НАЗАРЕНКО ВАДИМ МИКОЛАЙОВИЧ. РОСІЙСЬКИЙ ГАРНІЗОН м. КИЄВА (ДРУГА ПОЛОВИНА XVII – XVIII ст.): ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНИЙ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ АСПЕКТИ ДІЯЛЬНОСТІ

Короткий опис

НАЗАРЕНКО ВАДИМ МИКОЛАЙОВИЧ. Назва дисертаційної роботи: "РОСІЙСЬКИЙ ГАРНІЗОН м. КИЄВА (ДРУГА ПОЛОВИНА XVII – XVIII ст.): ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНИЙ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ АСПЕКТИ ДІЯЛЬНОСТІ"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
НАЗАРЕНКО ВАДИМ МИКОЛАЙОВИЧ
УДК 94(477):355.454 «16/17»
РОСІЙСЬКИЙ ГАРНІЗОН м. КИЄВА
(ДРУГА ПОЛОВИНА XVII – XVIII ст.):
ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНИЙ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ
АСПЕКТИ ДІЯЛЬНОСТІ
07.00.01 – історія України
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
Науковий керівник:
Сокирко Олексій Григорович,
кандидат історичних наук, доцент
Київ – 2015
2
ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ………………………………………………3
ВСТУП………………………………………………………………………….…….4
Розділ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ…….…..8
1.1. Історіографія ……………………………………………………………………8
1.2. Джерельна база дослідження………………………………………………….24
Розділ 2. КИЇВСЬКИЙ ГАРНІЗОН У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII – XVIII ст...37
2.1. Київський гарнізон як військово-політичний та
адміністративний інструмент інкорпорації……………………………………….37
2.2. Управління гарнізоном та його структура …………………………………..45
2.3. Чисельність та комплектування………………………………………………72
2.4. Забезпечення та озброєння …………………………………………………...83
Розділ 3. БОЙОВА ТА АДМІНІСТРАТИВНА ДІЯЛЬНІСТЬ ГАРНІЗОНУ….106
3.1. Бойова діяльність……………………………………………………………..108
3.2. Адміністративна діяльність…………………………………………………132
Розділ 4. КИЇВСЬКИЙ ГАРНІЗОН ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVІІ – XVIII ст.
ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ТА ГОСПОДАРСЬКИЙ ОРГАНІЗМ……………….……..144
4.1. Демографічна характеристика……………………………………………….144
4.2. Побут та господарство гарнізону………………………………...………….148
4.3. Стосунки особового складу гарнізону з місцевим населенням…………...158
4.4. Солдатські діти і гарнізонна школа…………………………………………170
4.5. Гарнізонні церкви…………………………………………………………….185
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….....190
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ……………………199
ДОДАТКИ…………………………………………………………………………232
3
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
Акты ЮЗР – Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России,
собранные и изданные Археографической комиссией
Записки НТШ – Записки Наукового товариства імені Шевченка
ІР НБУВ – Інститут рукопису Національної бібліотеки України
ім. В. І. Вернадського
КС – Киевская старина / Київська старовина
ПСЗ – Полное собрание законов Российской империи. Собрание первое (1649 –
1825)
УІЖ – Український історичний журнал
ЦДІАК України – Центральний державний історичний архів України, м. Київ
ЧИОНЛ – Чтения в историческом обществе Нестора-летописца
4
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Українсько-російські угоди середини
XVII ст. стали переломними моментами в історії української державності. Саме
відтоді розпочалась інкорпорація земель Гетьманщини до складу Московської
держави, яка тривала понад століття. Російським військам, що розмістилися у
найважливіших регіонах Гетьманщини, відводилася роль дієвого інструменту
інкорпорування. Відтак, з’ясування структурно-функціональних особливостей
російської військової присутності на території гетьманату є ключовими у вивченні
політики російського уряду щодо української державності. Російський гарнізон
м. Києва другої половини XVII – XVIII ст. є найкращим прикладом, оскільки він
став першим російським військовим контингентом на землях Гетьманщини і
дислокувався у важливому місті не лише із військово-стратегічної та політичної
точки зору, але й ідеологічної.
