СКЛАДНОСУРЯДНЕ РЕЧЕННЯ В СУЧАСНІЙ НІМЕЦЬКІЙ МОВІ: СИНТАКТИКА, СЕМАНТИКА, ПРАГМАТИКА

Короткий опис

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

На правах рукопису

Приходько Анатолій Миколайович

УДК 803.0 561.71 : 801.542.2 : 800.3

Складносурядне речення в сучасній німецькій мові:
синтакТИКА, семантика, прагматика

Спеціальність 10.02.04 германські мови

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант

Сахарчук Людмила Іллівна,
доктор філологічних наук, професор

Київ - 2002

З М І С Т

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ І СИМВОЛІВ ................................................
ВСТУП ...............................................................................................................................................

5
7

Розділ 1.

1.0.
1.1.
1.1.1.
1.1.2.
1.1.2.1.
1.1.2.2.
1.2.
1.2.1.
1.2.2.
1.2.3.
1.2.4.
1.3.
1.3.1.
1.3.1.1.
1.3.1.2.
1.3.2.
1.3.2.1.
1.3.2.2.
1.3.3.
1.3.3.1.
1.3.3.2.
1.4.
1.4.1.
1.4.2.
1.4.3.
1.5.
1.5.1.
1.5.2.

ЛІНГВІСТИЧНО РЕЛЕВАНТНІ ОЗНАКИ
СКЛАДНОСУРЯДНОГО РЕЧЕННЯ .................................................................................
Вступні зауваження ........................................................................................................................
Складносурядне речення у формально-граматичному аспекті ....................................
Конструктивний інваріант паратаксису ............................................................................
Синтаксична варіативність паратаксису ................................................................................
Спрощення синтаксичної структури .......................................................................................
Ускладнення синтаксичної структури ....................................................................................
Складносурядне речення у власне-семантичному аспекті .......................................
Кон’юнкція і копулятивність ........................................................................................
Кон’юнкція і протиставність. Кон’юнкція і зіставність ....................................................
Диз’юнкція і розділовість .............................................................................................................
Імплікація і каузальність ...............................................................................................................
Складносурядне речення в семантико-синтаксичному аспекті ....................................
Пропозиція як конститутивна одиниця семантичного синтаксису .............................
Ситуація і пропозиція ...................................................................................................................
Структура пропозиції та її типи ................................................................................................
Когнітивно-семантична база паратаксису .............................................................................
Когнітивна оболонка семантики ..............................................................................................
Ситуація і фрейм .............................................................................................................................
Складні предикати в тернарній структурі паратаксису ....................................................
Семантична типологія складних предикатів ........................................................................
Складні предикати і фрейм .........................................................................................................
Складносурядне речення в комунікативно-прагматичному аспекті ..........................
Вербальна і невербальна діяльність людини ........................................................................
Комунікативна ситуація (скопус) і мовленнєвий акт ........................................................
Складносурядне речення і складний мовленнєвий акт ....................................................
Складносурядне речення в епістемічно-модальному аспекті ........................................
Епістемічна тріада ...........................................................................................................................
Взаємодія епістемічного модусу і епістемічного стану в дискурсі ..............................
Висновки до першого розділу ....................................................................................................
КОГНІТИВНО-СЕМАНТИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ
складносурядного речення ...............................................................................
Вступні зауваження .......................................................................................................................
Концептуально-семантичний діапазон паратаксису ........................................................
Складносурядні речення незумовленої відповідності ......................................................
Комітативно-єднальні відношення ...........................................................................................
Адитивно-єднальні відношення ................................................................................................
Лімітативно-протиставні відношення .....................................................................................
Власне-розділові відношення .....................................................................................................
Ґрадаційні відношення ..................................................................................................................
Ґрадаційні відношення різнозначності ....................................................................................
Ґрадаційні відношення рівнозначності ...................................................................................
Складносурядні речення незумовленої невідповідності ..................................................
Власне-зіставні відношення ........................................................................................................
Симетричні власне-зіставні відношення ................................................................................
Асиметричні власне-зіставні відношення ..............................................................................
Зіставно-протиставні відношення .............................................................................................
Складносурядні речення зумовленої відповідності ...........................................................
Власне-каузальні відношення ....................................................................................................
Наслідково-каузальні відношення ............................................................................................
Селективно-розділові відношення ............................................................................................
Складносурядні речення зумовленої невідповідності ......................................................
Власне-протиставні відношення ...............................................................................................
Компенсаційно-протиставні відношення ..............................................................................
Опозитивно-розділові відношення ...........................................................................................
Висновки до другого розділу ......................................................................................................
КОМУНІКАТИВНО-ФУНКЦІОНАЛЬНІ НАСТАНОВИ СКЛАДНОСУРЯДНОГО РЕЧЕННЯ .............................................................................
Вступні зауваження .......................................................................................................................
Складносурядне речення як форма композитного мовленнєвого акту .....................
Прагмаепістемічний потенціал композитних мовленнєвих актів ...............................
Активізуюча функція композитних мовленнєвих актів ..................................................
Коригуюча функція композитних мовленнєвих актів .....................................................
Іллокутивно-епістемічні настанови композитних мовленнєвих актів .......................
Композитні мовленнєві акти у скопусі повідомлення ......................................................
Композитні мовленнєві акти у скопусі питання .................................................................
Композитні мовленнєві акти у скопусі спонукання ..........................................................
Складносурядне речення як форма комплексного мовленнєвого акту .....................
Прагмарегулятивний потенціал комплексних мовленнєвих актів ..............................
Іллокутивно-регулятивні настанови комплексних мовленнєвих актів ......................
Комплексні мовленнєві акти у скопусі спонукання .........................................................
Аргументована порада ..................................................................................................................
Мотивований заклик .....................................................................................................................
Комплексні мовленнєві акти у скопусі обіцянки (ультимативи) ..................................
Комплексні мовленнєві акти у скопусі питання ..................................................................
Висновки до третього розділу ....................................................................................................
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ ...........................................................................................................
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ..........................................................................
ПЕРЕЛІК ДЖЕРЕЛ
ФАКТИЧНОГО ТА ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ ......................................
ДОДАТКИ .........................................................................................................................................

