Гусак Кримінально-правова характеристика доведення до самогубства

Короткий опис

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
«ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

На правах рукопису

ГУСАК ОКСАНА АНАТОЛІЇВНА

УДК 343.614

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОВЕДЕННЯ ДО САМОГУБСТВА

Спеціальність 12.00.08 –
Кримінальне право і кримінологія, кримінально-виконавче право

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник
доктор юридичних наук, професор, член-
кореспондент Національної академії правових
наук України, заслужений діяч науки і техніки
ТУЛЯКОВ ВЯЧЕСЛАВ ОЛЕКСІЙОВИЧ

Одеса-2014

ЗМІСТ

ВСТУП
3

РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ДОВЕДЕННЯ ДО САМОГУБСТВА НА ТЕРЕНАХ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

12
Висновки до розділу 1
52
РОЗДІЛ 2. ОБ’ЄКТИВНІ ОЗНАКИ ДОВЕДЕННЯ ДО САМОГУБСТВА
60
2.1. Об’єкт доведення до самогубства
2.2. Потерпілий від доведення до самогубства 60
85
2.3. Об’єктивна сторона доведення до самогубства 98
Висновки до розділу 2

114
РОЗДІЛ 3. СУБ’ЄКТИВНІ ОЗНАКИ ДОВЕДЕННЯ ДО САМОГУБСТВА
121
3.1. Суб’єкт доведення до самогубства 121
3.2. Суб’єктивна сторона доведення до самогубства 132
Висновки до розділу 3
143
РОЗДІЛ 4. ВІДМЕЖУВАННЯ ДОВЕДЕННЯ ДО САМОГУБСТВА ВІД СУМІЖНИХ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ
147
Висновки до розділу 4
157
ВИСНОВКИ
160

