини інвалідом. Трансформація поняття змушує враховувати здатність людини не тільки до праці, але й можливість навчатися, контролювати свою поведінку, спілкуватися, обслуговувати себе тощо. Тобто, якщо раніше для визначення людини інвалідом потрібно було проведення медико трудової експертизи, то еволюція поняття спричинила і необхідність дослідження інших моментів у рамках медико соціальної експертизи, яка враховує не тільки оцінку стану здоров'я і відповідну можливість реалізації здатності до праці, а й розробку механізму реабілітації інвалідів і визначення видів соціальної допомоги інвалідам. Медико-соціальна експертиза включає всі аспекти розуміння і визначення поняття інвалідності у всіх сферах застосування шляхом комплексного обстеження, враховуючи медичний критерій, соціальний, економічний, правовий. У разі відсутності одного з критеріїв, визнання особи інвалідом є неможливим.
14.Право на працю є невід’ємним правом кожного”, що вказує на поширення цього положення на всіх людей без виключень за умови дотримання вимог, встановлених законодавством для можливості здійснення ними трудової діяльності. Інваліди мають можливість реалізації права на працю за рахунок додаткових гарантій і пільг з боку держави у відповідності до можливостей свого організму. Законодавство гарантує працевлаштування інвалідів.
15.Принцип свободи праці, вільного вибору професії для інвалідів проявляється у функціонуванні систем професійної реабілітації і адаптації, створенні спеціальних робочих місць, фінансуванні державою цільових програм щодо соціальної реабілітації, встановлення пільгових умов функціонування підприємст, де працюють інваліди тощо. Обрати чи змінити професію інвалідам допомагають профорієнтаційні та профдіагностичні консультації, профінформаційні семінари, тренінги та семінари з орієнтації на підприємницьку діяльність. Адже у їх учасників активізуються зусилля щодо пошуку роботи, міцніє впевненість у собі, вони опановують сучасні технології самопрезентації. І навпаки, відсутність у інваліда професійної підготовки або неадекватність її рівня потребам ринку праці зменшує його шанси на працевлаштування і, як наслідок, - на активну життєдіяльність.
16.Проблемами, які потребують вирішення є недостатня кількість спеціалізованих та відсутність надомних робочих місць, низька конкурентоздатність інвалідів. Існує й невідповідність між заявленими роботодавцями вакансіями та кваліфікацією інвалідів, медичними показниками і станом здоров'я шукачів роботи. До того ж іноді невір'я самих інвалідів у роботу нашого законодавства на практиці, у те, що їх права дотримуються, заважає їм звертатися до відповідних служб по допомогу у працевлаштуванні.
17.Термін "реабілітація" стосується процесу, що має на меті уможливити інвалідам досягнення і підтримку їх оптимальних фізичного, чуттєвого, інтелектуального, психічного, а також соціального рівнів діяльності, які б забезпечували їх засобами для зміни свого життя в напрямі до вищого рівня самостійності.
18.Констатовано факт зростання кількості спільнот, громадських організацій, приватних та неприбуткових інституцій. У кожному аспекті, який стосується служб і послуг для дітей з особливими потребами, малозабезпечених родин, обладнання для інвалідів, реабілітації, рівень залучення державних ресурсів усе більше поступається тим, які надають доброчинні та релігійні організації, фонди, приватні особи.
19.За для підвищення рівня соціального захисту інвалідів необхідним є:
- встановлення додаткової підтримки та надання коштів на підтримку малозабезпечених родин, у яких виховуються діти-інваліди. Хоча це й потребуватиме додаткових витрат, вони вивільняться через скорочення кількості коштів на утримання інтернатів та дитячих будинків;
- надання коштів на ті статті реабілітаційної програми і в ті установи та заклади (зовсім не обов'язково державні), які забезпечують відповідний рівень навчання, лікування, реабілітації шляхом впровадження механізму кошти йдуть за дитиною, а не дитина туди, куди їх виділено”. Тоді життєздатні програми розвинуться, а непотрібні відімруть. Стару систему сконструйовано так, щоб зручно було керувати, а нова має бути такою, аби дітям стало зручніше жити в суспільстві, щоб враховувалися всі компоненти підтримки, які держава повинна надати соціально незахищеним громадянам;
- створення дієвої системи працевлаштування інвалідів, чому має сприяти розроблення єдиного нормативного акту, який би врегулював, по-перше, права інвалідів у сфері праці, по-друге, порядок працевлаштування інвалідів, а також права і обов'язки роботодавців;
- не тільки вдосконалення системи покарання роботодавців, які не створюють робочі місця для інвалідів, а й запровадження системи стимулювання та заохочення тих підприємств, установ, організацій, які беруть активну участь у працевлаштуванні інвалідів як безпосередньо на робочому місці, так і вдома. До того ж механізм заохочення повинен носити індивідуальний підхід і дещо розрізнятися для державних підприємств, установ, організацій та роботодавців інших форм власності.

Список використаних джерел.
1. Конституція України від 28.06.1996 // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30, с. 141
2. Закон України "Про Державний бюджет України на 2001 рік" // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, N 2-3, ст.10
3. Положення про Міністерство праці та соціальної політики України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 2 листопада 2006 р. N 1543 // Урядовий кур'єр вiд 15.11.2006 - № 215
4. Указ Президента України від 1 грудня 1997 року N 1319/97 // Офіційний вісник України - 1997 р., № 49, стор. 13.
5. Положення про Міністерство праці та соціальної політики України // Офіційний вісник України вiд 15.09.2000 - 2000 р., № 35, стор. 15
6. Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1997, N 24, ст.170.
7. Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, NN 49-51, ст.376
8. Закон України "Про недержавне пенсійне забезпечення" // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 47-48, ст.372
9. Право соціального забезпечення: Навч. посіб. для студ. юрид. спец, вищ. навч. закл. / П. Д. Пилипенко, В. Я. Бурак, С. М. Синчук та ін. / За ред. П. Д. Пилипенка. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. — С. 9
10. Болотіна Η. Право людини на соціальне забезпечення в Україні: проблема термінів і понять // Право України.- 2000.- № 4.- С. 36.].