ДОКУМЕНТИ ЯК ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДЖЕРЕЛА ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Короткий опис

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

На правах рукопису

ЗАПОТОЦЬКИЙ АНДРІЙ ПЕТРОВИЧ

УДК 343.14

ДОКУМЕНТИ ЯК ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДЖЕРЕЛА ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

12.00.09 кримінальний процес та криміналістика;
судова експертиза

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата
юридичних наук

Науковий керівник:
Коваленко Євген Георгійович,
кандидат юридичних наук, професор

Київ 2009

ЗМІСТ

ВСТУП.. 3
РОЗДІЛ 1 Поняття і значення документів як джерел доказів у кримінальному процесі 11
1.1. Поняття «документ» у кримінальному процесі, його становлення та розвиток як джерела доказів. 11
1.2. Загальна характеристика документа як джерела доказів. 25
1.3. Класифікація документів як самостійних джерел доказів. 43
1.4. Відмінність «інших документів» від документів - речових доказів та протоколів слідчих і судових дій. 52
РОЗДІЛ 2 Використання документів як джерел доказів у ході доказування у кримінальних справах.. 79
2.1. Збирання документів за допомогою слідчих та інших процесуальних дій. 79
2.2. Подання документів суб’єктами кримінального процесу. 124
2.3. Перевірка документів у кримінальному процесі 147
2.4. Оцінка документів та їх використання у кримінальному процесі 161
ВИСНОВКИ.. 178
ДОДАТКИ.. 190
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.. 207

