ОРЛОВСЬКИЙ РУСЛАН СЕМЕНОВИЧ ІНСТИТУТ СПІВУЧАСТІ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Короткий опис

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису
ОРЛОВСЬКИЙ РУСЛАН СЕМЕНОВИЧ
УДК 343.237 (477)
ДИСЕРТАЦІЯ
ІНСТИТУТ СПІВУЧАСТІ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ
12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче
право»;
Юридичні науки
Подається на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело Р. С. Орловський
Науковий консультант - кандидат юридичних наук, професор

Кривоченко Людмила Миколаївна

Харків - 2019

ЗМІСТ

4

ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ТА КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ СПІВУЧАСТІ У ЗЛОЧИНІ ЯК ІНСТИТУТУ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА 20
1.1. Загальні підходи до розуміння понять «інститут кримінального права» та «співучасть у злочині як інститут кримінального права»............................................................................................................. 20
1.2. Інституційна норма як елемент структури інституту
кримінального права та її співвідношення з нормою права та кримінально - правової нормою: загальнотеоретичний аспект................................................................................................. 63
1.3. Методологічні засади дослідження співучасті у злочині як
інституту кримінального права............................................................................................ 75
Висновки до розділу 1............................................................................................................ 91
РОЗДІЛ 2. ЗМІСТ, СТРУКТУРА І ВНУТРІШНІ ЗВ’ЯЗКИ МІЖ НОРМАМИ ІНСТИТУТУ СПІВУЧАСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ ТА ПИТАННЯ ЇХ ВІДОБРАЖЕННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ........................................................ 97
2.1. Роль історичного розвитку вчення про співучасть у формуванні змісту і структури інституційних норм про співучасть у злочині........................................................................................................ 97
2.2. Значення поняття та ознак співучасті у злочині для вирішення питання про систему і межі інституту співучасті у кримінальному праві... 110
2.3. Види співучасників: проблеми термінологічної та змістовної неточності в кримінальному законодавстві.................................................................................................................................................... 149
2.4. Форми співучасті: пошук теоретичної моделі адекватного
законодавчого відображення.............................................................................................. 198
2.5. Кримінальна відповідальність за злочин, вчинений у співучасті: шлях від акцесорної теорії до теорії самостійної відповідальності співучасників.......................................................................................... 241

Висновки до розділу 2.......................................................................................................... 291
РОЗДІЛ 3. СПІВВІДНОШЕННЯ ІНСТИТУТУ СПІВУЧАСТІ У ЗЛОЧИНІ З ІНШИМИ ІНСТИТУТАМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА: ТЕОРЕТИЧНІ, ЗАКОНОДАВЧІ ТА ПРАВОЗАСТОСОВНІ ПРОБЛЕМИ................................................................................... 308
3.1. Співучасть у злочині та інститути Загальної частини кримінального права................................... 310
3.2. Співучасть у злочині та інститути Особливої частини
кримінального права............................................................................................................. 340
Висновки до розділу 3.......................................................................................................... 354
РОЗДІЛ 4. ПЕРСПЕКТИВИ УДОСКОНАЛЕННЯ ІНСТИТУТУ СПІВУЧАСТІ У ЗЛОЧИНІ 360
4.1. Врахування норм міжнародного права та зарубіжного досвіду у правовому регулюванні співучасті у злочині як перспективні напрями розвитку кримінального права................................................. 360
4.2. Актуальні шляхи удосконалення інституту співучасті у
злочині..................................................................................................................................... 373
Висновки до розділу 4.......................................................................................................... 391
ВИСНОВКИ............................................................................................................................. 395

406

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ДОДАТОК А

ВСТУП
Обґрунтування вибору теми дослідження. Бурхливий розвиток суспільних відносин та постійна трансформація законодавства поставили питання про необхідність збереження кращих напрацювань юридичної науки попередніх періодів та змістовного оновлення існуючого правового регулювання з метою підвищення його ефективності. Реформи, які постійно здійснюються в державі, не оминули й кримінальне законодавство. Масштабні та систематичні зміни у ньому далеко не завжди є узгодженими і не приводять до підвищення системності кримінального права, створюючи подеколи прогалини, колізії та суперечності, ускладнюючи процес правозастосування. Динамізм кримінального закону не має позбавляти його внутрішньої системності та взаємоузгодженості. У недопущенні цього й полягає завдання юридичної науки.
