Політична довіра як складова соціального капіталу громадянського суспільства

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Перший розділ дисертаційної роботи „Огляд літератури за темою та проблемного поля” присвячено розгляду джерельної бази та стану наукової розробленості теми в науковій літературі. В ньому визначено основні напрямки теоретичного осмислення заявленої проблематики у різних галузях сучасного наукового знання, визначено методологічні засади аналізу ролі політичної довіри як складової частини феномену соціального капіталу.

У першому підрозділі „Дослідження в галузі суспільної самоорганізації, соціального капіталу та політичної довіри: бібліографія питання” зазначено, що проблематика соціального капіталу та політичної довіри поступово стає предметом всебічного осмислення філософів, політологів, соціологів, економістів та психологів. Специфічним для цього дослідження є те, що воно ґрунтується переважно на журнальних статтях та матеріалах конференцій а кількість академічних видань є не надто великою. Це обумовлено, значною мірою, новизною теми та недостатньою розробленістю в вітчизняній і в пострадянській політичній науці, адже на момент написання дослідження ще не було жодної вітчизняної монографії, присвяченій досліджуваній темі.

         Новизна теми обумовлює недостатню кристалізацію методологічного апарату, відтак спиратися доводиться на розрізнені джерела з “сусідніх” дисциплін та напрямків. Так в принципово важливу роль в формуванні методології дослідження зіграла роботи Д. Норта, Єлісеєва С М., Казанцева А.А. Нечаєва В.Д. Основні положення концепції фонових практик проаналізовано на основі  книг П. Бурд`є досліджень О. Хархордіна  та В. Волкова.

Аналіз “попередньої фази” розвитку теорій суспільної самоорганізації, здійснений в першому розділі, ґрунтувався на дослідженнях М. Олсона, Лейпхардта А., Козера Л., Спірідонової В. І. З англомовних досліджень особливу увагу слід приділити дослідженням, Г. Хардіна (Hardin G.), М. Камінські (Kaminski M.), А. Сагдена (Sugden A.), Р. Аксельрода (Axelrod R.).

Дослідження проблематики соціального капіталу базувалося на дослідженнях Антоніни Колодій, Віктора Степаненка. З перекладених робіт  особливої уваги заслуговують роботи Р. Панама, Ф. Фукуями, Дж. Коулмана, Р. Роуза, Н. Динелло. Найбільш важливими англомовними роботами є дослідження П. Норіс, А Крішни (A. Krishna), М. Вулкока (M. Woolcock) і Д. Нараяна (D. Narayan). Варто назвати також критичні дослідження, представлені переважно роботами Б. Едвардса (B. Edwards) та М. Фолі (M. Foley).

Проблематика політичної довіри проаналізована спираючись на цілу низку книг та статей. Соціологічна традиція представлена роботами А. Селігмена , Дж. Колмана, Т. Хальворсена (T. Halvorsen), Н. Лумана (N. Luhmann), Д. Гамбети. Політологічна традиція досліджень в галузі довіри представлена роботами Е. Ушландера, С. Роуз-Акерман (S. Rose-Ackerman), Ньютона К. (K. Newton), Б. Ротштейна (В. Rothstein) та Д Столлє (D. Stolle).

Проблеми національної ідентичності і їх зв`язок з проблемою політичної довіри розглядалося на основі низки досліджень, присвячених аналізу націоналізму як суспільного явища. Особливий наголос слід зробити на роботах Кас`янова Г. В., Грицака Я., Шпорлюка Р, Нодії Г, Гелнера Е., Андерсона Б.