В С Т У П
Синтаксис є найбільш складним та суперечливим аспектом граматичного ладу мови, оскільки саме сфері синтаксису належать ті мовні одиниці, які безпо­середньо служать для спілкування людей, співвідносячи повідомлюване з поза­мовною дійсністю. У синтаксичних студіях виявляються значні розходження по­глядів, синтаксис висуває численні теоретичні питання, ставить дослідника перед необхідністю постійного пошуку нових методів і підходів до вивчення мови в цілому та тих мовних явищ, які є насправді проблемними, хоча на перший пог­ляд здаються добре відомими. Саме до останніх належить і така синтаксична одиниця, як паратаксис, або складносурядне речення (ССР).
Дослідження складносурядного речення в історії мовознавства, у т. ч. й гер­маністики, відрізняються хвильоподібним характером. З одного боку, на явище сурядності звертали увагу ще молодограматики (ХІХ ст.), а з іншого, його стали включати до наукових граматик лише починаючи з другої половини ХХ ст. Вивчення ССР у цей період нерозривно пов’язане з феноменом координації на рівні слова, словосполучення і лише потім речення. Розуміння координативних відношень у синтаксисі природної мови традиційно спирається на засади фор­мальної логіки, де вони субкатегоризуються як висловлювання кон’юнкції, диз’­юнкції, імплікації, тотожності. Формально-логічний підхід відіграв важливу роль у дослідженнях координації в цілому та паратаксису зокрема, ставши міцною платформою для створення значних лінгвістичних праць (див. [404; 425; 432; 433; 477]).
Подальші дослідження паратаксису в германістиці поступово набувають систематизуючого характеру, але виходять, як і до того, переважним чином із формально-логічних концепцій. У центрі уваги дослідників опиняється логіко-семантичні класифікації сурядних релятивів [325; 335; 341; 346; 383; 400; 464], окремі сполучники або їх угруповання [314; 334; 336; 420; 422; 428; 480; 501; 508; 510; 517], специфіка координативного зв’язку, що цими релятивами експлі­кується [351; 441; 459; 476; 523; 539] тощо. Результативними для розуміння логі­ко-семантичної природи ССР стали зіставлення підрядності та сурядності [382; 402; 407; 456; 460; 461; 462; 465; 490; 491; 524; 525; 526], а також контрастивні дослідження явища координації на матеріалі різних мов [330; 375; 397; 438; 457; 458; 492].
Завдання, які ставлять перед собою дослідники феномена координації, реалізуються у вигляді різноманітних парадигм-таксономій, опису формальних і значеннєвих властивостей окремих членів парадигми. Саме такий підхід знайшов своє втілення при включенні ССР до нормативних [339; 357; 358; 359; 361; 362; 363; 366; 381; 401; 481; 496; 528] та академічних [354; 356; 388; 543] граматик сучасної німецької мови.
Не дивлячись на те, що значну кількість згаданих праць виконано в останні десятиріччя, в них не знайшли свого втілення сучасні наукові погляди на при­роду і функції складносурядного речення. Новітні досягнення мовознавства, зокрема становлення такого його фундаментального напрямку, як когнітивні та прагмасемантичні механізми комунікативної трансформації мовних знаків у оди­ниці мовлення, зумовили той факт, що чільне місце в ньому займає функціональ­но-комунікативний підхід до вивчення й опису мови, в якому основний дослід­ницький інтерес концентрується навколо проблем мовлення, когнітивних і кому­нікативних аспектів семантики.
Актуальність роботи випливає, таким чином, із наведених вище міркувань, визначається проблемним характером теми і полягає у потребі здійснення комп­лексного дослідження мовної одиниці ’складносурядне речення’ в єдиній системі координат з охопленням його формального і змістового аспектів. Таке дослід­ження диктується необхідністю перегляду лінгвального статусу складно­сурядного речення, якому в традиційній системі розгляду складних синтаксич­них одиниць ‘гіпотаксис’ ‘паратаксис’ було відведено значно менше уваги.
Незважаючи на те, що ССР є досить продуктивним явищем сучасної німець­кої мови, частотність якого, за свідченням лінгвостатистики [333, c. 117-118], порівняно зі складнопідрядним реченням увесь час зростає, воно виявляється значно менше дослідженим, особливо в руслі пріоритетної проблематики сучас­ного мовознавства. Зокрема, питання, яким чином ССР як елемент мовної системи у процесі вербального спілкування виконує семіологічну роль, яких семантичних змін воно при цьому зазнає, які інтра- та екстралінгвістичні чин­ники впливають на його вибір, чому мовна особистість надає перевагу саме ССР, а не іншій одиниці тощо, все ще залишаються поза увагою дослідників.
У працях останніх років порушено та розв’язано чимало проблем і аспектів паратаксису німецької мови, проте на сьогодні все ще немає його комплексного опису в діалектичній єдності форми, змісту і функції. Можливо, саме з цих при­чин воно парадоксальним чином не знайшло належного трактування не тільки в теоретичних граматиках німецької мови країн СНД [2; 3; 315; 345; 454], але й у граматиках німецькомовних країн [363; 388; 485; 498; 528]. Така ситуація може бути закономірним відображенням тих процесів, які нерідко трапляються при переході від однієї наукової парадигми до іншої, коли епістемічний прогрес супроводжується не лише приростом знання, але й певними втратами. У зв’язку з цим перед лінгвістичною наукою, у т.ч. й перед синтаксисом складносурядного речення, постають нові та видозмінюються старі завдання.
Мета роботи здійснити комплексне дослідження функціонально-комуні­кативного статусу синтаксичної одиниці ’складносурядне речення’ в системі мови і мовлення.
Реалізація цієї мети передбачає розв’язання конкретних завдань:
1) встановити основні лінгвістично релевантні ознаки складносурядного речення в руслі новітніх надбань сучасної лінгвістичної думки;
2) переглянути усталений підхід до розуміння паратаксису як складного реченнєвого утворення з автономними, незалежними, рівноправними предика­тивними частинами.
3) провести аналіз логіко- і лексико-семантичних особливостей зв’язкових засобів, які служать для відтворення координативних відношень;
4) здійснити значеннєву субкатегоризацію складносурядного речення з урахуванням його когнітивно-функціональної релевантності та концептуально-смислових засад;
5) розглянути прагмалінгвістичні аспекти і соціодискурсивні ракурси пара­тактичних висловлювань як форми втілення складних мовленнєвих актів, вклю­чених у соціальну інтеракцію;
