КРИМІНОЛОГІЧНІ ТА КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ

Короткий опис

ЗМІСТ
Стор.
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ………………………………………4
ВСТУП.………………………………………………………………………… 5
РОЗДІЛ 1. Корупція як соціальне явище ………………………………... 21
1.1. Соціальна сутність корупції……………………………………... 21
1.2. Політичний аспект корупції……………………………………... 41
1.3. Негативні наслідки (соціальна ціна) корупції………………….. 56
РОЗДІЛ 2. Корупція як правова категорія………………………………. 69
2.1. Поняття корупції………………………………………………….. 69
2.2. Корупція і організована злочинність:
проблема співвідношення………………………………………. 102
2.3. Корупційні правопорушення та їх види……………………….. 114
2.4. Корупційні злочини і корупційна злочинність……………….. 141
2.5. Механізм корупційних відносин……………………………….. 154
РОЗДІЛ 3. Кримінологічний аналіз корупції в Україні……………… 168
3.1. Рівень, структура, тенденції розвитку корупції в Україні…….. 168
3.2. Кримінологічна характеристика осіб, які вчинили
корупційні правопорушення …………………………………… 192
3.3. Фактори корупції в Україні…………………………………….. 205
РОЗДІЛ 4. Основні засади протидії корупції…………………………… 230
4.1. Протидія корупції: поняття, зміст та напрями…………………230
4.2. Запобігання корупції: поняття, рівні, засоби………………….. 258
4.3. Загальносоціальне запобігання корупції………………………. 271
4.4. Спеціально-кримінологічне запобігання корупції……………. 288
РОЗДІЛ 5. Проблеми нормативно-правового регулювання
протидії корупції в Україні…………………………………… 307
5.1. Система антикорупційного законодавства України…………... 307
5.2. Спеціальний антикорупційний закон:
проблеми вдосконалення……………………………………….. 321
5.3. Кримінально-правові проблеми протидії корупції:
законодавчий аспект……………………………………………... 348
5.4. Корупція як склад злочину: доцільність існування……….…… 372
ВИСНОВКИ………………………………………………………………... 384
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………… 397
ДОДАТКИ…………………………………………………………………... 423

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Протидія корупції є однією з найактуальніших соціальних проблем сучасності, розв’язання якої для багатьох країн є надзвичайно важливою і складною справою. Це повною мірою стосується й України, для якої корупція стала чинником, що реально загрожує національній безпеці і конституційному ладу держави. Корупція негативно впливає на різнобічність суспільного життя: економіку, політику, управління, соціальну і правову сфери, громадську свідомість, міжнародні відносини. Вона є однією з основних перешкод побудови в Україні демократичної, соціальної, правової держави, утвердження принципу верховенства права.
За останні роки в Україні у сфері протидії корупції зроблено досить багато – прийнято спеціальний антикорупційний закон та ряд інших законодавчих актів антикорупційного спрямування, схвалено Концепцію боротьби з корупцією та спеціальну антикорупційну програму, запроваджено систематичне проведення на найвищому рівні заходів за участю керівників правоохоронних та інших державних органів з питань протидії корупції тощо.
Однак, здійснювані заходи ще не привели до відчутних позитивних результатів у справі протидії корупції. Це зумовлено низкою політичних, економічних, організаційно-управлінських, правових, ідеологічних, морально-психологічних факторів. До основних з них належать, зокрема, недотримання стратегії протидії корупції, неналежна організація виконання програмних антикорупційних заходів, відсутність політичної волі системно протидіяти корупції та слабкість контролю за антикорупційною діяльністю, у тому числі реалізацією відповідних програм і планів. Ефективна протидія корупції неможлива також без глибокого та послідовного наукового забезпечення, передусім без об’єктивного аналізу факторів корупції та реальної оцінки здійснюваних заходів. Рівень такого забезпечення в нашій державі також не можна визнати належним.
Протягом існування України як незалежної держави лише окремі аспекти проблеми протидії корупції були предметом дисертаційних досліджень, які проводили Л.І. Аркуша, О.О. Дудоров, В.С. Лукомський, Є.В. Невмержицький, О.В. Терещук, С.А. Шалгунова.
Серед вітчизняних науковців помітний внесок у вирішення зазначених питань, крім згаданих вище вчених, зробили Л.В. Багрій-Шахматов, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.М. Гаращук, П.Т. Гега, В.О. Глушков, В.В. Голіна, І.М. Даньшин, А.П. Закалюк, В.С. Зеленецький, О.Г. Кальман, М.І. Камлик, В.А. Клименко, В.П. Корж, М.Й. Коржанський, П.С. Матишевський, Г.А. Матусовський, В.О. Навроцький, С.Г. Омельченко, А.І. Редька, О.Я. Свєтлов, І.В. Сервецький, В.В. Сташис, І.К. Туркевич, М.І. Хавронюк, В.І. Шакун та інші.
Але в цілому ця проблема у вітчизняній позицій кримінології, кримінальному праві, інших галузях права як в радянський період розвитку України, так і з часу набуття нею незалежності науці комплексно досліджена не була. Доводиться констатувати, що сьогодні теоретично не розробленою взагалі або малодослідженою в науковому плані є низка ключових проблем протидії корупції. Це стосується, насамперед, розуміння соціальної та правової природи корупції, визначення її сутнісних ознак, сфери прояву, суб’єктів, видів корупційних правопорушень, корупційної злочинності, механізму та факторів корупції, тенденцій її розвитку, змісту антикорупційної діяльності. Низка питань, які стосуються цієї проблеми, залишається дискусійною, запропоноване в літературі вирішення окремих з них не можна вважати остаточним чи належно обґрунтованим, на деякі ключові питання до сьогодні відповіді з боку науковців не дано, окремі питання не висвітлювались навіть в постановочному плані.
Такий стан теоретичної розробки проблеми відбивається на формуванні антикорупційної політики, обґрунтуванні конкретних цілей та основних напрямів протидії корупції, практичного здійснення правоохоронної діяльності у цій сфері.
Вказані обставини зумовили актуальність комплексного кримінологічного та кримінально-правового дослідження проблем з протидії корупції і визначили напрями та зміст цієї роботи. При цьому предметом свого дослідження автор вважав за необхідне визначити проблеми протидії не лише корупційній злочинності, а корупції в цілому. Це обумовлено рядом моментів. По-перше, корупція – це системне соціальне явище, закономірності розвитку якого та закономірності протидії якому доцільно досліджувати з урахуванням всієї різноманітності корупційних проявів. По-друге, корупційні злочини від незлочинних корупційних проявів у багатьох випадках відділяє надзвичайно тонка грань. Таким чином, межі певного виду корупційної поведінки (діяльності) в контексті її правової оцінки є дуже рухливими: за одних обставин корупційне діяння може визнаватися адміністративним чи дисциплінарним проступком, за інших – злочином. По-третє, дослідження корупційних правопорушень незлочинного характеру викликано потребою запобіганню корупційній злочинності. Водночас основним у роботі є дослідження найбільш небезпечного виду корупційних діянь – корупційних злочинів.
Корупція є складною науковою проблемою, розв’язання якої потребує застосування міжгалузевого підходу. Корупція як соціальне явище вимагає дослідження з боку кримінології, кримінального, адміністративного, конституційного, державного, трудового права, політології, соціології, економічної науки, психології. З точки зору відповідальності за корупційні правопорушення та запобігання корупції пріоритетними є такі галузі науки, як кримінальне право та кримінологія. Саме на кримінологічних та кримінально-правових проблемах протидії корупції зосереджена увага у цьому дослідженні, хоча певною мірою зачіпаються й інші, в основному в контексті запобіжного впливу на чинники корупції.
З огляду на міжнародний характер проблем протидії корупції автор досліджував праці й зарубіжних учених, які працювали над розв’язанням цих проблем, зокрема, К.М. Абдієва, В.В. Астаніна, Л.В. Астаф’єва, С.В. Ванюшкіна, Б.В. Волженкіна, А.І. Долгової, П.О. Кабанова, Д. Кауфмана, О.Й. Кирпічнікова, В.С. Комісарова, В.М. Кудрявцева, Н.Ф. Кузнєцової, В.Д. Лаптеакру, Н.О. Лопашенко, В.В. Лунєєва, С.В. Максимова, О.І. Мизерія, А.В. Наумова, Дж. Ная, С. Пундея, М.В. Щедрина, Л. Шеллі та інших, а також міжнародні акти та інші документи з предмету дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації затверджена Вченою радою Національної академії внутрішніх справ України 29 грудня 1999 р. Обраний напрям дослідження ґрунтується на положеннях: п. 24 Програми невідкладних заходів, які спрямовані на боротьбу з корупцією і підлягають здійсненню в 1998 р., затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 1998 року № 1220; Наукової програми розвитку державної служби та вдосконалення кадрового забезпечення державного управління, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 8 серпня 1998 р. № 953; Концепції боротьби з корупцією на 1998–2005 роки, затвердженої указом Президента України від 24 квітня 1998 р. № 367; п. 21 Комплексної програми профілактики злочинності на 2001–2005 роки, затвердженої указом Президента України від 25 грудня 2000 р. № 1376; п. 9 Національної програми правової освіти населення, затвердженої указом Президента України від 18 жовтня 2001 року № 992; Пріоритетних напрямів наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України на 2001–2005 роки.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка концептуально-теоретичних кримінологічних та кримінально-правових засад протидії корупції, яка включає вироблення цілісної системи наукових поглядів на корупцію та антикорупційну діяльність і формулювання на цій основі пропозицій кримінологічного та кримінально-правового характеру, спрямованих на забезпечення підвищення ефективності такої діяльності.
