ФОРМУВАННЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ В УМОВАХ ЛЕГІТИМАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ (масовокомунікативний вимір)

Короткий опис

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Інститут журналістики

На правах рукопису

НАБРУСКО Віктор Іванович

УДК 32.019.5:316.774](043.3)

ФОРМУВАННЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ В УМОВАХ ЛЕГІТИМАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ (масовокомунікативний вимір)

Спеціальність 23.00.03 – політична культура та ідеологія

Дисертація на здобуття наукового
ступеня кандидата політичних наук

Науковий керівник –
Різун Володимир Володимирович,
доктор філологічних наук, професор

Київ – 2006

ЗМІСТ

Вступ 3

Розділ 1. Громадська думка у масовокомунікативному та
політологічному вимірах 12
1.1. Громадська думка як предмет політико-соціологічного
дослідження 12
1.2. Громадська думка як джерело та суб’єкт комунікативного
впливу: інформаційно-політологічний аспект 32
1.3. Громадська думка і політика 49
Висновки до першого розділу 67

Розділ 2. Засоби масової комунікації і громадська думка:
динаміка і кореляція 71
2.1. Концепції ЗМК у контексті взаємодії з громадською думкою 71
2.2. Засоби масової комунікації у вітчизняному політологічному
вимірі 86
2.3. Взаємодія засобів масової комунікації і громадської думки 95
Висновки до другого розділу 118

Розділ 3. Комунікативні технології і громадська думка
в інфопросторі політичної влади 121
3.1. Сутність комунікативних технологій та пов’язані з ними
проблеми громадської думки 121
3.2. Пропаганда як інформаційний важіль політичної влади 129
3.3. Реклама як окремий вид комунікативних технологій
політичної системи 147
Висновки до третього розділу 163

Висновки 166

Список використаних джерел та літератури 172

Додаток. Модифікація інформаційних впливів
у сфері групової свідомості: емпіричний аспект 181