Питання кримінально-правового регулювання співучасті у злочині не є ані новими, ані недостатньо дослідженими в теорії кримінального права. У різний час проблемам співучасті у злочині присвятили свої праці низка українських вчених (Ю. В. Абакумова, Д. П. Альошин, А. А. Вознюк, О. В. Головкін, І. М. Гриниха, Ю. В. Гродецький, Н. О. Гуторова, Л. М. Демидова, О. О. Дудоров, Г. П. Жаровська, М. В. Карчевський, О. О. Кваша, О. Ф. Ковітіді, І. О. Копйова, В. В. Кузнєцов, М. І. Мельник, В. О. Навроцький, Н. В. Невідома, Г. В. Новицький, М. І. Панов,
A. В. Савченко, О. В. Ус, П. Л. Фріс, М. І. Хавронюк, Д. М. Харко,
B. Б. Харченко, С. Д. Шапченко, Н. М. Ярмиш та ін.), а також радянські та російські науковці (С. С. Аветисян, О. А. Арутюнов, Н. О. Бабій,
C. О. Балєєв, Д. А. Безбородов, Ф. Г. Бурчак, В. В. Васюков, Є. А. Г алактіонов, Р. Р. Г аліакбаров, О. К. Г амкрелідзе, П. І. Г ришаєв, М. Г. Іванов, В. В. Качалов, Ю. О. Клименко, М. І. Ковальов, А. П. Козлов, Г. А. Кригер, Л. Л. Кругліков, В. М. Кудрявцев, Н. Ф. Кузнєцова, У. Е. Лихмус, І. П. Малахов, А. А. Піонтковський, В. В. Питецький,
В. С. Прохоров, Ю. Є. Пудовочкін, О. В. Пушкін, М. І. Святенюк,
О. І. Ситникова, П. Ф. Тельнов, А. Н. Трайнін, О. М. Трухін, В. Г. Усов, О. М. Царегородцев, О. В. Шеслер тощо). Утім говорити про те, що всі існуючі проблеми співучасті у злочині віднайшли своє вирішення на сторінках юридичної літератури, передчасно. Значний обсяг наукових думок із приводу окремих питань співучасті у злочині не набув систематизованості, а інститут співучасті - системності.
Актуальність обраної теми дисертації пояснюється тим, що більшість наявних робіт або зосереджуються на дослідженні окремих конкретних питань співучасті у злочині, або присвячені дослідженню співучасті в цілому як соціально-правового та кримінологічного явища. Ключовим недоліком робіт першої групи є притаманна їм певна відірваність предмета дослідження від інших елементів системи кримінально-правового регулювання, дослідження явищ «у вакуумі», поза їх системними зв’язками. У той же час роботи другої групи характеризуються здебільшого
мультидисциплінарністю, в якій за прагненням поєднати знання із кримінального права з кримінологічними уявленнями та знаннями зі сфери соціальної психології іноді втрачається, «розмивається» зв’язок дослідження з усталеними та ніким не оспорюваними постулатами кримінального права. Водночас цілісні роботи, які б досліджували інститут співучасті як елемент механізму кримінально-правового регулювання, його внутрішню та зовнішню системність і несуперечливість, відсутні.