Для досягнення мети були висунуті та вирішувалися такі основні завдання: 1) розкрити соціальну сутність, правову природу, причинну та іншу детермінуючу обумовленість і негативні наслідки (соціальну ціну) корупції; 2) визначити сутнісні ознаки корупції, її поняття в кримінології, кримінальному праві та суміжних правових науках; 3) встановити співвідношення корупції з такими явищами, як злочинність, організована злочинність тощо; 4) визначити види корупційних правопорушень, систему корупційних злочинів, охарактеризувати корупційну злочинність; 5) розкрити механізм корупційних відносин; 6) здійснити кримінологічний аналіз корупції в Україні; 7) визначити сутність, основні напрями і засоби антикорупційної діяльності, основні заходи щодо підвищення ефективності протидії корупції, передусім запобіганню їй; 8) проаналізувати вітчизняне антикорупційне законодавство, сформулювати обґрунтовані пропозиції щодо його вдосконалення.
Об’єктом дослідження є корупція як соціальне та правове явище, її прояви, тенденції розвитку, взаємовплив корупції та інших соціальних явищ і процесів.
Предметом дослідження є теоретичні і прикладні кримінологічні та кримінально-правові проблеми з протидії корупції, визначені завданнями дослідження.
Методи дослідження обрані, виходячи з поставлених в роботі мети та завдань, з урахуванням його об’єкта та предмета.
Методологічною основою дисертаційного дослідження є сучасна теорія наукового пізнання соціальних явищ, що охоплює комплекс теоретичних методів. Застосування методу структурно-функціонального аналізу дозволило сформувати уяву про корупцію як багатоаспектне, системне явище, що має різноманітні прояви, визначити його соціальну обумовленість, закономірності та тенденції розвитку, вплив на різні соціальні процеси. Аналіз стану корупції та антикорупційної діяльності в Україні сприяв виявленню недоліків антикорупційного законодавства, практики його застосовування та опрацюванню пропозицій щодо їх удосконалення. Історико-правовий метод використовувався для розкриття генезису корупції, законодавчих та інших державних засобів її обмеження, а також реалізації у дослідженні положень загальної теорії кримінології та науки кримінального права. Порівняльно-правовий метод визначив зміст та процедуру вивчення антикорупційного законодавства інших країн, міжнародних антикорупційних стандартів. Використання методів статистичного аналізу дозволило зробити відповідні висновки щодо рівня та географії корупції, розкрити основні тенденції її розвитку в сучасній Україні, виробити пропозиції, спрямовані на вдосконалення антикорупційної діяльності. Системний підхід дозволив показати системний характер антикорупційної діяльності, взаємозв’язок її елементів, визначити її основні напрями та їх зміст. Соціологічні методи використовувалися при вивченні практики застосування норм КК, які передбачають відповідальність за корупційні злочини, Закону України “Про боротьбу з корупцією”.
Емпіричну базу дослідження, яка забезпечила репрезентативність його результатів у межах всієї України, склали дані, одержані внаслідок вивчення 410 кримінальних справ про одержання хабара та інші корупційні злочини, 625 справ про корупційні правопорушення, відповідальність за які передбачена Законом України “Про боротьбу з корупцією”, а також дані офіційної статистики щодо різних категорій корупційних правопорушень за період з 1990 р. по 2001 р.
Нормативну базу роботи склали Конституція України, чинне кримінальне законодавство, нормативно-правові акти конституційного, адміністративного, трудового, цивільного права.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у тому, що воно є першим в Україні комплексним монографічним дослідженням основних кримінологічних та кримінально-правових проблем протидії корупції; в ньому закладені основи правової теорії та кримінологічного вчення протидії корупції.
У дисертації висунуто і обґрунтовано або додатково аргументовано ряд нових теоретичних та прикладних понять, положень та висновків, зокрема:
1. Вперше у вітчизняній кримінологічній та кримінально-правовій науці застосовано підхід до дослідження корупції як системного соціального явища. Сформульовано і розкрито основні ознаки корупції як соціального явища, визначено її соціальну сутність. Науково обґрунтовано висновок про те, що корупція як соціальне явище не може бути викорінена (ліквідована) в якійсь окремій державі чи на якомусь конкретному етапі розвитку соціально-політичної системи. Визначено, що оптимальним у протидії корупції є: зменшення її обсягів та небезпечності; обмеження (локалізація) сфери обумовлення та поширення, взаємовпливу корупції та економічних, політичних, правових та інших соціальних явищ і процесів; збільшення ризику настання негативних наслідків для особи – учасника корупційних відносин.
2. Зроблено висновок про те, що корупція є не лише правовою та кримінологічною, а й загальносоціальною, політичною та економічною проблемами суспільства та держави. Вперше з позицій кримінології проаналізовано політичний зміст корупції, визначено форми її прояву в політичній сфері. З’ясовано основні негативні наслідки корупції для суспільства (соціальну ціну корупції), показано їх різноплановість, безпосередній та опосередкований вплив на різні соціальні явища та процеси, що має визначати політику протидії цьому антисуспільному явищу.
3. Дістало подальшого розвитку визначення поняття корупції як правової категорії, типових підходів щодо розуміння її правового змісту, дано авторське визначення поняття корупції. Констатується, що у правовому відношенні корупція не може бути зведена до будь-якого конкретного протиправного діяння, вона становить сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю корупційних правопорушень. Зроблено висновок, що в кримінально-правовому значенні корупція не є самостійним видом злочину, вона проявляється в багатьох видах злочинної поведінки (діяльності). Обстоюється позиція, відповідно до якої корупція можлива лише у сфері реалізації публічної влади – у сфері діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
4. Розвинені положення щодо співвідношення корупції і організованої злочинності. Обґрунтовано позицію, відповідно до якої корупція та організована злочинність є органічно взаємопов’язаними, але все-таки самостійними соціальними і правовими явищами, яким притаманні специфічні кримінологічні та кримінально-правові ознаки. Показано взаємозалежність розвитку цих явищ, визначено функції, які виконує корупція щодо організованої злочинності, наведено основні напрями використання організованою злочинністю можливостей корупції. Зроблено висновок, що взаємозв’язок та взаємодія корупції та організованої злочинності якісно змінює ці явища, проявом чого є, зокрема, утворення злочинних організацій мафіозного типу. Визначено основні риси таких організацій.
5. Вперше визначено поняття корупційного правопорушення, сформульовано і розкрито його ознаки. Здійснено цілісну систематизацію таких правопорушень. За галузевою ознакою виділені такі їх види: кримінальні (корупційні злочини), адміністративні, конституційні, дисциплінарні, цивільно-правові. Дана характеристика кожного із вказаних видів корупційних правопорушень.
6. Вперше у вітчизняній науці обґрунтовано необхідність виділення таких кримінально-правової та кримінологічної категорій, як корупційні злочини та корупційна злочинність. Визначено поняття, сутнісні ознаки об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта та суб’єктивної сторони корупційних злочинів. Здійснено класифікацію таких злочинів.
7. На підставі дослідження механізму корупційних відносин здійснено типізацію корупційної поведінки (діяльності), розроблено основні схеми такої поведінки (діяльності), визначено їх зміст.
8. Дістало подальшого розвитку кримінологічне дослідження рівня, структури, тенденцій розвитку корупції в Україні. Обґрунтовано висновок, що дані офіційної статистики про корупцію не дають чіткого і повного уявлення щодо її поширеності, рівня корумпованості владних структур. Введено в науковий обіг поняття соціальних індикаторів корупції, які прямо або опосередковано дозволяють визначати поширеність корупції, характер її проявів, закономірності розвитку, взаємовплив корупції та соціальних, політичних, економічних та інших явищ і процесів. Виділено та охарактеризовано низку таких індикаторів у різних сферах соціального життя.