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
178

ВСТУП

Актуальність теми. Проведення правової реформи та удосконалення українського законодавства мають здійснюватися відповідно до конституційного принципу, що затверджує пріоритет людини, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку як найвищу соціальну цінність всієї державно-правової та суспільної системи України. В Україні визнаються та гарантуються права і свободи людини і громадянина згідно із загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права. З урахуванням цього право на життя кожної людини, його захист становлять основу гуманістичної діяльності суспільства та держави. Саме тому держава повинна захищати життя людини, гарантуючи їй реалізацію права на життя, за допомогою створення правового механізму забезпечення зазначеного права.
У вітчизняній кримінально-правовій науці останніми роками намітилися позитивні тенденції розширення проблематики досліджень, що стосуються реалізації державної політики протидії злочинним проявам, пов’язаним із посяганням на життя людини. Серед злочинів цієї категорії особливе місце займає такий злочин, як доведення до самогубства (ст. 120 КК України).
Проблема кваліфікції доведення до самогубства викликає певні труднощі у правозастосовній діяльності. Особливо це стосується встановлення причинного зв’язку між діями (бездіяльністю) винного та самогубством (замахом на самогубство) потерпілого, встановлення вини, відмежування злочину, передбаченого статтею 120 КК України від суміжних складів злочинів: вбивства (ст. 115 КК України), катування (ст. 127 КК України). Проблеми можуть виникнути також при відмежуванні доведення до самогубства як загальної норми від схожих, але спеціальних складів злочинів, наприклад, передбаченого статтею 137 КК України «Неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей».
Однією з причин невеликої кількості порушених кримінальних справ за статтею 120 КК України є недосконалість чинного кримінального законодавства, на що справедливо вказують Н.М. Ярмиш, Л.М. Шестопалова та ін.
Теоретичною основою дисертаційного дослідження стали праці таких українських та зарубіжних вчених, як Ю.В. Александров, С.В. Бородін, Л.П. Брич, К.К. Волконська, В.О. Глушков, В.К. Грищук, Н.О. Гуторова, В.Ф. Войцех, С.В. Жабокрицький, О.М. Ігнатов, .О.О. Колінько В.М. Мамчур, М.П. Мелентьєв, О.М. Моховиков, Д.Г. Михайленко, Г.Я. Пілягіна, В.О. Навроцький, Н.О. Сафонова, Є.Л. Стрельцов, В.В. Сулицький, В.О. Туляков, А.П. Тіщенко, Ю.О. Уколова, Є.В. Фесенко, М.І. Хавронюк, А.А. Циркалюк, Н.Г. Чукаєва, А.П. Чупріков, О.В. Шаповалов, Л.М. Шестопалова, Н.М. Ярмиш та ін.
Роботи цих авторитетних вчених допомогли дисертантові визначити ступінь суспільної небезпеки доведення до самогубства, обґрунтувати необхідність удосконалення норми про відповідальність за цей злочин у Кримінальному кодексі України. Однак, переважну більшість праць присвячено дослідженню злочинів проти життя і здоров’я особи в цілому, не усі вони не містять ретельний кримінально-правовий аналіз діяння, передбаченого статтею 120 КК України.
Усе зазначене визначає актуальність обраної теми, передбачає наукове осмислення широкого спектра проблем, пов’язаних із встановленням юридичних ознак доведення до самогубства у сучасних умовах, розглядом механізму кримінально-правової охорони життя від зазначеного злочинного посягання, науковим обґрунтуванням положень, спрямованих на удосконалення кримінального закону.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано відповідно до плану наукових досліджень кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія» «Механізм кримінально-правового впливу в умовах сталого розвитку» на 2011–2015 рр., який є складовою плану науково-дослідної роботи Національного університету «Одеська юридична академія» за темою «Теоретичні та практичні проблеми забезпечення сталого розвитку української державності та права» (державний реєстраційний номер 0110U000671).
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексне кримінально-правове вивчення проблем кримінальної відповідальності за доведення до самогубства і формування на цій основі науково обґрунтованих пропозицій щодо удосконалення відповідних норм Кримінального кодексу України та підвищення ефективності застосування кримінального законодавства.
Для досягнення зазначеної мети вирішувалися такі завдання:
дослідити генезис встановлення кримінальної відповідальності за доведення до самогубства та його вплив на розвиток кримінального законодавства України;
надати конструктивно-змістовну характеристику об’єктивних та суб’єктивних ознак доведення до самогубства;
визначити і розкрити кримінально-правову характеристику складу злочину доведення до самогубства;
розв’язати проблемні питання відмежування доведення до самогубства від суміжних злочинів;
з урахуванням тенденцій розвитку кримінального законодавства про доведення до самогубства опрацювати і науково обґрунтувати конкретні рекомендації щодо його удосконалення і практики застосування.
Об’єктом дослідження є кримінально-правові відносини, що виникають у сфері кримінально-правової охорони життя та здоров’я особи.
Предметом дослідження є кримінально-правова характеристика доведення до самогубства.
Методи дослідження. Методологічну основу дисертації становить діалектичний метод як загальнонауковий метод пізнання соціально-правових явищ. Застосування діалектики загального та особливого при дослідженні доведення до самогубства обумовило комплексно-системний підхід та використання різних наукових методів: формально-догматичного (логічного), системного, історико-правового, статистичного та порівняльно-правового.
Комплексно-системний підхід було використано при ознайомленні з літературою інших наукових галузей: філософії, логіки, психології, загальної теорії права, кримінології, міжнародного права, а також зверненні до енциклопедій, словників, інших довідкових видань. Усього використано понад 230 літературних джерел.
За допомогою формально-догматичного (логічного) методу та системного методу розглянуто об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу цього злочину, виявлено недоліки цієї норми, сформульовано пропозиції щодо удосконалення законодавчої регламентації кримінальної відповідальності за доведення до самогубства (п.п. 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2, 3.3). За допомогою історико-правового методу досліджено історію розвитку законодавства, що передбачало відповідальність за доведення до самогубства (розділ 1). Використання статистичного методу забезпечило обґрунтування теоретичних положень даними судової практики (п.п. 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2, 3.3). Порівняльно-правовий метод використано для відмежування злочину, передбаченого статтею 120 КК України, від суміжних злочинів (розділ 4).
Нормативною базою дослідження є: Конституція України, Кримінальний кодекс України та інші закони України, міжнародно-правові документи. Проаналізовано кримінальні кодекси зарубіжних держав, які свого часу входили до складу СРСР, та інших зарубіжних держав. Історичний метод дослідження вимагав вивчення кримінального законодавства у процесі його розвитку, у тому числі кримінальних кодексів УСРР 1922, 1927 років і Кримінального кодексу УРСР 1960 року. Проаналізовано необхідні для дослідження положення постанов вищих судових інстанцій, які діяли раніше в УРСР, СРСР.
Емпіричною основою дисертаційного дослідження є матеріали практики судів України у справах про злочин, передбачений статтею 120 КК України, статистичні звіти та огляди судової практики Верховного Суду України, Верховного Суду СРСР, Верховного Суду УРСР, а також довідки, огляди та статистичні дані МВС України.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням чинного законодавства, яке передбачає кримінальну відповідальність за доведення до самогубства. Новизна обумовлюється авторським підходом до більшості досліджуваних проблем, систематизацією й удосконаленням цілої низки уже сталих положень теоретичного характеру, розробленням власних дефініцій.