Особливої актуальності дослідження набуває в контексті сучасних події, в
першу чергу українсько-російських відносин, коли військовий чинник знов
відіграє в них одну із вирішальних ролей.
Актуальність теми також обумовлюється використанням значного масиву
неопублікованих джерел, які раніше не залучалися науковцями.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертацію виконано у межах програми науково-дослідницьких робіт «Історія
формування і розвитку Української держави», затвердженої вченою радою
історичного факультету Київського національного університету імені Тараса
Шевченка (державний реєстраційний номер № 01БФ046-01).
Об'єктом дослідження є російський гарнізон м. Києва другої
половини XVII – XVIII ст. як сукупність військових частин та підрозділів, що
дислокувалися в місті, мали визначений склад і чисельність відповідно
царських указів та штатів гарнізонних військ.
5
Предметом дослідження є гарнізон як інструмент інкорпорації земель
Гетьманщини до складу Російської держави, його система управління,
структура, чисельність, комплектування, участь гарнізону у військових
операціях, адміністративному та соціально-економічному житті регіону.
Мета дослідження – визначити характер та специфіку перебування
російського гарнізону у Києві в другій половині XVII – XVIII ст. Це дає
змогу дослідити феномен російської військової присутності в Гетьманщині в
період її інкорпорування до складу Російської держави.
Для відповідно до мети, визначено наступні завдання дослідження:
- з’ясувати ступінь розробки теми в історіографії та охарактеризувати
джерельну базу дослідження;
- визначити роль і місце російського гарнізону м. Києва у процесі
інкорпорації українських земель до складу Російської держави;
- реконструювати систему управління гарнізоном та його структуру;
- відстежити динаміку чисельність гарнізону, розглянути його
комплектування;
- розкрити особливості матеріального забезпечення та озброєння
гарнізону м. Києва;
- розглянути основні функції гарнізону та завдання бойового
характеру;
- визначити завдання адмністративного характеру, які виконували
солдати та офіцери гарнізону;
- розглянути гарнізон м. Києва як соціальний та господарський
організм, його вплив на життя регіону.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1654 р. до кінця
XVIII ст. Нижня хронологічна межа – це рік введення до Києва гарнізону
Московського царства. Верхня хронологічна межа зумовлена зміною
військово-стратегічного становища Києва, який після 3-х поділів Польщі
перестав бути прикордонним містом.
6
Географічні межі роботи охоплюють територію Києва та прилеглих
регіонів Правобережжя та Лівобережжя, де у військових операціях проти
польських, турецько-татарських і козацьких військ задіювалися гарнізонні
частини (частина особового складу служила уздовж кордонів на форпостах; у
XVIII ст. окремі підрозділи гарнізону несли службу в так званих
«приписних» фортецях на території Гетьманщини).
Методологічною основою дослідження стали загальнонаукові принципи
історизму, наукової об’єктивності, комплексності і системності, які
реалізуються через застосування як основних методів історичного дослідження
(архівної евристики, історико-поріявняльного, історико-генетичного), так і
загальнонаукових (аналізу та синтезу, індукції та дедукції).
Наукова новизна полягає в розробці теми, яка не отримала всебічного
висвітлення в історичній літературі. Вперше розкрито місце гарнізону м. Києва
в інкорпорації українських земель до складу Російської держави і здійснено
комплексний аналіз російської військової присутності на землях Гетьманщини
у другій половині XVII – XVIII ст. Розширено джерельну базу і залучено до
наукового обігу широке коло неопублікованих джерел. Переглянуто уявлення
про управління та структуру гарнізонних військ, що несли службу на землях
Гетьманщини. Уточнено відомості щодо чисельності гарнізону в другій
половині XVII – XVIII ст. З нових позицій розкрито функції та завдання
гарнізону м. Києва. Переглянуто уявлення про гарнізон як суто військовий
організм і показано його соціальну та господарську складові.