Автор не ставив за мету розробку нової теорії співучасті у злочині та кардинальний переворот в уявленнях про неї. Натомість вважає, що існує потреба в систематизації наявних знань за вказаною проблематикою з метою як виявлення досі нерозв’язаних у науці кримінального права питань, так і визначення шляхів подальших наукових розробок і вдосконалення кримінального законодавства. Доцільним убачається проведення критичного аналізу існуючих у теорії кримінального права та нормативному регулюванні концепцій щодо розуміння базисних категорій інституту співучасті та вирішення найбільш істотних теоретичних і практичних проблем кримінально-правової оцінки ситуацій, пов’язаних зі спільною й умисною участю декількох суб’єктів у вчиненні умисного злочину, на предмет їх цілісності, несуперечності та безпрогальності. Таке дослідження має відбуватись із використанням системного, функціонального та психологічного підходів як методологічної основи. Там, де існуюче правове регулювання вже володіє цими якостями, слід поставити остаточну крапку в дискусіях та констатувати достатній рівень розвитку як наукових уявлень, так і правового регулювання вищевказаних проблем. Водночас там, де системні зв’язки порушуються, або ж наявні «білі плями» чи неточності, необхідним є формулювання пропозицій щодо можливих шляхів комплексного врегулювання існуючих проблем із тим, щоб при цьому кожне із запропонованих теоретичних рішень узгоджувалось із іншими елементами механізму кримінально-правового регулювання, зберігаючи при цьому системність кримінального права та підвищуючи взаємоузгодженість кримінального законодавства.
Додатковим аргументом на користь необхідності та значущості проведення цілісного системного дослідження інституту співучасті у злочині є й прагнення законодавця вирішувати назрілі соціальні проблеми шляхом внесення постійних змін до кримінального законодавства. У зв’язку з цим КК втрачає якості системності та стає більш розбалансованим, а іноді й внутрішньо суперечливим. З огляду на це існуюче кримінальне законодавство потребує ретельного аналізу на предмет системності, взаємоузгодженості та внесення змін, спрямованих на відновлення цих якостей, у тому числі й у частині, яка стосується інституту співучасті у злочині.
Зазначене зумовило вибір теми дисертації та визначило її мету й завдання.
Зв’язок роботи з науковими програмами і планами. Робота виконана відповідно до плану наукових досліджень кафедри кримінального права № 1 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого в межах цільової комплексної програми «Теоретичні проблеми ефективності кримінального законодавства України та практики його застосування» (номер державної реєстрації 0111U000959). Тема дослідження затверджена рішенням вченої ради Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (протокол № 11 від 29 червня 2004 р.).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є розробка комплексної характеристики співучасті у злочині як інституту Загальної частини кримінального права, а також формування цілісного, несуперечливого та безпрогального теоретико-практичного уявлення про його зміст, структуру та місце в системі кримінально-правового регулювання й розробка пропозицій щодо удосконалення існуючої моделі законодавчої регламентації інституту співучасті та практики застосування його інституційних норм.
Задля досягнення зазначеної мети було поставлено та вирішено такі завдання:
1) розкрити поняття, ознаки, зміст та обсяг інституту права та інституту кримінального права;
2) обґрунтувати, що співучасть у злочині становить самостійний інститут Загальної частини кримінального права; визначити його природу, ознаки, структуру, функції та значення в системі кримінального права; з’ясувати та охарактеризувати ознаки інституційних норм про співучасть у злочині;
3) сформувати методологічний інструментарій дослідження норм інституту співучасті у злочині, їх змісту, внутрішніх та зовнішніх зв’язків;
4)&nb

Список літератури

ВИСНОВКИ
У результаті проведеного дослідження розв’язано важливу наукову проблему, що має значення для теорії кримінального права та практики застосування кримінального закону, - розроблено комплексну характеристику співучасті у злочині як інституту Загальної частини кримінального права, а також сформовано цілісне, несуперечливе та безпрогальне теоретико-практичне уявлення про його зміст, структуру та місце в системі кримінально-правового регулювання. Запропоновано удосконалення існуючої моделі законодавчої регламентації інституту співучасті та практики застосування його інституційних норм.
Вирішення поставлених у межах дослідження завдань дозволило сформулювати низку висновків, пропозицій та рекомендацій, основними з яких є такі:
1. Співучасть у злочині є самостійним інститутом Загальної частини галузі кримінального права і являє собою групу кримінально-правових норм, ідей та квазінормативних утворень, які структурно об’єднані між собою та призначені виконувати функціональне завдання створення необхідного інструментарію для забезпечення криміналізації діянь осіб, які хоча й не виконують об’єктивну сторону злочину, але мають стійкі об’єктивні зв’язки з учиненим злочином, та вираження об’єктивно вищого рівня суспільної небезпечності злочину, у вчиненні якого беруть участь декілька суб’єктів. Установлено, що структурно інститут співучасті у злочині складається з трьох субінститутів: види співучасників, форми співучасті та особливості кримінальної відповідальності співучасників.