ВСТУП

Прикінцеве десятиріччя ХХ століття стало для України воістину доленосним часом. Державність, що впродовж віків нуртувала в її глибинах, внаслідок розвалу закостенілої системи віджилої імперії стала живою реальністю, втілилася у життя. Та для її утвердження замало оголосити самостійність. Потрібні чималі зусилля для легітимації нової владної еліти. З’являються численні нові політичні сили — угруповання, партії, які намагаються зайняти свою соціальну нішу в політичному житті суспільства. У кожної з цих політичних сил є свої ідеї, програми, вимоги, за допомогою яких вони прагнуть легітимізувати себе як політичного лідера. Точиться безкомпромісна боротьба за масову свідомість і свідомість кожного індивіда в суспільстві, без чого неможливо досягти легітимності (законності) влади. Яким чином це робиться — актуальне питання сучасної політичної практики.
Дослідник масових політичних явищ сучасного суспільства навіть без спеціальних емпіричних інструментів спроможний дійти висновку про те, що психіка індивіда зазнає всезростаючого впливу нових інформаційних чинників, непритаманних минулим епохам в історії людства. Сучасна людина є «полізалежною» (К. Левін) у розумінні її приналежності до медіа-світу, в якому зникає самототожність давно відомих речей: те, що було непомітним раніше, — стає сенсацією, акценти калейдоскопічно зміщуються в різноманітних інформаційних потоках. Приходять нові покоління інтелектуалів, які поділяють погляди релятивістського спрямування, оскільки вони мало переймаються питаннями про походження того, що здається їм гранично відомим. Ефект «знецінення інформації» в цьому сенсі відноситься передусім до політики, перетвореної у виставу завдяки зусиллям засобів масової комунікації (ЗМК), і громадської думки, керованої медіа-модераторами у вигідному для політичної еліти режимі.
Цим обумовлено потребу дослідження впливу технологій ЗМК на формування громадської думки в сучасному суспільстві. Вважаємо за доцільне в нашому аналізі оперувати переважно терміном «засоби масової комунікації», але при цьому паралельно будемо користуватися й поняттям «засоби масової інформації» (ЗМІ) як складової ЗМК, тобто системи в системі вищого порядку. Доцільність такого підходу пояснюється самим контекстом дослідження, ґрунтованого на тому, що саме ЗМІ є творцем аксіологічно-виокремлених образів дійсності, а ЗМК більшою мірою діють як комуніканти цих образів.
Актуальність дослідження у теоретичному вимірі обумовлено необхідністю конкретизації та специфікації знань з галузей соціології масових комунікацій, політології, теорії комунікації та ін. щодо зв’язку комунікативних технологій з процесами масової свідомості, пов’язаними як із формуванням останньої при застосуванні медіа-технологій агентами політичного соціуму, так і з руйнацією і трансформацією політичних орієнтацій різних соціальних груп при контакті з медіа-реальністю.
Легітимацію політичної влади ми розглядаємо в контексті модернізаційних процесів у державі, тобто об’єктивно назрілих перетворень (соціальної мобілізації) і оновлення українського суспільства: структурна перебудова економіки (економічний розвиток), створення адекватної їй соціальної структури, реформування політичної організації та інформаційної системи з урахуванням найважливіших традиційних духовних і культурних цінностей українського народу.
Основна наукова гіпотеза автора полягає в тім, що рівень відображення ЗМІ соціальної і політичної сфер характеризує ступінь демократичності соціального організму і є одним з важливих критеріїв його розвинутості. Через те досліджувана проблема особливо актуальна саме в політологічному сенсі.
У практичному вимірі дослідження становить інтерес з точки зору виявлення наслідків роботи «фабрики комунікацій» у сфері моделювання громадської думки агентами політичної влади, зокрема в сенсі впливу на побудову аксіологічно-виокремлених образів дійсності, формування і стимулювання емоцій, потреб та інтересів, на процеси духовного становлення і регулятивну сферу загалом.
Це дослідження є комплексним і базується на висновках низки наукових дисциплін: логіки і методології науки, політології, соціології, журналістики, інформатики, соціальної психології, комунікативної теорії.
Таким чином, дисертація матиме міждисциплінарний характер за умови припущення можливості впливу технологій ЗМК як на індивіда та індивідність, так і на соціальну іпостась індивідності — особу та сферу її життєвих сенсів. Водночас неможливо абстрагуватись і від феноменів масовопсихологічного порядку, оскільки громадська думка є груповим феноменом; те ж саме стосується й діяльності ЗМІ, що поширюють свій вплив на необмежене коло осіб, серед яких і відбувається рецепція інформаційних потоків.
Ступінь розробленості теми. Проблема легітимації політичної влади за допомогою корекції масової свідомості через засоби масової комунікації перебуває в інтелігібельному полі дослідників — фахівців у різних галузях знань: епістемології, політології, соціології інформації, інформатики, соціальної психології і т. і. Але, з урахуванням складної системи соціальних залежностей, що відображають реальності переломного для України історичного часу, ця проблема практично розглядалася лише опосередковано в контексті певної наукової тематики. Пропоноване дослідження — одна з перших спроб у вітчизняній політичній науці проаналізувати реальне місце ЗМІ та масової свідомості в соціальній структурі і політичній системі суспільства в пострадянський період як форми і засобу реалізації соціально-політичного потенціалу легітимації нової політичної влади. Зрозуміло, що в цій системі досить складна ієрархія каузальних залежностей, взаємодій з прямим і зворотним зв’язком, які фактично не досліджувалися або досліджувалися лінеарно.
Дослідження базується на наукових здобутках, які дають можливість об’єктивно підійти до вирішення актуальних і прогностичних питань розвитку суспільств перехідного періоду.
Джерельну базу дисертації можна поділити на такі групи:
1. Навчально-методологічна та довідникова література соціологічної, політологічної і психологічної спрямованості, де проблему представлено на рівні ознайомлювально-систематизуючого та узагальнюючого аналізу. У працях Г. Андреєвої, Е. Аронсона, Р. Бендлера, С. Блека, М. Горшкова, О. Донченко і Ю. Романенка, В. Зазикіна, О. Зоріна, В. Королька, В. Різуна, С. Рощина, М. Скуленка, Ю. Шаповала та багатьох інших авторів проблема впливу концептуалізується під кутом зору включеності людей у середовище віртуального смисломоделювання ЗМІ.
Наукові доробки зазначених дослідників є значущими для уточнення термінології та прецедентів концептуалізації аксіологічно-регулятивної сфери і переважно стосуються масової свідомості як такої.
