Єщенко Марина Юріївна. Поетика абсурду в сучасній новелі

Короткий опис

Єщенко Марина Юріївна. Назва дисертаційної роботи: "Поетика абсурду в сучасній новелі"

МIНIСТЕРСТВО ОСВIТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
УДК 821.161.2.09-32:168.33
ЄЩЕНКО МАРИНА ЮРІЇВНА
ПОЕТИКА АБСУРДУ В СУЧАСНІЙ НОВЕЛІ
10.01.06 — теорія літератури
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Науковий керівник —
Бернадська Ніна Іванівна,
доктор філологічних наук, професор
Київ – 2015
2
ЗМІСТ
Вступ………………………………………………………………………..3
Розділ 1. Абсурд: варіанти розуміння
1. 1. Абсурд: виокремлення терміну………………………………………9
1. 2. Абсурд як філософське поняття…..………………...………………16
1. 3. Абсурд як аномалія мови, або «лінгвістичний абсурд» …………32
1. 4. Абсурд як літературознавче поняття……………………………….41
Висновок до першого розділу…………………………………………..60
Розділ 2. Художній світ абсурдистської новели
2. 1. Трансформація образів …………………………..…………………62
2. 2. Специфіка сюжету.………………………………………………….86
2. 3. Художній час і простір: проекції трансформацій………………..112
2. 4. Мовлення персонажів……………………………………………143
2. 5. Інтертекстуальність заголовків………………………………..…167
Висновок до другого розділу………………………………………….173
Висновки……………………………………………………………….175
Список використаних джерел………………………………………187
3
ВСТУП
Новела як жанр формувалася не одне століття і має безліч
особливостей у різних національних літературах. Попри традиційність й
усталеність, жанр відкритий до змін і трансформацій. Для сюжетнокомпозиційного рівня обов’язковими є наявність однієї, але незвичайної
події, неочікуваний кульмінаційний поворот (пуант), несподіваний фінал, в
якому важлива роль відведена випадку. На ідейно-тематичному рівні новела
тяжіє до психологізму, їй притаманний особливий пафос і тип конфлікту.
Новелі притаманна своєрідна поетика – як система принципів побудови
жанру і як сукупність художніх засобів і прийомів. Особливістю поетики є
здатність зберігати канонічність жанру і реагувати на впливи інших видів
мистецтва (звідси – драматичність, кінематографічність, образність тощо),
відповідати стильовим вимогам часу (романтична новела, модерністська,
постмодерністська – як усталені різновиди) тощо. Водночас варто зауважити,
що саме епатажність, гра, зокрема мовна, – ці риси сприяють застосуванню
поетики абсурду в сучасній новелі.
У ХХ ст. набувають поширення нові стилі, течії, поетики, тож жанрової
трансформації зазнає і новела. Так, реакцією літератури і мистецтва загалом
на суспільні потрясіння, катастрофи й війни стала поетика абсурду, яку
спочатку розробляли драматурги, а згодом і представники інших
літературних родів. Новелісти не стали винятком, сформувавши наприкінці
ХХ – на початку ХХІ ст. новий жанровий різновид – абсурдистську новелу.
Канонічний жанр зазнав впливу абсурдизму на рівні композиції, сюжету,
мовлення, образності і навіть ідейно-тематичному, проте не піддався руйнації
і не втратив ключових ознак.
Варто відзначити, що новела мала певні передумови до засвоєння
абсурдистської поетики. Так, Н. Тамарченко вказує на те, що цьому жанру
притаманний пафос дегероїзації [178, 46], який згодом стане однією з ознак
літератури абсурду, Є. Мелетинський звертає увагу на таку особливість
новелістичної казки (а врешті – й новели), як «накопичення абсурдних подій
4
унаслідок дивних випадкових обставин» [134, 22], у фабліо (прототип
новели) виявляє марковану «низьку» тематику, позначену
«натуралістичними подробицями», що межують із абсурдністю [134, 66] і
врешті вбачає вплив пародії, гротеску й абсурду на романтичну новелу ХІХ
ст., завдяки чому «структурна послідовність і оповідна строгість новели
зміщується і розсипається» [134, 237].
Перш ніж закріпитися в літературі, абсурд сформувався як цілісне
явище у філософії й логіці, своєрідного вияву набув у лінгвістиці, що вказує
на необхідність присвятити достатню увагу цьому феномену в різних
площинах. Також до цього спонукає той факт, що поняття абсурду має
розмите значення у названих науках, тож частково перетинається й подекуди
невиправдано підміняється іншими термінами – нонсенс, парадокс,
безглуздя, нісенітниця тощо.
