ІНСТИТУТ ПАРТИСИПАЦІЇ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми роботи, аналізується теоретико-методологічна база, формулюються мета й завдання, об’єкт і предмет дослідження, визначається наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані про апробацію, публікації та структуру дисертаційної роботи.

Перший розділ «Теоретичні засади та джерельна база дослідження» містить у собі огляд наукових публікацій з проблематики дисертаційного дослідження, розгляд існуючих наукових підходів до вивчення участі громадян у політичних процесах.

У першому підрозділі «Основні наукові підходи до вивчення феномену політичної участі» проаналізовано й систематизовано підходи та концепції щодо розуміння політичної участі.

Значимість процесу політичної участі людини в якості предмета публічного діалогу та філософського дискурсу постає в рамках давньогрецької демократії і відображена в працях Демокрита, Сократа, Платона, Аристотеля. Подальшого розвитку ідеї про політичну участь знайшли своє відображення в працях таких мислителів як Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Дж. Локк, Г. Гегель, К. Маркс, Ф. Енгельс.

Окремим підходом до розуміння природи політичної участі відзначаються праці таких дослідників як Дж. Ст. Мілль, А. Сміт, Г. Спенсер. Його сутність полягає у відстоюванні моделі «інтересу» у рамках взаємовідносин між владою та індивідом.

Концепція «групового підходу» в рамках аналізу політичної участі стала важливою методологічною орієнтацією в політичній соціології та політичній науці всього ХХ ст., особливо в рамках її біхевіористської школи (Д. Бентлі, Г. Лассуел, Д. Трумен, Г. Алмонд, Л. Мілбрайт та ін.).

Важливе місце в розробці теоретичних концепцій політичної участі займає дослідження політичної соціалізації як її основної суспільної передумови та соціокультурного базису. Зарубіжні дослідження проблем політичної соціалізації активно почали проводитися наприкінці 1950-х років і представлені в роботах Ф. Грінстейна, Р. Гесса, Дж. Торнео, Д. Істона, Дж. Деніса, Г. Алмонда, С. Верби, Р. Зігеля, П. Шарана та ін. У рамках позитивістських трактувань особистості склалася концепція політичної соціалізації Ч. Мерріама і Г. Лассуела.

Такі представники структурно-функціонального підходу до вивчення політики як Т. Парсонс, Р. Мертон, Е. Дюркгейм, С. Ліпсет, А. Р. Редкліфф-Браун здебільшого приходили до висновку, що участь особистості становить інтерес лише тією мірою, якою від неї залежить ефективність функціонування політичної системи. В межах теорій демократизації аналіз ролі політичної участі міститься у працях Ф. Шміттера, С. Хантінгтона, Т. Карл, Л. Даймонда, А. Степана, Д. Хелда, Г. О’Доннела, Д. Растоу, А. Лейпхарта та інших.

Аналіз концепцій та моделей політичної участі засвідчує, що динамічний розвиток парламентаризму в більшості сучасних держав поступово призвів до пріоритету електорального виміру при дослідженні політичної участі.  Зокрема, прикладні аспекти електоральної політичної участі в умовах сучасних представницьких демократій було досліджено у працях М. Каазе, А. Марша, С. Барнса, Р. Даля, Р. Інглехарта, Е. Кармінеса, Т. Карозерса, П. Лазарсфельда, У. Міллера, Дж. Нагеля, Н. Ная, Р. Патнама, Д. Растоу.

Теоретичні напрями політичної участі, що існують, автор розділив на дві групи в залежності від оцінки її значення в суспільстві. До першої групи можна віднести теорії, в яких політична участь наділяється вагомим конструктивним впливом на стан суспільства («конструктивний» підхід). Зокрема, прибічниками даного підходу були представники структурного функціоналізму (Т. Парсонс, С. Ліпсет, Р. Мертон), конфліктологічної парадигми (Р. Дарендорф, Л. Козер), представники партисипаторної теорії демократії (Б. Барбер, К. Пейтмен, Дж. Ціммерман). До представників іншого, «скептичного» підходу можна віднести Г. Маркузе, Р. Міллса, В. Парето,  П. Сорокіна, які розглядають політичну участь як елемент соціально-політичної бутафорії, підкреслюючи розрив між передбачуваною значимістю і практично нульовою реальною роллю політичної участі в суспільстві («критичний» підхід).