2. Монографічні дослідження з проблем філософії символічного світу, психології масових комунікацій та маніпулятивного впливу Р. Абдєєва, Ж. Бодрійяра, Е. Богардуса, Ю. Габермаса, Е. Доценка, С. Кара-Мурзи, А. Москаленка, М. Мосса, Е. Ноель-Нойман, Ф. Оллпорта, О. Потьомкіна, Г. Почепцова, С. Расторгуєва, А. Чічановського, В. Шкляра, Е. Шострома та ін., в яких вибудовуються парадигми розуміння природи впливу комунікативних технологій на громадську думку. Наукові напрацювання цих авторів дають змогу конкретизувати масово-комунікативну діяльність стосовно її впливу на масову свідомість пострадянського суспільства. Теоретичну та методологічну основу роботи становлять, перш за все, принципи і категорії, що містяться в працях зазначених дослідників.
Отже, методологічна основа дослідження тісно пов’язана з його теоретичною базою, якою є, насамперед, проблемне поле сучасної соціології масових комунікацій, політології та соціальної психології, психології масових комунікацій, теорії інформаційних війн. За допомогою таких ключових понять, як «громадська думка», «комунікативні режими», «технології впливу» «комунікативна легітимація», «маніпуляція», «психологічна війна», «інформаційна війна» переосмислюються класичні та новітні концепції психології і соціології масових комунікацій, політології та теорії комунікацій.
Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Робота пов’язана з комплексною науковою темою Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка № 01БФО45-10 «Системи масових комунікацій та світовий інформаційний простір».
Мета дослідження — розробка концептуальних засад впливу технологій ЗМК на громадську думку, особливо в умовах легітимації політичної влади, які самі по собі є малодослідженими в науковій літературі вітчизняного та зарубіжного походження.
Мета передбачає розв’язання наступних завдань:
1. Визначення специфікації поняття громадської думки в інформаційному просторі суспільства; аналіз взаємодії комунікативних режимів та програм ЗМК з громадською думкою; висвітлення проблеми легітимації політичної влади засобами громадської думки.
2. Розробка поняттєвої бази легітимації у форматі моделі «Влада–ЗМІ–суспільство».
3. Формулювання методологічних засад аналізу процесів формування громадської думки в контексті застосування різноманітних технологій впливу засобами масової комунікації.
4. Теоретична реконструкція особливостей джерел впливу ЗМК на громадську думку як ресурсу легітимації політичної влади.
5. Розмежування таких типів технологій впливу ЗМК на громадську думку: технологій впливу на селекцію символів (пропаганда), енергетично-мобілізуючу функцію психіки і регулятивно-програмуючу функцію, пов’язану, передусім, з вольовими процесами та поведінкою. Вони зумовлені відмінностями в будові когнітивної, емотивної та регулятивної психічної функцій, інтеграція яких і відбувається в ціннісних орієнтаціях особистості.
6. Визначення умов взаємодії засобів масової комунікації і громадської думки в інформаційному просторі українського суспільства.
7. На базі соціологічного опитування (апробаційної анкети) з’ясувати ступінь впливу на масову свідомість вітчизняних радіокомунікацій.
Об’єктом дослідження є засоби масової комунікації і громадська думка в сучасному суспільстві. При цьому основна увага приділяється теле- і радіокомунікаціям, оскільки електронна форма впливу на комунікативний простір суспільства, на переконання багатьох фахівців, наприкінці XX — на початку ХXI ст. ст. стала домінуючою.
Предмет дослідження — вплив ЗМК на формування громадської думки як чинник легітимації політичної влади.
Основними методами дисертаційної роботи обрано:
1. Метод аналітичної типологізації психологічних концепцій, своєрідність якого полягає в тім, що автор представляє різнорідні концепції та дискусію між ними на фоні порівняння з власним сприйняттям предмета дослідження.
2. Метод практичної екстраполяції та системно-інформаційного аналізу, що ґрунтується на переведенні результатів аналітичної типологізації у площину дослідження напрямків і технологій впливу ЗМК на громадську думку. При цьому саме дослідження провадиться в руслі системно-інформаційної експлікації феноменів взаємодії комунікативних просторів та символічних світів, концентрованим вираженням яких є пропаганда, реклама, паблік-рилейшнз.
Наукова новизна отриманих результатів дисертаційної роботи полягає в тім, що вперше у вітчизняній політологічній науці в широкому контексті міждисциплінарних політико-соціологічних пошуків системно розглянуто технології впливу ЗМК як генератора інформаційних потоків політичної влади на громадську думку. До положень, що містять елементи наукової новизни, можна віднести такі:
— засоби масової комунікації впливають на громадську думку залежно від обраного ними комунікативного режиму, який задає спрямованість інформаційним потокам за моделлю прямого зв’язку (імперативно-індоктринальний комунікативний режим), зворотного зв’язку (діалогічний комунікативний режим) та прихованого зв’язку (маніпулятивний комунікативний режим);
— громадська думка залежно від обраного ЗМК комунікативного режиму виступає суб’єктом реагування, легітимації або ж статичним учасником гри в інформаційному просторі суспільства;
— кожен з режимів застосовується не сам по собі, а в рамках певної комунікативної технології — сукупності засобів трансформації громадської думки через радикальну зміну переконань та настанов; — щеплення гетерокоду — випадкової субпрограми, яка зумовлює прийняття ситуативних рішень;
— сучасні медіуми концентрують у собі величезний потенціал легітимації, який може реалізовуватись у трьох комунікаційних континуумах легітимації: модель нульового континууму легітимації (єдиний централізований макромедіум, моноідеологічна пропаганда, основне джерело альтернативної інформації — чутки); модель плюралістичного континууму легітимації (велика кількість суб’єктів інформаційного впливу, джерело альтернативної інформації — приватні агенти mass-media (на противагу державним ЗМІ); модель перехідного континууму легітимації (становлення нових соціальних інституцій відстає від масовокомунікативної легітимації, тобто ЗМІ легітимують віртуальну соціальну реальність);
— засоби масової інформації, уповільнюючи або прискорюючи просування певних блоків, фреймів, тем, сприяють стереотипізації свідомості та громадської думки. В сучасному суспільстві стереотипізація є неминучим процесом внаслідок часової компресії, зростання обсягів інформації та неможливості адекватного сортування інформаційних масивів психікою конкретної людини.
Теоретичне і практичне значення отриманих результатів
