Палюх Лідія Михайлівна Кримінальна відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя

Короткий опис

Палюх Лідія Михайлівна, доцент кафедри кримінального права і кримінології юридичного факультету, Львівський національний університет імені Івана Франка. Назва дисертації: «Кримінальна відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя». Шифр та назва спеціальності 12.00.08 кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право. Спецрада Д64.700.03 Харківського національного університету внутрішніх справ

Львівський національний університет імені Івана Франка Міністерство освіти і науки України
Харківський національний університет внутрішніх справ Міністерство внутрішніх справ України

Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису

ПАЛЮХ ЛІДІЯ МИХАЙЛІВНА

УДК 343.36:343.222](477+4)

ДИСЕРТАЦІЯ
КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА КРИМІНАЛЬНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ

12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право»
081 – Право
Подається на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело

Л. М. Палюх

Науковий консультант:
Грищук Віктор Климович
доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України, заслужений юрист України

Львів – 2021

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ 22
ВСТУП 23
РОЗДІЛ 1 МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ТА СТАН ДОСЛІДЖЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ 38
1.1 Методологічні засади дослідження проблем кримінальної відповідальності
за правопорушення проти правосуддя 38
1.2 Стан дослідження кримінальної відповідальності за правопорушення проти
правосуддя у науці кримінального права 49
Висновки до розділу 1 65
РОЗДІЛ 2 СТАНОВЛЕННЯ, ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ТА СОЦІАЛЬНА ЗУМОВЛЕНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ. 71
2.1 Становлення законодавства про відповідальність за кримінальні
правопорушення проти правосуддя 71
2.2 Кримінальна відповідальність за правопорушення проти правосуддя за
законодавством окремих зарубіжних держав 90
2.3 Соціальна зумовленість норм про кримінальну відповідальність за
правопорушення проти правосуддя 107
Висновки до розділу 2 130
РОЗДІЛ 3 РОДОВИЙ ОБ’ЄКТ ТА СИСТЕМА КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ 137
3.1 Родовий об’єкт кримінальних правопорушень проти правосуддя 137
3.2 Система кримінальних правопорушень проти правосуддя та її
відображення в Особливій частині КК України 179
Висновки до розділу 3 219
РОЗДІЛ 4 ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ СКЛАДІВ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ ШЛЯХОМ ПРОТИПРАВНОГО ВПЛИВУ НА СУБ’ЄКТІВ (УЧАСНИКІВ) ВІДНОСИН ЩОДО ЗДІЙСНЕННЯ СУДОЧИНСТВА ТА ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ 231
4.1 Об’єктивні ознаки складів кримінальних правопорушень проти правосуддя
, що вчиняються шляхом протиправного впливу на суб’єктів (учасників)
відносин щодо здійснення судочинства та виконання судових рішень 231
4.2 Суб’єктивні ознаки складів кримінальних правопорушень проти правосуддя, що вчиняються шляхом протиправного впливу на суб’єктів ( учасників) відносин щодо здійснення судочинства та виконання судових
рішень 268
Висновки до розділу 4 280
РОЗДІЛ 5 ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ СКЛАДІВ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ, ЩО ПОЛЯГАЮТЬ У ПОРУШЕННІ ВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ У МЕЖАХ ВІДНОСИН СУДОЧИНСТВА ЧИ ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ ОСОБАМИ, ЯКІ Є УЧАСНИКАМИ ТАКИХ ВІДНОСИН І НЕ Є СЛУЖБОВИМИ ОСОБАМИ 285
5.1 Об’єктивні ознаки складів кримінальних правопорушень проти правосуддя
, що полягають у порушенні виконання обов’язків у межах відносин судочинства чи виконання судових рішень особами, які є учасниками таких відносин і не є службовими особами 285
5.2 Суб’єктивні ознаки складів кримінальних правопорушень проти правосуддя, що полягають у порушенні виконання обов’язків у межах відносин судочинства чи виконання судових рішень особами, які є учасниками таких
відносин і не є службовими особами 313
Висновки до розділу 5 325
РОЗДІЛ 6 ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ СКЛАДІВ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ, ЩО ПОЛЯГАЮТЬ У ПОРУШЕННІ ВИКОНАННЯ СЛУЖБОВИХ ОБОВ’ЯЗКІВ У СУДОЧИНСТВІ 330

6.1 Об’єктивні ознаки складів кримінальних правопорушень проти правосуддя

, що полягають у порушенні виконання службових обов’язків у судочинстві.330 6.2 Суб’єктивні ознаки складів кримінальних правопорушень проти
правосуддя, що полягають у порушенні виконання службових обов’язків у
судочинстві 354
Висновки до розділу 6 368
РОЗДІЛ 7 ПРОБЛЕМИ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, КАРАНОСТІ ПРАВОПОРУШЕНЬ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ 373
7.1 Аналіз кваліфікуючих ознак складів кримінальних правопорушень проти
правосуддя 373
7.2 Караність кримінальних правопорушень проти правосуддя 385
Висновки до розділу 7 399
ВИСНОВКИ 404
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 418
ДОДАТКИ 485

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

абз.
арт.
ВСУ ВС ГПК ЄКПЛ

ЄСПЛ
ін. КАС КК КпАП КПК КСУ
п.
р.
РСР
Українська РСР Українська СРР СРСР
ЦК
ст.
ст.
ЦПК
ч.
v.

абзац
артикул
Верховний Суд України
Верховний Суд
Господарський процесуальний кодекс
Конвенція про захист прав людини і основоположних
свобод, Рада Європи, 04.11.1950 Європейський суд з прав людини Інше
Кодекс адміністративного судочинства
Кримінальний кодекс
Кодекс про адміністративні правопорушення Кримінальний процесуальний кодекс Конституційний Суд України
пункт
рік
Радянська Соціалістична Республіка
Українська Радянська Соціалістична Республіка Українська Соціалістична Радянська Республіка Союз Радянських Соціалістичних Республік Цивільний кодекс
стаття
століття
Цивільний процесуальний кодекс
частина
проти

ВСТУП

Обґрунтування вибору теми дослідження. В Україні багато років поспіль до найнагальніших проблем, які потребують вирішення, належать проблеми забезпечення верховенства права, законності у процесуальній діяльності судів, правоохоронних органів, а також у діяльності органів та установ, на які покладено виконання судових рішень. Важливу роль у вирішенні цього комплексу проблем

