ШАБАНОВ Роман Іванович . ДОКТРИНА ЗАЙНЯТОСТІ ЯК СКЛАДОВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ ВІД БЕЗРОБІТТЯ

Короткий опис

ШАБАНОВ Роман Іванович . Назва дисертаційної роботи: "ДОКТРИНА ЗАЙНЯТОСТІ ЯК СКЛАДОВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ ВІД БЕЗРОБІТТЯ"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ Г. С. СКОВОРОДИ
На правах рукопису
ШАБАНОВ РОМАН ІВАНОВИЧ
УДК 349.2
ДОКТРИНА ЗАЙНЯТОСТІ ЯК СКЛАДОВА СОЦІАЛЬНОГО
ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ ВІД БЕЗРОБІТТЯ
Спеціальність: 12.00.05 – трудове право;
право соціального забезпечення
Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Науковий консультант:
доктор юридичних наук, професор
Процевський Віктор Олександрович
Харків – 2015
2
ЗМІСТ
ВСТУП........................................................................................................... 4
РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ
У СФЕРІ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ ........................................................ 18
1.1. Поняття та ознаки зайнятості ............................................................. 18
1.2. Право на зайнятість – віддзеркалення соціальної політики
у подоланні безробіття.......................................................................................... 36
1.3. Зміст права на зайнятість .................................................................... 65
Висновки до першого розділу.................................................................... 76
РОЗДІЛ 2. СУБ’ЄКТИ ПРАВА НА ЗАЙНЯТІСТЬ
І СУБ’ЄКТИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА СПРИЯННЯ
ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ .......................................................................... 82
2.1. Безробіття як неминуче негативне явище розвитку сучасної
соціально-економічної формації України........................................................... 82
2.2. Безробітний як особа, яка немає роботи і джерел існування .......... 94
2.3. Органи із забезпечення та сприяння зайнятості населення........... 102
2.4. Роботодавці як суб’єкти сприяння та забезпечення
зайнятості населення........................................................................................... 122
2.5. Соціальний діалог як форма взаємодії суб’єктів
із забезпечення та сприяння зайнятості населення......................................... 137
Висновки до другого розділу................................................................... 152
РОЗДІЛ 3. ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ
ПРАВА НА ЗАЙНЯТІСТЬ .............................................................................. 156
3.1. Механізм реалізації права на зайнятість з огляду на
функціонування ринку праці.............................................................................. 156
3.2. Юридичні гарантії реалізації права на зайнятість.......................... 164
3.3. Засоби сприяння реалізації права на зайнятість ............................. 189
3.3.1. Професійна орієнтація.................................................................... 191
3.3.2. Професійне навчання...................................................................... 203
3
3.3.3. Тимчасові громадські роботи ........................................................ 222
Висновки до третього розділу ................................................................. 241
РОЗДІЛ 4. МІСЦЕ АТИПОВОЇ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ
У ПРАВОВОМУ МЕХАНІЗМІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА
ЗАЙНЯТІСТЬ .................................................................................................... 245
4.1. Атипова зайнятість населення як прояв феномену
«гнучкості» в трудовому праві .......................................................................... 245
4.2. Неповна зайнятість як форма атипової зайнятості......................... 263
4.3. Телеробота як форма атипової зайнятості....................................... 271
4.4. Позикова праця як форма атипової зайнятості................................287
Висновки до четвертого розділу.............................................................. 302
РОЗДІЛ 5. МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ПРАВА
НА ЗАЙНЯТІСТЬ ТА ДОСВІД ЇХ РЕАЛІЗАЦІЇ В ОКРЕМИХ
КРАЇНАХ ............................................................................................................ 306
5.1. Міжнародні стандарти правової регламентації реалізації
права на зайнятість.............................................................................................. 306
5.2. Досвід правового забезпечення реалізації права
на зайнятість у зарубіжних країнах................................................................... 330
Висновки до п’ятого розділу ................................................................... 353
ВИСНОВКИ ............................................................................................. 358
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ............................................ 376
4
ВСТУП
Актуальність теми. Протягом існування людської цивілізації праця
виступає фундаментальним процесом взаємодії людини з природою. Крім
того, праця обумовлює фізіологічний та духовний рівень життя людини і
суспільства: тобто є носієм культурного коду суспільства. Відповідно саме
праця є джерелом досягнення суспільного прогресу. І це обумовлює
необхідність поважного ставлення до людини як з боку держави, так і
роботодавця. Ось чому, коли мова йде про конституційне розуміння права на
працю, то має вирішуватися принаймні три питання: 1) створення умов
реалізації людських можливостей; 2) створення умов стимулювання
здійснення цих можливостей; 3) справедливої оцінки результатів праці
людини, тобто ті, що залежать головним чином від держави і роботодавця.
Конституція України ці питання вирішила так: утвердження і забезпечення
прав і свобод людини є головним обов’язком держави. В Основному Законі
започатковано нову формулу, в якій людина, її права і свободи та гарантії їх
реалізації визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Виходячи із сформульованого принципу, гарантування одержання
роботи, гідної її оплати – це складові не права на працю, а обов’язку
держави, яка визнає права і свободи та гарантії їх реалізації змістом і
спрямованістю своєї діяльності. У контексті означеного обов’язку держави
необхідно зазначити, що людина вільно обирає чи погоджується не на працю,
як це записано у ст. 43 Конституції України, а на роботу, яку для неї створює
і пропонує держава. Держава повинна створити робочі місця і пропонувати
роботу, яку людина може тільки обирати чи на яку вільно погоджуватися.
Робота, яку отримує людина, має забезпечувати достатній життєвий рівень
для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло, як це
закріплюється у ст. 48 Конституції України. Сама ж можливість заробляти
собі на гідне життя, як правило, залежить не від людини, яка природно
5
володіє працею і здатна до роботи, а від держави, яка зобов’язана створювати
умови для реалізації цієї можливості, що записано ч. 2 ст. 43 Конституції
України.
Відповідно визнання права на працю пов’язується із проведенням
економічної та соціальної політики, мета якої – сприяння повній
продуктивній і вільно обраній зайнятості. Тому основне призначення цієї
категорії – визначати рівень зайнятого у державі працездатного населення
для прийняття економічних та організаційних засад реалізації державної
політики у сфері зайнятості та соціального захисту від безробіття.
Особливого наголосу означені положення набувають, коли в умовах сучасної
соціально-політичної кризи в Україні постає питання про забезпечення
роботою вимушених переселенців з Донецької, Луганської областей та АРК
Крим. У цьому контексті актуального значення набуває обов’язок держав, які
ратифікували Європейську соціальну хартію (переглянуту) від 3 травня
1996 року, щодо вжиття заходів для надання особам, що живуть або можуть
опинитися в ситуації соціального відчуження або бідності, а також членам
їхніх сімей, ефективного доступу, зокрема, до роботи, житла, професійної
підготовки, освіти, культури і соціальної та медичної допомоги (ч. ІІ ст. 30).
У цьому розумінні право на зайнятість є однією із складових механізму
реалізації положень ст.ст. 3, 43, 48 Конституції України, який в остаточному
підсумку має привести до основної суспільної мети у трудовій сфері –
досягнення та підтримання якомога високого і стабільного рівня зайнятості,
яка визначається у характеристиці змісту права на працю у ч. ІІ ст. 1
Європейської соціальної хартії (переглянутої). Вперше в Україні право на
зайнятість було закріплене у ст. 3 Закону України «Про зайнятість
населення» від 5 липня 2012 року № 5067-VI, яке посіло місце визначної
проміжної ланки між правом на працю та одержанням роботи. Право на
зайнятість обумовлено виникненням раціонального цілеспрямованого
волевиявлення громадянина, який бажає працювати. Означене
підтверджується, виходячи з однієї з ознак безробітної особи у
6
формулюванні чинного Закону України «Про зайнятість населення», а саме –
готовність та здатність приступити до роботи. Оскільки згідно з ч. 2 ст. 43
Конституції України використання примусової праці забороняється, а
відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про зайнятість населення»
добровільна незайнятість особи не може бути підставою для притягнення її
до відповідальності, так і соціальний захист з боку держави особа не має
права одержати, якщо не докладає засиль для пошуку роботи чи взагалі не
бажає її отримувати, вважає недоцільним брати участь у суспільно корисній
праці. Тому лише внутрішнє переконання, продумана та сформована воля
громадянина щодо необхідності отримання роботи, втілені у здійсненні права
на зайнятість, вивершують увесь механізм реалізації права на працю.
