КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ РЕЖИМУ ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИПРАВНИХ УСТАНОВАХ ТА ТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ

Короткий опис

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1. Кримінально-правова характеристика злочинів, що порушують режим відбування покарання чи режим тримання під вартою 11
1.1. Соціальна зумовленість кримінально-правового захисту режиму відбування покарання чи режиму тримання під вартою 11
1.2. Об’єкт порушень режиму відбування покарання та режиму тримання під вартою 26
1.3. Об’єктивні прояви порушень режиму відбування покарання та режиму тримання під вартою 54
1.4. Суб’єктивна сторона в злочинах, що вчиняються засудженими до обмеження чи позбавлення волі та взятими під варту 104
1.5. Суб’єкт порушень режиму відбування покарання у виправних установах та режиму тримання в попередньому ув’язненні 122
Розділ 2 Спеціальні питання кримінальної відповідальності за порушення режиму відбування покарання чи режиму тримання під вартою 143
2.1. Кваліфікуючі ознаки втечі з місця позбавлення волі або з-під варти 143
2.2. Покарання за порушення режиму в установах кримінально-виконавчої системи 157
2.3. Відмежування злочинів, що порушують режим відбування покарання чи тримання під вартою від суміжних посягань 168
Висновки 178
Список використаних джерел 187

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Конституцією проголошено Україну правовою державою. Відповідно до цього права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка є відповідальною за її здійснення перед людиною. Утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним її обов’язком.
Одним із напрямів такого забезпечення є відповідне до закону відбування покарань у виправних установах та тримання осіб під вартою. Насамперед це стосується забезпечення режиму тримання осіб у зазначених місцях, що досягається різноманітними засобами. Чільне місце серед них посідає кримінально-правовий захист. У цілому режим відбування покарання чи тримання осіб під вартою забезпечує значна кількість кримінально-правових норм. Кримінальний закон забороняє, зокрема, посягання на життя людини, її здоров’я та власність. Проте існує вузьке коло норм Кримінального кодексу України (далі - КК), призначених безпосередньо для правового забезпечення охорони режиму функціонування виправних установ та місць тримання осіб під вартою. Такий кримінально-правовий захист визначено у ст. 390 КК “Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі”, ст. 391 КК “Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи”, ст. 392 КК “Дії, що дезорганізують роботу виправних установ”, ст. 393 КК “Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти”.
Норми про відповідальність за вказані діяння та практика їх застосування вивчалися багатьма вченими. Вагомий внесок у вирішення проблем кримінальної відповідальності за ці посягання зробили М.І. Бажанов, В.Б. Василець, І.С. Власов, В.О. Глушков, В.І. Горобцов, Т.А. Денисова, О.М. Джужа, Т.М. Добровольська, В.І. Єгоров, П.С. Єлізаров, М.І. Загородников, А.М. Зубков, В.Д. Іванов, М.Й. Коржанський, А.М. Лебедєв, М.О. Линенко, А.І. Лукашов, К.В. Мазняк, П.П. Михайленко, А.С. Михлін, М.О. Огурцов, О.М. Павлухін, Ш.С. Рашковська, А.П. Романов, В.К. Сауляк, В.В. Сташис, М.О. Стручков, І.М. Тяжнова, Ю.К. Шевелев та ін.
Однак у працях цих вчених розглядалися або ж у цілому проблеми кримінальної відповідальності за посягання на правосуддя, або ж відповідальності за окремі види протидії функціонуванню виправних установ. Ґрунтовного дослідження кримінально-правового захисту режиму відбування покарання у виправних установах та режиму тримання взятих під варту осіб не проводилося. Саме тому й існує потреба в його дослідженні. Тим більше, що згадані норми в чинному КК мають нові редакції. Отже, виникає необхідність з’ясування їх змісту з метою вироблення науково обґрунтованих пропозицій щодо їх удосконалення та застосування. Зазначене може бути досягнуто лише шляхом комплексного дослідження кримінально-правового захисту режиму відбування покарання та тримання осіб під вартою як в Україні, так і за кордоном.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана на кафедрі теорії кримінального права Національної академії внутрішніх справ України в межах досліджень кафедральної теми “Проблеми вдосконалення кримінального законодавства України”. Обраний напрям дослідження відповідає Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001 – 2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 25 грудня 2000 р. №1376.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є аналіз проблем кримінально-правового захисту режиму відбування покарання у виправних установах та режиму тримання під вартою в частині забезпечення від ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі; злісної непокори вимогам адміністрації виправної установи; дій, що дезорганізують роботу виправних установ; втечі з місця позбавлення волі або з-під варти, та на основі цього створення науково обґрунтованих пропозицій щодо його застосування та вдосконалення.
Завданнями дослідження, які сформульовані відповідно до мети, є:
- обґрунтування соціальної обумовленості кримінально-правового захисту режиму відбування покарання у виправних установах та режиму тримання під вартою;
- з’ясування змісту об’єкта посягання досліджуваної групи злочинів;
- розкриття об’єктивних проявів ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі; злісної непокори вимогам адміністрації виправної установи; дій, що дезорганізують роботу виправних установ; втечі з місця позбавлення волі або з-під варти;
- визначення суб’єктивної сторони вчинюваних діянь;
- характеристика суб’єкта досліджуваних злочинів;
- аналіз покарання за вчинені посягання;
- формулювання науково аргументованих пропозицій щодо застосування та вдосконалення кримінально-правового захисту режиму відбування покарання у виправних установах і режиму тримання під вартою.
Об’єктом дослідження є кримінально-правовий захист режиму відбування покарання у виправних установах та режим тримання під вартою.
Предметом дослідження є норми чинного КК, в яких передбачена відповідальність за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі; злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи; дії, що дезорганізують роботу виправних установ; втечу з місця позбавлення волі або з-під варти, аналогічні норми кримінального законодавства зарубіжних країн, положення міжнародно-правових актів та науково-теоретичні розробки щодо досліджуваної проблеми, судова практика.
Методи дослідження. При написанні дисертації використано різні наукові методи з урахуванням поставленої мети і завдань та предмета дослідження. Діалектичний метод пізнання соціально-правових явищ, згідно з яким досліджувані явища вивчаються в єдності їх фактичної суті та юридичної форми, що дозволило розглянути норми про відповідальність за порушення режиму відбування покарання у виправних установах та режиму тримання під вартою в його постійному розвитку, виявити причинну обумовленість такого розвитку. Порівняльно-правовий – дозволив порівняти норми про відповідальність за порушення режиму відбування покарання у виправних установах та режиму тримання під вартою за КК України й кримінальним законодавством інших країн. Історико-правовий – при дослідженні етапів розвитку законодавства про кримінальну відповідальність за порушення режиму відбування покарання у виправних установах та режиму тримання під вартою. Системно-структурний – при вивченні об’єктивних та суб’єктивних ознак досліджуваних складів злочинів з точки зору з’ясування змісту і вдосконалення чинного законодавства. Статистичний – при використанні статистичних даних та узагальненні судової практики про порушення режиму відбування покарання у виправних установах і режиму тримання під вартою.