має науково обґрунтоване забезпечення кримінально-правової охорони зазначеної
діяльності.
У низці міжнародно-правових актів, які ратифікувала Україна, наголошується на необхідності забезпечення у національному законодавстві та практиці гарантій незалежності суду, органів, на які покладено здійснення функції досудового розслідування. У цьому контексті слід також згадати про ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, у якій закріплено право на справедливий суд. Водночас потрібно звернути увагу і на те, що за статистичними даними Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) Україна перебуває на третьому місці за кількістю рішень цього органу, в яких встановлено порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (право на справедливий суд).
Внесені протягом останніх років зміни і доповнення до Розділу ХVIII
Особливої частини Кримінального кодексу України (далі – КК України)
«Кримінальні правопорушення проти правосуддя» нерідко викликають критику науковців, зокрема їх називають ситуативними, інколи вони спричиняють необґрунтовану конкуренцію з іншими чинними кримінально-правовими нормами. Внесення окремих із зазначених змін і доповнень супроводжується розширенням кола суспільних відносин, що охороняються нормами цього розділу
, зокрема включенням до них відносин, що за своєю природою є адміністративно-
правовими.
Також потрібно звернути увагу на те, що статистичні дані Офісу Генерального прокурора вказують на значну різницю у кількості кримінальних проваджень, розпочатих за окремими видами кримінальних правопорушень проти правосуддя, з кількістю проваджень за відповідними видами кримінальних правопорушень, які направлені до суду з обвинувальним актом, що може свідчити про недосконалість кримінально-правового регулювання зазначених суспільних відносин та (або) про неефективність досудового розслідування у цій категорії кримінальних правопорушень.
Зазначене засвідчує доцільність комплексного дослідження питань кримінальної відповідальності за правопорушення проти правосуддя з метою вироблення системного підходу до теорії та практики застосування зазначених норм.
Кримінальна відповідальність за правопорушення проти правосуддя була предметом дослідження багатьох українських науковців, здебільшого в контексті розгляду питань кримінально-правової характеристики окремих видів чи груп кримінальних правопорушень проти правосуддя.
Окремі концептуальні проблеми кримінальної відповідальності за правопорушення проти правосуддя досліджували С. С. Мірошниченко, М. В. Шепітько. Комплексному розгляду проблем кваліфікації кримінальних правопорушень проти правосуддя присвячені праці В. І. Борисова, Н. Ю. Карпової, В. І. Тютюгіна.
Крім того, серед українських науковців в галузі кримінального права кримінальну відповідальність за окремі кримінальні правопорушення (групи кримінальних правопорушень) проти правосуддя досліджували Н. Ю. Алєксєєва,

П. П. Андрушко, М. І. Бажанов, О. М. Бандурка, Г. Є. Бершов, Г. І. Богонюк, А. А. Бражник, М. О. Букач, Є. О. Бунін, В. М. Бурдін, А. В. Воронцов, О. І. Габро, Є. О. Гладкова, В. К. Грищук, С. Є. Дідик, О. О. Дудоров, Є. М. Єднак, Ю. В. Калініченко, Р. В. Кархут, Н. Д. Квасневська, О. О. Кваша, О. О. Книженко, В. О. Копанчук, О. М. Литвинов, О. В. Мандро, Р. І. Мельник, М. І. Мельніченко, І. П. Міщук, В. В. Мульченко, В. В. Налуцишин, О. М. Овчаренко, О. І. Ольховенко, М. І. Омельяненко, Ю. В. Орел, Ю. В. Орлов, О. І. Плужнік, В. П. Сабадаш, М. В. Сийплокі, В. В. Сміх, О. О. Соболева, Л. В. Трушківська, М. І. Хавронюк, В. Б. Харченко, Л. В. Чорнозуб, В. В. Шаблистий, О. С. Шнипко, Ю. В. Юшина, І. С. Яковець, А. М. Ященко, С. О. Ященко та інші. Напрацьовані з цієї тематики наукові результати є базою для наступного дослідження теоретичних і прикладних проблем кримінальної відповідальності за правопорушення проти правосуддя. Водночас на сьогодні відсутні комплексні монографічні дослідження соціальної зумовленості кримінально-правових норм, що встановлюють відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя, вироблення певних спільних підходів щодо регламентації матеріальної підстави кримінальної відповідальності, диференціації відповідальності за кримінальні правопорушення проти правосуддя. Зазначене вище обумовлює вагоме наукове і прикладне значення обраної теми дисертації.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація
підготовлена на кафедрі кримінального права і кримінології юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка в межах науково-дослідної тематики кафедри «Теоретико-прикладні проблеми кримінально-правової політики в Україні» (державна реєстрація № 0110U004074),
«Теоретико-прикладні проблеми удосконалення кримінального законодавства України» (державна реєстрація № 0113U004175), «Проблеми кримінально- правової охорони особи, суспільства та держави» (державна реєстрація
№ 0116U001650), «Теоретико-прикладні проблеми ефективності кримінального законодавства України» (державна реєстрація № 0119U002406).
Тема дисертації затверджена на засіданні вченої ради Львівського
національного університету імені Івана Франка 26 квітня 2013 р. (протокол
№ 11/4), уточнена 26 листопада 2020 р. (протокол № 90/11).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розв’язання теоретико-прикладних проблем кримінальної відповідальності за правопорушення проти правосуддя.
Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання:
– з’ясувати методологічні засади дослідження кримінальної
відповідальності за правопорушення проти правосуддя;
– визначити актуальний стан дослідження проблем кримінальної відповідальності за правопорушення проти правосуддя, виокремити питання, які потребують дослідження;
– проаналізувати історико-правовий розвиток законодавства про відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя, виявити тенденції його розвитку;

– узагальнити практику законодавчої регламентації кримінальної відповідальності за правопорушення проти правосуддя за законодавством зарубіжних держав;
– встановити соціальну зумовленість норм про кримінальну
відповідальність за правопорушення проти правосуддя;
– з’ясувати родовий об’єкт кримінальних правопорушень проти правосуддя;
– провести класифікацію кримінальних правопорушень проти правосуддя, запропонувати шляхи систематизації норм про відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя в Особливій частині КК України;
– розглянути питання регламентації ознак складів кримінальних правопорушень проти правосуддя, запропонувати шляхи їх вирішення з урахуванням певного системного підходу;
– сформулювати пропозиції щодо тлумачення, застосування кримінально- правових норм про відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя;
– запропонувати способи регламентації кваліфікуючих ознак складів
кримінальних правопорушень проти правосуддя;
– сформулювати основні напрями вирішення проблем установлення і
призначення покарання за кримінальні правопорушення проти правосуддя.
Об’єкт дослідження – правовідносини, що складаються в процесі забезпечення кримінально-правовими засобами встановленого законом порядку здійснення судочинства і виконання судових рішень.
Предмет дослідження – кримінальна відповідальність за правопорушення
проти правосуддя.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять концептуальні підходи (системний та функціональний), методи (загальнонаукові та спеціально наукові) та прийоми дослідження, які були обрані з урахуванням поставленої мети, визначених завдань, об’єкта та предмета дослідження. Зокрема, діалектичний метод слугував підґрунтям для застосування інших методів дослідження у роботі; методи аналізу, синтезу, дедукції, індукції застосовувалися для дослідження родового об’єкта кримінальних правопорушень проти правосуддя (підрозділ 3.1), соціальної зумовленості кримінально-правових норм про відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя ( підрозділ 2.1), кримінальної відповідальності за правопорушення проти правосуддя за законодавством зарубіжних держав (підрозділ 2.2), ознак складів кримінальних правопорушень проти правосуддя (розділи 4, 5, 6), аналізу кваліфікуючих ознак складів кримінальних правопорушень проти правосуддя ( підрозділ 7.1), встановлення і призначення покарання за кримінальні правопорушення проти правосуддя (підрозділ 7.2). Застосування методу моделювання дало змогу побудувати класифікацію, сформулювати пропозиції щодо систематизації норм про відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя (підрозділ 3.2), побудувати проєкти (моделі) кримінально- правових норм (підрозділи 2.1, 3.2.1, розділи 4, 5, 6, 7). Метод системного аналізу дав змогу провести класифікацію кримінальних правопорушень проти правосуддя та дослідити проблеми систематизації норм про кримінальну відповідальність за