2. Історичний розвиток інституту співучасті у злочині визначається домінуванням двох протилежних тенденцій. Перша виявляється у встановленні чітких та зрозумілих критеріїв визнання особи співучасником, закріпленні меж відповідальності співучасників за спільно вчинений злочин і, як наслідок цього, - звуженні обсягу правового регулювання інституту співучасті. Друга полягає у поступовому поглибленні кримінально-правового регулювання через диференціацію відповідальності співучасників залежно від характеру та ступеня їх участі у спільно вчиненому злочині, форми співучасті тощо. Урахування цих тенденцій дає підставу для прогнозування можливих шляхів розвитку інституту співучасті у злочині.
3. Встановлено специфічні завдання, які виконує інститут співучасті у забезпеченні комплексного кримінально-правового регулювання. Першим із них є обґрунтування кримінальної відповідальності суб’єктів, які безпосередньо не виконували діяння, описане в диспозиції статті Особливої частини КК, але схилили інших до участі в ньому, організували його вчинення або ж сприяли його вчиненню. Друге полягає в закріпленні вищого рівня суспільної небезпечності злочину, вчиненого шляхом об’єднання зусиль декількох осіб, відображенні градації зростання такої суспільної небезпечності та визначенні якісних ознак, які обумовлюють зростання рівня суспільної небезпечності. Третім завданням є визначення особливостей кримінальної відповідальності співучасників та окреслення меж поставлення спільно вчиненого злочину у провину. Комплексно розглянуті способи, в які інституційні норми про співучасть забезпечують виконання завдань інституту.
4. Закріплене у кримінальному законодавстві визначення співучасті є історично виправданим та збалансованим. Будь-які пропозиції щодо його зміни не відповідають функціональному призначенню цього інституту та здатні лише породити додаткові суперечності у правовому регулюванні. Також доведено, що існуючий чотириелементний перелік видів співучасників є достатнім і в його розширенні за рахунок додавання нових видів немає жодної потреби.
5. При формуванні моделі законодавчого вираження інституту співучасті у злочині було обрано шлях поєднання положень акцесорної теорії та теорії самостійної відповідальності. Нормативне закріплення співучасті є комбінованим, проведеним з використанням норм відмінної одна від одної природи в різних їх поєднаннях. Інколи надмірна акцесорність положень закону при вирішенні питань про кваліфікацію діянь та кримінальну відповідальність співучасників призводить до розбіжностей між «буквою закону», з одного боку, - та доктриною кримінального права і правозастосовною практикою з другого. З огляду на це запропоновано можливі варіанти переходу від використання акцесорної теорії до теорії самостійної відповідальності при формулюванні підстави кримінальної відповідальності співучасників. Запропоновано законодавчі рішення, які здатні послабити залежність кваліфікації діянь організатора, підбурювача та пособника від кваліфікації діяння виконавця.
6. Використання системного підходу при дослідженні інституту співучасті, його внутрішньої структури, функцій та взаємозв’язків у механізмі кримінально-правового регулювання дало можливість установити низку як внутрішніх суперечностей, так і неузгодженостей із іншими інститутами Загальної та Особливої частин кримінального права. Серед найбільш істотних із них, вирішення яких запропоновано в дисертації, зокрема: 1) неповна підпорядкованість поняття виконавця поняттю суб’єкта злочину, де зміст першого частково виходить за межі другого; 2) відсутність у КК чіткого критерію відмежування виконавця від інших співучасників; 3) перехрещення між окремими видами співучасників, зокрема між організатором, підбурювачем та пособником; 4) неохоплення визначенням пособника деяких форм об’єктивного сприяння вчиненню злочину, зокрема посередництва; 5) поширення поняття пособництва на випадки, які не становлять співучасті у злочині (діяння із заздалегідь не обіцяного, але систематичного переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збуту таких предметів); 6) вихід поняття організатора за межі поняття співучасті у злочині та характерна для нього дворівневість; 7) існуючі положення про правила кваліфікації діянь співучасників не дозволяють правильно відобразити підставу їх кримінальної відповідальності та існуючу кореляцію між нормами інституту співучасті й інших інститутів Загальної частини кримінального права; 8) відсутність чіткості у визначенні кола ознак, які можуть бути поставлені у вину співучасникам; 9) невирішеність питання про добровільну відмову співучасника, який виконував декілька ролей у спільно вчиненому злочині; 10) відсутність чітких правил кваліфікації співучасників при добровільній відмові одного із них та неврахування у кримінальному законі всіх можливих наслідків такої відмови.