Проблеми правового регулювання у сфері зайнятості населення та
соціального захисту від безробіття у своїх працях розглядали: Н.Б. Болотіна,
Л.Ю. Бугров, В.В. Жернаков, Г.С. Гончарова, В.П. Данукін, М.І. Іншин,
Р.З. Лівшиць, М.В. Лушникова, А.М. Лушников, А.Р. Мацюк,
О.В. Магницька, О.М. Медведєв, О.М. Обушенко, О.С. Пашков,
А.Ю. Пашерстник, О.І. Процевський, В.О. Процевський, В.І. Прокопенко,
С.М. Прилипко, П.Д. Пилипенко, М.М. Пурей, В.М. Скобєлкін,
О.В. Смирнов, А.І. Ставцева, В.М. Толкунова, К.П. Уржинський,
Г.І. Чанишева, Н.М. Хуторян, О.М. Ярошенко та ін. Окремі питання правового
механізму зайнятості населення та соціального захисту від безробіття
досліджували і зарубіжні автори: С. Бефорт, Р. Бленпайн, Р. Грехем, К. Велц,
Ф. Вольф, Ф. Пот, Дж. Коен, Дж. Пауве, Г. Шмідт, Д. Сторрі, В. ді Мартіно,
Л. Вірт, Б. Ваас та ін.
Однак науковцями досліджувалися в основному питання зайнятості
населення у розумінні функціонування механізму розподілу та перерозподілу
працівників за галузями народного господарства або виключно процедури
працевлаштування безробітних громадян шляхом направлення на роботу.
Натомість проблеми правового механізму зайнятості населення в ринкових
умовах і соціального захисту від безробіття, коли держава виступає не
7
стільки роботодавцем, скільки суспільною організацією, що існує для
задоволення соціально-економічних інтересів громадян, практично не
розглядались. Особливо слід відзначити, що вивченню права на зайнятість,
яке сьогодні визначає увесь вектор відносин у механізмі реалізації права на
працю, у науці трудового права не приділено серйозної уваги. Відповідно
недостатня окресленість теоретичних положень, низка правових проблем і
суперечливих питань розвитку трудового законодавства у сфері зайнятості
населення та соціального захисту від безробіття і стали підставою для
обрання автором цієї теми дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертацію виконано на кафедрі цивільно-правових дисциплін,
господарського та трудового права Харківського національного
педагогічного університету імені Г.С. Сковороди відповідно до планів
наукових досліджень кафедри цивільно-правових дисциплін, господарського
та трудового права Харківського національного педагогічного університету
імені Г.С. Сковороди в межах напрямів наукових досліджень, затверджених
Постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 2011 року № 942 «Про
затвердження переліку пріоритетних тематичних напрямів наукових
досліджень і науково-технічних розробок на період до 2015 року».
Мета і завдання дослідження. Мета цієї наукової праці полягає у
тому, щоб на підґрунті досягнень юридичної науки, аналізу вітчизняного і
зарубіжного законодавства розробити і сформулювати науково обґрунтовані
пропозиції щодо змісту права на зайнятість, підвищення ефективності
правового механізму реалізації права на зайнятість та соціальний захист
населення від безробіття.
Для досягнення сформульованої мети у дисертаційному дослідженні
поставлено такі завдання:
– окреслити основні принципи державної соціальної політики у сфері
забезпечення та сприяння зайнятості населення;
8
– визначити поняття «зайнятість населення» та «право на зайнятість» у
сучасному розумінні із урахування функціонування ринку праці;
– охарактеризувати такі складові категорії «зайнятість населення» як
повна, ефективна, продуктивна, вільно обрана та гідна зайнятість;
– обґрунтувати доцільність використання концепції гідної праці при
визначенні напрямів державної політики у сфері зайнятості населення;
– у контексті дослідження змісту права на працю охарактеризувати
причини та наслідки введення у вітчизняне законодавство категорії «трудова
повинність»;
– проаналізувати діалектичний взаємозв’язок права на працю та права
на зайнятість;
– охарактеризувати особливості змісту права на зайнятість як складової
права на соціальний захист від безробіття, до елементів якого входить
забезпечення та сприяння зайнятості;
– визначити поняття «безробіття» та здійснити класифікацію його
видів;
– охарактеризувати правовий статус безробітних в якості суб’єктів
права на зайнятість;
– надати загальну характеристику органів, які сприяють та
забезпечують реалізацію права на зайнятість;
– розглянути специфіку соціального діалогу у сфері зайнятості;
– визначити роль ринку праці у механізмі реалізації права громадян на
зайнятість та права на соціальний захист від безробіття;
– проаналізувати юридичні гарантії реалізації права на зайнятість,
виділити їх види, застосовуючи функціональний критерій класифікації;
– охарактеризувати основні засоби сприяння реалізації права на
зайнятість: професійну орієнтацію, професійну підготовку, тимчасові
громадські роботи;
– розкрити специфічні риси атипових форм зайнятості у контексті
прояву феномену «гнучкості» у сучасному трудовому праві;
9
– проаналізувати підходи до правового регулювання дистанційної
праці (телероботи) як атипової форми зайнятості у закордонних країнах з
метою обрання оптимального вітчизняного юридичного механізму щодо
функціонування цієї форми атипової зайнятості;
– розкрити співвідношення явищ часткового безробіття та вимушеної
неповної зайнятості;
– окреслити перспективи застосування в Україні такої форми атипової
зайнятості населення як позикова праця;
– охарактеризувати міжнародний і зарубіжний досвід правового
регламентування зайнятості населення у контексті його використання у
вітчизняній правовій системі;
– сформулювати пропозиції та надати рекомендації, спрямовані на
удосконалення нормативно-правового забезпечення реалізації права на
зайнятість.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які складаються у сфері
зайнятості населення, при реалізації громадянами права на працю в умовах
ринкової економіки.
Предметом дослідження виступає правовий механізм реалізації права
на зайнятість та права на соціальний захист від безробіття у сучасних умовах.
Методи дослідження. У процесі написання дисертаційної роботи було
використано як загальнонаукові, так і спеціальні юридичні методи дослідження.
Зокрема, для досягнення мети й виконання завдань дисертаційного
дослідження було використано такі методи: системно-структурний – для
аналізу явища зайнятості населення як правового явища, визначення її
загальних ознак та специфічних рис (підрозділ 1.1); історико-правовий – для
виявлення особливостей становлення та розвитку міжнародних стандартів
правового регулювання праці у сфері зайнятості і соціального захисту від
безробіття (підрозділ 4.1); індукції – при формулюванні поняття
«безробітний» та його складових елементів (підрозділи 2.1, 2.2); логікосемантичний – для поглиблення понятійного апарату, визначення сутності,
10
загальних та особливих рис правового механізму і конкретних форм реалізації
права на зайнятість та права на соціальний захист від безробіття (розділи 1–4);
діалектичний – при розгляді проблеми співвідношення права на працю та
права на зайнятість (підрозділ 1.2); дедукції – при виділенні та
характеристиці юридичних гарантій забезпечення і сприяння реалізації права
на зайнятість (підрозділи 3.1, 3.2); формально-логічний – при тлумаченні
юридичних норм, що регулюють право на зайнятість та засоби його
реалізації (розділи 1–4); порівняльно-правовий – при розгляді зарубіжного
досвіду нормативно-правового регулювання у сфері зайнятості населення та
соціального захисту від безробіття (підрозділ 5.2).