Особливості використання поетики абсурду в сучасній новелі ще не
досліджені, і це вказує на актуальність дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами
Дисертаційне дослідження виконано протягом 2010-2015 рр. на кафедрі
історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості
Інституту філології Київського національного університету імені Тараса
Шевченка в межах науково-дослідницької програми «Мови та літератури
народів світу: взаємодія та самобутність» (державний реєстраційний номер
11БФ 044-01), науковий керівник – доктор філологічних наук, професор
Г. Ф. Семенюк. Тему дисертацію затверджено на засіданні Вченої ради
Інституту філології Київського національного університету імені Тараса
Шевченка (протокол № 2 від 27 вересня 2010 року).
Мета дослідження – окреслити сучасні підходи до вивчення поняття
абсурду у різних науках, розкрити особливості використання поетики
абсурду на формотворчому й змістовому рівнях у сучасній українській
постмодерній новелістиці (кінець ХХ – початок ХХІ ст.).
Відповідно до цієї мети у роботі поставлено ряд таких завдань:
5
 розмежувати поняття «абсурд», «нонсенс», «парадокс» з огляду
на їхні особливості в логіці, філософії та літературознавстві;
 висвітлити основні концепції вітчизняних і зарубіжних
дослідників щодо абсурду в літературі;
 з’ясувати художню природу абсурду в прозі;
 охарактеризувати специфіку сюжету в абсурдистській новелі
через особливості конфлікту й фіналу;
 виявити закономірності трансформації образної системи новели
під впливом поетики абсурду;
 вказати на прикмети художнього часу й простору в
абсурдистській новелі;
 охарактеризувати мовлення персонажів новели крізь призму
поетики абсурду.
Об’єкт дослідження – сучасна українська постмодерна новелістика
помежів’я ХХ –ХХІ ст., а саме твори Т. Малярчук (збірки «Звірослов»,
«Згори вниз. Книга страхів»), О. Коцарева (збірка «Неймовірна історія
правління Хлорофітума Першого»), О. Шинкаренка (збірки «Як зникнути
повністю», «Кагарлик»), О. Романенка (збірка «Калейдоскоп»), О. Стусенка
(збірка «Голоси із ночі»), а також окремі новели Ю. Іздрика (з циклу
«АМтм»), Ю. Винничука («Святе сімейство», цикл новел «Спогади про
Олександра Євдокимовича Корнійчука»), Б. Жолдака («Столична мить»,
«Закаблуки»), В. Діброви («Про жінку, яка дізналася, що в неї за кордоном є
родич»).
Предмет дослідження – поетика абсурду як сукупність художніх
засобів і прийомів і як система принципів побудови жанру новели.
Методологічна основа дисертації
Для виконання поставлених завдань у дослідженні використано
філологічний метод, який дозволив поєднати здобутки літературознавців й
мовознавців у вивченні поетики абсурду. За допомогою типологічного
методу було досліджено особливості конфліктів, образів, фіналів, заголовків
6
у постмодерній абсурдистській новелі. Лінгвістичний метод був
застосований при аналізі мовлення персонажів, лексико-семантичний – при
дослідженні специфіки імен абсурдистських персонажів. Порівняльний дав
змогу зіставити особливості застосування абсурдистської поетики в прозі й
драматургії. За допомогою описового методу було інтерпретовано
найяскравіші приклади поетики абсурду в новелі. Для вирішення
теоретичних завдань були використані загальнонаукові методи, зокрема
аналіз, синтез, систематизація й узагальнення.
Теоретико-методологічна основа роботи ґрунтується на основних
положеннях праць науковців з питань поетики абсурду: О. Буреніної,
Є. Васильєва, М. Віролайнен, А. Волкової, І. Дюшена, М. Ессліна, Ж.-
Ф. Жаккара, С. Заєць, О. Зирянової, О. Кобринського, О. Коляди,
М. Коренєвої, Н. Кулинич, О. Любенко, А. Малій, І. Малигіної,
В. Мартинюка, М. Марусенкова, В. Мукана, Т. Проскурникової, О. Сабліної,
І. Татури, Д. Токарєва, Т. Цвигун, О. Чорнорицької, Т. Чурляєвої,
О. Широкової, М. Шмідт; з питань поетики новели: І. Виноградова,
І. Денисюка, Б. Ейхенбаума, О. Іванової, В. Крижановської,
Є. Мелетинського, В. Соркіної, Н. Тамарченка, В. Фащенка, В. Чайковської; з
питань абсурду як філософського феномену: М. Бердяєва, А. Камю,
С. К’єркегора, М. Мамардашвілі, Г. Померанца, Ж.-П. Сартра, К. Ясперса; з
питань абсурду як поняття логіки: Ж. Дельоза, Г. Єршової, О. Івіна,
Н. Кондакова, А. Кравця, М. Тофтула, Т. Федосєєвої; з питань абсурду як
лінгвістичного явища: Ю. Апресяна, Н. Арутюнової, Ф. Бацевича, С. Івлевої,
О. Кравченко, В. Новикової, Н. Титової, Н. Урсул та ін.