7. Доведено, що низка злочинів, передбачених Особливою частиною КК, що стосуються так званих спеціальних видів організаторства, підбурювання та пособництва, а також злочинів, об’єктивна сторона яких полягає у створенні та участі в організованих злочинних об’єднаннях, не належать до інституту співучасті у злочині, оскільки не виконують його функціональне призначення.
8. Вчинення злочину злочинною організацією не може визнаватися формою співучасті у злочині, оскільки не впливає на підвищення суспільної небезпечності конкретного злочину порівняно із його вчиненням організованою групою.
9. Функціональне призначення форм співучасті у злочині полягає у створенні інструментарію для пошуку й фіксації критерію об’єктивного зростання суспільної небезпечності злочину, вчинюваного у співучасті. Таким критерієм має виступати саме ступінь організованості співучасників, їх згуртованість. Не існує співучасті, яка не може бути «вписана» в одну з її форм. Аналіз положень кримінального законодавства та теоретичних положень дозволив виявити проблемність існуючого текстуального відображення форм співучасті у КК, пов’язаного із використанням подвійного критерію при їх формулюванні. Положення про принцип «матрьошки», які практично не оспорюються в науці кримінального права та широко застосовуються у правозастосовній діяльності, не знайшли свого текстуального вираження в нормативних приписах кримінального закону. Запропоновані відповідні рекомендації щодо виправлення існуючої ситуації.
10. У процесі кримінально-правового регулювання норми інституту співучасті не справляють вплив на суспільні відносини відокремлено, а тісно переплітаються з нормами інших інститутів як Загальної, так і Особливої частини кримінального права. Такі зв’язки між інститутами піддані дослідженню, результатом чого стало формування їх класифікацій за різними критеріями. За ступенем наближеності у процесі кримінально-правового регулювання слід виокремлювати: а) безпосередні та
б) опосередковані зв’язки. Залежно від їх значення для забезпечення системності правового регулювання зовнішні зв’язки норм інституту співучасті поділяються на:
а) координаційні (здебільшого характерні для співвідношення норм інституту співучасті з нормами інших інститутів Загальної частини кримінального права); б) субординаційні (у свою чергу, розподіляються на такі, за яких норми про співучасть мають підпорядковуючий та підпорядкований характер) та в) відмежувальні (дозволяють не допустити поширення інституційних норм про співучасть на ситуації, які її не становлять). Залежно від розташування норм у системі кримінального права зв’язки інституту співучасті можуть бути класифіковані за співвідношенням: а) з інститутами Загальної частини та б) з інститутами Особливої частини кримінального права.
11. Системні зв’язки норм про співучасть та про незакінчений злочин у процесі кримінально-правового регулювання розкриваються при оцінці випадків так званої невдалої співучасті. Під невдалою співучастю слід розуміти випадки, коли потенційний виконавець відхилив зусилля «організатора», «підбурювача» або «пособника», спрямовані на спільне вчинення злочину, тобто потенційний виконавець або взагалі не вчиняв і не збирався вчиняти злочинних дій, або хоча й збирався їх здійснити, але потім передумав і не здійснив. До невдалої співучасті належать три групи випадків: невдале підбурювання, невдале пособництво та невдале організаторство. Неприпустимим є ототожнення невдалої співучасті з ситуаціями добровільної відмови співучасника, оскільки випадки невдалої співучасті не є предметом правового регулювання інституту співучасті у злочині. Зв’язки між інституційними нормами про співучасть та незакінчений злочин у процесі кваліфікації невдалої співучасті мають відмежувальний та координаційний характер. Встановлення невдалого характеру діяння потенційного організатора, підбурювача чи пособника виключає застосування інституційних норм про види співучасників, як і виключає можливість посилання на ст. 27 КК при кваліфікації їх діянь. Застосуванню підлягають норми, що регламентують готування до злочину. Водночас, визначивши статтю Особливої частини КК, за якою має нести відповідальність невдалий «співучасник», та зробивши посилання на ст. 14 КК, застосуванню підлягають норми інституту співучасті, які визначають форму співучасті. Оскільки кваліфікація умисного злочину, що вчиняється з визначеним умислом, відбувається за спрямованістю умислу, то слід встановити, у якій із форм співучасті бажав вчинити злочин винний і, якщо така форма передбачена як кваліфікуюча ознака складу злочину, кваліфікувати вчинене за тією частиною статті, яка передбачає вчинення злочину у відповідній формі співучасті (за відсутності більш кваліфікуючих ознак складу злочину).