6) розкрити механізм здійснення епістемічного трансферу і суґестивного впливу суб’єктів мовлення на об’єкти мовлення засобами паратаксису;
Об’єктом дослідження є складносурядне речення сучасної німецької мови, розуміння якого у першому наближенні ґрунтується на його дефініції сучасним вітчизняним мовознавством як речення зі структурно автономними предикатив­ними частинами, що характеризуються внутрішнім вираженням предикативності і міжчастинною взаємодією, яка відображена формальними репрезентантами і внаслідок якої витворюється функціонально-комунікативна цілісність” [91, c. 338]. Остання підтримується специфічними сполучниками-релятивами, що не на­лежать жодному кон’юнкту, а всьому паратаксису в цілому. Із кола дослідження вилучено конструкції, в яких координативним зв’язком поєднано не предика­тивні, а номінативні одиниці (члени речення, словосполучення тощо).
Предметом дослідження є формально-граматичні, семантико-синтаксичні та комунікативно-прагматичні аспекти складносурядного речення, а також меха­нізм, умови, причини та наслідки його генерування і використання в мовленні. Особливий вузол проблематики складає ССР у зв’язку з реалізацією ним головних функцій мови когнітивної та комунікативної.
Зв’язок роботи з науковими програмами. Дослідження, тема якого затвер­джена Вченою радою факультету іноземної філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка 20.12.1999 р. (протокол № 4), виконувалося в руслі міжкафедральної комплексної теми Європейські мови та культури в контексті глобалізації світових процесів” (держреєстрація № 01БФ0147-01).
Теоретична і методологічна база роботи. Сучасні лінгвістичні досліджен­ня спираються на розуміння мови як поліфункціональної знакової системи” [133, c. 30], що передбачає визнання головними її функціями комунікативну і когнітивну [91, c. 548; 133, c. 158; 230, c. 10; 543, c. 8]. В основі такого підходу лежить усвідомлення мови як явища когнітивного порядку, що використовується в комунікативній діяльності й має для неї необхідні одиниці, структури, кате­горії, механізми. У цій системі поглиблюється синтез двох керівних парадигм су­часної науки когнітивної та комунікативної. У когнітивній парадигмі знань вивчається людський інтелект, а мова визнається головною когнітивною складо­вою всієї інфраструктури мозку, інструментом мовленнєво-мисленнєвого проце­су. В комунікативній парадигмі знань мова досліджується у зв’язку з її роллю в реальному мовленні, де на перше місце виходить мовна особистість (homo loquens) і її дискурсивна діяльність.
У руслі окресленої проблематики мають бути переосмисленими основні точки зору, теорії та концепції ССР з позицій лінгвофілософських поглядів на структуру і функції мови, які визначають в основних своїх рисах інтегральну когнітивно-дискурсивну (номінативно-екзистенційну) парадигму (систему) суча­сного мовознавства. Системність є насамперед ієрархічним порядком і тісно пов’язана з питаннями еволюції, араморфозу і мірою організації [232, c. 88]. Внутрішня організація мовних одиниць передбачає вирізнення п’яти аспектів синтаксису формально-граматичного (власне-синтаксичний, структурний), власне-семантичного (логіко-граматичний), семантико-синтаксичного (пропози­ціональний, денотативний), епістемічно-модального і комунікативно-прагма­тичного.
Виокремлення цих п’яти складових граматичного ладу мови зумовлює їх розгляд у тісній єдності та взаємодії, оскільки будь-яке реальне синтаксичне явище, у т. ч. й складносурядне речення, є середовищем, у якому всі виділені дослідником аспекти співіснують одночасно і симультанно, забезпечуючи його повноцінне функціонування в мовленні.
Когнітивно-дискурсивна парадигма мовознавства передбачає орієнтацію до­сліджень насамперед на функціональний аспект семіотичних одиниць [26, c. 17], головним кредом якого є вивчення фактів мови і їх реалізації в мовленні” [64, c. 556], а головним постулатом положення про те, що мова є інструментом для реалізації певних інтенцій як у сфері пізнання дійсності, так і у сфері спілкуван­ня. Теоретичною базою лінгвістичного функціоналізму є розуміння мови як ди­намічної системи, яка знаходиться у постійному русі та розвитку [154, c. 122]. Спираючись на концептуальні засади теорії діяльності, теорії самоорганізації складних систем (синергетика), теорії пізнання (гносеологія, епістемологія), комунікативної (трансцендентальної) філософії, функціональний метод передба­чає дослідження об’єкта, що описується, у двоєдності ономасіологічного та сема­сіологічного підходів до вивчення мови.
У першому разі ССР серед інших одиниць постає однією з численних аль­тернатив оформлення певних реляційних смислів [78; 158; 170; 228; 283; 305]. У другому випадку воно має бути об’єктом спеціального дослідження на підставі усвідомлення того факту, що епістемічно-модальний і комунікативно-прагматич­ний рівні ССР корелюють з комунікативною, а власне-семантичний і семантико-синтаксичний з когнітивною функціями мови, які знаходять своє матеріальне втілення у відповідній формально-граматичній структурі. Таке розуміння приро­ди ССР узгоджується з традиційним поділом лінгвістики на синтактику (відно­шення знаків один до одного), семантику (відношення знаків до їх об’єктів) та прагматику (відношення знаків до їх інтерпретаторів).
Екстраполяція семасіологічного підходу на функціонально-комунікативну методологію, дозволяє здійснити аналіз взаємозв’язку між синтаксичним, семан­тичним і прагматичним вимірами ССР, виявити шляхи і засоби, що зумовлюють і модифікують його номінативні (когнітивно-семантичні) та предикативні (кому­нікативно-прагматичні) параметри. Цей підхід має неабияке значення у тих ви­падках, коли традиційна граматика не в змозі пояснити сутність деяких грама­тично проблемних” структур і визначити їх місце серед існуючих таксономій.
Дослідження ССР на номінативному рівні дозволяє не тільки окреслити його формально-граматичні межі, але й визначити його місце серед інших оди­ниць, передбачених мовною свідомістю для концептуалізації відношень між де­нотативними (мікро)ситуаціями, які потрапляють до ментального поля мовця і відповідним чином мають декодуватися адресатом. Провідною методологічною ідеєю тут, на наш погляд, може стати думка про те, що при значеннєвій стратифі­кації складносурядних речень слід виходити