Теоретичною основою дисертації стали праці вчених із загальної теорії права, роботи сучасних криміналістів і минулого. У порівняльно-правовому плані досліджено кримінальне законодавство України, Голландії, Казахстану, Польщі, Російської Федерації, США, Туркменистану, ФРН, Швейцарії та інших країн. Здійснено аналіз постанов Пленуму Верховного Суду України.
Нормативною базою роботи є Конституція України, Кримінальний кодекс України, Виправно-трудовий кодекс України, Кримінально-процесуальний кодекс України, документи Державного департаменту з питань виконання покарань щодо організації виконання покарань та забезпечення тримання під вартою, міжнародно-правові акти щодо забезпечення прав і свобод людини. Здійснено аналіз також проектів Кримінально-виконавчого та Кримінально-процесуальних кодексів.
Емпіричну базу дослідження склали матеріали 412 кримінальних справ, розглянутих судами України, статистичні звіти Міністерства юстиції та МВС України.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим комплексним монографічним дослідженням проблеми кримінально-правового захисту режиму відбування покарання у виправних установах та режиму тримання під вартою в частині забезпечення від ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі; злісної непокори вимогам адміністрації виправної установи; дій, що дезорганізують роботу виправних установ; втечі з місця позбавлення волі або з-під варти. В роботі запропоновано низку нових наукових положень та висновків, які й виносяться на захист.
1. Обґрунтовано, що кримінально-правовий захист режиму відбування покарання у виправних установах та режиму тримання під вартою зумовлено кримінологічним, нормативно-організаційним, історичним та міжнародним чинниками.
2. Зроблено висновок, що основним безпосереднім об’єктом вищезазначених злочинів є режим відбування покарання у виправних установах та режим тримання під вартою, тобто комплекс заходів, передбачених кримінально-виконавчим законодавством, спрямованих на досягнення мети покарання та тримання осіб під вартою. Додатковим безпосереднім об’єктом згаданих злочинів є здоров’я, тілесна недоторканність, воля, безпека потерпілих.
Доказано, що вчинення злочинів досліджуваної групи можливе лише за умови, що особа відбуває покарання у виправних установах або перебуває під вартою на підставі законного судового рішення.
3. Констатовано, що місце і час вчинення зазначених вище злочинів є обов’язковими ознаками їх об’єктивної сторони.
4. Неповернення засудженого до місця відбування покарання як злочин, передбачений ст. 390 КК, запропоновано визнавати за умови, що особа, якій дозволено короткочасний виїзд, не повернулася до місця відбування покарання понад три доби після зазначеного строку.
5. На відміну від існуючої судової практики запропоновано, що притягненню особи до кримінальної відповідальності за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи (ст. 391 КК) повинно передувати застосування до засудженого всього комплексу заходів, передбачених кримінально-виконавчим законодавством.
6. На відміну від чинного кримінально-правового захисту, аргументовано необхідність у межах відповідальності за дезорганізацію роботи виправних установ передбачити відповідальність за напад на персонал виправної установи, а не лише адміністрації; тероризування саме засуджених, які стали на шлях виправлення. Крім того, в контексті диспозиції ст. 392 КК аргументовано нове тлумачення понять “організація з метою тероризування засуджених або нападу на адміністрацію організованої групи” та “активна участь в організованій групі”. Запропоновано нові підходи до кваліфікації дій винних осіб у посяганні на життя, заподіянні тілесних ушкоджень представникам адміністрації виправної установи та іншим особам.
7. Доведено, що втеча з місця позбавлення волі або з-під варти може бути вчинена особою як шляхом активної, так і пасивної поведінки. На відміну від існуючого кримінально-процесуального положення про неврахування часу ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами справи при обчисленні строку тримання під вартою, запропоновано цей час вважати додатковим до строку тримання під вартою, що дозволить поширити дію ст. 393 КК на випадки втечі в зазначений період. У цьому зв’язку запропоновано зміни до ст. 156 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК).
8. Аргументовано, що вчинити злочини досліджуваної групи особа може тільки з прямим умислом. Мотиви та мета при цьому можуть бути різними. При організації організованої групи ставиться мета тероризування засуджених або нападу на адміністрацію. Тому мета в цьому випадку є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони.
Суб’єктами злочинів, що досліджуються, є фізичні осудні особи, які досягли встановленого законом віку, з якого настає кримінальна відповідальність, і які на законних підставах відбувають покарання у виправних установах чи утримуються під вартою. Причому така особа на підставі рішення комісії установи виконання покарань прийнята до цієї установи, що оформляється наказом начальника установи.
Запропоновано визнавати суб’єктами злісної непокори вимогам адміністрації виправної установи засуджених до позбавлення волі, які залишені для роботи по господарському обслуговуванню в слідчому ізоляторі.
Обґрунтовано потребу з відповідними пропозиціями законодавчих змін визнання суб’єктами втечі з-під варти осіб, затриманих у кримінально-процесуальному порядку.
9. Доведено, що встановлені за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі (ст. 390 КК) санкції є надто суворими й запропоновано їх пом’якшення.
10. Аргументовано потребу встановити відповідальність за діяння, передбачені в досліджуваній групі злочинів, в одній статті КК і запропоновано її редакцію.
11. Доказано необхідність внесення низки змін до постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про злочини, пов’язані з порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі” від 26 березня 1993 р. № 2 щодо кваліфікації досліджуваних злочинів.
Практичне значення одержаних результатів полягає:
а) у науково-дослідницькій роботі – основні положення дисертації можуть бути використані для подальшого вивчення проблем кримінально-правового захисту правосуддя та діяльності виправних установ;
б) у правотворчій діяльності – висновки і рекомендації дослідження частково враховані при доопрацюванні нового КК; вони можуть бути використані для вдосконалення КПК України в частині встановлення строків тримання особи під вартою; Закону України “Про міліцію” в частині стосовно умов і підстав застосування вогнепальної зброї;
в) у правозастосуванні – вироблені в ході дослідження пропозиції спрямовані на вдосконалення положень постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про злочини, пов’язані з порушенням режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі” від 26 березня 1993 р. № 2 та можуть бути використані при кваліфікації досліджуваної групи злочинів;
г) у навчальному процесі – матеріали дисертації можуть бути використані при вивченні відповідних тем Особливої частини. Крім того, при підготовці підручника з Особливої частини кримінального права, навчальної програми, лекцій, при проведенні науково-дослідної роботи студентів, курсантів і слухачів.