9. Дістала подальший розвиток кримінологічна характеристика осіб, які вчиняють корупційні правопорушення: визначено особливості соціального статусу таких осіб, роль цих особливостей в обумовленні корупційних правопорушень та розвитку корупції в цілому, спрямуванні антикорупційної діяльності; охарактеризовано окремі типи хабарника.
10. На підставі дослідження детермінації корупції обґрунтовано фундаментальні для антикорупційної діяльності і взаємопов’язані між собою положення про: соціальні передумови, загальні причини та умови корупції, причини та умови конкретних корупційних діянь, які відрізняються між собою за рівнем, змістом та силою детермінуючого впливу; відповідну їм систему протидії корупції як реалізацію постійної функції держави по застосуванню комплексу економічних, політичних, правових, ідеологічних, організаційно-управлінських, психологічних, освітніх та інших заходів; пріоритетність серед них запобіжних заходів, передусім профілактичного впливу на чинники корупції.
11. Розвинуто визначені в Концепції боротьби з корупцією на 1998–2005 роки (у тому числі за участі автора) концептуальні засади протидії корупції, зокрема щодо: мети, основних завдань, напрямів, об’єкта, суб’єктів, принципів та засобів цієї діяльності. Обґрунтовано доцільність позначення соціальної діяльності, спрямованої проти корупції, терміном “протидія корупції”. Запропоновано власну дефініцію поняття протидії корупції. Введено в науковий обіг поняття “антикорупційна політика”, сформульовано фактори, які визначають її зміст і спрямованість.
12. Вперше доведено, що за наявності багатьох складових успішна реалізація антикорупційної політики і ефективна протидія корупції можлива за наявності трьох основних з них: 1) належного антикорупційного законодавства; 2) повного та ефективного його застосування; 3) політичної волі керівництва держави реально і системно протидіяти корупції, насамперед запобігати дії чинників корупції. Визначено зміст політичної волі та її роль в антикорупційній діяльності. Визнано за необхідне передбачити антикорупційну функцію як одну з основних та постійних функцій правової демократичної держави.
13. Розвинуті наукові положення щодо класифікації заходів протидії корупції з огляду на потреби удосконалення та розширення кола таких заходів. Запропоновано класифікацію антикорупційних заходів за різними критеріями, у тому числі за: змістом, метою, масштабом, терміном і нагальністю застосування; методом і механізмом впливу; галуззю права, до якої вони відносяться. Визначено зміст кожного з видів класифікованих антикорупційних заходів.
14. Додатково обґрунтовано положення про пріоритетність запобігання корупції в антикорупційній діяльності. Спираючись на фундаментальні положення теорії запобігання злочинності, запропоновано визначення поняття “запобігання корупції”, а також охарактеризовано його напрями, рівні, засоби. Визначено зміст загальносоціального та спеціально-кримінологічного запобігання корупції. Розвинені положення щодо їх співвідношення. Обґрунтовано визначальний характер загальносоціального запобігання корупції. Визначено комплекс заходів запобігання корупції на різних рівнях і в різних соціальних сферах. Найважливішими серед спеціально-кримінологічних заходів визнано розробку та застосування галузевих антикорупційних стандартів, а також виявлення та обмеження дії корупційних ризиків.
15. Вперше проведено системний аналіз вітчизняного антикорупційного законодавства – визначено його поняття, систему, здійснено класифікацію антикорупційних актів залежно від їх спрямування та предмета регулювання, охарактеризовано основні з них. Обґрунтовано висновок про те, що існуюче в Україні антикорупційне законодавство в цілому дозволяє дієво протидіяти корупції. Визначено основні недоліки його розвитку, напрями та заходи вдосконалення.
16. Теоретично обґрунтовано доцільність існування в Україні спеціального антикорупційного закону та пропозиції щодо вдосконалення чинного Закону України "Про боротьбу з корупцією".
17. Розвинуті, а в ряді випадків сформульовані вперше пропозиції щодо вдосконалення норм Кримінального кодексу України (далі – КК), що мають антикорупційне спрямування. Обстоюється необхідність диференціації відповідальності за вчинення службових зловживань службовими (посадовими) особами органів державної влади, органів місцевого самоврядування та особами, які виконують управлінські функції в недержавних організаціях. Обґрунтовано необхідність збереження в КК норми про відповідальність за провокацію хабара, а також недоцільність передбачення у ньому такого спеціального складу злочину як корупція.
Практичне значення отриманих результатів. Наукові результати, отримані автором у процесі багаторічного дослідження (1994–2002 рр.), були використані на підставі його пропозицій насамперед у багатьох нормативно-правових актах та інших документах органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Конкретні теоретично-правові розробки автора з проблеми протидії корупції були трансформовані, зокрема, у:
закони України “Про боротьбу з корупцією” (довідка № 06-19/24-425 від 11.09.1996 р.), “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності посадових осіб” (довідка № 06-19/24-424 від 11.09.1996 р.), “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України “Про боротьбу з корупцією” (довідка № 06-19/24-426 від 11.09.1996 р.), “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про боротьбу з корупцією" (довідка № 06-19/24-418 від 11.09.1996 р.), Концепцію боротьби з корупцією на 1998–2005 роки (акт № 48–45 від 29.01.2001 р.), постанову Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 р. № 13 “Про практику розгляду судами справ про корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією” (акт № 2 від 17.01.2001 р.), Узагальнення Верховного Суду України практики розгляду судами адміністративних справ про корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією, від 1997 р. (акт № 3 від 17.01.2001 р.), Узагальнення Верховного Суду України судової практики в справах про посадові злочини від 1998 р. (акт № 1 від 17.01.2001 р.);
проекти законів України “Про внесення змін до статті 9 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” та статті 7 Закону України “Про міліцію” (реєстр. № 2879 від 27.02.1996 р.– довідка № 06-19/20-105 від 18.03.1997 р.), “Про внесення доповнень і змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо посилення відповідальності за вчинення злочинів в організованих формах” (реєстр. № 1059 від 20.02.1997 р.– довідка № 06-19/20-104 від 18.03.1997 р.), “Про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб ” (реєстр. № 3115 від 15.03.1999 р.);
висновки Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради України на проекти законів України “Про боротьбу з корупцією” (реєстр. № 1035 від 13.05.1998 р.– висновок № 637/16 від 11.08.1998 р.), “Про Національне бюро розслідувань” (реєстр. № 4126-5 від 04.09.2001 р., висновок – № 16/3-1103 від 10.10.2001 р.), “Про внесення змін до Закону України “Про боротьбу з корупцією” (реєстр. № 5089 від 14.02. 2000 р.– висновок № 231/16 від 25.02.2000 р.; реєстр. № 5417/П від 21.09.2000 р.– висновок № 1026/16 від 04.10.2000 р.; реєстр. № 8211 від 25.10.2001 р.– висновок № 16/-1196 від 30.10.2001 р.; реєстр. № 5417 від 13.11.2001 р.– висновок № 1226/16 від 21.11.2001 р.), на проект Кримінального кодексу України (вих. № 410/16 від 11.06.1998 р.).
Дисертант входив до складу авторського колективу з розробки вищезазначених законів та їх проектів, був науковим координатором підготовки Концепції по боротьбі з корупцією на 1998–2005 роки, брав безпосередню участь у вивченні та узагальненні протягом 1997–2000 рр. судової практики у справах про корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією, про посадові злочини, у тому числі хабарництво, був співавтором зазначеної вище постанови Пленуму Верховного Суду України.
Результати цього дисертаційного дослідження були:
використані у діяльності Міжвідомчого науково-дослідного центру Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, зокрема, у підготовці: матеріалів до засідання зазначеного Координаційного комітету та доповідних записок його Голові, аналітичних довідок з актуальних питань протидії корупції; методик отримання, перевірки та реалізації інформації щодо корупційних діянь в різних сферах суспільного життя (акт № МЦ-60 від 20.03.2002 р.);
впроваджені у практику діяльності органів державної податкової служби у сфері протидії корупції (висновки та пропозиції дисертанта були враховані у відповідних наказах, планах заходів Державної податкової адміністрації України, підготовці пропозицій щодо вдосконалення організаційної структури підрозділів по боротьбі з корупцією та безпеки в органах ДПА України, тестів для кандидатів на роботу в органи державної податкової служби, проведенні семінарів, нарад, практичних занять з працівниками зазначених підрозділів (акт № 70/27-0016 від 22.03.2002 р.);
впроваджені у навчальний процес та науково-дослідницьку діяльність слухачів Академії державної податкової служби України (акт від 22.03.2002 р.);
впроваджені у діяльність Центру суддівських студій щодо підвищення кваліфікації суддів місцевих та апеляційних судів України (акт № 71 від 12.04.2002 р.).