Наукова новизна дослідження полягає у тому, що у дисертації
вперше:
1) досліджується абсурдистська новела;
2) виділено ознаки поетики абсурду зазначеного жанру на змістовому,
сюжетно-композиційному, образному рівнях;
7
3) узагальнено й систематизовано теоретичні концепції поетики
абсурду у прозі;
4) виокремлено поняття «абсурд» з-поміж інших дотичних понять
(«нонсенс», «парадокс», «безглуздя», «нісенітниця») на основі теоретичної
бази з логіки, філософії й літературознавства;
5) досліджено тексти сучасних українських новелістів в контексті
поетики абсурду.
Теоретичне та практичне значення роботи
У роботі уточнюються важливі літературознавчі терміни – абсурд,
нонсенс, парадокс, нісенітниця, безглуздя, уперше досліджується сучасна
постмодерна новела в контексті поетики абсурду, тому результати
дослідження можуть бути використані при викладанні нормативних курсів із
теорії літератури та історії сучасної української літератури, а також при
проведенні спецкурсів та спецсемінарів. Окремі положення дисертації
можуть бути використані при написанні підручників і посібників для вишів і
шкіл, зокрема для жанрологічних і поетикальних студій, а також стануть
корисними у вивченні творчості авторів, новели яких були ретельно
проаналізовані у дисертації. Спірні тези можуть стати предметом подальших
наукових дискусій і щодо поетики абсурду, і щодо творчості сучасних
українських авторів.
Особистий внесок здобувача. Дослідження є індивідуальною
роботою, його результати отримано самостійно без участі співавторів.
Апробація результатів дослідження відбулася на 6 наукових
конференціях: Міжнародна наукова конференція «Українознавство та
всесвітня історія: теоретико-методологічні засади наукових парадигм» (Київ,
2011), Міжнародна наукова конференція «Що водить сонце й зорні стелі»:
Поетика любові в художній літературі» (Бердянськ, 2012), Міжнародна
наукова конференція «Мови та літератури в глобалізованому світі: взаємодія
та самобутність» (Київ, 2012), «Філологічний семінар-15: Художні стилі,
течії, напрями: історико-теоретичний аспект» (Київ, 2011), «Філологічний
8
семінар-16: Парадигма сучасного літературознавства: світовий контекст»
(Київ, 2012), науково-практичний семінар «Українська література за роки
незалежності: тенденції, проблеми, підсумки (1991 – 2015 рр.)» (Київ, 2015).
Публікації. Основні положення дисертації викладено у 10 статтях,
опублікованих у наукових виданнях, з них 8 у фахових виданнях України, 1 –
в іноземному виданні.
Структура та обсяг роботи
Структура дисертації підпорядковується теоретичним і прикладним
завданням і складається зі вступу й двох розділів (9 підрозділів), висновку та
списку використаної літератури, що нараховує 226 найменувань. Загальний
обсяг роботи становить 209 сторінок, із них 186 сторінок основного тексту

Список літератури

ВИСНОВКИ
Найяскравіше трагедію людини, яка втратила контакт з навколишнім
світом, а врешті й сенс існування, як відомо, передали автори умовного
об’єднання «театр абсурду». Згодом поетика абсурду зміцнила свої позиції в
літературі, межі її застосування розширились. Одним із жанрів, що зазнав
нового звучання під впливом абсурдизму, стала новела постмодерному
періоду. Канонічність новели, наявність специфічних рис, відсутність яких
призвела б до втрати жанрової приналежності, не лише не завадили її
трансформації, але й посприяли новому змістовно-формальному
наповненню.