Дослідження функціональних та соціокультурних аспектів політичної участі громадян у рамках гармонізації відносин між державою та громадянським суспільством міститься у працях таких українських вчених як В. Бебик, А. Колодій, І. Кресіна, М. Обушний, А. Романюк, Ф.  Рудич, О. Скрипнюк, Г. Щедрова. Грунтовно проаналізовані теоретико-методологічні та сутнісні характеристики поняття політичної участі в роботах В. Бортнікова, Н. Ротар, О. Чемшита, В. Пащенка.

Змістовні дослідження електоральної участі та політичної поведінки на основі аналізу емпіричних та статистичних даних знаходять відображення у працях І. Бекешкіної, А. Білоуса, Є. Головахи, Е. Клюєнко, О. Клюжева, О. Максимової, Н. Паніної, М. Примуша, М. Рябця, Ю. Шведи.

Серед російських науковців досліджуваній тематиці присвячені роботи таких дослідників як Г. Бєлов, П. Гайденко, Д. Гончаров, І. Гоптарьова, Г. Ділігенський, О. Ковлер, В. Смирнов, О. Сунгуров, М. Холмська та ін.

Отже, огляд наукових джерел свідчить про те, що окремі аспекти вивчення політичної участі мають певне відображення у релевантних розвідках. Водночас, концептуальний аналіз інституту партисипації як сукупності структур та механізмів участі в рамках взаємодії її акторів (громадян та органів публічної влади) у сфері прийняття владних рішень на різних рівнях за допомогою нормативно впорядкованих правил, форм та процедур у міжелекторальний період ще не став предметом спеціальних комплексних наукових досліджень.

У другому підрозділі «Партисипаторна концепція у сукупності сучасних уявлень про демократію» розкрито сутність теорії партисипаторної демократії, яку ще прийнято називати «демократією участі».

Аналіз передумов появи теорії партисипаторної демократії свідчить, що вона стала певною відповіддю на чисельні незадовільні побічні ефекти, які виявили себе у рамках традиційної у багатьох суспільствах системи ліберальної демократії.

З розвитком даної теорії в 1960-1970-х роках ХХ ст. пов’язане підвищення наукового інтересу до широкої політичної участі громадян та її пріоритетний розгляд у ієрархії демократичних принципів функціонування політичної системи загалом. Авторами даної концепції стали сучасні політологи К. Пейтман, Б. Барбер, К. Макферсон, Н. Боббіо, П. Бахрах, К. Гулд, Л. Ле Дюк, Дж. Менсбридж, Дж. Ф. Ціммерман, Дж. Вольф та інші. З огляду на існуючі незадовільні тенденції у сфері зменшення демократичного контролю над обранцями з боку народу, авторами припускається, що без впровадження окрім традиційного інституту виборів нових форм залучення громадян до політичного процесу стан інститутів політичної участі в умовах сучасної представницької демократії за фактом перероджується у виборну монархію.

Дослідниками визначається необхідність політичної активності більшості громадян в партиcипаторній моделі. Вона пояснюється тим, що зниження рівня їхньої участі в підсумку призведе до «тиранії меншості» (еліти). Таким чином, благо народу може бути досягнуто тільки при забезпеченні загальної рівності, яке полягає в тому, що більшість громадян обов'язково є залученими до процесу прийняття рішень, а не тільки мають рівні можливості участі.

Відкидаючи погляди ліберальних теоретиків про неспроможність громадян до ведення конструктивних дій у політиці, прихильники демократії участі наголошують на значному потенціалі залучення широких верств до процесу вироблення політичних рішень. Дисертантом підкреслено, що партисипаторна демократія не виступає за відмову від інституту парламентаризму як такого, а є концепцією, що являла собою консенсусну форму поєднання прямих та представницьких форм демократії, знімала антагоністичний характер між ними. Завданням партисипаторної демократії є прагнення досягти дієвої свободи і рівності, а не декларованої як у ліберально-демократичних теоріях.