Науково-теоретичну базу дисертаційного дослідження становили
праці українських і зарубіжних учених у сфері теорії держави та права,
конституційного, адміністративного, трудового, цивільного права, права
соціального забезпечення. Крім того, в роботі були використані наукові праці
вітчизняних та зарубіжних економістів, політологів і фахівців інших галузей
науки. Це дало можливість оцінити стан, сформувати цілісну картину
досліджуваної проблеми, а також визначити коло питань, які залишились
поза увагою досліджень теоретиків трудового права.
Під час роботи над дисертацією було піддано критичному аналізу
основні документи та резолюції ООН, конвенції та рекомендації Міжнародної
організації праці, акти Ради Європи та Європейського Союзу, Конституцію та
інші нормативно-правові акти України, а також законодавчі акти іноземних
держав з досліджуваної проблематики.
Наукова новизна одержаних результатів обумовлена тим, що ця
дисертація є першим в Україні комплексним теоретико-правовим
дослідженням права на зайнятість і права на соціальний захист від
безробіття, у якій на основі сучасних методології та методів пізнання, із
використанням найбільш значимих досягнень правової науки, досліджено
місце та значення правових механізмів забезпечення та сприяння зайнятості
населення у контексті реалізації права на зайнятість. За підсумками
11
проведеного дослідження у якості внеску в науку трудового права
сформульовано низку науково-теоретичних положень, зроблені висновки та
виловлені пропозиції, які виносяться на захист:
уперше:
– обґрунтовано, що при розкритті категорії «зайнятість населення»
необхідно виходити із того, що важливим показником, який характеризує
зайнятість населення, є показник економічної активності населення тобто
показник включеності громадян у суспільні відносини зайнятості;
– визначено поняття «гідна праця» як зайнятість, яка приносить
достатній дохід і при цьому залишає час для соціальних, сімейних,
культурних, політичних та інших сторін життя, підвищення професійної
кваліфікації;
– розкрито співвідношення права на працю та права на зайнятість у
тому контексті, що право на зайнятість є суб’єктивним правом, яке в Законі
України «Про зайнятість населення» закріплене з метою втілення у дійсність
права на працю, додержуючись його основних принципів;
– аргументовано авторську позицію, що зміст права на зайнятість як
суб’єктивного права реалізується двома напрямками: забезпечення та
сприяння зайнятості;
– доведено, що в основу правового розуміння безробіття не може бути
покладено безробіття добровільне, у стані якого знаходиться особа через
суб’єктивні причини, які цілком залежать від носія праці;
– розглянуто питання стимулювання роботодавців щодо залучення до
праці безробітних і створення нових робочих місць з метою соціального захисту
від безробіття, що передбачає наявність збуджуючого правового механізму
зовнішнього впливу держави, спрямованого на формування внутрішньої
зацікавленості роботодавця у наданні роботи безробітним та створенні нових
робочих місць;
– з метою посилення захисту працівників, які вступають у
правовідносини сприяння та забезпечення зайнятості з приватними
12
агентствами зайнятості, запропоновано ст. 1 Закону України «Про зайнятість
населення» доповнити дефініцією «приватні агентства зайнятості»;
– окреслено пропозицію доповнення Розділу VI Закону України «Про
зайнятість населення» нормою про умови акредитації діяльності із надання
послуг приватними агентствами зайнятості;
– визначено специфіку соціального діалогу у сфері зайнятості як форми
реалізації державної соціальної політики у сфері зайнятості населення на
договірній основі за участю працівників, роботодавців та уряду у процесі
прийняття рішень щодо сприяння та забезпечення зайнятості населення;
– виділено гарантії права на зайнятість, які за функціональним
критерієм класифікації поділено на гарантії у сфері сприяння зайнятості
населення та гарантії у сфері забезпечення зайнятості населення;
– доведено, що професійна орієнтація як засіб сприяння реалізації
права на зайнятість має носити не лише економічний характер, тобто
характер зацікавленості, але й елемент прищеплювання, виховування в особи
відчуття «сродності» праці, яка належить тільки людині та підвищує її творчі
нахили на благо самої особи та суспільства;
– обґрунтовано, що коло осіб, які мають право на підтвердження
результатів неформального навчання, має бути розширене та включати
сучасні професії у сфері створення комп’ютерних програм, Інтернеттехнологій, графічного дизайну тощо;
– аргументовано доцільність закріплення серед принципів державної
соціальної політики соціального захисту від безробіття та зайнятості
населення принципу «активної соціально-економічної політики держави»,
сутність якого полягає у створенні державою системи заходів щодо
попередження незайнятості, наприклад, таких як: стимулювання створення
нових робочих місць, надання фінансової підтримки підприємництву,
пом’якшення економічних наслідків масового вивільнення працівників,
підвищення рівня конкурентоспроможності населення тощо;
13
– визначено основні форми атипової зайнятості у правовому механізмі
реалізації права на зайнятість та права на соціальний захист від безробіття, до
яких автор відносить неповну зайнятість, дистанційну працю (телероботу) та
позикову працю. Автор переконаний, що перші дві форми атипової
зайнятості можуть до певної міри слугувати підвищенню зайнятості
населення (тобто лише тимчасово мінімізувати рівень безробіття, не
вирішуючи глибинних проблем цього явища), не порушуючи основних засад
трудового права. Тоді як впровадження позикової праці, окрім неминучого
привнесення хаосу у регулювання трудових відносин, ще й порушує один з
основних принципів у сфері праці, сформульований МОП: праця – не товар;
– доведено доцільність звернення до європейської концепції
флексек’юриті при здійсненні правового регулювання форм атипової
зайнятості населення, яка передбачає раціональне збалансування гнучких та
жорстких методів правового регулювання трудових відносин;
– сформульовано поняття «вимушена неповна зайнятість», під якою
пропонується розуміти зайнятість працівника на умовах неповного робочого
часу у зв’язку із зупиненням виробництва продукції з причин економічного,
технологічного і структурного характеру без припинення трудових відносин;
– визначено, що дистанційна праця (телеробота) як форма атипової
зайнятості є виконанням роботи з використанням інформаційних технологій
на підставі трудового договору, коли трудова діяльність здійснюється за
межами приміщень роботодавця на постійній основі із можливістю
самостійної організації процесу праці;
– запропоновано включення до проекту Трудового кодексу України
глави про дистанційну працю (телероботу), де була б визначена специфіка
юридичної регламентації цієї форми атипової зайнятості;
– проаналізовано і розкрито основні риси позикової праці як атипової
форми зайнятості населення, відповідно до яких під позиковою працею
пропонується розуміти працю, здійснювану працівником за розпорядженням
роботодавця в інтересах, під управлінням та контролем фізичної особи або
14
юридичної особи, що не є роботодавцем цього працівника. Автор підкреслює
негативні сторони цієї форми атипової зайнятості, які полягають у такому:
передача в оренду працівника, зведення його до стану речі, майна є
абсолютно аморальними; така форма зайнятості знижує цінність
безперервності та довгостроковості трудових відносин; передбачає більш
слабкі соціально-економічні гарантії, які надаються позиковим працівникам
порівняно з постійними;
удосконалено:
– розуміння поняття «зайнятість населення» як сукупності суспільних
відносин, пов’язаних з реалізацією економічно активним населенням своєї
здатності до праці;
– розуміння специфічних умов, при наявності яких особа може бути
визнана безробітною і відповідно суб’єктом права на зайнятість та отримати
соціальний захист від безробіття;
– розуміння основних характеристик тимчасових громадських робіт як
засобу сприяння права особи на зайнятість;
– розуміння того, що державна соціальна політика як елемент
правового механізму забезпечення і сприяння реалізації права на зайнятість
та права на соціальний захист від безробіття повинна становити відповідним
чином оформлену правом систему заходів і способів у сфері зайнятості
населення, що включає можливість реалізації свободи праці, сприяння та
забезпечення реалізації права на зайнятість та захист від безробіття;
дістало подальшого розвитку:
– критика позиції науковців, які висловлюють думку щодо появи
самостійної галузі права – права зайнятості – із подальшою заміною ним
трудового права;
– усвідомлення того, що юридичний механізм реалізації права на
зайнятість має враховувати особливості, які склались за умов функціонування
ринку праці;
15
– розуміння того, що правовідносини забезпечення та сприяння
зайнятості є самостійною системою правовідносин у сфері реалізації права на
зайнятість, врегульовані різними галузями права, мають найтісніший зв’язок
із трудовим правом як його міжгалузевий інститут, адже у кінцевому
результаті спрямовані на встановлення трудових правовідносин та реалізацію
мети соціальної політики у подоланні безробіття;
– розуміння того, що вітчизняна система професійної орієнтації є
недосконалою та не враховує потреби ринку праці. Передусім існуюча
система професійної орієнтації не містить спеціалізованих правових
механізмів, спрямованих на найменш конкурентоспроможних осіб на ринку
праці.
