СЕМАНТИКО-ГРАМАТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІМПЕРАТИВА СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Диссертация

Короткий опис:
Чернівецький національний університет
імені Юрія Федьковича

На правах рукопису

Даскалюк Оксана Любомирівна

УДК 811.161.2’366.593’37

СЕМАНТИКО-ГРАМАТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІМПЕРАТИВА СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Спеціальність 10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Скаб Мар’ян Стефанович,
доктор філологічних наук,
професор

Чернівці 2006

ЗМІСТ
ВСТУП 5
РОЗДІЛ І
ПРОБЛЕМА ІМПЕРАТИВА У МОВОЗНАВСТВІ
1.1. Традиційні погляди на імператив 12
1.2. Проблема імператива у працях прибічників функціональної граматики 16
1.2.1. Трактування парадигми імператива 18
1.2.2. Функціонально-семантичне поле категорії імперативності: проблеми визначення структури та опису 26
1.2.3. Імператив з погляду граматики апеляції 32
1.3. Висновки до першого розділу 34
РОЗДІЛ II
СЕМАНТИКА ІМПЕРАТИВА ТА ЙОГО СТАТУС У СИСТЕМІ
ГРАМАТИЧНИХ КАТЕГОРІЙ
2.1. Семантична структура імператива 36
2.1.1. Мовна модель ситуації волевиявлення 37
2.1.2. Елементи семантичної структури імператива 39
2.1.2.1. Сема ‘адресованість’ 39
2.1.2.2. Сема ‘волевиявлення’ 42
2.1.2.3. Сема ‘спонукання’ 44
2.1.2.4. Сема ‘каузація’ 45
2.1.2.5. Семи ‘потенційність дії’,
‘необхідність’ / ‘повинність’, ‘бажання’ 48
2.2. Семантико-граматична природа модальності 50
2.2.1. Зв’язок між способом дієслова-предиката
і модальною базою речення 52
2.2.2. Статус імператива в семантико-граматичній категорії модальності 58
2.3. Граматична категорія способу та імператив 64
2.3.1. Вираження реальності / ірреальності категорією способу 65
2.3.2. Взаємодія граматичних категорій способу та часу 73
2.3.3. Об’єктивно-суб’єктивний характер категорії способу 84
2.4. Висновки до другого розділу 87
РОЗДІЛ III
ПАРАДИГМА ІМПЕРАТИВА
3.1. Другоособова форма дієслова наказового
способу центральна (ядерна) форма парадигми імператива 90
3.1.1. Особливість морфологічної будови дієслівних форм наказового способу другої особи однини / множини 92
3.1.2. Прагмалінгвістичний аспект розрізнення однини / множини у
другоособових формах імператива 100
3.2. Імперативні форми 1-ої особи множини:
функціонально-семантична характеристика,
особливість морфологічної будови 105
3.3. Функціонально-семантична характеристика
конструкцій з хай / нехай, їх статус в мовній системі 112
3.3.1. Функціонально-семантичний аналіз
морфолого-синтаксичних конструкцій
із т.зв. спонукальними частками хай / нехай 114
3.3.2. Функціонально-семантичний аналіз
морфолого-синтаксичних конструкцій
з хай / нехай у ситуації самоспонукання” 131
3.4. Функціонально-семантична та культурно-мовленнєва
характеристика конструкцій з десемантизованим дієсловом давай 135
3.5. Висновки до треього розділу 140
РОЗДІЛ IV
СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА
ПРЕДИКАТА-ІМПЕРАТИВА
4.1. Яруси структури імперативного речення 144
4.1.1. Власне-семантичний ярус імперативного речення 144
4.1.2 .Семантико-синтаксичний ярус імперативного речення 146
4.2. Другоособовість як інтегральна ознака
предикативного центру імперативного речення 151
4.3. Семантико-синтаксична валентність
предиката імперативного речення 152
4.3.1. Особливість предикатних синтаксем імперативного речення 154
4.3.2. Субстанційні синтаксеми при предикаті-імперативі 168
4.4. Висновки до четвертого розділу 173
ВИСНОВКИ 176
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 181
ДЖЕРЕЛА 204

ВСТУП
Імператив пов’язаний з багатьма мовними і позамовними чинниками: насамперед ситуацією мовлення, його учасниками, передачею повідомлення і способом його оформлення, прийнятим в певному суспільстві. Лінгвістичні студії останніх років, а насамперед семантичний підхід до розгляду функціонування певної одиниці, прагмалінгвістичний метод опису її використання залежно від ситуації мовлення створили сприятливий ґрунт для дослідження такої суперечливої граматичної категорії, як імператив.