Особистий внесок здобувача. Положення, які виносяться на захист, розроблені автором особисто. Деякі положення висвітлено вперше, інші – з урахуванням досягнень кримінально-правової науки. Особистий внесок автора в наукових працях, опублікованих у співавторстві, становить 50 % власних теоретичних розробок.
Апробація результатів дисертації. Результати дослідження у виді пропозицій щодо вдосконалення кримінально-правового захисту режиму відбування покарання у виправних установах та режиму тримання під вартою було направлено до Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності й частково враховано при доопрацюванні Проекту КК; їх було оприлюднено на міжнародному семінарі, республіканських конференціях, що проводилися у містах Харкові (2000 р.), Дніпропетровську (2000 р.), Києві (2001 р.).
Висновки дисертації використовуються при проведенні занять з кримінального права в Національній академії внутрішніх справ України та Одеському інституті внутрішніх справ України.
Публікації. Основні положення та висновки, сформульовані в дисертації, викладені автором у шести публікаціях у фахових виданнях.
Структура дисертації обумовлена її метою і поставленими завданнями. Вона складається зі вступу, двох розділів, які містять вісім підрозділів, висновку та списку використаної літератури в кількості 177 джерел. Основний текст дисертації становить 186 сторінок, загальний обсяг роботи – 201 сторінка.

Список літератури

ВИСНОВКИ

На підставі викладеного, констатуємо наступне.
І. Необхідність кримінально-правового захисту режиму відбування покарання у виправних установах та режиму тримання під вартою зумовлюється низкою чинників: кримінологічним, нормативно-організаційним, історичним, міжнародним.
Кримінологічний чинник зумовленості захисту режиму відбування покарання у виправних установах та режиму під вартою своїм змістом має складну криміногенну обстановку в країні, в т.ч. і в кримінально-виконавчих установах, місцях попереднього ув’язнення, поширеність злочинів, спрямованих проти режиму функціонування виправних установ та місць попереднього ув’язнення.
Нормативно-організаційний чинник означає, що наявність в КК заборон, передбачених ст.ст. 390, 391, 392, 393 ґрунтується на положеннях Конституції України щодо організації функціонування державних структур, інших нормативно-правових актів.
Історичний чинник показує, що існує історична традиція забезпечення кримінально-правовим захистом режиму відбування покарання у виправних установах чи тримання в місцях попереднього ув’язнення.
Міжнародний чинник свідчить про те, що кримінальні кодекси зарубіжних країн також містять заборони порушень режиму відбування покарання у виді позбавлення та обмеження волі, арешту та режиму тримання в місцях попереднього ув’язнення. Крім того, існування в КК України статей 390, 391, 392, 393 базується на положеннях міжнародно-правових актів ООН, Ради Європи щодо прав і свобод людини.
2. Вчиняючи ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі чи позбавлення волі, злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи, дії, що дезорганізують роботу виправних установ, втечу з місця позбавлення волі або з-під варти, суб’єкт злочину, насамперед, порушує режим відбування покарання у виправних установах та режим тримання під вартою, що і слід визнавати основним об’єктом злочину.
Режим відбування покарання у виправних установах та режим тримання під вартою – це комплекс заходів, передбачених кримінально-виконавчим законодавством, спрямованих на досягнення мети покарання або мети тримання під вартою. Одночасно з цим при вчиненні передбачених статтями 392, 393 КК злочинів пошкоджуються чи ставляться під загрозу пошкодження інші об’єкти – здоров’я, тілесна недоторканність, воля, безпека (додаткові об’єкти).
Вчинення нападу на адміністрацію виправної установи відбувається шляхом безпосереднього впливу на осіб, які забезпечують режим відбування покарання у виді обмеження волі чи позбавлення волі. Таким чином, потерпілими можуть бути як представники адміністрації виправної установи, інші атестовані співробітники, так і обслуговуючий персонал, наприклад, майстри, педагоги. Тому пропонується передбачити відповідальність за напад на представника персоналу виправної установи.
Злочини, передбачені статтями 390, 391, 392, 393 КК, будуть визнаватися такими, коли особа, яка їх вчиняє, правомірно відбуває покарання у виправних установах чи правомірно перебуває в попередньому ув'язненні, а персонал виправних установ або місць попереднього ув'язнення діє в рамках встановлених повноважень.
3. Щодо об'єктивної сторони досліджуваних злочинів.
3.1. Щодо ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі чи позбавлення волі. Дотримання законності при вирішенні питання відповідальності за ст. 390 КК вимагає чіткого окреслення об’єктивної сторони цього злочину. У цьому зв'язку пропонується реформувати її диспозицію. Неповернення засудженого до виправної установи як злочин, передбачений ст. 390 КК, пропонується визнавати за умови, що особа, якій дозволено короткочасний виїзд, не повернулася до місця відбування покарання понад три доби після зазначеного строку.
3.2. Щодо об’єктивної сторони злісної непокори вимогам адміністрації виправної установи (ст. 391 КК). Вважаємо, що зміст цієї непокори слід розкривати не лише як відкриту відмову засудженого від виконання, конкретних законних вимог представника адміністрації. Слід враховувати, що вимоги мають бути наполегливими, неодноразово повтореними. І вказівкою на це необхідно доповнити постанову № 2 Пленуму Верховного Суду України від 26.03.1993 р.
Разом з тим зі згаданої постанови слід вилучити положення, що інша протидія адміністрації у здійсненні її функцій буде розцінюватися як передбачений ст. 391 КК злочин, за наявності необхідних ознак злісної непокори.
Притягненню особи до кримінальної відповідальності за ст. 391 КК повинно передувати застосування до засудженого всього комплексу заходів, передбачених виправним законодавством. За наявності підстав застосування до особи ст. 391 КК заборонити застосування до такої особи заходи, передбачені кримінально-виконавчим законодавством.