         Другий підрозділ, „Методологія та методика дослідження”, присвячений визначенню методологічних засад (принципів, методів, підходів) та обґрунтуванню методологічної стратегії їх застосування у дослідженні. Визначається, що методологічною основою дослідження є діяльнісний підхід, який розглядає політичне життя як складний політичний процес діяльнісного характеру, основу якого обов`язково складає дія особи, і цей процес набуває значення лише якщо виходити з ціннісних засад дії такої особи. На відміну від інституційно-владного підходу, початком наукового пізнання в діяльнісному підході є соціологія політики. Відповідно до цієї тези логічним виглядає те, що в основу даного дослідження покладено соціологічний метод, який передбачає з`ясування соціальної зумовленості політичних явищ, зокрема, впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, ідеології та культури. Разом з загальнонауковими (метод аналізу та синтезу, індукції та дедукції, абстрагування) та соціологічним методом широко застосовувався порівняльний метод. Вирішення великого обсягу проблем було здійснено за допомогою історичного методу. Його використання дозволяє вирішити одразу дві проблеми: з одного боку висвітлити розвиток концепції політичної довіри та соціального капіталу, що є дуже важливим для нової теоретичної системи; з іншого боку використання історичного методу дозволяє відстежити траєкторію розвитку досліджуваного феномену, в нашому випадку – форм соціальної самоорганізації, та розглядати його в конкретному історичному контексті. Досить широко, особливо в першому розділі, застосовувався метод соціального моделювання в основі якого полягали доробки теорії стратегічних ігор. Використання формально-математичних моделей дозволяє краще висвітлити загальні принципи та закономірності процесу соціальної самоорганізації.

Третій підрозділ „Історія розвитку концепцій суспільної самоорганізації” присвячений ґенезі проблемного поля та аналізу дослідницьких програм, що закладали основу, на яку спирались творці концепції соціального капіталу, критично переосмислюючи напрацьований досвід.  Дослідження в галузі соціальної самоорганізації вже на першому етапі розвивалися як мультидисциплінарна система: економічна наука (Моргенштерн), математика (фон Нейман, Такер), політичні науки (Ліпсет, Козер, Трумен) були рівнозначними компонентами дослідницької програми, яка ставила на меті пошук відповіді на принципове для всіх соціальних наук питання про принципи і умови міжособової та міжгрупової кооперації.

Соціальна самоорганізація в цьому дослідженні розуміється як процес вільної співпраці індивідів заради досягнення певної спільної мети без участі “третьої сторони” – індивіда чи організації які б здійснювали моніторинг процесу взаємодії та покарання індивідів, що порушують умови співпраці. До останнього часу в наукова спільнота не прийшла до термінологічного консенсусу, в англомовній літературі для позначення феномену соціальної самоорганізації закріпився термін “колективна взаємодія” (collective action), що має аналогічне сенсове навантаження.

 Теорії колективної взаємодії здебільшого аналізують ситуації, коли існує певна група осіб, загальний для всіх інтерес (загальне або колективне благо) та потенційний конфлікт між  індивідуальними інтересами та загальною метою. Проблема колективних дій (т. зв. “дилема колективної взаємодії”) виникає тоді, коли перед індивідом постає вибір між альтернативними сценаріями: максимізація власних короткотермінових інтересів або співпраця заради досягнення загального блага. Демократичний режим, ефективний та підзвітний уряд, правопорядок, система освіти та охорона здоров’я - все це по суті колективні блага, і як такі підпорядковуються логіці колективної діяльності.

Виникнення концепції соціального капіталу і довіри викликано двома головними факторами. Преш за все, в своїй основі дослідження першої генерації, імпліцитно чи експліцитно, виходили з положення про раціональність та універсальний егоїзм індивіда. В таких умовах актор мав би бути повністю проінформованим про ситуацію, мати можливість адекватно аналізувати наявну інформацію і на основі такого аналізу вибудувати певну поведінкову стратегію. Еволюціоністський погляд на суспільство, також властивий соціальній науці того часу, передбачав, що неадекватні стратегії будуть поступово витіснятися в процесі боротьби за соціальне виживання.  “Гіперраціоналізм” першої генерації теорій колективної взаємодії, ігноруючи обмежений (культурно та психологічно) характер будь-якої раціональної стратегії приводить нас до хибних висновків про те, що індивіди в однакових структурних умовах обиратимуть аналогічні поведінкові моделі, а ефективні стратегії мають витіснити неефективні. В той же час порівняльні дослідження в галузі соціології та політичних наук доводять цілком протилежне. Концепція соціального капіталу, за умови адекватного застосування, дозволяє уникнути такого обмеження.

