Буза Катерина Анатоліївна Зовнішня політика Турецької Республіки у контексті внутрішніх та зовнішніх взаємовпливів

Короткий опис

Буза Катерина Анатоліївна, референт з основної діяльності Представництва «Тюркіш Ерлайнз Інк.». Назва дисертації «Зовнішня політика Турецької Республіки у контексті внутрішніх та зовнішніх взаємовпливів». Шифр та назва спеціальності 23.00.04 політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. Спецрада Д 26.001.29 Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ
І. І. МЕЧНИКОВА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ
ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису
БУЗА КАТЕРИНА АНАТОЛІЇВНА
УДК 327(560):[323-043.2+327.8(1-622)НАТО+(4
-672ЄС)+(470+571)+(73)](043.5)
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ТУРЕЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ У КОНТЕКСТІ
ВНУТРІШНІХ ТА ЗОВНІШНІХ ВЗАЄМОВПЛИВІВ
23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку
29 - міжнародні відносини
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело.
К. А. Буза
Науковий керівник: Брусиловська Ольга Іллівна, доктор політичних наук,
професор
Київ – 2021

ЗМІСТ
СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ..................................................................14
ВСТУП……………………………………………………………...………………15
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЧИННИКІВ
ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ТУРЕЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ…………..….......22
1.1. Основні підходи школи глобалістів-трансформістів до дослідження
зовнішньої політики ..……………………………………………………....…..….22
1.2. Поняттєво-категоріальний апарат дослідження ……………………....……42
1.3. Джерельно-документальна база дисертаційної роботи……………….…….49
Висновки до Розділу 1……………………………………………..........................68
РОЗДІЛ 2. ВПЛИВ ВНУТРІШНІХ ЧИННИКІВ НА ЗОВНІШНЮ
ПОЛІТИКУ ТУРЕЧЧИНИ………………………………………………………70
2.1. Політико-ідеологічний чинник зміни зовнішньополітичної стратегії
Турецької Республіки…………………………………………………..…….…….70
2.2. Релігійний чинник у суспільно-політичному житті Туреччини……………89
2.3. Роль і місце курдського питання в еволюції турецької політики.………...103
Висновки до Розділу 2…………………………………………………………....120
РОЗДІЛ 3. ВПЛИВ ЗОВНІШНІХ ЧИННИКІВ НА ПОЛІТИКУ
ТУРЕЧЧИНИ НА МІЖНАРОДНІЙ АРЕНІ………………………………....123
3.1. Регіональні конфлікти як каталізатор зовнішньополітичної активності
Турецької Республіки….………………………………………………………….123
3.2. Чинник ЄС у турецькій зовнішньополітичній стратегії…………………...140
3.3. Відносини Туреччини зі США та НАТО…………………………………...151
3.4. Російський чинник у зовнішній політиці турецької держави………..……165
Висновки до Розділу 3 …………………………………………………...............176
ВИСНОВКИ………………………………………………………………….…...179
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………….………..190
ДОДАТКИ………………………………………….………………….………….233

Список літератури

ВИСНОВКИ
1. Школа глобалістів - трансформістів (Е. Гідденс, У. Бек, Д. Розенау)
пропонує погляд на глобалізацію як на головний чинник змін в економічній,
соціальній, політичній, ідеологічній та всіх інших сферах суспільнополітичного життя людства. Вона була обрана як теоретична основа для
поданого дослідження, тому що декларує «перехід до глобальності», тобто до
взаємопов’язаної світової системи, в якій взаємозалежні мережі і потоки
долають традиційні кордони. Контроль, що здійснюється на глобальних рівнях,
значно залежить від участі та співпраці акторів у спільнотах на локальному
рівні. Держави можуть проводити міжнародні конференції та домовлятись, але
реалізація та успіх таких домовленостей загалом залежить від людей та
організацій на національному та локальному рівнях. Цей підхід якнайкраще
підходить для дослідження зовнішньої політики Турецької Республіки, де
взаємовплив внутрішніх та зовнішніх чинників відіграє головну роль у
трансформації країни.
За трансформістами, традиційний розподіл на центр і периферію, північ і
південь, перший і третій світ наразі вважається не геополітичним, а соціальним.
Глобалізація трансформує традиційні моделі включення і виключення між
країнами, формує нову ієрархію, яка вже не пов’язана з географічною
територією, а проникає в усі співтовариства і регіони світу (Р. Робертсон,
Дж. Томлінсон, Д. Гелд) і є для них одним із основних прикладів глокалізації,
гібридизації і детериторізації.