Практичне значення роботи. Матеріали та висновки дослідження можуть
бути використані в подальшому вивченні історії України, зокрема процесу
інкорпорації українських земель до складу Російської держави, військової
історії Східної Європи ΧVII – XVIII ст., для написання праць та розробки
курсів з історії війська, Києва та відповідних навчальних посібників.
Апробація дослідження. Основні матеріали й положення дисертації
представлено у формі доповідей і тез на краєзнавчих, всеукраїнських та
міжнародних конференціях: історико-краєзнавча конференція «Магдебурзьке
7
право на Київщині: історія і люди» (Бишів, 16 грудня 2011 р.), міжнародні
наукові конференції «Дні науки історичного факультету» (Київ, 2011, 2012,
2013, 2014 рр.), «Кордони культур і культура кордонів: козацька Україна
XVIII ст. та її сусіди» (Дніпропетровськ, 5 – 6 липня 2013 р.), «Каразінські
читання» (Харків, 21 квітня 2013 р.), «Шевченківська весна» (Київ, 22 березня
2014 р.), «Києвознавчі читання: історичні та етнокультурні аспекти» (Київ,
21січня 2014 р.), «Чотирнадцяті джерелознавчі читання» (присвячені 170-річчю
створення Київської археографічної комісії) (Київ, 17 грудня 2013 р.), науковопрактичній конференції «Переяслав 1654 року в інтелектуальній традиції,
політичній культурі й практиці раннього та нового часу» (Київ, Інститут історії
України НАН України, 8 квітня 2014 р.).
Публікації. Основні матеріали та положення дисертації викладено 12
публікаціях, 6 з яких – у наукових фахових виданнях, у тому числі дві статті – в
зарубіжних наукових виданнях. Окремі положення та результати дослідження
додатково відображені у 6 публікаціях тез та виступів на наукових
конференціях.

Список літератури

ВИСНОВКИ
З 1654 р. Київ перетворюється на головний опорний пункт Російської
держави в інкорпорації Гетьманщини та експансії на території сусідніх держав
– Речі Посполитої та Османської імперії. Наявність у «другому Єрусалимі»
значного військового контингенту була цьому запорукою, адже на перших
порах після Переяслава саме гарнізони в містах Гетьманщини виступали
головними провідниками політики царського уряду щодо «воз’єднаних»
земель. Гарнізон був опорою російської військової та цивільної адміністрації,
інструментом інкорпорації Гетьманщини. Російський військовий контигент в
Києві був найбільшим із аналогів на землях Гетьманщини і одним із
найчисельніших в межах Російської держави. Саме тому дослідження
російського гарнізону м. Києва другої половини XVII – XVIII ст. дає
можливість розглянути військові, почасти адміністративні та соціальноекономічні аспекти російської політики у відношенні українських земель у
другій половині ΧVII – XVIII ст. Саме Київський гарнізон є головним осердям
феномену російської військової присутності на землях Української козацької
держави у другій половині XVII – XVIII ст. Саме до Києва увійшов перший
російський гарнізон після Переяславської угоди 1654 р., саме в Києві
вироблявся досвід співіснування не лише двох відмінних суспільно-політичних
систем, але й почасти соціально-економічних. «Київський» досвід у
подальшому було перенесено в ті міста, де пізніше також з’явилися російські
контингенти. Таким чином, російський гарнізон м. Києва був не лише
інструментом царської політики, але своєрідним «полігоном» для апробування
практик політичної та соціокультурної асиміляції, а також забезпечення
війська, що перебувало за межами російських території і т.п.
191
- Як засвідчив аналіз історіографії, проблема російської військової
присутності на території Гетьманщини є недостатньо розроблено. Дослідники,
насамперед, «помічають» російську військову присутність на українських
землях із того моменту, коли на початку XVIII ст. на території Гетьманщини
почали дислокуватися драгунські полки. Таким чином, Київський гарнізон і
йому подібні практично обділені увагою дослідників. Це стосується не лише
другої половини ΧVII, але і XVIII ст. Російські гарнізони розглядаються в
дослідженнях лише як «прикладка» у питаннях воєводського управління та
діяльності губернаторів. Навіть в працях з історії Києва чисельність російського
контингенту подається заокругленою, а сам гарнізон зображений як
кількатисячний загін військовиків, котрі практично не займалися нічим, окрім
служби, а отже були позбавлені можливості якогось соціально-економічного
життя.