Практичне значення одержаних результатів. Викладені у дисертації
положення, пропозиції та рекомендації можуть бути використані:
– у науково-дослідній роботі – у подальших дослідженнях у сфері
зайнятості населення, права на зайнятість та правових форм його реалізації;
– у правотворчості – при підготовці проекту Трудового кодексу
України, інших нормативно-правових актів, у розробленні змін і доповнень
до чинних законодавчих актів, які регламентують право на зайнятість та
право на соціальний захист від безробіття (довідка
про впровадження результатів дисертації Головного науково-експертного
управління Апарату Верховної Ради України №16/6-123 від 28.10.2015 р.);
– у правозастосуванні – для вдосконалення практики використання
норм чинного законодавства у сфері втілення правових механізмів
забезпечення та сприяння зайнятості населення і соціального захисту від
безробіття;
– у навчальному процесі – при підготовці лекцій, відповідних глав
підручників і навчальних посібників з трудового права, у процесі викладання
навчальної дисципліни «Трудове право України» та спеціалізованого
навчального курсу «Чинники успішного працевлаштування за фахом», а
також у науково-дослідній роботі студентів та аспірантів.
16
Особистий внесок дисертанта. Дисертаційне дослідження виконано
здобувачем самостійно, з використанням останніх досягнень теорії права та
трудового права, всі сформульовані в ньому положення та висновки
обґрунтовано на підставі особистих досліджень автора. У співавторстві
опубліковано: Трудове право: методичні рекомендації [за вимогами
кредитно-модульної системи] для студентів юридичного факультету [Текст] /
О.І. Процевський, В.О. Процевський, О.О. Коваленко, Р.І. Шабанов. – Х. :
ХНПУ імені Г.С. Сковороди. – 2007. – 137 с. (особистий внесок автора у
роботу полягає: у написанні вступу, підборі та складанні списку літератури
до тем за робочим планом, методичних вказівок до опрацювання тем,
складанні питань до модульних контролів, контрольних питань, питань до
самостійної роботи, тем наукових доповідей, дипломних робіт, укладанні
задач до тем 5, 6); Методичні рекомендації з дисципліни «Трудове право» за
вимогами кредитно-модульної системи навчання [Текст] / О.І. Процевський,
В.О. Процевський, О.О. Коваленко, Р.І. Шабанов. – Х.: ХНПУ
ім. Г.С. Сковороди. – 2011. – 152 с. (особистий внесок автора у роботу
полягає: у написанні вступу, підборі та складанні списку літератури до тем за
робочим планом, методичних вказівок до опрацювання тем, складанні
питань до модульних контролів, контрольних питань, питань до самостійної
роботи, тем наукових доповідей, дипломних робіт, укладанні задач
до тем 3, 5, 6, 7, 17).
У дисертаційному дослідженні ідеї та розробки, які належать
співавторам, не використовувалися.
Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного
дослідження обговорено на кафедрі цивільно-правових дисциплін,
господарського та трудового права Харківського національного
педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. Основні положення
дисертації доповідалися автором на Міжнародній науково-практичній
конференції «Современные тенденции в развитии трудового права и права
социального обеспечения» (м. Москва, 18–20 січня 2007 року), VI
17
Міжнародній науково-теоретичній конференції студентів, аспірантів і
молодих вчених «Соціально-економічні, політичні, культурні оцінки і
прогнози на рубежі двох тисячоліть» (м. Тернопіль, 16 квітня 2008 року),
Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми
розвитку законодавства про працю та соціальне забезпечення»
(м. Харків, 23–24 квітня 2009 року), Міжнародній науково-практичній
конференції з права «Актуальні проблеми законодавства України:
пріоритетні напрями його вдосконалення» (м. Одеса, 10–11 жовтня 2014
року), Всеукраїнській науково-практичній конференції з права «Політикоправові реформи становлення громадянського суспільства в Україні» (м.
Херсон, 10–11 жовтня 2014 року).
Публікації. Основні результати дисертації, висновки та пропозиції
викладено у тридцяти п’яти наукових публікаціях, зокрема, в одній
монографії, двадцяти шести статтях, опублікованих у виданнях, які входять
до переліку фахових періодичних видань з юридичних наук, в тому числі у
п’яти статтях в іноземних наукових журналах з юридичних наук, у п’яти
тезах за результатами наукових доповідей і повідомлень на науковопрактичних конференціях, крім цього, у трьох інших публікаціях.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів,
сімнадцяти підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний
обсяг дисертації становить 418 сторінок. Список використаних джерел
налічує 441 найменування і займає 43 сторінки.

Список літератури

ВИСНОВКИ
У висновках згруповано найбільш значущі наукові й практичні
результати проведеного дослідження. Наведено узагальнення теоретикоправових проблем співвідношення права на працю та права на зайнятість;
визначено специфіку змісту права на зайнятість; охарактеризовано правовий
статус безробітного як суб’єкта права на зайнятість; розглянуто юридичні
гарантії та засоби реалізації права на зайнятість і права на соціальний захист
від безробіття; визначено правовий механізм реалізації зазначених прав та
окреслено принципи держаного регулювання цієї сфери; визначено атипові
форми реалізації права на зайнятість, визначено головні напрямки
удосконалення законодавства. У результаті проведеного дослідження
сформульовано ряд висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на
досягнення поставленої мети, зокрема:
1. Визначено, що із правової точки зору зайнятість населення являє
собою складний комплексний феномен, який віддзеркалюється у суспільних
відносинах, пов’язаних з реалізацією економічно активним населенням своєї
здатності до праці, володіє ознаками продуктивності, ефективності
(раціональності), вільності обрання та гідності, розкривається у
різноманітних видах діяльності людини.
2. Доведено, що зайнятість населення як правова категорія
характеризується, насамперед, якісними показниками, до яких належить
повна, ефективна, продуктивна, вільно обрана та гідна робота. Особливим
чином на сучасному етапі розвитку юридичної науки розглядається гідна
зайнятість, яка у міжнародній теорії та практиці тлумачиться як категорія
«гідна праця». Концепція гідної праці включає п’ять ключових характеристик:
продуктивність, безпека, повага прав трудящих і соціальний захист,
відповідний дохід, можливість впливати на ухвалення рішень щодо умов
праці шляхом соціального партнерства. Запропоновано ч. 1 ст. 1 Закону
України «Про зайнятість населення» доповнити тлумаченням цієї ознаки
359
явища зайнятості населення такого змісту: «Гідна зайнятість – зайнятість, яка
приносить достатній дохід і при цьому залишає час для соціальних, сімейних,
культурних, політичних та інших сторін життя, підвищення професійної
кваліфікації».