Семантико-граматична своєрідність імператива здатність формувати особливий тип речення, непоширеність імперативних речень, особливе інтонаційне оформлення висловлення з імперативом, уживання імператива, спричинене емоційністю та експресивністю мовлення, свідчить, що досліджуване мовне явище не можна розглядати лише на рівні морфології та синтаксису: для його всебічного вивчення необхідний комплексний багатоаспектний підхід. Саме така можливість з’явилася у мовознавстві внаслідок появи семантичного розгляду функціонування мовних одиниць, який дав змогу глибше вивчити особливості вживання елементів мовної системи, спричинені не лише їх мовним призначенням, а й впливом позамовних чинників, з’ясувати механізм функціонування аналізованого явища системи мови. Такий підхід з урахуванням функціонального призначення мовної одиниці почали застосовувати сучасні мовознавці і для вивчення імператива, парадигми дієслівних форм наказового способу, функціонально-семантичної специфіки імператива при витворенні ним синтаксичної конструкції.
В описових граматиках питання про імператив порушують при класифікації речень за комунікативною настановою на розповідні, питальні та наказові. Зацікавлення проблемою імператива виявляли К.Аксаков, Ф.Буслаєв, М.Некрасов, Г.Павський [170, с.57]. Через зосередження уваги на описі власне імперативного вживання дієслівних форм наказового способу, а передусім його транспозиційних виявів, у мовознавців виник сумнів щодо притаманності цим формам особової ознаки, а відтак взагалі щодо приналежності імперативних форм до категорії способу. Описував дієслівні форми наказового способу й О.Потебня, який, зокрема, не підтримав ідею М.Некрасова про загальну особову форму дієслова”, яку утворює імператив [192, с.219].
На початку ХХ століття проблему наказового способу дієслова, форми його вираження, мовленнєве призначення досліджували О.Шахматов [266], О.Пєшковський [185]; багато уваги з’ясуванню окреслених проблем приділили свого часу Р.Якобсон та М.Трубецькой [283; 258]. Р.Якобсон, застосовуючи концепцію К.Бюлера про три функції мови, зазначає, зокрема, що мовне призначення імператива реалізація апеляційної мовної функції, яка детермінує його граматичні особливості. Учені розробляють проблему спільної особи імператива та її зв’язок з власне імперативом; порушують питання вираження формами дієслова наказового способу близькості у стосунках мовця та адресата волевиявлення і т.д.
В.Виноградов звернув увагу, зокрема, на емоційно-вольовий характер імператива, зауважуючи, що наказовий спосіб перебуває на периферії дієслівної системи” [57, с.464]. За вказаною ознакою традиційні граматики поєднують імператив з вокативом, який теж, при описовому підході до його вивчення, випадає” із загальної схеми використання мовних одиниць. Такий однобічний аналіз функціонально найбільш пов’язаних елементів мовної системи спричиненив тогочаснй підхід до вивченням мовних явищ: мову моделювали як систему, незалежну від її мовленнєвого використання.
З’ясування місця імператива у граматичному ладі мови набуло більшої актуальності у другій половині ХХ століття, коли мовні явища почали вивчати з урахуванням фактора мовця, а провідними стали концепції, які основну увагу приділяють уживанню мовних одиниць.
Імперативу присвячене дослідження російських мовознавців В.Храковського та О.Володіна монографія Семантика и типология императива: Русский императив” [259], яка на тривалий час стала базовою для дослідження імператива російськими вченими, ці студії продовжили і розвинули Л.Бірюлін та І.Долиніна [35; 36; 37; 86]. Особливостям вираження морфологічних форм імператива присвячено ряд публікацій О.Ізотова, причому мовознавець подає порівняльну характеристику вияву чеського та російського імператива [115; 116]. У зіставленні чеської та російської мов подано проблему транспозиції імператива у статті А.Широкової [270].
Відзначимо, що із середини ХХ століття активно досліджують аналізовану проблему і мовознавці західнослов’янських країн. Так, у відомій порівняльній граматиці О.Ісаченка переконливо заперечено загальноприйняту думку про можливість третьоособового передання імперативного волевиявлення мовця [117; 118]. Семантику імператива проаналізовано в ряді публікацій В.Граб’є [79]. Проблемі особливостей побудови конструкцій з імперативом у чеській мові було присвячено дослідження Я.Свободової [292]. Теорія функціонально-семантичного поля імперативності польської та російської мов стала предметом дослідження І.Лучків [290].
1990 року вийшла колективна монографія, присвячена виявам імператива на тлі проблеми модальності та функціонально-комунікативної характеристики типів способу Теория функциональной грамматики: Темпоральность. Модальность” [237], розроблена представниками російської функціонально-граматичної школи. У ній порушено проблему імперативної ситуації, співіснування часу та наказового спонукання, розрізнення імператива та оптатива. 1992 року за редакцією В.Храковського вийшла монографія Типология императивных конструкций” [240], де розглянуто, зокрема, основні вияви імператива.