12. Зв’язки між нормами інституту співучасті та інституту множинності дозволяють забезпечити взаємоузгоджений і цілеспрямований вплив на макрорівні внутрішньогалузевого правового регулювання. Комплексне та системне застосування норм інститутів співучасті та множинності злочинів створює кримінально-правовий інструментарій протидії організованій злочинності. Такий інструментарій доповнюється криміналізацією в Особливій частині КК самого факту створення та
участі у найбільш небезпечних злочинних об’єднаннях.
13. Координаційний та взаємодоповнюючий характер зв’язків інститутів співучасті та призначення покарання розкривається у процесі правозастосування та виявляється через послідовне врахування значущих чинників і передбачених КК правил при обранні конкретного виду та розміру (міри) покарання співучасникам. Таке врахування має відбуватися шляхом сходження від більш загальних до конкретних правил.
14. На підставі використання системного підходу в кримінальному праві встановлено, що зв’язки між інститутом співучасті та інститутами Особливої частини кримінального права мають розглядатися з позицій співвідношення філософських категорій загального та особливого. Це означає, що поняття, категорії та юридичні конструкції, визначені в Загальній частині, мають застосовуватись у тому самому значенні й в Особливій частині кримінального права. Зв’язки між інститутом співучасті та інститутами Особливої частини кримінального права мають компліментарний та підпорядковуючий характер. Компліментарні (розширювальні, доповнюючі) виявляються у тому, що за рахунок інституту співучасті розширюється зміст конкретних складів злочинів, передбачених у нормах Особливої частини КК. Підпорядковуючі зв’язки реалізуються через використання форм співучасті при формулюванні кваліфікуючих ознак складу злочину. Наявність будь-якого дуалізму в тлумаченні вчинення злочину групою осіб та вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб у Загальній та Особливій частинах КК не є припустимою.
15. Норми міжнародного права не обмежують національного законодавця у способах побудови інститутів Загальної частини кримінальних законів, не стосуються теоретичних підвалин притягнення до кримінальної відповідальності, його підстави, особливостей тощо. Не містять вони й жорстких правил щодо конструювання інституту співучасті.
Запозичення зарубіжного досвіду правового регулювання співучасті у злочині з метою удосконалення вказаного інституту повинно мати обмежений характер і бути заснованим на врахуванні унікальності історичного розвитку національних правових систем, зумовленому низкою культурних, соціальних, ментальних та інших чинників.
Це унеможливлює вилучення окремих положень зарубіжного законодавства без урахування загального контексту та механічну їх імплементацію у систему кримінального права України. Утім на більш детальне вивчення задля вирішення питання про можливість відповідної адаптації ідей та рішень, викладених у них, та їх застосування з метою розвитку інституту співучасті у злочині заслуговують такі положення зарубіжного законодавства, що стосуються інституту співучасті: 1) більш широке застосування теорії самостійної відповідальності співучасників; 2) межі поставлення у вину співучасникам ознак спільно вчиненого злочину; 3) можливість визнання опосередкованим виконавцем суб’єкта, який у співучасті з іншими співучасниками вчинив суспільно небезпечне діяння із використанням особи, що діє через необережність; 4) можливість ексцесу співучасника в цілому, а не лише виконавця;
5) уникнення дворівневості у визначенні організатора; 6) визнання невичерпності переліку способів пособництва; 7) текстуальне відображення словосполучення «Форми співучасті» у назві відповідної статті; 8) визнання того, що вчинення злочину групою осіб можливе не лише за співвиконавства; 9) перелік форм співучасті; 10) чинники, які підлягають урахуванню при призначенні покарання співучасникам.