Абсурд належить до міждисциплінарних термінів, які побутують у
філософії, логіці, лінгвістиці, літературознавстві, психології. Завдяки такому
широкому колу вживання термін набуває розмитих обрисів і врешті деякою
мірою зливається з іншими подібними поняттями, такими як нонсенс і
парадокс.
Так, у логіці абсурд, нісенітницю, нонсенс і парадокс досить часто
ототожнювали, проте в літературознавстві варто говорити про їхню
відмінність. Наприклад, нісенітниця відзначається відсутністю змістового
наповнення, у той час як абсурд – усього лише протилежний змісту, тобто
відображає альтернативну реальність, яка не вписується в норми
загальноприйнятого. Водночас парадокс вказує на несумісність кількох
тверджень, кожне із яких відповідає законам логіки, таким чином його
особливістю є те, що він не підлягає вирішенню, однак абсурд –
вирішуваний. Суперечність, котра виникає при зіткненні непоєднуваних
тверджень в основі парадоксу, містить момент абсурду, як і нонсенс. У
філософії абсурд розглядають як зіткнення людини зі світом, внутрішню
суперечність особистості, таким чином він функціонує як естетична і
метафізична категорії, натомість інші наведені поняття не виходять за рамки
логічного значення.
176
Попри нечіткість у трактуванні терміну «абсурд», варто зазначити, що
його семантичні нюанси визначають художню природу абсурду у
літературному творі. Зокрема простежено, що розуміння абсурду у логіці
виявляється у художньому тексті на рівні формальному – в художніх засобах
і прийомах (антиномія, алогізм, гротеск, оксюморон, парадокс), які містять в
основі певну суперечність, поєднання непоєднуваного, тому належать до
традиційного арсеналу поетики абсурду. Водночас трактування філософами
цього поняття переконує у тому, що воно помітне на змістовому рівні
літературного твору, зокрема в таких проблемно-тематичних вимірах, як
відчуження, розрив між людиною і світом, відчай, безглуздість буття.
Сучасні лінгвісти також активно досліджують художню природу
абсурду. Так, вони розглядають термін мовної аномалії, що охоплює й вужче
поняття – лінгвістичний абсурд, який проникає на усі рівні тексту – від
фонетичного до граматичного, однак не кожне відхилення варто
зараховувати до арсеналу цього явища (наприклад, відсутність у сучасній
поезії пунктуації або фонетичне спотворення висловлювань з метою
передати дитяче мовлення чи гаркавість персонажа). Також лінгвісти
зазначають, що на семантичному рівні абсурд виявляється, коли одиниці
мови втрачають здатність передавати інформацію або ж сенс усікається чи
навіть утворюється новий – цілком відмінний від закладеного в мовні
одиниці. На лексичному рівні показовим є невідповідне вживання архаїзмів,
іншомовних слів, кліше, створення нових абсурдних слів, абревіацій або
свідоме спотворення орфографії. Абсурдний синтаксис відзначається
неузгодженістю речень, алогічністю висловлювань, відсутністю пунктуації й
невідповідністю описаних ситуацій реаліям. Лінгвістична природа абсурду
найяскравіше виявляється на рівні діалогів, позаяк саме персонажі
здебільшого виступають носіями абсурду (шукачами сенсу).
У літературознавстві не вироблено єдиного підходу до виокремлення
поняття абсурду, найперше тому, що він діє на усіх рівнях твору і має
177
позажанровий, позастильовий характер. Так, виявлено, що науковці
культивують такі поняттєво-термінологічні комплекси:
– абсурд: а) позастильове явище (О. Буреніна, Т. Чурляєва), процес
розгортання метафори (В. Гумбольдт, Г. Шпет, О. Лосев), б) художній
прийом (О. Чорнорицька, О. Буреніна), в) логічне поняття (О.Чорнорицька);
– абсурдизм: а) стиль (у кожній епосі має своєрідну манеру вияву)
(Т. Чурляєва), б) художній метод (базується на логічному принципу
зведення до абсурду) (О. Чорнорицька), в) художня течія (створює картину
деструкції буття) (Т. Чурляєва), г) поетика того, що не відбувається
(А. Волкова);
– абсурдне – естетична категорія, принцип організації художнього
простору творів (В. Мартинюк);
– література абсурду: а) література, покликана порушувати
проблеми онтологічного абсурду (до стійких жанрових форм, що
відповідають цьому визначенню, деякі дослідники відносять, зокрема, міф,
трагедію, анекдоти, сміхові жанри, фольклорні небилиці тощо) (Т. Чурляєва);
б) література різножанрового характеру, в основі якої – накопичення
нісенітних ситуацій тощо (Ю. Ковалів);
– література з елементами абсурдного – вирізняється вагомим
впливом принципу абсурдного на окремий твір, однак не дає підстав
виокремлювати подібні твори у певну течію, жанр тощо (В. Мартинюк);
– поетика абсурду: а) оповідна модель, що порушує архітектонічні
закони, за рахунок чого жанри розмиваються (О. Чорнорицька); б) тип
образності, в якому «невласне художні» моменти беруть верх над
зображальними й описовими (А. Волкова);
– абсурдистська тенденція – естетичний комплекс, що поєднує заум,
гротеск і абсурд (М. Марусенков);
– постабсурд – явище, яке вирізняється повною сваволею автора щодо
його персонажів (О. Чорнорицька);
178
– театр абсурду – творчість певного кола драматургів, що
послуговувалися поетикою абсурду й діяли в певному хронологічному
відтинку (М. Есслін);
– драма абсурду – початково її розглядали як твір авторів театру
абсурду, але згодом термін поширився на всю абсурдистську драматургію,
що не має часового обмеження і розвивається далі в ХХІ ст. (О. Любенко,
С. Заєць).