Технології впливу ЗМК на громадську думку на сучасному етапі розвитку інформаційного суспільства стають дедалі дієвішим інструментом моделювання символічної реальності майбутнього України та етноінформаціології соціально-психологічних тенденцій і через те потребують комплексного аналізу в теоретичному та практичному аспекті. Це є підставою для відповідної наукової політико-соціологічної та соціально-психологічної рефлексії феномена взаємодії ЗМК з громадською думкою, що набуває нині неабиякого практичного значення у процесах формування інформаційних суспільств.
Основні положення, висновки, рекомендації, що сформульовані в дисертації, можуть бути використані при:
1. Розробці стратегій інформаційної політики в Україні та аналізу умов їх застосування на системно-категорійному рівні загальнопсихологічного, соціально-психологічного та методологічно-комунікативного дискурсу.
2. Створенні концепції удосконалення законодавства щодо засобів масової інформації та соціального патронажу молоді.
3. Викладанні навчальних курсів «Соціологія ЗМК», «Психологія масових комунікацій», «Політична психологія», «Теорія масової комунікації». Практичні результати дослідження можуть бути використані у науково-дослідницькій, навчальній роботі, підготовці та перепідготовці фахівців з політичних, психологічних, філософських та соціологічних дисциплін.
Хронологічні межі дослідження обумовлені основними завданнями і умовно визначаються періодом останнього десятиріччя минулого століття та першими роками поточного.
Апробація роботи. Дисертацію обговорено на пленарному засіданні кафедр міжнародної журналістики, кафедри телебачення і радіомовлення та кафедри теорії масової комунікації Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Принципові ідеї, пов’язані з діяльністю Українського радіомовлення, обговорювалися на парламентських слуханнях з питань свободи слова (Київ, 2002 р.), проблем формування суспільного мовлення (Київ, 2005 р.), Всеукраїнських та міжнародних науково-практичних конференціях, що проводилися в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Львівському національному університеті імені Івана Франка, Центрі вільної преси (м. Київ), головному офісі Міжнародного Канадського радіо (Монреаль, Канада, 1995—2000 рр.) та ін.
Основні гіпотези, висновки дослідження використані як лекційний матеріал у студентських аудиторіях Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де автор працює за сумісництвом, а також у практичній роботі Українського радіомовлення.
За темою дисертації вийшло друком 11 авторських наукових статей, з яких 3 – у фахових виданнях.
Структурно дисертація складається зі вступу, трьох розділів, дев’яти підрозділів, висновку, списку використаних джерел та літератури і додатка. Загальний обсяг роботи – 171 сторінка основного тексту.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Реалізуючи поставлені завдання, у дослідженні узагальнено теоретичні погляди, запропоновано нові теоретичні і практичні підходи щодо формування громадської думки в умовах легітимації політичної влади. При цьому акцент зроблено на з’ясуванні специфіки генерування громадської думки за допомогою певних комунікативних технологій, кола об’єктивно інституційних факторів, що сприяють позиціонуванню певних тем як значущих з точки зору впливу на громадську думку тощо.
У дослідженні теоретично реконструйовані особливості комунікативного простору політики в умовах домінування віртуальної реальності ЗМК над громадською думкою як ресурсом легітимації; визначено специфікацію поняття громадської думки в інформаційному просторі суспільства. В основу поняття громадської думки покладено такі суспільні феномени: а) вираження політичної волі, свідомості мас впливає на органи управління і, поряд з соціально-політичними інститутами, бере участь у політичному процесі; б) сукупне судження множини спільнот з приводу значущих подій, явищ дійсності є базовим для громадської думки.
Первинним джерелом виникнення громадської думки як суб’єкта комунікативного впливу є велика кількість комбінацій групотворчих чинників: спільні (групові) інтереси на базі родинних зв’язків, спільні цінності тощо. З появою елітаризму штучно стимулюється гіпертрофована оцінка компетентності окремих суб’єктів громадської думки, а згодом вони, інституціалізувавши свої відносини на основі спільних інтересів, виробляють загальну ідеологію впливу на маси як об’єкт політичних ігор, вирішення певних проблем, залучаючи до цього ЗМК.
Поняттєва база легітимації розроблена в рамках моделі “Влада–ЗМК–суспільство”, суть якої зводиться до тези, що поняття «комунікація« виходить за рамки діяльності ЗМІ і його слід сприймати як спроможність передачі масового обміну інформацією з метою впливу на суспільство і його складові, до яких, зокрема, належать громадська думка і влада. Основу легітимації будь-якої влади становить довіра народу, що виявляється не тільки на рівні суспільної свідомості, а й у формі демократичних процедур (вибори, референдуми, маніфестації підтримки, протесту, страйки). Громадська думка – один з найважливіших інструментів громадянського суспільства, за допомогою яких народ може оперативно виражати свою довіру чи недовіру владі і тим самим щоразу встановлювати міру її легітимності.
Потенціал легітимації реалізується у трьох комунікаційних континуумах: модель нульового континууму легітимації (єдиний централізований контроль, моноідеологічна пропаганда, основне джерело альтернативної інформації – чутки); модель плюралістичного континууму легітимації (велика кількість суб’єктів інформаційного впливу, джерело альтеративної інформації – приватні агенти mass-media (на противагу державним ЗМІ); модель перехідного континууму легітимації (становлення нових соціальних інституцій відстає від масово-комунікативної легітимації, тобто ЗМІ легітимують віртуальну соціальну реальність).
Методологічна модель аналізу процесів формування громадської думки ґрунтується на тому, що у зміст її концепту закладено три елементи – суб’єктивний, тематичний і артикуляційний. Отже, в основу моделі покладено такі теоретичні константи: а) встановлення сутності політико-психологічних та соціально-психологічних конструктів, які уможливлюють генерування громадської думки; б) кола об’єктивно інституційних факторів, які сприяють (або не сприяють) визначенню певних тем як значущих з точки зору артикуляції; в) інструментів артикуляції, завдяки яким певна сукупність оціночних суджень перетворюється на громадську думку. Остання формується як продукт узгодження волі та альтернативних точок зору, стає важливою технологією впливу на формування виборних органів державної законодавчої та виконавчої «гілок» влади, їх легітимації.
Серед технологій варіювання громадською думкою виокремлюються: моделювання контексту; психологічні конструкти (ступінь прийнятності — неприйнятності тієї чи іншої інформації); створення стереотипів та установок. Комунікативні технології використовують щонайменше три режими взаємодії ЗМІ з громадською думкою: 1) імперативно-індоктринальний, в якому працює пропаганда (суть — варіативне повторення певних ідеологічних кодів); 2) маніпулятивний (латентний вплив); 3) діалогічний.