Другий розділ „Сучасні концепції суспільної самоорганізації: проблема соціального капіталу” сутність феномену соціального капіталу, еволюція цієї концепції, розкриваються структура та стратегії продукування цього феномену, його роль та місце в політичній сфері.

Перший підрозділ „Концепція соціального капіталу в межах соціології та політичної науки” має на меті  проілюструвати траєкторію розвитку концепції , її “імпорт” з економічної соціології до політичної науки і подальший її розвиток в нових умовах. Соціологічні концепції соціального капіталу виходили з  того, що певні індивіди отримують доступ до дефіцитних ресурсів тому, що належать до окремої групи осіб (формальної організації або мережі відносин). Інтеграція в цю групу (“свідома дружність”) базується на цілком егоїстичному бажанні отримати доступ до благ , недоступних “особі з вулиці”, і саме існування групи обумовлене створенням, захистом та розподілом ресурсів.

Підхід, запропонований Р.Патнамом та підхоплений іншими спеціалістами з політичних наук базується на принципово іншому ґрунті. Соціальний капітал може існувати не лише на рівні окремої ізольованої громади, але й на рівні суспільства в цілому, він розглядається як колективне благо, а не індивідуальна власність, як соціокультурний феномен - культуру довіри та толерантності, в якій формуються далекосяжні мережі добровільних асоціацій. Поєднання мікрорівневих (соціальні мережі та відповідні норми) та макрорівневих (добре урядування) феноменів виглядає наступним чином: члени вторинних асоціацій (secondary association), що звикли до співпраці і знають головні принципи (само)урядування є таким чином більш чутливими до низької ефективності державних інституцій. Оскільки вони співпрацюють на регулярній основі та довіряють один одному, вони можуть досить легко організувати колективний протест проти урядових зловживань та неефективності. Якщо антипатії та негативних санкцій з боку таких досвідчених виборців буде недостатньо, щоб навернути правлячий клас на правильний шлях, вони можуть бути легко усунуті більш мотивованим [кандидатом], вірогідно такого, що має великий досвід самоврядування.    

Другий підрозділ “Альтернативні погляди в межах концепції соціального капіталу”, присвячений аналізу найхарактерніших моментів другого, “синергетичного” напрямку в дослідженнях соціального капіталу. Першим з них є відхід від властивої нормативному підходу “стежкової залежності”. Емпіричні дослідження засвідчують, що горизонтальні мережі співпраці властиві не лише розвинутим індивідуалістичним суспільствам, але й традиційним спільнотам. Тож горизонтальна соціальна мережа вже не може одним своїм існуванням забезпечувати розвиток інститутів громадянського суспільства. Селянські громади чи інші асоціації, побудовані на глибоко інтерналізованих нормах групової солідарності (ексклюзивний соціальний капітал) об`єднують замало людей та ресурсів аби стати справді важливим чинником політичної боротьби. Лише в певних умовах атомізацію традиційних горизонтальних асоціацій вдається подолати, поєднавши їх в “мезо-рівневі” структури, відкриті для “інших”, побудовані на “слабких зв`язках”. В більшості випадків створення ефективних інститутів громадянського суспільства важливу роль відіграли саме “посередницькі структури”  “корпоративні агенти” – донорські агенції, міжнародні НДО, релігійні організації, рідше партії, або конкретні персоналії – переважно реформістські налаштовані державні службовці середнього або низького рангу, іноді представники традиційного істеблішменту. Вони слугують своєрідною “парасолькою”, захищаючи (принаймні на початковому рівні) зародки демократизації. Таким чином постала логічна картина механізмів формування інститутів громадянського суспільства в несприятливих умовах. Синергетичний підхід дозволяє інтегрувати до теорії соціального капіталу державу, адміністративні та політичні інституції.