цей вид правопорушень (підрозділ 3.2), соціальної зумовленості кримінально- правових норм про відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя (підрозділ 2.1). Такі методи як догматичний, техніко-юридичного аналізу застосовувалися для дослідження ознак складів кримінальних правопорушень проти правосуддя, зокрема їх тлумачення (підрозділ 2.2, розділи 4
, 5, 6). Порівняльно-правовий метод застосовувався для дослідження законодавства зарубіжних держав про відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя. Історико-правовий метод дав змогу дослідити законодавчий досвід кримінально-правової охорони суспільних відносин щодо здійснення судочинства, виконання судових рішень у історичному аспекті.
Емпіричну базу роботи становлять: рішення Конституційного Суду України
, практика ЄСПЛ, постанови, ухвали Верховного Суду, постанови Верховного Суду України, постанови Пленуму Верховного Суду України, результати узагальнення судових рішень у кримінальних провадженнях про кримінальні правопорушення проти правосуддя, результати анкетування прокурорів, слідчих, державних виконавців, адвокатів, судових експертів, проведеного у Львівській області у березні – квітні 2020 року, результати узагальнення статистичних даних Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) за період з 2013 по 2020 роки.
Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що дисертація є
однією з перших спроб комплексно дослідити і переосмислити теоретико- прикладні проблеми кримінальної відповідальності за правопорушення проти правосуддя, розробити концептуальні шляхи їх вирішення, зважаючи на тенденції розвитку національного кримінального права. У процесі роботи сформульовано теоретичні висновки та пропозиції, що є концептуально новими і стосуються системного підходу до регламентації матеріальної підстави кримінальної відповідальності за правопорушення проти правосуддя, соціальної зумовленості кримінально-правових норм про відповідальність за правопорушення проти правосуддя, диференціації кримінальної відповідальності, встановлення і призначення покарання за правопорушення проти правосуддя. Наукову новизну дисертаційного дослідження розкривають, зокрема, такі основні положення:
вперше:
– дослідження правової природи суспільних відносин, що становлять родовий об’єкт кримінальних правопорушень проти правосуддя, дозволило зробити висновок, що об’єктом кримінальних правопорушень цього виду не охоплюються організаційно-управлінські відносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням судової влади, у тому числі щодо юрисдикційної діяльності Вищої ради правосуддя, у зв’язку з чим запропоновано внести відповідні зміни до КК України (передбачити відповідальність за посягання на діяльність Вищої ради правосуддя, передбачені у ст. ст. 384, 385 КК України, слід передбачити у розділі ХV Особливої частини КК України – у ст. 351-2, відповідно, виключивши вказівку на Вищу раду правосуддя зі ст. ст. 384, 385 КК України);
– з огляду на родовий об’єкт кримінальних правопорушень проти правосуддя обґрунтована пропозиція передбачити у нормах про кримінальну відповідальність за протиправний вплив на учасників судочинства (ст. ст. 386,

397–400 КК України) вказівку на вчинення цих кримінальних правопорушень у зв’язку з участю цих спеціальних потерпілих у судочинстві, у тому числі у конституційному провадженні, під час виконання судових рішень;
– зважаючи на наявність прогалин у правовій охороні професійної діяльності такої категорії осіб, як адвокати, щодо їхньої діяльності, не пов’язаної з перебуванням ними у статусі захисника, представника особи, запропоновано передбачити у розділі V Особливої частини КК України самостійну норму про відповідальність за умисне перешкоджання здійсненню адвокатом законної професійної діяльності, порушення встановлених законом гарантій їхньої діяльності та професійної таємниці за відсутності ознак складів кримінальних правопорушень, передбачених ст. ст. 397–400 КК України;
– висунуто і обґрунтовано положення про доцільність забезпечення
однакового законодавчого підходу при визначенні форм психічного, фізичного насильства до учасників суспільних відносин щодо здійснення судочинства, виконання судових рішень, за застосування якого до відповідних спеціальних потерпілих повинна наставати кримінальна відповідальність (у ст. ст. 377, 386, 398 КК України), враховуючи принципи рівності громадян перед законом ( зокрема щодо рівної кримінально-правової охорони усіх учасників провадження), диференціації кримінальної відповідальності, а також на підставі узагальнення даних судової практики;
– запропоновано у кримінально-правових нормах, що встановлюють відповідальність за протиправний вплив на учасників відносин щодо здійснення судочинства, виконання судових рішень (зокрема у ст. ст. 377, 386, 398 КК України) критерієм диференціації форм (проявів) фізичного насильства визначити небезпеку такого насильства для життя і здоров’я потерпілого і передбачити у диспозиціях відповідних норм конкретні форми (прояви) фізичного насильства, уникаючи використання для їх позначення оціночних понять (наприклад, таких як
«насильство», «інші насильницькі дії»);
– з метою забезпечення такого аспекту принципу верховенства права, як правова визначеність, запропоновано у межах розділу ХVIII Особливої частини КК України конкретніше визначити окремі кваліфікуючі ознаки, за якими диференціюється кримінальна відповідальність за правопорушення проти правосуддя, уніфікувавши їх зміст в межах окремих груп кримінальних правопорушень цього розділу, зокрема такі суспільно небезпечні наслідки, як
«шкода у великих розмірах», «істотна шкода», «тяжкі наслідки»;
– доведено, що втрата чинності статтею про відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (ст. 375 КК України) має наслідком декриміналізацію значної частини об’єктивно суспільно небезпечних діянь, що вчиняються суддями під час виконання ними повноважень у судочинстві, а отже, створює прогалину у кримінально-правовій охороні суспільних відносин щодо здійснення судочинства, що не відповідає сформульованим в теорії кримінально права принципам криміналізації;
– сформульовано вихідні позиції щодо змісту кримінально-правових норм, покликаних охороняти суспільні відносини щодо забезпечення отримання достовірної доказової та іншої інформації, що має правове значення у судочинстві та під час виконання судових рішень (у виконавчому провадженні) з огляду на родовий, видовий об’єкти цієї групи кримінальних правопорушень, а також з