3. Аргументовано, що важливим критерієм, який характеризує
зайнятість населення, є показник економічної активності населення, тобто
показник включеності громадян у суспільні відносини зайнятості. У свою
чергу, за термінологією МОП економічно активне населення тлумачиться як
частка населення, яка забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва
товарів та послуг. Значення цієї категорії полягає, насамперед, у тому, що
вона дозволяє при аналізі та прогнозі виділити причини зміни чисельності
зайнятого населення тільки за рахунок його економічної активності.
Відповідно запропоновано викласти п. 7 ст. 1 Закону України «Про
зайнятість населення» у такій редакції: «Зайнятість – це сукупність
суспільних відносин, пов’язаних з реалізацією економічно активним
населенням своєї здатності до праці».
4. Вказано, що у сучасної держави обов’язок захищати людину у
випадку безробіття є основним напрямком соціальної політики, частиною
якої є державна політика зайнятості, що являє собою систему регуляторних
заходів і дій соціально-економічного, адміністративно-організаційного та
правового характеру, які здійснюються державними і соціальними
інститутами та спрямовані на забезпечення оптимального функціонування й
розвитку сфери соціально-трудових відносин, у тому числі національного
ринку праці, з метою забезпечення повної зайнятості. Державна політика
зайнятості повинна відображати систему правових заходів, спрямованих на
забезпечення зайнятості населення, та включати у себе механізми сприяння
та забезпечення реалізації права на зайнятість при додержанні
фундаментального принципу свободи праці.
5. Обґрунтовано доцільність закріплення серед принципів державної
політики зайнятості населення принципів «активної соціально-економічної
360
політики держави» і «відповідальності держави за формування та реалізацію
політики у сфері зайнятості населення». Сутність першого принципу
проявляється у формуванні державою комплексу заходів відносно
попередження зростання рівня безробіття. Ключовим у комплексі таких
заходів є правовий механізм, який окреслює правовий статус суб’єктів
державної політики зайнятості. Окрім того, здійснення активної політики
зайнятості має відбуватись із застосуванням організаційних та економічних
заходів. Організаційні заходи покликані створити належну структуру органів,
які мають реалізовувати активну державну політику у сфері зайнятості на
основі існуючого правового механізму. Економічні заходи активної політики
зайнятості включають механізм ефективного функціонування ринку праці,
стимули для створення нових робочих місць, фінансову підтримку розвитку
підприємницької діяльності, пом’якшення наслідків зовнішньої трудової
міграції. Принцип відповідальності держави за формування та реалізацію
політики сприяння зайнятості населення безпосередньо пов’язаний з
соціальною роллю сучасної держави. Соціально відповідальна держава
коректує та доповнює адміністративними методами роботу ринкової
системи. Так, соціальна відповідальність держави, реалізована через її
перерозподільний механізм, повинна відповідати інтересам широких верств
населення й бути спрямованою на створення мотивацій до праці й
зацікавленості у необхідних перетвореннях. Адже в умовах ринкової
економіки вплив держави на рівень доходів громадян проявляється
опосередковано, тому політика у сфері зайнятості повинна створювати умови
для підвищення їх добробуту шляхом сприяння високій економічній
активності населення.
6. Констатовано, що право на зайнятість є віддзеркаленням
відповідальної та активної соціальної політики держави. Право на зайнятість
– це суб’єктивне право, законодавчо закріплене з метою реалізації права на
працю, додержуючись його основних принципів. Право на зайнятість виступає,
по-перше, як суб’єктивне право кожного громадянина, який належить до
361
категорії економічно активного населення, на державне сприяння в
одержанні роботи або необхідної профпідготовки для цього, якому
відповідає обов’язок держави в особі її компетентних органів здійснити таке
сприяння, і, по-друге, як правочин реалізувати свої можливості на одержання
роботи та державного сприяння в різних організаційно-правових формах і
вимагати від відповідних органів та посадових осіб належного виконання
цього обов’язку.
7. Наводяться аргументи щодо незгоди з позицією науковців, які
висловлюють точку зору щодо появи самостійної галузі права – права
зайнятості – із подальшою заміною ним трудового права. Вказується, що
саме трудове право покликане регулювати відносини, які виникають при
реалізації людиною своєї природної унікальної здатності до праці як на
виробництві, так і в інших галузях народного господарства. Правове
регулювання цих відносин здійснюється від факту регламентації підстав їх
виникнення і до їх припинення. Крім того, норми трудового права
регламентують відносини, що виникають при укладенні колективного
договору, при реалізації прав та обов’язків трудовим колективом, первинною
виборною профспілковою організацією, що стосується регулювання
трудових відносин. Трудове право регулює також питання оплати праці,
робочого часу і часу відпочинку, дисципліни праці, розгляду і вирішення
трудових спорів, страйків тощо, і «право зайнятості» у цьому випадку не
володіє ані власним предметом, ані методом правового регулювання.
8. Доведено, що право на зайнятість має на меті втілити комплексне
право на соціальний захист від безробіття. Відповідно зміст права на
зайнятість як суб’єктивного права складається із двох елементів:
забезпечення зайнятості та сприяння зайнятості. Забезпечення у сфері
зайнятості являє собою надання громадянам необхідної кількості роботи,
гарантій з отримання цієї роботи та її збереження, а сприяння є, насамперед,
створення державою умов для отримання роботи, професійного розвитку та
підвищення конкурентоспроможності на ринку праці. Тому, коли у Законі
362
України «Про зайнятість населення» йдеться про сприяння зайнятості
населення, у тому числі в сільській місцевості та на депресивних територіях
чи сприяння зайнятості молоді першим робочим місцем, мається на увазі, що
держава не бере на себе обов’язок створити нові робочі місця в сільській
місцевості чи надати молоді необхідну роботу, а лише створює стимули,
умови для економічної активності певних категорій населення.
Запропоновано викласти ст. 3 Закону України «Про зайнятість населення»
таким чином:
«Стаття 3. Право на зайнятість
1. Право на зайнятість – це право економічно активного населення на
сприяння та забезпечення повної, вільно обраної та ефективної зайнятості.
2. Сприянням зайнятості населення є заходи, спрямовані на підвищення
конкурентоспроможності громадян на ринку праці.
3. Забезпеченням зайнятості населення є заходи, спрямовані на пошук
та отримання підходящої роботи або необхідної допомоги у сфері зайнятості
населення».
9. Право на зайнятість, як і право на працю, є відображенням принципу
свободи праці, складовою якого є заборона примусової праці. Небажання
працездатної особи працювати не є підставою для притягнення її до
юридичної відповідальності. Однак політична та соціальна криза, яка
нещодавно спіткала Україну, поставила незручне питання про запровадження
«трудової повинності» для забезпечення обороноздатності держави. Як слідує
із поняття «трудова повинність», яке викладене у Постанові Кабінету
Міністрів України від 13 липня 2011 року № 753 «Про затвердження Порядку
залучення працездатних осіб до суспільно корисних робіт в умовах воєнного
стану», до виконання оборонних робіт особи можуть бути в обов’язковому
порядку залучені у воєнний час (у змісті поняття «трудова повинність»
йдеться не про правовий режим воєнного стану, а про воєнний час, юридичну
характеристику якого у чинному законодавстві не визначено) та на період
мобілізації, що є порушенням конституційних положень про те, що не
363
вважається примусовою робота чи служба, яка виконується особою лише
відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. До того ж
відповідно до визначення трудової повинності виходить, що до виконання
обов’язкових оборонних робіт правомірно залучати осіб і з інших регіонів
держави, що також не відповідає положенням чинного законодавства. Крім
того, у п. 5 цієї Постанови вказується, що з кожною особою, залученою до
трудової повинності, укладається строковий трудовий договір, що суперечить
самій сутності трудового договору як угоди між працівником та
роботодавцем, що виключає будь-яку обов’язковість, будь-який примус. Був
також розширений перелік осіб, які можуть залучатись до трудової
повинності, включаючи громадян, що самі забезпечують себе зайнятістю,
тобто підприємців. В умовах тяжкого стану вітчизняної економіки, високого
рівня безробіття, обмеження діяльності підприємців, які у своїй більшості
самі є роботодавцями, тобто тими, хто створює в Україні робочі місця,
шляхом їх мобілізації на обов’язкові роботи може мати більші соціальноекономічні наслідки, ніж ті, які урядовці намагаються попередити.