ВСТУП

Актуальність теми. Удосконалення кримінально-процесуального законодавства у напрямі його демократизації й приведення у відповідність з Конституцією України стало одним з вагомих етапів здійснення судово-правової реформи. Правова реформа, що покликана гармонізувати кримінально-процесуальне законодавство відповідно до міжнародно-правових стандартів, зумовила перегляд низки положень різних галузей права, у тому числі й кримінально-процесуального.
Охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, швидке та повне розкриття злочинів, викриття винуватих й забезпечення правильного застосування закону як завдання кримінального судочинства можуть бути досягнуті тільки завдяки доказуванню, метою якого є встановлення істини.
Постійний розвиток та вдосконалення процесу доказування дає можливість виявити нові, раніше невідомі інформаційні ознаки тих чи інших процесуальних форм, що використовуються при розслідуванні злочинів.
Діяльність правоохоронних органів з розслідування та вирішення кримінальних справ пов’язана зі збиранням, перевіркою і оцінкою доказів та їх процесуальних джерел, значну частину серед яких займають документи. Кримінально-процесуальний закон визнає їх самостійним джерелом доказів, що підлягає разом з іншими процесуальними джерелами перевірці, оцінці і використанню у процесі доказування на загальних підставах.
Ефективність розроблення проблем доказового права багато в чому зумовлена відповідним розумінням таких його категорій, як джерело доказів, судові докази, процесуальна форма, кримінально-процесуальне доказування, сутність і нормативний зміст яких у теорії залишаються суперечливими. Незважаючи на досить значний обсяг досліджень, ряд правових положень, що стосуються проблем поняття «інші документи» як процесуальні джерела доказів у кримінальному судочинстві, є також дискусійними.
Проблемам використання документів як процесуальних джерел доказів у кримінальному судочинстві приділялась належна увага в працях: Ю.П.Аленіна, М.І.Бажанова, В.П.Бахіна, Т.В.Варфоломеєвої, В.І.Галагана, В.Г.Гончаренка, Ю.М.Грошевого, В.П.Гмирка, А.Я.Дубинського, В.С.Зеленецького, А.В.Іщенка, В.М.Іщенка, Н.С.Карпова, Є.Г.Коваленка, М.В.Костицького, В.П.Колмакова, В.С.Кузьмічова, В.К.Лисиченка, Є.Д.Лук’янчикова, А.О.Ляша, В.Т.Маляренка, Г.А.Матусовського, М.М.Михеєнка, О.Р.Михайленка, В.Т.Нора, М.А.Погорецького, М.І.Сірого, С.М.Стахівського, В.М.Тертишника, Г.І.Чангулі, Л.Д.Удалової, В.Ю.Шепітька, О.Г.Шило, М.Є.Шумила та інших дослідників.
Аналіз наукових джерел свідчить про те, що наукові розробки з даної теми в основному провадилися до прийняття нової Конституції України та конституцій інших країн-учасниць СНД, без врахування практики Європейського суду з прав людини та міжнародно-правових актів.
Крім того, до цього часу серед вчених і практиків немає єдиної думки про загальне поняття документів як процесуальних джерел доказів. Недостатньо врегульовані чинним КПК України процесуальний порядок отримання документів та правила їх використання як процесуальних джерел доказів. Невраховані особливості перевірки та оцінки документів джерел доказів на різних стадіях кримінального процесу, що негативно позначається на слідчій і судовій практиці.
Саме на усунення цих прогалин і спрямоване дослідження автора. Вказані обставини зумовили вибір теми дисертаційного дослідження і свідчать про достатній рівень її актуальності.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дисертаційного дослідження належить до пріоритетних у науці кримінально-процесуального права. Дисертаційна робота виконана згідно з Комплексною програмою профілактики правопорушень на 2007-2009 роки, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 року №1767; тематикою пріоритетних напрямів наукових досліджень вищих навчальних закладів та наукових установ системи МВС України, що потребують першочергового розроблення і впровадження у практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004-2009 років, яка затверджена наказом МВС України від 5 червня 2004 року №755.
Тема дисертації включена до планів науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Київського національного університету внутрішніх справ і кафедри кримінального процесу.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розроблення теоретичних положень, що розкривають поняття і значення документів як джерел доказів у кримінальному судочинстві, їх використання у ході доказування у кримінальних справах, внесення пропозицій з подальшого вдосконалення кримінально-процесуального законодавства України та практики його застосування.
Для досягнення вказаної мети автором були поставлені і вирішувались такі завдання:
-з’ясувати сучасний стан наукових досліджень теоретичних і практичних проблем, пов’язаних з використанням документів у кримінальному судочинстві;
-висвітлити історію становлення та розвитку документа як процесуального джерела доказів;
-розкрити характеристику документів процесуальних джерел доказів та провести на цій основі їх оновлену класифікацію;
-встановити відмінність «інших документів» від документів речових доказів та протоколів слідчих і судових дій;
-визначити особливості збирання, перевірки та оцінки документів як джерел доказів у кримінальних справах;
-з’ясувати способи формування «інших документів» на різних етапах кримінального судочинства;
-внести пропозиції щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства та практики його застосування.
Об’єкт дослідження суспільні відносини, що виникають під час використання процесуальних джерел доказів у кримінальному судочинстві.
Предмет дослідження документи як процесуальні джерела доказів у кримінальному судочинстві.
Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети та завдань, його об’єкта й предмета. Діалектичний метод як загальнонауковий метод наукового пізнання реально існуючих явищ склав підґрунтя комплексного використання інших методів. Так метод системного аналізу дав можливість проаналізувати фундаментальні положення сучасної теорії кримінального процесу, основоположні законодавчі та нормативні акти України Конституцію України та закони України, а також праці вітчизняних і зарубіжних вчених з питань використання документів як джерел доказів у ході доказування у кримінальних справах; формально-юридичний застосовувався при співставленні норм чинного КПК України та проекту нового КПК України, обґрунтуванні висновків і пропозицій щодо їх доповнення чи уточнення; порівняльно-правовий для аналізу і порівняння національного та зарубіжного кримінально-процесуального законодавства; історико-правовий застосовано для аналізу еволюції нормативної бази, що регламентує становлення та розвиток документа, як процесуального джерела доказів; системно-структурний та формально-логічний при вивченні сутності документа і формуванні його поняття. Крім того, застосовувалися соціологічні методи: спостереження, анкетування для вивчення поглядів працівників органів дізнання та досудового слідства щодо питань, які досліджувалися, а також метод статистичного аналізу для узагальнення результатів опитування і вивчення кримінальних справ. Вказані методи дослідження використовувались у роботі у взаємозв’язку і взаємозалежності, що забезпечило всебічність, повноту й об’єктивність дослідження, істинність отриманих результатів.