Результати дисертаційного дослідження також використовувалися автором: при консультуванні народних депутатів України з конкретних питань застосування антикорупційного законодавства та його вдосконалення під час роботи в Комісії Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією (1994–1998 рр.), працівників правоохоронних органів, суддів – у конкретних справах про корупційні правопорушення; при вирішенні конкретних справ про порушення суддями присяги в процесі діяльності автора як члена Вищої ради юстиції; при підготовці Курсу кримінології (2001 р.), підручників із Загальної та Особливої частин КК (1998, 1999, 2002 років), науково-практичних коментарів до Закону України “Про боротьбу з корупцією” (1996 р.), Кримінального кодексу України (2001, 2002 років); в численних брошурах, наукових статтях, виступах на телебаченні та радіо з проблем протидії корупції.
Під керівництвом дисертанта підготовлені і захищені кандидатські дисертації, в яких також втілені окремі ідеї його дисертації при дослідженні більш конкретних кримінально-правових та кримінологічних проблем.
Правове значення одержаних дисертантом результатів полягає також у такому:
– у науково-дослідницькій галузі – матеріали дисертації можуть бути використані як методологічна основа для дослідження окремих проблем протидії корупції або як матеріал для досліджень інших фундаментальних проблем протидії злочинності;
– у правотворчості – пропозиції, сформульовані в дисертації, можуть бути використані при вдосконаленні антикорупційного законодавства;
– у правозастосуванні – положення дисертації можуть використовуватися при вирішенні конкретних справ про корупційні правопорушення, підготовці методик запобігання корупції, виявлення, розкриття, розслідування корупційних правопорушень, постанов пленуму Верховного Суду України про судову практику у справах про корупційні злочини та інші корупційні правопорушення;
– у навчальному процесі – положення і висновки дисертації можуть бути використані при викладанні та вивченні курсів кримінології, кримінального права, соціології, адміністративного, конституційного, трудового права, державного управління, при проведенні науково-дослідної роботи студентів, підготовці курсів, підручників, навчальних посібників;
– у правовиховній діяльності – положення дисертації можуть використовуватися при проведенні антикорупційної освіти населення, підвищення правового рівня працівників правоохоронних органів, суддів.
Особистий внесок здобувача. Положення, які викладені в дисертації та виносяться на захист, розроблені автором особисто. Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам опублікованих робіт, у дисертації не використовуються. Висновки та положення дисертації носять повністю самостійний характер. Конкретний персональний внесок здобувача до наукових праць, опублікованих із співавторами, відображено у довідці, складеній відповідно до вимог ВАК України.
Апробація результатів дослідження. Результати дослідження оприлюднені, зокрема на:
міжнародних науково-практичних конференціях: “Дотримання прав людини правоохоронними органами та арбітражними судами України: механізм боротьби із службовими зловживаннями” (Київ, 23–24 грудня 1995 р.), “Проблеми реформування органів внутрішніх справ” (Київ, 30–31 січня 1996 р.), “Майбутнє правної системи України” (Київ, 15–16 березня 1996 р.), “Організована злочинність і корупція в Україні: механізм її розвитку і проблеми забезпечення прав людини (теорія і практика)” (Київ, 27–29 вересня 1996 р.), “Економіка тіньових ринків” (Київ, 7 червня 1997 р.), “Злочинність і влада” (Москва, 1–3 березня 2000 р.), “Україна: поступ у майбутнє” (Київ, 5 квітня 2000 р.), по міжнародному співробітництву в боротьбі по відмиванню грошей (Будапешт, 11–16 червня 2000 р.), “Корупція в органах влади: природа, заходи протидії, міжнародне співробітництво” (Нижній Новгород, 6–8 грудня 2000 р.), “Запобігання та протидія легалізації (“відмиванню”) доходів, отриманих злочинним шляхом” (Київ, 22–23 січня 2001 р.), з проблем розслідування і кримінального переслідування корупції на публічній службі (Будапешт, 9–13 липня 2001 р.), ”Закономірності злочинності і проблеми системного правового регулювання боротьби з нею” (Суздаль, 25–27 серпня 2001 р.), 10-та міжнародна антикорупційна конференція (Прага, 8–11 жовтня 2001 р.);
міжнародних семінарах: юридичних діячів з проблем боротьби з організованою злочинністю: слідство і покарання (Вашингтон, 9–20 вересня 1995 р.), з проблем боротьби із службовими зловживаннями (Київ, 6 жовтня 1996 р.), “Боротьба із організованою злочинністю і корупцією” (Кельн, Бонн, Брюссель, 25–29 листопада 1996 р.), “Посадова корупція” (Київ, 22–26 вересня 1997 р.), “Роль парламенту в розробці та впровадженні національної політики боротьби з корупцією” (Київ, 4–5 березня 1999 р.), “Відповідальність посадових осіб за корупційну діяльність” (Харків, 11–12 травня 2001 р.);
загальноукраїнських науково-практичних конференціях: “Організаційно-правові проблеми економічної безпеки України та кадрове забезпечення їх вирішення” (Львів, 20–21 червня 1995 р.), “Концепція розвитку законодавства України до 2005 року” (Київ, 23–24 травня 1996 р.), “Проблеми кадрового та наукового забезпечення Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996–2000 рр.” (Харків, 6–7 грудня 1996 р.), “Органи внутрішніх справ на початку третього тисячоліття: проблеми протидії насильницькій, майновій та економічній злочинності” (Дніпропетровськ, 27–28 жовтня 2000 р.), “Актуальні проблеми вдосконалення національного законодавства України” (Київ, 25–26 квітня 2001 р.);
круглих столах: з питань забезпечення правової бази для боротьби з організованою злочинністю і корупцією та проблеми створення спеціального органу для боротьби з організованою злочинністю і корупцією (Київ, 5 жовтня 1995 р.),“Кримінальний кодекс України: проблеми реформування” (Київ, 11 липня 1996 р.), “Тіньова економіка: виклик курсу реформ та міжнародному іміджу України” (Київ, 17 листопада 1997 р.), “Організаційні та правові проблеми боротьби з корупцією” (Харків, 5 червня 1998 р.), з обговорення проекту Закону України “Про запобігання відмиванню коштів, здобутих злочинним шляхом” (Одеса, 1–3 грудня 1999 р.), “Адміністративна реформа в Україні: чи вдасться розірвати замкнене коло?” (Київ, 31 травня 2000 р.), з проблем лобіювання та протидії корупції (Київ, 6 липня 2000 р.), “Проблеми реалізації нового Кримінального кодексу України” (Київ, 21 листопада 2001 р.), "Проблеми протидії корупції в Україні. Доброчесність правосуддя" (Київ, 11–12 квітня 2002 р.);
першому Національному симпозіумі “На шляху до доброчесності” (Київ, 28–29 листопада 1997 р.)
науковому семінарі по підведенню підсумків конкурсу № 4 за програмою малих ґрантів Харківського центру вивчення організованої злочинності (Харків, 21 березня 2001 р.);
засіданнях Тимчасової комісії Міжпарламентської асамблеї СНД з питань боротьби з організованою злочинністю (Баку, 19–22 грудня 1996 р., Санкт-Петербург, 10–13 квітня 1997 р.).
Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладені у 61 публікації, включаючи 2 одноособові монографії, 1 монографію, виконану у співавторстві, 1 навчальному посібнику, 1 брошурі, 2 підручниках, 3 коментарях до законів, 34 наукових статтях у фахових виданнях України та інших країн, 17 статтях в інших наукових виданнях, а також тезах виступів на конференціях тощо.
Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, 5 розділів, які поділені на 19 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (304 найменування), 4 додатків. Загальний обсяг дисертації становить 506 сторінок, із яких основного тексту – 392 сторінок.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Це дослідження є першим в Україні монографічним науковим дослідженням кримінологічних та кримінально-правових проблем протидії корупції. В результаті його проведення розроблено концептуально-теоретичні кримінологічні та кримінально-правові засади протидії корупції, вироблено цілісну систему наукових поглядів про корупцію та антикорупційну діяльність і на цій основі сформульовано пропозиції кримінологічного та кримінально-правового характеру, спрямовані на підвищення ефективності такої діяльності. Комплексне використання методу структурно-функціонального аналізу, історико-правового, формально-юридичного, порівняльно-правового, статистичних та соціологічних методів, системного підходу дозволило здобути такі важливі для науки, а також для практики антикорупційної діяльності результати, сформулювати висновки та рекомендації щодо їх наукового і практичного використання.