Аналіз джерельної бази засвідчив, що в наявності є достатня кількість
джерел, необхідних для вивчення поставленої проблеми. При цьому слід
відзначити широкий спектр джерел, основу яких все ж складають актові
документи. Це, зокрема, документи канцелярій, котрі вели діловодство
гарнізону, а також документація інших органів влади російської держави: як
військових, так і цивільних.
- Російський уряд відводив Києву головне місце в експансії на землі
Гетьманщини, Речі Посполитої та Османської імперії. Російський гарнізон
ввели до міста навесні 1654 р. Він став першим та залишався найчисельнішим
російським контингентом на землях Гетьманщини протягом другої половини
ΧVII – XVIII ст. Російська військова присутність в Україні починалася саме із
Києва і збільшувалася по мірі посилення російського впливу на політичне
життя Гетьманщини. Згідно Московських статей 1665 р. чисельність російських
гарнізонів в містах Гетьманщина складала 11800 чол., з яких на Київ припадало
5000 чол. У XVIII ст. після формування гарнізонних військ російської армії у
Києві дислокувався один із найбільших гарнізонів. У XVIII ст. гарнізонні
війська поділили на розряди: Київ включили до ІІ розряду фортець, куди
192
входили всі укріплення, окрім прибалтійських. Лише в 1764 р. гарнізон Києва
отримав статус прикордонного, хоча фактично був таким ще з 60-х років
XVII ст. Згідно штатів гарнізонних військ XVIII ст., російський військовий
контигент в м. Києві займав головне місце серед відповідних аналогів на
українських землях і виступав головним кадровим донором для гарнізонів
інших міст. Найкраще ця практика проявилася у практиці «приписування» до
Києва інших міст та направлення до них спеціальних гарнізонних команд.
Таким чином, Київський гарнізон був однією із головних сил російської
адміністрації на території Гетьманщини і використовувався для контролю та
чинення тиску на старшину та козацтво.
- В результаті введення до Києва російського гарнізону в Гетьманщині
з’являються інститути російської влади, насамперед воєводсько-приказна
система управління. На відміну від російських земель, в Гетьманщині вона
зазнала суттєвої модифікації, оскільки в Українській козацькій державі існував
відмінний політичний та соціально-економічний устрій. Тому київські воєводи
другої половини ΧVII ст. були звичайними комендантами фортець, котрі
постійно намагалися розширити свої повноваження. Тому не дивно, що
Київська приказна ізба за колом своїх обов’язків була радше гарнізонною
канцелярією. Із зміцненням російського впливу на українських землях у
ΧVIII ст. російський уряд створює в Гетьманщині інститути російської
цивільної адміністрації, котра однак була тісно переплетена із військовою.
Якщо у другій половині XVII ст. головним представником російської влади був
київський воєвода, то у XVIII ст. ним став київський губернатор, на котрого
покладалися завдання цивільного і військового характеру. При цьому відбулося
часткове розмежування сфер цивільного та військового управління: для
безпосереднього командування гарнізонами було створено інститут оберкомендантів та комендантів.
За своєю структурою Київський гарнізон мав певні відмінності від своїх
українських та російських аналогів. У другій половині ΧVII ст. його структура
не була чітко визначеною: в гарнізоні несли службу різноманітні частини та
193
підрозділи, оскільки офіційного штату не було. Вже у XVIII ст. була визначена
чітка структура гарнізону, який складався із гарнізонних полків, спеціальних
команд, гарнізонного суду, канцелярії. Протягом XVIII ст. також затвердили
офіційні штати гарнізонних частин та підрозділів. У Києві з’явився спеціальні
підрозділи артилеристів (Київська артилерійська команда) та інженерів
(Київська інженерна команда). Особливістю структури Київського гарнізону
XVIII ст. була наявність спеціального підрозділу – Київської рейтарської
команди, котра суттєво відрізнялася від інших формувань за характером
служби, специфікою підпорядкування та комплектування.