Теоретична база дисертаційної роботи базується насамперед на ідеях
Дж. Розенау, викладених у монографії «Уздовж внутрішньо-зовнішнього
кордону: досліджуючи владу в турбулентному світі», впливовій на Заході. Але
в Україні зазначена наукова праця є особливо важливою у контексті теми
дослідження взаємовпливу внутрішніх та зовнішніх чинників у турецькій
політиці і потребує уваги політологів-практиків. По-перше, Дж. Розенау увів у
науковий обіг поняття умовного «внутрішньо-зовнішнього кордону», який у
180
наш час став «пористим», тобто звичні географічні, соціальні, культурні,
економічні чи політичні кордони стали взаємо-проникними. Цей «кордон»
розширився настільки, що багато внутрішніх подій набувають міжнародного
характеру. Науковець насамперед ставив важливе питання щодо того, коли, як і
під егідою чого міжнародні спільноти повинні втручатись у міжнародні
конфлікти. По-друге, Дж. Розенау запропонував модель турбулентності, що має
властивість фокусуватись одночасно на внутрішніх та міжнародних вимірах
сучасних політичних процесів. Така модель висвітлює наслідки виборів для
країн, в яких вони проводяться, навіть якщо вона концентрується на них, як на
прикладах глобальних динамік. По-третє, Дж. Розенау вважає, що потреба
національних держав полягає у зосередженні на внутрішній політиці, тоді як
регіональні держави, зокрема Туреччина, концентруються на світовій
економіці. Актори, змушені потребою збільшити свій вплив як у внутрішньому
політичному середовищі, так і на міжнародному рівні, звертаючись за
підтримкою через «кордон», часто формують коаліції, які потім встановлюють
нові правила для об’єднання ресурсів та досягнення своїх цілей. Все це може
слугувати виявленню особливостей зовнішньої політики Турецької Республіки.
2. Дослідження зовнішньої політики Туреччини було б неможливим без
критичного аналізу базових праць, насамперед А. Давутоглу, який у 2001 р.
опублікував наукову працю «Стратегічна глибина. Міжнародне становище
Туреччини». У ній була викладена стратегія перетворення країни у світову
державу через зниження залежності від Заходу і західних організацій за
рахунок встановлення системи балансів – вибудовування відносин із
ключовими країнами за межами Заходу і вихід на домінуючі позиції на «постосманському» просторі. У 2008 р. дослідник ініціював нову концепцію
зовнішньої політики Туреччини «Нуль проблем з сусідами», в якій серед п’яти
принципів виокремив принцип «нуль проблем із сусідами», що розглядається
як ідея створення поясу миру і стабільності навколо Туреччини і має
забезпечувати безпеку як самої Туреччини, так і сусідніх держав за допомогою
дипломатичного врегулювання протиріч. Чотири інші принципи стосуються
181
балансу між свободою і безпекою, багатовекторності зовнішньої політики,
превентивної мирної дипломатії й активної участі у міжнародних організаціях.
А. Давутоглу підкреслював, що конфлікти на Близькому Сході, Південному
Кавказі та Балканах мають для Туреччини і внутрішньополітичну складову,
враховуючи багатонаціональний склад турецького суспільства, хоча водночас
закликав владу Туреччини не сприймати зовнішньополітичні конфлікти як
загрозу для безпеки країни. У підсумку, дана концепція мала сприяти
вирішенню конфліктів із сусідніми державами, а історично сформовані
стереотипи мали б зникнути. Проте подальша практика зовнішньої і
внутрішньої діяльності турецької держави не підтвердила ці теорії.
Аналіз регіональних процесів, до яких найбільше була залучена
Туреччина, засвідчив, що дослідження представників турецької політології
виявились не настільки перспективними, як американських фахівців, які
всебічно і глибоко охарактеризували всі аспекти зовнішньої політики Турецької
Республіки. Разом з тим, американські дослідники, як й більшість
представників інших наукових шкіл, аналізували або зовнішньополітичні
сюжети, ігноруючи суспільно-ідеологічні чинники, або зосереджувалися
виключно на внутрішньополітичному дискурсі, не поширюючи аналізу впливу
цього дискурсу на дії держави поза її межами. Отже, була виявлена нагальна
потреба саме у дослідженні взаємовпливу внутрішніх та зовнішніх чинників
політики Турецької Республіки.