Список літератури

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Дослідження феномена ’складносурядне речення’ в німецькій мові стиму­лювалося передусім усвідомленням того факту, що існуючі його концепції все ще перебувають у полоні логіко-семантичних теорій синтаксису. Останні, без­перечно, відіграли свою позитивну роль в інтерпретації ССР як поліпредика­тивного утворення з координативним зв’язком між його складовими-кон’юнк­тами, проте на сучасному етапі розвитку мовознавства видаються недостатніми. Необхідність системного дослідження функціонально-комунікативного статусу складносурядного речення з позицій новітніх здобутків мовознавства зумовило його розгляд у трихотомії ‘форма зміст функція’, що диктується потребою вивчення шляхів і способів реалізації головних функцій мови когнітивної та комунікативної. Такий підхід, у свою чергу, пов’язаний з описом синтаксичних, семантичних і прагматичних параметрів, а також шляхів, механізмів, умов, при­чин та наслідків його генерування і використання в мовленні.
Формально-граматичний інваріант ССР визначається як бінарно організо­вана структура, елементами якої є два прості речення-кон’юнкти плюс феномен зв’язку (синдетичний або асиндетичний). Принцип бінарності як атомарної пер­шооснови ССР забезпечує збереження конструктивного інваріанта за будь-яких модифікацій (симетрії / асиметрії, зворотності / незворотності, закритості / від­критості) та будь-якому дериваційному варіюванні (спрощення / ускладнення).
Спрощення формально-граматичної організації ССР здійснюється шляхом еліпсизації, асиндетизації, парцеляції та редукції, а ускладнення включенням до своєї структури додаткових кон’юнктів, напівпредикативних і гіпотактичних побудов, унаслідок чого воно набуває здатності утворювати сурядні поліноми і ставати базовим конструктивним елементом гібридних сурядно-підрядних комп­лексів. Обидві моделі модифікації формально-граматичного інваріанта уможлив­люють широкий діапазон використання ССР, який може коливатися в амплітуді від обміркованості та виваженості до спонтанності та імпульсивності.
На семантико-синтаксичному рівні складносурядне речення постає як мов­на одиниця, здатна виражати цілу палітру відношень-смислів, інтегрованих у си­стему більш високого рівня узагальнення когнітивну квадратичну матрицю, вузли якої конституюються концептами зумовленості / незумовленості та відпо­відності / невідповідності. Перша опозиція асоціюється з ідеєю причиновості, а друга узгодженості з епістемічними і поведінковими стереотипами людини. Вирізнення на цій підставі чотирьох типів ССР (зумовленої відповідності, зумов­леної невідповідності, незумовленої відповідності, незумовленої невідповідності) відображає широкі можливості людського світосприйняття, фіксує найузагальне­ніші шляхи структурування мовною свідомістю онтології життєвого світу та свідчить про те, що суттєвість опису цієї одиниці на когнітивно-функціональній основі виходить далеко за межі власне сурядності, оскільки, кристалізуючи колективний досвід фіксації суттєвих та комунікативно необхідних значень, вона не може не відображати основоположні принципи організації смислового конти­нууму.
Останнє чітко простежується на прикладі власне-каузального паратаксису, використання якого в мовленні підказане ідеєю логічного висновку суб’єк­тивно забарвленого силогізму. Таке речення принципово не допускає претензії на об’єктивність і достовірність знання, яке ним репрезентується. Суб’єктивна забарвленість пропозиціональної складової цього речення уможливлює його ви­користання як у режимі посилення, так і пониження достовірності повідомлення. Підвищення ступеня евідентності інформації пов’язане з прагненням мовця не допустити альтернативне прочитання причиново-наслідкових залежностей, а пониження до його дистанціювання від претензії на істинність, об’єктивність логічного висновку. Оператором збільшення / зменшення евідентної сили логіч­ного висновку виступає модусний компонент, який якраз і сигналізує про те, що висновок, вибраний із кількох альтернатив, не є абсолютно правильним і що мо­вець не виключає можливості зробити інший висновок і навіть передати таке право адресату.
Верифікація істини є також когнітивною основою селективно-розділових ССР, які використовуються там, де йдеться про вибір між двома взаємовиклю­ченими можливостями, що спричиняє наявність стійких кондиційних конотацій в їх значеннєвій палітрі. З-поміж інших диз’юнктивів лише селективно-розділові виражають психологічний стан нерішучості, основою якого є епістемічний модус ’не знаю’ І психологічний стан нерішучості, і ментальний стан незнання пов’я­зані з необхідністю зробити вибір між двома альтернативами, що зумовлює чітку проспективну спрямованість такого різновиду паратаксису. Обидві ситуації, що вербалізуються селективно-розділовим паратаксисом, узгоджуються зі стерео­типними уявленнями мовця про можливий розвиток подій, станів, явищ.
В аспекті когнітивної семантики складносурядне речення це система вір­туальних одиниць, які реалізують свої потенції в різних формах вербальної діяльності на підставі інваріантно заданих значень. Відбиток рефлексії, зосеред­жений у концептуальному фокусі паратаксису, надає можливість цій мовній оди­ниці виступати ергономічно досконалим засобом оформлення певних евристично активних відношень. Ці довербально задані відношення забезпечують функціо­нування ССР як мовленнєвої одиниці з широким смисловим діапазоном.
Когнітивними маркерами виокремлених смислів виступають складні преди­кати-конектори, за допомогою яких мовець концептуалізує відношення між тими денотативними (мікро)ситуаціями, що стають об’єктом рецепції та, відповідно, мовлення. У такий спосіб формально-граматична бінарність ССР перетворюється на когнітивно-семантичну потрійність. Забезпечуючи тернарну когнітивну конс­танту паратаксису як основу його холістичної єдності, складний предикат є чи не найважливішою ланкою його семантико-синтаксичної організації, незалежно від того, як виражені відношення між денотативними ситуаціями синдетично чи асиндетично.
З точки зору когнітивної тернарності традиційно виокремлювані германіс­тикою семантико-синтаксичні типи ССР (копулятивні, протиставні, розділові, ґрадаційні, каузальні) виявляються, з одного боку, певним чином співвіднесени­ми з логічними судженнями диз’юнкції (розділові) та імплікації (каузальні), а з другого, розчиненими в них. В останньому йдеться про копулятивність, проти­ставність, зіставність та ґрадаційність, які корелюють із кон’юнктивними вислов­люваннями. Більше того, значна кількість ССР, які згідно з постулатами фор­мальної логіки, мають трактуватися як кон’юнктиви або диз’юнктиви, виявляю­ться обтяженими відношеннями матеріальної імплікації.
Цей факт спростовує поширену думку про рівноправність, одноранговість, неієрархічність координативного зв’язку на противагу субординативному. Когні­тивна фіксація рівноправності денотативних ситуацій засобами паратаксису здій­снюється лише у випадку їх взаємної незумовленості (копулятивні, зіставні, власне-розділові). Навпаки, протиставні, каузальні, селективно- і опозитивно-розділові номінації, які концептуалізують відношення між денотативними (мікро)ситуаціями через феномен зумовленості, не вписуються в рамки простих відношень координації, а включають суттєвий момент субординації. Вони мають риси ієрархічно організованої єдності, що дозволяє розглядати цей вид сурядно­сті як економний, скорочений спосіб репрезентації підрядного зв’язку.
Уся гама якісних і кількісних вимірів складносурядного речення на номіна­тивному рівні, яка створюється інтеграцією мовного та немовного начал, містить у собі інформацію про життєвий світ людини з її ціннісними орієнтаціями. Складносурядне речення в аспекті когнітивної семантики відображає ідею типі­зовано-нормативного знання, співвіднесеного з концептуальним світом мовця. Мовний зміст, закладений в цій одиниці, є не тільки віддзеркаленням об’єктив­них відношень у зовнішньому світі, а й їх специфічної проекції на типізовані та конвенціоналізовані уявлення комунікантів про них.
