ІНДИВІДУАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ОСОБИСТІСНОГО РОЗВИТКУ В ПЕРІОД ГЕРОНТОГЕНЕЗУ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми; визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дисертаційного дослідження; сформульовано гіпотезу; розкрито теоретико-методологічні основи дослідження; викладено наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, а також представлені дані щодо апробації, впровадження отриманих результатів дослідження, публікацій та структури роботи.

У першому розділі – “Теоретичний аналіз проблеми особистісного розвитку в період геронтоґенезу” – розглянуто психологічні проблеми старіння та розвитку особисто­сті в період геронтоґенезу, відображені в науковій літературі, проаналізовано підходи різних фахівців стосовно ставлення особистості до смерті як психологічної проблеми.

За даними Організації Об’єднаних Націй старіння населення землі характеризується скороченням частки населення працездатного віку від 15 до 59 років та збільшенням процентної долі літніх людей при зменшенні долі дітей. Очікується, що у 2047 році кількість осіб літнього віку в світі перевищить число дітей.

У 1967 році Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВОЗ) на міжнародному симпозіумі у Ленінграді було ухвалено класифікацію старості (період геронтоґенезу), згідно якої похилий вік для чоловіків становить від 60 до 74 років, для жінок від 55 до 74 років; старечий вік для чоловіків і жінок від 75 до 90 років; довгожителями вважаються представники обох статей від 90 років і більше. По Г.Крайгу пізня дорослість починається після 60 років.

Проблему старіння та розвитку особистості в період пізньої дорослості вивчали психологи Дж. Біррен, М.В. Гамезо, Ф. Гізе, Д. Даннефер, Е. Еріксон, О.О. Козлов, М. Перлмутер, Є.Ф. Рибалко, та ін. З точки зору соціології та медицини проблему старіння та смерті розглядали (О.О. Богомолець, І.І. Мечніков, С. Гроф, В.В. Фролькіс), антропології (Л.В. Тома), теософії (св. Ігнатій Богоносець, св. Іустин філософ, християнський письменник-апологет Татіан), філософії (Ф. Ар’єc, А.Я. Гуревич, А.А. Налчаджян, Луций Сенека, З. Фрейд).

При розкритті поняття віку в осіб похилого й старечого віку О.В. Краснова, О.Г. Лідерс розрізняють такі типи, як біологічний (функціональний) вік, який відображає ступінь біологічних та функціональних порушень в організмі людини; психологічний вік, що представляє ступінь онтогенетичного розвитку індивіда та співвідношення його суб’єктивного уявлення про себе у діапазоні свого життя. Психічний вік характеризує ступінь відповідності інтелектуального рівня індивіда віко­вим нормам; соціальний вік відображає співвідношення між громадським статусом та рівнем досягнень однієї людини та більшості осіб того ж віку; пенсійний (паспортний) вік свідчить про досягнення людиною календарного віку. Такі розмежування є умовними, тому що часто відмічаються часові незбіжності вікових типів.

На розвиток особистості у період геронтоґенезу суттєвий вплив чинять індивідуально-психологічні особливості. У працях Е. Еріксона, В.В. Болтенко показані характерні особливості самооцінки осіб періоду пізньої дорослості з урахуванням ретроспективи в самоаналізі, а Л.В. Бороздіна, І.О. Молчанова відзначають включення минулого у процес самосприйняття. Рівень самооцінки осіб пенсійного віку залежить від ступеню залученості індивіда до соціуму, його затребуваності, рівня зайнятості, стану фізичного та психічного здоров’я, емоційної стабільності, можливості самовира­ження, задоволеності життям й загального вітального налаштування особистості. На зниження самооцінки впливають: погіршення стану психічного та фізичного здоров’я, зниження інтелектуально-мнестичних функцій, втрата близьких людей, втрата контролю над ситуацією, відсутність вільного вибору, безпорадність, залежність від інших, неможливість задоволення потреб, негативне вітальне налаштування.

Мотиваційно-потребова сфера осіб похилого та старечого віку з часом зазнає змін внаслідок зміни ієрархії потреб, а не через зміну їх вмісту. Внаслідок інволюційних процесів відбувається згортання потреб: у самоактуалізації, в самоствердженні та високій самооцінці, у любові та визнанні, безпеці та самозбереженні (В.В. Болтенко).