урахуванням положень регулюючого кримінального процесуального законодавства, до якого відсилають відповідні бланкетні норми; зокрема, обґрунтовано положення про те, що нормами розділу ХVIII Особливої частини КК України має охоронятися процесуальний порядок отримання доказів у всіх процесуальних джерелах;
удосконалено:
– наукові позиції щодо визначення родового об’єкта кримінальних правопорушень проти правосуддя; обґрунтовано положення про те, що родовий об’єкт кримінальних правопорушень, передбачених розділом ХVIII Особливої частини КК України, становлять суспільні відносини, що забезпечують встановлений законом порядок судочинства та виконання судових рішень; відповідно;
– наукові позиції щодо класифікації кримінальних правопорушень проти правосуддя за об’єктом та за механізмом заподіяння шкоди об’єкту кримінального правопорушення, зокрема запропоновано застосувати такий додатковий критерій класифікації, як суб’єкт кримінального правопорушення;
– наукові підходи щодо систематизації кримінально-правових норм про відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя; з урахуванням цього сформульовано авторський проєкт розділу Особливої частини КК України про кримінальні правопорушення проти правосуддя;
– сформульовані в теорії кримінального права положення щодо головних напрямів розвитку кримінально-правових норм про відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя у контексті напрямів кримінально
-правової політики України, зокрема серед таких напрямів визначено: забезпечення відповідності цих норм принципу верховенства права (у тому числі такому його аспекту, як правова визначеність), забезпечення відповідності міжнародно-правовим актам, до яких приєдналася Україна, практиці ЄСПЛ;
– наукові позиції щодо формулювання у диспозиціях кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за посягання на особисті блага спеціальних потерпілих – учасників відносин щодо здійснення судочинства (ст. ст
. 377–379, 398–400 КК України) – ознак об’єкта (запропоновано розшити перелік
спеціальних потерпілих), а також ознак суб’єктивної сторони (запропоновано визначити у диспозиціях зазначених норм одночасно вказівку на мету кримінального правопорушення (перешкодити відповідній правомірній діяльності спеціального потерпілого (ст.ст. 377–378, 398–399 КК України), припинити або не допустити таку діяльність (ст. ст. 379, 400 КК України)) і мотив кримінального правопорушення (обумовлений правомірною діяльністю відповідного спеціального потерпілого, безпосередньо пов’язаною зі здійсненням судочинства (ст. ст. 377–400 КК України) чи, відповідно, з наданням правничої допомоги у судочинстві, у тому числі в конституційному провадженні чи під час виконання судових рішень (ст. ст. 398–400 КК України));
дістало подальший розвиток:
– наукове обґрунтування доцільності кримінально-правової охорони нормами одного розділу Особливої частини КК України суспільних відносин щодо здійснення судочинства та виконання судових рішень, виходячи із єдиної

правової природи суспільних відносин щодо здійснення судочинства на всіх стадіях цієї діяльності (досудових, судових); тісним взаємозв’язком суспільних відносини щодо здійснення судочинства та виконання судових рішень;
– наукові позиції про соціальну зумовленість низки кримінально-правових норм про відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя. На основі цього сформульовано відповідні пропозиції до КК України: а) про виключення з КК України статті, що передбачає відповідальність за злісне ухилення особи від відбування адміністративного стягнення у виді суспільно корисних робіт (ст. 389-2 КК України); б) про зміну редакції низки кримінально- правових норм з метою забезпечити їх відповідність критеріям соціальної зумовленості кримінально-правових норм (у тому числі ст. ст. 375, 376, 389-1, 390
-1, 400-1 КК України);
– наукові підходи до того, що суспільні відносини щодо здійснення юрисдикційної діяльності Конституційного Суду України є складовими родового об’єкта кримінальних правопорушень проти правосуддя, зважаючи на правову природу такої діяльності, а також, виходячи з такої визначальної характеристики цього органу, як те, що він є специфічним судовим органом, не включеним до системи судів загальної юрисдикції, який поєднує у собі функції правосуддя, конституційного контролю, офіційного тлумачення Конституції України, захисту конституційних прав і свобод особи;
– наукові позиції стосовно того, що юрисдикційна діяльність третейського суду не охороняється нормами розділу ХVIII Особливої частини КК України; зважаючи на наявну прогалину у правовій охороні суспільних відносин щодо здійснення юрисдикційної діяльності третейських судів, запропоновано передбачити у розділі ХVII Особливої частини КК України норму про відповідальність третейського судді (суддів) за постановлення ним завідомо незаконного рішення, якщо такі діяння спричинили істотну шкоду, тяжкі наслідки
;
– наукові підходи про доцільність кримінально-правової охорони нормами розділу ХVIII Особливої частини КК України юрисдикційної діяльності Міжнародного кримінального суду (у разі ратифікації Україною Римського статуту Міжнародного кримінального суду), зважаючи на місце Міжнародного кримінального суду щодо системи національних судів як такого, що доповнював би цю систему; запропоновано (у разі ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду) передбачити у нормах розділу ХVIII Особливої частини КК України чітку вказівку на правову охорону діяльності Міжнародного кримінального суду, – у статтях, що передбачають відповідальність за невиконання судового рішення (ст. 382 КК України), за кримінальні правопорушення, що посягають на гарантії незалежності та недоторканності, інші гарантії діяльності службових осіб – учасників суспільних відносин щодо здійснення судочинства, виконання судових рішень (ст. ст. 376, 377, 378, 379 КК України), а також тих, що посягають на забезпечення отримання достовірної доказової та іншої інформації, що має правове значення, у судочинстві та під час виконання судових рішень (ст. ст. 384–386 КК України);