Запровадження у чинному законодавстві трудової повинності без оголошення
правового режиму воєнного чи надзвичайного стану є порушенням ч. 3 ст. 43
Конституції України, що на практиці може призвести до соціального вибуху.
Така тенденція має бути подолана, а право на працю українців не буде
обмежуватись чи скасовуватись.
10. Розглянуто, що у правовому аспекті безробіття – це правовий стан,
що характеризується відсутністю в частини економічно активного населення
можливості реалізації права на зайнятість з метою забезпечення повної,
ефективної (раціональної), вільно обраної та гідної зайнятості. Визначено, що
в основі правового розуміння безробіття не може знаходитись безробіття
добровільне, у стані якого знаходиться особа через суб’єктивні причини, які
цілком залежать від носія праці. Автор вбачає актуальним застосування
досвіду деяких демократичних країн з розвинутою ринковою економікою, які
у змісті власної Конституції закріплюють обов’язок працювати (ст. 27
364
Конституції Японії, ст. 4 Конституції Італії, ст. 58 Конституції
Португальської Республіки, ст. 35 Конституції Іспанії), який означає, що
лише громадяни, які бажають працювати, мають право вимагати від держави
роботи та матеріального забезпечення на випадок її відсутності, звісна річ,
якщо вони є працездатними.
11. При вирішенні питання про правовий статус безробітного
визначено декілька специфічних умов, за наявності яких особа може бути
визнана безробітною та відповідно суб’єктом права на зайнятість. До таких
умов належать: вікові обмеження, відсутність роботи та доходу,
неможливість підшукати підходящу роботу, реєстрація в центрі зайнятості.
Відповідно безробітний як суб’єкт права на зайнятість – це особа віком від 15
років, яка немає роботи і джерел існування, пройшла реєстрацію у центрі
зайнятості з метою пошуку підходящої роботи.
12. Визначено, що правовідносин забезпечення та сприяння зайнятості
є самостійної системою правовідносин у сфері реалізації права на зайнятість,
врегульовані різними галузями права, мають найтісніший зв’язок із трудовим
правом як його міжгалузевим інститутом, адже у кінцевому результаті
спрямовані на встановлення трудових правовідносин та реалізації мети
соціальної політики у подоланні безробіття. На відміну від самостійного
працевлаштування громадян на роботу, відносини правовідносин
забезпечення та сприяння зайнятості населення у зазначеному аспекті мають
місце у тих випадках, коли встановленню трудових відносин передує
сприяння громадянам у пошуку роботи з боку спеціальних уповноважених
органів. Органи забезпечення та сприяння зайнятості населення – це
організації будь-якої форми власності, головним напрямком діяльності яких є
надання безробітним громадянам, які звертаються до відділень цих
організацій, послуг у сфері сприяння та забезпечення зайнятості населення.
До органів забезпечення та сприяння зайнятості населення автор відносить
державну службу зайнятості як регіонально дислоковану мережу установ
365
(регіональних центрів зайнятості), де безробітним надають послуги у
забезпеченні та сприянні зайнятості, та приватні агентства зайнятості.
13. Для посилення захисту працівників, які вступають у
правовідносини сприяння та забезпечення зайнятості з приватними
агентствами зайнятості, запропоновано ст. 1 Закону України «Про зайнятість
населення» доповнити дефініцією «приватні агентства зайнятості»:
«Приватні агентства зайнятості – юридичні особи, які отримали ліцензію
Міністерства соціальної політики України та пройшли акредитацію на право
здійснення діяльності із надання послуг з посередництва у працевлаштуванні
уповноваженим центральним органом виконавчої влади, що реалізує
державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, у
порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України». Відповідно Розділ VI
Закону України «Про зайнятість населення» необхідно доповнити нормою
щодо умов акредитації на право здійснення діяльності із надання приватних
послуг з посередництва у сприянні та забезпеченні зайнятості: 1) наявність
статутного капіталу в розмірі не менш 500 тис. гривень; 2) відсутність
заборгованості з виплат соціального внеску, податків, зборів та інших
обов’язкових платежів; 3) наявність у керівника приватного агентства
зайнятості вищої освіти, а також стажу роботи у сфері працевлаштування або
сприяння зайнятості населення в Україні не менше двох років за останні три
роки; 4) відсутність у керівника приватного агентства зайнятості судимості за
здійснення злочинів проти особистості або злочинів у сфері економіки.
14. Визначено, що опосередкованими об’єктами впливу політики
соціального захисту від безробіття і суб’єктами сприяння та забезпечення
права на зайнятість виступають роботодавці та їх об’єднання. У межах
державної соціальної політики захисту від безробіття передбачається
взаємодія держави з роботодавцями, спрямована на формування ефективного
рівня та структури зайнятості, стимулювання створення нової роботи,
недопущення масових звільнень працівників, забезпечення максимально
366
безболісного перерозподілу працівників, які вивільняються, на інші робочі
місця, мінімального обсягу часткової зайнятості.
15. Аргументовано, що соціальний діалог у сфері зайнятості – це форма
реалізації державної соціальної політики у сфері зайнятості населення на
договірній основі за участю працівників, роботодавців та уряду у процесі
прийняття рішень щодо сприяння та забезпечення зайнятості населення.
Запропоновано Розділ ІХ Закону України «Про зайнятість населення»
викласти таким чином:
«Розділ ІХ. Соціальний діалог у сфері зайнятості
Стаття 50. Права та обов’язки роботодавців та професійних спілок як
суб’єктів соціального діалогу у сфері зайнятості
1. Роботодавці зобов’язані:
1) завчасно інформувати та проводити консультації з профспілками з
метою розроблення відповідних заходів, спрямованих на пом’якшення їх
наслідків і зменшення чисельності вивільнених працівників;
2) проводити попередні консультації з первинною профспілковою
організацією, з якою укладено колективний договір, із залученням
працівників, інших роботодавців, зокрема працівників суб’єктів
господарювання, які надають послуги з посередництва у працевлаштуванні.
2. Професійні спілки та їх об’єднання мають право:
1) брати участь у консультаціях з питань залучення і використання в
Україні іноземної робочої сили;
2) отримувати регулярно або у належний час і зрозумілим способом
інформацію про стан забезпечення зайнятості на підприємстві (розширення
чи скорочення штату, причини та обсяг масових вивільнень, переведень на
часткову зайнятість тощо), вжиті заходи щодо сприяння реалізації права на
зайнятість (професійне навчання, підвищення кваліфікації, підтвердження
неформального навчання тощо);
367
3) проводити разом з організаціями роботодавців та їх об’єднаннями,
органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування
консультації з питань зайнятості населення;
4) вносити органам виконавчої влади, органам місцевого
самоврядування, роботодавцям та їх об’єднанням обов’язкові для розгляду
пропозиції щодо вдосконалення механізму забезпечення зайнятості
населення відповідно до порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.
Стаття 51. Умова щодо сприяння та забезпечення зайнятості населення
у змісті колективного договору (угоди)
1. При укладенні колективного договору (угоди) суб’єкти соціального
діалогу зобов’язані включити до його змісту положення щодо засобів
сприяння та забезпечення зайнятості на підприємстві.
2. Контроль за виконанням умови щодо сприяння та забезпечення
зайнятості населення у змісті колективного договору (угоди) покладається на
представницький орган працівників, а також інші органи соціального діалогу
у сфері зайнятості.
Стаття 51-1. Органи соціального діалогу у сфері зайнятості
1. Для підготовки погоджених рішень щодо здійснення політики
зайнятості можуть створюватися координаційні комітети сприяння
зайнятості, ради з професійної орієнтації та інші органи соціального діалогу.