1. Відправним моментом у справі протидії корупції є правильне розуміння соціальної та правової сутності цього явища. Цей момент, не дивлячись на його теоретичний аспект, є надзвичайно важливим для практичної діяльності по протидії корупції, оскільки без розуміння сутності корупції неможливо визначити реальні цілі такої протидії і адекватні засоби їх досягнення. На ньому ґрунтується розробка і реалізація стратегії протидії корупції.
Розуміння корупції як соціального явища дозволяє не обмежувати протидію корупції примусовим впливом, переважно у формі юридичної відповідальності за конкретні корупційні правопорушення, у тому числі корупційні злочини, а з урахуванням всіх важливих аспектів корупції як соціального явища розробити і застосувати у такій протидії комплекс економічних, політичних, організаційних, правових, ідеологічних, виховних та інших заходів. Це є важливим також для визначення стратегічних підходів криміналізації корупційних діянь та встановлення за них юридичної відповідальності інших видів, вибору правових засобів реагування на такого роду діяння, розробки основ правоохоронної діяльності у цій сфері.
2. Корупцію слід розглядати не тільки (а точніше, не стільки) як юридичну, але і як загальносоціальну, політичну та економічну проблему суспільства та держави. Виходячи з цього, проблема протидії корупції – це проблема не лише відповідних правоохоронних органів, до компетенції яких закон відносить запобігання, виявлення, розслідування корупційних проявів та прийняття по них відповідних рішень (прокуратура, міліція, податкова міліція, СБУ, суд), а й інших державних органів, об’єднань громадян тощо. Проблема протидії корупції – це, насамперед, проблема політичного керівництва держави, яке визначає політику держави у всіх сферах суспільного життя. Таким чином, проблема протидії корупції – це передусім проблема політична, економічна, загальносоціальна, а лише потім правова.
3. Виходячи з того, що корупція є системним соціальним явищем, успішна протидія їй неможлива на підставі здійснення одноразових антикорупційних кампаній чи вибіркового застосування тих чи інших правових чи організаційних засобів. Така діяльність потребує науково обґрунтованого системного підходу, поєднання профілактичних, правоохоронних та репресивних заходів.
Без суттєвого зниження рівня корупції не може бути суттєвого прогресу в економічному та політичному розвитку держави, реалізації принципу верховенства права, забезпеченні конституційних прав та свобод людини і громадянина, боротьбі зі злочинністю. З іншого боку, поліпшення справ у кожній із зазначених соціальних сфер зумовлює зниження рівня корумпованості суспільства.
4. Посилення кримінально-правових репресій, що періодично відбувалося у нашій країні в останні вісімдесят років і зводилося, як правило, до посилення санкцій за хабарництво, інші службові злочини, однозначно засвідчило, що такого роду кампанії “наступу” на корупцію не мали і не можуть мати позитивного результату. Визначаючи зміст кримінально-правових заходів протидії корупції, слід виходити з того, що кримінальний закон відіграє у цій справі свою, лише йому притаманну роль – він визначає коло корупційних діянь, які слід вважати злочинними, встановлює відповідне покарання за їх вчинення, визначає підстави для стимулювання позитивної посткримінальної поведінки учасників корупційних відносин. Більшого кримінальний закон в принципі зробити не може. Тим більше, він об'єктивно неспроможний зробити те, що можуть зробити лише заходи економічного, політичного, соціального та іншого характеру. Отже, підвищення ролі кримінального закону у протидії корупції може бути досягнуто лише одним шляхом – шляхом визначення доцільності криміналізації (декриміналізації) певних діянь, удосконалення законодавчого описання їх ознак, визначення покарання, адекватного суспільній небезпеці певного виду діянь, визначення можливості компромісу з певними учасниками корупційного акту (зокрема, давання-одержання хабара), підстав та умов його застосування.
5. Констатація на підставі проведеного дослідження того факту, що жодна із соціально-політичних і економічних систем не мала, не має і не може мати повного імунітету від корупції, дозволяє дійти надзвичайно важливого для антикорупційної діяльності висновку — оскільки корупція є соціальним явищем, притаманним будь-якій державі, то протидія корупції є постійною функцією держави. Ця функція повинна реалізовуватися не лише в спеціально-кримінологічних, кримінально-правових заходах, а й знаходити своє втілення при реалізації інших функцій держави. Визначення змісту антикорупційної функції як постійної функції держави і її впровадження в життя — нагальне завдання для України. Здійснюватися така функція має на підставі науково-обґрунтованої Концепції протидії корупції, а також довгострокових та короткострокових програм.
6. Корупція як продукт реалізації публічної влади є соціальним явищем, що має яскраво виражене політичне забарвлення.
Масштабність, небезпечний характер корупційних проявів, істотний їх вплив на найбільш важливі соціальні процеси є свідченням того, що корупція стала системним елементом державного управління. Таку корупцію іменують системною, оскільки вона стає настільки невід’ємною частиною системи, що система не може функціонувати без неї. Системна і масштабна корупція суттєво послаблює державну владу.
У тих країнах, де корупція набуває системного характеру і її вплив на політичні, економічні, соціальні процеси стає визначальним, відбувається “переродження” офіційної влади: вона стає нездатною до самоочищення від корумпованих осіб і, більше того, нищівно розправляється з тими, хто починає реально протистояти корупції, чим створює небезпеку високопоставленим корумпованим особам.
Політична воля вищого державного керівництва є обов’язковим і одним з основних елементів системної протидії корупції, її відсутність зводить таку протидію нанівець. За відсутності політичної волі найдосконаліше антикорупційне законодавство приречене на декларативне існування, а діяльність спеціальних правоохоронних структур — на імітацію протидії корупції.
7. Корупція можлива лише у сфері реалізації публічної влади. Такою сферою є сфера діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
8. Суб'єктом корупції є особа, офіційно наділена владою чи службовими повноваженнями. У сфері державного управління такою особою є особа, уповноважена на виконання функцій держави (державний службовець, депутат, міський, селищний та сільський голова тощо). Суб’єктом корупційних відносин у випадку, коли корупційне діяння являє собою відповідного роду угоду (наприклад, давання-одержання хабара), а також суб’єктом окремих діянь, які за певними ознаками можуть бути віднесені до категорії корупційних, може бути і не особа, уповноважена на виконання функцій держави (приватна особа, службова особа управлінського сектору комерційної сфери тощо).
9. Корупційні відносини складаються з приводу виконання (реалізації) особою, офіційно наділеною владою чи службовими повноваженнями, владних (службових) повноважень. Ці повноваження виступають предметом корупційних відносин і одночасно є засобом досягнення мети корупційних правопорушень. У ряді випадків влада виступає предметом специфічного торгу, в результаті якого суб'єкт корупції одержує (чи прагне одержати) відповідні дивіденди. У такому контексті корупцію можна розглядати як торгівлю владою. При цьому зовсім не обов'язково, щоб владні (службові) повноваження “продавались” за матеріальні блага. Продажність суб'єкта корупції може базуватися і на нематеріальній основі.
Корумпована влада втрачає своє первісне призначення, вона перестає бути способом захисту громадян і перетворюється у носія небезпеки для них.
10. Корупційними можуть бути визнані лише такі неправомірні діяння, вчинені особою, наділеною владою чи відповідними службовими повноваженнями, які вчиняються з прямим умислом і спрямовані на задоволення корисливого або іншого особистого інтересу такої особи або інтересу третіх осіб.
Наявність інтересу є обов'язковим (необхідним) для визнання неправомірної чи неетичної поведінки корупційною і крім всього іншого свідчить про умисний характер корупційних діянь.
Неправомірність або/і неетичність діянь службової особи та спрямованість їх на задоволення особистого інтерес чи інтересу третіх осіб по суті визначають правові рамки корупції. Іншими словами, саме названі ознаки виступають основними критеріями віднесення тих чи інших діянь службової особи до категорії корупційних.
11. Визначаючи поняття корупції, слід виходити з трьох важливих моментів. По-перше, з того, що корупція – соціальне явище, а не конкретне суспільно небезпечне діяння. По-друге, з того, що у правовому значенні корупція не може бути зведена до якогось одного виду протиправної поведінки (одного виду правопорушення). По-третє, законодавче визначення такої правової категорії як “корупція” не дає правоохоронним органам жодних додаткових правових засобів, що стосуються підстав юридичної відповідальності за корупційні діяння. Разом з тим, його прикладний характер може полягати в тому, щоб зробити антикорупційну діяльність більш цілеспрямованою.
12. Залежно від характеру діяння, його мотивації та спрямованості корупційні правопорушення можуть бути поділені на корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією. Перші з них відображають сутність корупції як явища, є її серцевиною. Другі — це правопорушення, при вчиненні яких не відбувається зловживання службовою особою владою чи службовим становищем для задоволення особистого інтересу чи інтересу третіх осіб, але які безпосередньо сприяють вчиненню корупційних діянь чи вчинюються з метою приховування корупційних діянь чи потурання їм.