- За своєю чисельністю Київський гарнізон протягом другої половин XVII
– XVIII ст. був найбільшим на українських землях і одним із найчисельніших в
Російській державі. По суті це було невелику військо (від 2 до 7 тис. чол..),
котре могло виконувати різноманітні завдання в регіоні. При цьому у перші
півстоліття російської військової присутності в Києві мали місце «маятникові
коливання» чисельності гарнізону, що було обумовлено цілою низкою
факторів: війни, конфлікти із козацьким урядом, масове дезертирство
російських вояків. Тим паче, що до 1711 р. не існувало офіційних штатів військ,
котрі мали дислокуватися в Києві. Лише в 1665 р. в Московських статтях було
затвердили цифру у 5000 ратників, яка в подальшому була радше номінальною,
ніж реальною. У XVIII ст., із затвердженням офіційних штатів гарнізонних
військ, чисельність Київського гарнізону була усталеною. Проте на відміну від
другої половини XVII ст., у XVIII ст. на землях Гетьманщини офіційно несло
службу лише два гарнізони – Київський та Глухівський. За ними закріпили так
звані «приписні» міста, де дислокувалися команди, сформовані із числа
солдатів та офіцерів гарнізонних частин Києва та Глухова. Це значно
зменшувало фактичну чисельність Київського гарнізону. Якщо додати до цього
постійний некомплект штатів і той факт, що частина вояків несла прикордонну
службу, спостерігаємо суттєві відмінності між офіційною та реальною
чисельністю вояків, котрі значилися на службі в Києві.
194
Комплектування частин та підрозділів Київського гарнізону відбувалося в
контексті тих практик формування війська, що існували в Російські державі
протягом другої половини XVII та у XVIII ст. Мала місце певна «київська»
специфіка. Так, у другій половині ΧVII ст. до Києва була заслано три стрілецькі
полки на «вечное житье». У ΧVIII ст. комплектування гарнізонних частин та
підрозділів здійснювалося двома шляхами – через рекрутську повинність та
практику «дослужування» в гарнізонах старих, хворих, скалічених солдатів та
офіцерів. Такий підрозділ, як Київська рейтарська команда, за особливостями
свого комплектування суттєво відрізнявся від гарнізонних полків. У рейтарів
була спадкова служба (сини солдатів гарнізонних полків не обов’язково
потрапляли в ті самі частини, де несли службу батьки), закріплена відповідним
імператорським указом, Крім того, до складу підрозділу можна було потрапити
в якості нагороди за службу чи підвищення у званні.
- Забезпечення російського військового контигенту в Києві протягом
другої половини XVII – XVIII ст. мало значні відмінності у порівнянні із
російськими аналогами. Це стосувалося не стільки розмірів жалування
відповідних чинів, а самих способів забезпечення та логістики постачання. На
відміну від російських земель, російська адміністрація була позбавлена
можливості збирати податки з українських територій. Логістика забезпечення,
особливо на перших порах, була не достатньо налагодженою. У XVIII ст. із
проведенням податкової реформи 1719 – 1728 рр. вдалося більш-менш
уніфікувати забезпечення російських вояків, що несли службу в усіх регіонах
імперії . При цьому Київський гарнізон фінансувався за рахунок податкових
надходжень від тих територіально-адміністративних одиниць, котрі не входили
до складу Гетьманщини.
Озброєння російських вояків в Києві нічим не відрізнялося від того, із
яким служили солдати й офіцери в інших гарнізонах та армійських полках. При
цьому артилерійський парк Київського гарнізону був найбільшим на
українських землях. Він нараховував більш, ніж 120 гармат у другій половині
XVII ст., і 300 – 400 у XVIII ст. За своєю чисельністю він переважав
195
артилерійські парки гетьманської резиденції, полкових міст, Генеральної та
полкової артилерії.
- Протягом другої половини XVII – XVIII ст. Київський гарнізон
виконував цілий ряд функцій, котрі були пов’язані не лише із виконанням
завдань військової служби, але і цивільної. У другій половині XVII ст. його
частини та підрозділи неодноразово брали участь у військових операціях
російської армії в регіоні. У ΧVIII ст. ця функція поступово знівелювалася.