– наукові позиції щодо удосконалення регламентації матеріальної підстави кримінальної відповідальності за завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою (ст. 371 КК України), зокрема, щодо більш конкретного визначення у диспозиціях відповідних норм ознак об’єктивної сторони, суб’єкта відповідних складів кримінальних правопорушень з метою вирішення проблемних питань, які можуть поставати при кваліфікації діянь, що вчиняються у формах, передбачених ч.ч. 1, 2 ст. 372 КК України, при відмежуванні їх від кримінальних правопорушень, передбачених ст. 146-1 КК України, з метою забезпечення відповідності норм, передбачених ст. 371 КК України, такому критерію соціальної зумовленості забороняючих кримінально- правових норм, як повнота складу кримінального правопорушення, принципам кримінального права (зокрема такому аспекту принципу верховенства права, як правова визначеність).
Практичне значення отриманих результатів. Результати дисертаційного
дослідження використані та мають перспективу використання:
– у науково-дослідній діяльності – для вивчення проблем кримінальної відповідальності за правопорушення проти правосуддя (Акт про впровадження наукових розробок дисертаційного дослідження у науково-дослідну діяльність Львівського національного університету імені Івана Франка від 24 грудня 2020 р.; Акт про впровадження наукових розробок дисертаційного дослідження у науково- дослідну діяльність Науково-дослідного інституту публічної політики і соціальних наук від 25 грудня 2020 р.);
– у нормотворчій діяльності – для вдосконалення норм КК України,
законодавства, до якого відсилають бланкетні норми про кримінальну відповідальність за правопорушення проти правосуддя (Акт впровадження результатів дисертаційного дослідження у нормотворчу діяльність Комітету Верховної Ради України з питань правоохоронної діяльності
№ 04–27/12–2021/4942 від 11 січня 2021 р.);
– у правозастосовній практиці – слідчими, суддями, прокурорами, адвокатами під час застосування кримінально-правових норм про відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя (Довідка про впровадження результатів дисертаційного дослідження у правозастосовну діяльність Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 94–2271/0/4–15 від 19 листопада 2015р.; Акт впровадження результатів дисертаційного дослідження у правозастосовну діяльність Управління Служби безпеки України в Черкаській області й № 6/093 від 22 грудня 2020 р.);
– в освітньому процесі – під час викладання та вивчення курсів
«Кримінальне право України», спеціальних курсів з проблем кримінальної відповідальності за правопорушення проти правосуддя, у підготовці підручників, навчальних посібників, науково-практичних коментарів тощо (Акт впровадження результатів дисертаційного дослідження в навчальний процес юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка від
28 грудня 2020 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконано здобувачкою самостійно. Викладені в дисертації положення, які виносяться на захист, є результатом особистих досліджень автора. У статтях, написаних у співавторстві, здобувачці належить розкриття сутності явищ, що досліджуються в межах проблематики кримінальної відповідальності за кримінальні правопорушення проти правосуддя. Власні теоретичні розробки здобувачки в опублікованих у співавторстві наукових працях, що вказані серед праць за темою дисертації, становлять більше 60 %. Наукові результати, отримані у кандидатській дисертації, повторно на захист не виносяться.
Апробація матеріалів дисертації. Підсумки розробки проблеми в цілому,
окремих її аспектів, одержані узагальнення і висновки були оприлюднені дисертанткою на таких міжнародних, всеукраїнських, регіональних, звітних науково-практичних конференціях, круглих столах, а також на слуханнях у Комітеті Верховної Ради з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності: «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні» (м. Львів, 4–5 лютого 2009 р.; 26–27 січня 2012 р.; 7–8 лютого 2013 р.; 6–7 лютого
2014 р.; 12–13 лютого 2015 р.; 4–5 лютого 2016 р.; 7–8 лютого 2018 р.; 7–8 лютого
2019 р.; 6–7 лютого 2020 р.), «Актуальні проблеми вдосконалення та уніфікації термінології Кримінального кодексу України» (м. Київ, 29 вересня 2010 р.), « Правопорядок у державному та суспільному розвитку: національний і міжнародний вимір» (м. Київ, 24 лютого 2012 р.), «Сутність та значення впливу законодавства на розвиток суспільних відносин» (м. Одеса, 10–11 травня 2013 р.),
«Правове регулювання суспільних відносин: актуальні проблеми та вимоги сьогодення» (м. Запоріжжя, 26–27 липня 2013 р.), «Актуальні проблеми кримінальної відповідальності» (м. Харків, 10–11 жовтня 2013 р.), «Правовые реформы в постсоветских странах: достижения и проблемы» (м. Кишинів, 28–29 березня 2014 р.), «Реформування законодавства України та розвиток суспільних відносин в Україні: питання взаємодії» (м. Ужгород, 28–29 березня 2014 р.),
«Проблеми правової реформи та розбудови громадянського суспільства в Україні» (м. Харків, 17–18 жовтня 2014 р.), «Законодавство України: недоліки, проблеми систематизації та перспективи розвитку» (м. Херсон, 13–14 лютого 2015 р.), «Právna ved a prax v treťom tisícročí» (м. Кошице, 27–28 лютого 2015 р.),
«Новітні тенденції законотворчості у сфері кримінального права» (м. Одеса, 20 квітня 2015 р.), «Право, держава та громадянське суспільство в умовах системних реформ у процесі євроінтеграції» (м. Дніпропетровськ, 1–2 квітня 2016 р.), «Актуальні питання державотворення в Україні» (м. Київ, 20 травня 2016 р.), «Новели законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству» (м. Київ, 27 вересня 2019 р.), «Кримінальне право в умовах
глобалізації суспільних процесів: традиції та новації» (м. Харків, 15 травня 2020 р
.).
Публікації. Основні положення, висновки та пропозиції, що сформульовані за результатами дисертаційної роботи, відображені в одній одноособовій монографії, 20 статтях, опублікованих у наукових виданнях України, визнаних фаховими з юридичних наук, 5 статтях, опублікованих у наукових періодичних виданнях інших держав з напряму, з якого підготовлено дисертацію, 24 працях

апробаційного характеру.
Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається з анотації, переліку
умовних позначень, вступу, семи розділів, які об’єднують п’ятнадцять підрозділів
, висновків, списку використаних джерел та п’яти додатків. Загальний обсяг дисертації становить 554 сторінки, з яких основний текст дисертації займає 395 сторінок, список використаних джерел розташований на 67 сторінках (638 найменувань), додатки – на 70 сторінках.

Список літератури

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні здійснено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової проблеми, яке полягає у розробці концептуальної моделі кримінальної відповідальності за правопорушення проти правосуддя. Із застосуванням системного підходу було вперше сформульовано низку пропозицій та рекомендацій для регламентації матеріальної підстави кримінальної відповідальності, диференціації кримінальної відповідальності за правопорушення проти правосуддя, вироблення на цій основі доктринальної моделі кримінально-правових норм.
Виконання мети і завдань дослідження дозволило сформулювати низку
висновків та пропозицій.
1. Методологія дослідження проблем кримінальної відповідальності за правопорушення проти правосуддя (у так званому вертикальному розрізі) становить сукупність методологічних інструментів загального (філософського або світоглядного), загальнонаукового, конкретно наукового (або спеціально наукового), спеціально юридичного рівнів пізнання. У структурі методології дослідження кримінальної відповідальності за правопорушення проти правосуддя визначено складові, що поєднують вертикальний і горизонтальний зрізи методології: діалектичний метод, який став підґрунтям для застосування інших методологічних інструментів дослідження (підходів, методів) на філософському ( світоглядному) рівні методології наукового дослідження; інші методологічні інструменти (підходи, методи, поняттєвий апарат дослідження).
2. В науці кримінального права України є численні напрацювання з
проблем кримінальної відповідальності за правопорушення проти правосуддя. Водночас концептуального вирішення потребували такі проблеми: чи є однорідними суспільні відносини щодо здійснення досудового розслідування, судового розгляду, щодо виконання судових рішень, у тім числі покарань; відповідно, чи обґрунтованим є поміщення норм про кримінальну відповідальність за посягання на зазначені суспільні відносини в одному розділі Особливої частини КК України; чи повинна охоронятися нормами розділу ХVIII Особливої частини КК України діяльність Конституційного Суду України, що здійснюється в межах конституційного провадження, діяльність юрисдикційних органів, які не входять у систему судоустрою, а також суспільні відносини щодо примусового виконання рішень, постановлених зазначеними юрисдикційними органами, діяльність ЄСПЛ, Міжнародного кримінального суду, інших міжнародних судових органів; питання про момент початку існування суспільних відносин, які становлять родовий об’єкт кримінальних правопорушень проти правосуддя; про найбільш оптимальну класифікацію кримінальних правопорушень проти правосуддя; соціальну зумовленість кримінально-правових норм у розділі ХVIII Особливої частини КК України; вироблення певного системного підходу до регламентації матеріальної підстави кримінальної відповідальності окремих груп кримінальних правопорушень проти правосуддя, диференціації кримінальної відповідальності за них.