Поділ корупційних правопорушень на кримінальні (корупційні злочини), адміністративні, конституційні, дисциплінарні, цивільно-правові є важливим як з теоретичної, так і практичної точок зору. По-перше, він спростовує поширені в теорії і на практиці точки зору, відповідно до яких корупція зводиться до злочинної поведінки, а корупційні правопорушення — до злочинів, або навпаки, корупцією визнається діяльність, відповідальність за яку передбачена лише Законом України “Про боротьбу з корупцією”, а корупційними правопорушеннями — правопорушення, визначені цим Законом, за вчинення яких встановлена адміністративна відповідальність. Таким чином, зазначена класифікація корупційних правопорушень сприяє правильному розумінню сутності корупції як соціального явища і правової категорії. По-друге, він дозволяє виробити адекватні заходи правового реагування на ті чи інші прояви корупційного характеру, залежно від їх характеру та суспільної небезпеки.
13. Корупційні злочини об’єднуються в окрему групу не за формальним розташуванням в системі Особливої частини КК, а за цілою низкою спільних і обов’язкових для всіх їх об’єктивних і суб’єктивних ознак змістовного характеру.
Залежно від законодавчого описання їх ознак корупційні злочини можуть бути поділені на три групи: 1) так звані безумовно корупційні (всі ознаки, які вказують на їх корупційний характер, зазначені в законі чи з необхідністю випливають з його змісту); 2) так звані умовні корупційні злочини (описання їх ознак в законі свідчить про те, що їх вчинення не завжди має корупційний характер); 3) злочини, які органічно пов’язані з названими вище злочинами, обумовлюють їх вчинення (створюють умови для корумпування суспільних відносин), полягають у їх приховуванні або є їх потуранням.
14. В принципі механізм корупційних відносин може передбачати два варіанти корупційної поведінки (діяльності), за яких в одному випадку має місце взаємодія двох суб'єктів, кожен з яких за допомогою встановлення корупційного зв'язку прагне задовольнити свій інтерес, в іншому – корупційна діяльність зводиться до дій лише однієї особи, яка самостійно (без взаємодії з іншим суб’єктом) задовольняє свій особистий інтерес чи інтерес іншої особи (осіб) за допомогою використання наданої їй влади чи службових повноважень.
15. Комплексний підхід щодо кримінологічного дослідження корупції в Україні дозволяє простежити ряд важливих в теоретичному і практичному плані тенденцій, що в останні роки спостерігаються у розвитку корупції в нашій країні. Зокрема, це: стабільне зростання кількості корупційних правопорушень; поширення їх у найбільш важливих сферах національної економіки; посилення впливу на найбільш важливі політичні, економічні та інші соціальні процеси. Корупція є надзвичайно серйозною соціальною проблемою в Україні, вона реально загрожує національній безпеці та суспільному ладу України.
Виявлені в процесі дисертаційного дослідження тенденції розвитку корупції в Україні дають можливість відповідним чином скоригувати як профілактичну, так і безпосередню правоохоронну діяльність у сфері протидії корупції.
16. Соціальний статус особи, уповноваженої на виконання функцій держави, визначає реальні соціальні функції такої особи, обумовлені її положенням в системі суспільних відносин, і відіграє для особи, яка вчинила корупційні правопорушення, надзвичайно важливе значення у трьох аспектах. По-перше, без відповідного соціального статусу (без повноважень щодо виконання функцій держави, без включення у суспільні відносини щодо реалізації публічної влади) особа не може стати корумпованою — вона може зловживати владою або службовим становищем, використовувати їх в особистих інтересах чи інтересах третіх осіб, лише будучи офіційно наділеною ними.
По-друге, від соціального статусу (посади, яку особа обіймає; сфери її діяльності; рівня органу, в якому вона працює; характеру повноважень тощо) безпосередньо залежить характер корупційного правопорушення та його наслідки. Іншими словами, чим вищу посаду обіймає особа і чим значнішими повноваженнями вона наділена, тим небезпечнішим може бути вчинене нею корупційне правопорушення. З урахуванням цього мають визначатися особливості запобіжної та правоохоронної діяльності стосовно різних категорій осіб, уповноважених на виконання функцій держави. Зокрема, зміст антикорупційних вимог та обмежень має визначатися залежно від зазначених моментів, пов’язаних із соціальним статусом публічної службової особи.
По-третє, соціальний статус є тим фактором, який породжує проблеми із застосуванням антикорупційного законодавства, а саме утруднює притягнення особи до відповідальності за вчинене корупційне правопорушення. Особа, наділена владними повноваженнями, має можливість не лише зловживати ними для задоволення своїх потреб чи інших осіб, а й використовувати їх для захисту від дії закону, застосування правоохоронними органами антикорупційного законодавства щодо неї чи інших осіб. При цьому, чим вищу посаду вона обіймає, тим більше можливостей у неї є для нейтралізації заходів соціального контролю. Як свідчать результати проведеного дослідження, у правоохоронних органів існують проблеми із застосуванням антикорупційного законодавства, пов'язані із посадовим статусом осіб, які вчиняють корупційні правопорушення. Це обумовлює, зокрема, необхідність вирішення питання щодо створення спеціального правоохоронного органу протидії корупції у вищих ешелонах влади, а також прийняття закону про спеціального прокурора та спеціального слідчого.
17. На підставі дослідження політичних, економічних, організаційно-управлінських, правових, ідеологічних, морально-психологічних та інших факторів корупції сформульовано і обґрунтовано фундаментальні для антикорупційної діяльності і взаємопов’язані між собою положення про те, що: а) корупція є породженням не однієї чи кількох, а цілої системи різних за характером, силою детермінуючого впливу та сфер прояву соціальних передумов, причин та умов; б) протидія корупції не може бути зведена до безпосередньої правоохоронної діяльності (виявлення, припинення, розслідування фактів корупції, притягнення винних осіб до відповідальності), а являє собою реалізацію постійної функції держави по застосуванню комплексу економічних, політичних, правових, ідеологічних, організаційно-управлінських, психологічних, освітніх та інших заходів; в) протидія корупції може призвести до відчутних позитивних результатів за умови надання пріоритету запобіганню корупції, передусім профілактичному впливу на фактори корупції. А це, у свою чергу, є визначальним для визначення мети протидії корупції, основних її напрямів, вибору антикорупційних засобів.
18. Соціальну діяльність, яка спрямовується проти корупції, доцільно позначати терміном "протидія корупції", який охоплює весь спектр діяльності, спрямованої проти корупції, включаючи застосування репресивних і запобіжних, у тому числі профілактичних заходів. Допустимим в такому контексті видається вживання ще одного терміну — "антикорупційна діяльність".
Аналіз практики застосування антикорупційного законодавства, у тому числі Закону України "Про боротьбу з корупцією”, кримінально-правових норм про відповідальність за хабарництво та інші службові злочини, свідчить про те, що діяльність правоохоронних органів по виявленню фактів корупційних діянь позбавлена системного, науково обґрунтованого характеру. Основна ставка у протидії корупції робиться на посилення репресивних та адміністративних засобів, а головні зусилля правоохоронних органів витрачаються на виявлення не самих небезпечних корупційних порушень. Працівники відповідних підрозділів цих органів більше стурбовані забезпеченням кількісних показників своєї діяльності, ніж підвищенням ефективності протидії корупції.
Це вимагає зміни державної політики у сфері протидії корупції і насамперед стратегічного напряму протидії корупції.
19. Здійснювана в Україні антикорупційна діяльність потребує істотного коригування. Визначені в дисертації зміст протидії корупції та антикорупційної політики, мета, основні завдання, напрями, об’єкт, суб’єкти, принципи та засоби протидії корупції дозволяють забезпечити системний підхід в її здійсненні, визначенні пріоритетним її напрямом запобігання корупції. Ці положення повинні бути покладені в основу всіх антикорупційних заходів, здійснюваних в державі — починаючи з визначення концептуальних засад антикорупційної політики, формування антикорупційної нормативно-правової бази і закінчуючи проведенням конкретних спеціально-кримінологічних заходів антикорупційного спрямування, визначенням виду та міри відповідальності за вчинення діянь корупційного характеру.
20. Запобігання корупції як стратегічний напрям антикорупційної діяльності є багатоаспектним і багаторівневим процесом. Воно охоплює як цілеспрямоване включення осіб, уповноважених на виконання функцій держав, та інших суб’єктів у систему соціально позитивних відносин, так і перешкоджання вступу їх у корупційні відносини чи припинення їх здійснення.