Аналіз лише цієї одної дільниці мовної системи дозволяє стверджувати, що гносеологічна функція мови це не тільки репрезентація та збереження знання, але й вираження метаінформації оцінки мовцем певних фраґментів свого епі­стемічного світу з точки зору істинності, правдивості, достовірності тощо. Оче­видно, саме так влаштовано когнітивний механізм людини: будь-яке висловлен­ня, апріорно передбачаючи пізнавальну відкритість світу людині, а людини світу, обов’язково повідомляє й про її епістемічний стан і/або модус у момент оперування знанням.
Мовний зміст, закладений у цій одиниці, віддзеркалює не тільки і не стільки фактологію об’єктивно існуючих відношень у зовнішньому світі, а й відкриває простір для суб’єктивної проекції на них соціально конвенціоналізованих і/або індивідуально стереотипізованих уявлень людини про реальне та гіпотетичне, нормативне та ненормативне, дійсне та належне. Ця когнітивно-семантична спе­цифіка ССР прямо співвіднесена з особливостями його функціонування у мов­ленні, де воно виступає засобом аранжування складних мовленнєвих актів. Із трьох їх відомих науці типів композитних, комплексних та складених ССР спроможне втілювати лише перші два, використання яких у дискурсі ґрунтується на двох базових функціях епістемічно-інтерпретативній (здійснює бачення життєвого світу) та регулятивній (служить орієнтиром у життєвому світі).
Порівняння обох видів паратактично оформлених складних мовленнєвих актів показує, що вони виявляють інтегральні та диференційні ознаки. До пер­ших належать: підтримка програми ефективної реалізації перлокутивної мети за рахунок синтезу двох різних мовленнєвих кроків, неперформативність, неприхо­ваність інтенції; прив’язаність / неприв’язаність до мовленнєвого контексту, можливість оформлення синтаксичних зв’язків між кон’юнктами синдетичним, асиндетичним та парцельованим способами. До других належать: індиферент­ність МА1 і МА2 щодо синтаксичної позиції (КзМА), детермінованість позиції головного МА по відношенню до підпорядкованого (КлМА); ізоморфізм (КзМА) / неізоморфізм (КзМА) структури і функції; зворотність (КзМА) / незворотність (КлМА) структури кон’юнктів, які є формою втілення відповідних акто­мовленнєвих функцій.
Паратактично оформлені композитні мовленнєві акти здатні поєднувати однорідні прагматичні значення і виступати в дискурсі як подвійні констативи, подвійні квеситиви та подвійні директиви, головне функціонально-комунікатив­не призначення яких служити засобом епістемічного впливу суб’єктів мовлен­ня на об’єкти мовлення, а отже, справі трансферу знання, що пов’язано з вико­нанням не тільки комунікативної, але й когнітивної функцій мови.
Когнітивно-дискурсивна специфіка паратактично оформленого композит­ного мовленнєвого акту визначається тим, що суб’єкт пізнання і суб’єкт мовлен­ня в одній особі, сприймаючи інформацію, яка надходить або виходить із його епістемічного світу, постійно здійснює її оцінку з точки зору істинності (за шка­лою знаю гадаю не знаю), а також у вимірах розуміння, віри, усвідомлення, нерозуміння. Комбінації цих параметрів дозволяють говорити про широкі мож­ливості паратаксису у вираженні епістемічно-модальних рефлексій при сприй­нятті мовцем свого життєвого світу.
Іллокутивна складова композитного мовленнєвого акту здійснює репрезен­тацію епістемічної оцінки пропозиціонального змісту повідомлення, питання або спонукання, а перлокутивна реалізує його власне трансферну” інтенцію щодо передачі або отримання знання. Отже, інтенціональний зміст композитного мов­леннєвого акту може мати дві різні орієнтації інтровертивну або екстравер­тивну. У першому випадку продуцент буде зорієнтований аутогенно, оскільки його метою є отримання певного знання для поповнення лише своєї власної епістемічної бази, а в другому на спонукання адресата включити до свого епі­стемічного світу певний квант інформації. Окрім головної мети, композитні МА можуть пресупонувати і вторинні перлокутивні цілі, пов’язані з впливом на якийсь окремий фраґмент епістемічного світу адресата, активізуючу або кори­гуючу.
Усі паратактично оформлені композитні мовленнєві акти так чи інакше спрямовані на усунення епістемічної ентропії, на збагачення епістемічного світу мовної особистості, що зрештою відповідає самій природі людини, життєвий світ якої не в останню чергу окреслюється задовольнянням поточних інформаційних потреб. Прагмаепістемічні можливості композитних МА прийнятні насамперед для інтелектуально активного мовця, який володіє знаннями процедурного по­рядку навичками адекватної соціальної поведінки, кооперативного спілкуван­ня, максимами ввічливості, тобто коректними комунікативними стратегіями.
Когнітивно-дискурсивний потенціал композитних мовленнєвих актів роз­кривається повною мірою в побудові різноманітних картин світу, фреймів і сце­наріїв життєдіяльності людини. Вони служать основою для відображення не лише відношень усередині окремих сценаріїв, але й механізмів трансформації суб’єктивних картин світу в об’єктивну картину дійсності. Інакше кажучи, ком­позитні МА надають можливість експлікувати процес раціоналізації станів, подій, явищ і відношень між ними через розуміння, усвідомлення, віру. В такий спосіб вони забезпечують когнітивний рух від стану незнання до стану знання.
Паратактично оформлені композитні мовленнєві акти вирізняються ізомор­фізмом своєї номінативної та комунікативної організації, оскільки і семантико-синтаксичні відношення між кон’юнктами, і комунікативно-прагматичні відно­шення між актомовленнєвими функціями є чинниками координативного поряд­ку. Навпаки, ССР, які втілюють комплексні МА, є гетероморфними мовленнєви­ми одиницями, бо ієрархія граматичних відношень не ізоморфна ієрархії прагма­тичних відношень між їх частинами, а синкретизм мовленнєвого значення детер­мінується прагмасемантичною дискретністю їх компонентів. Це зайвий раз свід­чить на користь того, що традиційні уявлення синтаксичної науки щодо незалеж­ності та самостійності елементарних речень, із яких компонується сурядне ціле, є неточними, бо відображають досліджуваний об’єкт однобоко. В одних випадках частини паратаксису можуть бути справді рівноправними, а в інших залеж­ними, а тому й несамодостатніми.
Комунікативна несамодостатність частин складносурядного речення най­більш чітко простежується там, де воно втілює комплексні мовленнєві акти-регу­лятиви. Оформлені однією синтаксичною структурою, регулятиви виступають як двоіллокутивні висловлення, частини яких знаходяться між собою в субордина­тивному прагмасемантичному зв’язку, набуваючи або підпорядкованого, або під­порядковуючого актомовленнєвого статусу.
Застосування регулятивів у дискурсі детермінується творчою активністю людини, яка стимулюється її епістемічними уявленнями щодо правильності та неправильності, корисності та шкідливості, справедливості та несправедливості, добра і зла тощо. У межах цього глобального телеологічного сенсу людської діяльності регулятивним висловленням відводиться скромна роль вербального засобу духовного волевиявлення мовця спонукально-суґестивного впливу однієї людини на іншу шляхом каузації певного стану чи конкретної дії з метою зміни існуючого стану речей і/або зміни її епістемічного статусу. В останньому випадку, як і в композитних МА, одночасно здійснюється поповнення епісте­мічної бази людини квантами нового знання.
З іншого боку, спонукально-суґестивний характер комплексних регулятивів детермінується співвідношенням екстралінгвістичних та інтралінгвістичних чин­ників, стимулами мовця, його інтенціональними настановами, структурою соці­ально-рольової залежності комунікантів тощо. Він визначає подальші дискретні перлокутивні цілі суб’єкта впливу (превентивну, прохібітивну, профітивну, ану­лятивну) та спеціалізованість одних паратактичних регулятивів на застосуванні у скопусі спонукання, а інших у скопусі обіцянки або питання.