16. Системність інституційних норм про співучасть у злочині, що визначається їх глибокою інтегрованістю у галузь кримінального права, має виступати запобіжником від внесення поспішних змін до цього інституту. Виявлено два перспективні напрями вдосконалення інституту співучасті у кримінальному праві. Перший є структурним і передбачає перегляд та очищення інституційних норм про співучасть у злочині від нормативних приписів, які лише помилково відносять до вказаного інституту, або ж таких, які вже виходять за межі вказаного інституту. Другий напрям є змістовним і полягає у подоланні існуючих прогалин і суперечностей між інституційними нормами про співучасть у злочині між собою та з нормами інших інститутів кримінального права.
17. Обґрунтовано необхідність удосконалення текстуального вираження норм інституту співучасті у злочині в КК України шляхом внесення до нього таких змін та доповнень:
1) частину першу статті 18 викласти у такій редакції:
«1. Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність, безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин»;
2) у статті 27:
-частину першу викласти у такій редакції:
«1. Співучасниками злочину є виконавець, організатор, підбурювач та пособник»;
-частину другу викласти у такій редакції:
«2. Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину повністю або частково вчинила діяння (дію або бездіяльність), передбачене у статті Особливої частини цього Кодексу»;
-частину третю викласти у такій редакції:
«3. Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину та (або) керувала його вчиненням. Організацією вчинення злочину є також створення організованої групи або керування нею, забезпечення фінансування чи організація приховування злочинної діяльності організованої групи»;
-частину п’яту викласти у такій редакції:
«5. Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь, усуненням перешкод або іншим заздалегідь обіцяним чином сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину»;
3) статтю 28 викласти у такій редакції:
«Стаття 28. Форми співучасті у злочині
1. Злочин визнається вчиненим групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька (два або більше) співучасників без попередньої змови між собою.
2. Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька співучасників, які заздалегідь, тобто до початку злочину,
домовилися про спільне його вчинення.
3. Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо його спільно вчинили декілька співучасників (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення злочину.
4. Якщо статтею Особливої частини цього Кодексу передбачене лише вчинення злочину групою осіб як кваліфікуюча ознака, то вчинення такого злочину за попередньою змовою групою осіб чи організованою групою кваліфікується за цією ж частиною статті. Якщо статтею Особливої частини цього Кодексу передбачене лише вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб як кваліфікуюча ознака, то вчинення такого злочину організованою групою кваліфікується за цією ж частиною статті»;
4) статтю 29 викласти у такій редакції:
«Стаття 29. Кримінальна відповідальність співучасників
1. Виконавець (співвиконавець), організатор, підбурювач та пособник підлягають кримінальній відповідальності за відповідною частиною статті 27 і тією статтею (частиною статті) Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає спільно вчинений злочин.
2. Виконавець, організатор, підбурювач або пособник, який виконав у спільно вчиненому злочині декілька ролей, передбачених у статті 27 цього Кодексу, підлягає кримінальній відповідальності за всіма відповідними частинами статті 27 і тією статтею (частиною статті) Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає спільно вчинений злочин.
3. Ознаки, що характеризують особу окремого співучасника злочину, ставляться в вину лише цьому співучасникові. Об’єктивні ознаки, а також мотив і мета, що обтяжують відповідальність і передбачені у статтях Особливої частини цього Кодексу як ознаки злочину, що впливають на кваліфікацію діяння виконавця, ставляться в вину лише співучаснику, який усвідомлював ці ознаки.
4. У разі недоведення спільно вчинюваного злочину до кінця з причин, що не залежали від волі співучасника, він підлягає кримінальній відповідальності за співучасть у незакінченому злочині.
5. Співучасники не підлягають кримінальній відповідальності за діяння, вчинене
іншим співучасником, якщо воно не охоплювалося їхнім умислом»;
5) статтю 30 виключити;
6) статтю 31 викласти у такій редакції:
«Стаття 31. Добровільна відмова співучасників