Нормативну основу дослідження складають: міжнародно-правові акти у галузі прав людини і судочинства, ратифіковані Верховною Радою України, Конституція України, Кримінально-процесуальний та інші кодекси України, законодавчі і підзаконні нормативно-правові акти, які були чинними на території України з давніх часів і до сьогодення; відомчі нормативні акти МВС України, Генеральної прокуратури України, постанови Пленуму Верховного Суду України. Використано відповідне законодавство країн близького і далекого зарубіжжя, проект нового КПК України.
Емпіричну базу дослідження становлять дані офіційної статистики, а також дані, отримані при опитуванні 305 працівників органів дізнання та досудового слідства України, які представляють усі регіони держави. Крім того, за спеціальною анкетою вивчено і проаналізовано 210 кримінальних справ. Цесприяло формуванню емпіричної бази дослідження, яка забезпечує репрезентативність та достовірність зроблених висновків.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дана робота є одним з перших в Україні комплексним монографічним дослідженням проблем використання документів як процесуальних джерел доказів у ході доказування у кримінальних справах, проведеним в умовах реалізації Концепції судово-правової реформи України, розроблення нового КПК України, орієнтації національного законодавства на європейські стандарти.
У роботі, на основі комплексного аналізу здобутків вітчизняних та зарубіжних вчених, дослідження кримінальних справ, узагальнення даних проведеного анкетування та з урахуванням положень чинного кримінально-процесуального законодавства України, пропонується вирішення низки проблем і дискусійних питань законодавчого та організаційного характеру, що залишаються на сьогоднішній день неврегульованими і суперечливими. Врезультаті дослідження сформульовано ряд положень і висновків, нових у концептуальному плані та важливих для юридичної практики, а саме:
вперше:
-обґрунтовано авторську наукову класифікацію документів як процесуальних джерел доказів, а також критерії розмежування документів самостійних джерел доказів від документів речових доказів та протоколів слідчих і судових дій;
-запропоновано, що при поданні документів фізичними або юридичними особами органам розслідування слід завжди складати протокол, оскільки в іншому випадку посвідчувальна діяльність щодо їх отримання буде неналежна;
-доведено, що у зв’язку з особливим порядком виникнення офіційних документів вони мають більшу сукупність ознак, що характеризують їх достовірність;
-сформульовано низку пропозицій щодо внесення змін та доповнень до КПК України (статті 43, 43-1, 48-51, 65, 66, 83, 97, 178, 263), а також проекту КПК України, що стосуються процесуального порядку витребування документів та їх використання в ході доказування у кримінальних справах;
удосконалено:
-поняття доказів у кримінальному судочинстві;
-ознаки «інших документів» як джерел доказів у кримінальному судочинстві;
-особливості перевірки документів як процесуальних джерел доказів у стадіях досудового розслідування та судового розгляду;
-критерії допустимості документів як процесуальних джерел доказів;
дістали подальшого розвитку:
-висновки про те, що документи як джерела доказів, можуть містити відомості, зафіксовані як у письмовому, так і у іншому вигляді. До них можуть належати матеріали фото- і кінозйомки, аудіо- і відеозапису та інші носії інформації, витребувані або подані у порядку, визначеному кримінально-процесуальним законом;
-положення про те, що витребування документів, як спосіб їх збирання носить універсальний характер і, на відміну від слідчих дій, позбавлене процесуального примусу, в зв’язку з чим, може застосовуватись на всіх стадіях кримінального судочинства;
-пропозиції щодо уточнення змісту ч. 1 ст. 65 КПК України, в якій пропонується замінити словосполучення «фактичні дані» на «відомості про факти»;
-точка зору щодо уточнення змісту норм КПК України (статей: 43, 43-1, 48-51, ч. 2 ст.66, 263) з приводу заміни словосполучення «подавати докази» на «подавати предмети та документи» у зв’язку з тим, що визначення певного предмету чи документу процесуальним джерелом доказів, а «відомостей про факти», що містяться в ньому доказами, є виключною прерогативою особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора та судді (суду);
-поняття «пояснення у кримінальному процесі»;
-положення про те, що пояснення, отримані від окремих осіб, повинні вважатися у кримінальному судочинстві процесуальними джерелами доказів «інші документи», у зв’язку з чим пропонується більш детально закріпити процесуальний порядок отримання пояснень.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що сформульовані й викладені в роботі висновки та пропозиції є внеском у розвиток теорії та практики кримінально-процесуального права, які використовуються:
-у правотворчій діяльності для удосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства України та під час роботи над проектом нового КПК України, інших нормативних та відомчих актів. Основні положення й висновки дисертації були сформульовані в пропозиціях, направлених до Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, за результатами розгляду яких було отримано позитивні відгуки (акт впровадження Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності від 14 лютого 2008 року № 04-19/14-303);
-у практичній діяльності органів внутрішніх справ у результаті впровадження основних положень та висновків дисертаційного дослідження у систему службової підготовки працівників органів дізнання та досудового слідства Головного управління МВС України в місті Києві (акт впровадження від 12 лютого 2008 року);
-у навчальному процесі при викладанні дисциплін «Кримінальний процес України», «Доказування на досудовому слідстві» та «Теорія судових доказів», а також при підготовці відповідної навчально-методичної літератури для вищих юридичних навчальних закладів (акт впровадження Київського національного університету внутрішніх справ від 14 лютого 2008 року).
Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації доповідались автором та були обговорені на всеукраїнській конференції «Проблеми правової реформи та розбудови громадянського суспільства в Україні» (м. Львів, 28 вересня 2007 року); міжнародній науково-практичній конференції «Засади кримінального судочинства та їх реалізація в законотворчій і правозастосовчій діяльності» (м. Київ, 3 квітня 2009 року); науково-практичній конференції «Актуальні проблеми сучасної юридичної науки та правоохоронної діяльності» (м. Київ, 10-11 квітня 2009 року).
Публікації. Основні теоретичні положення та висновки дістали відображення у семи наукових публікаціях, серед яких чотири статті опубліковані у виданнях, включених ВАК України до переліку фахових з юридичних наук, три статі у збірниках тез конференцій.