3. У формуванні та реалізації зовнішньополітичного курсу Турецької
Республіки особливу роль відіграють політико-ідеологічний, релігійний та
курдський чинники. По-перше, в XXI ст. відбувається посилення впливу
ідейно-політичного чинника у світовій політиці. За правління Партії
справедливості і розвитку на чолі з чинним президентом Турецької Республіки
Р. Т. Ердоганом країна почала поступовий перехід від кемалізму, що містить в
собі світськість, прозахідні демократичні цінності і поступовий відхід від
османської спадщини, до більш консервативного внутрішньо - і
зовнішньополітичного курсу, що характеризується посиленням ісламістських і
182
націоналістичних настроїв, а також переходом до політики «неоосманізму» та
«неопантюркізму». Повернення у державний політичний дискурс позицій про
необхідність «звеличення» країни на міжнародній арені вплинуло на ведення
зовнішньої політики Туреччини як щодо держав регіону, так і у глобальному
вимірі. Республіка не тільки почала шлях становлення в якості автономного
суб’єкта міжнародних відносин у взаємодії з ключовими світовими державами,
але й стала поширювати власні цінності й ідеї серед населення як Близького
Сходу, так і серед держав, які становлять для Туреччини національний інтерес,
впливаючи на них на різних рівнях і залучаючи в свою сферу впливу як з
політичних й економічних, так і з гуманітарних позицій.
По-друге, роль ісламу як елементу, що формує зовнішню політику за
правління Партії справедливості і розвитку, та вплив внутрішніх змін на
розробку зовнішньої політики не вважаються ключовими, оскільки взаємодія
внутрішньої та зовнішньої політики певним чином обмежена інституціонально.
Зовнішня політика Туреччини здебільшого базується на стратегічних цілях та
економічних інтересах, тому реалістичні та прагматичні мотивації переважають
ідеологічні чинники. Релігійний чинник, безумовно, впливав на формування
зовнішньої політики держави, але не став її домінуючою складовою. Розгляд
ісламу як основного прискорювача зовнішньої політики Партії справедливості і
розвитку можна вважати надмірним спрощенням зовнішньої політики Анкари,
що також призведе до помилкового бачення відносин Туреччини із Заходом,
Ізраїлем, Росією та мусульманським світом. Можна стверджувати, що
релігійний чинник використовується правлячою партією для прикриття
прагматичного підходу до формування реальної зовнішньої політики.
По-третє, курдський чинник безпосередньо впливає на формування
зовнішньополітичного курсу Туреччини і в значному обсязі. Загалом, курдське
питання є суттю пошуків Туреччиною внутрішньої безпеки, крім того воно
конфліктує як з доктриною пантюркізму, так і з доктриною неоосманізму. При
цьому, з одного боку, оскільки витрати на постійний конфлікт досить високі,
стримуючи економічне зростання і розбиваючи десятки тисяч життів, стимули
183
до деескалації є достатньо потужними. З другого боку, забезпечення прагнень
курдів щодо створення незалежної курдської держави є для Туреччини
неприйнятним. Антикурдська політика Анкари стала головною причиною
втягування Турецької Республіки у сирійську війну, а також опосередковано
вплинула на роль держави в усіх інших регіональних конфліктах, а також на
відносини Туреччини з міжнародними акторами. Фактично курдський чинник є
одним з найсуттєвіших компонентів формування зовнішньої політики турецької
держави.
4. Турецька Республіка ще з початку 1990-х рр. опинилася у ворожому
оточенні й протягом досліджуваного періоду не змогла вирішити проблему
виходу на інший політичний і безпековий рівень міжнародної і регіональної
взаємодії. На західному напрямку вона зіткнулася з проблемами в
Середземному (Кіпр) й Егейському морях (протистояння з Грецією щодо
демілітаризації прилеглих островів). Балкани через свою конфліктогенність
унеможливлювали створення для Туреччини взаємовигідних багатосторонніх
відносин в європейському регіоні. На східному напрямку Туреччина опинилася
перед вирішенням курдської проблеми та поширенням радикального
ісламського фундаменталізму з боку Ірану та Іраку. Відносини з РФ, Вірменією
та Болгарією були ускладнені низкою проблем, пов’язаних з історичною
пам’яттю. Відтак у Туреччини майже не залишалося геополітичних союзників.