Третій підрозділ, “Структура та стратегії відтворення соціального капітал”, аналізує  еволюцію поглядів на типологію та компоненти соціального капіталу а також на процес його генерації різними суспільними групами та інституціями. Перша типологія цього явища була введена Р. Патнамом і складалася з двох елементів: “ексклюзивний” (bonding) та “інклюзівний” (briding) видів соціального капіталу. В першому випадку маються на увазі культурні норми та елементи соціальної структури, що підтримують солідарність та єдність окремої групи; в другому – норми та структури, що забезпечують інтеграцію групи в ширший суспільний контекст. В принципі, обидва виду соціального капіталу є необхідними для успіху групи, так як низький рівень ексклюзивного капіталу призводить до розпаду групи, а низький рівень інклюзивного соціального капіталу призводить до поширення сепаратистських тенденцій, сегрегації, і, зрештою, може призвести до конфлікту. Майкл Вулкок, спираючись на дослідження Хеллера та Фокса, концептуалізував уявлення про "вертикальну компоненту" соціального капіталу, додавши до наявної дихотомії третій вимір - вертикальний (linking) соціальний капітал, що є специфічним випадком інклюзивного соціального капіталу. Головною властивістю вертикального соціального капіталу є те, що він створює можливості для обміну та відносин, заснованих на довірі та повазі, між індивідами, представниками місцевих громад та іншими корпоративними агентами в межах певного громадянського суспільства, а також з силами за його межам.

Таким чином особлива увага фокусується на складності у розумінні процесу синергії та виникнення вертикального соціального капіталу. Якщо виходити з того, що горизонтальні зв'язки між різними сегментами суспільства забезпечуються за участі представників істеблішменту, принаймні на початковому етапі, то головною проблемою є бажання представників істеблішменту співпрацювати з представниками "нижчих" соціальних груп або етнічних меншин. Раціональний індивід, що прагне максимізувати власний добробут, на посаді адміністратора не має стимулів співпрацювати з громадськістю. В таких умовах проблемою є пояснити, які фактори обмежують раціональність певних індивідів і обумовлюють вибір ними стратегії співпраці з громадськістю.

Третій розділ “Місце політичної довіри в сучасних концепціях соціальної самоорганізації” присвячений аналізу феномена політичної довіри, його ролі та місцю в дослідницькій програмі соціального капіталу. Перший розділ “Зародження концепції довіри в суміжних дисциплінах” розглядає еволюцію поняття, його розвиток в межах економічної науки, соціології та політології. Зазначено, що довіра не є іманентною рисою людського суспільства, вона виникла в певних історичних умовах і теоретично може зникнути. Під довірою ми розуміємо очікування, що партнер, по співпраця не порушить зобов'язань та утримається від опортуністичної поведінки. Вона нерозривно пов'язана з свободою індивіда, з можливістю більш - менш вільно обирати курс дій, обирати партнера / партнерів по трансакції, чи відмовитися від неї взагалі, в умовах, коли партнери також мають певний рівень автономії і можуть відмовитися від співпраці, чи порушити свої зобов'язання. Другим принциповим моментом є неможливість повністю передбачити поведінку партнерів або через наявність "часового лагу" (перший актор має розпочати діяльність раніше за інших), або через відсутність абсолютно надійної інформації про стратегію, цілі та мотивацію партнерів. Таким чином довіра відрізняється від звичайної раціональної калькуляції вигод та витрат, а також від ситуації, коли партнери можуть взаємно стримувати одне одного.

Другий підрозділ, “Політологічні концепції довіри” присвячено аналізу феномену довіри спеціалістами в галузі політичної науки. Для них довіра є важливою перш за все тому, що вона уможливлює ефективне вирішення дилеми колективних дій за допомогою горизонтальної соціальної самоорганізації, таким чином забезпечуючи функціонування демократичного режиму, ефективного та підзвітного уряду, а також сприяє економічному добробуту. Довіра не може існувати лише як система норм та правил, для Ії репродукування необхідні певні соціальні інститути. Політична довіра свідчить про потенційну готовність громадян до взаємодії з іншими та абстрактну готовність до залученості у суспільні справи з цими іншими, виходячи за межі персональної інтеракції та об’єднуючи людей, які не знайомі особисто. Цей вид довіри базується на самоідентифікації індивіда з певною "моральною спільнотою" (moral community), до всіх членів якої він відчуває довіру, вважаючи, що вони поводитимуться у загальноприйнятий спосіб. Довіра, яка ґрунтується на персональному знайомстві, або на спільній приналежності до "первинної групи" є партикуляризованою, вона доповнює (а на думку певних науковців протирічить) генералізованій і уможливлює колективну взаємодію в межах окремої громади. На рівні гіпотези можна припустити, що партикуляризована довіра може існувати без генералізованої, але не навпаки. Певний рівень міжособистісної довіри та внутрішньогрупової солідарності є необхідним для виникнення політичної довіри, яка формується в процесі поступового розширення “моральної спільноти” на нові, ширші кола населення і супроводжується формуванням ієрархії ідентичностей, від родини через громадянські асоціації до політичної нації.