3.3. Розкриваючи об’єктивну сторону нападу на адміністрацію виправної установи, вказано на непослідовність роз’яснення Пленумом Верховного Суду України в постанові № 2 від 26.03.1993 р. змісту цього нападу. Обґрунтовано, що напад на адміністрацію, поєднаний із посяганням на життя, заподіянням потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 392 та ст. 348 чи ч. 3, 4 ст. 345 КК. Як напад на адміністрацію буде і вчинення насильницького опору потерпілому. Коли потерпілим буде представник персоналу виправної установи (не працівник правоохоронного органу), то вчинене охоплюватиметься статтями 392; п. 8 ч. 2 ст. 115 чи ч. 2 ст. 121 КК.
Напад на адміністрацію включає в себе як застосування до потерпілого фізичного насильства, так і погрози його застосування. Фізичний або психічний вплив на потерпілого буде визнаватися, коли такі дії вчинені під час виконання потерпілим службових обов’язків, до чи після такого виконання. Причому за умови, що діяльність потерпілого є законною.
Зважаючи, що тероризування засуджених може відбуватися і на ґрунті особистих стосунків, це повинно розцінюватися як злочин проти особи. В рамках дій, що дезорганізують роботу виправної установи, запропоновано передбачити відповідальність саме за тероризування засуджених, які стали на шлях виправлення. Це узгоджується із місцем статті в КК.
Аргументовано, що відповідальність за організацію з метою тероризування у виправних установах засуджених, або нападу на адміністрацію організованою групою передбачена як за сам процес, і за факт її утворення.
Активна участь у організованій групі передбачає вчинення будь-яких проявів членами цієї групи, крім вже зазначених в диспозиції ст. 392 КК.
Вчинення дій, що дезорганізують роботу виправних установ, пов’язується із місцем вчинення цього злочину та часом відбування покарання. Таким місцем слід визнавати те, де може перебувати засуджений під час відбування покарання чи в зв’язку з ним. Тому місце вчинення дій, що дезорганізують роботу виправних установ не потрібно обмежувати лише територією виправної установи. Час же вчинення цього злочину обмежується рамками строку покарання, визначеного у вироку.
3.4. Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти вчиняється шляхом активної поведінки. Однак не виключається і втеча, яка здійснюється пасивно. Початковий момент закінчення злочину визнається тоді, коли особа залишила місце відбування покарання чи перебування в попередньому ув’язненні і може розпоряджатися собою на власний розсуд.
Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти є тривалим злочином. Цей стан триває доти, доки в рамках строку давності притягнення до кримінальної відповідальності особу не затримають чи вона сама не прийме рішення здатися і не здійснить свого наміру.
Втеча особи з місця позбавлення волі або з-під варти як передбачений ст. 393 КК злочин, можлива лише в період відбування нею покарання чи перебування в попередньому ув’язненні. В КПК (ч. 6 ст. 156) термін строку тримання особи під вартою як запобіжного заходу однозначно не вирішено. Час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи не враховується при обчисленні строку тримання під вартою. З метою ефективної дії ст. 393 КК пропонується ч. 6 ст. 156 КПК викласти в такій редакції: “Час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи є додатковим до строку тримання обвинуваченого під вартою і визначається згаданими вище особами за погодженням із слідчим, з урахуванням обсягу кримінальної справи”.
4. Порушуючи режим відбування покарання у виправній установі чи режим тримання під вартою, суб’єкт усвідомлює суспільну небезпеку своїх діянь та їх протиправність. Це твердження базується на знанні засудженим чи ув’язненим правових підстав перебування у виправних установах чи установах попереднього ув'язнення та правил перебування в цих установах.
Вчиняючи злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи, суб’єкт не завжди усвідомлює, що вчинюване ним нове порушення режиму відбування покарання після застосування до нього таких заходів дисциплінарного впливу як переведення до приміщення камерного типу (одиночну камеру) або переведення на більш суворий режим відбування покарання, є злочином. Це пояснюється тим, що до таких засуджених, як про це свідчить практика, можуть застосовуватися заходи у відповідності до кримінально-виконавчого законодавства. З метою уникнення можливості об’єктивного ставлення в вину, пропонуємо застосовувати ст. 391 КК за злісне порушення режиму відбування покарання лише після того, як будуть вичерпані заходи реагування щодо таких засуджених, передбачені кримінально-виконавчим законодавством.
Особа, яка засуджена до позбавлення волі, обмеження волі, арешту чи взята під варту і якій роз’яснено правила її поведінки, порушуючи їх бажає чинити саме так. Тобто злочини досліджуваної групи вчинюватися можуть тільки з прямим умислом.
Мотиви і мета при вчиненні досліджуваних злочинів можуть бути різними. При організації організованої групи ставиться мета тероризування засуджених, або нападу на адміністрацію. Тому мета в цьому випадку є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони.
5. Суб’єктами передбачених статтями 390, 391, 392, 393 КК злочинів є фізичні осудні особи, які досягли віку, з якого наступає кримінальна відповідальність і які відбувають покарання у виправних установах чи утримуються під вартою, тобто це спеціальні суб’єкти.
Особою, які відбуває покарання і яка може бути суб’єктом зазначених злочинів, визнається така, котра вчинила злочин і щодо якої вирок про застосування заходів виправного впливу набрав законної сили, і ця особа перебуває у виправній установі на підставі рішення комісії виправної установи, що оформляється наказом начальника колонії, про прийом засудженого до цієї установи.
Суб’єктами ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі чи позбавлення волі (ст. 390 КК) можуть бути лише: 1) засуджені до обмеження волі (ч. 1); засуджені до обмеження волі, яким дозволено короткочасні виїзди (ч. 2); засуджені до позбавлення волі, яким дозволено короткочасні виїзди (ч. 3).
Суб’єктами злісної непокори вимогам адміністрації виправної установи можуть бути особи, які відбувають покарання у виді позбавлення волі та у виді обмеження волі, які мають стягнення у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або були переведені на більш суворий режим відбування покарання і протягом року після звільнення знову вчинили злісну непокору вимогам адміністрації чи іншу протидію. Засуджені, які відбувають покарання в колонії максимального рівня безпеки, виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, у виховних колоніях, а також вагітні жінки, жінки які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, інваліди першої групи, суб’єктами цього злочину не визнаються.
Автором запропоновано визнавати суб’єктами злісної непокори вимогам адміністрації виправної установи засуджених до позбавлення волі, які залишені для роботи з господарського обслуговування в слідчому ізоляторі.
Не визнаються суб’єктами, передбаченими статтями 390, 391, 392, 393 КК, і військовослужбовці строкової служби, відносно яких застосовано покарання в виді направлення до дисциплінарного батальйону.