У цій ситуації найбільший вплив на регіональні проблеми здійснювали
зовнішні, поза-регіональні сили, втягнуті в кіпрський конфлікт (США, НАТО,
Росія, ООН і Євросоюз), сирійську війну (дві міжнародні коаліції з понад 20
держав), окупацію Криму (РФ, Україна, ЄС, НАТО, США). Кожен із
міжнародних акторів намагався залучити Туреччину на свій бік, і влада країни
більшою мірою скористалась ситуацією, щоб запропонувати себе у ролі
держави (game changer), що змінює курс світової політики. Для самої
Туреччини було важливим досягти прогресу в таких напрямах, як енергетичне,
курдське, біженців (переважно із Сирії) питання, реалізувати себе як лідера
184
тюркського світу, що вимагає від Туреччини захисту всіх тюрків, втягнутих у
конфлікти.
5. Туреччина протягом 2002-2008 рр. продовжувала традиційну політику,
пріоритетом якої була євроінтеграція. Створення «Кавказької платформи
стабільності» вперше продемонструвало плани держави стати засновником
нового регіонального утворення з центром в Анкарі. Після 2008 р. Туреччина
перестає сприймати Росію як постійну загрозу, вважаючи себе, за словами
турецького дослідника, більш самодостатнім міжнародним актором, менш
залежним від ЄС та США як традиційних союзників. Турецькі лідери навіть
оголошували час від часу про намір відмовитися від ідеї членства в ЄС і обрати
більш нейтральні відносини з Європою. Після 2014 р. Анкара заявила, що
Туреччина не зобов’язана приєднуватися до санкцій ЄС проти Росії й буде
приймати рішення у власних національних інтересах. Міграційна криза ще
більше погіршила відносини країни з ЄС, а уповільнення переговорів про вступ
та більш очевидна ізоляціоністська позиція ЄС щодо Туреччини змусила
державу зміцнювати і розширювати свої позиції поза Європою.
Позиція Туреччини щодо іракської проблеми 2003 р.
продемонструвала істотну кризу в турецько-американських відносинах,
витоки якої полягають в розходженні національних інтересів двох країн. За
півстоліття союзницьких відносин Туреччина показала себе надійним
партнером, але її роль завжди була обмежена внутрішніми проблемами.
Такою вважається для Туреччини курдська проблема, що робить її джерелом
нових регіональних протиріч. США не прагнули до створення незалежного
Курдистану, плануючи війну в Іраку, але можливість його становлення на
відміну від Туреччини політично сприймалася Америкою. Не враховуючи
реальні інтереси свого «стратегічного партнера» та не розуміючи настрої в
суспільстві і в правлячих колах турецької держави, Сполучені Штати
застосували свою традиційну політику «батога і пряника». Таким чином,
чергова «криза довіри» в американо-турецьких відносинах змусила Туреччину
відповісти для себе на питання, чи є США дійсно надійним партнером або ж
185
загрозою для національної безпеки в умовах нового світового порядку. Тому не
дивно, що це призвело до перегляду існуючих концепцій зовнішньої політики
на користь більш реалістичного та прагматичного підходу щодо відносин зі
Сполученими Штатами. На межі 2007-2008 рр. у турецько-американських
відносинах відбувся поворот до потепління, але невдовзі проявились об’єктивні
перепони щодо відновлення стратегічного партнерства. Наразі снує широке
коло проблем, які можуть довго ігноруватися обома сторонами, проте у момент
кризи довіри вийти на перший план і погіршити й без того хиткі відносини до
критичного стану (так зване «вірменське питання» щодо визнання масових
вбивств вірмен у часи Першої світової війни геноцидом з боку турецької влади;
курдське питання; закупівля російського ракетного комплексу С-400; проблема
прав людини, проблема Чорноморських протоків). Спроба «державного
перевороту» 15 липня 2016 р. створила сприятливий ґрунт для погіршення
відносин Туреччини та США, поширення конспірологічних теорій про роль
Сполучених Штатів у намаганнях повалити конституційний лад в країні через
замах на президента Р. Т. Ердогана, що викликало в Туреччині
безпрецедентний сплеск націоналізму та антиамериканізму на вищому рівні,
ніж після війни в Іраку. Туреччина бачить найбільшу загрозу своїй безпеці в
консолідації позицій сирійських і курдських сил. Анкара вважає, що вони
пов’язані з Робочою партією Курдистану. Підтримка з боку США прокурдської
Партії демократичної спільноти, а також небажання екстрадувати Ф. Гюлена,
якого Туреччина звинувачує у підготовці спроби державного перевороту 2016
р., створили дистанцію між двома традиційними союзниками по НАТО.