Укладачі академічної граматик української мови описували імператив при розгляді категорії способу та функціонування і структурної особливості спонукальних речень [230, с.389; 231, с.31]. Останніми роками мовознавці зосереджують увагу на апеляційному вияві другоособових морфологічних форм дієслів наказового способу, які, таким чином, формують ядро парадигми. Такі зауваги зроблено в Граматиці української мови. Морфологія” О.Безпояско, К.Городенської та В.Русанівського [26, с.228], у Теоретичній граматиці української мови: Морфологія” А.Загнітка [104, с.247], в Українській морфології” В.О.Горпинича [78, с.213], у Теоретичній морфології української мови” І.Вихованця та К.Городенської [65, с.259] тощо. Імператив став предметом спеціального дослідження у працях М.Скаба [211; 213; 214], Л.Бережан, [31; 32; 33], Н.Швидкої [268], О.Нарушевич [169], О.Дубової [87].
Актуальність теми зумовлена відсутністю в сучасному мовознавстві однозначного вирішення проблеми семантико-граматичних особливостей наказового способу, дискусійністю існуючих підходів до побудови парадигми імператива, відсутністю досліджень взаємодії семантико-граматичної категорії модальності та імператива, категорії часу та імперативності. Не дослідженою досі залишається й проблема вираження імперативом семантики реальності / ірреальності. Поза увагою мовознавців перебуває й питання семантико-синтаксичної характеристики предиката-імператива.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дисертації відповідає науковій проблемі кафедри історії та культури української мови Чернівецького національного університету ім.Юрія Федьковича Теорія і практика українського мовлення в історичному та сучасному освітленні” (номер державної реєстрації 0102U006598). Тема дисертації затверджена фаховою координаційною радою Українська мова” Інституту української мови НАН України 15 лютого 2005 р., протокол № 25.
Мета роботи визначення статусу імператива у граматичній системі української мови з урахуванням функціонально-семантичних особливостей наказового способу: з’ясування специфіки семантики імператива, особливостей побудови парадигми наказового способу, своєрідності семантико та функціонально-синтаксичної структур імперативного речення.
Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:
1. З’ясувати місце імператива в граматичному ладі української мови з урахуванням взаємодії його форм з граматичними категоріями модальності, часу, специфіки вираження семантики реальності / ірреальності.
2. Визначити складники семантичної структури імператива, особливості їх вираження в прямому та транспозиційному вживанні форм наказового способу дієслова.
3. Аргументувати склад парадигми дієслівних форм наказового способу.
4. Визначити особливості функціонування морфолого-синтаксичних форм, пристосованих мовною системою для передання адресованого волевиявлення.
5. Встановити власне-семантичну, семантико- та формально-синтаксичну своєрідність речень з предикатами-імперативами.
6. Описати семантичні типи предикатів-імперативів, а також особливості вияву їх семантико-синтаксичної валентності.
Об’єктом дослідження стали імперативні речення сучасної української мови як комунікативні одиниці, за допомогою яких адресант передає адресоване волевиявлення з метою залучити адресата мовлення до внесення змін у позамовну дійсність.
Предметом дослідження є граматичні форми наказового способу, їх семантичні та формальні, парадигматичні та синтагматичні характеристики.
Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань застосовано: описовий метод з елементами внутрішньої інтерпретації для розрізнення мовних одиниць, використаних для вираження волевиявлення, а також встановлення особливостей їх функціонування у певному контексті; методи синтаксичної трансформації для глибшого розкриття семантики комунікативної ситуації волевиявлення та її відображення у структурних одиницях речення на формально-синтаксичному рівні.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві здійснено спробу: вирішення проблеми взаємодії категорій модальності, часу та імператива, специфіки передання реальності / ірреальності наказовими реченнями; побудови парадигми дієслівних форм наказового способу з урахуванням функціонально-семантичної специфіки ситуації вольового впливу на адресата потенційного виконавця спонукання; вивчено й описано особливості семантико-синтаксичного рівня імперативного речення, зокрема типи та валентність його предикатів.
Теоретичне значення роботи. Результати проведеного дослідження слугуватимуть розвиткові теорії модальності, а також глибшому розкриттю семантико-граматичних особливостей категорії способу. Окрім того, теоретичні відомості, отримані в ході дисертаційного дослідження, дають змогу по-іншому, аніж це прийнято досі, інтепретувати структуру імперативної парадигми та вияви способовості предиката на власне-семантичному, семантико-синтаксичному та формально-синтаксичному ярусах речення загалом та семантико-синтаксичній валентності предиката зокрема.
Практичне значення роботи. Основні положення і висновки дисертації можуть бути використані при викладанні курсів морфології та синтаксису української мови, стилістики і культури мови; деякі положення та результати, висвітлені в роботі, знайдуть застосування в соціолінгвістичних та прагмалінгвістичних дослідженнях, при написанні спецкурсів та спецсемінарів;.