Суб’єктами втечі з-під варти слід визнавати осіб, стосовно яких запобіжним заходом законно обрано взяття під варту. Особи, затримані у порядку, передбаченому ст. 106, 115 КПК, не визнаються суб’єктами втечі з-під варти. Цей прорахунок належить усунути шляхом вказівки в диспозиції ст. 393 КК на втечу таких осіб.
6. Вчинення втечі з місця позбавлення волі або з-під варти за попереднім змовою групою осіб матиме місце там, де дві чи більше особи, вчиняючи цей злочин, домовились про спільні дії до моменту вчинення втечі.
Для кваліфікації втечі з місця позбавлення волі або з-під варти, поєднаної із заволодінням зброєю, не має значення, коли особа заволоділа зброєю - на стадії готування чи в ході замаху на злочин.
Під використанням зброї при втечі належить розуміти застосування її чи погрозі такого застосування за призначенням.
7. Санкції за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі (ст. 390 КК) є надто суворими. Обґрунтована потреба їх пом’якшення.
8. Зважаючи на те, що ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі чи позбавлення волі; злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи; тероризування засуджених, які стали на шлях виправлення, напад на адміністрацію виправної установи, організація з цією метою організованої групи або активна участь у ній; втеча з місця позбавлення волі або з-під варти фактично є дезорганізацією роботи виправної установи чи місць тримання під вартою. У цьому зв’язку пропонуємо відповідальність за такі діяння передбачити в одній статті – “Дезорганізація роботи виправних установ або місць тримання під вартою”.
Як результат дослідження пропонуємо таку нову редакцію норми про відповідальність за посягання на режим відбування покарання.
Стаття ... Дезорганізація роботи виправних установ або місць тримання під вартою.
1. Тероризування у виправних установах засуджених, які стали на шлях виправлення, або напад на представника персоналу виправної установи, а також організація з цією метою організованої групи або активна участь у такій групі, вчинені особами, які відбувають покарання у виді позбавлення волі чи у виді обмеження волі, –
караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.
2. Втеча засудженого, який відбуває покарання у виді позбавлення волі або арешту, а також заарештованого чи затриманого з місця, визначеного для їх перебування, –
карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.
3. Дії, передбачені ч. 2 цієї статті, якщо вони вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або способом, небезпечним для життя чи здоров’я іншої особи, або поєднані із заволодінням зброєю чи з її використанням, або із застосуванням насильства чи погрозою його застосування, або шляхом підкопу, а також з пошкодженням інженерно-технічних засобів охорони, –
караються позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.
4. Злісна непокора чи інша протидія адміністрації виправної установи у здійсненні її функцій, вчинена засудженим до обмеження волі чи позбавлення волі протягом року з дня відбуття ним стягнення у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) чи переведення на більш суворий режим відбування покарання, –
карається позбавленням волі на строк до трьох років.
5. Самовільне залишення місця обмеження волі або злісне ухилення від робіт, або систематичне порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання, вчинені особою, засудженою до обмеження волі, або неповернення без поважних причин засудженого до обмеження волі чи позбавлення волі, якому дозволено короткочасний виїзд, до місця відбування покарання після трьох діб після закінчення визначеного строку, –
карається позбавленням волі на строк до одного року.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Виправно-трудовий кодекс України. – К.: Істина, 2001. – 416 с.
2. Документ Копенгагенского совещания Конференций по человеческого измерения ОБСЄ 29 июня 1990 г. // Куинн Фредерик. Права человека и ты: Основные документы Организации по безопасности и сотрудничеству в Европе о правах человека. – Варшава: Изд-во ОБСЕ/БДИПГ, 1999. – С. 79.
3. Документ Московского совещания Конференции из человеческого измерения ОБСЄ 3 октября 1991 г. // Куинн Фредерик. Права человека и ты: Основные документы Организации по безопасности и сотрудничеству в Европе о правах человека. – Изд-во ОБСЕ/БДИПГ, Варшава, Польша, 1999. – С. 101.
4. Европейская Конвенция о защите прав человека и основных свобод, 1950 г., с протоколами. Рим, 4 ноября 1950 г., вступила в силу 3 сентября 1953 г. // Куинн Фредерик. Права человека и ты: Основные документы Организации по безопасности и сотрудничеству в Европе о правах человека. – Изд-во ОБСЕ/БДИПГ, Варшава, Польша, 1999. – С.127.
5. Інструкція з організації нагляду за засудженими, які відбувають покарання у виправно-трудових колоніях: затверджена наказом МВС України від 29.12.1997 р. № 908. Погоджена з Генеральною прокуратурою України. – К.: МВС України, 1998. – С. 72.
6. Кодексы Польши. Уголовный кодекс. Уголовно-процессуальный кодекс (выдержки). Уголовно-исполнительный кодекс. – М., 1998. – С. 384.
7. Кодекс України про Адміністративні правопорушення. – К.: Атіка, 2001. – 192 с.
8. Конституція України. – К., 1996.
9. Кримінальний кодекс України: Проект. Розроблений робочою групою Кабінету Міністрів України. – К., 1997.
10. Кримінальний кодекс України: Проект. Розроблений робочою групою Комісії Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби із злочинністю. – К., 1993. – 181 с.
11. Кримінально-процесуальний кодекс України. К.,Істина. – 2001. – 416 с.
12. Кримінальне право і законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій. /За ред. М.Й. Коржанського. – К.: Атіка. 2001. – 432 с.
13. Науковий коментар Кримінального кодексу України / Проф. Коржанський М.Й. – К.: Атіка, Академія, Ельга, 2001. – 656 с.
14. Науково-практичний коментар до кримінального кодексу України. – 6-те вид. допов. – К.: А.С.К. 2000. – С. 1120.
15. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. /За ред. М.І.Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2001 – 1104 с.
16. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. /Під загальною ред. Потебенько М.О., Гончаренко В.Г. – К.: Форум, 2001.
17. Парижская Хартия для новой Европы, принятая совещанием ОБСЄ 21 ноября 1990 г. // Куинн Фредерик. Права человека и ты: Основные документы Организации по безопасности и сотрудничеству в Европе о правах человека. – Изд-во ОБСЕ/БДИПГ, Варшава, Польша, 1999. – С. 96.
18. Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України: Затверджено Указом Президента. України від 5 квітня 1994 р. № 139/94.
19. Постанова № 1 “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини” від 1 квітня 1994 р.
20. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1998. – № 11. – С. 257 – 266.
21. Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ. – К., 2000. – 85 с.
22. Правила выполнения наказания лишения свободы. – Варшава, 1994. – С. 69.
23. Практика судів України в кримінальних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1993. - №4. – 350 с.