Великомасштабний дискурс неможливий поза масовою комунікацією. Вона забезпечує умови для зародження, визрівання і згасання громадської думки, залучаючи відособлених індивідів до центральних напрямків суспільних дебатів. Тим часом вплив ЗМІ на членів аудиторії неоднаковий. Специфічною рисою впливу преси, радіо і телебачення є диференціювання публіки на політичних лідерів і масову громадськість, неоднорідну за політичними інтересами і ступенем інтегрованості в політичну дискусію. Не виключається небезпека формування деякої ілюзорної спільноти, нездатної до реальної комунікації, тому що, на відміну від структуризації в малих групах, безпосередні зв’язки між членами аудиторії ЗМІ відсутні.
Встановлення джерел впливу ЗМК на громадську думку здійснено на базі реконструкції особливостей комунікативного простору політики. Доведено, що лише деяка частина суб’єктів здатна до безпосереднього генерування громадської думки, інша ж змушена використовувати політичних медіаторів-репрезентантів в особі політичних партій, громадських асоціацій, засобів масової інформації і т.д. В умовах демократичного суспільства створюється опозиція владно-публічним інститутам у вигляді самоорганізованих груп громадянського суспільства, які, виступаючи представником спільної волі, покликані підтримувати автономний комунікативний простір, неконтрольований владними структурами держави. Саме він стає індикатором легітимності та інструментом психологічного тиску на управлінський апарат держави.
Спрямованість ЗМІ на аудиторію задається обранням одного з двох типів програм: маніпулятивної або гуманістичної. Маніпулятивна програма ґрунтується на парадигмі ефектів мас-медіа типу «могутні медіа і аудиторія, яка відносно пасивна та легко піддається впливам». За певних умов така стратегія спрацьовує, особливо коли існує монополія на ЗМІ. На відміну від маніпулятивної стратегії, методологічною передумовою стратегії гуманістичної є твердження: функція ЗМІ щодо громадської думки полягає не в звичайній трансляції стимулів, а в постачанні їй інформаційного та емоційного «будівельного матеріалу» для творення власних уявлень про зміст і сенс соціальних проблем.
На базі аналізу існуючих концепцій західних теоретиків доведено, що у практиці вітчизняних ЗМІ вони застосовуються досить активно, але без відповідного осмислення, без урахування національних особливостей споживачів інформації в Україні. Водночас у кожному з теоретичних підходів, навіть таких, що вкрай песимістично оцінюють комунікативні можливості ЗМК, засуджуючи їх за маніпулювання громадською думкою, свідомістю аудиторії (теорія нонкомунікації), є раціональне зерно, яке варто використати у вітчизняній теорії і практиці. Саме на базі цих теоретичних напрямків в Україні створено нову наукову школу досліджень масових інформаційних процесів.
Соціальний аспект функціонування громадської думки поширюється за межі простої взаємодії суджень, оскільки спільнота, поставлена перед вибором, структурується на групи, які займають різні ціннісні платформи — на більшість і меншість, якщо варіативність відповідей припускає дихотомію, на коаліції думок, фракції і т. д. Іншими словами, інформація, розповсюджувана людьми, які беруть участь у суспільній дискусії, містить в собі не тільки дані про предмет думки (когнітивний аспект), а й очікування стосовно думок і дій інших (соціальний аспект). Тим самим комунікація моделює соціальні зв’язки в суспільстві. Дискурсивна комунікація не тільки визначає суспільний каталог ідей, символів і перспектив, але також і структуру соціальних відносин усередині спільноти.
При розгляді проблеми взаємодії пропаганди і громадської думки взято до уваги ту обставину, що сьогодні дуже рідко (після початку трансформації нашого суспільства в демократичне і ринкове) пропаганду зв’язують з безпосереднім поширенням ідеологічних цінностей. Хоча це скоріше не перевага, а недолік нинішньої системи організації інформаційної політики: як свідчать результати соціологічних досліджень, наведених нами у табл. 2.1, 2.2, 2.3, а також у додатку (табл. Д.1, Д.2, Д.3), переважна більшість громадян не можуть вказати розходжень між програмними установками навіть декількох найбільших політичних партій країни.
У взаємодії громадської думки і масової комунікації ми виокремлюємо такі аспекти:
1) характер взаємодії засобів інформації і громадської думки не залежить ані від ЗМК, ані від громадської думки, яку лише належить сформувати. Це залежить від комуніканта, який керується не стільки стратегією дій ЗМК, скільки метою, яка стоїть перед ним як автором політичної або ідеологічної ідеї;
2) в ролі комуніканта можуть виступати політична влада, політична партія, ідеологічна установа, групи тиску і лобіювання, агенти впливу від закордонних інституцій;
3) комуніканти діють через власників засобів інформації або державні структури, яким підпорядковані державні ЗМІ. Саме вони виробляють спрямованість впливу, яка може бути маніпулятивною або гуманістичною. У тому й іншому випадках на цій стадії громадська думка на характер спрямованості вплинути не здатна;
4) взаємодія починається лише на стадії реалізації ЗМК відповідної стратегії: зворотні імпульси починають надходити до комуніканта, він мусить реагувати на них і відповідно корегувати тактику впливу, а якщо цього виявиться замало — то й стратегію. Але постраждалою стороною все ж таки залишається громадська думка, оскільки посередник (ЗМІ), який залежить від роботодавця, не буде ризикувати своїм становищем, якщо його не примусить до цього соціальна або політична ситуація. Лише в такому випадку засоби інформації можуть ініціювати власну парадигму формування громадської думки.
Коли легітимація політичного рішення випереджає його легалізацію, тобто правові форми відстають від процесу легітимації, між державною владою та громадськістю може виникнути конфлікт. Отже, важливою умовою є синхронізація процесів легалізації та легітимації в часі.
У цьому сенс і зміст взаємодії громадськості, ЗМК і влади в перехідні періоди цивілізаційного розвитку (модернізації) суспільства. В цьому актуальність вирішення цієї проблеми для України.
За результатами авторського дослідження (наведене у додатку) запропоновано практичну рекомендацію: оскільки радіомовлення, телебачення, періодичні видання є лише окремими каналами впливу на групову свідомість, отже — й на громадську думку, для з’ясування ефективності динаміки і кореляції моделей «Влада—ЗМК—суспільство», «Влада—ЗМК», «Преса—суспільство» доцільно аналізувати ефект модифікації інформаційних впливів у сфері групової свідомості з метою інтенсивного включення в обіг цих моделей конкретними засобами інформації.