Особистий внесок автора. Усі результати дисертантка одержала самостійно. Праць, написаних у співавторстві, немає.
Матеріалом дослідження стала вибірка імперативних речень, отримана шляхом наскрізного виписування з творів українських письменників ХІХ-ХХ ст., а також записи усного розмовного мовлення.
Апробація роботи. Основні положення та результати дослідження обговорювали на наукових семінарах та засіданнях кафедри історії та культури української мови, а також на спільному засіданні кафедри історії та культури української мови і кафедри сучасної української мови Чернівецького національного університету ім.Юрія Федьковича. З тематики дисертації виголошено доповіді на міжнародних і всеукраїнських конференціях: Лексико-граматичні категорії у функціональному аспекті” (Херсон, 2002), Християнство і література: Проблеми взаємодії у загальнокультурному контексті” (Херсон, 2004), Творчість Юрія Федьковича в контексті української та світової літератури” (Чернівці, 2004), Українська мова у часі і просторі” (Львів, 2004), Актуальні проблеми функціональної лінгвістики” (Харків, 2005).
Публікації. Теоретичні положення та результати дослідження висвітлено у 9 публікаціях, вміщених у виданнях, затверджених ВАК України.
Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури (292 позиції) та списку джерел (47 позицій).

Список літератури:
ВИСНОВКИ
Імператив є комунікативною одиницею, за допомогою якої мовець у процесі комунікації спонукає адресата мовлення до здійснення / не здійснення певних дій, які, на думку мовця, потрібні чи можливі на певний часовий момент післякомунікативної дійсності. Таким чином мовець каузує дію адресата мовлення, реалізація якої може здійснитися залежно від реакції адресата після моменту мовленнєвого волевиявлення, що загалом позначається на ситуації волевиявлення загалом (їй притаманний ряд специфічних ознак: наявність адресанта та адресата мовлення, можливість мовця скористатися саме імперативними реченнями для залучення до дії співрозмовника тощо) та на семантико-граматичній характеристиці імператива зокрема.
Ситуацію мовленнєвого волевиявлення важко вписати в рамки традиційного поділу модальності на об’єктивну та суб’єктивну, де місце імператива, згідно з сучасними мовознавчими теоріями, серед виявів власне об’єктивної модальності. Імперативові, на відміну від інших складників категорії способу, притаманні суб’єктивно-об’єктивні риси, адже дія, названа імперативом, у момент його висловлення є витвором уяви мовця, а отже, про об’єктивну модальність не йдеться. Уживаючи імперативного речення, мовець не передає свого ставлення до об’єктивної дійсності, він проектує зміни у позамовній дійсності внаслідок вольового впливу на адресата мовлення. І саме вольовий момент, притаманний імперативному реченню та його функціонально-семантичним еквівалентам, повинен бути врахований при характеристиці модальності цих синтаксичних конструкцій. Для адекватного опису комунікативної ситуації волевиявлення пропонуємо термін волюнтативна модальність.
Специфіка ситуації вживання імператива породжує й особливість часового вияву наказового способу та його здатності передавати реальність / ірреальність дії: будь-яка дія чи набуття ознаки, озвучені мовцем як його волевиявлення спонукання до дії адресата мовлення, уже через особливість комунікативної ситуації набуває ознак потенційності та спрямованості в майбутнє. Інколи мовець сам визначає час виконання каузованої дії.
Імперативному реченню притаманна також ірреальність, оскільки дія, названа ним, до моменту комунікації і частково під час його тривання існує лише в свідомості мовця. Внаслідок озвучення каузованої дії бачення зміни позамовної ситуації мовця стає відомим щонайменше одній особі адресатові мовлення, який і є тією ланкою, що реалізує чи не реалізує названу дію після отримання спонукання. Таким чином, ірреальність, передана імперативом спрямувана на її реалізацію в майбутньому, елементом реальності у ситуації волевиявлення є особа адресата мовлення потенційного виконавця спонукуваної дії.
Імперативу властиві семантичні ознаки, за допомогою яких носій української мови ідентифікує дієслово чи пристосовану для вольового впливу лексему як волевиявлення мовця. Насамперед це ‘адресованість’: лише за умови врахування фактора наявності адресата мовлення імперативне речення набуває сенсу, адже адресат це та особа, якої стосується спонукувана дія і яка може виконати спонукання реально (для чого і використовують, у більшості випадків, наказове речення). При транспозиції імператива в інші способи сема ‘адресованість’ зникає чи стає неактивною, що спричинює активізацію інших (другорядних) сем імператива, особливо семи ‘повинність’.