24. Про внесення доповнень в Кримінальний кодекс УРСР: Указ Президії Верховної Ради УРСР від 23 вересня 1983 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1983. - № 40. – Ст. 807.
25. Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів Української РСР: Указ Президії Верховної Ради УРСР від 29 лютого 1984 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – № 11. – Ст. 203.
26. Про внесення змін і доповнень до законодавчих актів України щодо врегулювання деяких питань, пов’язаних з умовами відбування покарання засудженими: Закон України від 27 липня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 37. – Ст. 342.
27. Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу УРСР: Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 5 квітня 1977 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1977. - № 14. - Ст. 128.
28. Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу УРСР: Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 12 січня 1983 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1983. - № 4. - Ст. 50.
29. Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінального процесуального кодексів Української РСР, Кодексу про адміністративні правопорушення та Митного кодексу України: Закон України від 17 червня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 35. – Ст. 511.
30. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. // Збірник нормативних актів України з питань правопорядку. – К., 1996.
31. Про оперативно-службову діяльність органів внутрішніх справ України у 1999 році: Звіт МВС України перед українським народом (схвалено Колегією МВС України від 16.12.1999 року) // Міліція України. – 2000. – № 1.
32. Про оперативно-службову діяльність органів внутрішніх справ України у 2000 році: Звіт МВС України перед українським народом // Іменем закону. - 2001. – № 4.
33. Про попереднє ув'язнення: Закон України від 30.06.93 р. // Збірник нормативних актів України з питань правопорядку. – К.: МВС України, 1993. – С. 173 – 187.
34. Про судову практику в справах про бандитизм: постанова №9 Пленуму Верховного Суду України від 7 липня 1995р. //
35. Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності: постанова № 12 Пленуму Верховного суду України від 25 грудня 1992 року // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1963 - 1997 роки). – Сімферополь: Таврія, 1998. – С. 208 – 209.
36. Про судову практику в справах про розкрадання, виготовлення, зберігання та інші незаконні діяння зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами: постанова №6 Пленуму Верховного Суду України від 8 липня
37. Рекомендация Комитета Министров Государств - членов Совета Европы о держании под стражей к судебному разбирательству от 27 июня 1980 г. // Куинн Фредерик. Права человека и ты: Основные документы Организации по безопасности и сотрудничеству в Европе о правах человека. – Изд-во ОБСЕ/БДИПГ, Варшава, Польша, 1999. - С. 139 – 140.
38. Рекомендация Комитета Министров - членов Совета Европы о Европейское пенитенциарных правилах от 12 февраля 1987 г. // Куинн Фредерик. Права человека и ты: Основные документы Организации по безопасности и сотрудничеству в Европе о правах человека. – Изд-во ОБСЕ/БДИПГ, Варшава, Польша, 1999. С. 142.
39. Российское законодательство Х – ХХ веков. В 9 томах. – Т.3 – Акты земских соборов. – М.: Юрид. лит., 1985. – 512 с.
40. Российское законодательство Х – ХХ веков В 9 томах. – Т. 6. Законодательство первой половины ХІХ века. – М.: Юрид. лит., 1988. – 432 с.
41. Русское законодательство Х – ХХ веков. В 9 томах. – Т. 9. Законодательство эпохи буржуазно-демократической революции. – М.: Юрид. лит., 1994. – 352 с.
42. Статут патрульно-постової служби міліції України. – К.: МВС України, 1995. – С. 101 – 103.
43. СУ РСФСР. – 1924. № 79. – Ст. 786.
44. Уголовный кодекс Украины. Комментарий: Под ред. Ю.А. Кармазина и Е.Л. Стрельцова. – Харьков, ООО, “ Одиссей ”. 2001. – 960с.
45. Уголовное законодательство зарубежных государств (Англия, США, Франция, Германия, Япония): Сборник законодательных материалов под ред. И.Д. Козочкина. – М.: Зерцало, 1998. – С. 52 – 186.
46. Уголовное законодательство зарубежных стран: Сборник законодательних материалов. -М.: Зерцало, 1998.
47. Уголовное право США: Сборник нормативных актов. – М.: УДН, 1986. – С.160.
48. Уголовно-исполнительный кодекс Республики Польша // Кодексы Польши: Уголовный кодекс. Уголовно-процессуальный кодекс (выдержки). Уголовно-исполнительный кодекс. – М., 1998.
49. Federal Criminal Code and Rules. – St. Paul, Minn., West Pablishing Co., 1997. – P. 552 – 555.
50. Уголовный кодекс Голландии. - М.: Юрид. центр Пресс, 2000. – 253 с.
51. Уголовный кодекс Испании. – М.: Зерцало, 1998.
52. Уголовный кодекс Казахстана. – Алматы: Юрист, 1999. – 140 с.
53. Уголовный кодекс Республики Беларусь. – Мн.: Амалфея, 2001. – 320 с.
54. Уголовный кодекс Республики Польша // Кодексы Польши: Уголовный кодекс. Уголовно-процессуальный кодекс (выдержки). Уголовно-исполнительный кодекс. – М., 1998.
55. Уголовный кодекс Российской Федерации // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1996. - № 25. – Ст. 2954.
56. Уголовный кодекс РСФСР 1922 года // Сборник материалов по истории социалистического уголовного законодательства. – 1917 – 1938 гг. – М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1938.
57. Уголовный кодекс РСФСР 1926 года // Сборник материалов по истории социалистического уголовного законодательства. – 1917 – 1938 гг.
58. Уголовный кодекс Туркменистана. – Ашхабад: Туркменистан, 1997.
59. Уголовный кодекс Украинской ССР. – К.: Политиздат Украины, 1987. – С. 630 – 631;
60. Уголовный кодекс Украинской ССР: Науч. практ. коммент. – К.: Политиздат Украины, 1987. – С. 292.
61. Уголовный кодекс Украины: Научно-практический коментарий. – К.: Правові джерела, 1998. – С. 726 – 730;
62. Уголовный кодекс Франции // Уголовное законодательство зарубежных стран: Сборник законодательных материалов. – М.: Зерцало, 1998. – С. 193 – 236.
63. Уголовный кодекс ФРГ. – М.: Зерцало, 2000.
64. Уголовный кодекс Швейцарии. – М.: Зерцало, 2000. – 138 с.
65. Узагальнення Верховним Судом України судової практики про злісну непокору вимогам адміністрації виправно-трудової установи за 1991 рік.
66. Амнистия по ошибке // Аргументы и факты. – 1999. - № 40. – 9 октября.