Регрес когнітивної та інтелектуальної функцій особистості не є обов’язковою складовою процесу геронтоґенезу й залежить від індивідуальних особливостей особистості (П.С. Фрай). Здатність до засвоєння нової інформації в період пізньої дорослості зберігається або діють компенсаторні механізми. Порушення сили й жвавості психічних властивостей є причиною зниження якості та об’єму уваги (Х. Хофман, K. Шаі, Д. Бромлей), що проявляється у послабленні контролю за звичними механічними діями, підсвідомого контролю за послідовністю подразників і концентрації уваги, здатності контролю оточення при управлінні власними діями (Е.Д. Сміт). На розлад сприйняття впливають: сенсорна, рухова, емоційна, інтелектуальна депривація, соціальна ізоляція. У похилому віці успішність та якість виконання завдань залежить не від швидкості, а від використання досвіду, накопиченого протягом життя.

У розділі розглянуто типології старіння, що ґрунтуються на різних засадах: на соціальній ситуації розвитку, а також на провідній діяльності та особистісних новоутвореннях (М.С. Пряжніков); ставленні до виходу на пенсію (Г. Абрамова); розподілі соціально-психологічних типів старості на благополучні та неблагополучні (І.С. Кон); розподілі по типах прийняття власного старіння (Ф. Гізе); п’ять типів пристосування особистості до старості (Д.Б. Бромлей). У розділі доведено, що проаналізовані типології не відображають всієї різноманітності проявів поведінки та індивідуальності осіб похилого й старечого віку, але можуть служити орієнтиром у наукових дослідженнях й практичній роботі з особами пенсійного віку. Відсутність готовності до старіння негативно впливає на адаптаційні механізми особистості, сприяючи виникненню криз пізнього віку.

Дослідники (М.В. Гамезо, В.С.Герасімова, Г.Г. Горелова) визначають психологічні чинники, які сприяють активному довголіттю. Такими чинниками є: соціально активний розвиток, фізична активність, інтелектуальна діяльність. У літніх людей поряд з інволюційними процесами розвиваються й новоутворення прогресивного характеру, які дозволяють долати деструктивні явища, що характерні для періоду геронтоґенезу.

Узагальнення наукових доробок з означених проблем засвідчило майже повну відсутність досліджень щодо розробки проблеми розвитку особистості в період геронтоґенезу та чинників, які впливають на цей процес. Водночас, аналіз означених попередніх досліджень дозволив нам теоретично виокремити провідні індивідуально-психологічні чинники розвитку особистості в період геронтоґенезу, експериментальні дослідження яких і подано у другому розділі дисертації.

У другому розділі – «Експериментальне дослідження індивідуально-психологічних чинників особистісного розвитку періоду геронтоґенезу» обґрунтовані методичні підходи до дослідження індивідуально-психологічних чинників особистісного розвитку в період геронтоґенезу, досліджено готовність особистості до заключного етапу вітального циклу як чинник особистісного розвитку, визначені чинники адаптації особистості до старіння, досліджено творчість як чинник розвитку особистості в геронтоґенезі.

На першому етапі експериментального дослідження ми виявляли чинники впливу на особистісний розвиток осіб у період геронтоґенезу.

На підставі проведеного анкетування одержані дані про соціально-психологічні особливості життя та інтересів людей пенсійного віку, їх ставлення до смерті. Респонденти були поділені на три групи у відповідності до вектору інтересів: «творчої» та «нетворчої» спрямованості. Група «А» –особистості з творчою спрямованістю (41,0% від загального числа осіб), і група «В» –особистості з нетворчою спрямованістю (59,0% від загального числа осіб). Група «А» представлена двома підгрупами: «А1» (особистості з творчою спрямованістю, що не бояться смерті, складають 43,0% від загального числа осіб групи «А») та підгрупа «А2» (особистості з творчою спрямованістю, що бояться смерті, складають 57,0%). У групі «В» виділились три підгрупи: «В1» (особистості з нетворчою спрямованістю, що не бояться смерті, склали 45,8% від загального числа групи «В»), «В2» (особистості з нетворчою спрямованістю, що бояться смерті –41,7%). Осіб, які ставляться до смерті з байдужістю (12,5% від загального числа осіб з нетворчою спрямованістю) ми віднесли до окремої групи «С».