Також літературознавці вдаються до виокремлення вужчого поняття
абсурду, який має вказувати на зону поширення (наприклад, має вплив на
жанрові чи композиційні особливості) або ключову мету, яку виконує твір,
«уражений абсурдом» (комічна чи деструктивна тощо). Таким чином,
науковці виділяють такі різновиди абсурду: жанровий, композиційний,
комічний, нігілістичний, сатиричний, дисгармонійний і ситуативний. Інші
дослідники дотримуються думки, що абсурд має кілька стадій розвитку,
тобто в певні епохи має свою форму вираження, це сприяє виділенню
хронологічних різновидів (наприклад, героїчний абсурд, негероїчний,
абсурд-агностицизм й ігровий тощо).
Підсумувавши сучасні підходи до вивчення абсурду, вважаємо, що це
система мовних і сюжетно-композиційних засобів, яка виявляється на
змістовому і формальному рівнях. Зокрема новела має певні особливості у
застосуванні поетики абсурду, що пов’язано з її жанровою природою. Так,
найбільшого впливу зазнає образна система. Абсурдистський персонаж має
давню традицію у світовій літературі. Науковці вказують на його появу іще в
епоху Середньовіччя і тривале визрівання протягом наступних етапів
розвитку культури. Дослідники створюють не одну класифікацію
персонажів, залежно від обраних творів (конкретного автора, літературного
угрупування чи літератури загалом). Герой сучасної новели запозичує риси
своїх попередників і має відмінні, тому дослідження новелістики кінця ХХ –
початку ХХІ ст. дало підстави виділити абсурдистські типажі. Перший із них
– тваринний образ, який створюється за допомогою антропоморфних і
179
зооморфних метафор, порівняння; опускає людину до рівня тварини у її
мисленні, діях, вчинках тощо. Реалізується у таких підвидах: людина –
подібна до тварини; людина, яка поступово перетворюється на певного звіра;
звір, який замінює людину (найяскравіше зображені у збірці новел
Т. Малярчук «Звірослов»). Також характерним є образ людини-машини, що
створюється за допомогою технічної метафори, пародіює зміну людини під
впливом технічного прогресу, вказує на розрив із природою, втрату
людських почуттів. Виявляється у таких підвидах: людина, яка
перетворюється на машину завдяки поступовій заміні органів на технічні
прилади; людина-технічний засіб; людина-комп’ютеризований робот;
людина-заручник техніки (образ характерний для творів О. Шинкаренка).
Водночас у сучасній новелі зустрічаються образи двійника (подекуди має
ієрархічну структуру і не обмежується розщепленням героя на двох
антагоністів; часто має психоделічне, а то й фантастичне начало) –
найчастіше зустрічається в Іздрика; образи натовпу (відзначається
потворністю, божевіллям, дії й вчинки – деструктивні й фантастичні) – у
новелах О. Коцарева; трансформовані традиційні образи (трансформації
образу божественного до рівня людини зазнають як усталені літературні
герої, так і реальні люди, що у певну історичну епоху були відомі); мертве
тіло (має здатність оживати, або ж виступає образом-функцією з метою
передачі певної ідеї) – в текстах Ю. Винничука.