Другий розділ «Теоретико-методологічні засади дослідження інституту партисипації» присвячений науковим підходам дослідження сутності поняття «партисипація».

У першому підрозділі «Понятійно-категоріальний апарат дослідження», систематизуючи раціональні підходи до визначення політичної та громадської участі, автором в рамках дослідження використовується поняття «партисипація», що відповідає принципам теорії партисипаторної демократії. Враховуючи специфіку предмета дослідження, виявляється необхідним чітке окреслення понятійно-категоріального апарату, за допомогою якого має досліджуватися інститут партисипації.

У дисертації зазначається, що найбільш поширеним та універсальним є визначення американського політолога Дж. Нагеля, а саме «дії, за допомогою яких рядові члени будь-якої політичної системи впливають або намагаються впливати на результати її діяльності». Разом із поняттям політичної участі в науковій літературі використовується поняття громадської участі. Російська дослідниця М. Холмська визначає громадську участь як «залучення тих, хто керує й керованих в обговорення та розробку політичних, соціально-економічних, культурних програм і проектів, вплив на прийняття рішень та контроль за їх виконанням».

На основі узагальнення підходів щодо визначення понять «політична участь» та «громадська участь» виявлено, що участь громадян у політиці трактується переважно з позицій електорального виміру, між тим процеси участі громадян поза виборчим процесом скоріше розглядаються в контексті вивчення громадської участі. Підкреслюється, що серед дослідників на даний момент немає уніфікованого підходу до чіткого розмежування політичної та громадської участі.

Автор вважає за доцільне використовувати в якості критерію розмежування понять політичної та громадської участі наявність чи відсутність в учасників (індивідуальних чи колективних суб’єктів) прагнення реалізовувати власні інтереси шляхом впливу на відносини в сфері прийняття саме владних, політико-управлінських рішень. Якщо для досягнення мети участі не є обов’язковим залучення впливу з боку органів та представників публічної влади, то такий її тип носить не політичний, а громадський характер.  

Виходячи з даної необхідності, автором в рамках дослідження використовується поняття партисипації, що відповідає принципам теорії партисипаторної демократії. Визначено, що дослідження партисипаторного типу участі населення в політичному житті з необхідністю припускає пошук нових відповідних теоретичних основ і конструктів, які б адекватно відбивали всю глибину її проявів.

Зазначається, що первинною характеристикою партисипації є саме її політичний характер. Таке твердження обумовлене тим, що партисипація є виявом прагнень громадян, позбавлених доступу до ресурсів політичної влади, способом реалізувати свої інтереси в політичній сфері за допомогою видів впливу саме на політичні інститути і конкретних представників влади. Практичне впровадження її принципів забезпечує максимальне врахування інтересів громадян при прийнятті рішень, сприяє їх легітимізації та оптимізації.

Серед сутнісних характеристик партисипації, які відокремлюють її із загального розуміння про політичну та громадську участь, виділено такі як позаелекторальний характер участі, свідомість та автономність індивідуальних чи групових дій, переважно непрофесійний характер діяльності. Також серед критеріїв, що сприяють відношенню того чи іншого виду участі до партисипації, є їх конвенційно-інструментальний характер, тобто скерованість на досягнення реального впливу на процес прийняття політичних рішень за допомогою легальних, інституціоналізованих механізмів участі. Не входять до меж поняття партисипації такі типи та види участі, як електоральна, протестна (неконвенційна та неінституціоналізована), мобілізована (як протилежність автономної), професійна політична діяльність; участь, що не потребує для вирішення суспільних питань впливу на діяльність та рішення органів влади (об’єднання громадян для вирішення побутових проблем власними силами, без обов’язкового залучення до цього процесу органів влади).

Таким чином, інститут партисипації розглядається як сукупність структур та механізмів участі в рамках взаємодії її акторів (громадян та органів публічної влади) у сфері впливу на суспільно-політичні процеси на різних рівнях за допомогою нормативно впорядкованих правил, форм та процедур у міжелекторальний період.