Новизна дослідження конкретизується в одержаних наукових результатах, сформульованих у теоретичних та практичних висновках і пропозиціях, зокрема:
уперше:
обґрунтовано положення про те, що Кримінальний кодекс України охороняє людину і як біологічну істоту, забороняючи посягання на життя, здоров’я, тілесну та статеву недоторканність, особисту свободу, і як соціальну істоту, особистість – у цьому разі забезпечується охорона честі та гідності, політичних, соціально-економічних та інших прав і свобод людини. Запропоновано розділ ІІ Особливої частини КК України назвати «Злочини проти життя і здоров’я людини»;
обґрунтовано необхідність доповнення статті 120 КК України частиною, яка встановлювала б відповідальність за дії, передбачені частиною першою цієї статті, яких вчинено з корисливих мотивів. Доведення до самогубства або до замаху на самогубство з корисливих мотивів завжди відбувається з прямим умислом, тому що винний ясно усвідомлює, що тільки у разі самогубства потерпілого він отримає реальну можливість заволодіти його майном, грішми, іншими матеріальними благами або позбутися якої-небудь матеріальної залежності від потерпілого;
визначено, що відносно новою категорією осіб, які також можуть розглядатися як потерпілі від доведення до самогубства, є терористи-смертники. Звідси вербування, навчання особи, а також використання цієї особи з метою вчинення суїцидального терористичного акту є спеціальним складом доведення до самогубства. Запропоновано доповнити частину другу статті 258-4 словами «або з використанням терориста-смертника». Під терористом-смертником у цьому разі розуміється особа, яка вчиняє терористичний акт, жертвуючи своїм життям;
запропоновано суб’єктом злочину у частини другій статті 120 КК України вважати службову особу, яка на виконання злочинної мети використовує своє службове становище;
здійснено системний аналіз співвідношення доведення до самогубства з іншими нормами Особливої частини Кримінального кодексу України. Досліджено такі суміжні злочини, що пов’язані із злочинним впливом на життя та здоров’я потерпілої особи, як вбивство (ст. 115 КК України), катування (ст. 127 КК України), неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст. 137 КК України);
удосконалено:
визначення доктринального тлумачення видового об’єкта для злочину за статтею 120 КК України, який передбачає групу однорідних суспільних відносин, що забезпечують безперешкодну реалізацію невід’ємного права на життя людини та захисту його від протиправних посягань;
наукове положення про те, що основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого статтею 120 КК України, є суб’єктивні відносини, що мають своїм змістом суб’єктивне право особи на життя, яке полягає в можливості її вільного вибору у розпорядженні своїм життям, реалізацію та охорону цього суб’єктивного права. Додатковим об’єктом є людська честь та гідність, на які здійснюється негативний психологічний вплив, що формує у потерпілого психологічні риси, які сприяють формуванню негативних соціально-психологічних, політико-психологічних, морально-психологічних та психологічних явищ, що руйнують соціально-психологічну особистість людини;
характеристику об’єктивної сторони доведення до самогубства як діяння, що спрямоване на доведення потерпілого до самогубства або до замаху на самогубство. Злочинні наслідки мають альтернативний характер, ними можуть бути як самогубство потерпілого (смерть потерпілого), так і замах на самогубство (відсутність смертельного результату). Злочин буде вважатися закінченим з моменту безпосереднього здійснення акту суїциду, незалежно від настання фактичних наслідків (шкоди здоров’ю суїцидента може бути не завдано зовсім). Запропоновано концепцію формальної конструкції складу злочину, передбаченого статтею 120 КК України;
кримінально-правову характеристику змісту та ознаки термінів, що характеризують об’єктивну сторону складу злочину як суспільно небезпечне діяння, а саме: визначення поняття «жорстоке поводження», що пропонується визначити як систематичні, триваючі, безжалісні та грубі діяння винного, метою яких є завдання потерпілому фізичних чи психічних страждань; визначення поняття «шантаж», що пропонується визначити як залякування винним потерпілого завданням йому шкоди шляхом розголошення як дійсних, так і неправдивих конфіденційних відомостей, які останній бажає зберегти в таємниці, а також завданням іншої шкоди з метою поставити потерпілого в залежне становище чи створити іншу вигідну для винного обстановку; визначення поняття «примус до протиправних дій», що пропонується визначити як залякування винним потерпілого шляхом завдання останньому фізичної шкоди чи погроз такого завдання з метою примусити потерпілого вчинити небажані для нього діяння. Запропоновано замінити слово «протиправних» на слова «небажаних для потерпілого», оскільки особу фактично можна довести до самогубства і шляхом примушування її до дій, які не є протиправними – це можуть бути небажані для потерпілого, але правомірні дії, або це може бути зловживання правом, яке не є правопорушенням; визначення поняття «систематичне приниження людської гідності», що має вираження у постійному тривалому цинічному принизливому ставленні до потерпілого, яке має вираження у несправедливих, образливих діях винного (глумління, цькування, наклепи тощо);
визначення суб’єктивної сторони складу злочину, зазначеного у статті 120 КК України, яка характеризується умисною формою вини. Доведення до самогубства може бути вчинено як із прямим, так і з непрямим умислом;
набули подальшого розвитку:
твердження про доцільність визначення соціальної обумовленості кримінальної відповідальності за доведення до самогубства з погляду історичного аспекту розвитку законодавства у цій сфері.
Практичне значення одержаних результатів. Основні положення і висновки, викладені у дисертаційному дослідженні, можуть бути використані у:
науково-дослідницькій сфері – при подальшому дослідженні проблематики доведення до самогубства, а також при дослідженні таких суміжних злочинів, пов’язаних із злочинним впливом на життя та здоров’я потерпілої особи, як вбивство (ст. 115 КК України), катування (ст. 127 КК України), неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст. 137 КК України) тощо;
сфері законотворчості – при удосконаленні положень кримінального законодавства, зокрема, положень статті 120 КК України;
сфері правозастосування – як загальні рекомендації щодо підвищення ефективності діяльності судових та правоохоронних органів, вирішення питань кваліфікації злочинів і призначення покарання, попередження та профілактики злочинів тощо;
навчально-методичній роботі – при викладанні курсів кримінального права та кримінології, при підготовці відповідних розділів підручників, навчально-методичних посібників, а також при проведенні занять із підвищення кваліфікації працівників правоохоронних органів.
Апробація результатів дослідження. Результати дослідження було апробовано під час обговорення дисертації та окремих її розділів на засіданнях кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія».
Основні положення, теоретичні та практичні висновки дисертаційної роботи викладено у доповідях на міжнародних науково-практичних конференціях: «Актуальні проблеми кримінального права та кримінології, кримінально-виконавчого права» (м. Одеса, 2 листопада 2012 р.); 67-й науковій конференції професорсько-викладацького складу і наукових працівників ОНУ імені І.І. Мечникова (м. Одеса, 28–30 листопада 2012 р.); «Актуальні проблеми кримінального права, процесу та криміналістики» (м. Одеса, 1 листопада 2013 року); Міжнародній науковій конференції «Теоретичні та практичні проблеми забезпечення сталого розвитку державності та права», присвяченій 15-річчю Національного університету «Одеська юридична академія» та 165-річчю Одеської школи права (м. Одеса, 30 листопада 2012 р.); Регіональному науковому семінарі «Закон, проступок, відповідальність», присвяченому 85-річчю з дня народження доктора юридичних наук, професора Л.В. Багрія-Шахматова (м. Одеса, 1 лютого 2013 р.).