Відносини між Туреччиною та Росією можуть характеризуватися як
«дружба-ворожнеча». З одного боку, поділ економічних та політичних сфер
діяльності став центральним для турецько-російських відносин. Відмежування
економічної співпраці від політичних питань дозволило партнерству
поширитися на стратегічні сектори економіки, зокрема на енергетичний сектор.
Водночас санкції Заходу проти Росії та бажання Туреччини стати провідною
світовою економікою роблять їх партнерство взаємовигідним. Але політика
186
розмежування стратегічних інтересів та тісне економічне співробітництво не
усувають політичної напруги та протиріч у відносинах між країнами. Важливі
геополітичні кризи, особливо війна в Сирії, визначають контекст турецькоросійських відносин. Сирія стала місцем зіткнення життєво важливих інтересів
Росії та Туреччини, і ця криза засвідчила той факт, що регіональні та глобальні
цілі цих двох держав здебільшого є несумісними. Росія виявила себе потужним
актором в сирійському конфлікті, а Туреччина недостатньо сильною, щоб
самостійно протистояти Росії, тому Туреччині після їх примирення в 2016 р. все
більше доводиться йти на великі поступки, щоб захиститися від основних
загрози своїй безпеці. Таким чином, відносини між Туреччиною та Росією не
можна охарактеризувати як відносини між двома рівноправними партнерами, а
скоріше як відносини між сильнішими та слабшими сторонами. Сирійська
криза є постійним джерелом напруженості у їх відносинах, хоча обидві країни
намагаються їх пом’якшити. Росія вміло використовує занепокоєність
Туреччини курдською проблемою і постійно витягує з Анкари важливі
поступки, що чітко вказує на слабкість позиції турецької держави.
6. Сирійська криза виявилася значно більшим викликом для турецької
зовнішньої політики, аніж анексія Криму. Кримськотатарська проблема не
зачіпає життєвих інтересів Туреччини, отже, вона не виходить на пріоритетні
місця у політичному порядку денному країни. Натомість Сирія стала місцем
зіткнення життєво важливих інтересів Турецької Республіки та РФ, Туреччини і
США, й певною мірою Туреччини і ЄС, які мають суперечливі погляди та
інтереси щодо стабілізації регіону. Росія та Туреччина підтримували різні
сторони з самого початку сирійської кризи, але ескалація відбулася лише в
2015 р., що актуалізувало комплекс незахищеності Туреччини. Російська
військова діяльність у безпосередній близькості від турецьких кордонів
відображала імперські задуми Росії та змусила Туреччину протистояти цій
загрозі. Постійне порушення Росією повітряного простору Туреччини восени
2015 р. розглядалося Анкарою як демонстрація агресивних намірів Росії і
призвело до збиття Туреччиною російського винищувача Су-24. Криза зі Су-24
187
засвідчила, що Анкара набагато більше залежить від Москви в питаннях
безпеки, ніж очікувала. Росія зарекомендувала себе не лише як потужна
держава в Сирії, але й як найбільше джерело загроз для зовнішньої політики й
внутрішнього консенсусу в Туреччині. Водночас невиконання США та НАТО
вирішення питань безпеки Туреччини та врахування її національних інтересів у
регіоні Близького Сходу змушує Анкару до більш тісної співпраці з Росією.
Отже, відносини Туреччини та Росії мають значний вплив на зростання
регіональної нестабільності.
7. Розглядаючи можливі сценарії розвитку відносин Туреччини із
зовнішнім світом, спираючись при цьому на її внутрішньополітичні пріоритети,
можна відзначити, що суть цих пошуків полягає у розбудові відносин
Туреччини з Російською Федерацією. Саме Росія знаходиться наразі у центрі
всіх проблем та можливостей Турецької Республіки і є тим зовнішнім
чинником, який найбільше впливає на турецьку державу. Нормалізація
турецько-російських відносин є ознакою нездатності Туреччини покрити
економічні та політичні витрати протистояння з РФ. Це демонструє наявну
асиметрію турецько-російських відносин та залежність Туреччини від Росії як у
питаннях безпеки, так і в економіці. Необхідно враховувати, що Росія відіграє
значну роль у поширенні авторитаризму у світі. Стабільність та висока
підтримка авторитарних режимів як в Туреччині, так і в Росії становлять
загрозу демократії у регіональному та глобальному вимірах і можуть призвести
до поширення авторитарних практик на інші країни. Крім того, нинішнє
турецько-російське партнерство не передбачає стратегічного союзу. Співпраця
в економічній сфері значно випереджає політичну та безпекову співпрацю, а
економіка не здатна утвердити союз, якщо країни не поділяють однакових
поглядів на безпеку і їх політичні інтереси є різними. Події 2020 р. довели що,
Росія не може бути таким надійним партнером Туреччині, як були для неї США
та НАТО. Окрім економічних вигод, недемократичний характер режимів в обох
країнах та спільна євразійська ідеологія антизахідництва є єдиною реальною
основою співпраці, водночас стратегічні союзи базуються лише на спільних
188
політичних та безпекових інтересах. Туреччина та Росія мають тривалий досвід
воєн та конфліктів, їхні інтереси стикаються у багатьох сферах, і обидва актори
прагнуть до регіонального лідерства. Короткі періоди їх співпраці завжди
закінчувались новим витком ескалації, що свідчить про неможливість
стратегічного довгострокового союзу між Анкарою та Москвою.