Список літератури

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення сучасного стану наукових розробок щодо використання документів як процесуальних джерел доказів у кримінальному судочинстві, розглянуто наявні проблеми пов’язані з колізіями у законодавстві, неправильним тлумаченням норм процесуального права, а отже і їх реалізацією.
Зазначається, що більшість науковців поняттю «документ» надавали переважно юридичний сенс. Але з появою нових видів комунікаційних засобів і способів закріплення соціально значущої інформації, розвитком комп’ютерних та інформаційних технологій відбулася докорінна трансформація класичного розуміння поняття «документ». Його широке використання в архівознавстві, діловодстві, історії, управлінській діяльності тощо дозволило деяким авторам відійти від необхідності визнання юридичної суті документів і вперше висловити думку, що документ є предметом матеріального світу, на якому штучно зафіксований певний факт.
Пропонується авторське визначення поняття «документ» у кримінально-процесуальному розумінні. Так, документом можна вважати будь-які предмети матеріального світу, придатні для фіксації та передачі у часі і просторі інформації (відомостей) з метою її збереження та суспільного використання.
У ст. 67 КПК України зазначено, що ніякі докази не мають наперед встановленої сили. Ця вимога закону передбачає потребу всебічної оцінки доказів з метою встановлення їх необхідних якостей, у тому числі і достовірності. Алеоцінка достовірності відомостей, щодо яких фактично існує презумпція того, що вони правильно відображають об’єктивну реальність, втрачає будь-який сенс. Можна оцінювати достовірність тільки тих відомостей, щодо яких невідомо, відповідають вони фактам чи ні.
У зв’язку з цим обґрунтовується необхідність внесення змін до ч. 1 ст. 65 КПК України, замінивши у ній словосполучення «фактичні дані» на «відомості про факти».
Підкреслюється, що під «іншими документами» як джерелами доказів у кримінальному процесі слід розуміти матеріальні об’єкти, які у зафіксованій формі безпосередньо відображають відомості про факти, що мають кримінально-процесуальне значення і викладені за допомогою знаків, котрі читаються людиною (власними силами або завдяки застосуванню технічних засобів) та дозволяють однозначно відтворювати у вигляді зображень або усної мови, передавати і тлумачити думку людини, складені певною особою, підприємством, установою, організацією, одержані у встановленому порядку органами розслідування або судом та приєднані до матеріалів кримінальної справи.
Як свідчить аналіз процесуальної літератури, відомості у документі можуть бути відображені не лише за допомогою письмових букв алфавіту та цифр. З цією метою можуть використовуватися стенографічні, телеграфні та інші знаки, умовні зображення, креслення, схеми, проекти, плани, карти, моделі, малюнки, графіки, таблиці тощо. Крім того, інформація у документах може фіксуватися не тільки людиною, й за допомогою різноманітної техніки. Так, наприклад, за допомогою засобів комп’ютерної техніки інформація може бути відображена на жорсткому диску або вінчестері, переносному вінчестері, різноманітних дисках, дискетах, магнітнооптичних дисках, картах пам’яті тощо. Існують прилади, які фіксують інформацію взагалі без участі людини це, так звані, самописці («чорні ящики»), що дозволяють автоматично реєструвати на папері, фотоплівці, магнітній стрічці, електронній платі різні фізичні величини, які змінюються у часі.
У зв’язку з цим пропонується внести зміни до ст. 83 КПК України, доповнивши її частиною другою наступного змісту: «Документи можуть містити відомості, зафіксовані як у письмовому, так і у іншому вигляді. До них можуть належати матеріали фото- і кінозйомки, аудіо- та відеозапису й інші носії інформації, отримані, витребувані або подані у порядку, визначеному статтею 66 цього Кодексу».
Дається власний перелік ознак «інших документів» як джерел доказів у кримінальному судочинстві:
- спеціальним призначенням документів є збереження відомостей про факти;
- документи повинні закріплювати фактичну інформацію про істотні обставини справи;
- документи мають закріплювати відомості, носій котрих відомий і які можуть бути перевірені;
- зафіксована у документах інформація повинна бути засвідчена і викладена особами в межах їх посадової компетенції або фактичної обізнаності;
- наявність реквізитів або даних про осіб, які складають документи;
- зміст документів має носити посвідчувальний або описовий характер;
- у документах визначальну роль відіграє зміст, а форма допоміжну;
- документи можуть бути виконані на будь-якому матеріальному носії і будь-яким способом, котрий забезпечує збереження і однозначність передачі їх змісту;
- дані, викладені у документах повинні бути загальнодоступними;
- документи мають бути витребувані і залучені до кримінальної справи з додержанням встановленого законом порядку.
Аналіз підходів різних науковців до класифікації документів в кримінальному процесі дозволяє запропонувати наступну власну класифікацію документів як джерел доказів у кримінальному судочинстві:
1. За способом закріплення інформації діляться на письмові (буквені, цифрові), графічні (схеми, графіки, креслення, ескізи), технічні (фото-, відеозйомки, звукозапис), отримані за допомогою інших технічних пристроїв.
2. За строком зберігання на короткострокові й довгострокові.
3. За характером їх надходження на офіційні й неофіційні.