Таким чином, на першому етапі виділились групи відповідно до творчої спрямованості респондентів, їх ставлення до смерті та адаптованості до старіння. Саме інтелектуальна та творча активність, відсутність танатофобічних переживань та психологічна адаптованість до старості, за нашою гіпотезою, є провідними чинниками особистісного розвитку в період геронтоґенезу. Тому наступним етапом дослідження стало поглиблене вивчення індивідуально-психологічних чинників особистісного розвитку в старості.

Виявлено, що неможливість займатись творчістю в осіб похилого та старечого віку безпосередньо пов’язана із погіршенням стану здоров’я. Результати нашого дослідження показали, що особи похилого й, особливо, старечого віку, намагаються підтримувати прийнятний для себе ступінь життєвої активності, однак люди, які не бояться смерті, ведуть більш активне життя, що свідчить про їх кращу фізичну й психологічну збереженість і адаптованість до періоду геронтоґенезу.

Вивчення індивідуально-психологічних чинників розвитку особистості людей похилого та старечого віку показало, що особи, які належать до різних груп адаптації до періоду геронтоґенезу, мають певні психологічні розбіжності. Більш адаптованими до періоду пізньої дорослості виявились представники підгрупи «А1» та «В1», тобто ті особи, які не відчувають страху смерті. Відмічаються значні співпадіння даних у підгрупі «В2» та групі «С», що свідчить про їх близькість. Подальші дослідження дозволили виявити, що позиціювання байдужого ставлення до смерті в осіб групи «С» є прихованим страхом смерті. Слід підкреслити, що представники всіх груп, які бояться смерті, сприймають старість як час страждань, самотності, хвороб та незатребуваності, на відміну від респондентів, які не бояться смерті і вважають, що старість – це вільний час, який можна використати за бажанням. Отже дослідження танатофобічних переживань і ставлення до старості осіб у період геронтоґенезу показали, що проблеми особистісного розвитку в період пізньої дорослості багато в чому пов'язані зі ставленням осіб похилого й старечого віку до старості та смерті.

У розділі показано, що за шкалою оцінки рівня реактивної та особистісної тривожності (Ч.Д. Спілберг, Ю.Л. Ханін) серед представників третього віку, які представляють групи адаптації до періоду геронтоґенезу, переважає низький і помірний рівні реактивної тривожності. З іншого боку, найбільш високий рівень особистісної тривожності відмічається у підгрупі «В2» (53,3%) та групі «С» (55,6%), що знов зближує дані групи та свідчить про те, що байдуже ставлення до смерті маскує танатофобічні переживання. В осіб у віці 66-75 років, також досить часто відзначається високий рівень особистісної тривожності в період геронтоґенезу. Розрахунок рангової кореляції Спірмена для N = 244 показав, що r_s = 0.263 статистично значуща на високому рівні достовірності (Р≤0,01). Це свідчить про тісний взаємозв’язок рівня особистісної тривожності та страху смерті в період геронтоґенезу.

Інволюційні зміни впливають на інтелектуальну діяльність осіб у період пізньої дорослості, однак не тільки деструктивно, але й іноді виступають у ролі своєрідного каталізатора, що сприяє активізації їх інтелектуальної й творчої діяльності. На особистісний розвиток та стан творчих здібностей осіб пізнього віку впливають: спосіб життя, специфіка професії, індивідуальні особливості особистості, а не старіння як таке. Інтелектуальний розвиток, і, особливо, заняття творчістю відіграють значну роль при формуванні рівня самооцінки людей похилого віку і є важливими показниками їх особистісного розвитку та психологічного довголіття. Переключення активності на пізнавальну та творчу діяльність сприяє підвищенню психологічної й соціальної адаптації, встановленню нових комунікативних зв'язків. Творче самовираження сприяє духовному омолодженню і продовженню активного довголіття.