Перлокутивний потенціал паратактичних регулятивів, характеризуючись у суґестивних вимірах та оцінюючись на підставі тих наслідків, які він викликає, має цілий репертуар специфічних, тільки їм притаманних можливостей впливу апеляція до свідомості адресата шляхом залучення інструментарію аргументу­вання та мотивування, елективне заохочення (доцільно / недоцільно, корисно / некорисно, обов’язково / необов’язково), бенефактивне стимулювання адресата, моніторинг виконання тощо. Персуазивний вплив суб’єктів мовлення на об’єкти мовлення додатково підтримується нормативно-оцінними конотаціями, які в ба­гатьох випадках є гарантією успішності та ефективності комплексного мовлен­нєвого акту.
Перлокутивний чинник комплексних регулятивів детермінується віссю контрадикторної напруги між вольовими мотивами мовця та адресата, яка по­стійно коливається між деонтичною необхідністю виконання та алетичною мож­ливістю невиконання прескрипції. Саме для реалізації волі суб’єкта, для змушен­ня об’єкта виконати її всіма доступними вербальними засобами й використову­ються комплексні регулятиви, що віддзеркалює, з одного боку, одвічне прагнен­ня людської натури до підкорення собі подібних, а з другого, опір підпоряд­куванню себе іншим.
Іллокутивна складова регулятивів є не гомогенним, а типологічно дискрет­ним явищем. Вона конституюється п’ятьма бікомпонентними моделями дирек­тивно-констативною, квеситивно-констативною, квеситивно-директивною, ди­рективно-комісивною та квеситивно-комісивною. Ці моделі становлять комуні­кативну базу для реалізації вторинних прагматичних значень, які не в змозі ви­ражати ізофункціональні їм прості мовленнєві акти. Так, первинне прагматичне значення ’порада’ може уточнюватися як аргументоване попередження, аргу­ментоване застереження, аргументоване нагадування і аргументоване настав­ляння, ’заклик’ як умотивований причиною або наслідком, ’наказ’ як різно­манітні ультимативи (погроза, попередження, застереження), а ’питання’ може набувати невластивого йому ні як прямому, ні як непрямому мовленнєвому акту прагматичного значення відкладеного наказу, відкладеної пропозиції, прохання-пропозиції. Вираження цих і подібних тонко нюансованих прагматичних значень уможливлюється завдяки широким контракційним можливостям мови, детермі­нованих її когнітивно-дискурсивним призначенням.
Схема взаємодії окремих концептуально-понятійних типів складно­сурядного речення з певними іллокутивними моделями складних мовленнєвих актів у скопусі повідомлення, питання, спонукання, обіцянки є важливим показ­ником можливостей активної участі паратаксису у процесах вербальної комуні­кації. Паратаксис німецької мови є одним із досить ефективних засобів відтво­рення дифузних прагматичних значень, оскільки він здатний реалізовувати кому­нікативні наміри шляхом контракції різних іллокутивних сил в одній грама­тичній структурі, що дозволяє вираження досить гнучких, у міру виважених, іноді неоднозначних інтенцій усього того, що підпадає під категорію інтегро­ваних, вторинних прагматичних значень.
Семантико-синтаксична палітра складносурядного речення уможливлює ви­користання складних мовленнєвих актів у режимі як дотримання, так і нехтуван­ня кодексом кооперації. Застосовуючи сурядні номінації зумовленої невідповід­ності та незумовленої відповідності, мовець може дотримуватися максим інфор­мативності, правдивості, релевантності, чіткості повідомлення. Сурядні номіна­ції невідповідності (особливо опозитивно-розділові), навпаки, дозволяють мовцю здійснювати оперативний перехід від ввічливого до неввічливого, від некатего­ричного до категоричного, від експресивно витриманого до ультимативно-деспотичного режимів спілкування.
Головним функціонально-комунікативним призначенням паратаксису ні­мецької мови є виконання ним не регулятивно-суґестивних, а інтерпретативно-епістемічних завдань. Формально-граматичні, когнітивно-семантичні та комуні­кативно-прагматичні можливості його використання в мовленні відповідають самій природі людини як соціальної істоти з її постійним прагненням до по­повнення квантами нового знання свого власного епістемічного світу та епісте­мічного світу її комунікативного партнера.
З виконанням завдань епістемічно-інтерпретативного порядку пов’язаний майже ввесь спектр семантико-синтаксичних типів ССР, який конституюється за допомогою предикататів-реляторів (другий рівень абстракції) та лексичної семантики кон’юнктів, але прямо не пов’язаний спектр їх концептуально-поня­тійних типів ССР, які виокремлюються на підставі предикатів-конекторів (пер­ший рівень абстракції). Реалізація регулятивно-суґестивних настанов спирається лише на відношення зумовленої невідповідності (опозитивно-розділові) і зумов­леної відповідності (наслідково-каузальні). Це є свідченням того, що когнітивно фіксована нерівноправність між позамовними ситуаціями поширюється й на комунікативно-прагматичний рівень паратаксису.
Якщо використання композитних МА асоціюється в концептуальному світ мовця насамперед з коректними комунікативними стратегіями, то вживання комплексних МА можливе як у режимах адекватної, так і неадекватної соці­альної поведінки, як в умовах кооперативного, так і конфліктного спілкування, як егалітарного, так і авторитарного дискурсів тощо. Отже, головна різниця між паратактично оформленими композитними і комплексними мовленнєвими акта­ми полягає у способах маркування дискурсивних відношень між їх складовими власне координативному (композитні) та субординативному (комплексні).
Стосовно ефективності впливу на свідомість комунікантів явище субордина­ції з його авторитарним підгрунтям наділене більшою аргументативною силою, ніж явище координації. Будучи глибоко інтеріоризованим у мовній свідомості, цей феномен можна вважати невід’ємною частиною вербального коду. Разом з тим, низька частотність ієрархічно організованих сурядних номінацій у реально­му мовленні порівняно з високою частотністю номінацій з рівноправними відно­шеннями між складовими утримує баланс авторитарних і егалітарних векторів дискурсу, врівноважує процес спілкування, стратегічною метою якого завжди є консенсус, порозуміння.
Прагненням до порозуміння як вищої мети спілкування пояснюється й той факт, що питома вага авторитарно, агресивно і конфліктно забарвлених вислов­лювань, які корелюють з імперативними формами вираження, у проаналізовано­му масиві не значна. Те, що імперативно-директивна складова комплексного МА доповнюється, наприклад, підпорядкованими їй констативними, а особливо кве­ситивними актомовленнєвими функціями, може бути наслідком деканонізації імператива в німецькомовному медіумі у зв’язку з його переходом до пост­конвенціональної стадії моралі. Сучасний соціум знаходиться на шляху вироб­лення універсалістської етики” (Ю. Хабермас) етики, де категоричний імпера­тив поступається місцем перед методом моральної аргументації та бенефактив­ної мотивації. Прямим наслідком руху суспільства до реформування моральних цінностей та поведінкових стереотипів стає надання сучасною людиною пере­ваги принципам координації перед принципами субординації, а кооперація зу­силь стає інтеріоризованою моделлю її діяльності.
Складносурядне речення німецької мови є такою семіотичною одиницею, яка характеризується формально-синтаксичною бінарністю автономно поєдна­них конструктивних частин; семантико-синтаксичною тернарністю, що зумов­лює його розподіл на реченнєві утворення з фіксацією а) когнітивно автономних, б) когнітивно ієрархічних відношень між денотативними ситуаціями; здатністю виступати у скопусі повідомлення, питання, спонукання і обіцянки у формі складних мовленнєвих актів (композитних або комплексних), дискурсивні від­ношення усередині яких визначаються у вимірах а) функціональної незалежно­сті (композитні), б) функціональної залежності (комплексні); можливістю утво­рювати комунікативно-функціональну єдність, що служить засобом репрезен­тації знання.