2. Порядок формування органів соціального діалогу у сфері зайнятості,
повноваження та організація їх роботи визначаються відповідно до статті 9
Закону України «Про соціальний діалог в Україні».
16. Доведено, що юридичний механізм реалізації права на зайнятість
має враховувати особливості, які склались за умов функціонування ринку
праці. Автором критикується позиція законодавця щодо закріплення у п. 19
ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення» поняття «ринок праці» як
системи правових, соціально-трудових, економічних та організаційних
відносин, що виникають між особами, які шукають роботу, працівниками,
професійними спілками, роботодавцями та їх організаціями, органами
368
державної влади у сфері задоволення потреби працівників у зайнятості, а
роботодавців – у найманні працівників відповідно до законодавства. Так,
включення до поняття «ринок праці» соціально-трудових, економічних та
організаційних відносин, з одного боку, є показником використання
законодавцем системного підходу до розуміння цього явища, а, з іншого –
недостатньо конкретного окреслення правових ознак ринку праці. У цьому
контексті Закон України «Про зайнятість населення» не закріплює жодних
положень щодо визначення соціально-трудових, економічних та організаційних властивостей ринку праці, які потребують відображення у діючому
законодавстві. Тому пропонується поняття «ринок праці» у п. 19 ст. 1 Закону
України «Про зайнятість населення» викласти так: «Ринок праці – правовий
механізм задоволення потреб економічно активного населення у повній,
ефективній та вільно обраній зайнятості».
17. Вказано, що юридичні гарантії права на зайнятість не можна
ототожнювати із гарантіями права на працю. Юридичні гарантії права на
зайнятість слугують законодавчим інструментом забезпечення та сприяння
зайнятості, допомагають втілити у життя природну здатність людини до
праці. Автор вважає, що гарантії, закріплені у ст. 5-1 КЗпП України,
належать до юридичних гарантій права на зайнятість. Означене є логічним
продовженням положень ст. 1 Європейської соціальної хартії (переглянутої),
згідно з якою з метою забезпечення ефективного здійснення права на працю
держави зобов’язуються впроваджувати низку гарантій у сфері зайнятості
населення. Відповідно назва ст. 5-1 має бути змінена на «Гарантії права
громадян на зайнятість».
18. Аналізуючи ст. 5 чинного Закону України «Про зайнятість
населення», автор піддає сумніву віднесення окремих юридичних гарантій до
гарантій права на зайнятість. Застосовуючи функціональний критерій
класифікації, гарантії права на зайнятість поділяються автором на гарантії у
сфері сприяння зайнятості населення та гарантії у сфері забезпечення
зайнятості населення. Перші мають відображати права громадян на
369
обов’язкове створення державою умов та стимулів для їх повної, вільної та
ефективної зайнятості, а другі – права щодо беззаперечного надання
державою їм роботи чи матеріальної підтримки у разі неможливості
миттєвого реагування на потреби громадян. Відповідно запропоновано ст. 5
Закону України «Про зайнятість населення» викласти таким чином:
«Стаття 5. Гарантії права на зайнятість
1. Держава гарантує у сфері сприяння зайнятості населення:
1) вільний вибір місця роботи шляхом прямого звернення до
роботодавців або за посередництвом центрального органу виконавчої влади,
що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової
міграції, чи суб’єктів господарювання, які надають послуги з посередництва
у працевлаштуванні;
2) вільне обрання виду зайнятості;
3) професійну орієнтацію та професійне навчання з метою реалізації
принципу гідної праці;
4) отримання безоплатної інформації у сфері зайнятості населення;
5) участь в громадських та інших роботах тимчасового характеру.
2. Держава гарантує у сфері забезпечення зайнятості населення:
1) отримання безоплатних послуг у працевлаштуванні;
2) професійне навчання із подальшим працевлаштуванням;
3) матеріальне забезпечення на випадок безробіття».
19. Визначено, що сутність професійної орієнтації як засобу сприяння
зайнятості населення полягає у тому, що система профорієнтаційних послуг,
які надаються державою, сприяє цілеспрямованому розвитку здібностей
людини, зростанню її професіоналізму, працездатності, збереженню здоров’я,
забезпечує ефективне використання трудового потенціалу особи, підвищення
її соціальної та професійної мобільності, стимулює пошук людиною
найефективніших засобів підвищення свого професійно-кваліфікаційного
рівня, розвиток соціально-економічної ініціативи, інтелектуальної та трудової
незалежності. Підкреслено, що професійна орієнтація має носити не лише
370
економічний характер зацікавленості, але й елемент прищеплювання,
виховання в особи відчуття «сродності» праці, яка належить тільки людині та
підвищує її творчі нахили на благо самої особи та суспільства. Означене
тлумачення професійної орієнтації пропонується викласти у ст. 1 Закону
України «Про зайнятість населення» у такому вигляді: «Професійна орієнтація
– система профорієнтаційних послуг, спрямованих на формування економічної
та творчої зацікавленості у професійному самовизначенні та реалізацію
природної здатності до праці особи, виявлення її схильностей, здібностей,
інтересів, можливостей та інших чинників, що впливають на вибір або зміну
професії та виду трудової діяльності».
20. Аргументовано, що сучасна система професійної орієнтації є
недосконалою та не враховує потреби ринку праці. Передусім існуюча
система професійної орієнтації не містить спеціалізованих правових
механізмів, спрямованих на задоволення потреб найменш
конкурентоспроможних осіб на ринку праці. Вказано, що державна система
послуг масової профорієнтації повинна об’єднати як мінімум три
спеціалізовані, але пов’язані між собою підсистеми: профорієнтацію молоді;
профорієнтацію вивільнених працівників, безробітних та інших тимчасово
незайнятих категорій громадян (наприклад, звільнених у запас із рядів
Збройних сил); профорієнтацію специфічних груп населення (пенсіонерів,
інвалідів, літніх осіб тощо). Відповідно мають бути прийняті державні
програми, спрямовані на здійснення професійної орієнтації щодо вказаних
підсистем.
21. Наголошено, що основою, яка визначає сучасний зміст права на
професійне навчання, є ідея безперервної освіти, яка охоплює всі види та
форми навчальної діяльності людини протягом всього її життя, здійснювані
як у навчальних закладах, так і поза ними. Головне завдання професійного
навчання як засобу сприяння зайнятості населення – відновити професійну
мобільність і конкурентоспроможність громадян для наступного
працевлаштування. Професійне навчання як засіб сприяння зайнятості
371
населення передбачає функціонування таких механізмів: професійне
навчання на виробництві, професійне навчання зареєстрованих безробітних
(може здійснюватись у двох основних формах: формальній та неформальній),
професійне навчання на підставі ваучера на отримання професійної освіти
для осіб старше 45 років. Стосовно останнього механізму, то він видається
оптимальним інструментом підвищення конкурентоспроможності осіб, які
брали участь у проведенні антитерористичної операції, внутрішньо
переміщених осіб працездатного віку за відсутності підходящої роботи. Такі
особи повинні мати переважне право на отримання ваучера для здобуття
професійної освіти.
22. Зазначено, що сучасне законодавство про зайнятість визнає дві
специфічні форми професійного навчання як на виробництві, так і за
сприяння центрів зайнятості: формальне та неформальне. Вказано, що у
Законі України «Про зайнятість населення» поняття неформальне професійне
навчання осіб використовується лише щодо робітничих професій, що не
узгоджується із ст. 1 Закону України «Про професійний розвиток
працівників» від 12 січня 2012 року № 4312-VI, де використовується поняття
«неформальне професійне навчання працівників». Автор обґрунтовує
позицію щодо того, що коло осіб, які мають право на підтвердження
результатів неформального навчання, має бути розширене та включати
сучасні професії у сфері створення комп’ютерних програм, Інтернеттехнологій, графічного дизайну тощо.