Для створення абсурдистського персонажа автори використовують
багатий арсенал засобів, зокрема вдаються до дефігурації образів, яка
виявляється у втраті героями певних органів, що набувають здатності
функціонувати окремо, наповнення абсурдистською семантикою імен
персонажів тощо.
Поетика абсурду має досить різні рівні проникнення в надра сюжетнокомпозиційної будови – від повної руйнації до незначних змін: порушення
причинно-наслідкової і часової послідовностей, накопичення абсурдних
ситуацій. Дослідження тих рис, які виокремлюють новелу з-поміж інших
180
жанрів, дозволяє стверджувати, що абсурд розвився у ній не лише завдяки
запозиченням, але й на самобутній основі. Однією з особливостей новели
вважаємо фінали. Так, на основі дослідженого матеріалу, виділяємо такі їх
абсурдистські різновиди:
 несподіваний фінал на основі підміни понять полягає в
тому, що кінцівка розкриває або другорядну сюжетну лінію, ігноруючи
завершення основної, або відповідає реальній логіці, що суперечить
абсурдній логіці, закладеній в основу сюжету («Gallus domesticus
(курка)» Т. Малярчук, «Зай» О. Стусенка, «Розумна Марійка»
О. Шинкаренка);
 несподіваний фінал фантастичного плану – використання
фантастичних елементів лише наприкінці твору («Сніданок»
О. Шинкаренка, «Депо на Либідській» О. Коцарева);
 відкритий фінал зі зміщенням акцентів відзначається
незавершеністю думки й зміщенням акценту з основної проблеми на
певну деталь, не суттєву у творі («Маша та Вітя» О. Шинкаренка);
 відкритий фінал із псевдоперетворенням героя пародіює
виховні твори й виконує псевдовиховну функцію («Пригоди Марини»
О. Шинкаренка);
 відкритий фінал без розв’язки полягає в тому, що автор
позбувається героїв, не даючи завершення сюжетній лінії і не
вирішуючи ключових проблем твору («Зникнення Вавілонова»
О. Шинкаренка);
 відкритий фінал-загадка – автор ставить перед читачем
загадку щодо подальшого розвитку сюжету, однак з огляду на
абсурдність сюжету єдино можливого варіанту відповіді не існує
(«Книга» О. Шинкаренка, «Щасливий порятунок» О. Коцарева);
 подвійний фінал як відображення онтологічного абсурду –
наявність двох фіналів, перший з яких самодостатній у контексті жанру
новели, а другий – підкреслено абсурдний («Око» О. Шинкаренка);
181
 фінал як елемент антитетичного обрамлення будується
через спростування початкової тези твору (якщо на початку
твердження мало позитивну характеристику, то у фіналі – вказуватиме
на негативне наповнення) («Принцип манекена» О. Стусенка).
Конфлікт у сучасній новелі має специфічне втілення, але цілком не
атрофується, як у деяких текстах «театру абсурду». Аналіз особливостей
абсурдистського конфлікту здійснено за допомогою опозиційних чинників.
У конфлікті «персонаж – персонаж» герої не протиставляються одне
одному на основі традиційних модусів негативний/позитивний. Обоє
персонажів мають занижені людські характеристики, тож швидше
розмежовуються, відсутнє зіткнення інтересів, швидше мова йде про
конфлікт двох подібних самотностей («Подорож» О. Коцарева, «Rattus
norvegicus (щур)») і «Corvus corax (ворон)» Т. Малярчук). Конфлікт «людина
– природа» полягає не у протиборстві людини й природи, а у протиставленні
неідеальних принципів, яких дотримується людина, й ідеальних законів
природи, які врешті вбивають людину ( «Чоловік і його собака» Т. Малярчук,
«Ступінь відповідальності» О. Стусенка). «Людина – суспільство» –
конфлікт, який має чітко окреслений антитоталітарний характер, хоча й
побудований здебільшого на пародійному сюжеті («Як важливо вміти
перетворюватись» О. Коцарева, «Зникнення Вавілонова» О. Шинкаренка).
Конфлікт «персонаж – доля» також має пародійний характер, однак в основі
– висміювання здатності людини підпорядковувати власне життя відповідно
до забобонів чи вказівок віщунів («Зай» О. Стусенка, «Кішка»
О. Шинкаренка). «Творець – творчість» вказує на стирання межі між
художньою вигадкою й реальністю, між життям і мистецтвом («На весільній
машині далеко не заїдеш» і «Еротичний телесеріал» О. Шинкаренка,
«Трамвайний інцидент» О. Коцарева). І врешті «духовне – тілесне» –
внутрішній конфлікт, який розкриває душевну боротьбу героя у виборі поміж
тілесними спокусами й моральністю ( «Один хлопець вийшов із квартири в
182
бібліотеку, а його застала сусідка і хотіла захопити в сексуальне рабство»
О. Романенка, «Мене зварили» О. Стусенка).