Публікації. Результати дисертаційного дослідження знайшли відображення в 11 наукових публікаціях, 7 з яких опубліковано у наукових фахових виданнях, перелік яких затверджено МОН України, та 1 публікація – у зарубіжному виданні.
Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 202 сторінки, із них основного тексту – 177 сторінок. Список використаних джерел налічує 231 найменування і розміщений на 25 сторінках.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Комплексне кримінально-правове дослідження проблем доведення до самогубства дозволяє зробити наступні висновки:
1. Аналіз еволюції законодавства, яке регулювало відповідальність за самогубство та доведення до самогубства, на основі архівних, фондових, і літературних джерел вітчизняних і закордонних вчених, каталогів, довідників, в історичному аспекті дозволив умовно виділити п’ять етапів розвитку законодавства про самогубство та доведення до самогубства на теренах України.
Узагальнюючи опрацьовані матеріали, ми умовно виділяємо такі етапи історичного розвитку зазначеного законодавства в Україні:
I етап (до Х століття) – давньослав’янський дохристиянський;
II етап (ХI-XV століття) – київоруський християнський;
III етап (ХV століття – 1917 рік) – імперський;
IV етап (1917-1991 роки) – радянський;
V етап (1991 рік – до теперішнього часу) – сучасний, часів незалежності України. Вони різняться змістовністю, осяжністю, оригінальністю і специфікою висвітлення.
Перший, давньослав’янський дохристиянський етап характеризується тим, що реалізація та охорона основних прав, заснована на родоплемінному язичеському укладі життя були гарантією індивідуальності та збереження самобутності наших предків, тобто виконували позитивну соціальну функцію.
Навіть, наведені у історичній літературі випадки доведення до самогубства носили ритуальний характер, маючи на меті забезпечення інтересів роду, родини. Ці положення звичаєвого права частково були імплементовані у перші писані норми законодавства Київської Русі.
Другий, київоруський християнський етап характеризується тим, що церковні та світські кримінальні закони греко-римського права, які привносилися одночасно із процесом хрещення на Русь вимагали відповідного національного підтвердження та закріплення, що реалізувалося в Статутах спочатку великих, а потім і удільних князів, де вперше згадується доведення до самогубства.
У видатному пам’ятнику давньоруського права X століття – Руській Правді містилися норми про «душогубство», де поряд з вбивством, встановлювалася відповідальність і за самогубство.
Церква, в свою чергу, послідовно та систематично формувала власну, особливу систему обмежень та покарань, пов’язаних із самогубством. Так, у наказах Петра Могили містилася заборона на поховання самогубців у церковної стіни або на освяченій землі цвинтарів.
Надалі, у світському законодавстві яких-небудь норм щодо самогубства не існувало до початку XVIII століття, правове регулювання відповідних відносин здійснювалося, виключно, через церковні установлення.
Третій, імперський етап характеризується тим, що посилення абсолютизму, зменшення авторитету духовної влади, яке виразилося в скасуванні патріаршества та заміні цього інституту Святішим Синодом. Однак, законодавець повністю ухвалює християнські традиції відносно самогубства. Починаючи з реформ Петра Першого і до середини XIX століття, самогубство та замах на самогубство вважалися злочином і підлягали жорстокому покаранню. Але, на відміну від церковних норм, відбувалася диференціація відповідальності залежно від психічного стану особи в момент вчинення самогубства.
Починаючи з військових артикулів Петра Першого відповідальність за самогубство встановлювалася тільки відносно осудних осіб. Так, у Артикулі військовому Петра Першого 1715 року була передбачена норма, яка встановлювала відповідальність за самогубство. В артикулі № 164 зазначалося, що тіло того, хто сам себе вб’є, кат повинен відтягти в безчесне місце і закопати, перед тим, тягнучи його по вулицях або обозу, щоб, дивлячись на те, інші такого беззаконня над собою чинити не наважувалися. Публічній нарузі не підлягали тіла людей, які покінчили із собою в стані божевілля або «у меланхолії». Цих осіб, як і інших загиблих без покаяння, закон пропонував ховати поза цвинтарями, однак не в «безчесному місці», як це робилося з тілами тих, хто вчинив самогубство свідомо. Артикул військовий 1715 року передбачав також покарання за вчинення спроби самогубства.
Аналогічну норму містив Морський статут 1720 року (ст. 117). Але, на відміну від Артикулу військового 1715 року, виключалася кримінальна відповідальність за замах на самогубство від мучень або нестерпних податків, у нестямі, при «вогневих або меланхолійних» хворобах.
Суб’єктами злочинів, передбачених військовими статутами Петра Першого, могли виступати тільки особи зі спеціальним правовим статусом – військовослужбовці. Але, у 1716 році спеціальним декретом Петра Першого військове законодавство було поширено на цивільне населення.
Наступність законодавства прослідковувалася в новому нормативно-правовому акті, який регулював питання кримінальної відповідальності – Звід законів Російської імперії, опублікований в 1835 році. Стаття 347 Зводу багато в чому копіювала артикул № 164 про самогубство Артикула Військового 1715 року. Однак, у даній нормі було відсутнє положення про наругу над тілом самогубця, однак, самогубець позбавлявся християнського поховання, тільки якщо доводилося, що він позбавив себе життя не в стані божевілля або нестямі.
В Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 року у розділі десятому була передбачена ціла глава, присвячена відповідальності за вчинення діянь, поєднаних з самогубством, яка так і називалася «Про самогубство» (статті 1943-1947 Уложення).
Стаття 1943 Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року передбачала відповідальність особи, яка позбавляла себе життя умисно та на момент вчинення самогубства була психічно здоровою. Така особа визнавалася такою, що не мала права робити передсмертні розпорядження, а тому і духовний заповіт її, так і будь-яка висловлена нею, у будь-який спосіб, воля, у відношенні до дітей, вихованців, служителів, майна, або до чогось іншого не приводиться до виконання та вважається нікчемним.
У статті 1944 Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року зазначалося, що особа, яка була викрита у спробі позбавити себе життя, була, так само як і у статті 1943 Уложення, психічно здоровою, і виконання її наміру було зупинено сторонніми особами всупереч її волі («незалежними від неї обставинами»), така особа піддавалася церковному покаянню за розпорядження свого духовного начальства, але тільки в тому разі зазначена особа була християнином.
Особливо цікавими для нашого дослідження представляються положення статті 1945 Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року, згідно з якими, не відносяться положення статей 1943, 1944 Уложення до випадків, коли особа піддає себе очевидній небезпеці чи вірній смерті, за великодушним патріотизмом, для збереження державної таємниці або жінка позбавляє себе життя чи вчиняє замах на нього для порятунку цноти або честі від насильства, що загрожує їй, і яке неможливо відвернути ніякими іншими засобами.
Спробою усунути протиріччя і повторення, що мали місце в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 15 серпня 1845 року та в інших нормативно-правових актів того часу стало прийняття 22 березня 1903 року нового Кримінального уложення. При складанні Кримінального уложення 1903 року самогубство та замах на нього визнані були не карними та постанови про них не були внесені в кодекс.