Третій підрозділ “Механізми генерації політичної довіри” аналізує дві дослідницькі програми. Перша з них виходить  з положення, що головними факторами, які обумовлюють рівень політичної довіри в суспільстві є етнічна гомогенність та релігійна традиція (протестантизм). Певне підтвердження, таким чином, отримала  гіпотеза про зв`язок довіри та національної ідентичності. Друга дослідницька програма, представлена "інституційною теорією генералізованої довіри" авторами якої є Бо Ротштейн та Дітінд Столле. Увага фокусується на ролі "імплементаційні" інститутів, особливо силових та юридичних структур (поліція, суд), та урядових агенцій, що відповідають за надання соціальних послуг. Якщо концепція "суспільного вибору" має рацію, і посадовець діє відповідно до логіки максимізації власного добробуту аналогічно до ринкового агента, проблема не має вирішення в принципі. Якщо ж вважати, що індивід прагне нагромадити не лише матеріальний, але й символічний/статусний капітал (т. зв. "dual utility function”), а останній нагромаджується за рахунок легітимного виконання відповідних функцій, така можливість в принципі виникає, і важливим елементом у створенні репутації неупередженого органу є зміна "когнітивної карти" індивіда. Важливим є не так структура інституцій, як колективна пам'ять про Ії функціонування. Саме тому проста зміна інституційного дизайну не призводить до потрібного результату і постає проблема "стратегічної реконструкції колективної пам’яті" як цілеспрямованого та свідомого політичного процесу.

Таким чином дослідження політичної довіри підводять нас до необхідності детального аналізу проблеми ідентичності, особливо національної, та синтезу досліджень в галузі суспільної самоорганізації з доробками теорії націоналізму, щоб отримати адекватну концепцію реконструкції колективної пам`яті як процесу націєтворення.

Четвертий розділ “Політична довіра та концепції розбудови політичної нації” вирішує проблему синтезу досліджень в галузі соціальної самоорганізації та колективної ідентичності.  В першому підрозділі “Роль національної ідентичності в процесі соціальної самоорганізації” зазначається, що визначаючи територіальні та культурні кордони спільноти, утворюючи спільну ідентичність та розглядаючи світ як середовище, де конкурують нації, націоналізм робить можливим виникнення синергічних відносин між адміністративним апаратом та громадськістю, між істеблішментом та “посполитими”. Спільні інтереси, історія та спільне майбутнє роблять зрозумілою, прийнятною, і раціональною співпрацю індивідів з різних соціальних класів, створюючи умови для виникнення та розвитку інклюзивного та вертикального соціального капіталів. Можливості локальних спільнот та їх союзників з вищого класу взаємно накладаються та уможливлюють виникнення громадянського суспільства. Відповідні громадянські інститути, з одного боку, уможливлюють колективну взаємодію та задоволення певних індивідуальних потреб без звертання до державних органів, з другого боку, такі інституції уможливлюють тиск на адміністративний апарат, якщо останній діє неефективно.