4. За кримінально-процесуальною формою документи можуть бути поділені на процесуальні (заява про злочин, протокол усної заяви, протокол явки з повинною, рапорт про виявлення ознак злочину, документи й матеріали, що підтверджують повідомлення про злочин, тощо) та непроцесуальні (документи, які засвідчують особистість, характеристики, довідки про тілесні ушкодження, хвороби, сплату або несплату податків, боргів, акти ревізій і документальних перевірок, пояснення, цінні папери, матеріали фото- та кінозйомки, аудіо- й відеозаписи та інші носії інформації).
5. За призначенням поділяють на такі, що засвідчують певний факт і такі що його описують.
6. Залежно від категорії доступу до них загально доступні, з обмеженим доступом;
7. По способу отримання отримані в ході слідчих дій; складені самим органом суб’єктом кримінально-процесуального судочинства, витребувані, надані учасниками кримінального процесу або іншими особами.
8. Стосовно моменту порушення кримінальної справи на такі, що виникли до порушення кримінальної справи (документи й матеріали, що підтверджують повідомлення про злочин, передані на вимогу прокурора, слідчого або органу дізнання, попередній висновок фахівця, матеріали адміністративного провадження й ін.) та такі, що виникли після порушення кримінальної справи.
Пропонується проводити розмежування документів джерел доказів від документів речових доказів за наступними критеріями:
1) відомості, зафіксовані у документах речових доказах, відрізняються від інформації, що міститься у «інших документах», за своїм процесуальним статусом;
2) доказове значення у документах джерелах доказів має лише зміст, а їх форма носить допоміжне значення. На відміну від них, документи речові докази значимі у справі не тільки за змістом, й за своїм зовнішнім виглядом, місцем, часом їх виявлення тощо;
3) документи джерела доказів можуть бути замінними, у той час як документи речові докази внаслідок того, що зміни, які відбулися з ними, пов’язані з подією злочину, не можуть бути замінені на інші, оскільки сліди, відбиті у них, є унікальними та існують в однині. Але це твердження не безперечне, оскільки у деяких випадках документи речові докази можуть бути замінені протоколом огляду і показаннями учасників процесу, а у випадках втрати речового доказу копією, що відтворює істотні для справи ознаки справжнього об’єкта, чи іншим об’єктом (наприклад, іншим зразком недоброякісної продукції) тощо. З іншого боку, можуть виявитися незамінними і деякі документи, що не є речовими доказами. Наприклад, практично незамінними є документи про народження (при втраті свідоцтва про народження у архівах РАЦСу) тощо;
4) інші документи як джерела доказів можуть копіюватися, що не зменшує їх доказового значення, а речові докази практично завжди унікальні і неповторювані;
5) документ джерело доказів містить у собі відомості, які складаються з опису події злочину чи фактів його вчинення за допомогою письма або інших умовних знакових кодів тощо, на відміну від документа речового доказу, що закріплює не опис матеріальних слідів злочину чи факту його скоєння, а самі сліди злочину, які збереглися на ньому;
6) речовий доказ завжди первинний доказ. Документ може бути як первинним, так і похідним джерелом доказів. Первинним він буде у випадку його складання особою, що безпосередньо сприйняла факти, або коли його складанню взагалі не передувало отримання фактів чи відомостей про них (розпорядчі акти); похідним у разі його укладання особою, яка безпосередньо не сприймала факти, але мала відомості про них (із слів інших осіб, з інших документів).
Протоколи слідчих і судових дій відрізняються від «інших документів» за часом, порядком, суб’єктами складання. Існують також істотні розбіжності у процесуальній формі протоколів слідчих і судових дій та «інших документів».
Акцентується увага, що фотознімки, плани, схеми, аудіо-, відео-, кінозаписи, які виникають під час провадження слідчих чи судових дій, в жодному разі не можна вважати «іншими документами».
Їх відмінність полягає в наступному: 1) джерелом додатку є особа, яка провадить розслідування, оскільки вона безпосередньо сприймає і фіксує порядок, послідовність та результати проведеної слідчої дії; 2) носієм інформації, що закріплена у «іншому документі», завжди є особа, яка не має відношення до органів кримінального судочинства, навіть якщо їх виконавцем є слідчий (наприклад, при отриманні пояснення у потерпілого на стадії порушення кримінальної справи); 3) документи джерела доказів долучаються безпосередньо до кримінальної справи, а результати застосування науково-технічних засобів до відповідних протоколів слідчих і судових дій, при проведенні яких вони були використані.
Процес збирання «інших документів» повинен включати у себе такі елементи: їх виявлення (пошук): отримання (витребування, вилучення, подання), фіксацію (процесуальне закріплення) та збереження.
Пропонуємо доповнити КПК нормою, у якій закріпити процесуальний порядок подачі рапортів про безпосереднє виявлення ознак злочину, вимоги до їх форми та змісту. При цьому в рапорті обов’язково мають зазначатися обставини вчиненого діяння і джерело отриманої інформації.
Ми дотримуємося думки, що пояснення, відібрані від окремих осіб, повинні розглядатися у кримінальному судочинстві як «інші документи», незалежно від того, відібрані вони під час перевірки заяв та повідомлень про злочин чи у ході розслідування кримінальної справи. У останньому разі обов’язковою умовою використання пояснення як документа виступає неможливість допиту особи. Наприклад, особа виїхала на постійне місце проживання за кордон чи померла. Урешті випадків така особа підлягає обов’язковому допиту слідчим, дізнавачем чи прокурором.
Пропонуємо закріпити у кримінально-процесуальному законі норму, яка визначала б процесуальний порядок відібрання пояснення, у наступній редакції:
«Стаття Отримання пояснень
Пояснення можуть бути отримані особою, яка провадить дізнання, слідчим від будь-якої особи, котра має відомості про скоєний злочин чи злочин, що готується, без яких неможливо вирішити питання про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи.
Перед отриманням пояснень особі роз’яснюється право відмовитись давати пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.
Пояснення можуть бути написані власноручно особою, яка дає пояснення, або записані особою, котра провадить дізнання, у протоколі пояснення. Упоясненнях мають бути відображені: час і місце їх отримання, ким відібране пояснення, відомості про особу, яка дає пояснення (прізвище, ім’я, по батькові, дата народження, місце роботи, проживання чи перебування). Особа, яка отримує пояснення, може ставити запитання, спрямовані на уточнення та доповнення пояснень.
Особою, котра дає пояснення, можуть бути виготовлені плани, схеми, креслення, малюнки, які приєднуються до пояснень, про що зазначається у поясненнях, написаних власноручно, або у протоколі пояснень.
Пояснення пред’являються для прочитання особі, яка дала пояснення, або оголошуються на її прохання. Вимога особи, яка дала пояснення, внести доповнення та уточнення до пояснень, підлягає обов’язковому виконанню.
Протокол пояснень підписують особи, котра їх дала і яка їх отримала».
Суттєвим недоліком чинного КПК України вважаємо відсутність норми, котра регулювала б проведення виїмки окремих категорій документів, а саме таких, які містять комерційну або іншу охоронювану законом таємниці. Вважаємо, з метою усунення вказаного недоліку чинний КПК України необхідно доповнити вказівкою на те, що виїмка таких документів повинна проводитись на підставі постанови судді (за аналогією з виїмкою документів, які містять державну або банківську таємниці). А саме у ч. 3 ст. 178 КПК України після слів «банківську» доповнити словами «комерційну або іншу захищену законом таємницю».
Акт ревізії або аудиторський висновок, як специфічні різновиди «інших документів», повинні складатися в суворій відповідності з вимогами, передбаченими відомчими нормативно-правовими актами. Крім того, вказані документи, що містять певні висновки, можуть (і повинні) перевірятися шляхом звернення до фінансових документів на основі яких вони зроблені, а також через опитування осіб, котрі їх склали. Враховуючи зазначене, пропонуємо у ч. 1 ст. 66 КПК України після слів «... вимагати проведення ревізій» доповнити словами «аудиторських та інших документальних перевірок а також вимагати відновлення бухгалтерського обліку за рахунок власних коштів підприємств, установ, організацій».
Вважаємо, що ч. 5 ст. 97 КПК України має бути викладена у наступній редакції: «При перевірці приводів до порушення кримінальної справи орган дізнання, дізнавач, слідчий і прокурор мають право вимагати проведення ревізій, аудиторських та інших документальних перевірок, залучаючи до участі у них спеціалістів». Відповідно існуючу до цього частину п’яту слід вважати частиною шостою.
Наведено підстави, за яких необхідно проводити витребування документів. Зокрема, витребування слід проводити, якщо: 1) наявні достовірні відомості про те, що у конкретної особи зберігається документ, який має значення для справи, і що вказана особа добровільно його видасть; 2) обстановка, у якій зберігається документ, не має значення для справи; 3) відсутні підстави вважати, що особа, на зберіганні якої знаходиться документ не має наміру його знищити, заховати або внести у нього виправлення; 4) потрібно отримати ще неіснуючий документ, який може бути складений на підставі відомостей, що постійно зберігаються, а у випадку його втрати без додаткових зусиль відтворений.
Ми погоджуємося з позицією тих процесуалістів, які вважають, що витребування «інших документів» потрібно завжди здійснювати письмово, оскільки це сприятиме зміцненню процесуальної форми документів, служитиме офіційною підставою для їх видачі, покаже спосіб появи останніх у матеріалах справи, а також розкриє роботу слідчого із збирання доказів.
Вважаємо, що витребування документів, як спосіб їх збирання носить універсальний характер і у зв’язку з цим може застосовуватися на всіх стадіях кримінального процесу. По-перше: на відміну від слідчих дій, витребування вільне від примусу і тому може проводитись як на стадії порушення кримінальної справи, так і на стадіях досудового розслідування та судового розгляду; по-друге, витребування, внаслідок простоти своєї конструкції і процесуальної форми, може ефективно застосовуватися для отримання доказів у випадках, коли відсутня необхідність у проведенні слідчих дій. Тому ідея про універсальність процедури витребування документів у більшому ступені визначеності має бути відображена у законі.
У зв’язку з тим, що винятковою прерогативою органу дізнання, досудового слідства, прокурора та суду є визначення певного предмету чи документу процесуальним джерелом доказів, а фактичних даних, що містяться в ньому доказами, пропонуємо внести зміни до відповідних норм, а саме: ст.ст. 43, 43-1, 48-51, ч. 2 ст. 66, 263 КПК України замінивши словосполучення «подавати докази» на «подавати предмети та документи».