Стаття 462 Кримінального уложення 1903 року передбачала відповідальність тільки за сприяння самогубству, а саме за надання засобів для вчинення самогубства. Сприяння, звичайно, повинно було бути умисним, причому ця умова повинна була доводитися самою діяльністю винного.
В статті 463 Кримінального уложення 1903 року було передбачене покарання за «підмову до самогубства» особи, що не досягла двадцяти одного року або свідомо нездатної розуміти властивості та значення вчиненого нею або керувати своїми вчинками, та за «сприяння самогубству» таких осіб порадами або вказівками, доставлянням засобів або усуненням перешкод.
Спеціальною нормою, що встановлювала відповідальність за самогубство та замах на самогубство була стаття 488 Кримінального уложення 1903 року, яка передбачала, в якості злочину, укладання угоди двох або декількох осіб поставити самогубство одного з них у залежність від жереба або іншого умовного випадку, якщо самогубство відбувалося (ч. 1 ст. 488 Кримінального уложення 1903 року). Замах на самогубство, підбурювання чи сприяння до укладання подібної угоди також були кримінально карними. Винний у такій угоді карався на строк до восьми років позбавлення волі (ч. 2 ст. 488 Кримінального уложення 1903 року).
Засуджуючи самогубство, більшість правознавців вважали неправильним і несправедливим наявність кримінальної відповідальності за самогубство. І завдяки зусиллям громадських діячів і юристів до 1917 року у Російській імперії, в тому числі і на теренах сучасної України, самогубство та замах на самогубство вже не розглядалися законом як злочин, однак кримінально карними залишалися дії винної особи, що спровокували самогубство.
Четвертий етап – радянський. Аналізуючи радянське законодавство, треба відмітити, що в перші роки становлення Радянської влади, громадянської війни та іноземної інтервенції на території України широко застосовувалися норми кримінального законодавства Російської імперії.
Першим українським кримінальним законом став Кримінальний кодекс УСРР 1922 року, у главі п’ятій Особливої частини якого, присвяченій злочинам проти життя, здоров’я та гідності особи, була розташована стаття 148, яка встановлювала відповідальність за підмову до самогубства неповнолітнього або особи, завідомо нездатної розуміти вчинене або керувати своїми вчинками. Об’єктивна сторона розглянутого злочину обмежувалася сприянням або підмовою до вчинення самогубства. Злочин вважався закінченим тільки у випадку вчинення потерпілим самогубства або замаху на самогубство. Коло потерпілих від даного злочину було також обмежено. Ними могли бути тільки неповнолітній або особа завідомо не здатна розуміти властивості або значення чиненого нею або керувати своїми вчинками.
На відміну від Кримінального уложення 1903 року, КК УСРР 1922 року не передбачав і такий вид вбивства, як вбивство за згодою потерпілого із співчуття, однак звільнення від покарання за даний злочин було передбачено, як вже зазначалося, у примітці до статті 143 КК УСРР 1922 року. У 1923 році зазначена примітка була виключена з Кримінального кодексу УСРР.
Кримінальний кодекс УСРР 1927 року мав суттєві відмінності порівняно з КК УСРР 1922 року з точки зору як законодавчої техніки, так і юридичного змісту, і був кроком вперед у розвитку українського кримінального законодавства.
У Кримінальному кодексі УСРР 1927 року вперше у статті 145 був застосований термін «доведення до самогубства». Частина перша статті 145 КК УСРР 1927 року повністю (і в диспозиції, і в санкції) відтворювала статтю 148 КК УСРР 1922 року, а новелою у вітчизняному кримінальному праві стала частина друга статті 145 КК УСРР 1927 року, яка передбачала відповідальність за доведення особи, що перебуває в матеріальній або іншій залежності від іншої особи, жорстоким поводженням останньої або іншим зловживанням її своїм положенням до самогубства або до замаху на самогубство.
Злочин визнавався таким тільки у випадку, якщо був вчинений за необережністю або з непрямим умислом. При наявності у винного прямого умислу на доведення до самогубства все вчинене розглядалося як вбивство.
З точки зору нашого дослідження цікавою видається ситуація, що склалася в роки Великої Вітчизняної війни. В умовах тотальних поразок Червоної Армії на початку війни, Верховне головокомандування СРСР видало цілу низку наказів, які забороняли при будь-яких умовах здаватися у полон і фактично зобов’язували військовослужбовців обирати смерть, ніж здачу у полон. По суті, це була специфічна форма примушування державою своїх громадян до смерті з метою зміни стратегічної ситуації на фронтах війни на свою користь. При цьому, цими наказами порушувався принцип індивідуальності відповідальності. Так, родини тих командирів і політпрацівників, які під час бою дезертирували у тил або здалися в полон ворогу, підлягали арешту як родини дезертирів, що порушили присягу та зрадили свою Батьківщину.
У Главі ІІІ Особливої частини наступного Кримінального кодексу УРСР 1960 року «Злочини проти життя, здоров’я, волі і гідності особи», у статті 99 передбачалася відповідальність за доведення до самогубства.
У частині першій статті 99 Кримінального кодексу УРСР 1960 року встановлювалася відповідальність за доведення до самогубства або до спроби вчинити самогубство особи, що перебуває в матеріальній або іншій залежності від іншої особи, шляхом жорстокого з нею поводження або систематичного приниження її людської гідності.
Частина друга статті 99 Кримінального кодексу УРСР 1960 року передбачала відповідальність за доведення до самогубства або до спроби вчинити самогубство внаслідок систематичного цькування чи наклепу з боку особи, від якої потерпілий не був у матеріальній або іншій залежності.
Підбурювання до самогубства, пособництво в самогубстві не були кримінально карними діями. У той же час підбурювання до самогубства та пособництво в самогубстві особи, не здатного розуміти значення своїх дій або керувати ними оцінювалися як умисне вбивство або замах на умисне вбивство.
П’ятий етап – сучасний, часів незалежності України. Після прийняття у 1996 році Конституції незалежної України, почалася активна розробка нового кримінального законодавства.
5 квітня 2001 року Верховна Рада України прийняла новий кримінальний закон України, який став цілком самостійним витвором українського законодавця. При його розробці були враховані як позитивні, так і негативні сторони попередніх кодексів, у тому числі й у частині, що стосується захисту життя людини від злочинних посягань.
Кримінальний Кодекс України передбачив статтею 120 відповідальність за доведення до самогубства, яка і стане об’єктом нашого подальшого дослідження.
2. Проведений аналіз дає підстави для підтримання позиції вчених, які наголошують, що Кримінальний кодекс України охороняє людину і як біологічну істоту, забороняючи посягання на життя, здоров’я, тілесну та статеву недоторканність, особисту свободу, і як соціальну істоту, особистість – у цьому випадку забезпечується охорона честі та гідності, політичних, соціально-економічних та інших прав і свобод людини. Це дає можливість, для уникнення розбіжностей, запропонувати розділ ІІ Особливої частини КК України назвати «Злочини проти життя і здоров’я людини».
З урахуванням власної позиції щодо внесення змін до назви розділу ІІ Особливої частини КК України пропонуємо родовим об’єктом зазначених злочинів вважати суспільні відносини, пов’язані із забезпеченням конституційного права на життя та здоров’я людини.
В якості видового об’єкту злочину, передбаченого статтею 120 КК України пропонуємо вважати групу однорідних суспільних відносин, що забезпечують безперешкодну реалізацію невід’ємного права на життя людини та захисту його від протиправних посягань.
Безпосереднім основним об’єктом доведення до самогубства, на нашу автора, є суб’єктивні відносини, що мають своїм змістом суб’єктивне право особи на життя, яке полягає в можливості її свобідного вибору в розпорядженні своїм життям, реалізацію та охорону цього суб’єктивного права. Додатковим об’єктом виступає людська честь та гідність, на які здійснюється негативний психологічний вплив, що сприяє формуванню у потерпілого негативного психологічного комплексу із приводу уявлення про свою особистість.