У другому підрозділі «Методологічні аспекти дослідження інституту партисипації» розглянуто сукупність наукових методів та дослідницьких підходів до вивчення інституту партисипації.

Науковий пошук проведено саме в площині аналізу понять політичної та громадської участі. Одним із пріоритетних завдань дослідження в даній площині є аналіз, інтерпретування й узагальнення вже існуючих розробок участі. Важливим з точки зору методології дослідження є використання системно-аналітичного та компаративного підходу. Також ці методи було застосовано для визначення концептуальних особливостей партисипаторної демократії. Використання структурно-функціонального методу дало можливість дослідити основні параметри партисипації, що виокремлюють її серед понять політичної та громадської участі, а також виявити її тісний зв'язок з якістю демократії. Для уточнення досліджуваних понять використано термінологічний метод.

Інститут партисипації є складною системою, якій притаманні дисипативність, наявність зворотних зв’язків та можливості потенційного розвитку, що обумовлює застосування синергетичного методу досліджень політичних інститутів та процесів. Використовуючи інституційний підхід, було досліджено процес узагальнення і упорядкування, стандартизації і формалізації соціальних відносин у рамках становлення партисипаторної демократії в Україні.

З огляду на те, що соціокультурне середовище має значний вплив на політичну поведінку, в роботі знайшов своє відображення біхевіористський метод, на основі якого вивчалися конкретні приклади та умови залучення громадян до участі у політиці.

Локальна модель партисипації була розроблена за допомогою використання методу моделювання, який у сукупності з інституційним та структурно-функціональними методами дослідження був застосований при аналізі регіональних чинників розвитку інституту партисипації. Використання широкої емпіричної бази, зокрема прикладних соціологічних даних, а також розгляд конкретних прикладів інституціоналізації форм партисипації громадян в Україні у регіональному розрізі сприяло більш повному практичному осмисленню функціонування інституту партисипації в нашій державі.

Третій розділ «Інститут партисипації як чинник підвищення якості демократії в Україні» орієнтований на визначення потенціалу партисипаторного впливу на якість вітчизняної демократії.

У першому підрозділі «Роль партисипації у зміцненні механізмів політичної відповідальності» розкривається роль розширення участі громадян у підвищенні функціональної ефективності участі.

Визначено, що поява поняття «якість демократії»  є обумовленою у науковому середовищі, адже за своєю схожістю за формальними демократичними ознаками політичні системи можуть розрізнятися за характером функціонування, за ступенем реалізації прав і свобод громадян, прозорості та відкритості процесу прийняття політичних рішень.

Спираючись на теоретичні розробки вчених-транзитологів (Л. Даймонд, Л. Морліно, Ф. Шміттер), автор вважав за необхідне надати чітке визначення поняттю якості демократії, оскільки партисипація виступає важливим чинником її підвищення. 

У дослідженні партисипації як індикатора і, водночас, чинника підвищення якості демократії, використовується підхід американського транзитолога Л. Даймонда, який аналізував якість демократії не за формальними, а за функціональними критеріями. Серед компонентів, що притаманні якісній демократії, на його думку слід виділяти такі як «участь» («participation»), «відповідальність» («accountability»), «чутливість» або «живий відклик» («responsiveness»). Повноцінна та свідома, багаторівнева участь громадян у політичному процесі,  виступає одним із головних якісних показників демократичного правління.

Якісна демократія, як і взагалі будь-який якісний продукт суспільного виробництва, має відповідати таким критеріям: процедура створення продукту, його зміст та результат, пов’язаний із задоволенням від нього. Виходячи з цього, якість демократії можна визначити як взаємозалежну сукупність сутнісних параметрів, що обумовлює її здатність реалізовувати нагальні інтереси та задовольняти потреби суспільства.

Результатом функціонування якісної демократії є задоволення очікувань громадян від дій органів державної влади, які сприяють реалізації принципів соціальної, правової держави, що у підсумку призводить до економічного процвітання, сталого розвитку та досягнення суспільного блага.