В той же час було б спрощенням вважати, що будь-який націоналізм стане у пригоді. Головну роль відіграє властивий конкретній націоналістичній концепції погляд на державу та альтернативні форми організації. Тут варто сформулювати власну типологію і виділити “етатистський” та “комунальний” націоналізми. Класичним випадком першого є Франція або Росія, де держава є єдиною легітимною формою буття нації, Ії уособленням, усі інші форми організації та ідентичності не просто вторинні а шкідливі. Етатистський націоналізм значною мірою пов’язаний з ідеалами Просвітництва та концепцією громадянських спільнот. Як ми вже вказували вище, гіпотеза, що виникла під час роботи над цим дослідженням виходить з того, що побудова громадянського суспільства можлива лише тоді, коли об’єднуються відносно великі спільноти з своєю організаційною структурою, нормативною системою та ідентичністю. Вони зберігають певне значення навіть увійшовши в ширшу спільноту. “Комунальний” націоналізм  значно більш прихильно дивиться на існування організацій - посередників між індивідом та державою та “проміжних” ідентичностей. Досить радикальний німецький націоналізм міг співіснувати з локальними ідентичностями (“баварці”, “австрійці» і т. ін.), та різноманітними корпоративними структурами, вони не протирічили логіці націєтворення. Разючою альтернативою є процес націєтворення у Франції та Іспанії, де перетворення “селян” на “французів” чи “іспанців” супроводжувалося елімінацією (або спробою елімінації) специфічних місцевих ідентичностей чи традицій. 

В другому підрозділі “Концепції націєтворення та консолідація громадянського суспільства в Україні”  відбувається застосування напрацьованої методики, щоб по-іншому інтерпретувати проблеми, що постали перед українським суспільством в процесі демократичного транзиту. Стверджується наступне: по-перше, міжкласового консенсусу в українському суспільстві наразі нема і важко сказати чи з`явиться він в принципі, хоча певні підстави для стриманого оптимізму таки існують. По-друге, окрім відсутності такого консенсусу існує ще одна проблема, пов’язана з відсутністю або слабкістю традиційних вторинних структур. В традиційному суспільстві горизонтальна співпраця відбувається переважно на рівні місцевих громад, тобто досить багато чисельних об`єднань з чітко окресленою нормативною системою. В сучасному українському суспільстві горизонтальна співпраця, здається, можлива лише на рівні клік, які є менш чисельними та не мають фіксованого нормативного підґрунтя. Отже, перш ніж творити загальнонаціональні органи громадянського суспільства треба подбати про підготовку необхідного будівельного матеріалу – місцевих громад та різноманітних апропріативних організацій. Передбачити виникнення міжкласового консенсусу ми не можемо, але цілком в наших силах подбати про те, щоб у разі виникнення останнього існувала відповідна організаційна база. стратегія побудови громадянського суспільства в Україні має відбуватися в два етапи. На першому з них особливу увагу слід приділити   створенню мережі соціально-орієнтованих та культурно-освітніх асоціацій, об`єднаних в “федеративні мережі” з високим рівнем автономії. Їх функціонування, разом з розширенням ролі місцевого самоврядування (у випадку продовження політичної реформи) можуть надати стимул до формування горизонтальних територіальних громад, хоча можуть привести і до створення специфічної “містечкової” клієнтели.

Отже виглядає надзвичайно корисною переорієнтація політичних сил, донорських агенцій та міжнародних НДО на розвиток саме соціально-орієнтованих, культурно-освітніх та спортивно-рекреаційних організацій.

Транс-класова солідарність є явищем до певної міри випадковим, вона не обумовлена якимись об`єктивними факторами чи принципами історичного розвитку, а отже може і не виникнути в Україні, як не виникла в багатьох країнах третього світу. Соціальні системи, побудовані на патрон-клієнтських відносинах, мають тенденцію до самозакріплення і їх “неефективну рівновагу” досить складно підважити. Не існує також жодних об`єктивних факторів, які б змусили державні структури приєднатися до процесу консолідації громадянського суспільства, адже останнє може не лише співпрацювати, але й опонувати державним утворенням і таким чином діяти всупереч логіці максимізації владного потенціалу адміністративних агенцій.

В той же час, навіть за таких умов можна до певної міри покращити ситуацію. Розвиток на перший погляд аполітичних асоціацій, спрямованих на надання соціальних, культурно-освітніх та спортивно-рекреаційних послуг може поступово підважити монополію бюрократичного апарату та підпорядкованих йому клієнтелістських структур. Таким чином буде підготовлений сприятливий ґрунт для політичної мобілізації, якщо міжкласова солідарність все ж сформується в українському суспільстві.