Невід’ємним елементом об’єкта посягання за статтею 120 КК України виступає фізична особа – потерпілий, яка має спеціальні ознаки, що дозволяють їй бути такою у даному злочинному посяганні.
Існує багато різноманітних за своєю сутністю підходів до розуміння та поясненню феномена самогубця. Як відомо, самогубство є акт самодеструкції, тобто дія або бездіяльність, спрямована на позбавлення себе життя.
Самогубство потерпілого є гострою психічною реакцією на психотравмуючу ситуацію. Але в силу того що в кожної людини існують індивідуальні психічні особливості, які формуються в процесі розвитку організму, одна й та ж сама психотравмуюча ситуація по-різному впливає на людей, і може спричинити різні наслідки залежно від фізичного та психічного стану конкретної особи. Так само і реакція на стрес у формі суїцидальної поведінки не є передбачуваною, закономірною. На появу у конкретної людини гострої психічної реакції, що може викликати намір щодо самогубства, впливають життєві установки особи, його ціннісні орієнтири, виховання, наявність захворювань.
Людина, яка є психічно здоровою, вчиняє самогубство в стані, коли сфера її свідомості надзвичайно обмежена, у такої людини не ушкоджена інтелектуальна сфера, але порушена вольова діяльність.
Судова практика свідчить, що самогубство часто вчиняється особами, що не досягли повноліття. Ми приєднуємося до позиції законодавця та вчених-правознавців, що особливості психіки неповнолітніх (вікова психічна та фізична незрілість) повинні розцінюватися в якості обставини, яка підвищує суспільну небезпеку злочинів, вчинених відносно цієї категорії осіб, що і передбачено частиною третьою статті 120 КК України.
На нашу думку, ще однією, відносно новою, категорією осіб, які можуть розглядатися в якості потерпілих від доведення до самогубства є терористи-смертники. Вважаємо, що вербування, навчання особи, а так само використання цієї особи з метою вчинення суїцидального терористичного акту є спеціальним складом доведення до самогубства.
Пропонуємо доповнити частину другу статті 258-4 словами «або з використанням терориста-смертника». Під терористом-смертником в даному випадку розуміється особа, яка вчиняє терористичний акт, жертвуючи своїм життям.
Виходячи з конструкції і місця статті 120 КК України в системі кримінально-правових норм, об’єктивну сторону можливо характеризувати як діяння, спрямоване на доведення потерпілого до самогубства або замаху на самогубство. Злочинні наслідки носять альтернативний характер, ними можуть бути як самогубство потерпілого (передбачає смерть потерпілого), так і замах на самогубство (відсутність смертельного результату). На нашу думку, злочин буде вважатися закінченим з моменту безпосереднього здійснення акту суїциду, незалежно від настання фактичних наслідків (шкода здоров’ю суїцидента може бути не заподіяна зовсім).
Спираючись на зазначене та на аналіз норм Особливої частини чинного кримінального законодавства, вважаємо за можливе запропонувати концепцію формальної конструкції складу злочину, передбаченого статтею 120 КК України. На користь цього свідчить, насамперед, сама норма про доведення до самогубства. Так, у статті 120 КК України мова йде про доведення до самогубства або до замаху на самогубство, але не про саме самогубство або про замах на самогубство. Насправді, при доведенні до самогубства винного не можна обвинуватити в заподіянні смерті потерпілому з декількох причин. Так, заподіяння смерті при самогубстві, як вже вказувалося, не є злочином. Крім того, смерть потерпілому заподіює не винний у доведенні до самогубства, а сам потерпілий. Через те, що самогубство не є злочином, не можна сказати, що при доведенні до самогубства зі сторони винного має місце безпосереднє заподіяння або співучасть. Відтак, дії суб’єкта відповідальності при доведенні до самогубства не перебувають у прямому причинному зв’язку зі смертю потерпілого. При доведенні до самогубства причинний зв’язок якщо і є, то тільки між діями винного та діями, вчиненими потерпілим для заподіяння собі смерті. Відповідно при доведенні до самогубства смерть потерпілого не є безпосередньо наслідком дій винного.
Вчинення злочину, передбаченого статтею 120 КК України можливе як шляхом дії, так й через бездіяльність, тобто спосіб вчинення злочину може являти собою форму прояву злочинної дії або бездіяльності.
Спосіб вчинення злочину в статті 120 КК України є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони, який додатково характеризує діяння, і також носить альтернативний характер – жорстоке поводження, шантаж, примус до протиправних дій, систематичне приниження людської гідності потерпілого.
Жорстоке поводження, передбачене в диспозиції статті 120 КК України, на нашу думку, слід розуміти як систематичні, триваючі, безжалісні та грубі діяння винного, метою яких є завдання потерпілому фізичних чи психічних страждань.
Також, пропонуємо власну формулювання терміну «шантаж», передбаченого статтею 120 КК України, а саме, це залякування винним потерпілого заподіянням йому шкоди шляхом розголошення як дійсних, так і неправдивих конфіденційних відомостей, які останній бажає зберегти в таємниці, а також заподіянням іншої шкоди з метою поставити потерпілого в залежне становище чи створити іншу вигідну для винного обстановку.
На наше переконання, примус до протиправних дій – це залякування винним потерпілого шляхом заподіянням останньому фізичної шкоди чи погрозою такого заподіяння з метою примусити потерпілого вчинити небажані для нього діяння.
Отже, ми пропонуємо замінити слово «протиправних» словами «небажаних для потерпілого». Оскільки, особу фактично можна довести до самогубства і шляхом примушування її до дій, які не є протиправними, це можуть бути небажані для потерпілого, але правомірні дії, або це може бути зловживанням правом, яке не є правопорушенням.
Вважаємо, що під систематичним приниженням людської гідності розуміється постійне тривале цинічне принизливе ставлення до потерпілого, яке виражається у несправедливих, образливих діях винного (глумління, цькування, наклепи тощо).
Таким чином, техніка викладення диспозиції статті 120 КК України свідчить про те, що законодавець намагався скласти вичерпаний перелік видів діянь, за допомогою яких відбувається вчинення доведення до самогубства.
Якщо винний жорстоко поводився з потерпілим, шантажував його, примушував до протиправних дій і принижував його людську гідність, але потерпілий не покінчив життя самогубством і не намагався це вчинити, винний повинен відповідати лише за фактично вчинені діяння (побої, знущання, тілесні ушкодження тощо).
Якщо потерпілий покінчив життя самогубством вчинив замах на самогубство з інших, не передбачених статтею 120 КК України, причин (наприклад, в силу душевної хвороби), кримінальна відповідальність теж виключається.
Інсценування доведення до самогубства з боку потерпілого також виключає кримінальну відповідальність за статтею 120 КК України. У цьому випадку відсутні необхідні ознаки як об’єктивної (немає доведення), так і суб’єктивної сторін складу злочину (немає умислу та мети). У свою чергу інсценування доведення до самогубства здатне перетворити суїцидальний замах у злочин. Так, дії особи, що інсценувала замах на самогубство з метою обвинуватити іншу особу в доведенні її до самогубства, можуть містити ознаки завідомо неправдивого повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК України).
Разом з тим такі факультативні ознаки, як час, місце, обстановка, знаряддя чи засоби вчинення злочину на кваліфікацію вчиненого не впливають.