3. Законодавство, що діяло на українських землях у різні історичні періоди, яке встановлювало відповідальність за посягання на судочинство, виконання судових рішень, розвивалось із розвитком державного апарату. Зокрема, поступово відбувалося структурне відособлення в джерелах права групи норм, спрямованих на правову охорону відносин щодо здійснення судочинства, виконання судових рішень, від тих, які забезпечували правову охорону управлінської діяльності органів державної влади. Ця тенденція простежується у розвитку кримінального права у Литовсько-Руській державі, Речі Посполитій ( ХІV–XVII ст.), Козацькій державі (середина ХVІІ – середина XVIII ст.) і поступово набуває стійкого характеру у законодавстві держав, до складу яких входили українські землі у ХVIII–ХХ ст. Сучасний етап розвитку законодавства про відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя супроводжується наступною диференціацією кримінальної відповідальності за правопорушення проти правосуддя шляхом введення нових спеціальних норм, розширенням кола суспільних відносин, що фактично охороняються нормами розділу ХVIII Особливої частини КК України.
4. У кримінальному законодавстві низки держав романо-германської правової системи кримінальні правопорушення проти правосуддя об’єднані в окремі розділи (глави). У відповідних структурних частинах кримінальних кодексів розміщено норми про посягання на суспільні відносини щодо здійснення судочинства та виконання судових рішень. У кримінальних кодексах окремих зарубіжних держав низка норм про відповідальність за посягання на встановлений порядок судочинства, виконання судових рішень містяться в інших структурних підрозділах (про кримінальні правопорушення у сфері службової діяльності, проти встановленого порядку управління, проти конституційних прав і свобод громадян та ін.). Як позитивний момент слід відзначити те, що у структурних підрозділах про відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя у кримінальному законодавстві окремих зарубіжних держав врегульовано питання про поширення їхніх норм на юрисдикційну діяльність міжнародних судових органів, конституційних судів. У кримінальних законах більшості пострадянських держав у розділах (главах) про кримінальні правопорушення (злочини) проти правосуддя виділено спеціальні норми, де передбачено кримінальну відповідальність за посягання на особисті блага суддів, прокурорів, осіб, які здійснюють досудове розслідування у зв’язку з їхньою діяльністю у судочинстві.
5. Виходячи з розуміння об’єкта кримінального правопорушення як
охоронюваних нормами кримінального права суспільних відносин, на які посягає кримінальне правопорушення і яким заподіює або створює загрозу заподіяння істотної шкоди, запропоновано визначити родовий об’єкт кримінальних правопорушень, передбачених розділом ХVIII Особливої частини КК України так: суспільні відносини, які забезпечують встановлений законом порядок судочинства та виконання судових рішень, оскільки поняття «судочинство» більш точно ніж поняття «правосуддя», позначає коло відповідних охоронюваних суспільних відносин.

6. Родовий об’єкт кримінальних правопорушень проти правосуддя охоплює такі групи суспільних відносин в межах відносин щодо здійснення судочинства і виконання судових рішень, якщо виходити із послідовності етапів відповідної діяльності: 1) процесуальні відносини до початку кримінального провадження – щодо перевірки, отримання інформації про кримінальні правопорушення, що може бути приводом для початку кримінального провадження, зокрема, щодо здійснення оперативно-розшукових заходів до початку кримінального провадження; 2) процесуальні відносини в межах цивільного, адміністративного, господарського, адміністративного деліктного видів судочинства, конституційного провадження; процесуальні відносини в межах кримінального провадження, зокрема такі їх групи: на стадії досудового розслідування (дізнання і досудового слідства); на судових стадіях процесу (провадження); на стадії виконання судових рішень; 3) діяльність щодо виконання судових рішень ( приведення судового рішення до виконання і процедура його виконання, в тому числі виконання і відбування покарань).
7. Зважаючи на місце Міжнародного кримінального суду щодо системи
національних судів як такого, що доповнював би цю систему у разі ратифікації Україною Римського статуту Міжнародного кримінального суду, запропоновано ( у разі ратифікації) передбачити у нормах розділу ХVIII Особливої частини КК України чітку вказівку на правову охорону діяльності Міжнародного кримінального суду – у статтях, що передбачають відповідальність за невиконання судового рішення (ст. 382 КК України), за кримінальні правопорушення, що посягають на гарантії незалежності та недоторканності, інші гарантії діяльності службових осіб – учасників суспільних відносин щодо здійснення судочинства, виконання судових рішень (ст. ст. 376, 377, 378, 379 КК України), а також тих, що посягають на забезпечення отримання достовірної доказової та іншої інформації, що має правове значення, у судочинстві та під час виконання судових рішень (ст. ст. 384–386 КК України).
8. Про єдину правову природу суспільних відносин щодо здійснення
судочинства свідчить те, що процесуальна діяльність, на якій би стадії вона не здійснювалася, переслідує єдині завдання, врегульована процесуальним законодавством. Про однорідність, тісний зв’язок суспільних відносин щодо здійснення судочинства та щодо виконання судових рішень свідчить те, що вони взаємопов’язані через таку засаду судочинства, як обов’язковість судових рішень; такий принцип кримінального права та відповідний йому принцип кримінально- виконавчого права, як невідворотність кримінальної відповідальності та невідворотність виконання та відбування покарання; встановлену процесуальним законодавством процедуру звернення відповідних судових рішень до виконання, здійснення судового контролю за виконанням судових рішень; визнання у правових позиціях ЄСПЛ складовими «права на справедливий суд» – ефективне здійснення прав особи, передбачених ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, у межах досудових, судових стадій судочинства, а також належного виконання рішення, ухваленого будь-яким судом
. Єдина правова природа суспільних відносин щодо здійснення судочинства,
однорідність їх, тісний зв’язок із суспільними відносинами щодо виконання

судових рішень обумовлює доцільність їх кримінально-правової охорони
нормами одного розділу.
9. Кримінальні правопорушення проти правосуддя за таким критерієм, як видовий об’єкт кримінального правопорушення, запропоновано класифікувати на такі групи: 1) кримінальні правопорушення, які посягають на процесуальні гарантії прав і законних інтересів особи у судочинстві, що вчиняються службовими особами-учасниками зазначених відносин (ст. ст. 371, 372, 373, 374, 376-1, 380, 381 КК України); 2) кримінальні правопорушення, які посягають на гарантії незалежності та недоторканності, інші гарантії діяльності службових осіб
– учасників відносин щодо здійснення судочинства, захисників, представників
особи (ст. ст. 376, 377–379, 397–400 КК України); 3) кримінальні правопорушення
, які посягають на відносини щодо забезпечення отримання достовірної доказової та іншої інформації, що має правове значення, у судочинстві та під час виконання судових рішень (у виконавчому провадженні) (ст. ст. 383–386, 400-1 КК України);
4) кримінальні правопорушення, які посягають на відносини щодо своєчасного розкриття та припинення кримінальних правопорушень (ст. 387 КК України); 5) кримінальні правопорушення, які посягають на встановлений законом порядок виконання судових рішень (ст. ст. 382, 388, 389, 389-1, 389-2, 390, 390-1, 391, 392, 393, 394, 395 КК України). Сформульовано пропозиції щодо систематизації норм про відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя у розділі ХVIII Особливої частини КК України. За механізмом заподіяння шкоди суспільним відносинам щодо здійснення судочинства і виконання судових рішень
, із застосуванням таких додаткових класифікаційних критеріїв як суб’єкт кримінального правопорушення, видовий об’єкт кримінального правопорушення, запропоновано виділити такі групи кримінальних правопорушень проти правосуддя: 1) що вчиняються «ззовні» охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин шляхом протиправного впливу на суб’єктів (учасників) відносин щодо здійснення судочинства та виконання судових рішень; 2) що вчиняються «із середини» охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин учасниками процесуальних відносин або особами, які покликані на підставі закону до виконання обов’язків у судочинстві або щодо виконання судових рішень, які не є службовими особами, що ведуть процес (здійснюють судочинство), і полягають у невиконанні або порушенні виконання ними своїх обов’язків у межах відносин судочинства чи виконання судових рішень; 3) що вчиняються «із середини» охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин службовими особами органів, які ведуть процес (здійснюють судочинство) і полягають у порушенні виконання ними службових обов’язків у судочинстві.
10. Доведено, що узгодження кримінально-правових норм, що
встановлюють відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя
, з міжнародно-правовими актами, практикою ЄСПЛ як напрям розвитку кримінального права України посилює роль принципів у регулюванні досліджених кримінально-правових відносин, особливо принципу верховенства права, зокрема такого його аспекту, як правова визначеність, важливість якого наголошується у рішеннях ЄСПЛ.