Заходи загальносоціального та спеціально-кримінологічного запобігання корупції мають розроблятися і здійснюватися в поєднанні, в рамках реалізації єдиної системи запобігання корупції. Кожне з них у профілактичній антикорупційній діяльності відіграє особливу роль. Водночас загальносоціальне запобігання за характером і масштабом профілактичного впливу є головним у системі запобігання корупції. Провідне місце у профілактичній діяльності належить заходам, спрямованим на демократизацію українського суспільства, стабілізацію політичної обстановки, реформування економічних відносин, вирішення найбільш гострих соціальних проблем, забезпечення реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина. Характер профілактичних заходів обумовлюється рівнем їх наукового обґрунтування, глибиною з’ясування факторів, що породжують злочинність на сучасному етапі розвитку нашої держави. В дисертації визначено основні заходи загальносоціального та спеціально-кримінологічного запобігання корупції, застосування яких дозволить: ослабити дію існуючих корупційних факторів; зменшити корупційні ризики; знизити рівень корумпованості владних структур; зменшити вплив корупції на економічні, політичні, соціальні та інші процеси.
До основних загальносоціальних заходів антикорупційного спрямування, зокрема, відносяться: реформування системи управління державою, формування ідеології державної служби, забезпечення реальної відкритості влади.
21. Одне з головних завдань антикорупційної діяльності в Україні на сьогодні полягає у тому, щоб зробити корупцію справою ризикованою і невигідною. Збільшення ризику вчинення корупційного діяння, збільшення соціальної ціни державної служби (престиж, соціальна забезпеченість) і зменшення передумов корупції — це ті складові, які повинні складати основу антикорупційної політики. Що стосується конкретних антикорупційних заходів, основне їх завдання полягає в усуненні (нейтралізації) чинників, які виступають причинами та умовами корупційних діянь.
22. Ефективна протидія корупції потребує системного підходу, чітко визначених пріоритетів та її належного забезпечення (кадрово-професійного, інформаційно-аналітичного, науково-методичного, матеріально-технічного тощо). Ігнорування хоча б однієї з цих складових суттєвим чином знижує ефективність антикорупційної діяльності в державі.
23. Одним із основних напрямів спеціального-кримінологічного запобігання корупції має стати розробка галузевих антикорупційних стандартів. Йдеться про систему єдиних для певної сфери правового регулювання правил поведінки, обмежень, заборон тощо, яка б унеможливлювала чи істотно зменшувала імовірність корумпування суспільних відносин у цій сфері, вплив корупційних проявів на процеси, які в ній відбуваються. Визначенню галузевих антикорупційних стандартів має передувати виявлення в діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб корупційних ризиків з метою їх подальшої нейтралізації чи усунення.
24. Характеризуючи на підставі системного аналізу існуючу в Україні законодавчу базу як цілком достатню для ефективної протидії корупції, зроблено висновок, що антикорупційному законодавству бракує цілісності, повноти, завершеності. Визначено недоліки такого законодавства, основні напрями його вдосконалення, наведено перелік законів, які необхідно прийняти для розширення антикорупційної законодавчої бази, сформульовано конкретні пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правового регулювання протидії корупції.
25. Аргументовано доцільність існування в Україні Закону “Про боротьбу з корупцією”. Удосконалення спеціального антикорупційного законодавства має здійснюватись шляхом змін відповідних положень зазначеного Закону. Існують дві групи проблем, які виникають у застосуванні цього Закону і пов’язані з його недосконалістю: 1) ті, що обумовлені недостатньою чіткістю і однозначністю законодавчих формулювань; 2) ті, що обумовлені необґрунтованістю, а інколи і помилковістю його положень. Потребує свого удосконалення законодавче описання суб’єкта корупції, суб’єктів безпосередньої правоохоронної діяльності в сфері протидії корупції, визначення строків давності притягнення до відповідальності за вчинення корупційних правопорушень, уточнення змісту антикорупційних обмежень.
26. Кримінальне законодавство, яке передбачає кримінально-правові засоби протидії корупції, є лише однією із складових системи антикорупційного законодавства, яке виконує притаманну лише йому функцію визначення підстав кримінальної відповідальності за вчинення злочинів корупційного характеру
Предметом вдосконалення кримінального законодавства в частині відповідальності за корупційні злочини та інших його положень, які у тій чи іншій мірі мають антикорупційне спрямування, є кримінально-правові норми, які: передбачають відповідальність за хабарництво, різного роду зловживання владою та службовим становищем; встановлюють загальні засади кримінальної відповідальності; визначають інститут співучасті та відповідальність за різні форми організованої злочинної діяльності, у тому числі участь у ній службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування тощо.
27. З метою підвищення ефективності антикорупційної діяльності необхідно диференціювати відповідальність за вчинення службових зловживань службовими (посадовими) особами органів державної влади, органів місцевого самоврядування та особами, які виконують управлінські функції в недержавних організаціях. Обґрунтовано необхідність заміни передбаченого в КК терміну “службова особа” на термін “посадова особа” (при цьому в окремих випадках залежно від характеру злочину поряд з поняттям “посадова особа” не виключається вживання і поняття “службова особа”). Передбачається поділ відповідної категорії спеціальних суб'єктів на посадових і службових осіб, а посадових осіб — на публічних і комерційних.
28. Визнано недоцільним передбачення у ч. 3 ст. 364 КК в існуючому вигляді такої особливо кваліфікуючої ознаки зловживання владою або службовим становищем, як вчинення його працівником правоохоронного органу.
29. Існує потреба в уточненні законодавчого описання предмета хабара вказівкою на його матеріальний характер, у доповненні ст. 368 КК такою кваліфікуючою ознакою як одержання хабара, пов'язане з вчиненням службовою особою незаконних дій (бездіяльності), а також доцільність більш широкого використання майнових санкцій (штрафу) у статтях КК, що передбачають відповідальність за вчинення давання-одержання хабара.
30. Не заперечуючи в принципі можливості диференціації відповідальності за одержання хабара в залежності від його розміру, констатовано, що суспільна небезпека цього злочину визначається головним чином не сумою коштів, за які вдалося підкупити службову особу, а тим, що ця особа “продається”. Ціна “продажності” службової особи не є адекватною ціні шкоди, яка заподіюється суспільству, державі, конкретним фізичним і юридичним особам в результаті підкупу службової особи. З огляду на це пропозиції щодо встановлення відповідальності за дрібне хабарництво позбавлені достатніх правових підстав.
31. Всупереч поширеній точці зору щодо необхідності виключення з КК спеціальної статті про відповідальність за провокацію хабара висловлено і обґрунтовано позицію про недоцільність такого рішення, оскільки воно істотно в негативному плані може вплинути на здійснення правоохоронної діяльності в сфері протидії корупції.
32. Визнано недоцільним запровадження спеціальної статті у КК про відповідальність за корупцію, оскільки воно не має під собою достатніх юридичних підстав. Пропозиції щодо передбачення такого складу злочину як корупція є теоретично хибними і такими, що не можуть мати практичної реалізації. Встановлення кримінальної відповідальності не за конкретний корупційний прояв, а за корупцію взагалі — це шлях до свавілля, ігнорування підстав юридичної відповідальності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Малая Советская Энциклопедия. – М.: Советская Энциклопедия, 1959. – Т. 4. – 878 с.
2. Украинская Советская Энциклопедия. – К.: Главная редакция Украинской Советской Энциклопедии, 1981. – Т. 5. – 560 с.
3. Колодкин Л.М. Коррупция и деонтологические меры борьбы с продажностью («Бусидо» в Японии) // Коррупция в России: состояние и проблемы / Мат. научн.-практ. конференц. (26–27 марта 1996 г.). – Москва: Московский институт МВД России, 1996. – С. 97–105.
4. Абдиев К.М. Понятие коррупции и система уголовно-правовых средств борьбы с ней (по материалам Кыргызской Республики): Автореф. дисс… канд. юрид. наук: 12.00.08 /Акад. МВД РФ. – М., 1995. – 21 с.
5. Кирпичников А.И. Взятка и коррупция в России. – Санкт-Петербург: АЛЬФА, 1997. – 351 с.
6. Міжнародні правові акти та законодавство окремих країн про корупцію / Упоряд.: М.І.Камлик та інші. – К.: Школяр, 1999. – 480 с.
7. Концепція боротьби з корупцією на 1998–2005 роки: Затв. указом Президента України від 24 квітня 1998 р. № 367 // Офіційний вісник. – 1998. – № 17. – Ст. 621.
8. Волженкин Б.В. Коррупция. – СПб: Санкт-Петербургский юридический институт Генеральной прокуратуры РФ, 1998. – 44 с.