23. Визначено, що основними характеристиками тимчасових
громадських робіт як засобу сприяння зайнятості є: суспільно корисна
спрямованість робіт, яка сприяє не тільки прямому, але й непрямому
збільшенню зайнятості (громадські роботи через розвиток соціальної та
виробничої інфраструктури стимулюють створення постійних вакансій);
створення роботи винятково з метою працевлаштування незайнятих, але
бажаючих працювати громадян, які з різних причин не можуть знайти іншу
оплачувану роботу; договірний характер відносин між всіма учасниками
372
процесу організації та проведення громадських робіт; тимчасовий характер
зайнятості (протягом періоду дії строкового трудового договору або до
працевлаштування на постійну роботу); неодмінна участь органів центрів
зайнятості в організації та проведенні тимчасових громадських робіт.
24. Вказано, що гнучкість на ринку праці необхідно розуміти як
можливість ринку праці пристосовуватись до мінливих умов за рахунок
переходу працівників від однієї форми зайнятості до іншої, широкого
спектра умов найму, організації заробітної плати, додаткових виплат,
робочого часу, форм і методів праці. У зв’язку з поширенням концепції
гнучкості у ХХІ ст. на противагу стандартній трудовій зайнятості набула
поширення нестандартна зайнятість, під якою автор пропонує розуміти будьякі форми залучення до праці з відхиленнями від традиційного трудового
договору у різних комбінаціях. До основних форм атипової зайнятості у
правовому механізмі реалізації права на зайнятість автор відносить неповну
зайнятість, дистанційну працю (телероботу) та позикову працю. Враховуючи
необхідність здійснення правового захисту працівників, зайнятих в атипових
формах зайнятості, запропоновано звернутись до європейської концепції
флексек’юриті, яка передбачає раціональне збалансування гнучких та
жорстких методів правового регулювання трудових відносин.
25. Обґрунтовано, що категорії «неповна зайнятість» та «часткове
безробіття» є протилежними, однак взаємопов’язаними поняттями. Так,
часткове безробіття є одним із можливих наслідків вимушеної неповної
зайнятості. У свою чергу, якщо «неповна зайнятість» є атиповою формою
зайнятості, то «часткове безробіття» виступає, насамперед, страховим
випадком у сфері соціального забезпечення та слугує підставою для надання
працівникові допомоги по частковому безробіттю. Наголошено, що дефініція
«часткового безробіття», наведена у п. 24 ст. 1 Закону України «Про
зайнятість населення», більшою мірою відповідає явищу вимушеної неповної
зайнятості. Тому пропонується доповнити ст. 1 Закону України «Про
зайнятість населення» п. 11-1, який викласти у такому змісті: «Вимушена
373
неповна зайнятість – зайнятість працівника на умовах неповного робочого
часу у зв’язку із зупиненням (скороченням) виробництва продукції з причин
економічного, технологічного і структурного характеру без припинення
трудових відносин».
26. Визначено, що дистанційна праця (телеробота) як форма атипової
зайнятості – це виконання роботи із використанням інформаційних
технологій на підставі трудового договору, коли трудова діяльність
здійснюється за межами приміщень роботодавця на постійній основі із
можливістю самостійної організації процесу праці. Термін «дистанційна
праця (телеробота)» як форма атипової зайнятості може бути використаний у
таких випадках: 1) електронна робота вдома – найпоширеніша форма
дистанційної праці (телероботи), яка практикується у власному будинку
працівника, з використанням нових інформаційних і комунікаційних
технологій. Порівняно з традиційною надомною працею, вона спирається на
зовсім інший набір навичок, форм організації та зв’язків з центральним
роботодавцем; 2) робота через супутникові центри – окремі підрозділи
підприємства, географічно віддалені від центральної організації, що
залишаються на постійному електронному зв’язку; 3) робота у сусідніх
центрах, які забезпечені електронними засобами та є спільними для різних
користувачів і належать різним підприємствам або індивідуальним
підприємцям. Вони розташовані поблизу будинку працівників та також
можуть бути використані для інших цілей, таких як дистанційне навчання,
телемагазин або дозвілля; 4) мобільна робота для працівників, чия робота
пов’язана з поїздками, коли можуть використовуватись електронні засоби
зв’язку для того, щоб зв’язатись з роботодавцями та мати доступ до
електронної пошти, банків даних та ін.
27. Враховуючи різноманітні підходи правового регулювання
дистанційної праці (телероботи) як атипової форми зайнятості у зарубіжних
країнах, автором виділено чотири основні моделі: 1) врегулювання відносин
із застосування дистанційної праці (телероботи) за допомогою колективних
374
договорів та угод; 2) внесення змін та доповнень у діюче законодавство щодо
дистанційної праці (телероботи); 3) вироблення не обов’язкових кодексів,
рекомендацій, що містять керівні принципи застосування дистанційної праці
(телероботи); 4) поширення на дистанційних працівників загальних норм, які
стосуються надомної праці. Пропонується включення до проекту Трудового
кодексу України глави про дистанційну працю (телероботу), де було б
визначено специфіку юридичної регламентації цієї форми атипової
зайнятості.
28. Зазначено, що позикова праця є самостійним явищем у сфері
зайнятості, у деяких випадках перетинаючись із деякими кадровими,
цивільно-правовими конструкціями та інститутами трудового права, але
володіє притаманними лише цьому виду атипової зайнятості сутнісними
властивостями, пов’язаними з участю у реалізації трудових правовідносин
агентства позикової праці та організації-користувача. Вказано, що основною
ознакою позикової праці як форми атипової зайнятості є тристоронній
правовий зв'язок, який виникає між приватним агентством зайнятості,
працівником та організацією-користувачем, при «роздвоєнні» функцій
роботодавця. При цьому трудові правовідносини при позиковій праці
існують між позиковим працівником та приватним агентством зайнятості,
тоді як між організацією-користувачем та приватним агентством зайнятості
наявні цивільно-правових правовідносини. Крім того, при позиковій праці
місце роботи не збігається з місцезнаходженням роботодавця та існує
ослаблений трудовий зв’язок між працівником і роботодавцем.
Запропоновано у Законі України «Про зайнятість населення» та майбутньому
Трудовому кодексі України у главі, присвяченій трудовим відносинам із
позиковими працівниками, закріпити таке тлумачення позикової праці:
«Позикова праця – це праця, здійснювана працівником за розпорядженням
роботодавця в інтересах, під управлінням та контролем фізичної особи або
юридичної особи, що не є роботодавцем цього працівника». Визнаючи появу
позикової праці у вітчизняному законодавстві та активне її використання на
375
практиці, автор підкреслює негативні сторони цієї форми атипової
зайнятості, які полягають у такому: передача в оренду працівника, зведення
його до стану речі, майна є абсолютно аморальними; така форма зайнятості
знижує цінність безперервності та довгостроковості трудових відносин;
передбачає більш слабкі соціально-економічні гарантії, які надаються
позиковим працівникам порівняно з постійними.
29. Доведено, що міжнародні стандарти правової регламентації
реалізації права на зайнятість складаються з низки актів, які стосуються прав
людини як загального міжнародного, так і регіонального характеру. У
Загальній декларації прав людини, прийнятій ООН у 1948 році,
закріплюється право на захист від безробіття, яке можна розуміти у двох
аспектах: з одного боку, його реалізація повинна сприяти доступу до роботи,
з іншого, оскільки безробіття приводить до втрати засобів існування, –
забезпечення у випадку безробіття. Право на захист від безробіття у першому
аспекті найбільш тісно пов’язане із правом на зайнятість, а у другому воно
відповідає праву на соціальне забезпечення. До найважливіших актів ООН у
сфері права на зайнятість також належать міжнародні конвенції, які
стосуються як загальних питань зайнятості населення (Конвенція ООН «Про
дискримінацію відносно жінок» від 1979 року), так і регулювання питання
зайнятості окремих категорій (Конвенції ООН «Про захист прав всіх
трудящих мігрантів і членів їх родин» від 1990 року, «Про права інвалідів»
від 2006 року та ін.).