Конфлікти в абсурдистській новелі формально відповідають
усталеному канону, однак на рівні змісту проявляються як абсурдистські,
оскільки або піддаються пародіюванню, або буквалізуються й спотворюють
первинну суть. Інколи мова йде радше про псевдоконфлікт (на що вказують,
наприклад, штучні обставини, перевернені відношення дійсного і бажаного).
Одними з найважливіших рис, які позначають абсурдистський текст, є
художній час і простір. Якщо в драматургії мова йде про цілковиту редукцію
часу, відсутність минулого й майбутнього у героїв, а простір відзначається
обмеженістю (кімната), або на противагу повною безмежністю (дорога), то у
постмодерній абсурдистській новелі спостережено свідомий розрив
хронотопу, що дозволило проаналізувати особливості художнього часу і
простору у ній.
Відтак виділено найбільш поширені варіанти художнього простору:
локальний простір (місце перебування персонажа посідає ключову роль у
творі. На противагу традиційним для драматургії варіантам кімнати й дороги,
у абсурдистській новелі поширене поєднання обмеженого й безмежного в
єдине ціле, що найяскравіше відображено в транспортному просторі у творах
«Зміни у розкладі», «Вибори народного суверенітету», «Трамвайний
інцидент», «Депо на Либідській» О. Коцарева); соціальний простір (вказує на
місце персонажа у ієрархії соціальних відносин і виявляється через
історичний простір («Святе сімейство» Ю. Винничука») і політичний
(«Секретна історія про те, як охоронець хотів розкрити державний заколот»,
«Бувальщина про те, як мер нагодував усе місто гівном, а також трохи про
бабкократію» О. Романенка), філософський простір (вказує на сутнісне
перебування персонажа, одним із унікальних виявів виступає простір смерті
у новелах «Балада про дружбу», «Банальність іншості» О. Стусенка).
Також важливим елементом художнього простору абсурдистської
новели виступає просторова перешкода, яка повсякчас виникає на шляху
183
героїв (наприклад, звичайні обірвані сходи, технічний предмет і навіть місто,
яке поглинає людину й не дозволяє здійснити наміри).
Особливістю художнього часу в сучасній новелі є те, що він
здебільшого твориться за допомогою метафор, що засвідчують такі його
різновиди:
 «час – гроші» – буквалізоване розгортання метафори
створює абсурдистську форму часу, за якою зменшення тривалості
життя сприймається як спосіб економії; або навпаки – втрата грошей
вказує на втрату необхідності продовжувати жити («Кішка»
О. Шинкаренка, «Тольятті» О. Коцарева);
 «час – рух» виявляється в прямому розумінні метафори, що
виливається у постійний рух персонажа; час абстраговано
сприймається як рух годинникової стрілки, яка в дусі абсурдистської
традиції або випереджає реальний час, або відстає, або ж годинник
узагалі зупинений («Марисині перегони», «Полюванні на риб», «Око»,
«Шматки бегемота», «На весільній машині далеко не заїдеш»
О. Шинкаренка, «Жахлива рука» О. Стусенка);
 «час – вода» – абсурдизується метафоричне
словосполучення «час тече» («Послідовність» О. Шинкаренка);
 «час – річ» – використання від’ємного метафоричного
значення, за яким незношеність речі вказує на застиглість часу, що не
відповідає реальності («Зірка» О. Шинкаренка).
До специфіки художнього часу в абсурдистській новелі також
зараховуємо способи окремих персонажів вимірювати життя (вдихами й
видихами велетів, що тримають небо – «Велети» О. Шинкаренка; строком дії
органів-механізмів – «Робот замість чоловіка» цього ж автора) або кохання
(прочитанням книги Д. Джойса – «Сентиментальне» О. Коцарева).
Також своєрідними виступають образи минулого й майбутнього часу.
У «театрі абсурду» вони практично відсутні або розмиті, в сучасній
абсурдистській новелі – подекуди яскраво виражені, виступають
184
виразниками людської несвободи, страхів і тягаря суспільної думки,
забобонів, тож негативно впливають на сьогодення персонажів.