З поняттям якості демократії позитивно корелюється вплив партисипації на підвищення політичної відповідальності, яка також є її базовим параметром. Цей вплив особливо наявний при побудові системи ефективної або «вдалої», за визначенням Ф. Шміттера, політичної відповідальності, яка передбачає чуйність (responsiveness), що притаманна «тим, хто править», і водночас участь (participation) відповідно до громадян. У дослідженні підкреслюється, що за умов широкої партисипації політична відповідальність є рівномірно розподіленою між усіма учасниками політичного процесу, тобто громадяни також є її носіями.

Крім того, широка участь громадян в політичному процесі здатна забезпечити високоефективний контроль за особами, що наділені владними повноваженнями, запобігати зловживанню владою, відчуженню депутатів від народу, бюрократизації чиновництва.

У рамках вирішення даного завдання в Україні та підвищення рівня відповідальності органів державної влади автором пропонується впровадження певних кроків щодо діяльності структур та механізмів інституту партисипації. По-перше – обов’язковість звітування представників органів влади про результати їх роботи на засіданнях громадських рад. По-друге – надання громадським радам права затвердження чи незатвердження даного звіту, проведення громадських слухань та громадських експертиз щодо ефективності поточної політики. По-третє – за результатами проведених громадських слухань члени громадських рад та громадяни мають право ініціювати процедуру накладення вето (негативний референдум) на невідповідні до суспільних вимог регуляторні акти органів влади.

У другому підрозділі «Проблема обмеженої партисипації в Україні як перешкода процесу демократизації» аналізуються негативні наслідки відчуження, виключення громадян із політичної сфери та доводиться необхідність впровадження партисипаторних механізмів залучення громадян до розробки та прийняття політичних рішень.

У підрозділі зазначається, що такі формальні ознаки демократії, як парламентаризм, функціональний розподіл влади, нормативне закріплення прав і свобод громадян, система багатопартійності, які є об‘єктивно сформованими в Україні, не можуть забезпечити належне функціонування якісної демократії. Зокрема, підкреслюється неможливість електоральної участі адекватно відображати загальний стан демократії в країні. Так, останніми роками, незважаючи на те, що в державі рівень електоральної активності громадян є досить високим, існує тенденція до зменшення даного прояву політичної участі, що, зокрема, підтверджує динаміка явки під час парламентських виборів (у 1998 р. – 70,78 %, у 2002 р. – 69,26 %, у 2007 р. – 57,94 %). Останні результати участі громадян у виборах Президента України у 2010 р. (66,76 % – у першому і 69,15 % - у другому турі) та місцевих виборах того ж року (за різними експертними оцінками – близько 50 %) також підтверджують цю тезу (слід враховувати, що активність під час виборів Президента є традиційно дещо вищою за аналогічну під час парламентських).

Причини такої тенденції знаходять відображення у даних соціологічного опитування Центру Разумкова (березень 2009 р.), які красномовно засвідчують про наявність істотного соціального песимізму громадян щодо здійснення впливу на рішення влади в цілому на усіх рівнях її функціонування, адже 72,4 % українців упевнені, що зовсім не можуть впливати на стан справ в політичній сфері. Підтвердженням незмінності даного показника зневіри громадян у своїх можливостях впливати на владу є останні дані фонду «Демократичні ініціативи», згідно з якими він становить 73 % (жовтень 2011 р.),

У дисертації зазначається, що індекс довіри громадян до політичних партій як основних трансляторів суспільних інтересів, також є вкрай низьким і має негативну тенденцію – за даними Центру Разумкова у 2011 р. їм тією чи іншою мірою не довіряють  77,1 % українців (62,4 % – у 2004 р., 78,7 % – у 2006 р., 75,3 %  – у 2008 р.).

До критичного рівня стрімко наближаються показники оцінювання управлінської ефективності влади. Так, відповідно до даних дослідження Центру Разумкова, якщо в травні 2010 р. 42,7 % українців вважали, що події в країні розгортаються у правильному напрямку, то вже у квітні 2011 р. цей показник знизився до відмітки у 14,2 %.