Мета застосовування мовцем імперативних конструкцій вплинути на адресата мовлення для залучення останнього до виконання потрібної мовцеві дії, а отже, імперативові притаманні такі семантичні ознаки, як ‘волевиявлення’, ‘спонукання’ та ‘каузація’. Імперативне речення має ознаки потенційності дії, тобто можливості реалізації в позамовленнєвій дійсності. Вживання саме імперативних конструкцій можливе при наявності у стосунках між мовцем та адресатом мовлення (така умова може бути спровокована й ситуацією мовлення) відчуття повинності адресата щодо мовця (між ними може виникнути й необхідність у вчиненні адресатом мовлення спонукуваних мовцем дій, спричинених позамовними реаліями) це передають семи ‘повинність’ / ‘необхідність’. Необов’язковою семантичною ознакою імперативного висловлення є бажання мовця, щоб адресат мовлення виконав дію, оскільки адресоване волевиявлення може передавати лише згоду мовця на виконання дії, потрібної власне адресатові.
При побудові особової парадигми дієслів наказового способу для сучасного мовознавства суперечливим питанням є питання збігу / незбігу в одній особі адресата й потенційного виконавця спонукуваної дії. Уведення до структури парадигми дієслів наказового способу третьоособових аналітичних форм значно розширює не лише семантику імперативності, а й змінює інтерпретацію ситуації волевиявлення. Для передання адресованого волевиявлення мовцями були створені спеціальні морфологічні форми фузійної та аглютинативної природи, що сприяло мінімалізації процесу мовленнєвого волевиявлення: саме волевиявлення у більшості випадків породжене позамовною ситуацією, яка потребує миттєвого вирішення. Щодо неадресованого передання вольового впливу, то мовець повинен послуговуватися морфолого-синтаксичними формами непростої структури. Ускладнює ситуацію непрямого волевиявлення й потреба в адресатові мовлення, який зможе передати спонукання мовця його безпосередньому виконавцеві.
Семантика аналітичних конструкцій, які включають до структури імперативної парадигми, у своїй значеннєвій структурі провідною семою має ‘бажаність’, яка, до речі, поширюється не лише на мовця, а й на адресата мовлення та потенційного виконавця, не присутнього при розмові. Ця сема факультативна у семантиці самого імператива.
Таким чином, за семантикою та специфікою морфологічної будови найбільш повно ситуацію мовленнєвого волевиявлення передають пристосовані для цієї функції дієслівні форми наказового способу 2-ої особи однини / множини та 1-ої особи множини. Щодо імператива сукупної особи, то спонукання, передане такою конструкцією, більшою мірою стосується адресата мовлення, оскільки сам мовець уже до виголошення спонукання залучив себе до потенційних виконавців волевиявлення, а значить, сема ‘адресованість’ властива й цим морфологічним формам. Аналітичні форми своєю семантикою та значною залежністю як від позамовної ситуації, так і від контексту самої фрази, перебувають на периферії категорії імперативності, тому ми не бачимо підстав для включення їх до парадигми дієслів наказового способу.
Більшість волевиявлень спричинює позамовна ситуація, що позначається й на структурі імперативних речень, які зазвичай є формально й семантично неповними. Специфічними є й проекції імперативного речення на власне-семантичний та семантико-синтаксичний рівні. Повна семантична модель ситуації волевиявлення є складною синтаксичною конструкцією з двома суб’єктами дії: мовцем як організатором волевиявлення та адресатом потенційним виконавцем спонукуваної дії. Взаємопов’язаність складників ситуації волевиявлення відображають сполучники складного речення-проекції, які в результаті семантико-структурної редукції трансформуються у цільовий сполучник, що повністю відображає мету функціонування імперативного речення.
Способовість предиката, а саме його приналежність до наказового способу, не могла не позначитися на можливостях його лексичного наповнення та семантичних типах. Обов’язкова наявність адресата потенційного виконавця спонукуваної дії навіть при вживанні у зверненому мовленні до неживих предметів чи явищ природи, таким чином, оживлює” їх. Можливість метафоризації розширює коло дієслів, придатних для передачі волевиявлення мовця, проте у формі імператива неможливо вживати дієслова, що означають дію, повністю незалежну від волі її виконавця або абстрактну: важити, значити, ваготіти, буйніти, брунитися тощо.
Найбільш придатними для передачі волевиявлення є предикати дії, адже ними позначають діяльність, проведену діячем, а отже, використання таких предикатів у функції вольового впливу з метою залучити до виконання названої дії адресата мовлення є закономірним. Поширене й уживання у функції імператива локативних предикатів, особливо процесуально-локативних та акціонально-локативних. Спонукання до зміни розташування у просторі адресата мовлення не суперечить законам об’єктивної дійсності.
Предикати процесу в особі адресата мовлення іменують виконавця, а отже, дія, передана ними, отримує свого потенційного реалізатора (нехай навіть умовного). Таким чином, суб’єкт дії, переданої імперативом-предикатом процесу, із пасивного набуває рис активного. Активності набувають і суб’єкти предикатів стану. Такої здатності суб’єкти дії набувають завдяки потенційності, властивій імперативові, яка передбачає реалізацію спонукуваної дії у майбутньому через виконання її адресатом мовлення.