11. За результатами дослідження відповідності кримінально-правових норм про відповідальність за кримінальні правопорушення проти правосуддя критеріям соціальної зумовленості забороняючих кримінально-правових норм, з юридичного аналізу складів кримінальних правопорушень проти правосуддя, з огляду на родовий об’єкт кримінальних правопорушень цього виду, сформульовано низку пропозицій до КК України:
– оскільки суспільні відносини, які забезпечують встановлений законом
порядок діяльності тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України, Вищої Ради правосуддя, зважаючи на їхню правову природу, не охоплюються родовим об’єктом кримінальних правопорушень проти правосуддя, зроблено висновок про те, що вони мають охоронятися нормами розділу ХV Особливої частини КК України; запропоновано відповідні зміни до КК України;
– зважаючи на те, що норми, передбачені ст. ст. 377–378, 398–400 КК
України, є спеціальними видами втручання в діяльність судді чи, відповідно, захисника чи представника особи – для уникнення труднощів у кваліфікації, для запобігання випадкам подвійного ставлення у вину, запропоновано редакцію статті 376 КК України, в якій форми діяння було б визначено у виді відкритого переліку із вказівкою на те, що відповідальність за втручання в діяльність судді настає у разі, якщо такі діяння не містять ознак кримінальних правопорушень, передбачених ст. ст. 369, 377, 378, 379, 384, 385 КК України;
– норми, що були передбачені ст. 375 КК України, загалом відповідали
критеріям соціальної зумовленості кримінально-правових норм, хоч і потребували вдосконалення у контексті таких критеріїв, як чіткість і ясність мови, процесуальна здійсненність переслідування. Натомість правовим наслідком втрати чинності статтею 375 КК України є необґрунтоване виведення з-під сфери кримінально-правової охорони значної частини суспільних відносин щодо здійснення судочинства, суттєві прогалини у кримінально-правовій охороні
зазначених суспільних відносин. Запропоновано нову редакцію статті 375 КК України, а також доповнення КК України статтею 375-1 про постановлення суддею (суддями) Конституційного Суду України завідомо неправосудного рішення, висновку, забезпечувального наказу або ухвали;
– з огляду на те, що юрисдикційна діяльність третейських судів не
охороняється нормами розділу ХVIII Особливої частини КК України
«Кримінальні правопорушення проти правосуддя», оскільки зазначені органи не здійснюють правосуддя, їхня діяльність не здійснюється в межах судочинства, однак, зважаючи на наявність прогалини у правовій охороні, доцільно передбачити у розділі ХVII Особливої частини КК України норму про відповідальність третейського судді (суддів) за постановлення ним завідомо незаконного рішення (з грубим порушенням законодавства), якщо такі діяння спричинили істотну шкоду, тяжкі наслідки. У цьому випадку зміст таких наслідків доцільно визначати не лише у виді майнової шкоди;
– для уникнення різнотлумачень, щоб забезпечити відповідність норми,
передбаченої ст. 389-1 КК України, такому аспекту принципу верховенства права, як правова визначеність, доцільно у цій нормі передбачити вказівку на те, що у ній ідеться про умови угоди про примирення чи про визнання винуватості в частині, що не стосується призначеного покарання або обов’язків, які покладаються на засудженого, звільненого від відбування покарання з випробуванням;
– зроблено висновок про те, що норма, передбачена ст. 389-2 КК України, не відповідає таким критеріям соціальної зумовленості кримінально-правових норм: повнота та ненадмірність заборони; співмірність санкції і економії репресії, співмірність позитивних і негативних наслідків заборони, кримінально-політична адекватність заборони. Запропоновано виключити цю статтю з КК України, водночас передбачити в КК України (ст. ст. 164, 165) злісне ухилення від суспільно корисних робіт як одну з форм ухилення від сплати аліментів;
– запропоновано диференціювати відповідальність за умисне невиконання
(ухилення від виконання) обмежувальних заходів, обмежувальних приписів або непроходження програми для кривдників (ст. 390-1 КК України) залежно від правової природи застосованих заходів, перебачити більш сувору відповідальність за невиконання (ухилення від виконання) обмежувальних заходів

, застосованих до особи у кримінальному провадженні відповідно до ст. 91-1 КК
України, ст. 194 КПК України;
– зроблено висновок про те, що у чинній редакції норма, передбачена ст.
400-1 КК України «Представництво в суді без повноважень», не повністю відповідає таким критеріям соціальної зумовленості кримінально-правових норм, як суспільна небезпека діяння, відносна поширеність, співмірність позитивних і негативних наслідків заборони, системно-правова несуперечність заборони, міжнародно-правова необхідність та допустимість заборони, процесуальна здійсненність переслідування, кримінально-політична адекватність заборони.
Тому зазначену статтю пропонується викласти в новій редакції, передбачивши в ній відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу, неправдиву видачу себе в суді за учасника провадження.
12. З огляду на родовий об’єкт кримінальних правопорушень проти
правосуддя, варто передбачити у ст. ст. 397–400 КК України вказівку на вчинення цих кримінальних правопорушень у зв’язку з наданням правничої допомоги у судочинстві, в тому числі у конституційному провадженні чи під час виконання судових рішень. Водночас, зважаючи на наявність прогалини у правовій охороні професійної діяльності такої категорії осіб як адвокати, бо норми, передбачені ст. ст. 398–400 КК України, охороняють лише суспільні відносини з надання правової (правничої) допомоги за умови перебування адвоката у статусі захисника або представника особи, запропоновано передбачити у розділі V Особливої частини КК України статтю 171-1 «Перешкоджання законній професійній діяльності адвокатів», де встановити відповідальність за умисне перешкоджання здійсненню адвокатом законної професійної діяльності, порушення визначених законом гарантій їхньої діяльності та професійної таємниці за відсутності ознак складів кримінальних правопорушень, передбачених ст. ст. 397–400 КК України. Зроблено висновок про те, що адвокат не належить до осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг.
13. З огляду на принципи верховенства права (зокрема такий його аспект, як правова визначеність), рівності громадян перед законом, зокрема щодо рівної кримінально-правової охорони всіх учасників провадження, базуючись на даних узагальнення судової практики, запропоновано забезпечити однаковий законодавчий підхід у визначенні форм психічного, фізичного насильства, за застосування якого до відповідних спеціальних потерпілих повинна наставати кримінальна відповідальність за ст. ст. 377, 386, 398 КК України. Запропоновано передбачити у ст. 386 КК України відповідальність за різні форми впливу на учасників судочинства, виконавчого провадження залежно від його інтенсивності, в тім числі з застосуванням психічного, фізичного насильства. Це дасть змогу більш адекватно, з урахуванням суспільної небезпеки відповідних посягань, забезпечити диференціацію кримінальної відповідальності шляхом градації у санкціях відповідних норм типового покарання, а також у правозастосовній практиці – індивідуалізацію покарання.
14. Щоб вирішити сумніви при тлумаченні кримінально-правових норм,
що передбачають відповідальність за втручання в діяльність, з одного боку, і про