Вважаємо, що при поданні документів відповідними посадовими особами та громадянами слід завжди складати відповідний протокол і у разі приєднання документів до матеріалів справи, і у випадку відмови в цьому, оскільки посвідчувальна сторона діяльності з надання документів досить слабка. Протевідповідний протокол може не виноситися у разі надання тільки офіційних документів, таких, наприклад, як довідки про судимість, хвороби тощо і то лише тоді, коли вони були витребувані і надані з відповідним супровідним листом. Уданому протоколі буде відображено факт добровільної передачі документів, повідомлені відомості, які важливі для оцінки цих документів, а також заявлено клопотання про приєднання їх до матеріалів справи. Крім того, у ньому повинна фіксуватися інформація про те, у якому порядку, за допомогою яких засобів і якими способами надані документи були виявлені, закріплені й досліджені, що служить однією з процесуальних гарантій забезпечення достовірності доказування у кримінальній справі.
Слід визнати те, що гарантією забезпечення достовірності інформації, яка залучається у сферу кримінального судочинства у відповідності з правилами ст.66 КПК України, могло б служити складання відповідного протоколу, про що було зазначено вище. Тому ст. 66 КПК України потрібно доповнити правилом про складання протоколу, який можна було б назвати або «протоколом добровільної видачі», або «протоколом подання предметів та документів», у зв’язку з чим ст.66 КПК України необхідно доповнити новою частиною третьою такого змісту:
«Особа, яка подала предмет чи документ, має бути допитана про обставини його виявлення. Якщо предмет отриманий у стадії порушення кримінальної справи, то у цієї особи слід одержати відповідне пояснення. Фактпередачі об’єкта має фіксуватися у протоколі із зазначенням, ким, коли і який документ чи предмет (з докладним його описом) поданий органу дізнання, слідчому, прокурору або суду. Якщо предмет чи документ виявлено працівником органу дізнання при провадженні оперативно-розшукових дій, він може бути поданий з рапортом цієї особи, в якому мають бути зазначені час, місце й обставини виявлення предмета або документа, що подається. У ході досудового розслідування чи судового розгляду оперативний працівник може бути допитаний як свідок про обставини, пов’язані з виявленням предмета або документа».
Після цього відповідно частину третю слід вважати частиною четвертою.
Під перевіркою документів пропонуємо розуміти врегульовану нормами кримінально-процесуального права діяльність органу дізнання, слідчого, прокурора і суду, яка здійснюється шляхом їх аналізу, співставлення з іншими наявними у справі доказами, встановлення джерел надходження останніх, а також отримання нових доказів, які підтверджують чи спростовують інформацію, що у них міститься.
Визначені особливості перевірки документів у стадії досудового розслідування: 1) провадження слідчих та інших процесуальних дій, у результаті яких до справи приєднуються документи, проводиться при відсутності у суб’єктів доказування цілісного уявлення про скоєний злочин, тобто в умовах значної пізнавальної невизначеності; 2) перевірка документів на вказаній стадії відбувається в умовах обмеження дії деяких важливих принципів кримінального процесу (безпосередності, змагальності і рівноправності сторін, гласності тощо); 3) така перевірка проводиться дізнавачем, слідчим, прокурором, котрі не є самостійними і незалежними у тій мірі, яка властива суду, оскільки на зміст та результати їх діяльності з перевірки документів як самостійних джерел доказів можуть впливати інші суб’єкти (начальник органу дізнання, начальник слідчого відділу, вищестоящий прокурор тощо); 4) перевірка документів на вказаній стадії здійснюється органами (дізнавачем, слідчим, прокурором), основним змістом діяльності яких є реалізація функції кримінального переслідування; 5) зміст і результати діяльності з перевірки документів як самостійних джерел доказів не є остаточними і обов’язковим для суду.
У стадії судового розгляду складаються більш сприятливі умови для перевірки документів джерел доказів, обумовлені дією низки чинників, таких, як: 1) дія всієї сукупності принципів кримінального процесу (перш за все безпосередності, усності, змагальності, диспозитивності і рівноправності сторін); 2) наявність у розпорядженні суду і сторін сукупності доказів та їх процесуальних джерел, які зібрані, перевірені та оцінені на стадії досудового розслідування, і, як наслідок, володіння ними повною картиною скоєного злочину, що встановлена під час розслідування; 3) можливість практично одночасної участі у перевірці доказів та їх джерел всіх учасників судового розгляду.
На нашу думку, оцінюючи будь-який наявний у справі документ з точки зору його допустимості, слідчий, прокурор, суддя або суд повинні з’ясувати ряд питань: 1) чи належить він до такого джерела доказів, як «інші документи»; 2) чи не було допущено порушення кримінально-процесуального закону в процесі отримання і приєднання документа до матеріалів справи; 3) якщо були допущені порушення закону при одержанні такого документа, то наскільки вони вплинули на достовірність наявних у ньому відомостей; 4) чи можливе взагалі використання даного документа і відомостей, що у ньому містяться, в процесі доказування, при встановленні наявності порушень процесуального закону під час його одержання.
Документи є допустимими, якщо вони передбачені чинним законодавством (тобто належать до «інших документів» як процесуальних джерел доказів), залучені у сферу кримінального судочинства уповноваженими законом суб’єктами в результаті процесуальних дій, встановлених КПК України. При цьому оцінка допустимості документів не обмежується встановленням дотримання кримінально-процесуального законодавства під час провадження у кримінальних справах. У разі створення документа поза рамками кримінального процесу оцінка його допустимості передбачає встановлення факту дотримання вимог законодавства будь-якими особами, котрі його створювали або брали участь у його обігу.