3. Суб’єктом злочину, передбаченого статтями 120 КК України, може виступати фізична осудна особа (громадянин України, іноземний громадянин, особа без громадянства або з подвійним громадянством), яка до вчинення злочину досягла шістнадцятирічного віку. Це одне з необхідних умов притягнення особи до кримінальної відповідальності. В основі встановлення віку суб’єкта злочину, як правило, лежить рівень свідомості неповнолітнього, тобто здатність даного особи практично усвідомлювати, що відбувається в об’єктивнім світі та відповідно до цього осмислено й цілеспрямовано робити ті або інші дії.
Законодавець, конструюючи кримінально-правову норму, що міститься в статті 120 КК України, передбачив наявність спеціального суб’єкта – особу, від якої потерпілий перебуває в матеріальній чи іншій залежності. Крім того, пропонуємо суб’єктом злочину, у запропонованій нами редакції частини другої статті 120 КК України, вважати службову особу, яка на виконання злочинної мети використовує своє службове становище. Ці положення цілком відповідають тяжкості і суспільній небезпеці цього злочину.
Суб’єктивна сторона складу злочину, зазначеного в статті 120 КК України «Доведення до самогубства» характеризується умисною формою вини, хоча деякі автори та окремі судові рішення відображають позицію, відповідно до якої, такий злочин може бути вчинений не тільки з непрямим умислом, а й з необережності. Наявність прямого умислу при вчиненні відповідних діянь утворює, на їхню думку, вбивство. Але прихильники названої точки зору не враховують послідовність дій, які відтворюють особливості об’єктивної сторони аналізованого злочину, які мають, на наш погляд а, принципове значення для оцінки таких діянь та відмежування його від вбивства. Однак, на нашу думку , якщо погодитися з позицією, що доведення до самогубства може бути вчинено за необережністю, то цей склад злочину втрачає свій юридичний зміст.
Крім цього, у теорії неодноразово висловлювалося і висловлюється думка про визнання в даному діянні і змішаної (подвійної) форми вини. Аргументом проти змішаної (подвійної) форми вини у складі доведення до самогубства є те, що, виходячи із природи розглянутого діяння, воно визначається як свідоме, кримінально протиправне, пов’язане із негативним виливом на потерпілого. На нашу думку, формулювання про визнання у розглянутому діянні змішаної (подвійної) форми вини є невірним, оскільки протирічить самій природі, а також спрямованості даного злочину.
На підставі вищезазначеного, дисертант пропонує нову редакцію частини першої статті 120 КК України, якою б встановлювалася відповідальність за умисне вчинення доведення до самогубства, в якій обов’язково визначити, що такі діяння можливі при наявності умисної форми вини.
Що ж стосується факультативних ознак суб’єктивної сторони цього злочину, таких як мотив, мета злочину, то мета у злочинця одна – довести жертву до самогубства шляхом створення їй таких умов, при яких жертва сама позбавить себе життя. Обрані злочинцем дії сприяють досягненню мети, вираженої в самогубстві потерпілого, що, на наш погляд, є вирішальною ознакою, що дозволяють кваліфікувати дії винного як доведення особи до самогубства або до замаху на самогубство.
Мотиви цього можуть бути різними: особисті неприязні відносини, користь, усунення конкурентів тощо. Вони не мають значення для кваліфікації діяння в нинішній редакції статті 120 КК України і можуть бути враховані при призначенні безпосереднього покарання. Проте представляється, що в реальному житті не можна виключити випадки доведення особи до самогубства за мотивами, домінуюче значення яких, в конкретній ситуації, може стати обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони, наприклад з корисливого мотиву.
Представляється, що було б доцільно розглянути питання про доповнення статті 120 КК України частиною наступного змісту: «Дії, передбачені частиною першої цієї статті, вчинені з корисливих мотивів, караються...» Доведення до самогубства або до замаху на самогубство з корисливих мотивів завжди відбувається із прямим умислом, тому що винний ясно усвідомлює, що тільки у випадку самогубства потерпілого він отримає реальну можливість заволодіти його майном, грішми, іншими матеріальними благами або позбутися якої-небудь матеріальної залежності від потерпілого.
4. Проведений авторський аналіз дав змогу визначити ознаки, що дозволяють чітко розмежовувати злочин, передбачений статтею 120 КК України із суміжними кримінально-правовими діяннями. Основними з них є суб’єкт злочину, коло осіб, які можуть виступати потерпілими від цих злочинів, зміст та деякі особливості об’єктивної та суб’єктивної сторін злочину.
Так, доведення до самогубства відрізняється від вбивства (ст. 115 КК України), насамперед по особливостях, що характеризують об’єктивну сторону кожного із цих злочинів.
При доведенні до самогубства, на відміну від вбивства, потерпілий під впливом жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження його людської гідності з боку винуватого сам приймає рішення щодо позбавлення себе життя та умисно власноручно реалізує його, володіючи при цьому свідомістю та волею. Спосіб позбавлення життя, який обирає потерпілий, може бути будь-яким і на кваліфікацію не впливає. Тобто, не можна говорити про наявність складу вбивства, якщо відсутній хоча б один з його структурних елементів. Вбивства не може бути там, де немає протиправного, безпосереднього заподіяння смерті однією особою іншій.
На даний час у кримінальному законодавстві України є низка чинних та діючих статей, що передбачають кримінальну відповідальність за жорстоке поводження. Таким, суміжним складом злочину для статті 120 КК України, є катування, передбачене статтею 127 КК України.
Кримінальним кодексом України катування розуміється як заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, тобто ступінь насильницьких дій при катуванні повинен виражатися у спричиненні більш глибоких, особливо больових відчуттів з особливою жорстокістю, які можуть викликати стрес, почуття жаху чи неспокою, здатні принизити чи образити жертву, зломити її фізичний чи моральний опір.. Все вищезазначене дає можливість стверджувати, що катування є спеціальним видом жорстокого поводження з потерпілим. І практикою підтверджується, що психотравмуючий вплив катування нерідко веде до самогубства.
Таким чином, якщо катування потерпілого призводить до його самогубства або замаху на самогубство, діяння необхідно кваліфікувати за статтею 120 КК України за сукупністю зі статтею 127 КК України.
Наступним суміжним частині третій статті 120 КК України складом злочину є невиконання або неналежне виконання професійних чи службових обов’язків щодо охорони життя та здоров’я неповнолітніх внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило смерть неповнолітнього, передбачене частиною другою статті 137 КК України.
При певному співпадінні об’єктивної сторони і деяких інших ознак, неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей формально відрізняється від доведення до самогубства, вчинене щодо неповнолітнього. По-перше, ця відмінність визначається ознаками об’єктивної сторони. По-друге, ці злочини розрізняються за колом тих осіб, що можуть виступати суб’єктами цих злочинів, і, відповідно, за видами діяльності, яку вони повинні здійснювати, згідно зазначених статей Кримінального кодексу України.
Насправді, незважаючи на зазначену формальну різницю цих двох складів злочинів, виникає проблема колізії норм. Об’єктивно діяння, передбачені частиною другою статті 137 та частиною третьою статті 120 КК України реально можуть бути кваліфіковані за будь-яким із двох зазначених складів. Відмежування можливо переважно за суб’єктивною стороною – і залежності від форми вини, наявності чи відсутності мети довести жертву до самогубства шляхом створення їй таких умов, при яких жертва сама позбавить себе життя. Теоретично це можливо, але на практиці, на нашу думку, таке розмежування визначити дуже складно.
На підставі викладених положень і висновків пропонуються наступні рекомендації de lege ferenda (по удосконалюванню кримінального законодавства про доведення до самогубства), які автор пропонує внести до чинного Кримінального кодексу України:

1. Назву Розділу ІІ Особливої частини Кримінального кодексу України викласти в наступній редакції:
«Злочини проти життя і здоров’я людини».

2. Статтю 120 Кримінального кодексу України викласти в наступній редакції:
Стаття 120. Доведення до самогубства
1. Умисне доведення особи до самогубства або до замаху на самогубство, що є наслідком жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до небажаних для потерпілого дій або систематичного приниження його людської гідності, –
карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.
2. Те саме діяння, вчинене щодо особи, яка перебувала в матеріальній або іншій залежності від винуватого, або з корисливих мотивів, або службовою особою з використанням службового становища, або щодо двох або більше осіб, –
карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.
3. Діяння, передбачене частинами першою, другою або третьою цієї статті, якщо воно було вчинене щодо неповнолітнього, –
карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.

3. Статтю 258-4 Кримінального кодексу України викласти в наступній редакції:
Стаття 258-4. Сприяння вчиненню терористичного акту
1. Вербування, озброєння, навчання особи з метою вчинення терористичного акту, а так само використання особи з цією метою –
караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.
2. Ті самі дії, вчинені щодо кількох осіб або повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням свого службового становища, або з використанням терориста-смертника, –
караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України / Верховна Рада України. – Офіц. вид. – К. : Парламентське видавництво, 2007. – 64 с.
2. Кримінальний кодекс України : Закон України від 5 квітня 2001 року № 2341-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.
3. Кодекс України про адміністративні правопорушення : Закон України від 7 грудня 1984 року № 8073-X // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1984. – № 51. – Ст. 1122.
4. Кримінальний процесуальний кодекс України: прийнятий Верховною Радою України Законом № 4651-VI від 13.04.2012 р. – Х. : Право, 2012. – 392 с.
5. Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України щодо запобігання та протидії корупції : Закон України від 21 грудня 2010 р. № 2808-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 25. – Ст. 188.
6. Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень : Закон України від 11червня 2009 р. № 1507-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2009. – № 45. – Ст. 692.
7. Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині : Закон України від 16 липня 1999 р. № 3723-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 41. – Ст. 377.
8. Про затвердження Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища : Постанова Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. № 2751-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 46. – Ст. 637.
9. Про затвердження Інструкції з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості, Порядку реєстрації живонароджених і мертвонароджених : Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 29 березня 2006 р. № 179 // Офіційний вісник України. – 2006. – № 15. – Ст. 1150.
10. Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи : Постанова Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 р. № 2 [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. – Режим доступу: http:// http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0002700-03
11. Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я людини : Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. № 1 / Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних і цивільних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1995 р. – № 1.
12. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання : Конвенція ООН від 10 грудня 1984 р. / Законодавство України [Електронний ресурс]
// Режим доступу до журн.: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_085
13. Авакян Р.З. Доведение до самоубийства и его предупреждение : автореф. дисс. на соискание уч. степени канд. юрид. наук : спец. 715 – «Уголовное право и уголовный процесс»; специальность 718 – «Криминология» / Р.З. Авакян. – М., 1972. – 21 с.
14. Александров Ю. Пытки: история вопроса / Ю. Александров // Преступление и наказание: Пенитенциарный журнал. – 2008. – № 10. – С. 57-58.
15. Алексеева Л.В. Психологический анализ признаков субъекта преступления / Л.В. Алексеева // Вестник Тюменского