Особливої небезпеки набуває така ситуація, коли в державі існує стабільна динаміка до протестних настроїв, спричинених невдоволенням політикою влади. За даними дослідження Центру Разумкова відсоток людей, готових вдатися до деструктивних та неконвенційних форм політичної участі (страйки, бойкоти, вуличні заворушення), коливається від 2,2 % до 18,5 %, залежно від обраної форми несанкціонованого протесту, що є вибухонебезпечним з точки зору суспільної стабільності показником.

Слід відзначити, що сьогодні більшість громадян в Україні під час участі у виборах користується здебільшого емоційними, афективними, ніж раціональними уявленнями про політичну ситуацію. Показовими в даному контексті є дані соціологічного опитування Міжнародного центру перспективних досліджень, які свідчать, що більш як 50 % громадян зовсім не знайомилися з партійними програмами перед голосуванням або читали їх не надто ретельно. Не можуть згадати, чи голосували за якусь партію, чи ні (на останніх виборах) – 7,5 % опитаних. Більш як 16 % не знають, чи увійшла та партія, за яку вони голосували, до складу парламенту.

На основі аналізу наведених даних, дисертант зазначає, що вони свідчать скоріше про видимість руху до демократії, ніж про існування якісної демократії. Ігнорування інституту партисипації, зведення політичної участі громадян до суто електоральних форм, неодмінно призводить до регресивних перетворень політичної системи, перекручення принципу народовладдя.

Таким чином, дійшли висновку, що в умовах транзитивного та поляризованого за політико-географічним принципом суспільства, до якого можна віднести й Україну, обмеження ролі громадян у політиці виборчою активністю, розгляд її лише як можливість обирати владу, призводить до функціонування делегативно-демократичного або електорально-автократичного типу політичного режиму.

У четвертому розділі «Сучасний стан та шляхи розвитку інституту партисипації в Україні» досліджено існуючі механізми партисипації у політичній системі України, їх нормативно-законодавче закріплення та аналіз можливостей для подальшого розвитку.

У першому підрозділі «Аналіз механізмів інституту партисипації в Україні» здійснене багатоаспектне вивчення інституціоналізованих та перспективних механізмів та структур партисипації, що є закріпленими у вітчизняному законодавстві.

Систематизовано основні структури та механізми інституту партисипації громадян і, залежно від рівня їх участі, виділено серед них декілька груп: безпосередньої (референдум, народна ініціатива, народне вето, право відклику депутата) та консультаційно-дорадчої партисипації (громадські ради, громадські слухання, громадські експертизи).

Доведено, що практика проведення та ініціювання референдумів в Україні носить імітаційний та популістський характер. Це обумовлено тим, що такий вагомий інструмент народного волевиявлення використовувався представниками різних політичних сил та угруповань не стільки, як ефективний спосіб прийняття важливих суспільних рішень, скільки як засіб політичної боротьби. Прагнення використати референдум як альтернативну форму парламентської демократії в контексті протистояння функціональних суб’єктів влади, особливо проявилось під час підготовки і проведення Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою 16 квітня 2000 року. Фактично єдиним прикладом ефективного використання інституту референдуму в рамках всієї держави і надалі залишається підтвердження Акту проголошення незалежності України, який надав вищої юридичної сили і, фактично, став остаточним етапом національного державотворення. Тоді в ньому взяло участь 84,18 % громадян України, при цьому з них підтримали проголошення незалежності України 90,32 %.

Зазначається, що недосконалість законодавчого регулювання механізму реалізації референдуму та народної ініціативи наразі фактично унеможливлює їх ефективне використання та вимагає удосконалення через свій декларативний та несистемний характер.

На основі ґрунтовного аналізу становлення та розвитку в Україні форм консультативно-дорадчої партисипації констатується наявність певних позитивних ознак, прикладом яких є формування єдиних підходів до роботи громадських рад та механізмів їх взаємодії з органами виконавчої влади. Діяльність громадських рад в Україні з прийняттям у 2004 р. Указу Президента України від 31.07.2004 р. № 854 «Про забезпечення умов для більш широкої участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» почала набувати рис інституціоналізованої і поступово стає невід’ємною складовою державного управління та місцевого самоврядування в Україні. Зокрема, якщо протягом 2003 р. при центральних органах виконавчої влади функціонувало 66 громадських рад, то станом на 2011 р. в Україні, відповідно до Постанови Кабінету міністрів України від 03.11.2010 р. № 996 «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики», сформовано 554 громадські ради, що становить 91 % від запланованої кількості при центральних органах виконавчої влади.