Гарнізон м. Києва виконував насамперед функції запасного та резервного
війська. Це було характерним для окраїнних територій Російської імперії, де
постійно існувала загроза ризику повномасштабної війни, зокрема в
Прибалтиці та на кордонах із Османською імперією. Основними заняттями
російських вояків, котрі несли службу в Києві, були виконання
фортифікаційних робіт та караульна служба. Караульну службу постійно несло
від 20 до 35% особового складу гарнізону. Саме ці два види завдань складали
основу повсякденних занять (в мирний час) російських вояків у другій половині
ΧVII – XVIII ст. Особливістю Київського гарнізону у XVIII ст. стало те, що він
дислокувався у двох фортецях – Старокиївській, збудованій у другій половині
XVII ст., та Печерській, яку звели на початку XVIII ст. Підтримка цих
фортифікацій у належному стані вимагала залучення значного числа солдатів
гарнізонних частин. У ΧVIII ст. додався такий вид служби, як прикордонна.
Солдати та офіцери гарнізону перебували на форпостах уздовж російськопольського кордону, служили при митницях, Васильківському карантинному
домі. У XVIII ст., з метою забезпечення зв’язку із російським послом в
Туреччині, було створено спеціальний кур’єрський підрозділ у складі гарнізону
– Київську рейтарську команду. За колом своїх службових обов’язків рейтари
практично не несли «гарнізонної» служби, тобто не виконували ті завдання
військового характеру, що солдати і офіцери гарнізонних полків.
При цьому особовий склад Київського гарнізону виконував цілий ряд
екстраординарних завдань, що були мало пов’язані із військовою службою.
Так, наприклад, на перших порах після Переяславської угоди 1654 р. російської
196
цивільної адміністрації на території Гетьманщини не було. Тому нерідко саме
офіцери та солдати гарнізону залучалися для збору мит, податків і т.п. Із
появою цивільної адміністрації у XVIII ст. практика залучення особового
складу гарнізону до адміністрування збереглася через постійний некомплект
чиновницького апарату. Таке явище було більш характерним якраз для
прикордонних територій Російської імперії, хоча подібні практики можна було
зустріти і в центральних регіонах Росії. Офіцери Київського гарнізону
виконували обов’язки фіскалів, казначеїв, аудиторів при губернській
канцелярії, проводили ревізії податного населення. Нерідко офіцери
призначалися на важливі посади не лише в системі губерніального управління,
але в інститутах, котрі займалися міждержавними відносинами (прикордонні
комісії із Польщею). Одним із завдань особового складу був поліцейський
контроль, зокрема київський поліцмейстер призначався із числа офіцерів
гарнізону. Також солдати та офіцери займалися охороню в’язниць, здійснювали
конвоювання злочинців до місць каторги. Крім того, частина російських вояків
виконувала господарські завдання, котрі були пов’язані зі спробами
самозабезпечення гарнізону (кружечні двори) та намаганнями російського
уряду отримати певні вигоди від присутності у Києві російського контингенту
(австерії, шовковий завод, фруктовий сад).
- Російський військовий контингент був певним соціальним організмом,
що мав внутрішню структуру. Особовий склад гарнізону разом із членами своїх
сімей утворював окремий соціум, що взаємодіяв із населенням Києва та
Гетьманщини. Хоча «гарнізонний світ» мав свої просторові межі
(Старокиївська та Печерська фортеці), він активно взаємодіяв із спільнотами
інших частин Києва та козацької держави загалом. Співіснування Київського
гарнізону та населення Гетьманщини навряд чи можна назвати суто
антагоністичним, адже російські вояки одружували на місцевих мешканках,
мали родичів у середовищі київського міщанства. Як вдалося встановити,
частина російських вояків (у ΧVIII ст. близько ⅓) мала сім’ї. При цьому
197
дружини солдатів та офіцерів були із різних «світів» - «гарнізонного»,
київського міщанського, земель Гетьманщини та Речі Посполитої.