СПИСОК
ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Абдеев Р.Ф. Философия информационной цивилизации: Учебное пособие. — М.: Владос, 1994. — 336 с.
2. Андреева Г.М. Социальная психология. — М.: Изд-во МГУ, 1987. — 564 с.
3. Арендт Х. Массы и тоталитаризм // Вопр. социологии. — 1992. — Т. 1, № 2. — С. 20–73.
4. Аронсон Э. Общественное животное. — М.: Аспект-Пресс, 1998. — 345 с.
5. Аронсон Э., Пратканис Э. Эпоха пропаганды: механизмы убеждения. Повседневное использование и злоупотребление. — СПб.: Прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. — 384 с.
6. Бартов В.С. Манипуляция в СМИ: информационно-психологический аспект. — М.: Аллиера, 1999. — 580 с.
7. Бебик В. М. Як стати популярним, перемогти на виборах і утриматись на політичному Олімпі (соціологія і технологія політичної боротьби). — К.: Абрис, 1993. — 126 с.
8. Бебик В.М., Сидоренко О.І. Засоби масової інформації посткомуністичної України. — К., 1996. — 124 с.
9. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования. — М.: Academia, 1999. — 787 с.
10. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы. — М.: Междунар. отношения, 1999. — 256 с.
11. Блэк С. Паблик рилейшнз. Что это такое? — М.: Модино-пресс, 1990. — 456 с.
12. Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть. — М.: Добросвет, 2000. — 387 с.
13. Бурдье П. Социология политики. — М.: Socio-Logos, 1993. — 273 с.; О телевидении. — М., 2002. — С. 157.
14. Бэндлер Р., Гриндер Д. Семинар по НЛП. Передовые психотехнологии в психотерапии и бизнесе. — М.: ИПРА, 1997. — 243 с.
15. Бэндлер Р. НЛП: популярное пособие для тренингов. — М.: Лань, 1997. — 179 с.
16. Габермас Ю. Демократия, разум, нравственность. — М.: Республика, 1994. — 295 с.
17. Гозман Л. Я., Шестопал Е. Б. Политическая психология. — Ростов-на-Дону, 1996. — 448 с.
18. Горшков М. К. Общественное мнение: История и современность. — М.: Политиздат, 1988. — 216 с.
19. Гранин Д. Кого мы прячем? Зачем? // Иного не дано. — М., 1990. — С. 28–32.
20. Грачёв Г.В., Мельник И.К. Приёмы и техника манипулятивного воздействия в массовых информационных процессах // Проблемы информационно-психологической безопасности. (Сб. статей и материалов конференций). — М.: Изд. Дом «Балиев», 1996. — С. 211–210.
21. Гриценко О.М. Мас-медіа у відкритому інформаційному суспільстві і гуманістичні цінності: Монографія. — К.: ВПЦ «Київський університет», 2002. — 204 с.
22. Грушин Б. А. Мнение о мире и мир мнений. — М., Черо, 1998. — 335 с.
23. Демидов А.И., Федосеев А.О. Введение в политологию. — М., 1992. — 310 с.
24. Дмитриев А.В., Тощенко Ж.Т. Общественное мнение в системе информационно-психологической безопасности // Проблемы информационно-психологической безопасности. (Сб. статей и материалов конференций). — М.: Совм. изд. МО РФ и ИПК АВМ, 1996. — С. 30–48.
25. Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення). — К.: Либідь, 2001. — 334 с.
26. Доценко Е.Л. Психология манипуляции. — М.: Черо, Изд-во МГУ, 2000., — 304 с.
27. Дридзе Т.М. Текстовая деятельность в структуре социальной коммуникации. — М.: Наука, 1984. — 223 с.
28. Дуцик Д. ЗМІ і громадянське суспільство // Українська журналістика в контексті світової: Зб. наукових праць. Вип. 5. (За ред. проф. В. І. Шкляра). — К., 2001. — С. 32–39.
29. Дуцик Д.Р. Політична журналістика. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська акад.», 2005. — 140 с.
30. Зазыкин В.Г. Психология в рекламе. — М.: Лань, 1992. — 314 с.
31. Зернецька О.В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини. — К.: Освіта, 1999. — 351 с.
32. Зорин А.В. Число и слово: технологии распространения новостей. — М.: Славянский диалог, 2000. — 243 с.
33. Іванов В.Ф. Теоретико-методологічні основи вивчення змісту масової комунікації. — К.: ВПЦ «Київський університет», 1996. — 204 с.
34. Кара-Мурза С.Г. Манипуляция сознанием. — К.: Оріяни, 2000. — 445 с.
35. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера. Пер. з нім. — К.: Тандем, 2002. — 584 с.
36. Клемперер В. LTI. Язык третьего Рейха. Записная книжка филолога. — М.: Комета, 1999. — 250 с.
37. Коломиец В.Ф. Информациологическая эволюция и безопасность цивилизации: Монография. — К.: А-Центр, 2005. — 184 с.
38. Королько В.Г. Паблік рилейшнз. Наукові основи, методика, практика. – К.: Видавничий дім «Скарби», 2001. — 399 с.
39. Коротков В.Г. Д. Гранин в сердцах современников // Лит. обозрение. — 1989. — № 7. — С. 23–50.
40. Костенко Л. Гуманітарна аура нації, або дефект головного дзеркала. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська акад.», 1999. — 32 с.
41. Костенко Н.В. Ценности и символы в массовой коммуникации. — К.: Наук. думка, 1993. — 132 с.