Особливість семантико-синтаксичної валентності предикатів імперативного речення у заповненні місця суб’єктної синтаксеми іменником у формі кличного відмінка. Уживання об’єктних синтаксем обумовлює лексема предиката. На цю властивість предиката впливають також позамовні чинники (частіше імперативні речення мають неповну структурну реалізацію, у якій лише частково заповнені валентні місця, утворені валентністю предиката-імператива, оскільки решту інформації співрозмовники дістають з позамовної ситуації або контексту).
Таким чином, проведеним дослідженням з’ясовано, що імператив як пристосована мовною системою для передачі адресованого волевиявлення одиниця має й відповідні граматичні, семантичні та семантико-синтаксичні ознаки: виражає волюнтативну модальність, відображає потенційну ірреальність та презентно-футуральну спрямованість спонукуваної дії, формує особливу систему предикатних типів, яким властива ознака потенційності дії. Парадигму наказового способу, побудовану за функціональним принципом, творять три особові форми: другої особи однини / множини, першої особи множини, яким властива диференційна імперативна сема ‘адресованість’.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Адамец П. Изучение валентности русских глаголов на философском факультете Карлова университета // Актуальные проблемы русского синтаксиса / Под. ред. К.В.Горошковой и Е.В.Клобукова. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. С.112-122.
2. Адмони В.Г. Введение в синтаксис современного немецкого языка. М.: Изд-во лит. на иностран. яз., 1955. 392 с.
3. Адмони В.Г. Партитурное строение речевой цепи и система грамматических значений в предложении // Филологические науки. 1961. №3. С. 3-15.
4. Адмони В.Г. Структура грамматического значения и его статус в системе языка // Структура предложения и словосочетания в индоевропейских языках. Л.: Наука, 1979. С. 6-36.
5. Адмони В.Г. Грамматический строй как система построения и общая теория грамматики. Л.: Наука, 1988. 240 с.
6. Акимова Г.Н. К вопросу о валентности переходных глаголов в русском языке // Теория языка. Методы его исследования и преподавания: К 100-летию со дня рождения Щербы Л.В. Ленинград: Наука, 1981. С.28-32.
7. Алисова Т.Б. Очерки синтаксиса современного итальянского языка. М.: Изд-во МГУ, 1971. 293 с.
8. Алпатов В.М. Императив в современном японском языке // Типология императивних конструкций / Отв. ред. В.С.Храковский. СПб: Наука, 1992. С. 77-88.
9. Андреева И.С. Повелительное наклонение и контекст при выражении побуждения в современном русском языке // Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.660 / Ленинград. гос. пед. ин-т им. А.Герцена. Ленинград, 1971. 18 с.
10. Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити / За заг. ред. О.Сербенської: Посібник. Львів: Світ, 1994. 152 с.
11. Антоненко-Давидович Б.Д. Як ми говоримо. 4-е вид., перероб. і доп. Київ: Укр. книга, 1997. 336 с.
12. Апресян Ю.Д. Избранные труды, том І. Лексическая семантика. М.: Изд. фирма Восточная литература” РАН, 1995. 472 с.
13. Апресян Ю.Д. Принципы организации центра и периферии в лексике и грамматике // Типологические обоснования в грамматике: К 70-летию проф. В.С.Храковского. М.: Знак, 2004. С.20-35.
14. Арутюнова Н.Д. Вариации на тему предложения // Инвариантные синтаксические значения и структура предложения. М.: Наука, 1969. С. 38-48.
15. Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл: Логико-семантические проблемы. М.: Наука, 1976. 384 с.
16. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. М.: Сов. энциклопедия, 1966. 606 с.
17. Ахутина Т.В. Порождение речи. Нейролингвистический анализ синтаксиса. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1989. 215 с.
18. Бабич Н.Д. Лінгво-психологічні основи навчання і вивчення мови. Чернівці: Рута, 2000. 175 с.
19. Балли Ш. Язык и жизнь. М.: Едиториал УРСС, 2003. 232 с.
20. Баранов А.Н. Введение в прикладную лингвистику. М.: Эдиториал УРСС, 2001. 360 с.
21. Бариш І.Л. Етнолінгвістичні аспекти наукової комунікації // Мовознавство. 1997. №1. С. 21-31.
22. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. К.: Видавничий центр Академія”, 2004. 344 с.
23. Бацевич Ф.С., Космеда Т.А. Очерки по функциональной лексикологии. Львов: Світ, 1997. 392 с.
24. Бевзенко С.П. Історична морфологія української мови. Ужгород: Закарп. обл. вид-во, 1960. 416 с.
25. Бевзенко С.П. До питання про синтаксичні функції вокатива в українській мові // Міжвузівська наукова конференція з питань синтаксису: Тези доповідей. Львів, 1962. С. 31-33.
26. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української мови. Морфологія: Підручник. К.: Либідь, 1993. 336 с.
27. Беличева-Кржижкова К. О модальности предложения в русском языке // Актуальные проблемы русского синтаксиса / Под. ред. К.В.Горшковой и Е.В.Клобукова. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. - С. 49-77.
28. Белоусов В.Н. Формы 1-го лица множественного числа повелительного наклонения в истории русского языка // Исследования по исторической морфологии русского языка. М.: Наука, 1978. С. 99-114.
29. Бенвенист Э. Общая лингвистика. М.: Прогресс, 1974. 447 с.
30. Бережан Л.В. Адресованість спонукальних конструкцій// Актуальні проблеми синтаксису: Матеріали Всеукр. наук. конференції, присвяченої 85-річчю проф. І.І.Слинька. Чернівці: ЧДУ, 1997. С. 74-77.
31. Бережан Л.В. Імперативні речення в системі спонукальних конструкцій // Наук. вісник Чернівецького університету. Вип. 13. Слов’янська філологія. Чернівці: ЧДУ, 1997. С. 117-124.
32. Бережан Л.В. Категорія спонукальності в сучасній українській мові. Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.02.01 / Прикарпат. ун-т ім.В.Стефаника. Івано-Франківськ, 1997. 16 с.
33. Бережан Л.В. До питання про пряме і непряме спонукання // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 52-53. Слов’янська філологія. Чернівці: Рута, 1999. С. 175-179.
34. Беседина-Невзорова В.П. Старославянский язык. Харьков: Изд-во Харьков. ордена Труд. красного знамени ГУ им. А.М.Горького, 1962. 360с.
35. Бирюлин Л.А. Поддержка как функция императивного высказывания // Структура языка и его эволюция: Лингвистические исследования. М., 1989. С. 38-43.
36. Бирюлин Л.А. Презумпции побуждения и прагматика императива // Типология и грамматика. М.: Наука, 1990. С.162-173.
37. Бирюлин Л.А., Храковский В.С. Повелительные предложения: проблемы теории // Типология императивних конструкций / Отв. ред. В.С.Храковский. СПб: Наука, 1992. С. 5-50.
38. Блох М.Я. Теоретические основы грамматики. 4-е изд., испр. М.: Высш. шк., 2005. 239 с.
39. Богдан С.К. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. К.: Рідна мова, 1998. 475 с.
40. Бодуэн де Куртэнэ И.А. Избранные труды по общему язкознанию. Т. 2. М.: Изд-во АН СССР, 1963. 390 с.
41. Бондаренко В.Н. Аналитические и синтетические способы выражения модальности в немецком языке // Иностранные языки в школе. 1978. - №4. С. 31-37.
42. Бондаренко В.Н. О содержании категории наклонения в описательных грамматиках // Известия АН СССР. Сер. лит и яз. 1980. Т.39. № 6. С. 563-570.
43. Бондарко А.В. Вид и время русского глагола (значение и употребление). М.: Просвещение, 1971. 239 с.
44. Бондарко А.В. Теория морфологических категорий. Л.: Наука, 1976. 256 с.
45. Бондарко А.В. Грамматическое значение и смысл. Л.: Наука, 1978. 176с.
46. Бондарко А.В. Системные и коммуникативные аспекты анализа грамматических единств // Проблемы функциональной грамматики: Категории морфологии и синтаксиса в высказывании. СПб: Наука, 2000. С. 12-31.
47. Бондарко А.В. Принципы функциональной грамматики и вопросы аспектологии. М.: Эдиториал УРСС, 2001. 208 с.
48. Бондарко А.В. Теория значения в системе функциональной грамматики: На материале русского языка. М.: Яз. славян. к-ры, 2002. 736с.
49. Бондарко А.В., Буланин Л.Л. Русский глагол: Пособие для студентов и учителей. Л.: Просвещение, 1967. 192 с.
50. Брускова Л.Н. Условия реализации глагольного значения в речи // Языковые единицы в парадигматике и синтагматике: Сб. науч. трудов. Днепропетровск: ДГУ, 1990. С. 14-18.
51. Бюллер К. Теория языка. Репрезентативная функция языка. (Пер. с нем.) Общ. ред и коммент. Т.В.Булыгиной. М.: Прогресс, 1993. 502 с.
52. Ван дер Аувера Й., Гусев В.Ю., Добрушина Н.Р. Семантическая карта императива-гортатива // Типологические обоснования в грамматике: К70-летию проф. В.С.Храковского. М.: Знак, 2004. С.36-60.
53. Вардуль И.Ф. К вопросу о явлении эллипсиса // Инвариантные синтаксические значения и структура предложения. М.: Наука, 1969. С. 59-70.