67. Аналіз нападів на посадових осіб і працівників тюремної служби Польської Республіки в 1997 році.
68. Архів приморського районного суду м. Одеси за 1999 рік.
69. Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. – Днепропетровск: Пороги, 1992. – С.134.
70. Борисов В.И. Основные проблемы охраны безопасности производства в уголовном законодательстве Украины. Автореф. дис… докт. юрид. наук. – Харьков. – 44 с.
71. Борьба с преступностью в УССР. Т.1. 1917 – 1925 гг. / Автор очерка и составитель документов профессор П.П. Михайленко. - К.: ВШ МООП УССР, 1966. – 832 с.
72. Борьба с преступностью в УССР. Т.2 1926 – 1967 гг. / Автор очерка и составитель документов профессор П.П. Михайленко. – К.: ВШ МООП УССР, 1967. – 952 с.
73. Василець В. Б. Правові та кримінологічні проблеми втеч із виправно-трудових установ. – Автор. дис… канд. юрид. наук. – К.: УАВД. – 20 с.
74. Власов И.С. Об объекте преступлений против правосудия // Ученые записки ВНИИСЗ. – Вып. 1(18). – М., 1964. – С. 95 – 96.
75. Власов И.С., Тяжкова И.М. Ответственность за преступления против правосудия. – М.: Юрид. лит., 1968.
76. Волженкин Б.В. Уголовная ответственность юридических лиц. – СПБ., 1998.
77. Волков Б.С. Мотив и квалификация преступлений. – Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1968. - С. 21.
78. Волков Б.С. Мотивы преступлений. Уголовно-правовое и социально-психологическое исследование. – Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1982.
79. Волков Б.С. Проблема воли и уголовная ответственность. – Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1965.
80. Гаврыш С.Б. Уголовно-правовая охрана природной среды: проблемы теории и развитие законодательства. – Xарьков: Основа, 1994.
81. Глистин В.К. Проблема уголовно-правовой охраны общественных отношений. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1979.
82. Гом’єн Д. Короткий путівник Європейською Конвенцією з прав людини. – Львів: Кальварія, 2000.
83. Горобцов В.И. Об уголовной ответственности за злостное неповиновение требованиям администрации ИТУ // Проблемы совершенствования уголовного законодательства на современном этапе: Межвуз. сборн. науч. трудов. – Свердловск: Свердловский юридический институт, 1985. – С. 72 - 80.
84. Гуторова Н.А. Соучастие в преступлении по уголовному праву Украины: учебное пособие. - Харьков: ООО "Рубикон-П", 1997.
85. Гуторова Н.А. Уголовное право Украины. Особенная часть. Конспект лекцій: учебное пособие. – Харьков, 1999.
86. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности: Пер. с фр. В. А. Туманова. – М.: Междунар. отнош., 1999. – 400 с.
87. Дагель П.С. Проблемы вины в советском уголовном праве // Ученые записки ДВГУ. - Вып.21. - Изд-во ДВГУ, 1968. – С. 153 - 163;
88. Дагель П.С., Котов Д.П. Субъективная сторона преступления и ее установление. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1975.
89. Дагель П.С., Михеев Р.И. Теоретические основы установления вины: Учеб.пособие. - Владивосток: Изд-во ДВГУ, 1975.
90. Джужа А. Н. Борьба с действиями, дезорганизующими работу исправительно-трудовых учреждений (уголовно-правовой и криминологические аспекты): Учебное пособие. – К.: КВШ МВД СССР, 1988. – 88 с.
91. Добровольская Т.Н. Понятие советского социалистического правосудия // Ученые записки ВИЮН. – Вып. 4. – М., 1963. – С. 23.
92. Дубовец П.А. Ответственность за телесные повреждения по советскому уголовному праву. – М.: Юрид. лит., 1964.
93. Дьяков С.В., Игнатьев А.А., Карпушин М.П. Ответственность за государственные преступления. – М.: Юрид. лит., 1988. – С.103.
94. Егоров В.И. Уголовная ответственность за побег из места заключения или из-под стражи: Учебн. пособие. – Рязань: Рязанская высшая школа МВД СССР, 1984. – С. 36.
95. Еженедельник советской юстиции. – 1924. - №35 – 36.
96. Елизаров П.С. Ответственность за посягательства на жизнь. Здоровье и достоинство работников милиции и народных дружинников. – К.: НИ и РИО КВШ МВД СССР, 1973.
97. Еще раз о возможности установления уголовной ответственности за систематические злостные нарушения режима отбывания наказания в ИТУ: Доклады итоговой научной конференции юридического факультета Томского университета. – Томск: Изд-во Томского ун-та, 1976. – С.194 –197.
98. Загородников Н.И. Иные преступления против порядка управлення: Учебн.пособие. – М.: Высшая школа МВД СССР, 1957.
99. Загородников Н.И. Преступления против здоровья. – М.: Юрид. лит., 1969.
100. Зелинский А.Ф., Коржанский Н.И. Психологическое содержание умышленной вины // Проблемы совершенствования уголовного законодательства на современном этапе: Межвуз. сборн. науч. трудов. – Свердловский юрид. ин-т, 1985. – С. 24 – 36.
101. Зубков А. Новое в законодательстве // Воспитание и правопорядок. – 1984. - № 3. – С. 49.
102. Иванов В.Д. Вопросы борьбы с посягательствами против правосудия в деятельности органов суда и следствия Казахской ССР: Учебн.пособие. – Караганда: Карагандинская высшая школа МВД СССР, 1975. – 46 с.
103. Келина С.Г. Ответственность юридических диц в проекте нового УК Российской Федерации // Уголовное право: новые идеи / Под ред. С.Г. Келиной и А.В.Наумова. – М., 1994. – С. 50 – 60.
104. Кондратьєв Я.Ю., Матвійчук В.К., Осадчий В.І. Співучасть у злочині: навчальний посібник. – К.: НАВСУ, 1997. – С. 14.
105. Корабельников С.М. Ответственность за посягательство на жизнь работников милиции или народного дружинника: Учеб. пособие. – М.: Акад. МВД СССР, 1987.
106. Коржанский Н.И. Новый проект старого кодекса // Киевские ведомости. – 1994. – 19 января.
107. Коржанский Н.И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны. – М.: Академия МВД СССР, 1980;
108. Коржанський М. Й. Уголовне право України. Загальна частина: Курс лекцій. – К.: Наукова думка та Українська видавнича група, 1996.
109. Коржанський М.Й. Замах негодящими засобами... // Юридичний вісник України. – 1996. – 10-17 січня.