Проведене багатоаспектне дисертаційне дослідження дає підстави вважати, що одержані результати сприятимуть поліпшенню практики використання документів процесуальних джерел доказів, вдосконаленню норм кримінально-процесуального права та усуненню прогалин у недостатньо досліджених проблемах кримінального судочинства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. АгибаловаВ.О. Процессуальные и иные документы как источник доказательств на предварительном следствии по уголовным делам о преступлениях в сфере экономической деятельности/ АгибаловаВ.О. //Под ред. профессора Г.М.Меретукова. Краснодар: КЮИ МВД России, 2002. 284с.
2. АгибаловаВ.О. Процессуальные и иные документы как источник доказательств в уголовном судопроизводстве: Дис. канд. юрид. наук. 12.00.09 / АгибаловаВ.О. Краснодар, 2003. 230с.
3. АксеноваВ.А. Криминалистическое исследование документов, подвергшихся естественным изменениям: Автореф. дис... канд. юрид. наук. 12.00.09. / АксеноваВ.А. Харьков, 1973. 20с.
4. АлексеевВ.Б. Оценка доказательств в надзорной инстанции в советском уголовном процессе : Автреф. дис канд. юрид. наук. 120009. / АлексеевВ.Б. - М.: Всесоюзный институт по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности, 1965. 18с.
5. АлексеевК.С. Очерк развития науки советского уголовного процесса /АлексеевК.С. ДаевВ.Г., КокоревЛ.Д. Воронеж, 1980. 252с.
6. АнненковС. Представление доказательств в уголовном процессе/ АнненковС., ПономаренковВ. // Законность. 1997. №3. С.54-56.
7. АнтоновВ.Д. Графические документы как носители информации в раскрытии и расследовании пре ступлений : Автореф. дис канд. юрид. наук. 12.00.09. / АнтоновВ.Д. М. : Академия Министерства внутренних дел СССР, 1990. 20с.
8. АрсеньевВ.Д. Вопросы общей теории судебных доказательств в советском уголовном процес се / АрсеньевВ.Д. М. : Юрид лит, 1964. 180с.
9. АрсеньевВ.Д. К вопросу о предмете и объекте доказывания по уголовным делам/АрсеньевВ.Д. // Проблемы доказательственной деятельности по уголовным делам. Красноярск, 1987. С.24-38.
10. АрсеньевВ.Д. Основы теории доказательств в советском уголовном процессе / АрсеньевВ.Д. Иркутск. 1970. 152с.
11. АрсеньевВ.Д. Понятие документов и значение их как доказательств в советском уголовном процессе/ АрсеньевВ.Д. // Труды ИГУ. Т. 13. Серия юридическая. Иркутск, 1955. С.140.
12. АстапкинаС.М. Криминальные расчеты : уголовно-правовая охрана инвестиций : Научно-практическое пособие / АстапкинаС.М., МаксимовС.В. М. : ЮрИнфоР, 1995. 128с.
13. БарабашТ. Допустимість негативних обставин при доказуванні в кримінальному процесі/ БарабашТ. // Підприємництво, господарство, право. 2004. №4. С.107-111.
14. БарабашТ. Предмет доказування в кримінальному процесі: гносеологічний аспект/ БарабашТ. // Підприємництво, господарство, право. 2003. №6. С.88-92.
15. БацькоІ.М. Протоколи слідчих дій як джерела доказів у кримінальному процесі: Дис... канд. юрид. наук. 12.00.09/ Національна академія внутрішніх справ України / БацькоІ.М. К., 2003. 232с.
16. БацькоІ.М. Процесуальні правила, що регулюють джерела доказів, слід удосконалити/ БацькоІ.М. // Українська академія внутрішніх справ України. Науковий вісник. К. 1997. №1. С.113-115.
17. БацькоМ.І. Учасники процесуальних відносин під час протоколювання слідчих дій / БацькоІ.М.// Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. Дніпропетровськ. 2001. №2(5). С.112-124.
18. БашкатовЛ.Н. Уголовный процесс : Учебник для вузов / БашкатовЛ.Н., ВетроваГ.Н., ДоценкоА.Д., ЗажицкийВ.И., ШестаковВ.И. М., 2000. 237с.
19. БаяхчевВ.Г. Иные документы : Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации/ БаяхчевВ.Г. // Под общ. ред. В.В.Мозякова. М., 2002. 864с.
20. БелкинА.Р. Теория доказывания. Научно-методическое пособие / БелкинА.Р. М. : НОРМА, 2000. 429с.
21. БелкинР.С. Криминалистическая энциклопедия / БелкинР.С. М. : БЕК, 1997. С.31,62.
22. БелкинР.С. Собирание, исследование и оценка доказательств / БелкинР.С. М., 1966. 295с.
23. БелкинР.С. Теория доказывания в уголовном судопроизводстве / БелкинР.С. М., 2005. 528с.
24. БелкинР.С. Теория доказательств в советском уголовном процессе/БелкинР.С., ВинбергА.И. и др. // Под ред. Н.В.Жогина. М. : Юрид. лит, 1973. 736с.
25. БелоусовА.В. Процессуальное закрепление доказательств при расследовании преступлений / БелоусовА.В. М. : Юрлитинформ, 2001. 174с.
26. БецуковА.3. Документы как источник доказательств по уголовным делам о преступлениях в сфере экономики: процессуальные и криминалистические аспекты (по материалам Северо-Кавказского региона): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук / БецуковА.3. Краснодар, 1999. 19с.
27. БожьевВ.П. Источники доказательств по уголовно-процессуальному законодательству СССР и других социалистических стран / БожьевВ.П., ЛубенскийА.И. М., 1981. 182с.
28. Большая советская энциклопедия. В 30 т. М., 1972. Т.8. С.403.
29.