54. Веденькова М.С., Король О.В. Выражение косвенного повеления в немецком языке // Языковые единицы в парадигматике и синтагматике. Сб. науч. трудов. Днепропетровск: ДГУ, 1990. С. 122-126.
55. Вежбицка А. Речевые акты // Новое в зарубежной лингвистике. Вып.16. М.: Прогресс, 1985. С. 255-276.
56. Виноградов В.В. О категории модальности и модальных словах в русском языке // Исследования по русской грамматике: Изб. труды. М.: Наука, 1975. С. 53-87.
57. Виноградов В.В. Русский язык: Грамматическое учение о слове. М.: Изд-во Высшая школа”, 1986. 640 с.
58. Вихованець І.Р. Система відмінків української мови. К.: Наукова думка, 1987. 232 с.
59. Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. К.: Наук. думка, 1988. 256 с.
60. Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. К.: Наукова думка, 1992. 224 с.
61. Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис. К.: Либідь, 1993. 368 с.
62. Вихованець І.Р. Типологія семантико-синтаксичних відношень // Українська мова. Теорія і практика: Тематичний збірник наукових праць. К.: ІСДО, 1993. С. 7-10.
63. Вихованець І.Р. Принципи категорійної граматики української мови // Мовознавство: Тези та повідомлення ІІІ Міжнародного конгресу україністів. Харків: Око, 1996. С. 177-182.
64. Вихованець І.Р. Предикатність як реченнєва семантико-синтаксична надкатегорія // Південний архів: Зб. наук. праць: Філол. науки. Вип. ХІV. Херсон, 2002. С. 256-258.
65. Вихованець І.Р., Городенська К.Г. Теоретична морфологія української мови: Академ. граматика укр. мови К.: Унів. вид-во Пульсари”, 2004. 400 с.
66. Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Семантико-синтаксична структура речення. К.: Наукова думка, 1983. 220 с.
67. Войскунский А.Е. Я говорю, мы говорим: Очерки о человеческом общении. 2-е изд., дораб. и дополн. М.: Знание, 1990. 240 с.
68. Володин А.П., Храковский В.С. Об основаниях выделения грамматических категорий (время и наклонение) // Проблемы лингвистической типологии и структуры языка. Л.: Наука, 1977. С. 42-54.
69. Волощак М. Неправильно правильно. Довідник з українського слововживання: За матеріалами засобів масової інформації. К.: Вид. центр Просвіта”, 2000. 128 с.
70. Гак В.Г. К проблеме синтаксической семантики (семантическая интерпретация глубинных” и поверхностных” структур) // Инвариантные синтаксические значения и структура предложения. М.: Наука, 1969. С. 77-86.
71. Гак В.Г. Теоретическая грамматика французского языка. Синтаксис. М.: Высшая школа, 1981. 208 с.
72. Гаматович А. Грамматика церковно-славянского языка. М.: Худ. лит. 1991. 259 с.
73. Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. Київ: Вища школа, 1985. 360 с.
74. Гвоздев А.Н. Очерки по стилистике русского языка. М.: Учпедгиз, 1955. 463 с.
75. Гловинская М.Я. Многозначность и синонимия в видо-временной системе русского глагола. М.: Русские словари, Азбуковник, 2001. 320 с.
76. Гольдин В.Е. Обращение: теоретические проблемы. Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1987. 128 с.
77. Городенська К.Г. Деривація синтаксичних одиниць. К.: Наук. думка, 1991. 192 с..
78. Горпинич В.О. Українська морфологія: Навчальний посібник. Дніпропетровськ: ДНУ, 2002. 350 с.
79. Грабье В. Семантика русского императива // Сопоставительное изучение грамматики и лексики русского языка с чешским языком и другими славянскими языками. М.: Изд-во МГУ,1983. С.105-128.
80. Грамматика русского языка. Т.1. Фонетика. Морфология. М.: Изд-во АН СССР, 1952. 720 с.
81. Грамматическая категория и контекст. Л.: Наука, 1971. 114 с.
82. Грепл М. О сущности модальности // Языкознание в Чехословакии. Сб. статей 1956-1974 / Под ред. А.Г.Широковой. М.: Прогресс, 1978. С. 277-302.
83. Григорьев Е.И. Типология речевых актов в системе типовой парадигмы // Языковые единицы в парадигматике и синтагматике. Сб. науч. трудов. Днепропетровск: ДГУ, 1990. С. 57-63.
84. Гришина Н.И. Дативные предложения в парадигматическом аспекте. Монография. М.: РИЦ Альфа” МГОПУ им. М.А.Шолохова, 2002. 198 с.
85. Грунський М., Ковальов П. Історія форм української мови. Харків: Рад. школа, 1931. 352 с.
86. Долинина И.Б. Императивная парадигма: Содержательная структура и механизмы маркировки // Типология императивных конструкций / Отв. Ред. В.С.Храковский. СПб.: Наука, 1992. С.275-284.
87.&nb