Разом із тим, у чинному законодавстві бракує конкретних процедур функціонування консультаційно-дорадчих форм партисипації. Як наслідок, вони існують лише формально і навіть за наявності їх де-юре, де-факто не працюють. Це викликано рядом причин, серед яких: інституційно-правові (недостатня регламентованість повноважень та механізмів здійснення), політичні (провладна заангажованість значної частини представників дорадчих органів), інформаційні (низький рівень просвітницької та інформаційної підтримки), соціокультурні (відсутність у громадян інтересу до партисипації, низький рівень громадянської компетентності). Таким чином, аргументовано, що розвиток консультаційно-дорадчих форм має супроводжуватися конкретизацією процедур та функцій діяльності громадських рад, принципом «знизу догори» при їх формуванні та розширенням повноважень на місцевому рівні, підвищенням транспарентності їх діяльності, інституціоналізацією громадських слухань та стимулюванням активності громадян шляхом використання форм адвокації.

У другому підрозділі «Локальна модель партисипації як первинний вимір зміцнення демократії в Україні» на основі виявлених механізмів та принципів партисипації побудовано локальну модель ефективної партисипації на рівні місцевого самоврядування. Рівень місцевого самоврядування розглядається автором як підсистема (мікрорівень) загальної системи демократії в країні (макрорівень), а первинним суб’єктом виступає громада, що є невід’ємною складовою народу як єдиного носія влади.

Локальну модель партисипації визначено як унормований соціально-правовий процес, спрямований на участь мешканців або їх частини визначеної території (членів громади) у процесі вироблення, прийняття, реалізації та контролю владних рішень. Для цілей дослідження, пов'язаних із визначенням можливих способів громадської участі в політичному процесі виділено такі фази політичного циклу: ідентифікація проблеми, пошук прийняття інших рішень, лобіювання, прийняття рішень, реалізація рішення, моніторинг, контроль. У рамках даних фаз розглянуті такі моделі участі, як нормативна, легітимаційна та інструментальна.

У дисертації застосовано для визначення характеру взаємодії учасників локальної моделі партисипації ідеально-типічну модель прийняття суспільних рішень «залізний трикутник» (автор – Т. Лоуї), сторони якого символізують ступінь впливу учасників (органи прийняття рішень, органи реалізації та зацікавлені громадяни) на політичний процес за допомогою доступу до ресурсів, рівня активності у прагненні реалізації інтересів та прозорості дій.

Підкреслюється, що умови найбільш ефективної партисипації передбачають прагнення до рівності сторін даного «трикутника», що зводить нанівець такі явища як маніпулювання громадськими інтересами чи їх підкорення прийнятним для органів влади альтернативам рішень.

Принципами дієвості локальної моделі партисипації є відповідність її механізмів до таких умов: відкритість (транспарентність), зрозумілість (доступність), можливість реального впливу.

Рекомендується супроводжувати становлення розробленої моделі проведенням адвокаційної кампанії, що розглядається як набір технічних навичок і практик, необхідних для ефективного просування змін у суспільно-політичному житті. Адвокація розглядається як засіб трансформації формальних партисипаторних можливостей громадян в реальну практику. Завданнями адвокації є чотири типи суспільних змін: функціональні (пріоритетність врахування думки громадськості у виробленні політики), системні зміни (зміна системи прийняття політичних рішень із розширенням участі громадян, підвищення прозорості та підзвітності органів влади), ціннісні зміни (усвідомлення громадянами себе в якості повноцінних акторів політичного процесу, підвищення громадянської компетентності), легітимаційні (збільшення довіри до влади з боку громадян, подолання суспільно-політичного відчуження).