Побутові умови життя російських вояків у другій половині ΧVII –
XVIII ст. залишали бажати кращого. Через низьке жалування більшість
солдатів могли дозволити собі придбати скромну халупу чи орендували житло
у більш заможних однополчан або ж проживали у казармах (XVIII ст.). Офіцери
та більш заможні солдати могли собі дозволити придбати двір у Києві, мали
кращі умови проживання і вищий життєвий рівень. Окремі групи у складі
гарнізону (пушкарі у XVII ст., рейтари у ΧVIII ст.) вирізнялися своєю
заможністю.
Як засвідчило дослідження, російський військовий контингент активно
взаємодіяв із місцевим соціумом, насамперед в економічній та соціальній
сферах. Для місцевого населення російські вояки були як конкурентами в
господарській діяльності, так і широким ринком збуту своєї продукції. Тобто з
одного боку заняття російськими солдатами торгівлею та ремеслами завдавало
значних збитків населенню Києва, а з іншого окремі категорії, як, наприклад,
власники шинків та купці, мали неабиякий зиск від продажу росіянам продукції
та надання відповідних послуг. При цьому у другій половині ΧVII ст.
конфлікти на економічному ґрунті були зумовлені намаганням московських
ратників перенести російські практики на українські землі (в Московській
державі стрільці та пушкарі мали дозвіл займатися торгівлею та ремеслами). У
ΧVIII ст. російські вояки вже не стільки самі торгували, як це робили члени їх
сімей, що спричиняло до конфліктів із міщанством.
У XVIII ст. з метою забезпечення російської армії підготовленими кадрами
(ротні писарі, полкові музики, майстрові чини) та намаганнями зробити для
поміщиків «облегчение в рекрутах», відкрили гарнізонні школи, де навчалися
діти солдатів та офіцерів гарнізонних полків. Київська гарнізонна школа була
однією із найбільших в імперії. У ній постійно навчалося від 300 до більш, ніж
400 учнів, котрі після закінчення школи переводилися на службу до
гарнізонних та армійських полків. У подальшому вони насли військову чи
198
цивільну службу на території Гетьманщини і сприяли її інкорпорації до складу
Російської держави.
Для забезпечення духовних потреб особового складу гарнізону відразу
після приходу до Києва російського військового контингенту відкрили
гарнізонні церкви, першою із яких стала відреставрована Десятинна. У другій
половині XVII ст. російські вояки належали до парафій церков, котрі стояли на
території Старокиївської фортеці. Із передислокацією основної частини
гарнізону до збудованої у XVIII ст. Печерської фортеці, більшість російських
вояків стали прихожанами церков на території нового укріплення. Кожен із
гарнізонних полків XVIII ст. належав до приходу відповідної церкви:
Феодосіївської, Вознесенської та Воскресенської на Печерську, та Троїцької та
Георгіївської – у Верхньому місті. При цьому не всі із перелічених храмів
можна назвати суто гарнізонними, адже, як виявилося під час дослідження, до
приходів перелічених церков належали представники російської цивільної
адміністрації, київського міщанства, піддані монастирів. Слід зауважити, що на
перших порах російської військової присутності через недовіру до місцевого
духовенства, російські вояки намагалися користуватися послугами священників
із російських етнічних земель. У XVIII ст. таке явище вже не спостерігалося.
При цьому російські вояки переносили на українські землі культи, характерні
для території Російської держави (наприклад, культ Сергія Радонежського)
Отже, протягом другої половини XVII – XVIII ст. Київський гарнізон був
одним із головних інструментів інкорпорації українських земель до складу
Російської держави та наступу на землі Речі Посполитої та Османської імперії.
Все це наклало відбиток на структуру, чисельність, функції гарнізону, котрий за
півтора століття склався як специфічний соціальний та господарських організм,
що витворив окрему локацію в Києві. Завдяки російському гарнізону м. Києва у
другій половині XVII – XVIII ст. інкорпорація земель Гетьманщини до складу
Російської держави відбувалася не лише у військово-політичній площині, але й
у економічній та соціокультурній.