На підставі виявлених чинників (див. таблицю 1), які перешкоджають, чи, навпаки, сприяють особистісному розвитку в період геронтоґенезу, нами були виділені конструктивні й деструктивні стратегії адаптації та на цьому ґрунті розроблені моделі адаптації осіб третього віку до геронтоґенезу. Моделі адаптації відбивають індивідуально-психологічні особливості особистості літніх людей, особистісний розвиток та творчу самореалізацію, фізичну активність, соціальну активність, уявлення літньої людини про старість і ставлення до смерті. Рівень суб’єктивного контролю відіграє важливу роль в адаптації осіб пізнього віку до періоду геронтоґенезу. При дослідженні мінливості й стабільності локусу контролю, який є важливим в адаптації до старості були виявлені позитивні зв’язки та залежності зворотного характеру, які є значущими. Так, у період пізньої дорослості серед осіб 55-92 років були зафіксовані певні психологічні зміни у віковому проміжку 66-75 років у осіб обох статей. До того ж у жінок відмічалось збільшення рівня інтернальності, а у чоловіків – екстернальності. Після 76 років йде зрушення інтернальності у бік зниження показників у жінок і збільшення екстернальності у чоловіків за шкалами здоров’я, невдач, сімейних стосунків. Даний факт доводить, що суттєві зміни, які відбуваються в осіб 66-75 років у всіх сферах життєдіяльності, можуть свідчити про наявність періоду вікової кризи, що істотно впливає на якість адаптаційних процесів у пізньому віці, які відіграють важливу роль у розвитку особистості та її пристосуванні до періоду пізньої дорослості. Показано, що найбільший рівень інтернальності відмічається у творчих осіб, не схильних до танатофобічних переживань.

Отже, високий рівень екстернальності у групах 65-75 років та 76 років та старше, більшою мірою є притаманним чоловікам, а інтернальності – жінкам. Екстер­нальність чинить негативний вплив на проходження адаптації, а інтернальність, навпаки, сприяє адаптаційному процесу. Успішне проходження кризового періоду пізньої дорослості (66-75 років) свідчить про адаптацію осіб похилого віку до нових ролей у соціумі та прийняття ними свого нового статусу. Дані рівня суб’єктивного контролю з урахуванням багатомірного профілю особистості у залежності від вікових груп свідчать про зростання екстернальності з віком.

В акцентуйованих особистостей незалежно від спрямованості акцентуації виявлено високий процент тих, у кого є серйозні зміни стану здоров’я. Після проходження кризового періоду 65-75 років акцентуації особистості стають менш вираженими.

Виявлена залежність нервово-психологічної нестійкості від віку: в період 66-75 вона підвищується (+ 16,0%), потім знижується (–7,3%). В осіб, що не бояться смерті, вона суттєво нижча. Байдуже ставлення до смерті в осіб похилого віку є наслідком прихованого страху смерті. Результат кореляційного аналізу Спірмена показав високий ступінь зв’язку між нервово-психологічною нестійкістю осіб пізнього віку та страхом смерті, який вони відчувають, оскільки r_s = 0.243, що статистично достовірно з імовірністю похибки р = 0,001.

Дослідження показало, що на адаптацію до періоду геронтоґенезу істотний вплив чинить ставлення до осіб пізнього віку у соціумі. Серйозної проблеми набуває ейджизм. 98,4% опитаних відзначили, що у різній мірі відчувають негативне ставлення до себе через свій вік. Отже, якість соціально-психологічної адаптації осіб періоду пізньої дорослості залежить від таких важливих чинників, як: психофізичне збереження, життєва активність, взаємостосунки з навколишнім світом і з собою, індивідуально-психологічні особливості особистості, самореалізація та особистісний розвиток, баланс яких і обумовлює вибір та спрямованість стратегій старіння.

Важливим чинником особистісного розвитку у період геронтоґенезу є творчий розвиток, значний вплив на який чинять потреба у досягненні та мотивація діяльності.

За шкалою оцінки потреби в досягненні, у віковому періоді 66-75 років спостерігається зниження рівня мотивації, що пояснюється хронологічним збігом криз соціальної, психологічної й соматичної складових сфер особистості, які перешкоджають процесу розвитку особистості та адаптації до періоду пізньої дорослості. Найбільше число осіб з низьким мотиваційним рівнем відмічається у респондентів в групі “С” та підгрупі “В2”. Помірний рівень мотивації у досягненні відмічається у респондентів групи “А”. Рангова кореляція Спірмена для N = 244 дозволила розрахувати коефіцієнт кореляційного зв’язку між мотивацією в досягненні й творчою діяльністю, який склав r_s = 0.304 та показав високий рівень статистичної значущості (Р≤0,001).