110. Коржанський М.Й. Про принципи уголовного права України // Право України. – 1995. - № 2.
111. Коржанський М.Й. Ще раз про об’єкт злочину // Нариси уголовного права. – К.: ТОВ “Генеза”, 1999. – С. 156 – 160.
112. Коржанський Н.И. Объект посягательства и квалификация преступлений. – Волгоград, 1976. – С. 30 – 31.
113. Кримінальне право в питаннях і відповідях. – К.: Правові джерела, 1999.
114. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і фак. / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін. За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В.Сташина, В.Я. Тація. – Харків: Право, 1997.
115. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник для студентів юридичних вузів і фак. / За ред. П.С. Матишевського та ін. – К.: Юрінком-Інтер, 1999.
116. Кримінальне право України: Особлива частина. Підручник / За ред. проф. М.І.Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.-Харків: Юрінком Інтер – Право, 2001. – 496 с.
117. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления. – М.: Госюриздат, 1960. – С. 9 – 11.
118. Кульберг Я.М. Преступления против правосудия. – М.: Госюриздат, 1962. – С. 57.
119. Курс кримінально-виконавчого права: Загальна та Особлива частини: Навч. посібник / За ред. О.М. Джужи. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – С. 163.
120. Курс советского уголовного права в 6 т. – Т. 2 / Под. ред. А.А. Пионтковского. – М.: Наука, 1970. – С. 116.
121. Курс советского уголовного права. – М., 1971. – Т.6. – С. 163.
122. Курс советского уголовного права. Часть общая. – Т. І. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1968. – С. 31.
123. Курс советского уголовного права. Часть Особенная. – В 5 т. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1978. – Т. 4. – С. 379.
124. Курс советского уголовного права. Часть Особенная. – М., 1970. – Т.4. – С.175.
125. Курс советского уголовного права: Особенная часть. – Т. 4. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1978. – С. 406.
126. Лебедев А.К. Об уголовной ответственности за злостное противодействие администрации исправительно-трудовых учреждений // Вопросы совершенствования уголовно-правових норм на современном этапе: Межвуз. сборн. науч. трудов. – Свердловск: Свердловский юрид. и-т, 1986. – С. 91 – 99.
127. Линенко Н.А. Учебно-методические материалы к лекции «Сущность организации режима в ИТУ». – К.: КВШ МВД СССР, 1991. – С. 4.
128. Лукашов А.И. Уголовная ответственность за злостное неповиновение требованиям администрации исправительно-трудового учреждения: Учебн. пособие. – Мн.: Минская высшая школа МВД СССР, 1990. – 67 с.
129. Мазняк К.В. Побеги заключенных и борьба с ними. Автореферат дис... канд. юрид. наук. – М.: ВШ МВД СССР, 1968. – С. 5.
130. Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2000.
131. Международное уголовное право: Учебн. пособие. – М.: Наука, 1999.
132. Меньшагин В.Д., Куринов Б.А. Научно-практический комментарий к закону об уголовной ответственности за государственные преступления. 2-е перераб. изд. – М.: Госюриздат, 1961.
133. Минская В. Новые виды наказаний // Российская юстиция. – 1997. - №20. – С. 17 – 18.
134. Михлин А.С. Уголовно-правовые мера воздействия на осужденных за ненадлежащее отбывание наказания // Актуальные проблемы совершенствовавия уголовного законодательства: Межвуз. сборн. науч. трудов. – Хабаровск: Хабаровская высшая школа МВД СССР, 1988. – С. 104 – 113.
135. Наумов А. В. Предприятие на скамье подсудимых // Российская юстиция. – 1992. - № 17 – 18. – С. 3.
136. Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть: Курс лекций. – М., 1996. – С. 365.
137. Наумов А.В. Уголовный закон в условиях перехода к рыночной экономике // Сов. гос. и право. – 1991. - № 2. – С. 35.
138. Никифоров А.С. Ответственность за телесные повреждения по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1959.
139. Новий тлумачний словник української мови. у чотирьох томах. – К.: Аконіт, 2000. – Т. 2. – С. 101.
140. Огурцов Н.А., Павлухин А.Н. Уголовная ответственность осужденных за злостное неповиновение требованиям администрации исправительно-трудового учреждения // Проблемы юридической ответственности и исполнение уголовных наказаний: Сборник науч. трудов. – Рязань: Рязанская высшая школа МВД СССР, 1985. – С. 86.
141. Оперативно-службова і виробничо-господарська діяльність органів і установ виконання покарань України у 1998 році: Інформаційний бюлетень № 2 державного департаменту України з питань виконання покарань. – К.: Державний департамент України з питань виконання покарань, 1999. – С. 83.
142. Оперативно-службова і виробничо-господарська діяльність установ кримінально-виконавчої системи України у 1996 році: Інформаційний бюлетень № 18 Головного управління виконання покарань МВС України. – К.: ГУВП МВС України, 1997. – 88 с.
143. Орлов В.С. Субъект преступления по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1958.
144. Орымбаев Р. Специальный субьект преступления. – Алма-Ата: Наука, 1977. – 152 с.
145. Осадчий В.І. Кримінальна відповідальність за заподіяння тілесних ушкоджень працівникові правоохоронного органу: Навчальний посібник. – К.: Укр. акад. внутр. справ, 1995. – 116 с.
146. Основы уголовного права: Общая часть. Раздел 1. Основания уголовной ответственности / Под ред. И. П. Малахова. – К.: МАУП, 2000. – 188 с.
147. Ответственность за государственные преступления. Часть вторая: Иные государственнне преступления. – М.: Юрид. лит., 1965. – 292с.
148. Рашковская Ш.С. Ответственность за злостное неповиновение требованиям администрации ИТУ // Соц. законность. – 1985. - № 3.
149. Рашковская Ш.С. Преступления против правосудия: Учебное пособие. – М.: ВЮЗИ, 1978.
150. Ременсон А.Л. Новые положения об ИТК и тюрьмах и вопросы теории советского исправительно-трудового права // Правовые вопросы лишения свободы и перевоспитания заключенных: Собр. науч. трудов. – Томск: Изд-во Томского ун-та. 1964. – С.20 –21.
151. Розенко В. І., Матвійчук В.К. Суб’єкт злочину. – К.: Укр. акад. внутр. справ, 1998.
152. Романов А. П. Уголовно-правовая борьба с действиями, дезорганизующими работу ИТУ: Учебное пособие. – Рязань: НИиРИО Рязанской высшей школы МВД СССР, 1975.
153. Сауляк В.К., Квашис В.Є., Шевел