погрозу, насильство, умисне знищення чи пошкодження майна, посягання на життя спеціальних потерпілих, з іншого боку, зокрема щодо співвідношення зазначених норм, доцільно передбачити у диспозиціях норм, передбачених ст. ст. 377–379, 398–400 КК України, одночасно вказівку на мету кримінального правопорушення (перешкодити відповідній правомірній діяльності спеціального потерпілого (ст. ст. 377–378, 398–399 КК України), припинити або не допустити таку діяльність (ст. ст. 379, 400 КК України)) і мотив кримінального правопорушення (обумовлений правомірною діяльністю відповідного спеціального потерпілого, безпосередньо пов’язаною зі здійсненням судочинства (ст. ст. 377–400 КК України) чи, відповідно, обумовлений наданням правничої допомоги у судочинстві, у тому числі в конституційному провадженні чи під час виконання судових рішень (ст. ст. 398–400 КК України)). Аналогічний підхід доцільно застосувати до конструювання норм, де потерпілими було б визнано слідчого, дізнавача, прокурора, працівника оперативного підрозділу, державного виконавця, приватного виконавця, уповноважену особу Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів.
15. З метою забезпечення відповідності такому критерію соціальної зумовленості забороняючих кримінально-правових норм, як повнота складу кримінального правопорушення, принципам кримінального права (зокрема такому аспекту принципу верховенства права, як правова визначеність), потребують удосконалення норми про відповідальність за завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою (ст. 371 КК України). Зокрема, потребують більш детальної регламентації у кримінальному законі ознаки об’єктивної сторони, а також суб’єкта складів кримінальних правопорушень, передбачених ст. 371 КК України. Запропоновано передбачити у ст. 371 КК України відповідальність за такі діяння: у частині першій – звернення до суду з клопотанням про застосування затримання з метою приводу завідомо без достатніх для цього підстав, або затримання завідомо без достатніх для цього підстав або з перевищенням визначених законом строків, фальсифікація часу складання протоколу про затримання або часу фактичного затримання, вчинені слідчим, прокурором, працівником оперативного підрозділу, дізнавачем або керівником органу досудового розслідування, якщо такі діяння не містять ознак насильницького зникнення (ст. 146-1 КК України); у частині другій – звернення до суду з клопотанням про застосування запобіжного заходу у виді домашнього арешту або тримання під вартою завідомо без достатніх для цього підстав, вчинене слідчим, прокурором або керівником органу досудового розслідування, якщо такі діяння не містять ознак насильницького зникнення (ст. 146-1 КК України); у частині третій – постановлення суддею, слідчим суддею судового рішення про надання дозволу на затримання з метою приводу, домашнього арешту або тримання під вартою завідомо без достатніх для цього підстав, а також тримання під вартою, вчинене уповноваженою службовою особою установи попереднього ув’язнення, завідомо без достатніх для цього підстав або понад установлені законом і рішенням суду строки, якщо такі діяння не містять ознак насильницького зникнення (ст. 146-1 КК України).

16. Зроблено висновок про те, що наявність ухвали суду про відмову у скасуванні вироку, яким затверджено угоду про примирення або про визнання винуватості, не виключає наявності у діянні засудженого ознак складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 389-1 КК України, і не повинно бути процесуальною перешкодою для наступного здійснення кримінального провадження за ст. 389-1 КК України.
17. Зроблено висновок про те, що нормами, передбаченими ст. 371 КК
України, охороняються суспільні відносини, які забезпечують визначений законом порядок кримінально-процесуального затримання. Суспільні відносини щодо здійснення адміністративного затримання не охоплюються родовим об’єктом кримінальних правопорушень проти правосуддя, посягання на них, за наявності відповідних ознак складу кримінального правопорушення, мають кваліфікуватися за нормами розділу ХVІІ Особливої частини КК України (ст. 365 КК України).
18. Для забезпечення такого аспекту принципу верховенства права, як
правова визначеність, у межах розділу Особливої частини КК України слід більш конкретно визначити окремі кваліфікуючі ознаки, за якими диференціюється кримінальна відповідальність за правопорушення проти правосуддя, водночас уніфікувавши їхній зміст в межах окремих груп кримінальних правопорушень у межах цього розділу. Зроблено висновок, що прояви шкоди у виді тяжких наслідків відрізняються за своїм характером, зважаючи на видові об’єкти різних класифікаційних груп кримінальних правопорушень проти правосуддя, а також ознаки об’єктивної сторони складів відповідних кримінальних правопорушень.
Запропоновано більш конкретно (у формі відкритого переліку) визначити окремі форми (прояви) тяжких наслідків у нормах про відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна спеціальних потерпілих, а також у нормах про відповідальність за посягання на правосуддя, що вчиняються службовими особами органів, які ведуть процес (здійснюють судочинство) і полягають у порушенні виконання ними службових обов’язків у судочинстві (ст. ст. 371, 374, проєктах норм про відповідальність за постановлення завідомо неправосудних судових рішень).
19. У низці норм про відповідальність за кримінальні правопорушення
проти правосуддя (у ст. ст. 376, 376-1, 381, 382, 383, 384, 400-1 КК України), не повною мірою дотримані вироблені в науці кримінального права вимоги щодо установлення меж покарання (мінімальних, максимальних) у санкціях, що передбачають основні і кваліфіковані склади кримінальних правопорушень, через що не забезпечується належна диференціація кримінальної відповідальності. У зв’язку з цим сформульовано відповідні пропозиції до КК України.
20. Враховуючи сформульовані у теорії кримінального права вимоги щодо
побудови санкцій кримінально-правових норм, що стосуються установлення додаткових покарань, зважаючи на те, що кримінальні правопорушення, передбачені ст. ст. 371–374, 376-1 КК України, вчиняються умисно службовими особами – учасниками відносин щодо здійснення судочинства, доцільно у санкціях норм, передбачених ст. ст. 372, 373, санкціях пропонованих редакцій ст. ст. 375, 375-1 КК України, в яких передбачено основні склади кримінальних

правопорушень, установити покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове необов’язкове покарання, а в санкціях норм, що передбачають кваліфіковані склади зазначених кримінальних правопорушень, – як додаткове обов’язкове.
21. Порівняння санкції загальної норми про відповідальність за
невиконання судового рішення (передбаченої ч. 1 ст. 382 КК України) із санкціями відповідних спеціальних норм розділу XVIIІ (передбачених ч. 1 ст. 388, ст. ст. 389, 389-1, 390-1, 394, 395 КК України, диспозиції яких містять конкретизуючі ознаки, що підвищують ступінь суспільної небезпеки передбачених ними кримінальних правопорушень), свідчить про те, що санкції зазначених спеціальних норм є менш суворими порівняно із санкцією загальної норми, що не відповідає розробленим у науці кримінального права вимогам до побудови санкцій. У зв’язку з цим сформульовано відповідні пропозиції до КК України.
22. Потребує вдосконалення правозастосовна практика щодо призначення покарання за погрозу вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна за аналогічні діяння, вчинені щодо суддів (ч. 1 ст. 377 КК України), з одного боку, та щодо захисників, представників особи (ч. 1 ст. 398 КК України), з іншого, в напрямку забезпечення рівного (однакового) підходу у призначенні виду і міри покарання щодо різних зазначених вище категорій спеціальних потерпілих за аналогічні за ступенем суспільної небезпеки діяння, оскільки аналіз судової практики засвідчує неоднаковий підхід у призначенні покарання у цих випадках.