Хоча придбання Туреччиною російського ракетно-зенітного комплексу
С-400 викликало питання щодо союзу Туреччини з Організацією
Північноатлантичного договору, розрив її відносин з трансатлантичним
Альянсом і з США не розглядається. Туреччина залишатиметься членом НАТО
й надалі використовуватиме членство в організації як потужний важіль для
побудови відносин з Москвою. США й надалі буде стратегічним партнером
Туреччини, а ступінь довіри залежатиме від того, чи здатне нове американське
керівництво сприймати Туреччину як рівноправного партнера, чи
намагатиметься, як раніше, нав’язувати свої пріоритети турецькій державі.
Охолодження відносин Туреччини з ЄС на тлі проблем турецької держави
із США можна вважати кричущою реальністю, що принесе обом сторонам
збитки в усіх сферах суспільно-політичного життя, оскільки ЄС основою
відносин визнає свою нормативну силу й змушує Туреччину до захисту
власних пріоритетів. Повернення до інтенсивного діалогу між ними можливе
лише за умови зміни керівництва та приходу до влади у Туреччині ліберальних
сил, що розглядається як малоймовірний сценарій.
8. Аналіз трансформації зовнішньополітичного курсу Туреччини в рамках
ключових геополітичних процесів XXI ст. з урахуванням посилення ролі
регіональних акторів у прийнятті ключових геополітичних рішень, визначення
тактик і механізмів їх впливу на світове політичне середовище є необхідним
для прогнозування подальшої трансформації міжнародної системи і
вибудовування зовнішньополітичної стратегії України щодо Турецької
Республіки. Беручи до уваги налагодження політичного діалогу між двома
країнами, вбачається необхідним окреслення основних ідей і цінностей, які
поширюються керівництвом Туреччини, для їх вивчення та подальшої
189
нейтралізації. Також важливим аспектом дослідження є спроба визначити, які з
вищезгаданих чинників є більш впливовими для формування зовнішньої
політики Анкари та прогнозування дій Туреччини у дво - та багатосторонніх
відносинах. Для України сучасний стан турецько-російських відносин має в
основному негативний вимір. Хоча Туреччина заявляє, що підтримує
територіальну цілісність України і не визнає анексію Криму, вона відмовилася
за прикладом західних країн уводити санкції проти Росії. Більш того, Анкара
скористалася українською кризою та домовилася про будівництво TurkStream,
що підриває позицію України як транзитної держави. Туреччина вдається до
риторики підтримки України здебільшого у періоди, коли турецько-російські
відносини переживають кризу, тому вона лише використовує українське
питання як важіль дій проти Росії і цим ставить під сумнів надійність
Туреччини як партнера для України.
Саме тому зазначені ідейні складові потребують всебічного аналізу і
проведення грамотної зі стратегічної точки зору відповідної політики світової
спільноти і тих країн, чиї національні інтереси зачіпають геополітичні амбіції
Туреччини, у тому числі й України. З урахуванням взаємозалежності
здебільшого держав в сучасних умовах виникнення подібного роду впливових з
погляду ідеологічного наповнення акторів міжнародних відносин стане не
тільки початком нового перерозподілу балансу сил у світовій системі, а й буде
означати певну загрозу для існування інших ідейно-ціннісних та культурних
орієнтирів. Водночас XXI ст. характеризується потребою більшої частини
світової спільноти в нових орієнтирах – політичних, етичних, суспільних тощо.
Жодна держава або спільнота, а тому і сама система не може існувати без
набору ціннісних установок, ідеологем, хоч і не таких глобальних, що
передують створенню сучасної системи міжнародних відносин, проте таких
ідеологем, які могли б формувати світосприйняття і світоусвідомлення країн, в
першу чергу, щодо самих себе.