42. Лебедев А.Н., Боковиков А.К. Зкспериментальная психология в росссийской рекламе. — М.: Academia, 1995. — 211 с.
43. Мак-Люен М. Галактика Гутенберга: становлення людини друкованої книги. — К.: Ніка-Центр, 2001. — 461 с.
44. Макаренко Є.А. Міжнародна інформаційна політика: структура, тенденції, перспективи.: Дис. ... д-ра політ. наук: 23.00.04/ Київський національний університет імені Тараса Шевченка. — К., 2002. — 480 с.
45. Маркичева Т.Б., Ножкин Е.А. Мастерство публичного выступления. — М.: Политиздат, 1989. — З59 с.
46. Марченко В.П. Информ-контроллинг визуальных СМК // Проблемы медиа-контроллинга и информационной политики. (Сборник статей и материалов). Вып. 4. — М.: Изд-во Ин-та пов. квалификации при АКИВ, 1999. — 37 - 49 с.
47. Мармазов В.Є., Піляєв І.С. Україна в політико-правовому просторі Ради Європи: досвід і проблеми. — К.: Вентурі, 1999. — 400 с.
48. Методы исследования. — М.: Мысль, 1986. — 184 с.
49. Методы исследования журналистики / Отв. ред. Я. Р. Симкин. — Ростов-на-Дону: Изд. Ростов. ун-та, 1984. — 143 с.
50. Методы исследования средств массовой информации и пропаганды: (На примере газеты «Советская Россия», 1978–1981 гг.): Метод. рек. / Отв. ред. В. С. Коробейников. — М.: ИСИ АН СССР, 1982. — 104 с.
51. Методы сбора информации в социологических исследованиях. — Кн. 2. Организационно-методические проблемы опроса. Анализ документов. Наблюдение. Эксперимент / Отв. ред. В. Г. Андреенков, О. М. Маслова. — М.: Наука, 1990. — 224 с.
52. Михайлов С. Эмпирическое социологическое исследование / Пер. И. С. Морозовой и Р. Е. Мельцер. — М.: Прогресс, 1975. — З84 с.
53. Моль А. Социодинамика культуры. — М.: Прогресс, 197З. — 487 с.
54. Моралес Х.С.Г. Психологический анализ радиопропаганды США против Кубы. Дис. ... канд. психол. наук. — М., 1986. — 132 с.
55. Москаленко А.З. Право на комунікацію в демократичному суспільстві // Засоби масової інформації і процеси державотворення в Україні. Тези наукової конференції 29–30 березня 1994 р. — К.: В-во КДУ ім. Т. Г. Шевченка, 1994. — C. 3–8.
56. Московичи С. Век толп. — М.: Центр психологии и психотерапии, 1996. — 567 с.
57. Московичи С. Машина, творящая богов / Пер. с фр. — М.: Центр психологии и психотерапии, 1998. — 560 с.
58. Мосс М. Общества. Обмен. Личность. — М.: РАН, 1996. — 359 с.
59. Набруско В.І. Національна радіокомпанія України: її становлення, інформаційна концепція, структура, історичне та суспільне покликання // Роль мас-медіа у плюралістичному суспільстві / За ред. А. З. Москаленка. — К.: Інститут журналістики, 1996. — С. 25–30.
60. Набруско В.І. Політична культура інформаційного простору в умовах відкритості інформаційних систем // Сучасна інформаційна політика / За ред. проф. А. Москаленка. — К.: Центр вільної преси, 1999. — С. 62–66.
61. Набруско В.І. Громадська думка як предмет політико-соціологічного дослідження // Наукові записки Інституту журналістики. — 2003. — Т. 10. — С. 94–104.
62. Набруско В.І. Державне радіомовлення: плюралізм поглядів, всеосяжність охоплення // Вибори Президента України — 2004: проблеми теорії та практики. Зб. матер. міжнародної науково-практичної конференції (Київ, 9–10 червня 2005 року). — К.: Атіка, 2005. — С. 501–504.
63. Ноэль-Нойман Э. Общественное мнение: Открытие спирали молчания. — М.: ФАИР, 1996. — С. 98.
64. Ожеван М.А. Інформаційна нерівність у альтернативних контекстах глобалізації і антиглобалізації // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наукових праць. — Вип. 37. Частина І (у двох томах). — К.: КНУ ім. Тараса Шевченка. — 2002. — С. 43–50.
65. Оллпорт Ф. Личность в психологии. — СПб.: Ювента, 1998. — 349 с.
66. Ольшанский Д.В. Массовые настроения переходного времени // Вопр. философии. — 1992. — № 4. — С. 36–41.
67. Ортега-и-Гассет Х. Восстание масс. — М.: АСТ, 2001. — 509 с.
68. Оссовский В.Л. Массовая информация и общественное мнение. К.: АН Украины. Ин-т социологии, 1990. — 168 с.
69. Почепцов Г.Г. Психологические войны. — М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 2000. — 528 с.
70. Почепцов Г.Г. Русская семиотика. — М.: Рефл-бук, К.: Ваклер. 2001. — 768 с.
71. Пугачёв В.П., Соловьёв А.И. Введение в политологию. — М.: Аспект-Пресс, 2001. — 447 с.
72. Райх В. Психология масс и фашизм. — СПб.: Университетская книга, 1997. — 528 с.
73. Расторгуев С.П. Введение в формальную теорию информационной войны. — М.: Вузовская книга, 2002. — 119 с.
74. Религиозные традиции мира. В двух томах. Том 1 / Пер. с англ.. — М.: КРОН-ПРЕСС, 1996. — 576 с.
75. Репиков С.К. Психологическое воздействие в СМИ. — М.: Черо-Паблишер, 1997. — 266 с.