На відміну від драматичних творів, діалоги в новелі ніколи не
піддаються повному руйнуванню, мають порушення на рівні змісту, однак
рідко втрачають граматичну цілісність.
Абсурд на комунікативному рівні твору має широке коло вияву.
Специфіка моделі діалогу «адресат = адресант» полягає в тому, що персонаж
не знаходить спільної мови навіть із собою («Зробили з України»
О. Стусенка, «Димедрол» Іздрика). На шаблонність суспільної думки вказує
застосування суспільних шаблонів у мовленні персонажів з
непередбачуваною метою або наслідками («Запис про те, як один хлопець
закохався в товстуху» О. Романенка, «Розумна Марійка» О. Шинкаренка).
Також досить часто комунікація в сучасній новелі виступає виразником
проблеми твору і, що характерно, здебільшого не має у тексті вирішення
(«Сумний анекдот про філософію, завдяки якому читач має змогу зрозуміти,
що за нафіг» О. Романенка, «Подорож» і «Щасливий порятунок»
О. Коцарева). Псевдошекспірівський стиль побудови діалогу виявляється в
імітуванні шекспірівського стилю мовцями (ритм, образи, пафос),
підсиленого невідповідним часом і місцем ведення діалогу, негероїчними
персонажами і предметом розмови, що лише збільшує ефект абсурду
(«Міркування» О. Шинкаренка, «Димедрол» Іздрика). Також у новелі наявна
популярна в абсурдистьких текстах модель спілкування – прийом публічного
допиту, яка розкриває негативну суть тоталітарного суспільства ( «І навіть
трішки про те, як до клубу обраних людей зарахували необраного і як його
звідти вигнали» і «Посібник для майбутніх суспільних вихователів, у якому
коротко, зате влучно, подано алгоритм виховання найбільш відсталих»
О. Романенка). Мовчання відображає як відсутність контакту у сім’ї (або
іншій певній суспільній групі), так і відсутність самої сім’ї як такої (
«Сніданок» О. Шинкаренка, «Леся і її стоматолог» Т. Малярчук). Специфіка
розірваного діалогу полягає у тому, що розмова, почата випадковими
185
мовцями в одному місці й часі, завершується в іншому («Столична мить» і
«Закаблуки» Б. Жолдака).
У більшості новел, у яких спостерігаються порушення мовлення
персонажів, некомунікативність так чи інакше зводиться до рівня
проблематики, але не деградації мови.
Для поетики абсурду у новітній новелі характерні заголовки, які
розкривають і доповнюють перевернутий світ цього жанру. Здійснений
аналіз дав підстави виділити такі типи заголовків:
 заголовок-алюзія полягає у використанні фонових знань
читача (наприклад, створення заголовка, подібного до назви відомого
твору), що навмисне не відповідає змісту новели («Критика здатності
мислення», «Балада про дружбу», «Вікна в позадвері» О. Стусенка,
«Сентиментальне» О. Коцарева, «У світі тварин» О. Шинкаренка,
«Святе сімейство» Ю. Винничука);
 авторський заголовок-корелят до заголовка персонажа має
або повну ідентичність («На весільній машині далеко не заїдеш»
О. Шинкаренка), за допомогою чого створюється враження подвійного
дна; або єдиний принцип побудови ( «Трамвайний інцидент»
О. Коцарева), таким чином твір персонажа протиставляється
авторському;
 власне абсурдистський заголовок побудований на
порушенні логічних зв’язків, буквальному прочитанні метафори,
безглуздому висловлюванні («Матрос і життя його рук» О. Коцарева
«Мене зварили», «Доволі неясна холєра» О. Стусенка, «Макітра»
О. Шинкаренка);
 перший рядок як заголовок – запозичення способу творення
заголовка ліричного твору без мети, що створює абсурдний ефект (
«Переді мною сидить бородань і поволі п’є кухоль світлого пива»,
«Присмерк упав на землю Франца-Йосифа» О. Шинкаренка);
186
 описовий заголовок повністю розкриває сюжет і не залишає
місця для інтриги (новели «Як коханець в електронному листі
намагався призначити зустріч з коханкою», «Секретна історія про те, як
охоронець хотів розкрити державний заколот» та багато інших
О. Романенка).
Отже, дослідження новелістики кінця ХХ – початку ХХІ ст. крізь
призму поетики абсурду дало підстави виділити новий різновид новели –
абсурдистську, для якої характерне функціонування абсурду на усіх рівнях –
від змістового до формального.