Пропонована праця відкриває нові перспективні напрями досліджень. З точки зору комплексного когнітивно-дискурсивного підходу залишаються не ви­рішеними ще досить проблем як у сфері самих сурядних конструкцій, так і суміжних синтаксичних явищ. У першому випадку перспективним було б дослід­ження координативних відношень на рівні словотворення, словосполучення і членів речення, у т.ч. й в аспекті їх актуального (тема-рематичного) членування. Певну наукову цінність матиме й вивчення феномена ’складносурядне речення’ в різних типах дискурсу (функціональних стилях), особливо в ракурсі лінгвостати­стики з урахуванням соціолектних, гендерних і вікових факторів його викори­стання в мовленні.
У другому випадку йдеться про перспективність досліджень суміжних син­таксичних явищ німецької мови на основі запровадженої методики друго­предикативних утворень (абсолютних конструкцій, дієприкметникових зворотів тощо), складнопідрядного речення, а також гібридних сурядно-підрядних полі­номів, причому не тільки німецької, але й інших германських мов. У цьому від­ношенні вельми актуальним було б вивчення когнітивних і дискурсивних чин­ників у виборі альтернативних засобів вираження ізофункціональних смислів наприклад, підрядними і сурядними формами. Дослідження такого роду може забезпечити прямий вихід синтаксису речення в синтаксис тексту.

CПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абельсон Р.П. Структуры убеждений // Язык и моделирование социаль­ного взаимодействия. М.: Прогресс, 1987. С. 317-380.
2. Абрамов Б.А. Теоретическая грамматика немецкого языка. Сопостави­тельная типология немецкого и русского языков. М.: Владос, 2001. 288 с.
3. Адмони В.Г. Синтаксис современного немецкого языка: Система отноше­ний и система построения. Л.: Наука, 1973. 366 с.
4. Аксенова И.Н. Типы связи в констативных блоках высказываний // Язы­ковое общение: Единицы и регулятивы. Калинин: КГУ, 1987. С. 115-120.
5. Акуленко В.В. Німецький вплив на розвиток української мови // Мово­знавство, 1997. № 1. С. 12-19.
6. Алимурадов О.А. Семантико-синтаксические свойства OR в современном английском языке: Автореф. дис... канд. филол. наук: 10.02.04 / Пятигорск. гос. лингв. ун-т. Пятигорск, 2000. 20 с.
7. Апель К.-О. Трансцендентально-герменевтическое понятие языка // Вопр. философии. 1997. № 1. С. 76-92.
8. Апресян В.Ю. Уступительность в языке и слова со значением уступки // Вопр. языкознания, 1999. № 5. С. 24-44.
9. Апресян Ю.Д. Избранные труды. Т. 2: Интегральное описание языка и си­стемная лексикография. М.: Школа «Языки русской культуры», 1995. 768 с.
10. Апресян Ю.Д. Образ человека по данным языка: попытка системного описания // Вопр. языкознания, 1995. № 1. С. 37-67.
11. Апресян Ю.Д. Отечественная теоретическая семантика в конце ХХ сто­летия // Изв. РАН. Сер. литературы и языка. 1999. Т. 58, № 4. С. 39-54.
12. Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл. М.: Наука, 1976. 383 с.
13. Арутюнова Н.Д. Фактор адресата // Изв. АН СССР. Сер. литературы и языка. 1981. Т. 40, № 4. С. 356-367.
14. Арутюнова Н.Д. «Пропозиция», «факт», «событие»: Опыт концептуаль­ного анализа // Изв. АН СССР. Сер. литературы и языка. 1987. Т. 46, № 6. С. 529-546.
15. Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений. Оценка. Событие. Факт. М.: Наука, 1988. 341 с.
16. Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. 2-е изд., испр. М.: Школа „Языки русской культуры, 1999. 896 с.
17. Астахова Л.И. Предложение и его членение: прагматика, семантика, син­таксис. Днепропетровск: ДГУ, 1992. 160 с.
18. Атарщикова Е.Н. Функционально-семантическая парадигма союза как, так и // Доклады VI Междунар. конф. «Семантика языковых единиц». Т. 1. М.: СпортАкадемПресс, 1998. С. 58-60.
19. Бакалова З.Н. Соотносительность сложносочиненных и сложноподчи­ненных предложений несоответствия и уступки. // Доклады междунар. конф. «Семантика языковых единиц». Т. 2. М.: СпортАкадемПресс, 1998. C. 62-64.
20. Баландіна Н.Ф. Дистинктивні риси предикатів і семантика речення // Мовознавство. 1996. № 6. С. 49-55.
21. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. М.: Иностр. литература, 1955. 416 с.
22. Баранов А.Н. Функционально-прагматическая концепция текста: Дис... докт. филол. наук: 10.02.19. Краснодар, 1993. 357 с.
23. Баранов А.Н., Добровольский Д.О. Постулаты когнитивной семантики // Изв. РАН. Сер. литературы и языка. 1997. Т. 56, № 1. С. 11-21.
24. Баранов А.Н., Крейдлин Г.Е. Структура диалогического текста: лексиче­ские показатели минимальных диалогов // Вопр. языкознания, 1992. № 3. С. 84-93.
25. Белова А.Д. Лингвистические аспекты аргументации. К.: Киевск. ун-т им. Т.Г. Шевченко, 1997. 300 с.
26. Белова А.Д. Языковые картины мира в рамках когнитивно-дискурсивной парадигмы // Культура народов Причерноморья. 2002. № 29. С. 17-23.
27. Белошапкова В.А. Сложное предложение в современном русском языке. М.: Просвещение, 1967. 160 с.
28. Бенвенист Э. Общая лингвистика. М.: Прогресс, 1974. 447 с.
29. Бергер Л. Г. Эпистемология искусства: Художественное творчество как познание. "Археология" искусствоведения. Познание и стили искусства исторических эпох. М.: Информ. изд. агентство "Русский мир", 1997. 432 с.
30. Бирюлин Л. Б. Семантика русского императива (Slavica Hilsiniensia 13). Helsinki: Helsinki University Press, 1994. 229 с.
31. Богданов В.В. Семантико-синтаксическая организация предложения. Л.: ЛГУ, 1977. 204 с.
32. Богданов В.В. О конститутивной единице смысла предложения // Пред­ложение и текст в семантическом аспекте. Калинин: КГУ, 1978. С. 6-18.
33. Богданов В.В. Речевое общение. Прагматические и семантические аспек­ты. Учебн. пособие. Л.: ЛГУ, 1990. 88 с.
34. Богданов В.В. Текст и текстовое общение. Учебн. пособие. СПб.: С.-Петерб. ун-т, 1993. 68 с.
35. Богуславский И.М. Исследования по синтаксической семантике. Сферы действия логических слов. М.: Наука, 1985. 175 с.
36. Болинджер Д. Истина проблема лингвистическая // Язык и моделиро­вание социального взаимодействия. М.: Прогресс, 1987. С. 23-43.
37. Бондарко А.В. К проблеме соотношения универсальных и идиоэтниче­ских аспектов семантики: интерпретационный компонент грамматических значе­ний // Вопр. языкознания, 1992. № 3. С. 5-20.
38. Бондарко А.В. Основы функциональной грамматики. Языковая интер­претация идеи времени. СПб: С.-Петерб. ун-т, 1999. 260 с.
39. Боровська Л. О. Філософський аналіз стереотипів людської діяльності в культурно-екологічному контексті: Автореф. дис... канд. філос. наук: 09.00.09 / Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди. К., 1998. 15 с.
40. Булыгина Т.В. К построению типологии предикатов в русском языке // Семантические типы предикатов. М.: Наука, 1982. С. 7-85.
41. Булыгина Т.В., Шмелев А.Д. Языковая концептуализация мира (на мате­риале русской грамматики). М.: Школа Языки русской культуры”, 1997. 574 с.
42. Бурбело В.Б. Лінгвопоетика французької словесності ІX XVIII ст. К.: ВЦ Київський університет”, 1999. 251 с.
43. Бургин М. С., Оноприенко В. И Социальные стереотипы и научные пара­дигмы как регуляторы научной деятельности. К.: Центр исследований научно-технического потенциала и истории науки им. Г.М. Доброва, 1996. 30 с.
44. Вайчук Т.В. Философско-эпистемические аспекты речевых актов: Дис... канд. филос. наук: 09.00.01. М., 2000. 157 с.
45. Варнаева А.Е. Значен