76. Різун В.В. Загальна характеристика масовоінформаційної діяльності. // Наукові записки Інституту журналістики. — 2000. — Т. 1. — С. 15–30.
77. Різун В.В. Маси: Тексти лекцій. — К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2003. — 118 с.
78. Романенко Ю.В. Спічрайтінг (Основи риторики): Практикум для студентів спеціальності «міжнародна інформація». — К.: ІМВ, 2002. — 98 с.
79. Романова Е.С. Психологические аспекты влияния СМИ на общественное мнение. — М.: Черо, Изд-во МГУ, 1997. — 414 с.
80. Рощин С.К. Психология и журналистика. — М.: Политиздат, 1989. — 187 с.
81. Сиберт Ф.С., Шрамм У., Питерсон Т. Четыре теории прессы. — М.: Вагриус, 1998. — 224 с.
82. Скуленко М.И. Основы теории убеждающего воздействия публицистики. Автореф. дис. … д-ра филол. наук: 10.01.10 — журналистика // Киевский государственный университет им. Т. Г. Шевченко. — К., 1986. — 44 с.
83. Столяренко Л.Д. Основы психологии / 4-е изд., перераб. и доп. (Серия «Учебники, учебные пособия»). — Ростов н/Д.: Феникс, 2001. — 672 с.
84. Сулек К. Социология массовых коммуникаций. — М.: Изд. Гр. «Астель», 1999. — 386 с.
85. Сэндидж Ф.Р., Фрайбургер В., Ротцол К. Реклама: теория и практика. — М.: «Прогресс», 1989. — 675 с.
86. Тихомирова Є.Б. Зв’язки з громадськістю: Навч. посібн. — К.: НМЦВО, 2001. — 560 с.
87. Тихомирова Є.Б. Паблік рилейшнз у глобалізованому світі: Монографія. — К.: Наша культура і наука, 2004. — 489 с.
88. Українське законодавство: засоби масової інформації. — К.: Програма правового захисту та освіти ЗМІ IREX у-Медіа. — 365 с.
89. Фінклер Ю.Е. Мас-медіа як соціальний інститут: особливості взаємин із владою. Дис. ... д-ра філол. наук: 10.01.08/ Київський національний університет імені Тараса Шевченка. — К., 2004. — 398 с.
90. Фромм Э. Человек для себя. — Минск: Коллегиум, 1992. — 253 с.
91. Чічановський А.А., Шкляр В.І. Політика. Преса. Влада. — К. — М.: Славянский диалог, 1993. — 68 с.
92. Чічановський А.А. В тенетах свободы: журналистика и власть. — М.: Славянский диалог, 1995. — 304 с.
93. Чічановський А.А. Толерантність культур як умова функціонування глобального інформаційного простору // Українська журналістика в контексті світової: Зб. наукових праць. Вип. 5. (За ред. проф. В. Шкляра). — К., 2001. — С. 88–94.
94. Чічановський А.А. Новина в журналістиці: проблеми практичної політики. (Серія «Бібліотека журналіста-міжнародника»). — К.: Грамота, 2003. — 48 с.
95. Шампань П. Делать мнение: новая политическая игра. — М.: Socio-Logos, 1997. — 335 с.
96. Шаповал Ю.Г. Феномен журналістики: проблеми теорії: Монографія. — Рівне: РПВ «Роса», 2005. — 248 с.
97. Шибутани Т. Социальная психология. (Серия «Учебники и учебные пособия»). — Ростов н/Д.: Феникс, 1997. — 622 с.
98. Шкляр В.І. Соціокультурні та політичні моделі журналістики // Українська журналістика в контексті світової: Зб. наукових праць. Вип. 5 / За ред. проф. В. І. Шкляра. — К., 2001. — С. 3–9.
99. Шкляр В.І. Мас-медіа і виклики нового століття. (Серія «Бібліотека журналіста-міжнародника»). — К.: Грамота, 2003. — 48 с.
100. Шостром Э. Человек-манипулятор: Внутреннее путешествие от манипуляции к актуализации. — М.: Апрель-Пресс, 2004. — 190 с.
101. Cialdini, R. В. (1984) Influence. — New York: Моrrоw. — 302 p.
102. Fishbein М. Reading іn Attitude: Theory and Measurement. — N.-Y., 1967. — 499 p.
103. Floyd H. Allport. Toward a Science of Public Opinion // Public Opinion Quarterly. — 1937. — Vol. 1. — № 1.
104. Habermas J. Faktizitaet und Geltung. — Frankfurt-am-Main: Suhrkamp, 1992. — 666 s.
105. Harvey D. The condition of postmodernity. Inquiry into the origins, of Cultural Change. — Oxford, 1989. — 378 p.
106. Huntington S. «The clash of civilizations» іn: Foreign Affairs, Summer 1993. v.72, n.3, p.22(28).
107. Кlapper G. The effects of mass communication. — Glencoe, 1960. — 320p.
108. Кееn S. Faces of the еnеmу. Reflections of the hostile imagination. The Psychology of Enmity. — Harper and Row Publishers, 1986. — 199 p.
109. Seymour-Ure С. The political impact of mass media. — London, 1974. — 296 p.
110. Smith В. L., Lasswell Н. D., Casey R. D. Propaganda, Communication and Рublіс Оріnіоn. А Comprehensive Reference Guide. — Prinston, 1946. — 435 p.
111. Streiker D. Sozialpolitische Dimensionen der Massenkommunikation. — Воnn: Reihnverlag, 1992. — 432 s.
112. Sutor В. Einfuhrung іn die Politologie. — F.а.М., B-Verlag, 1994. — 55 s.
113. Toennies F. The Power and Value of Рublіс Оріnіоn. — Chicago, 1971. — 82 p.
114. Wirth L. Concensus and Mass Communication // American Sociological Rev. — 1948. — № 13. — Р. 106–142.