9. Чиновник и коррупция – близнецы братья // Известия. – 1996. – 10 июля.
10. Омельченко С. Корупція з точки зору різних культур світу // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. – № 3. – С. 54–57.
11. А не учредить ли орден Меньшикова? // Інформаційний бюлетень – 1999. – 9 квітня.
12. Большая Советская энциклопедия. – М.: БСЭ, 1953. – Т. 23. – 636 с.
13. Політичний словник / За ред. В.К. Врублеського та ін. 4-те вид. перероб. та доп. – К.: Голов. ред УРЕ, 1987.– 876 с.
14. Украинский Советский Энциклопедический словарь. – К.: УСЭ, 1988. – Т. 2. – 768 с.
15. Юридический энциклопедический словарь / Гл. ред. А.Я. Сухарев; Ред кол.: М.М. Богуславский, М.И. Козырь, Г.М. Миньковский и др. – М.: Сов. энциклопедия, 1984. – 415 с.
16. Тихомиров М.Ю. Юридическая энциклопедия. 3-е изд. перераб и доп. – М.: Юринформцентр, 1995. – С. 365 с.
17. Панченко П.М. Да не дрогнет рука…Практические советы тем, кто дает и берет «взятки». Книга для людей деловых и просто думающих. – Н. Новгород: НОМОС, 1995. – 102 с.
18. Інтервью с О. Калугиным. Корпорация убийц // Московский комсомолец в Украине. – 1999. – 9–16 сентября.
19. Врублевский В.К. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы: Записки помощника: воспоминания, документы, слухи, легенды, факты. – К.: Довира, 1993. – 254 с.
20. Скофенко А. Взяткоэкономика // Зеркало недели. – 1996. – 16 ноября.
21. До літа – з “Чистими руками” // Голос України. – 1997. – 4 березня.
22. Мандибура В.О. “Тіньова” економіка України та напрями законодавчої стратегії її обмеження. – К.: Парламентське видавництво, 1998. – 135с.
23. Камлик М., Невмержицький Є. Корупція в Україні. – К.: Знання, КОО, 1998. – 187 с.
24. Ельнаді Б., Рифаат А. Місяць за місяцем // Кур’єр ЮНЕСКО (корупція). – 1996, серп. – С. 4.
25. Виступ Президента України Леоніда Кучми на розширеному засіданні Координаційного комітету при Президенті України по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю 30 січня 1995 року // Голос України. – 1995. – 1 лютого.
26. Мельник М.І., Хавронюк М.І. Правові та організаційні заходи протидії корупції: зарубіжний досвід // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 1998. – № 4. – С. 119–134.
27. Чяпка Р. Ринок газу в Україні — поле для активності злодіїв, хабарників та інших нечесних людей // Свобода. – 2000. – 3 квітня.
28. Азаров М. Феномен корупції та шляхи її подолання // Налоговый вестник Донбасса. – 2002. – № 8–9. – С. 6–9.
29. Долгова А.И. Определение коррупции и законодательство о борьбе с ней // Коррупция и борьба с ней. – М., Российская криминологическая ассоциация, 2000. – С. 3–26.
30. Невмержицький Е.В. Корупція як соціально-політичне явище: особливості проявів і механізми подолання в сучасній Україні: Дис… канд. політ. наук: 23.00.02 / Ін-т держ. і права НАН України – К., 1999. – 19 с.
31. Степашин С. Против криминализации России // Российская юстиция. – 2000. – № 1. – С. 2–3.
32. Зелинский А.Ф. Криминальная психология. Научно-практическое издание. – К.: Юринком Интер, 1999. – 240 с.
33. Омельченко С. Етапи розвитку корупції як негативного суспільного явища // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. – № 7 – С. 72–73.
34. Кур’єр нового ринку. – 2000. – № 2. – С. 2.
35. Суховарова Е.Л., Нестеров А.В. Трансформация коррупции в условиях перехода к рынку // Коррупция в России: состояние и проблемы. – М.: Моск. ин-т внутр. дел РФ, 1996. – С. 59–63.
36. Постанова Верховної Ради України від 13 січня 1998 р. №12/98-ВР “Про звернення Верховної Ради України до урядів та парламентів Великобританії, Канади, Кіпру, ФРН, США, Швейцарії” // Голос України. –1998. – 27 січня.
37. Киевские Ведомости. – 1997. – 21 августа.
38. Д. Кауфман. Корупція: основні аспекти // Захід: вікно в Україну. Оцінки, аналіз, інформація. – 1997. – 14 серпня (№ 42). – 4 с.
39. Кучма Л.Д. Україна: підсумки соціально-економічного розвитку та погляд у майбутнє // Урядовий кур’єр. – 2000. – 18 листопада.
40. Литвак О.М. Державний вплив на злочинність: кримінологічно-правове дослідження. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 280 с.
41. Лопашенко Н.А. Экономическая преступность: понятие, социальная опасность, некоторые проблемы борьбы и пути их решения // Организованная преступность и коррупция. Исследования, обзоры, информация. – Екатеринбург: ИИТЦ «Зерцало-Урал», 2000. – Вып. 2. – С. 40–50.
42. Мельник М. Посилення боротьби з корупцією і організованою злочинністю як необхідна передумова забезпечення економічної безпеки України // Матеріали науково-практичної конференції «Організаційно-правові проблеми економічної безпеки України та кадрове забезпечення їх вирішення» (20–21 червня 1995 р.) – Львів, 1995. – С. 42–44.
43. Зелінський А.Ф., Коржанський М.Й. Корислива злочинна діяльність. – К.: Генеза, 1998. – 144 с.
44. Парнюк М.А. Концепция детерминизма в диалектическом материализме // Современный детерминизм и наука. – К., 1972. – С. 8.
45. Проект Основных направлений Национальной антикоррупционной программы Грузии. – Тбилиси, 2000. – 44 с.
46. Холмс Л. Корупція та криза в пост-комуністичних державах / Доповідь на міжнародній конференції “Корупція у сучасній політиці”. – Велика Британія, 1996 (14–16 листопада). – 40 с.
47. Преступность и власть. Материалы конференции. – М.: Российская криминологическая ассоциация, 2000. – 84 с.
48. Шнайдер Г.Й. Криминология: Пер. с нем. / Под общ. ред. и с предисл. Л.О. Иванова. – М.: Издат. группа «Прогресс» – «Универс», 1994. – 504 с.
49. Шабалин В.А. Политика и преступность // Государство и право. – 1994. – С. 43–52.
50. Кабанов П.А. Политическая коррупция в России: криминологическая характеристика и меры сдерживания. – Нижнекамск: НКФ МГЭИ, 1998. – 74 с;
51. Кабанов П.А. Политическая преступность: сущность, причины, предупреждение: Учебное пособие / Под ред. проф. В.С. Устинова. – Нижнекамск: НКФ МГЭИ, 2000. – 244 с.
52. Кабанов П.А. Понятие и формы проявления злоупотребления властью в сфере политики // Вестник научных трудов Нижнекамского филиала Московского гуманитарно-экономического института. Вып. 2. Часть. 2. Вопросы борьбы с преступностью / Отв. Ред. П.А. Кабанов. – Нижнекамск: НКФ МГЭИ, 2000. – С. 59–71.
53. Кучма Л.Д. Держава не буде донором корумпованих хапуг // Урядовий кур’єр. – 1999. – 16 грудня.
54. Постанова Верховної Ради України від 5 липня 2001 р. № 2612-ІІІ “Про підсумки парламентських слухань щодо стану боротьби з корупцією” // Голос України. – 2001. – 15 серпня.
55. Кучма Л. Так далі тривати не може: Виступ на засіданні Координаційного комітету боротьби з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України 16 лютого 1998 р. // Урядовий кур’єр. – 1998. – 19 лютого.
56. Бекешкіна І. Динаміка довіри населення України до різних соціальних інститутів та владних структур (за даними опитувань1994–1997 рр.) // Підтекст. – 1997. – № 34 (8–14 жовтня). – С. 5–7.
57. Шакун В.І. Влада і злочинність. – К.: Пам’ять століть, 1997. – 226 с.
58. Заява прес центру Служби безпеки України // Урядовий кур’єр. – 1999. – 8 червня.
59. Кучма Л.Д. Із злочинністю треба боротися нещадно і системно: Виступ на засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю 9 жовтня 2000 р. // Урядовий кур’єр. – 2000. – 12 жовтня.
60. Мельник М. Влада і корупція в Україні: хто кого переборе? // Національна безпека і оборона. – 2000. – № 5. – С. 64–71.
61. Гегель. Конституция Германии // Политические произведения. – М.: Наука, 1978. – 437 с.
62. Коліушко І.Б., Авер’янов В.